РОЗДІЛ 3. ПРАВАЛЮДИНИІ МІЖНАРОДНИЙ ПРАВОВИЙ ПОРЯДОК. ГУМАНІЗАЦІЯ ПРАВОПОРЯДКУ

Ю. І. Агапова, І. Г. Скиба (Луганськ) Проблема прав людини в процес! викладання мовознавчих дисциплін у спеціалізованих вузах системи МВС

Однією з основних проблем сучасного світу є проблема реалізації прав і свобод людини як у світовій спільноті взагалі, так і у межах кожної конкретної держави з урахуванням принципів, викладених у Загальній декларації прав людини як певного зразка, відповідати якому мають прагнути всі народи і всі держави.

Втім мають враховуватись також національні особливості, оскільки, як відомо, положення Загальної декларації формулювалися і з урахуванням національних особливостей деяких, насамперед провідних, держав і мали за мету забезпечити захист прав і свобод людини в кожній державі. Водночас міжнародні фактори впливають на становлення національних інститутів прав і свобод, рівень розвитку яких залежить від змін у міжнародній спільноті.

Реформування українського законодавства і приведення його у відповідність до міжнародних стандартів з прав людини є одним із найважливіших завдань правової реформи в нашій країні. Тому проблема прав людини набуває особливого значення в Україні у перехідний період, у період розбудови правової держави, і стосується усіх сфер суспільного життя, зокрема вищої освіти, і, безпосередньо, вузів системи МВС, що готують спеціалістів, які захищатимуть права і свободи громадян у державі. При підготовці майбутніх правоохоронців важливого значення набуває урахування національних особливостей держави, зокрема, реалізації прав людини через державну мову, а також звернення до міжнародних правових стандартів шляхом вивчення іноземних мов, які можуть бути враховані у процесі викладення мовознавчих дисциплін.

Опановуючи курси української мови, ділової української мови, основ діловодства і машинопису, маємо виробити розуміння української (державної) мови як одного з важливих чинників реалізації прав людини в межах держави. В Конституції України зазначено: «Державною в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України» (зі ст. 10 Конституції України). Отже, основним засобом,

>>>148>>>

можливістю і, певною мірою, ґарантом реалізації прав і свобод в межах держави завжди була й буде державна мова. Кожен член суспільства має право брати повноцінну участь у суспільному житті, в усіх його сферах, на всіх посадах, реалізовувати творчі можливості. Це можливо незалежно від походження та віросповідання, різних групових, етнічних, соціальних інтересів, але неможливо повною мірою без знання державної мови, яке дозволяє брати найактивнішу участь у суспільному житті країни, інтеґруватися в широке національне суспільство. І в цілому це відповідає основним напрямкам мовної політики багатьох провідних країн світу, зокрема, СІЛА, Великобританії, Німеччини.

У зв'язку з розширенням ділових і наукових контактів України з зарубіжними країнами великого значення набуває вивчення іноземних мов, за допомогою яких студенти матимуть можливість вести діалог культур, оскільки метою вивчення іноземних мов у спеціалізованих вузах системи МВС є саме іншомовна мовленнєва діяльність як спосіб міжкультурної взаємодії.

Дедалі українська мова утверджується як основний засіб суспільного спілкування: збільшується і розвивається кількість мовців - державних діячів, фахівців різних галузей, які користуються українською мовою в суспільних відносинах. Важливо привести у відповідність високий рівень професійної підготовки правоохоронців, фахівців-юристів, і рівень, ступінь володіння українською мовою, культури ділового спілкування, писемного ділового мовлення, оформлення ділових паперів.

Відповідно зростає потреба у вивченні іноземних мов як засобу освіти та самоосвіти, зокрема, можливості ознайомитись з такими важливими правовими документами, як Конституції США, Великобританії, Німеччини. Іноземні мови дедалі набувають пріоритетного значення при підготовці повноцінних фахівців-юристів, які використовують іноземні мови як засіб міжнародного спілкування.

Майбутні правоохоронці також мають усвідомити роль державної мови в суспільстві в період розбудови правової держави, щоб стояти на сторожі реалізації мовного закону, мовної політики, яка сприяє створенню належних умов розвитку і функціонування державної мови, утвердження її як основного засобу спілкування в усіх сферах суспільного життя в Україні. Враховуючи історію становлення незалежної української держави, творення, формування державної мови, те, що протягом століть мовне питання в Україні було питанням політичним, це і сьогодні є однією з національних особливостей держави. Беручи до уваги те, що в Україні продовжують формуватися правові основи незалежної держави, майбутнім правоохоронцям важливо мати уявлення про державний устрій інших країн, правові норми (в тому числі ті, що стосуються мовної політики держави) та засоби їх реалізації в суспільстві. Все це дає можливість порівняти й узагальнити отриману інформацію з досвідом України, виділивши спільне та відмінне.

Стислий огляд основних напрямків розгляду проблеми прав людини в процесі викладання мовознавчих дисциплін у закладах системи МВС дозволяє окреслити аспекти, які не розглядаються у повній мірі в межах спецпредметів, зокрема, урахування статусу і стану державної мови як однієї з національних особливостей держави, а також урахування досвіду інших держав. Це, в свою чергу, дає можливість вже з перших курсів

>>>149>>>

формувати у курсантів і студентів розуміння державної мови як засобу реалізації прав і свобод у межах держави і важливості розв'язання проблеми прав людини у розвиненому правовому суспільстві.

А. П. Алексеєнко (Харків) Гуманізм як принцип соціального порядку

Одним з основних принципів, на якому базується життєдіяльність і соціальний порядок, є гуманізм. Сучасні уявлення про гуманізм дозволяють його розглядати як напрямок філософської думки, що своєю протилежністю, як це не дивно звучить, має духовність. Це обумовлено тим, що гуманізм (одне з останніх визначень наводиться у «Філософському енциклопедичному словнику». М. 2000) виключає те, що відчужує людину від самої себе, підпорядковуючи її надлюдським силам і істинам або використовуючи її для невартих людини цілей. Швидше за все, тут мається на увазі те, що уособлює духовність у нашому світі вже не одне тисячоріччя: Віру в Бога, в Абсолют. Не варто сьогодні ігнорувати дану форму духовності, що склалася історично. Адміністративна відмова від неї вже обернулася безмежними втратами для однієї шостої частини суші Землі - території колишнього Союзу. Тому повернення сьогодні цієї форми духовності цілком закономірне. Відмова гуманізму від неї сходить своїми історичними коренями до епохи Відродження, де гуманізм виступав як своєрідне нове осмислення цінностей земного буття, земної слави, нове сприйняття життя й смерті. Для нього характерно загострене почуття життя, вище визнання цінності людського буття, але він і порушує гармонію філософії і релігії, досягнутої в ученні Хоми АквінсЗь-кого. Таке ставлення до Бога цілком зрозуміло: воно викликано практикою земної християнської церкви, що взяла на себе через непорозуміння (непорозуміння) функцію суду над людьми, забувши про свою єдину задачу - виховання людини «у дусі», тобто віруючою у Бога усвідомлено, із розумінням того, навіщо це їй потрібно. Прагнення церкви до влади і суду над людьми й породило жахливе перекручування змісту і цілі життя людини на Землі. Замість того, щоб удосконалитися в духовному плані, стали, з одного боку (з боку церкви), залякувати людей, забороняти їм вільно розвиватися, а з іншого (з боку гуманістів) - відмовилися від духовного вдосконалення на користь чисто земних якостей з метою звеличування людини у своїх очах і в очах інших людей.

Людина самовдосконалюється завжди в плані приниження себе (подібно до Христа). Головні якості, що вона виробляє в собі - це терпіння і толератність, смиренність, покірливість, любов. Гуманізм же всю увагу людини в собі концентрує на тому, що її піднімає, гордість (за себе), прагнення до слави, прославляння, виробляється марнославство, заздрість, образливість, ревнощі і тому подібні якості. На це не одноразово вказували філософи, що вивчають епоху Відродження. Розгул самих низинних пристрастей був характерний для «хваленого» гуманізму Ренессанса. Він частіше за все забував про християнське вчення й у своїх побудовах не приймав його в розрахунок. Епітет «божественний» означає в мові гуманізму оцінку досягнутого людиною вищого ступеня досконалості.

>>>150>>>

Складність і суперечливість сучасного життя висувають гуманізм у якості основного принципу соціального устрою і порядку. Сучасне розуміння гуманізму повинно тісно переплітатися з духовністю, а не протистояти їй, тому що вона втілює в собі насамперед вимоги людської моральності і тому духовність повинна стати сутнісною характеристикою гуманізму, завдяки чому він стане одухотвореним і буде сприяти становленню соціального порядку.

М. Ф. Анісімова (Запоріжжя) Забезпечення прав і свобод осіб, що засуджені до позбавлення волі: вимоги міжнародних стандартів та реалії національних пенітенціарних установ

Вступ України в листопаді 1995 року до Ради Європи (РЄ) став її першим визначним кроком на шляху до європейської інтеграції. Він дався нашій державі нелегко, оскільки був обтяжений цілою низкою спрямованих у майбутнє зобов'язань. Серед них є й такі, що стосуються осіб, які засуджені до позбавлення волі, а саме - передача (протягом трьох років після вступу до РЄ) відповідальності за управління пенітенціарною системою від Міністерства внутрішніх справ до Міністерства юстиції. Наслідком виконання згаданого обов'язку має стати приведення українського законодавства у відповідність із європейськими стандартами умов утримання засуджених осіб в установах виконання покарань.

Час формування кримінально-виховної системи України припав на період панування адміністративно-командної системи управління, для якої навіть законослухняні громадяни (не кажучи вже про злочинців) були «гвинтиками» державної машини, чиїми правами дозволялося нехтувати, приносити їх у жертву загальнодержавним інтересам. Тому зовсім не дивно, що і дотепер у громадській свідомості зберігається застарілий стереотип, який ущемлення громадянських прав і свобод осіб, що відбувають покарання у виправних установах, сприймає як закономірне й справедливе явище.

Проте, з цим не можна миритися, оскільки, потрапивши до пенітенціарної установи, людина не перестає бути людиною з її звичайними життєвими потребами, інтересами й правами. Вона за скоєний злочин позбавляється волі, тобто обмежується лише у певних, а не в усіх правах, якими користувалася раніше. Це означає, що перебування засуджених до позбавлення волі в установах виконання покарань повинно здійснюватись в таких «умовах і моральній атмосфері, які забезпечували б повагу людської гідності» [1, 230]. Так, принаймні, має бути згідно з вимогами євростандартів. Тож зробимо спробу з'ясувати, як є насправді в національних пенітенціарних установах, наскільки умови в них відповідають згаданим стандартам. Корисність такого аналізу нам видається очевидною хоча б тому, що в переліку критеріїв оцінки ступеню демократії, законності та цивілізованості суспільства й держави, їх здобутків у сфері захисту прав людини [2, 8}, умови утримання осіб у місцях позбавлення волі займають своє належне місце.

Слід визнати, що умови національних установ виконання покарань ще далекі від цивілізованих норм і міжнародних стандартів. Більше того, оцінка окремих сторін життя в місцях позбавлення волі змушує нас визнати

>>>151>>>

ситуацію такою, що погіршилась. Так, з кожним днем погіршуються умови перебування і харчування у виправних установах. Щодо перших, то норми площі - 2 м на одну особу - не дотримуються через переповненість закладів виправної системи [3, 23]. Відносно умов харчування зазначимо лише, що норми харчування осіб, які стали на шлях виправлення й сумлінно працюють, і осіб, які відмовляються від праці, однакові. Майже 25% хворих на активну форму туберкульозу припадає на місця позбавлення волі, і чисельність їх зростає (рівень захворюваності на туберкульоз у місцях позбавлення волі у 660 разів вищий) [4, 48]. Очевидно, що описаний стан справ небезпечний не лише для спецконтингенту. Він повинен непокоїти все суспільство, бо після виходу ув'язнених з місць позбавлення волі це призводить до зараження оточуючих. А якщо не забувати про додаткові економічні витрати, які пов'язані з лікуванням цих осіб у лікарнях та поліклініках, а також інфікованих ними, тоді і пропозиції науковців щодо необхідності оздоровлення контингенту пенітенціарних установ [5, 63-65] не будуть виглядати так недоладно.

