Розділ 7. Караючий меч революції в дії

Нова економічна політика, повернення елементів ринкових відносин до економіки, вимушена відмова від надзвичайщини доби «воєнного комунізму» викликали також зміни і в політико-правовій площині. Неп вимагала упорядкування соціальних відносин, грунтованого на правових нормах. Революційна правосвідомість та «класове чуття», що були наріжним каменем, основним постулатом правовідносин доби громадянської війни в умовах повоєнної відбудови народного господарства, повернення до нормального життя вже не могли слугувати ефективним регулятором в суспільстві. Нова економічна політика, незалежно від того, чи була вона «тимчасовим відступом» на шляху до реалізації комуністичних утопій, чи справді перехідним періодом до соціалізму (і те, й інше розуміння проблеми зустрічаємо в працях В.І. Леніна), вимагала повернення, нехай і в шатах комуністичної ідеології та революційної фразеології, до нормальних, вироблених століттями розвитку людства, засобів соціального регулювання.

Тавровані в роки «червоного терору» як «буржуазні»: цивільне, трудове, процесуальне, та інші галузі права впевнено торували собі шлях і у суспільстві, тотально контрольованому Комуністичною партією.

Правовий нігілізм часів громадянської війни, яким би не був він приємним для ортодоксальних комуністичних фанатиків, ставав абсолютно неприйнятним, загрожував новому режимові катастрофічними наслідками. Недарма саме в період непу вожді партії на чолі з Леніним починають все більше говорити про суворе слідування революційній законності, про одноманітне її розуміння в межах всієї країни.

Наслідками таких підходів  стала реформа судової системи і утворення органів прокуратури, що мали місце в 1922 р. Поштовхом до цього, за традицією тих часів, було партійне рішення, прийняте в Москві (хоча формально СРСР ще й не був утворений). В грудні 1921 р. ХІ конференція РКП(б) прийняла резолюцію «Чергові завдання партії в зв’язку з відбудовою господарства», в якій проголосила курс на революційну законність.

Ленінські настанови, найбільш виразно висловлені у відомій праці «Про «подвійне» підпорядкування і законність». Місце і роль, відведені більшовицьким лідером питанням законності, свідчили про те, що вирішення найгостріших політичних завдань радянського режиму виявилось неможливим, всупереч традиційному негативному ставленню російських марксистів до держави, котра «повинна неодмінно відмирати» по мірі просування до комунізму, без використання державного механізму та права.

Як наслідок, перед радянською владою і її політичною серцевиною – Комуністичною партією – постали завдання двоякого характеру – як формування нових інститутів держави, покликаних виконувати правозастосовну та правоохоронну функції, так і вироблення та систематизація упорядкованих правових норм, тобто, висловлюючись юридичною мовою, кодифікація. Відновлення майнових відносин в добу непу вимагало розв’язання нагальних питань створення дієздатного цивільного та цивільно-процесуального законодавства (адже виявилось, що навіть поміж суб’єктами державної власності виникали цивільно-правові відносини і спори, врегулювання яких засобами винятково голого адміністрування було не лише неправильним, а й недоцільним, неефективним). Слідування під час провадження кримінальних справ лише чуттю революційної совісті чи класової доцільності не лише суперечило принципам справедливості й адекватності покарання, а й загрожувало соціальній стабільності.

В значній мірі використовуючи досвід РСФРР, в УСРР були розроблені й затверджені постановами ВУЦВК Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Цивільний кодекс, Земельний кодекс, Кодекс законів про працю і Кодекс законів про народну освіту.

Реформа 1922 р. визначила таку систему судових органів в Україні: народний суд в складі постійного судді, народний суд в складі постійного судді і двох народних засідателів, губернський суд, Верховний Суд УСРР і його колегії. Система трибуналів, за винятком військових та транспортних, припинила існування. Для розв’язання цивільних спорів між державними підприємствами та установами утворювалися арбітражні комісії, цивільні спори щодо землі вирішували спеціально утворені земельно-судові комісії. Слідчий апарат був підпорядкований судовим органам (з 1928 р. – прокуратурі). 22 березня 1922 р. ВУЦВК позбавив новоутворені органи ДПУ права розв’язувати проваджувані ними справи по суті. З метою впровадження єдиного на всій території радянських республік нагляду за законністю дій державних органів, юридичних та фізичних осіб 28 червня 1922 р. була створена державна прокуратура. Відділ прокуратури входив до складу Народного комісаріату юстиції, а нарком юстиції одночасно був і Прокурором  (з 1925 р. Генеральним прокурором) Республіки. Першим Прокурором УСРР став М.О. Скрипник. На місцях діяли прокурори, не підпорядковані місцевим виконкомам. До сфери їх діяльності належали нагляд за законністю в діяльності органів державної влади та управління, нагляд за органами попереднього слідства та дізнання, в тому числі нагляд за ОДПУ, виправно-трудовими установами, а також підтримання в суді державного обвинувачення у найважливіших справах.