Фактів, подібних вищезгаданим, можна наводити чимало, проте таку оцінку слід робити лише з урахуванням загальної ситуації в країні, а вона така, що недоїдають і не мають коштів на лікування чимало громадян на волі, не виключаючи навіть дітей. Тому, визнаючи, що діюча система виконання покарань потребує глибокого цілеспрямованого реформування [6, 8\, бо не відповідає проголошеній на конституційному рівні основній концепції нашої держави: «Людина - найвища соціальна цінність». Слід згадати й про досить значні кроки з гуманізації умов відбування покарань. Серед них: скасування цілої низки необґрунтованих обмежень прав та інтересів засуджених (напр., офіційне листування ув'язненого через адміністрацію тюрми з контролюючими органами і навіть правозахисними організаціями не припиняється і в тих випадках, коли тема скарги - дії адміністрації), надання їм додаткових пільг, створення в місцях позбавлення волі соціаль-но-психологічної служби, запровадження прогресивних методик психоло-го-психіатричної та соціальної діагностики в'язнів, руйнація «стіни таємності» навколо в'язниць і колоній, залучення громадськості до виправлення та перевиховання засуджених, а також до здійснення контролю за діяльністю установ та органів, які виконують вироки судів про позбавлення волі (зокрема, через журналістів та правозахисників, які отримали доступ до місць позбавлення волі). Все це є свідченням зміни ситуації на краще. Наведене дає підстави стверджувати, що забезпечення прав і свобод осіб, засуджених до позбавлення волі, з часу вступу України до РЄ в цілому дещо поліпшилося. Чималу роль у цьому відіграли такі чинники: періодично здійснювані Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини перевірки умов утримання засуджених до позбавлення волі осіб, їх можливість відстоювати свої права на рівні Європейського Суду з прав людини, яку вони (так само як і всі громадяни України) отримали після ратифікації Євроконвенції з прав людини, а також постійний контроль (через представників моніторингового комітету РЄ) європейського співтовариства за виконанням Україною своїх членських зобов'язань.

Таким чином, можна сподіватися, що реальні умови утримання осіб, засуджених до позбавлення волі, в національних пенітенціарних установах незабаром вдасться зрівняти з вимогами міжнародних (зокрема європейських) стандартів з точки зору забезпечення прав і свобод людини.

>>>152>>>

Д. В. Бацун (Харьков) Проблема универсальности идеи прав человека

Неоднозначность подходов в разрешении проблемы универсальности идеи прав человека вызвала острые дискуссии между представителями различных направлений. Не отвергая идею прав человека, как таковую, дискуссирующие стороны по-разному интерпретируют её универсальный характер.

Первое направление представлено либерализмом, отстаивающим постулат о том, что высшей ценностью является свобода человека. Сейчас не существует либерализма вообще, а выделяют: классический либерализм, продолжателем идей которого считают неоклассический либерализм Ф. А. Хаека; выделившийся в самостоятельное течение либертари-анизм Р. Нозика и современный либерализм, ведущими представителями которого являются Д. Роуз, Р. Дворкин. Однако, все они настаивают на универсальности идеи прав человека для всех культур, другими словами, идея справедливости (прав человека) является фундаментальным ценностным основанием современной человеческой цивилизации.

Для современного либерализма основополагающим является кантовский принцип, согласно которому к людям необходимо относиться как к целям самим по себе, а не как к средствам. Обоснование свободы у либералов вытекает из кантовской идеи равенства людей, как моральных субъектов. Нельзя жертвовать ничьими интересами даже во имя «наибольшего счастья для наибольшего числа людей». Возможность самоопределения - вот единственный способ уважения человека, как морального субъекта.

Непосредственным продолжением теории либерализма явилась концепция модернизации, согласно которой единственно верным признаётся культурное наследие Западной Европы. С помощью этой теории легитимируется европоцентристская картина мира и оправдывается навязывание западных стандартов в области прав человека другим народам. Однако, многочисленные исследования антропологов, культурологов, юристов показали «культурологическую относительность» современной человеческой цивилизации и, как следствие, невозможность копирования или переноса правовых институтов одной традиции на другую. По словам американского пост-модерниста Р. Рорти, идея прав человека должна рассматриваться лишь в рамках американской конституционной традиции. Отсюда, не может быть никаких универсальных стандартов прав человека, для каждой традиции они культурно и исторически обусловлены.

Возникшая в 80-х годах XX века полемика вокруг концепции Д. Роу-за, привела к появлению влиятельного направления в политической философии - коммунитаризма (наиболее видные его представители: МакИнтайр, Ч.Тейлор). Выдвигая «социальный тезис», коммунитари-сты настаивают на том, что идентичность индивидов определяется их принадлежностью к исторически и культурно сложившимся общностям. В отличие от универсалистских либералов, которые верят, что идея прав человека является всеобщим стандартом, который каждая сообщество должно соблюдать, коммунитаристы считают: так как существует множество культур и традиционных этносов, каждому сообществу присущи свои культурно-исторические традиции, то идею прав человека необходимо рассматривать в контексте культурных ценностей конкретного суверенного организма. В связи с этим, интерпретация идеи прав челове-

>>>153>>>

ка - это проблема отдельно взятой культуры, а не абстрактные доводы либералов об универсальности прав человека для всех народов.

Попытку интегрировать противоположные позиции универсалистского либерализма и коммунитаристского партикуляризма предприняли представители коммуникативной философии (К.-О. Апель, Ю. 'Хабермас). Основополагающим тезисом для концепции К.-О. Апеля является трансцендентально-прагматическое обоснование идеи справедливости, которую он понимает как дискурсивную или коммуникативно-теоретическую трансформацию этики Канта.

Вступая в полемику с представителями коммунитаризма, Ю. Хабермас отстаивает позицию, согласно которой права человека во взаимосвязи с народным суверенитетом не являются выражением лишь западных стандартов. Эти стандарты возникли как следствие решения тех проблем, с которыми столкнулась западная цивилизация. Поскольку эти требования получили глобальное распространение и встают перед другими культурами, точно так же как в свое время встали перед Европой, то соответственно, их применение к политико-правовым институтам незападных государств является наиболее приемлемым решением проблемы универсальности прав человека. Поэтому позиция коммуникативной философии является наиболее приемлемой для современных политико-правовых реалий, так как позволяет отстоять как универсальность идеи прав человека, так и специфичность каждой культурной общности.

Йозеф Зайферт (Шаан, Ліхтенштейн) Думки про професійну етику поліцейського

Безумовно, що професія поліцейського безпосередньо пов'язана з етичними питаннями. Багато етичних проблем торкаються конфлікту між змістом наказу та персональним етичним рівнем і совістю службовця, котра е найвищою суб'єктивною нормою, але водночас повинна орієнтуватися й на об'єктивні норми. Далі, етичні проблеми поліцейського-службовця торкаються як моралі чи не-моралі того, для чого призначені чи повинні бути призначеними поліцейські, так і моральних вчинків, гідності й морально значимих благ, котрі вони повинні захищати, й як раз їх в першу чергу.

Бо людська мораль розвивається не просто з «форми* водіння й з суб'єкта, як то вважав Кант, а породжується зустріччю свідомого та вільного суб'єкта з об'єктом, котрий виходячи зі своєї цінності вимагає гідної відповіді й морально закликає нас турбуватися про відповідне благо, або відповідати як потребується. Молодший брат, про якого ми повинні турбуватися, цивільна персона, якій погрожує акт насильства, та тому подібне -ось від кого до нас йде моральний заклик. Між іншим, це визнає й Кант, коли він говорить, що необхідна моральна вимога можлива лише тоді, коли не всі речі мають цінність, співвідносну лише з власними потягами, але коли є також речі, котрі мають «абсолютну цінність». Так речі, що мають абсолютну цінність, як, наприклад, гідність людини, ми можемо назвати разом з філософом Гільдебрандом морально значимими благами. Справедливо також вказують деякі сучасні автори, наприклад, Зігфрід Франке у своїй праці про професійну етику поліції, на значення цінності в німецькому законодавстві та поліцейському наказі.

>>>154>>>

У цьому відношенні ми не можемо розглядати проблеми формалістської етики Канта, котра робить спробу обгрунтування морального обов'язку, виходячи з чисто апріорної форми воління без співвідношення з об'єктом (див., наприклад, «Основоположення для метафізики моралі» Канта), та критикувати її в ракурсі так званої «матеріальної вербальної етики», тобто етики, котра визнає моральні вимоги, які обгрунтовані об»єктом діяння. Однак, навіть сам Кант не повністю й строго слідує своєму так званому етичному «формалізмові» Оскільки він досить впевнено формулює свій категоричний імператив як персоналістичний принцип, котрий вимагає поваги до персони та її особливої, змістовно визначеної гідності (порівн., наприклад, відповідні роздуми у восьмому параграфі «Критики практичного розуму» Канта). Також в свой праці «Основоположення для метафізики моралі» Кант вказує однозначно на те, що моральний обв'язок може обгрунтувати лише «те, буття чого само по собі має абсолютну цінність», а не просто «обумовлену цінність» (як то, приміром, предмети пристрастей).

Якщо ми спочатку подумаємо про ці блага, як наприклад життя невинного, від яких виходять моральні вимоги до нас, то такі морально значимі блага найчіткіше проявляються у випадку з кримінальною поліцією. Можна згадати такі блага, як свобода, захист життя, тілесна недоторканість жінки та ін., заради яких поліцейські, в тому числі й керівники кримінальної поліції, як самі є батьками та матерями, полишаються свого життя.

Вез сумніву, добровільна та добровільно вибрана професія поліцейського спрямована на захист цих благ, в тому числі за умов ризику для свого життя, має високу моральну цінність й вимагає цілого ряду моральних доброчиннстей, і в першу чергу заангажованості у фізичному захисті та захисті життя людей. Замість того, щоб вибрати собі якусь небезпечну професію чи сферу діяльності, котра перш за все служила б власним інтересам, поліцейський стає на охороні права, порядку та безпеки; й при цьому він ризикує своїм власним життям. Суспільство, як кожний окремо, так і всі разом, повинно було б розглядати таке покликання поліцейського з великою повагою, саме як і професію пожежника. Особливою цінністю є принципове рішення поліцейського захищати високі людські блага, й не лише тоді, коли в особливих випадках виникає небезпечна ситуація, в якій кожна людина зобов'язана також це зробити, але тому, що це рішення поліцейського є добровільним - це його професія виступати в інтересах людей, при всіх негараздах та небезпечних ситуаціях.

Звичайно, в повній мірі поліцейський втілює ці моральні цінності при прийнятті своїх професійних рішень лише тоді, коли він дійсно керується інтересами інших персон, їх життям та безпекою, коли він мотивований наміром захищати інші блага людей, наприклад, коли він готовий прийняти участь в усуненні катастроф. Однак, якщо поліцейський просто мотивований авантюрними бажаннями чи, як то недавно узнало світове товариство про випадок брутального вчинку білих поліцейських відносно одного темношкірого, бажанням брутального насильства й бажанням показати свою владу, то тоді, зрозуміло, що прийняття таких рішень не те, що не має ніякої моральної цінності, а має скоріше моральну малоціннсть. Бо моральне благо в людині залежить не виключно від пред-

>>>155>>>

мету та наслідків вчинку, а від внутрішньої узгодженості його позиції з благами та моральними обов'язками. Поліцейський вимушений приймати власне, вільне моральне рішення; й, власне кажучи, не сам вибір цієї професії робить його морально добрим. А тому вирішальною є рефлексія на цілі його професії та на внутрішнє, усвідомлене ставлення до моральної якості поліцейського при виконанні обов'язків заради згаданих благ.

До умов моральної цінності професії поліцейського належить також подолання моральних випробувань, котрі виникають під час виконання службових обов'язків. Тут можна згадати про спроби дати хабарі поліції в Італії чи інших країнах, котрі поліцейський навіть у випадках погроз заради справедивості та добросовісного виконання своїх службових обов'язків повинен присікати. Можна згадати умови його праці, котрі межують з людською грубістю, страхом перед поліцією, неповагою до поліцейського чи брутальними нападами на поліцейських. В подібних ситуаціях перед поліцейським стоїть таке випробовування, котре не легко подолати - реагувати на агресивну людину вираженням морально поганих почуттів, як приміром, помста, неповага чи ненависть, далі - неморальними вільними внутрішніми відповідями, як то безучасність, на відміну від справедливості, а також за допомогою зовнішніх брутальних дій. Тут мова йде про те, щоб під час виконання своїх службових обов'язків відмовитися від помсти, брутальності, просто нанесення удару у відповідь, холодності та взагалі від того, що виходить за необхідні рамки службового призначення й побороти не тільки зовні, але і всередині себе такі негативні потяги.

Заслуговує на увагу й ще одне випробування, котре легко виникає із-за невеличкого правопорушення чи маленької несправедливості, або просто із-за неввічливості інших. Звичайно, незадоволеність або виправданий гнів в таких випадках є відповідною реакцією, й скоріше морально доброю, аніж поганою. Все ж тоді такі явища, котрі пов'язані з накодичен-ням почуттів, як, наприклад, гнів, можуть легко стати ірраціональними й вилитися в такі пристрасті, під час яких людина може сказати чи зробити певні речі, про які вона пізніше буде жаліте; в такире випадках людина може піддатися такому почуттю зла, котре може привести до непродуманих та брутальних дій, до яких, приміром, можна віднести часті побої демонстрантів чи підозрілих поліцейськими-службовцями. Можна згадати й недавнє повідомлення в пресі про знущання білих поліцейських над одним темношкірим в СІЛА.

Наступне, зовсім інше випробування прямо повязане з професією поліцейського, а також співробітника дорожньо-транспортної служби. З цією посадою, як, власне кажучи, й з іншими посадами - професора, викладача, священника, котрі також повинні витримувати певні випробування, пов'язана певна доля влади й певний авторитет. І якраз це може стати джерелом високомірності та чванства посадою, з метою показати непристойним чином свою владу іншим, дивитися на них звисока та тому подібне.

Знов-таки, іншим моральним випробовуванням для поліцейського, так як і для судді, є чиста законність, котра або розглядає порушення правил дорожнього руху нарівні зі злочином, або розглядає порушення букви закону в кожному випадку, навіть якщо в конкретному випадку пра-

>>>156>>>

вило дорожнього руху немає ніякого смислу, як наприклад, якщо водій перехав на перехресті на червоний колір світлофору опівночі, коли можна бачити повну картину всіх вулиць й при відсутності будь-яких автомобільних засобів. Тут поліцейський мабудь повинен керуватися здоровим глуздом й свободою духу. Але навіть тоді, коли він повинен покарати штрафом водія за порушення правил дорожнього руху, котре не сприяє життю та безпеці, поліцейському слід завжди бачити різницю між позитивними правилами як такими та способам поведінки, котрі погрожують життю інших людей та є змістовно поганими.

Нарешті, необхідно згадати ще одну з найвищих груп моральних якостей, котрі поєднують в собі поліцейські, й особливо поліцейські дорожньо-транспортної служби та ті службовці, котрі займаються чисто формальними випадками, що не виказують подальшого впливу, й котрі при цьому всеж зберігають справедливість; королевою цих якостей є, звичайно, співчуття. Однак, є й багато інших скромних передчуттів цієї високої доброчинності. Разом з виконанням свох професійних обов'язків поліцейський повинен також відігравати роль доброзичливого й підсказуючого товариша цивільної людини, нагадувати йому про порядок, а не просто відразу наказувати його в лоб та виписувати штраф. Поліцейський-сужбовець має гуманну установку й не забуває, що поліцейський також людина й виступає чи виступав в тій же ролі, в котрій зараз знаходиться той, котрого він повинен наказати.

Коли поліцейського атакують злочинці, то він може проявити набагато більше добро й милосердя, наприклад, у внутрішньому пробаченні, терпінні чи кроткості, й не порушуючи при цьому положень про безпеку. Така людяність та добро, котра виражається насамперед в співчутті до болі пораненого, у співчутті до людини, хворої на залежність від наркотиків, у співчутті до жертви нещасливого випадку чи злочину, далі, у доповіді про певний випадок, яка зроблена професійно й з повагою до всіх причетних персон, а також у співчутті до рідних та близьких потерпілого чи загиблого під час дорожньо-транспортної пригоди, - може органічно поєднуватися з виконанням поліцейським свох професійних обов'язків й втілювати вищу моральну цінність, котра дійсна не лише для поліцейського, але й для всіх людей. Вона полягає в поважаючому визнанні іншої персони та її цінності, у співчутті до тих злочинців, котрі самі являються в більшій мірі жертвами наркотиків чи насилля, аніж грішниками, й котрі може завдяки людяному жестові, добровільній позитивній допомозі поліцейського підтвердять свою людяність у майбутньому.

Список літератури:

1. Andreas Laun, Das Gewissen - Oberste Norm sittlichen Handelns. Eine kritische Analyse (Wien: Tyrolia, 1984). 2. ders., Die naturrechtliche Begruendung der Ethik in der neueren katholischen Moraltheologie (Wien: Dom-Verlag, 1973). 3. Platon, Gorgias. 4. ders., Kriton. 5. Max Scheler, Der Formalismus in der Ethik und die materiale Wertethik, 5. Aufl. (Bern: Francke, 1966). 6. Josef Seifert, Was 1st und was raotiviert eine sittliche Handlung? (Salzburg: Universitetsverlag A. Pustet, 1976).

>>>157>>>

И. В. Карпенко (Харьков) О «порядке понятий» в понятии «социальный порядок»

Несмотря на, казалось бы, интуитивную ясность понятия «социальный порядок» оно все же нуждается в дискурсивном прояснении своего содержания. И не только потому, что, являясь одним из центральных понятий социальной философии, оно постоянно вовлекается во вращение «терминологической машины» философии, но и потому что, будучи одновременно понятием языка повседневности, оно выступает ориентиром и регулятивом поведения для многих, которым бы хотелось жить в условиях социального порядка и для некоторых из них, которые стремятся этот порядок «навести» или «призвать» к нему.

В самом общем виде порядок это «правильное, налаженное состояние», «расположение чего-либо», последовательный ход», «правила, по которым что-либо совершается», «существующее устройство» (Ожегов). В этом определении имплицитно содержится отсыл, во-первых, к той инстанции (субъекту), которая оценивает наличное состояние как порядок, во-вторых, к определенному дистанцированию этой инстанции от оцениваемого ею состояния, т. е. к предпочтительности позиции внена-ходимости, в-третьих, к предположению того, что этот порядок необходим, в принципе достижим и что оценивающая его инстанция (субъект) знает, что есть порядок. В противном случае такая оценка становится просто невозможной.

Что касается понятия «социальный порядок», то в одном из последних философских словарей ему дается следующее определение - это понятие «выражающее устойчивость и организованность общественной жизни, а также возможность объективирования социального и, следовательно, его концептуализации.... Проблема социального порядка необходимо связана с проблемой воспроизводства общественной жизни, социальных регулярностей и рекурсивности человеческой деятельности» [1, с. 665].

Очевидным является то, что проблема социального порядка как проблема воспроизводства общественной жизни и социальных регулярностей (хотелось бы надеяться, что в бесконечной исторической перспективе) это одновременно проблема возможности и условий постоянного воспроизводства взаимодействия, коммуникации людей. И здесь нельзя не согласиться с Ю. Хабермасом, который отмечает: «Вопросу о том, как возможен социальный порядок, задаваемому в рамках теории общества, в теории действия соответствует вопрос о том, как участники интеракции (по меньшей мере двое) могут координировать планы своих действий таким образом, чтобы Другой, не возбуждая конфликта и во всяком случае избегая риска прервать интеракцию, мог «соединить» свои действия с действиями Я» [2, с. 199].

Соглашаясь с таким подходом к определению социального порядка, посмотрим как в таком случае тематизируются означенные ранее импликации порядка вообще. Иными словами, во-первых, кто есть (может или должен быть) инстанцией (субъектом) социального порядка, во-вторых, возможна ли и если да, то, как реализуется или может реализоваться позиция вненаходимости этой инстанции (субъекта), в-третьих, что можно сказать об осведомленности этой инстанции относительно того, что такое социальный порядок.

>>>158>>>

Если в понятии социального порядка речь идет о возможности и условиях воспроизводства общественной жизни как таковой в трансисторической перспективе ее бытия, т. е. речь идет о социальном порядке вообще, то в таком случае здесь открывается поле для рефлексии в границах трансцендентальной философии и вручаются полномочия трансцендентальному субъекту, который из только познающего превращается еще и в практически действующего. Ибо как в области гносеологической трансцендентальным есть такое исследование, которое направлено на выявление априорных (всеобщих и необходимых) условий человеческого познания, как они реализуются в деятельности трансцендентального субъекта, фиксирующего всеобщие определения, составляющие принадлежность человека, как такового, так и в области практической можно говорить о всеобщих и необходимых условиях воспроизводства общественной жизни человеком как таковым. Действительно, почему бы трансцендентальному субъекту познания не попробовать свои силы в качестве субъекта социальной практики?

Но если открытие историчности человеческого разума столь сильно трансформировало (подорвало) позицию трансцендентального субъекта в гносеологии, то еще более существенно оно повлияло на его позицию в жизненной практике. И не случайно в современной немецкой практической философии (на «малой родине» трансцендентального субъекта) на смену трансцендентального аргумента приходит аргумент трансцендентально-прагматический, а место трансцендентального субъекта занимает субъект жизненной практики. В последующем изложении мы попытаемся ввести в соприкосновение позиции этих двух субъектов на предметном поле анализа понятия социального порядка.

Сфера социального это такая предметная область философской рефлексии, где ее гносеологическая и онтологическая слагаемые не могут не взаимодействовать, их изоляция ведет к взаимной деформации. Невозможно говорить только о гносеологической составляющей успеха в достижении социального порядка, не принимая во внимание практические условия его становления и воспроизведения в реальной жизни. Речь, следовательно, должна идти не только об условиях познания социального порядка, которое может сопровождаться известным абстрагированием от конкретного субъекта социального познания, но и об условиях социального действия направленного на достижение социального порядка, где подобное абстрагирование (игнорирование) от конкретности субъекта социального действия просто не мыслимо.

Если трансцендентальный субъект апеллирует к социальному порядку вообще, к социальному порядку как таковому, который обеспечивает возможность воспроизводства общественной жизни в трансисторической перспективе, и он мыслится как единый, единственный, лишенный внутренних различий, то в перспективе отношения к миру субъекта жизненной практики единый социальный порядок распадается на множество порядков в различных сферах и срезах его жизнедеятельности - экономический, правовой, моральный, политический и т. д. порядок. Кроме того, эти порядки разнообразятся (субординируются или координируются) в зависимости от того, какое место они занимают в хронотопе истории. Иначе говоря, в перспективе отношения к миру субъекта (субъектов) жизненной практики социальный порядок распадается на множество порядков «здесь и теперь».

>>>159>>>

Оценка состояния общественной жизни в целом с точки зрения наличия в ней социального порядка (или беспорядка) предполагает особое место для вынесения такого решения. В идеале эта позиция должна быть дистанцирована от социума. Но если понятие социального порядка характеризует общее состояние всей социальной системы, то это принципиально невозможно. Согласимся с тем, что предпринимаемые в прошлом (и настоящем) попытки увидеть и оценить наш мир с позиции дикаря, ребенка или пришельца это в известной мере паллиатив.

Кто в обществе может взять на себя ответственность быть высшей инстанцией социального порядка?

Выход из ситуации может быть в том, что это место займет некая инстанция (субъект), принадлежащая социуму, но обладающая (или присваивающая себе) такими характеристиками, которые позволяют ей оценивать общее состояние социальной системы как бы с позиции вненаходимости, т.е. представительствовать от имени всеобщего и необходимого в общественной жизни. Трансцендентальный субъект, обогащенный опытом гносеологической работы, применяет свой испытанный подход и в сфере практической. Он пытается решать эту задачу, отыскивая в реальной социальной жизни своих полномочных представителей, т.е. такие инстанции, которые обладают характеристиками социально всеобщего и необходимого, что позволяет им, пребывая в толще социальной жизни, в тоже время возвышаться над ней. Таковыми являются институты права и морали, как единственно авторитетные и справедливые инстанции социального порядка. Право при этом рассматривается как единственно возможная форма равенства неравных индивидов, а правовой порядок как должное и справедливое, как то, что должно быть законом всего общества и за нарушение чего неизбежно следуют санкции институтов государства. Мораль же трансцендентальному субъекту представляется внутренней способностью каждого человека устанавливать для самого себя всеобщий и необходимый нравственный закон («категорический императив»), которым он должен руководствоваться в своих отношениях с другими людьми. И на какие бы спекулятивные высоты не поднимался трансцендентальный субъект, анализируя взаимоотношения права и морали как регуляторов межчеловеческих взаимодействий (скажем, право - минимум нравственности, а нравственность - минимум морали) их роли как инстанций социального порядка схожи. Различие лишь в том, что в праве эта инстанция вынесена вовне и воплощена в институты права, которые порядок «наводят», а в морали она внутри человека и с ее помощью к порядку «призывают». Но в обоих случаях эти инстанции, исполняющие роль «стражей» социального порядка сами не подвержены такой оценке. Иначе говоря, институты права и морали, делающие «пробу» социуму на социальный порядок, сами такой пробы не проходят. А ведь можно предположить (вовсе не гипотетически), что именно они зачастую и не дают сбыться социальному порядку. Зачастую их функционирование привносит беспорядок в общество, затрудняющий воспроизводство общественной жизни. И речь может идти не только об институтах государства, заботящихся о соблюдении права, давно переставшего быть «правым», но и об институтах общественного мнения, которое воспроизводит моральные нормы силой велений и оценок. Ибо в настоящее время хорошо уже отработаны технологии, как формирования общественного мнения, так и манипулирования им.