В 1922 р. був запроваджений також інститут адвокатури. Положення про адвокатуру в УСРР було затверджене ВУЦВК 2 жовтня 1922 р. Таким чином, фактично відновлювалась змагальність в кримінальному судочинстві.

В 20-х – на початку 30-х рр. неодноразово змінювався адміністративно- територіальний устрій УСРР (перехід на триступеневу, потім двоступеневу, згодом знову триступеневу систему), що спричиняло реформування судових та правоохоронних органів, зміну їх структури. Зміни до Положення про судоустрій вносились в 1925 і 1929 рр.

Разом з тим, слід зауважити, що незважаючи на істотну демократизацію і переведення на правові основи діяльності судових та правоохоронних органів в УСРР в 20-і рр., вони залишалися повністю підконтрольними Комуністичній партії і цілковито проводили в життя її політику. Абсолютну більшість працівників прокуратури та суду складали члени КП(б)У. Відсутність грунтовних теоретичних знань та фахової юридичної освіти компенсувались розумінням політики партії та її завдань, відданістю ідеям більшовизму, досвідом (перш за все, набутим за доби громадянської війни). Для підвищення кваліфікації працівників юстиції були створені короткотермінові юридичні курси, активно впроваджувалась заочна форма навчання.

Всі судові та правоохоронні органи, що діяли в УСРР, беззастережно проводили в життя політику правлячої партії. Особливе місце тут посідала прокуратура. Розв’язувані нею завдання змінювались у відповідності з політичними пріоритетами. Якщо в 1923-1926 рр. Прокуратура УСРР (з 1925 р. – Генеральна прокуратура) подала до ВУЦВК більше 30 конституційних протестів на незаконні дії центральних органів державної влади СРСР, котрі порушували закріплений в Конституції суверенітет України, то наприкінці 20-х рр., коли режим почав все більше набувати тоталітарних ознак, ця практика зійшла нанівець. Натомість зростала активність органів прокуратури у здійсненні заходів щодо проведення індустріалізації, забезпечення виконання плану хлібозаготівель тощо. Значною була і роль органів юстиції, перш за все прокуратури, і у проведенні політики українізації.

У 1920 р. в’язниці перейменовують у ДОПРи (українською БУПРи) («Дома общественных принудительных работ»). Головною особливістю радянської пенітенційної системи, як вважає Сергій Білокінь, була її плановість. Всього по Україні за держбюджетом УСРР на 1927/1928 рік передбачалось утримування 29500 в’язнів – із них 28 тис. за кошторисом НКВД і півтори тисячі хворих, що утримувалися за рахунок кошторису Наркомату здоров’я. Бюджет передбачав навіть «природну» смертність у радянській тюрмі – 3%. У  кошторисі витрат на Лук’янівську в’язницю у 1925/1926 році, виходячи з «норми» – 5 руб. на поховання одного в’язня, передбачалось, що у той чи інший спосіб помре 75 душ. Як констатувало Управління державного фінансового контролю при Наркомфіні УСРР, насправді загальна кількість в’язнів уже тоді значно перевищувала плановану, оскільки частину в’язнів утримувано за рахунок позабюджетних джерел.

Одним з методів боротьби з «нелояльними» та ворожими елементами була їх депортація у віддалені райони країни. Це здійснювалося згідно з декретом ВЦВК «Про адміністративне виселення» (10 вересня 1922 р.). Органи держбезпеки отримали право «з метою ізолювання осіб, причетних до контрреволюційних виступів, стосовно яких президія ВЦВК дає дозвіл на ізолювання більш як на два місяці, у випадках, коли є змога не вдаватися до арешту, встановити виселення за кордон або у певні місцевості РСФРР в адміністративному порядку». В Україні для вирішення цих питань при НКВС УСРР утворювалась спеціальна комісія (з адміністративних виселень), якій надали право висилати «небажаних» осіб терміном до 3х років.