>>>160>>>

Нормы и ценности, которые предлагаются институтами права и морали призваны организовать и упорядочить социальную жизнь. Они адресуются не только разуму человека, но и его чувству и воле. Ведь люди не только интеллигибельные существа, они испытывают давление своих жизненных личных интересов, потребностей, целей. И не только институции права и морали оценивают наличное общественное состояние как порядок или беспорядок, но такую же оценку выносит и человек повседневности. И то, что трансцендентальному субъекту (или его представителям в сфере практической жизни) видится, как социальный порядок вовсе может не казаться таковым субъекту жизненной практики. А ведь именно он как бы изнутри производит свою оценку этого состояния. И именно он в зависимости от нее будет поступать соответствующим образом, т.е. либо воспроизводить данные нормы, тем самым воспроизводя основанный на них социальный порядок, либо же - нет. И можно, вероятно, сказать, что если легитимация социального порядка осуществляется в деятельности институций права, то ратификация этих установлений производится деятельностью конкретного индивида, который своими действиями либо воспроизводит этот порядок, либо нет, считая его приемлемым условием коммуникации или не считая таковым.

Как психология и социология, предъявляющие свои претензии на то, чтобы быть универсальными науками, поскольку изучаемые ими явления «разлиты» повсюду, так право и мораль претендуют на роль универсальных средств достижения социального порядка, поскольку нет общественных сфер вне деятельности человека, руководствующегося их нормами и ценностями. Причем «на роду им написано» взаимодополнять друг друга. Ибо право наводит порядок более жестко, но не все сферы общественной жизни ему пока подвластны, что часто выражается в его искреннем: «К сожалению, эта сфера еще не урегулирована (упорядочена) правом». Тогда как мораль упорядочивает общественную жизнь хотя и менее жестко, но зато практически повсеместно. На таком фоне их понимание социального порядка перерастает (или прорастает) в метафизику и социальную онтологию, что еще больше узаконивает их требования.

Социальный порядок, который для трансцендентального субъекта делится на правовой и моральный порядок без остатка (остаток - это область социального беспорядка) для субъекта жизненной практики предстает множеством порядков со своими специфическими условиями коммуникации, которая их воссоздает.

Социальный порядок трансцендентального субъекта как единство, стабильность и предсказуемость безусловно содействует социальной идентификации личности, ее социальному признанию и не может у нее не вызывать ожиданий социального вознаграждения за свои поступки. Но с другой стороны, стереотипы мышления и поведения, которые воспроизводятся в таком порядке если и не истребляют, то, во всяком случае, сильно ограничивают личностное начало в человеке. Трансцендентальный субъект как в сфере гносеологической, так и в сфере практической, чувствует себя более всего уютно и комфортно в окружении безликих (но наделенных единым разумом) познающих и действующих существ, обезличенных и усредненных. В такой ситуации он имеет больше оснований говорить и действовать от их имени и по их поручению. Можно, вероят-

>>>161>>>

но, предположить, что сфера man, в которую выпущено столь много философских «стрел», есть плоть от плоти произведение трансцендентального субъекта. Собственно такими же лишенными внутренних различий хотелось бы видеть людей и институтам права и морали, представительствующим от имени трансцендентального субъекта в практической жизни. Право (мораль) как форма равенства неравных индивидов нуждается в таком уравнивании, теоретически (из санкции трансцендентального субъекта) его допускает и практически осуществляет посредством собственных санкций. Ведь очевидно, что право будет иметь тем больше прав, чем меньше «неравностей» между индивидами.

Но трансцендентальный субъект, если он хочет оставаться «интеллектуально честным», может утверждать только один императив социальной жизни, делающий возможным ее воспроизводство, делающий возможной саму социальность - императив необходимости коммуникации, согласно которому социальное возможно только благодаря и в результате коммуникации. И высшей социальной ценностью, в таком случае, должна быть ценность коммуникации. Речь, следовательно, должна идти о нормах коммуникации, об условиях ее непрерывного и постоянного воспроизводства, а значит и об условиях изменения условий коммуникации, условиях изменения самой коммуникации (ее форм, видов т.д.). Очевидно, что трансцендентальный субъект не может не сводить все нормы разнообразных коммуникаций к правовым и моральным нормам, а условия различных видов коммуникации - к их правовым и моральным условиям.

Но трансцендентальному субъекту крайне затруднительно сделать еще один шаг и признать, что в самой коммуникации есть стержневое звено (инвариант всевозможных коммуникаций), делающее возможным любую коммуникацию, а именно - признание Другого. Другого трансцендентальный субъект может признать только как другое Я, а не Я Другого. Подлинного Другого знает только субъект жизненной практики.

С точки зрения субъекта жизненной практики и право и мораль как инстанции социального порядка нуждаются в определенной дистанции, определенной перспективе их оценки в таком качестве. И эта оценка возможна только с позиции Другого: мораль Другого, другая мораль или право Другого, другое право. Для трансцендентального субъекта является невозможной сама постановка вопроса в таком виде. Он вряд ли по-иному кроме как на манихейской основе может представить эти оппозиции. Они ему видятся сквозь призму оппозиции «свой - чужой», где «чужой» получит право на жизнь только при условии, если он станет «своим».

Но проблема, собственно, не только в том, что необходимы изменения представлений о социальном порядке с учетом позиции субъекта жизненной практики. Необходимость решения этой проблемы вызревает в рефлексивном сознании философа. Более сложная проблема в том, как возможно изменение самого социального порядка, т.е. проблема онтологических оснований перехода от одного порядка к другому. А поскольку с точки зрения субъекта жизненной практики социальный порядок вообще - это общая результирующая взаимодействия в обществе экономического, политического, правового, морального и прочих порядков, то это проблема их динамики.

>>>162>>>

Вероятно, как в сознании философа первоначально вызревает мысль о необходимости изменения представлений о социальном порядке, так и в сознании отдельного человека вызревает мысль о необходимости иного социального порядка. Причем не социального порядка вообще, а порядка в тех сферах жизнедеятельности, с которыми он сталкивается непосредственно. Вызывают к жизни эту мысль те затруднения, которые он начинает испытывать, вступая в коммуникацию с другими. Т.е. когда его не удовлетворяют те нормы (права или морали), которые регламентируют эту коммуникацию.

Первоначально пространство нового порядка отвоевывает себе место в пространстве сознания человека и осознается им как необходимость игнорирования или пренебрежения существующими нормами коммуникации. Безусловно, это сопровождается фоновыми представлениями о возможных санкциях, которые такие действия могут повлечь за собой. Но не случайно воля социума к коммуникации избрала для своего воплощения именно этого индивида, именно его индивидуальное сознание и его индивидуальную волю. Среди многих других именно он оказался готовым к коммуникации по-новому, к новой коммуникации. Так начинается становление в реальном пространстве социума пространства нового порядка, которое не может не оцениваться существующими институтами, охраняющими старый порядок как пространство беспорядка. Новый порядок с позиции старого порядка оценивается как беспорядок, как пространство беспорядка. Например, как правовой беспорядок, т.е. как то, что не соответствует существующему праву и его нормам. Субъекты пространства нового порядка, субъекты коммуникации по-новому, субъекты новой коммуникации «платят той же монетой», оценивая старый порядок как беспорядок. Различие оценок - это различие мест, которые занимают оценивающие инстанции. В первом случае это место находится в пространстве права, и правовой беспорядок констатируется как несоответствие реальных жизненных процессов, новых условий и новых норм коммуникации существующему праву. Во втором случае это место находится в пространстве нового порядка, и правовой беспорядок констатируется как несоответствие существующего права и его норм новым реальностям жизни, новым условиям и нормам коммуникации. Непростым и небезболезненным является механизм разрешения такой коллизии.

В рамках теоретической легитимации понятия пространства беспорядка можно высказать предположение, что оно онтически необходимо. В пространстве социального должно быть место, где элементы старого порядка, прежде чем они организуются в новый порядок, должны побыть в некотором диссипативном состоянии. В этой связи пространство беспорядка можно рассматривать как динамический резерв новых порядков, как место вызревания точек бифуркации развития социальных систем, как место фазовых или уровневых переходов социальных систем, как место разнообразных констелляций социальных элементов и структур.

Что же касается практической легитимации пространства социального беспорядка, то здесь следует отметить, что, кроме того, что она может быть губительной для институтов прежнего порядка, она может быть фатальной и для всей социальной системы. Ибо не все социальные беспорядки манифестируют новый (желанный) уровень организации социума.

>>>163>>>

Некоторые из них могут вести к его деградации, попятным шагам или распаду и дезинтеграции. Не все, что оценивается с позиции старого порядка как периферийное, маргинальное, девиантное может (или должно) стать центральным, магистральным, нормальным. Скажем, существующий правовой порядок препятствует развитию продуктивной коммуникации субъектов хозяйствования в экономической сфере, что вызывает к жизни сферу теневой экономики. Но это не означает, что все теневые стороны экономики должны быть легализованы. Криминальный бизнес может быть основой нового экономического порядка, но из него могут вырастать и криминальные государства.

Один из возможных путей практической легитимации пространств нового порядка видится в развитии институтов гражданского общества. Именно в его пространстве могут пройти должную общественную апробацию пространства новых порядков и либо заявить о своем преимуществе и о своем праве на жизнь, либо обнаружить свое бессилие и быть достойными гибели.

И если необходимость пространства для неморальных поступков (пространства морального беспорядка) вытекает как бы из самой сути морали, поскольку она обращена к внутреннему миру человека и требует от него добровольного самоограничения, а значит, она не может не быть уязвимой и по содержанию и по способу действия в своих локальных формах, то следует признать также и то, что право, где должное и справедливое мыслится как то, что должно быть законом всего общества и за нарушение чего должна необходимо следовать санкция значительно более жесткая, чем порицание общественного мнения, тем не менее, полностью не исключает возможности возникновения пространства неправовых поступков (пространства правового беспорядка). И если понятия экономического, политического или морального беспорядка легализованы и языком науки, и языком повседневности и соответствующие им феномены общественной жизни реально существуют и подлежат систематическому исследованию, то понятие правового беспорядка однозначно имеет только негативные (отрицательные) коннотации, а правовой беспорядок, как общественный феномен, просто не имеет права на жизнь. Представляется, что следует признать за обществом право на правовой беспорядок. Субъект жизненной практики скорее отдаст предпочтение временным беспорядкам как необходимому моменту перехода к новому порядку, чем сохранению старого порядка. Речь, естественно, идет не об уголовщине, которую институты государства и права должны решительно искоренять из жизни общества. Речь о том, что не следует отождествлять правовой беспорядок с уличными беспорядками и беспределом, которые являются его крайним выражением и как раз свидетельствуют о бессилии и немощи права. Речь идет о тщательной теоретической проработке понятия «правовой беспорядок» и о скрупулезном исследовании условий и причин появления пространства неправовых поступков, его места и роли в развитии пространства коммуникации индивидов, а не только о методах и способах (в том числе и превентивных) борьбы с ним. Ведь не исключено, что это будущий порядок своими латентными формами прорастает в настоящем.

>>>164>>>

Ибо кто может сказать, каким должен быть настоящий социальный порядок. Исторический ряд развития общества еще не завершен и, возможно, то, что до сих пор считалось порядком, есть только «подготовительный класс» к «настоящему» социальному порядку. По отношению к развитию общества более точной будет формула «от», а не «к». Хотя это и не исключает права на человеческую мечту или надежду. О. Уайльд сказал однажды, что карта человеческой истории не имеет права на существование, если на ней нет места для утопии.