Доповнено було і Кримінальний кодекс, у який увійшла стаття про вигнання з меж УСРР на строк або безстроково та про позбавлення прав. А самовільне повернення у межі України навіть каралося смертною карою (ст. 71).

Згодом спектр повноважень органів держбезпеки у цій сфері було істотно розширено. Згідно з положенням про права ОДПУ у сфері адміністративних висилок, заслань і ув’язнень у концентраційних таборах (затверджено президією ЦВК СРСР 28 березня 1924р.), Об’єднане державне політичне управління отримувало право без суду відправляти громадян у заслання на строк до 3х років, а також висилати їх за межі державного кордону СРСР. Рішення про заслання приймали Особлива нарада у складі трьох членів колегії ОДПУ.

У 1927 р. вигнання за межі СРСР було проголошено безстроковим. У Положенні про державні злочини (контрреволюційні та особливо небезпечні злочини проти порядку управління), затвердженому ЦВК СРСР 25 лютого 1927 р., вперше починає вживатися термін «ворог трудящих», згодом трансформований у широковідомий «ворог народу».

Полегшило роботу чекістським органам по виявленню та ізоляції «соціально небезпечних осіб» запровадження 1925 р. прописки населення. Для значної частини таких людей використовувалось таке покарання, як позбавлення прав. У Кримінальному кодексі 1927 р. давалось детальне роз’яснення поняття «поразка в правах». Це означало позбавлення: а) активного і пасивного виборчого права; б) права займати виборні посади у громадських організаціях; в) права обіймати ті чи інші державні посади; г) права носити почесні звання; д) батьківських прав; е) права на пенсії, що видаються в порядку соціального страхування та державного забезпечення і на допомогу по безробіттю.

За Конституцією УСРР 1929 р. до «позбавленців», тобто до тих, хто був позбавлений права обирати і бути обраним в органи влади, відносилися: а) особи, що вдаються до найманої праці з метою одержання зиску; б) особи, що живуть з нетрудового прибутку, а саме: відсотків з капіталу, прибутку з підприємств, надходжень з майна; в) приватні крамарі, торгівельні і комерційні посередники; г) духівництво, служителі релігійних культів усіх віросповідань і напрямів, для яких це заняття є професією, та ченці; д) службовці та агенти колишньої поліції, окремого корпусу жандармів і охоронних відділів, члени російського царського дому, особи, що керували діяльністю поліції, жандармерії і карних органів; е) особи, визнані у встановленому порядку психічно хворими; ж) позбавлені прав судом на строк, встановлений вироком.

Кількість позбавленців була достатньо високою. Так, під час виборчої кампанії 1925-1926 років було позбавлено виборчих прав близько 12% дорослого населення. Це пояснюється прагненням державної партії забезпечити себе від несподіванок під час виборів, гарантувати таким «демократичним шляхом» собі перемогу.

Оскільки одним з основних методів політичної діяльності компартії в 20-ті роки стають насилля, придушення та терор, все більшого значення в політичній системі і суспільному життя набувають репресивні органи, в першу чергу ВЧК. ВЧК та її територіальний відділ – Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та службовими злочинами (ВУЧК) були головними провідниками репресивної лінії компартії, конкретним знаряддям насильства, утримання в покорі населення, боротьби з опором та опозицією радянському режиму.

Місцеві органи ЧК не підпорядковувались місцевим органам (хоча губернські ЧК вважались відділами губвиконкомів). Фактичне підпорядкування здійснювалось тільки по відомчій лінії – до ВЧК включно. Таким чином, ці органи мали значну самостійність і незалежність від місцевих органів, фактично будучи державою в державі. Московське центральне партійне керівництво використовувало їх для паралельного партійному контролю за становищем в республіці.

У 1922 р. було проведено певне реформування репресивних органів. Замість ВУЧК, яка скасовувалась, утворювалось Державне політичне управління УСРР. Підпорядкованість органів ДПУ УСРР органам ДПУ РСФРР залишалася абсолютною. Голова ДПУ УСРР вважався повноважним представником ДПУ РСФРР в Україні.