Список литературы:

1. Современный философский словарь. /Под ред. В. Е. Кемерова/, Лондон,

Франкфурт на Майне, Париж, Люксембург, Москва, Минск, «ПАНПРИНТ», 1998. 2. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. Санкт-Петербург, «Наука», 2000.

Н.Н.Крестовская (Одесса) Статус ребенка как показатель гуманности права: история и современность

Современное право во многом отражает специфику правового статуса ребенка как носителя отличных от взрослого человека качеств. Слабая защищенность организма и психики ребенка от неблагоприятного внешнего воздействия в известной степени компенсируется позитивной дискриминацией (специальной повышенной правовой защитой).

К признанию ребенка в качестве специального субъекта права человечество прошло длительный путь. Догосударственное (первобытное) и древнейшее государственное право практически всех народов рассматривало ребенка не в качестве актуального, а в качестве потенциального, будущего человека. В худшем случае ребенок вообще воспринимался как нежелательный результат сексуальных отношений. В силу огромной детской смертности будущее физическое существование даже желанного для родителей ребенка было под большим вопросом. Невысокие сравнительно шансы на выживание, неопределенность судьбы ребенка существенно снижали его ценность в глазах общества, а значит, и права.

Древнейшие правовые установления европейских народов допускали ин-фантицид. Отец семейства в Древнем Риме решал вопрос о том, оставить ребенка в живых, либо убить, выбросить. Безжалостно уничтожались слабые здоровьем младенцы в Спарте. Между тем древнейшее право ревностно охраняло право собственности, и за кражу овощей в Древних Афинах Драконт предусмотрел смертную казнь. Таким образом, имущество ценилось обществом гораздо выше, нежели ребенок.

Развитие европейской цивилизации и связанная с ним гуманизация права существенно изменили правовой статус ребенка. Классическое римское право, не признавая за ребенком самостоятельной ценности, стояло на страже его имущественных интересов. Это достигалось, прежде всего, благодаря жесткой возрастной градации, ставившей юридические пределы сделкоспособности ребенка. Несовершеннолетним (мальчикам - до 14, девочкам - до 12 лет) запрещалось производство сделок, ухудшающих их имущественное положение, или создающих для несовершеннолетнего юридические обязанности. Имущественные права совер-

>>>165>>>

шеннолетних (но при этом юных - не достигших 25-летнего возраста) охранялись при помощи институтов кураторства и реституции.

Охране имущественных прав несовершеннолетних посвящены большие массивы норм в памятниках европейского права времен средневековья. Например, Великая хартия вольностей предусматривала, что несовершеннолетний наследник королевского вассала освобождается от уплаты налога на наследство. Опекун, назначенный несовершеннолетнему, был обязан не наносить ущерба имуществу и подвластным наследника; в противном случае он подвергался штрафу.

Признание за ребенком возможности быть носителем имущественных прав способствовало повышению его самостоятельной ценности в глазах общества. И не случайно в Салической правде особая правовая охрана распространяется, помимо имущества, уже на личность несовершеннолетнего. Убийство ребенка рассматривается как более тяжкое, по сравнению с убийством взрослого человека, преступление и, соответственно, карается более высоким штрафом. Убийство ребенка фигурирует как особый состав преступления в Саксонском зерцале, Законнике Стефана Душана, кодексе украинского права «Права, по которым судится малороссийский народ» (1743 г.). При этом, однако, побои и иные телесные наказания, которым ребенок подвергся со стороны родителей «за дело», оставались ненаказуемым поступком.

Немаловажную роль в повышении правового статуса ребенка сыграло христианство. Иисус Христос любил детей: признание за взрослым «детскости» возвышало его в глазах сына Божьего. «Будьте как дети», - призывал он своих учеников. Под благотворным влиянием христианства инфантицид стал рассматриваться обществом не только как преступление, но и как страшный грех. Мать-детоубийца рассматривалась как существо, поставившее себя вне общества, морали, права и религии: достаточно всцомнить трагедию гётевской Маргариты.

Однако нельзя не видеть еще одной проблемы детства, возникшей в дохристианские времена, но именно христианством болезненно заостренной - внебрачный ребенок. Анализ средневековых нормативно-правовых источников свидетельствует об ущемлении прав незаконнорожденных на всем протяжении их жизни. Они не имели права на достойное имя, на воспитание и заботу со стороны отца, существенно уже были их материальные и процессуальные права. Например, согласно Саксонскому зерцалу, незаконнорожденный не имел права на судебный поединок. Даже такой великий гуманист, как И. Кант считал непредосудительным убийство матерью внебрачного ребенка. «Появившийся на свет внебрачный ребенок, - рассуждал философ, - родился вне закона, стало быть, и вне охраны его».

Новое время с его обостренным вниманием к проблематике прав человека и гражданина во многом оставалось на прежних позициях в отношении личных и имущественных прав ребенка. Хрестоматийный тому пример - Кодекс Наполеона предусматривал сохранение института отцовской власти и возможность административного принуждения в отношении ребенка по просьбе отца. Первоначальное накопление капитала породило новые грани в отношении общества к ребенку. Ребенок стал рассматриваться как дешевая, беззащитная перед принуждением рабочая сила. Только развитие рабочего движения и протесты передовой

>>>166>>>

общественности западноевропейских стран привели к появлению законодательных ограничений применения детского труда.

Уходящий в прошлое XX век стал, с одной стороны, периодом признания социальных прав ребенка (в частности, прав на образование, на материальную помощь со стороны государства), а с другой - веком величайшей трагедии детства, проявлениями которой были войны, геноцид, голодомор, техногенные болезни, насилие в семье и на улице. Поэтому столь важным является принятие и ратификация большинством стран мира Конвенции о правах ребенка. Реализация ее положений позволит говорить о подлинной гуманизации человека, общества и государства.

К. Б. Левченко (Київ) Національні інституції по дотриманню прав людини: рекомендації міжнародних організацій та український досвід

Ефективне здійснення на національному рівні положень міжнародних документів з прав людини потребує створення національних інфраструктур для їх заохочення та захисту. Тому доцільно дослідити як зміст самого поняття «національна інституція з прав людини», так і досвід України у сфері створення установ по захисту прав жінок.

Потрібно зазначити, що нема узгодженого визначення, що можна вважати «національною установою з прав людини». Спочатку домінуючим було широке трактування, коли судовій владі, законодавчим органам, неурядовим організаціям тощо, приділялась така ж сама увага, як і національним комісіям, інституту Омбудсмена та відповідним структурам. Потім була виділена вузька група установ та їх функції (просвітницька діяльність, надання консультативної допомоги урядам з питань прав людини, розслідування та урегулювання скарг про порушення, які здійснені державними та приватними суб'єктами). Такий підхід виключав такі установи, як судові органи, законодавчі структури, структури соціального забезпечення, але й він поки не дозволяє дійти до кінцевого визначення, що таке національна установа, яка займається захистом прав людини.

Для цілей діяльності ООН в цій сфері під терміном «національна установа» мається на увазі орган, який створюється урядом у відповідності до Конституції, закону або декрету, функції якого конкретно визначені як заохочення та захист прав людини [1, с. 28]. В цілому національні установи можна розділити на дві великі групи - комісії з прав людини та інститути Омбудсмена [2]. В Віденській Декларації і Програмі Дій, прийнятих Всесвітньою Конференцією з прав людини в 1993 році визнається право кожної держави обирати структуру національної установи з прав людини, яка найкращим чином відповідає потребам держави. В ситуації термінологічної невизначеності здається доцільним використання функціонального підходу до проблеми. Так, відповідно до розроблених Комісією з прав людини ООН рекомендацій, національні установи повинні діяти в якості джерела інформації про права людини; надавати допомогу в освіті громадськості і сприянні усвідомленню поваги до прав людини; розглядати, обговорювати і давати рекомендації у відношенні будь - якого конкретного положення справ; консультувати з питань прав людини; вивчати та спостерігати стан законодавства, а також готу-

>>>167>>>

вати доповіді з цих питань для відповідних органів» [3, с. 28]. Щодо структури таких установ, то вони повинні в своєму складі відображати широкі прошарки громадськості; функціонувати регулярно; у відповідних випадках мати необхідні місцеві або регіональні консультативні органи для надання їм допомоги в здійсненні власних функцій»(3 с. 23]. Вони також повинні бути наділені компетенцією по заохоченню та захисту прав людини і максимально широким мандатом, який було б закріплено в конституціях або законодавчих актах [4].

Усвідомлення ролі інституціональних механізмів поліпшення становища жінок і необхідності створення таких механізмів відноситься до середини 70-х років. Перша Всесвітня конференція зі становища жінок, дала урядам чіткі орієнтири в цьому питанні. Але тільки в Пекінській Платформі дій, яка була прийнята на четвертій Конференції в 1995 році, питання інституціональних механізмів було поставлено на перший план. На відміну від перших документів, в яких основною задачею інституціональних механізмів вважалось покрашення становища жінок, Пекінська Платформа дій відкривала нову перспективу, розглядаючи їх в якості каталізаторів значних політичних змін. Відповідно до цього нового підходу національні механізми більше не розглядаються в якості простих органів проведення конкретної політики, спрямованої на покрашення становища жінок, а їх «головне завдання полягає в тому, щоб надавати уряду в цілому підтримку в справу урахування тендерної проблематики в усіх областях політики» [5]. Для цього інституціональні національні механізми повинні відповідати наступним вимогам: бути підпорядковані посадовій особі максимально високого рівня; здійснювати децентралізоване планування, виконання та контроль з метою широкого втягнення неурядових організацій та громадськості; бути забезпеченими необхідними людськими та фінансовими ресурсами; мати можливість впливати на розробку урядом політики в усіх галузях.

Механізми забезпечення рівності жінок та чоловіків повинні грати дві ролі. Перша полягає в заохоченні прийняття законодавства щодо рівності можливостей і анти дискримінаційних законів; спостереженні за здійсненням подібних законів; проведення досліджень; організація підготовки з питань рівності і тендерних аспектів; здійсненні конкретних проектів, які спрямовані на рішення основних проблем жінок. Нова роль інституціональних механізмів полягає в визнанні необхідності того, щоб дані механізми були каталізатором інтеграції тендерної проблематики і її урахування в системі управління в цілому. Інституціональним механізмам необхідно відмовитися від захисту виключно жінок і розглядати проблеми обох статей, відмовитися від проведення тільки конкретних заходів і перейти до спільних дій з використанням нових областях, перейти від розробки правил та норм до врахування реального досвіду чоловіків та жінок, а також до аналізу наслідків заходів і рішень на їх повсякденне життя.

В той же час «інтеграція тендерної перспективи не може замінити собою або зробити непотрібними розробку конкретної політики в області рівності і створення відповідних механізмів... В такому випадку потрібно говорити про два різні стратегічні напрямки, які орієнтувалися на досягнення спільної мети, тобто забезпечення рівності статей, які повинні доповнювати один одну... Основна різниця між інтеграцією і здійсненням конкретної політики

>>>168>>>

забезпечення рівності статей полягає в учасниках та в виборі напрямків діяльності. Відправною крапкою «традиційних» форм політики в області рівності є конкретна проблема, яка виникає в результаті нерівності статей... Відправною крапкою для інтеграції є вже існуюча політика. В цьому випадку політичний процес реорганізується з тим, щоб тендерна перспектива враховувалася звичайними учасниками цього процесу, і щоб забезпечувалося досягнення мети, тобто рівності статей» [6, с. 6].

Досвід України показує, що ці вимоги здебільшого залишаються деклараціями. За своїм статусом та структурою більшість механізмів в Україні представляють собою комітети або відділи, які відповідають перш за все за питання праці та соціальну проблематику, проблеми сім'ї, молоді, охорони здоров'я, тощо [7]. Протягом 1996-1999 років головним суб'єктом розробки політики стосовно жінок на державному рівні виступав Державний Комітет України у справах сім'ї та молоді у взаємодії з неурядовими жіночими організаціями. Але в 1999 році його було ліквідовано і реорганізовано до Державного комітету з питань молодіжної політики, спорту та туризму, який навіть за назвою немає ніякого відношення до питань прав жінок. Таким чином в 2000 році Україна залишилася без національної установи, яка б опікувалась проблемою прав жінок. Така ситуація є небезпечною для започаткованих демократичних перетворень і вимагає негайної зміни.