Проте методи роботи і повноваження цього органу від зміни назви змінилися мало. ДПУ були надані повноваження на винесення позасудових вироків, аж до вищої міри покарання. Чекісти могли також вільно використовувати усі можливі засоби контролю за політичною ситуацією, аж до арештів і перлюстрації поштово-телег­рафної кореспонденції приватних осіб та установ.

У зв’язку з утворенням СРСР ДПУ у листопаді 1923 р. було перетворене в Об’єднане державне політичне управління при Раднаркомі СРСР. ОДПУ діяло на правах союзного народного комісаріату, керувало через своїх уповноважених ДПУ союзних республік, а також особливими відділами армії. Колегія ОДПУ мала право визначати міри покарання «ворогам народу». Це давало можливість використовувати органи ОДПУ у внутріпартійній боротьбі проти опозиції, а також проти будь-якого інакомислення в країні.

Головою ГПУ УСРР з серпня 1923 р. був В.Балицький, в листопаді того ж року він став членом колегії ОГПУ СРСР, а з березня 1924 р. очолив і НКВС УСРР. При колегії ОДПУ невдовзі почала діяти так звана Особлива нарада – орган, який розглядав справи осіб, обвинувачених у контрреволюційний діяльності, шпигунстві, контрабанді, спекуляції валютою та золотом. Згодом почали дедалі активніше функціонувати позасудові органи й так звані «трійки» та «двійки», до яких входили керівники партійних, радянських органів і ГПУ. Як і особлива нарада, вони приймали рішення, що, по суті, підміняли судові вироки. На їхній підставі відбувався неправедний «суд», людей карали без юридичної арґументації обвинувачення, без наведення будь-яких обґрунтованих мотивів і доказів.

В літературі наводиться характерний приклад з цього приводу. На початку 1924 р. тодішній нарком юстиції і прокурор УСРР М.Скрипник звернувся до ЦК КП(б)У з пропозицією про обов’язкове порушення в судовому порядку справ тих осіб, які належали, за тодішньою термінологією, до «антирадянських партій». В.Балицький виступив проти цієї пропозиції і в листі до першого секретаря ЦК КП(б)У Е.Квірінга та до заступника голови ОГПУ СРСР В.Менжи­нського наполегливо обстоював правомірність прямого адміністративного заслання без судового розгляду. Беручи за приклад меншовиків, він писав: «Дуже рідко в останніх при обшуку вдається виявити компрометуючий матеріал (література, прокламації тощо), який міг би слугувати для відкритого суду речовим доказом вини підслідних». Політбюро ЦК КП(б)У підтримало позицію В.Балицького.

Згідно з офіційною статистикою ГПУ у першій половині 1922 р. в УСРР за «контрреволюцію» і «бандитизм» засудили 7004 особи, з яких 746 було розстріляно, а 590 – ув’язнено.

Методи діяльності ЧК дещо змінилися після закінчення громадянської війни. Так, у звіті про діяльність Київського губвідділу ГПУ за 1923 р. відзначалося: «На відміну від минулого року, який відзначався застосуванням ударних, бойових масових методів роботи, – звітний період відзначається переходом до планомірної методичної агентурної роботи у зв’язку зі зміною загального становища СРСР та методів контрреволюції. Впровадження масових операцій, “викачка” зброї і боротьба з бандитизмом порівняно з 1922 р. скоротилася до мінімуму. У зв’язку з цим значно скоротилася також оперативна (у буквальному розумінні цього слова) і слідча робота, за рахунок якої поглиблена робота агентурна».

У чому ж була суть «поглибленої агентурної роботи»? У своїх пропозиціях про роботу ЧК голова радянського уряду В.І.Ленін пропонував з метою контролю здійснити облік технічних сил, старих і досвідчених фахівців, що співпрацювали з радянською владою. Згодом Ленін конкретизує свою пропозицію і пропонує спецслужбі взяти під контроль наукову й творчу інтелігенцію. У листі до Ф.Дзержинського від 19 травня 1922 р. він вимагав: «… збирати  систематичні відомості про політичний стан, роботу і літературну діяльність професорів і письменників».

Цим завданням підпорядковувалась і структура ВЧК. До 1921 р. існували особливий відділ, що слідкував за ситуацією в армії, транспортний відділ, який здійснював нагляд за залізничним та водним транспортом, економічний відділ, який намагався контролювати різні аспекти економічних відносин, секретний відділ, який мав протидіяти антирадянським партіям, політичним групам та організаціям. У січні 1921 р. на базі секретного та економічного відділів та відділення Особливого відділу було створено секретно-оперативне управління.