Список літератури та примітки:

1. Национальные учреждения по правам человека. Руководство по созданию и укреплению национальных учреждений, занимающихся поощрением и защитой прав человека. - Серия публикаций по вопросам профессиональной подготовки №4. - Центр по правам человека ООН. - ООН, Нью-Йорк, Женева, 1995. 2. В Україні в 1998 році запроваджено інститут Омбудсмена. 3. Национальные учреждения по правам человека. Руководство по созданию и укреплению национальных учреждений, занимающихся поощрением и защитой прав человека. - Серия публикаций по вопросам профессиональной подготовки №4. - Центр по правам человека ООН. - ООН, Нью-Йорк, Женева, 1995. 4. Резолюція Комісії з прав людини 1992/54; резолюція Генеральної Асамблеї ООН 48/134 від 20 грудня 1993 року. 5. Пекінська Платформа дій. П.201. 6. Gender mainstreaming: conceptual framework, methodology and presentation of good practices - final report of the Group of Specialists on Mainstreaming». Strasbourg, Council of Europe, 1998. 7. В структурі Верховної Ради України функціонують Комітет з питань соціальної політики та праці, Комітет з питань охорони здоров'я, материнства та дитинства, Комітет з питань молодіжної політики, фізичної культури і спорту, Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, завданням яких є вдосконалення законодавства стосовно різних аспектів становища сімей у суспільстві, у структурі Кабінету Міністрів України діє сектор у справах жінок, охорони сім'ї, материнства та дитинства.

В. Н. Мороз (Днепродзержинск) О некоторых проблемах взаимодействия человека, гражданского общества и государства в сфере правового порядка

Основная задача современных демократических государств - достижение общегражданского консенсуса путем учета и координации множества интересов различных групп, смягчения противоречий между ними, поиска гражданского согласия. Функции «сцепления» социума, еоеди-

>>>169>>>

нение частного и общественного интересов, посредничество между личностью и государством выполняет гражданское общество.

Гражданское общество существует в двух основных и взаимосвязанных измерениях: социальном и институциональном. Социальная составляющая гражданского общества - это его исторический опыт. В свою очередь, исторический опыт косвенно очерчивает «коридор возможностей» для действий основных участников политического процесса - отдельных личностей, групп, объединений и т.д. Социально-исторический опыт - коллективный и индивидуальный - в конечном счете определяет политическое поведение личности, образ ее мыслей и многие другие аспекты межличностных отношений.

Институциональное измерение гражданского общества можно представить как совокупность самодеятельных организаций неполитического и политического характера, выражающих интересы различных сегментов общества и реализующих их независимо от государства.

В теоретических исследованиях гражданского общества его сущность интерпретируется по разному. Иногда в исследованиях понятие «гражданское общество» используется в качестве характеристики определенного состояния социума. При такой трактовке гражданское общество отождествляется с государством особого типа, в котором юридически обеспечены и политически защищены основные права и свободы личности. Другая трактовка гражданского общества связана с представлением о нем как об определенной сфере социума - сфере негосударственных отношений и институтов. Государство создает те или иные, благоприятные или неблагоприятные условия для функционирования автономной частной сферы и таким образом влияет на ее жизнь.

Особая заслуга в разработке концепции гражданского общества и его взаимосвязи с государством принадлежит Г. В.-Ф. Гегелю. Гражданское общество, согласно Гегелю, появляется «посередине» между семьей и государством. Такое общество основано на частной собственности, социальной дифференциации и многообразии интересов взаимодействий индивидов и групп. Оно внутренне противоречиво, в этом обществе каждый свободный человек для себя выступает как цель, а другие для него - как средство. Для согласования многообразных интересов требуется высший арбитр в лице государства, которое выражает всеобщий интерес. Общество становится гражданским в силу того, что оно управляется государством.

Данный подход воспринял и К. Маркс. Он упростил сложную структуру гегелевской модели гражданского общества, сведя последнее фактически к сфере труда, производства и обмена. Содержанием гражданского общества, согласно Марксу, выступают институты семьи, сословий, классов, определяемые уровнем развития материального производства. Гражданское общество в марксизме является синонимом «буржуазного общества», основанного на частной собственности. Это линия получила свое дальнейшее развитие в социал-демократической традиции, которой присуще стремление к справедливости и равенству.

Идея гражданского общества, естественно, не была наследием чисто спекулятивного теоретического поиска. Она - своеобразное отображение объективного процесса зрелости разных сфер общественной жизни, их дифференциаций, становления в качестве самостоятельной данности

>>>170>>>

относительно государства, наследием долгосрочного процесса усовершенствования всех без исключения сторон человеческой жизнедеятельности. Как и правовое государство, гражданское общество возникает на стадии индустриального развития производства, появления широкого спектра личных прав и свобод и венчает появление одновременно нового типа личности, нового типа коллективности и нового типа отношений между личностью, обществом и государством.

Гражданское общество достигает расцвета только в условиях демократии, а последняя формируется, развивается и сохраняется лишь на прочной основе гражданского общества. Чем более развито гражданское общество, тем больше оснований для установления демократических форм государства. И наоборот, чем менее развито гражданское общество, тем более вероятно существование авторитарных и тоталитарных режимов государственной власти.

Гражданское общество предполагает сбалансированный взаимоконтроль, взаимоограничение государственных и негосударственных органов и движений, чтобы деятельность государственных органов всегда была в поле зрения негосударственных, а последние, в свою очередь, сообразовывали свою деятельность с законами, учитывали объективные потребности государства.

На основании вышеизложенного можно дать следующее определение: гражданское общество - это совокупность социальных образований (групп, коллективов), объединенных специфическими интересами (экономическими, этническими, культурными и т.д.), реализуемыми вне сферы деятельности государства (по М. А. Василик).

В гражданском обществе, в отличие от государственных структур, преобладают не вертикальные, а горизонтальные связи - отношения конкуренции и солидарности между свободными и равноправными партнерами.

В экономической сфере структурными элементами гражданского общества являются негосударственные предприятия: акционерные общества, товарищества, арендные коллективы, корпорации и другие добровольные объединения граждан, создаваемые ими по собственной инициативе. Экономическую основу гражданского общества составляет суверенитет индивидуальных собственников и многообразие форм собственности.

Социально-политическая сфера гражданского общества включает: семьи, общественные, политические организации и движения, органы общественного самоуправления по месту жительства или трудовых коллективах, негосударственных СМИ.

Духовная сфера гражданского общества предполагает свободу слова, самостоятельность и независимость творческих, научных и других объединений от государственных структур.

Из вышеизложенного просматривается взаимосвязь гражданского общества и правового государства. Ученые, которые выводили правовое государство только из взаимодействия права и государства, объявляли правовым любое государство, так как в принципе нет государства без права и без правовой системы. Между тем, к правовому государству надо идти от гражданского общества, когда происходит преобразование этнической общности в суверенный народ, осознающий необходимость признать и реализовать естественные и неотъемлемые права человека.

>>>171>>>

С. Д. Порощу к, Т.С.Порощук (Запоріжжя) Особливості сучасного правового статусу особи

В науковій літературі правовий статус особи визначається як юридич-но закріплений стан особи в суспільстві. В основі правового статусу лежить фактичний соціальний статус, тобто реальне положення особи в даній системі суспільних відносин. Право закріплює це положення, вводить його в законодавчі межі й тим самим, на додаток до інших гарантій, забезпечує можливість державної підтримки. Юридичне оформлення фактичного положення особи полягає в тому, що вона наділяється основною якістю - правосуб«єктністю, після чого вона може вступита у відповідні правовідносини. Серцевину, основу правового положення особи складають її права, свободи (якщо їх розрізняти між собою), обо-в"язки і законні інтереси в їх єдності [1, с. 34-41]. Крім вказаного ядра, статус включає громадянство, принципи і гарантії.

Для сучасного юридичного статусу особи характерні такі негативні прояви:

а)  слабка державна захищеність, нездатність офіційних владних структур надійно забезпечити інтереси особи, відсутність чіткої ефективної системи їх гарантій і механізмів їх дії;

б)  чисельність (плюралізм) статусів, їх неузгодженість, насамперед, з причини поляризациї суспільства і, в цілому, перехідного періоду в розвитку його держави;

в) деформованість правового статусу особи у зв«язку з процесами су-веренізації, протистояння різних розгалужень державної влади, зміни економічної основи суспільства;

г)  втрата в цій ситуації особою своїх орієнтирів, зміни пріоритетів. Звичайно, є і позитивні зміни в правовому статусі особи, тому що:

1)  під нього підводиться сучасна законодавча база, насамперед, у вигляді нової Україниської Конституції, Декларації прав і свобод людини та інших нормативно-правових актів із врахуванням міжнародних критеріїв;

2) формується нова концепція взаємовідносин держави і особи, що відповідає одному з принципів чи ознак (властивостей) правової держави;

3)  правовий статус особи, як і інші юридичні категорії, очищується від догматизму і формалізму, рецидивів класового підходу і тоталітарної свідомості індивіда як носія цього статусу. Набуває сили принцип визнання пріоритету особи як вищої соціальної і моральної цінності;

4)  змінюється співвідношення і роль структурних елементів правового статусу: на перший план виходять такі критерії, як права, свободи і законні інтереси особи: фактично почали діяти й такі принципи правового статусу особи, як повнота, демократизм, гуманізм та інші. Правда, поки що всі ці тенденції не проявили себе повною мірою, мають місце відступи, запізнення, швидкі зміни і не завжди в кращу сторону [2, с. 222-246]. Однак, важливим є той факт, що Конституція України 1996 року закріпила права та свободи людини і громадянина в повній відповідності з природними правами і міжнародним цивілізованим стандартом. В результаті, на перше місце висунулась проблема забезпечення цих прав і свобод в їх єдності з обов«язками, і, відповідно, особливого значення набули гарантії статусу особи, а також механізм їх дії.

>>>172>>>

Слід далі зупинитися на видах правового статусу. Розрізняють: а) загальний чи конституційний статус громадянина; б) спеціальний чи родовий статус певних категорій громадян; в) індивідуальний статус; г) статус фізичних і юридичних осіб; д) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, осіб, що мають дипломатичну і консульську недоторканість; е) галузеві статуси: кримінально-правовий, цивільно-правовий, адміністративно-правовий тощо; ж) статус осіб, які працюють в різних сферах чи регіонах.

Загальний правовий статус - це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Визначається він, насамперед, Конституцією і не залежить від різних поточних обставин, наприклад, посади, сімейного стану, функціональних обов«язків. Він є однаковим для всіх і характеризується відносною стабільністю. Загальний правовий статус є базовим і вихідним для всіх інших видів статусів.

Спеціальний чи родовий статус відбиває особливості положення певних категорій громадян, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців, адвокатів, співробітників ОВС, співробітників міліції, вчителів, фермерів, депутатів і т.д. Вказані категорії осіб, в тому числі і персонал міліції, можуть мати додаткові порівняно із загальним статусом права, обов«язки, пільги, а також обмеження, передбачені законодавством.

Правовий статус, як уже відзначалось, - складна, системна категорія.

Сукупність соціальних прав закріплюється діючою Конституцією України, а також знаходить розвиток в інших законодавчих актах (соціальному законодавстві). Отже, соціальні права, які є закріпленням соціального захисту (захищенності) особи, виступають необхідним змістовним елементом її правового статусу. Так само справедливе дане твердження і відносно тих прав, які гарантують особисту, майнову захищеність і безпеку особи.

Список літератури:

1. Порощук С. Д. Социально-правовая защита как составная часть правового статуса личности // Российское законодательство: становление и применение. - М., 1993. 2. Матузов Н. И. Право и личность // Общая теория права. - Нижний Новгород, 1993.

В. Г. Рибалка, В. Т. Жежерун (Харків) Примус до правопорядку у військовій діяльності

З виникненням Української держави, створенням нею власних Збройних Сил першочерговою проблемою стало не тільки відтворювання морального клімату у військовому середовищі, але й застосування примусу до правопорядку у процесі військової діяльності. Для цього склалися сприятливі умови, обставини й можливості для кардинального виконання цього надзвичайно важливого завдання військової розбудови. Особливості вираження примусу до правопорядку вимагають великої напруги розумових і фізичних сил, творчого ставлення до справи та знання нормативно-правових документів, які визначають теоретико-методо-логічні, конституційно-правові та системно-практичні основи організації діяльності військовослужбовців.

>>>173>>>

Військова діяльність є специфічною і має свої особливості, які пов'язані з функціонуванням військових формувань та виконанням поставлених завдань. Правове примушення до правопорядку в Збройних Силах в сучасних умовах набуває різного змістового забарвлення: від роз'яснення правових норм в повсякденній військовій діяльності до суворого покарання. В основі примусу лежить осудження дій військовослужбовців, поведінка яких суперечить правовим нормам, наказам командирів та вимогам керівних документів Міністерства оборони України.