З утворенням 14 січня 1921 р. у складі губЧК секретно-оперативних частин (СОЧ), в їх структурі були оформлені поряд з особливими відділеннями відділення по боротьбі з бандитизмом. У складі СОЧ ВУЧК відділ по боротьбі з бандитизмом створено наказом від 6 травня 1921 р. 20 травня 1921 р. СОЧ замість особливих відділень організували особливі відділи.

У травні 1921 р. була проведена реорганізація центрального апарату ВУНК, яка передбачала утворення трьох основних управлінь: адміністративно-організаційного, секретно-оперативного, економі­чного та два допоміжних відділи – загального та господарського. Безпосередньо при колегії ВУНК функціонував секретаріат колегії.

Інформаційно-аналітичні та облікові функції розподілялися практично між усіма управліннями. Так, у складі організаційно-адмініс­тративного управління діяв інформаційно-статистичний відділ, який повинен був надавати у формі звітів діяльності і стану всіх надзвичайних і особливих органів та ВУНК в цілому, принагідно до політичного та економічного становища в республіці, висвітлювати цю діяльність у пресі і у взаємодії з відповідними відділами Секретно-оперативного і Економічного управлінь керувати організацією звітно-інформаційної та статистичної роботи на місцях.

Для збору інформації на підприємствах, організаціях, установах, місцях проживання громадян утворювалась спеціальна мережа уповноважених, їх помічників та інформаторів. Кількість інформаторів залежала від багатьох факторів: оперативної ситуації, ініціативності та вміння спілкуватися з людьми самого інформатора, фінансових можливостей губернських відділів ВУНК. Наприклад, на Поділлі на початку 20-х років діяло 2219 інформаторів. Серед них: по місту Вінниці – 71 особа, в окрузі – 97; по м. Проскурів (нині м. Хмельницький) – 55, в окрузі – 386; по м. Кам’янець-Подільську – 78, в окрузі – 334 і т.д. Мережа інформаторів діяла і в державних органах. Так, у Цукротресті «працювало» їх 6, губпродкомі – 5, на чорній біржі – 5, губфінвідділі – 3, раднаргоспі – 3, держбанку – 2 і т.д.

Встановлено, що широка мережа (саме мережа!) інформаторів оточувала М.Грушевського уже з 1925 р. Кожному з них було присвоєно своє псевдо: «Европеец», «Академик», «Белый», «Удачный», «Культурник», «Кочубей», «Евгения», «Турбогенератор», «Ом», «Свидомый», «Франт», «Ян», «Киевский», «Дипломат», «Медведь», «Химера» та ін. Самий лише перелік цих псевдо свідчить про розгалуженість і серйозність роботи інформаторів.

Як уже вказувалося, складовою частиною ВУНК були транспортні органи. Існування в системі органів державної безпеки транспортних підрозділів як окремої структурної одиниці пояснювалося надзвичайно важливою роллю, яку відігравала транспортна галузь у функціонуванні економічної системи не тільки УСРР, а й інших радянських республік. У постанові ВУЦВК «Про скасування Всеукраїнської надзвичайної комісії і про організацію Держполітуправління» від 22 березня 1922 року (пункт 4) відзначалося, що транспортні відділи ДПУ перебувають разом з особливими відділами та військами ДПУ в Україні в безпосередньому підпорядкуванні Голови ДПУ УСРР, як повноважного представника ДПУ РСФСР в Україні. Таким чином, юридично закріплювалась відмінність у правовому становищі між транспортними відділами та місцевими територіальними органами ДПУ УСРР при губвиконкомах.

Впродовж першої половини 20-х років чисельність співробітників транспортних органів помітно зросла. Якщо на 1 червня 1922 р. їх налічувалося 631 особа, то на 1 листопада 1924 р. – вже 1261, що становило більше 35% від загального складу гласних співробітників ДПУ. Але це ні в якісному, ні в кількісному відношенні не задовольнило потреб ТВ ДПУ, керівництво якого в середині 1925 р. звернулося з проханням до Адміністративно-організаційного управління ДПУ УСРР повернути до транспортних органів кваліфікованих працівників, які працювали раніше в них, та застосувати інші, більш активні заходи для поповнення штатів.