Повнота прав командира вкарбована перш за все в його наказах, в яких концентрується волю, зусилля, знання, майстерність підлеглих для досягнення єдиної мети. Юридична сила наказу командира викладена в Дисциплінарному статуті ЗСУ (ст.6) [1, с. 160]. У разі непокори чи опору підлеглого командир зобов'язаний для відновлення порядку вжити всіх передбачених статутами заходів примусу аж до арешту й притягнення його до кримінальної відповідальності.

Але це статутно-офіційне право до примушування, як кажуть, лежить на поверхні. Насправді ж, коли командир починає рішуче вимагати дотримання наданого наказу, це питання, ця дія набуває для нього фатального, згубного характеру в мирний час повсякденної діяльності. З питання відкритої відмови виконати наказ начальника (а це буває, коли підлеглий знаходиться в напруженому психологічному стані і вже не здатний оцінювати свою поведінку) ця дія загострюється, як правило, до питання: чи правильно примушував командир підлеглого до виконання наказу? Бо тут може постати парадокс: підлеглий не виконує наказ. За статтею 232 Кримінального кодексу України військовослужбовцю в цьому випадку передбачається покарання у вигляді позбавлення волі строком від одного до п'яти років, а в бойовій обстановці - карається смертною карою або позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років. У бойовій обстановці такий погляд на примус до правопорядку не викликає питань. В той же час поняття «примусу» до правопорядку в його крайніх виявах в повсякденній діяльності свідомо або ж несвідомо дискредитується в «повзучу», а місцями і в пряму його заміну спекулятивними потураннями. Засудження підлеглого в мирний час за невиконання наказу дорівнює вбивству підлеглого або самогубству командира, відправці його в «небуття».

В сучасних умовах покарання підлеглого за непокору буде розглядатися як перевищення влади з боку командира, як злочин. Примус до правопорядку є фундаментальною категорією всієї правової науки, яка на жаль багатьма командирами не застосовується в повному обсязі. І коли молодий випускник-лейтенант зустрічається з невиконанням наказу, він намагається використати всі свої можливості, щоб примусити підлеглого до його виконання. І частіше за все, побоюючись за свій авторитет, долаючи дезорганізацію, наполягає на суворому покаранні за випадок відкритої відмови підлеглого. Старші начальники всі ці дії лейтенанта придушують, як могильною плитою, своїми доказами, що командир перевищив свої повноваження. Це робиться з метою, перш за все, щоб на підрозділ не падала така тінь (арешт, суд, втручання вищого командування), а, з другого - щоб поставити молодого командира у стан правової рівності: тобто - винен підлеглий, який не виконує наказ, але винен і молодий командир, бо він обов'язково десь помилився у своїх діях.

>>>174>>>

Щоб не відбувались такі антиправові пасажі в практичній діяльності, треба знати головні форми примусу, до яких відносять нагадування, попередження, заборону, критику, несхвальний відгук' про військовослужбовця, позбавлення військового звання та всю систему дисциплінарних покарань (догана усна або в наказі) [2, с. 61-62].

Правове та політичне обґрунтування суперечливої складності в генезису філософського поняття «примусу» не відкидає можливості використовувати його в крайніх формах, але ж треба знати, що кожний військовослужбовець повинен пам'ятати про невідворотність кари за правопорушення. Цю «невідворотність» треба об'єднувати з ідеєю систематичного правового виховання. Ідеологічне переоснащення юнака, який приходить до лав Збройних Сил України полягає, в систематичному примусі його до виконання свого службового обов'язку перед Батьківщиною як правовими нормами, так і нормами морального характеру [3, с. 58].

Примус у військовій діяльності є життєвою необхідністю для функціонування військових підрозділів, що обумовлює обмеженість свободи дій і вчинків військовослужбовця у порівнянні до цивільної особи його віку.

Примус втратить свій вплив на військовослужбовця, якщо той в повсякденному житті буде виконувати усі вимоги командирів. В цьому контексті примус повинен бути багатофункціональним в своєму правовому полі. Слід визначити головні функції примусу до правопорядку у військовій діяльності. Серед багатьох існуючих слід виділити:

-  регулятивно-орієнтуючу (тобто Конституція України, Військова присяга, Статути Збройних Сил України, моральні традиції українського війська, базові міжнародні правові стандарти орієнтують військовослужбовця на певний стиль діяльності, на певну правову лінію поведінки, і тим самим значною мірою регулюють статутно-правові відносини між начальниками та підлеглими) [4, с. 77];

- пізнавально-виховну (засвоєння правових норм є процесом пізнання граничних рівнів в існуванні порядку в Збройних Силах);

-   комунікативно-об'єднуючу (якщо військовослужбовці добре засвоюють вимоги правових документів, то між ними складаються певні зв'язки - відносини перш за все на моральній основі).

Сьогодні треба враховувати, що бажання захищати Батьківщину вже не є головним мотивом для багатьох призовників. З переходом до професійної армії в Україні на перший план вийде матеріальна зацікавленість, бо сьогодні правова незахищеність, невирішеність питання взаємовідносин між військовослужбовцями різного строку служби, залучення до господарських робіт тощо, знижують престижність армії [5, с. 19]. Конкурсно-контрактні засади відповідають можливості забезпечувати постійну бойову готовність відповідною морально-психологічною роботою. Примус до підтримки військового порядку, забезпечення вимог повсякденної служби повинно поступово переводитись з нормативно-правових до моральних заходів. Подібний підхід буде сприяти позитивну ставленню контрактників до військової діяльності. Тобто моральна гуманістична спрямованість у відносинах між командирами та підлеглими, матеріальна зацікавленість у службі, формування культури демократизму військовослужбовців повинна здійснюватись шляхом складної взаємодії правових та моральних норм, шляхом орієнтування військо-

>>>175>>>

вослужбовців на ідеали гуманізму і демократії, на вдосконалення демократичних параметрів військово-професійної діяльності.

Список літератури:

1. Військові статути Збройних Сил України. - К., 1999. 2. Афонін Е. А. Становлення Збройних Сил України: соціальні та соціально-психологічні проблеми. - К.: Інтерграфік, 1994. 3. Нечипоренко Л. С., Подоляк Я. В., Пасынок В. Т. Воспитание: Учебное пособие. - Харьков: Основа, 1997. 4. Военная психология и педагогика: Учебное пособие. - М.: Изд-во Совершенство, 1998. 5. Танеев В. Престиж военной профессии в Украине // Политическая мысль. - 1995. - №1 (5).

Л. Д. Тимченко, Л. А. Тимченко (Харьков) Глобализация в сфере прав человека: негативные и позитивные тенденции развития

Конец XX в. обусловлен двумя тенденциями развития международных отношений: «глобализацией» и «регионализацией». Под термином «глобализация» подразумевается, в большинстве случаев, тенденция к конвергенции идеологий развития политического, экономического, социального или правового характера. «Регионализация» предполагает выработку единого подхода к разрешению проблем определенного региона (географического или политического) на основе учета его специфических интересов и особенностей. В более широком понимании процесс «регионализации» связан с приспособлением универсальных установок к местным условиям, исходя из местных возможностей и потребностей. Появление такого подхода обусловлено сложностями нового витка экономического развития, принесшего помимо прогресса, и определенный регресс делу становления национальных экономик (рост политической зависимости от международных финансовых институтов и развитых государств, увеличение долгов, углубление экологической деградации развивающихся государств).

Уровень развития современных международно-правовых норм, равно как и уровень развития их главных творцов, не позволяют игнорировать фактическое неравенство государств в международных отношениях. За годы деколонизации в международных отношениях укрепился подход, вкратце напоминающий народную мудрость - «кто платит, тот и заказывает музыку». Такая ситуация объясняется, с одной стороны, развитостью Западной экономической инфраструктуры, ее высокой степенью социальной защиты населения и устоявшимися политико-правовыми ценностями, а, с другой стороны, низким уровнем развития экономик большинства государств третьего мира, их политической и социальной нестабильностью. Тем не менее, сегодня голоса лидеров государств Азии, Африки и Латинской Америки звучат все громче на мировой арене. Руководители третьего мира полагают, что развивающимся государствам не стоит слепо уповать на опыт универсальных организаций и развитых стран. Им нельзя лишиться тех ценностей, которые были наработаны всей историей развития их цивилизации.

Права человека относятся к разряду основных ценностей человеческой семьи. Именно они позволяют личности чувствовать себя человеком, именно они являются краеугольным камнем понятия «демократия» и гарантией существования здорового, справедливого и процветающего общества, га-

>>>176>>>

рантией обеспечения мира и безопасности. В то же время права человека стали камнем преткновения в процессе обсуждения приоритетных направлений развития международного сообщества в XXI веке.

Сторонники политико-правовой концепции «культурного релятивизма» считают, что национально-этнические, культурные, религиозные традиции и особенности государства могут служить юридическим основанием для непринятия ряда универсальных стандартов в области прав человека и основных свобод. Среди ученых, придерживающихся данной концепции, имеется мнение, что Всеобщая декларация прав человека 1948 г. является порождением Западной философской и правовой мысли, что она несет на себе печать Западного образа жизни, ценности которого несвойственны незападной культурной традиции [1]. По нашему мнению, такие сентенции носят скорее политический характер. Так, Генеральный секретарь ООН Кофи Аннан в одном из своих выступлений отмечал: «Люди никогда не жалуются на всеобщий характер прав человека и не считали, что права человека навязываются Западом или Севером. Во многих случаях это делают их лидеры».

Тезис об универсальности прав человека получил широкое распространение среди членов международного сообщества. В 1993 г. в Бангкоке в период подготовки «Заключительной декларации Международной конференции по правам человека» азиатские государства признали, что права человека универсальны по своей природе, они должны быть рассмотрены в контексте динамического и развивающего процесса международных норм..., принимая во внимание важность национальных и региональных особенностей и различия исторического, культурного и регионального характера [2, р. 2-45]. Как видно, государства исходят из того, что основные потребности личности в различных регионах земного шара идентичны. Человеку необходимы: еда и жилище; возможность свободно излагать свои мысли; без ограничений и репрессий поклоняться своему Богу; чувство уверенности в эффективности его права на справедливый и быстрый суд; правовые гарантии по недопущению незаконного ареста и т.д. В приведенном перечне нет ничего такого, что было бы несовместимо с национальными традициями, культурой или конфессиональными нормами, например, Восточной цивилизации. В этой связи говорить о том, что универсализм противоречит обычаям, получившим свое закрепление в национальной культуре определенного государства, нет оснований.

Однако вопрос о культурном релятивизме может быть поставлен в несколько иной плоскости, связанной со спором о сложностях имплемента-ции зафиксированных на универсальной основе норм о правах человека. Очень важно изыскать средства для того, чтобы легитимизировать (узаконить) универсальные нормы о правах человека в рамках той или иной культурной традиции. Как этого можно достичь? Способами нахождения компромиссного варианта могут стать: переоценка, переосмысление местных культурных ценностей; новая интерпретация имеющихся традиций и учений; налаживание внутреннего диалога между традиционалистами и новаторами. Понятно, что и международному сообществу предстоит решать весьма сложную задачу по нахождению гармоничного сочетания интересов регионов и глобальных интересов. Мир становится более интегрированным. Вольно или невольно человечество подходит к мысли о необхо-

>>>177>>>

димости выработки общепризнанных норм поведения во всех сферах жизни. Всеобщая декларация прав человека 1948 г. в определенном смысле несколько опередила свое время. Однако, сегодня нормы, получишие в ней свое закрепление, имеют самое существенное значение. Никто не в праве навязывать регионам свои правила, однако общечеловеческие ценности остаются универсальными по своей сути. Нужно ли пересматривать эти ценности? По всей видимости, нет. Если регионы полагают, что их ценностям необходима дополнительная защита, то возможно установление ими своих специфических норм, не противоречащих универсальным принципам гуманизма. Формированию новой глобальной культуры в области прав человека поможет ликвидация архаизмов прошлого. Необходимо стремиться к ликвидации политического неравенства государств. Если международное сообщество претендует на объективность и стабильность в своих взаимоотношениях, то ему необходимо решить вопрос о более эффективном международном управлении. Для этого понадобятся реформы в международных политических и экономических институтах - ООН, МВФ, МБРР, НАТО, ЕС и др.; принятие новой концепции глобального экономического и социального развития; ведение механизмов контроля по обеспечению честной политики. Именно такая направленность развития международных отношений, основанных на гомоцентриз-ме, позволит обеспечить мир, стабильность и процветание человечества в целом, а не узкого круга государств.