У своїй діяльності ЧК-ГПУ спиралося на режим таємності, намагалося бути невидимим, але впливовим фактором. В одній з інструкцій початку 20-х років від чекістів вимагалося «завжди пам’ятати прийоми єзуїтів, які не галасували на всю площу і не виставляти напоказ свою роботу, а були скритними людьми, які про все знали і вміли лише діяти». Коментарі, як то кажуть, зайві. Крім мистецтва єзуїтів, більшовики добре засвоїли й мистецтво політичної поліції взагалі, про що говорив, наприклад, один з лідерів європейської соціал-демократії К.Каутський, який підкреслив, що більшовики засвоїли мистецтво політичної поліції краще, ніж суть вчення К.Маркса. Виступаючи на ІХ з’їзді КП(б)У, генеральний секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович цього не заперечував: «Ми не сперечаємося, що дійсно навчилися мистецтву політичної поліції…, що ГПУ у нас працює вельми непогано, і якби Каутський потрапив до нас, то ми надали б йому повну можливість в цьому переконатись особисто. З цього приводу ми не сперечаємося, оскільки Каутський не знає, що організація ГПУ не лише не протиставляється, а й цілком випливає з вчення Маркса, бо ніхто інший як Маркс першим висунув ідею диктатури пролетаріату як ідею жорстокої диктатури, що придушує всякий спротив експлуататорських класів та їхніх лакеїв».

У середині 20-х років у діяльності ДПУ чітко проглядає тенденція вийти з-під контролю не лише прокуратури, але й вищих державних органів республіки. В.Балицький добився, щоб плани роботи ДПУ не затверджувалися ВУЦВК або РНК УСРР. Покінчив він також з практикою регулярних звітів ДПУ перед вищими органами державної влади та місцевими Радами.

ЧК-ГПУ узгоджувала свою роботу лише з партійними органами, виступала їх знаряддям у розв’язанні найважливіших проблем, необхідних для становлення тоталітарного режиму. Реалізовувалась настанова організатора ВЧК Ф.Дзержинського, який підкреслював: «ЧК повинна бути органом Центрального Комітету, інакше вона виродиться в охранку або орган контрреволюції».

26 травня 1925 р. на закритому засіданні Політбюро ЦК КП(б)У В.Балицький доповідав про роботу ГПУ. По його доповіді ухвалили рішення про зміцнення матеріального становища чекістів і про виділення додаткових коштів на «інформативну та контрдиверсійну роботу». Балицький скористався цією ситуацією і знов привернув увагу партійного керівництва до української інтелігенції. Було вирішено створити комісію у складі Кагановича, Чубаря, Шумського, Гринька і Балицького «для вивчення питання про українську інтелігенцію, нашої тактики щодо неї, зокрема стосовно Академії та Грушевського, залучення до роботи тощо».

22 лютого 1926 р. Політбюро ЦК КП(б)У знов повертається до питання «Про настрої серед української інтелігенції». Одним з доповідачів знов був Балицький. Як результат - прийняття рішення про курс «на рішучу боротьбу з правими угрупуваннями в середовищі української інтелігенції». Балицькому доручено розробити заходи по розкладу правих у групувань в середовищі української інтелігенції.

Про посилення ролі ГПУ у другій половині 20-х років та особистого впливу її шефа В.Балицького свідчить обрання його у 1927 р. кандидатом у члени Політбюро. Це було і результатом «успішної» боротьби ГПУ проти української інтелігенції. У 1926 р. ГПУ підготувало два  циркулярні листи: «Про українську громадськість»

(30 березня 1926 р.) та «Про український сепаратизм» (4 вересня 1926 р.). Документи наголошували на тому, що українські націоналісти перенесли вістря своїх зусиль на «культурний фронт», використовуючи легальні можливості протидій більшовицькій владі. У документах прямо говорилося: «Українізація використовується для угрупування в усіх життєвих частинах державного організму прибічників націоналістичних ідей». Були  визначені й носії українського націоналізму – Українська автокефальна православна церква, Всеукраїнська академія наук, а також, власне, вся сфера культури, зокрема література. Як пишуть Ю.Шаповал, В.Пристайко, В.Золо­тарьов, «ці та інші документи переконливо засвідчують, що з самого початку, всупереч усім офіційним деклараціям, ГПУ підозріло й вороже сприймало «українізацію», накопичувало матеріал проти її активних провідників».

На цій основі 13 серпня 1924 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР затвердили нове Положення про Державне Політичне Управління УСРР (ДПУ).