Список литературы:

1. Речь идет о работе: Alston Philip, The Universal Declaration at 35: Western and Passe or Alive and Universal, The ICJ Review, NO 31, December 1983, Geneva. 2. Цит. по: Universality and Indivisibility of Human Rights //D.J. Ravindan, in: International Human Rights Training Program - 2000. Manual of Reading Materials/ Canadian Human Rights Foundation. Montreal, 2000.

C. І. Ткачов, Н. О. Ткачова (Харків) Місце цінностей в процесі розбудови справедливого суспільства

Ідея створення справедливого суспільства має багатовікову історію. Наприклад, ще Платон запропонував його ідеальну модель, де, за його думкою, буде щасливою не одна верства населення, а уся держава. Причому він вважав, що справедливість є, насамперед, суспільною доброчесністю. Інший відомій старогрецький вчений Аристотель теж мріяв про справедливу державу. Мислитель стверджував, що «найкращим державним устроєм треба признати такий, організація якого дає можливість кожній людині жити щасливо» [1, с. 591]. Поняття справедливості він характеризував через розмірність як основної ідеї організації розумної рівноваги.

Минуло багато часів, але проблема створення справедливого суспільства й сьогодні залишається актуальною та міститься в центрі уваги багатьох сучасних дослідників. Але зрозуміло, що кожен науковий підхід обмежений соціально-політичними, культурними, економічними особливостями розвитку суспільства в конкретний історичний період.

В сучасній науковій літературі розкриваються різні аспекти поняття справедливості. Так, М. М. Руткевич стверджує, що в понятті справедливості фіксується моральна та правова уява про те, що відповідає і що

>>>178>>>

не відповідає законам, нормам права та суспільній моралі. 3. О. Бербепікіна сприймає справедливість як «поняття моральної свідомості, яке характеризує міру впливу та вимог прав та благ особистості або соціальної спільності, міру вимогливості до особистості, суспільства, правомірність оцінки економічних, політичних, правових явищ дійсності та вчинків людей... з позиції суспільства» [2, с. 113-114]. За думкою О. Л. Дубко та В. О. Титова, «справедливість є показником рівня соціальної захищеності людини» [3, с. 155].

В сучасних умовах гуманізації суспільства, коли проголошено пріоритет загальнолюдських цінностей, на нашу думку, саме ціннісний підхід буде найбільш доцільним для розкриття поняття справедливості. Тому ми розподіляємо точку зору авторів етичного словника, в якому справедливість визначається як «поняття моральної свідомості, що виражає не ту або іншу цінність, а їх загальне співвідношення між собою та конкретний розподіл між індивідуумами;... порядок людського співжиття, який відповідає уявам про сутність людини та її невід'ємні права» [4, с. 333].

Для розбудови справедливого суспільства в Україні потрібно поступово реконструювати всі грані суспільного життя. Причому особливе місце в цьому процесі належить людському фактору. В сучасних умовах виникає актуальна потреба в цілеспрямованому формуванні у молоді особистісних цінностей, які б грунтувались на загальнолюдських та національних цінностях.

В процесі виховання особистість поступово сприймає існуючу поза нею систему цінностей, під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів перероблює її на індивідуальному рівні та перетворює у власне надбання. Особистісні цінності стають імперативом, який спонукає індивідуум до його практичного втілення. Ефективність цього процесу залежить від міри активності самої особистості, її соціального статусу, мотивів поведінки та власних потреб. За думкою Ю. М. Смоленцева, в дійсному житті цінність виявляє себе як предмет потреби людини, але не зводиться до нього. Більш того, коли потреба задовольняється автоматично, ціннісного ставлення не виникає. Чим більш проблематичною є можливість споживання чогось, тим вище його ціннісний статус. Структуру ціннісного ставлення автор розкриває таким чином:

1)  ціннісна предметність як суспільна властивість предмету, яка виникає в «силовому полі» потреби діяльного суб'єкту та її предмету, як основа та передумова цінності;

2) актуальна потреба суб'єкта, яка сприймається як норма. В момент актуалізації виступає як причина переживання людиною стану незадоволення 4

3) цінність як момент протиставлення цілі діяльності та дійсності, як суб'єктивна уява, яка орієнтує та направляє активність суб'єкту;

4) оцінка, в якій фіксується ціннісна предметність та яка виявляється в різних ціннісних еквівалентах (поняттях,  судженнях, нормах,

ідеалах) £5, с. 22-23].

Справедливість є теж однією з найважливіших цінностей, але зрозуміти її можна тільки через аналіз всієї існуючої системи цінностей. Ця система є відображенням усіх суспільних відношень, норм взаємовідносин між людьми. А дії щодо її втілення можна назвати «соціокультур-ним способом здійснення справедливості, що получив вираження в результатах діяльності» [6, с. 35].

>>>179>>>

Розбудова справедливого суспільства висуває цілий ряд першочергових задач:

__ забезпечення пріоритету гуманістичних цінностей в усіх сферах

суспільного життя;

__не тільки декларування, а й дійсне забезпечення захисту прав кожної особистості;

__збільшення ролі демократичних інститутів влади;

__ розширення в суспільстві гуманістичної ідеології, в центрі якої

стоїть «Людина як головна цінність».

Список літератури:

1. Аристотель. Политика // Соч. в 4-х т. - М., 1983. Т. 4. 2. Бербешкина 3. А. Справедливость как социально-философская категория. - М., 1983. 3. Дубно Е. Л., Титов В. А. Идеал, справедливость, счастье. - М., 1989. 4. Словарь по этике / Под ред. А. А. Гусейнова и И. С. Кона. - М., 1989. 5. Смоленцев Ю. М. Мораль и нравы: диалектика взаимодействия. - М., 1989. 6. Давидович В. Е. Социальная справедливость. - М., 1989.

П. В. Цимбал (Харків) Політична кримінологія: нові аспекти в умовах глобалізації

На рубежі століть організована злочинність, міжнародний тероризм перетворюються в одну з глобальних проблем, яка потребує вирішення. У зв'язку з цим важливу роль мають відігравати дослідження соціально-економічних, політичних, організаційно-управлінських факторів, які визначально впливають на криміногенну ситуацію в різних країнах. Коротко проаналізуємо політичні фактори, які проявляються як на міжнародному, так і національному рівнях. Підкреслимо, що певні процеси у політиці, навіть позитивні у стратегічному плані, прямо або опосередковано сприяють зростанню криміногенного потенціалу суспільств. Для України актуальною є задача опрацювання і здійснення політики боротьби з організованою злочинністю, тому важливо дослідити дію криміногенних факторів, серед яких можна виділити:

-  невизначеність стратегії, пріоритетів, ідеології перехідного періоду;

-  політична слабкість еліт;

-  дискредитація реальної демократії;

-  високий рівень корумпованості владних структур різних рівнів;

-  зріст впливу тіньової політики і економіки в суспільстві;

- посилення впливу політико-економічних кланів на владу з метою її приватизації і тиску на правоохоронні органи;

-  політика боротьби з організованою злочинністю часто носить популістський характер.

Особливістю України є те, що політичні процеси перехідного етапу, окрім головного позитивного ефекту, мають серйозні побічні наслідки криміногенного характеру. І одним із завдань для нас є своєчасне їх вивчення з метою впровадження ефективної політики протидії організованій злочинності.

Якщо звернутися до міжнародних факторів криміногенного характеру, то вони найбільш повно проявляються в соціально-економічній сфері з послідуючим виходом на велику політику. Згідно тверджень директора

>>>180>>>

ВОТ Майка Мура на конференції ООН (02.2000р.), У світі розгорнувся процес створення суперконтинентальної економічної системи, але потрібно додати, що до неї активно пристосовується кримінально-тіньовий капітал, який підриває рух у напрямку глобалізації. Цей капітал переслідує конкретні цілі, а зокрема:

-  домагається приходу у велику політику своїх лобістських груп і підтримує політико-економічні клани різних країн;

- підтримує потужну індустрію і торгівельно-посередницьку діяльність, націлену на виробництво фальсифікованої або малоякісної продукції, що призводить до руйнування технологічного рівня і підриває цивілізоване співробітництво між країнами;

- посилює наркобізнес і торгівлю людьми на теренах західних країн;

-  використовує у своїх інтересах міжнаціональні, міжрелігійні конфлікти, створює нелегальні міграційні коридори та ін.

До нових явищ слід віднести практику взаємопідтримки авантюрно-кримінального і номенклатурного капіталів західних і постсоціалістич-них країн. Так, за даними Інтерполу, на кінець 90-х pp. з Росії було вивезено понад 300 млрд, дол., а з України - близько 20 млрд. дол. їх симбіоз становить загрозу, і, якщо в Європі посилилися контрзаходи, то, завдяки своїй маневреності, він активізувався в інших регіонах. За словами керівника міжнародного підрозділу боротьби із відмиванням грошей в Південно-Східній Азії Ріка Мак-Донелла через азійські підпільні банківські системи проходять трильйони доларів, що становить від 2-х до 5% світового валового продукту. Тому восени 2000 р. шість тихоокеанських островів Самоа, Вануату, Тіуе, Кука та ін., які вважалися «раєм для відмивання грязних грошей», терміново ввели законодавчі акти, що дозволяють проводити розслідування підозрілих грошових транзакцій. Вцілому, згідно підрахунків журналу «Економіст», офіційний валовий продукт планети становить 39 трильйонів дол., із них 9 трильйонів дол. припадає на тіньовий бізнес, серед якого визначимо:

- кримінальну торгівлю (black market), тобто незаконне виробництво продукції і надання послуг;

-  паралельну економіку (laden economy);

- виробництво легального продукту, який не знаходиться в полі зору держави і підриває основи управління.

До серйозних перепон слід віднести практику політизації цроблем боротьби із злочинністю. Політичні лідери різних,напрямків використовують такі гасла як: «наведення порядку», «знищення мафії і корупції» з метою досягти влади чи утримати її в своїх руках. Часто проблеми злочинності зводяться докласових, ідеологічних чи національно-релігійних факторів. Продовжується експлуатація тези щодо «родимих п'ятен» та «злочинних народів». Як правило, політизація посилюється в багатьох суспільствах під час криз та виборчих кампаній і негативно позначається на розвитку суспільної думки. Реалістичний політичний підхід виходить із того, що злочинність є загальнолюдською проблемою, і її рівень залежить від наявності ефективного соціального контролю, здатності суспільних механізмів протидіяти цьому негативному явищу.

Отже, ми коротко розглянули три групи чинників, під впливом яких українське суспільство поступово втрачає імунітет проти злочинності і

>>>181>>>

схиляється до стану криміналізму, коли звичайні політичні заходи чи програми не працюють. За цих умов, по-перше, позитивну роль може відіграти та політична сила, яка запровадить нову відкриту політику і зробить кардинальні кроки для створення нової політичної ситуації, що викликає підтримку з боку громадськості і провідних міжнародних структур. Політика протидії організованій злочинності набуває ефективності тоді, коли спирається як на державні, так і громадські інститути. По-друге, реальна опозиційна сила може запропонувати стратегічну лінію, здолати супротив, і добитися позитивних зрушень у напрямку оздоровлення криміногенної ситуації. По-третє, в умовах глобалізації особливої актуальності набуває концепція «гуманітарного вторгнення» та можливості її поступового втілення на практиці в тих країнах, які неспроможні справитися з проблемами. Погодимося з думкою досвідченого політика і аналітика Мішеля Рокара про те, що в сучасному світі суспільні процеси переплітаються і вимагають переходу до нових методів і форм глобального управління. Але розпочинати потрібно з процесу реструктуризації всієї системи цінностей, який не може відбутися без встановлення соціального контролю над злочинністю, навіть у віддалених країнах. Якщо звернутися до соціологічних опитувань в нашій країні, то 60% респондентів погоджуються з тим, що Україна не може самостійно вирішити проблему злочинності, тому необхідним є співробітництво з міжнародними правоохоронними органами.

Отже, розвиток політичної кримінології дає можливість, по-перше, поглибити дослідження політичних аспектів феномену організованої злочинності, по-друге, виявити напрямки пристосування злочинності до політичних режимів і глобальних процесів сучасного світу, по-третє, опрацювати політичні заходи протидії цьому негативному явищу та створити концепцію кримінологічної безпеки суспільства.

>>>182>>>