Досить цікавим є питання про соціальне походження працівників ГПУ 20-30-х років. Як відзначав Сергій Білокінь, «не може не викликати крайнього здивування, що в державі, де здійснено диктатуру пролетаріату, його «передовий і випробуваний загін» пролетарського забарвлення майже на мав». Батько В.Балицького був помічником бухгалтера, А.Успенського – власником взуттєвої майстерні, І.Ворон­цова, В.Гаріна – священиками і т.д.

У жовтні  1928 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли постанову «Про уточнення функцій органів Державного політичного управління і прокурорського нагляду в справах, що перебувають у судочинстві органів політичного управління УСРР», якою закріплювалося право органів ГПУ порушувати кримінальні справи, вести дізнання й попереднє слідство. Їм надавалося право вживати запобіжних заходів до осіб, стосовно яких перед особливою нарадою при комітеті ГПУ УСРР порушено справу про адміністративне вислання. З часом права ГПУ ще більше розширилися і їм дозволялося конфіскувати майно зазначених громадян та ін. Фактично не залишилося державних сфер, якими так чи не так займалися ці органи. В полі їхнього зору були безпосередні результати господарської діяльності, кожна господарська компанія (сівба, збирання врожаю, хлібозаготівлі) оголошувалася місцевими органами держбезпеки.

У ці роки академік С.Єфремов писав у своєму щоденнику: «Радянська азбука: А, Б, В – для детей, ЦК – для рабочих, ГПУ – для прочих».

Основні риси діяльності ДПУ, насамперед тісний альянс з партійними органами і навіть готовність  підміняти їх у певних ситуаціях, ореол секретності, створення іміджу органу, що працює винятково у державних інтересах, нарешті реальна можливість використовувати важелі насильства (які завжди можна було виправдати все тими ж самими «державними» інтересами), підштовхували чекістів до того, щоб відігравати дедалі більшу, помітнішу і впливовішу роль у суспільно-політичному житті, дедалі вагоміше впливати на процес прийняття важливих рішень керівними партійно-держа­вними органами.

Підсумовуючи хід боротьби з українською контрреволюцією станом на березень 1928 р., ГПУ УСРР зазначало, що «загострення міжнародних обставин і ряд економічних і політичних ускладнень всередині країни за останні півроку окрилили надії українських к.р. (контрреволюційних - Авт.) елементів і сприяли зростанню їх активності. Українська контрреволюція пожвавилася, посилаючи свій натиск у боротьбі з Радвладою».

З метою паралізувати цю активність на початку березня 1928 р. в Україні було здійснено масові труси й арешти серед неблагодійних кіл інтелігенції. Лише в 31 окрузі республіки було заарештовано 421 особу, здійснено 115 обшуків.

У цей же час репресивно-каральні органи влади повертаються до застосування практики фізичного знищення представників опозиції, від чого вони намагалися утримуватися протягом доби «українізації». Так, були розстріляні 5 членів вінницького повстанкому (К.Савари­нський, П.Зозуля й ін.), а решта 15 - засуджені до різних строків ув'язнення. Колегія ОГПУ засудила до розстрілу за контрреволюційну діяльність «петлюрівців» С.Річкова, А.Голубен­ка, К.Плотнікова.

Першим політичним процесом стала так звана «шахтинська справа» (1928 р.). По ній були притягнуті до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, які обвинувачувались у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочинних зв’язках з колишніми власниками донецьких шахт, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. Крім того, у справі проходили деякі керівники української промисловості, які ніби-то складали «харківський центр», що очолював діяльність шкідників. За даними обвинувачення, шкідницькі організації Донбасу фінансувались західними капіталістами. В дійсності ж, ніякої злочинної організації не було, хоча факти безгосподарності, порушення техніки безпеки, несумлінного відношення до справи, безумовно, були. Ці факти не могли слугувати підставою для гучного політичного процесу. У більшості випадків обвинувачення у шкідництві, у зв’язках з «контрреволюційними» організаціями додавались вже в ході слідства до різних обвинувачень кримінального характеру або взагалі видумувались чекістами. В дійсності цей процес мав на меті списати на технічних спеціалістів труднощі реконструктивного періоду, пояснити причини економічних невдач; залякати інтелігенцію, яка, будучи освіченою, чітко бачила недоліки в політиці радянської влади, нерідко не схвалювала її, тобто мала «зухвалість» мати свою думку, що в умовах зміцнення тоталітарного режиму було неприпустимим. Суд повинен був підтвердити наявність класової боротьби в країні, визначити її загострення, розділити суспільство, створити у країні атмосферу напруженості, підготувати грунт для нових репресій, відволікти увагу незадоволених від компартії. Диявольський план Сталіна заключався у тому, щоб використати створені власною політикою труднощі і провали собі ж на користь, набути цим процесом політичного капіталу.

За шахтинською справою пройшло близько 1000 осіб. В судовому засіданні розглядались справи 53. На суді деякі з підсудних визнали лише частину обвинувачень, інші – повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. 11 чоловік засудили до вищої міри покарання – розстрілу, більшість отримала тривалі терміни ув’язнення – від 4 до 10 років.

Поняття «шахтинці» стало загальним, синонімом «шкідництва». Шахтинська справа стала приводом до «спецеїдської» кампанії на зборах і в пресі. В газетах відкрились постійні рубрики: «Шкідники індустріалізації», «Методологія і практика шкідництва» і т.д. Шахтинська справа стала пробним каменем, репетицією для організації нових процесів.

Ще коли велося слідство у Шахтинській справі, її значення обговорювалося на закритому засіданні об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У 16 березня 1928 р. З доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій» виступив Л.Кага­нович. «До сих пір, – підкреслював він, – говорячи про зловживання у економічній області, ми звичайно мали на увазі безгосподарність, як з корисливою метою, так і внаслідок невміння працювати. А нове у Шахтинській справ якраз і полягає у тому, що вона має суто політичний контрреволюційний характер».

Л.Каганович дійшов висновку, що існує «розподіл праці» між українською контрреволюцією і російською. Російська контрреволюція, що йде під монархічним прапором, зосередилась у економіці. Українська ж контрреволюція свої погляди спрямовує на політику на селі. Він повідомив, що нещодавно було викрито контрреволюційну організацію «Хлібороби». Каганович закликав до боротьби з «національною контрреволюцією». Як вважає Юрій Шаповал, здійснення репресивних заходів в Україні почалося після того, як на початку 1928 р. на Політбюро ЦК КП(б)У було розглянуто доповідь В.Балицького – голови ДПУ. По доповіді В.Бали­цького на закритому засіданні Політбюро ЦК КП(б)У було прийнято рішення посилити боротьбу  «з активно виступаючими антирадянськими елементами» на селі. ДПУ пропонувалося «терміново здійснити заходи до посилення роботи та апарату спостерігання ДПУ на селі, забезпеченню достатньої гнучкості його щодо своєчасної інформації про всі настрої…». Вимагалось також «своєчасне виявлення антирадянських елементів у Червоній армії», «посилення боротьби з групами, що ведуть активну антирадянську роботу, здійснюючи при цьому необхідні арешти…».

У травні 1928 р. Балицький уже повідомляв про арешти в Донбасі, а в червні того ж року про «очищення апарату Дніпробуду». У серпні 1928 р. він зробив на закритому засіданні Політбюро ЦК КП(б)У повідомлення «Про політичний стан країни». Стало ясно, що Балицький послідовно реалізує лінію на пошук «ворожих елементів», зокрема «націоналістичних контрреволюційних організацій», до яких включали, насамперед, представників старої національної інтелігенції. Найодіозніший приклад – фабрикація справи «Спілки визволення України» та підготовка відкритого політичного процесу в цій справі, що почалася в 1929 р.

24 жовтня 1929 р. Політбюро ЦК КП(б)У спеціальним рішенням доручило Голові Раднаркому УСРР В.Чубарю «погодити в ЦК ВКП(б) питання про публікацію повідомлення в справі «СВУ», а перше повідомлення про викриття «СВУ» з’явилося у пресі у листопаді 1929 р.

У грудні 1929 р. підготовка до процесу «СВУ» вступає у вирішальну фазу. Тоді в надрах ДПУ з’являється низка документів, в яких деталізується все, що пов’язується з «СВУ». З ними знайомиться Сталін, який пропонує розгорнути на суді не лише «повстанські та терористичні справи», але й «медицинські фокуси, які мали на меті вбивство відповідальних працівників». Таким чином, «фокуси» з обвинуваченнями в «отруєнні» перевірялися ще під час перших політичних процесів в Україні.