Розділ 9. Створення адміністративно-командної системи в економіці

До 1926 р. економіка СРСР, в т.ч. України, в основному була відбудована. Логічним стало питання про перспективи її подальшого розвитку. Ця проблема ускладнювалась для керівництва країни тим, що очікуваної більшовиками світової революції не відбулося, країни Заходу оговталися після повоєнної кризи і стабілізували свою економіку. У цих умовах навіть значна кількість керівних діячів Комуністичної партії не вважала можливим будувати нове суспільство без революції на Заході при техніко-економічній відсталості країни. Але Сталін думав інакше. В упертій внутріпартійній боротьбі його точка зору перемогла, і вся країна почала на практиці здійснювати теорію будівництва соціалізму в одній країні – величезний за масштабами багаторічний соціальний експеримент. Вербалізм сталінського варіанту цієї теорії виявлявся у тому, що він базувався на ігноруванні особистої зацікавленості людини, настроях зрівнялівки, не враховував фактори техніко-економічної відсталості країни, її певну міжнародну ізоляцію.

Вирішальною ланкою будівництва соціалізму повинна була стати індустріалізація, тобто процес створення крупної машинної індустрії в усіх галузях економіки. Індустріалізація була об’єктивно необхідною – не можна було базуватись на досягнутому рівні розвитку промисловості. Це було потрібно і для підвищення рівня життя людей, зміцнення обороноздатності, покращання стану культури, загального рівня цивілізованості, тобто сама по собі ідея індустріалізації була вірною.

Здійснення індустріалізації мало свої особливості. По-перше, індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості і цій галузі весь час надавалась перевага. Це пояснювалось партійно-радянським керівництвом перш за все необхідністю зміцнення обороноздатності держави. Легкій промисловості, яка зразу ж давала більшу віддачу, кращий обіг грошей, підвищення рівня життя, надавали другорядного значення.

По-друге, індустріалізація здійснювалась форсованим темпом. Висувалося завдання за 10-15 років збудувати соціалізм і догнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Все це досягалося за рахунок величезного напруження сил всього народу, збереження низького рівня його життя (особливо селянства).

По-третє, індустріалізація проводилась в рамках жорсткого плану, часто нереального і необґрунтованого, і цим відрізнялась від індустріалізації на Заході, де цей процес керувався доцільністю, потребами суспільства, хоч і проходив без суворої регламентації.

По-четверте, радянська індустріалізація здійснювалась за рахунок лише власних джерел фінансування, і пошук цих джерел був одним з головних завдань політики і предметом внутріпартійної боротьби.

Гострота ідейно-політичної боротьби з цих питань обумовлювалась недостачею коштів для одночасного розвитку всіх галузей народного господарства. Результатом дискусій стало рішення, пов’язане з перекачуванням коштів з села в місто для фінансування промисловості.

Замість економічних у сталінському варіанті розвитку основне місце повинні  були зайняти адміністративно-командні форми управління народним господарством. У 1927 р. Сталін відверто заявив, що «наші плани є не плани-прогнози, не плани – здогадки, а плани – директиви, які є обов’язковими для керівних органів і які визначають напрямок нашого господарського розвитку в майбутньому в масштабі всієї країни». У цілому сталінський план, по суті, пропонував повернутися до ідей «надіндустріалізації», які сам Сталін ще в середині 20-х років називав «фантазією», але які в кінці 20-х років визнав реальними і необхідними для того, щоб швидко подолати відсталість і у всеозброєнні зустріти війну, що насувалася. Після певної боротьби вибір було зроблено на користь плану форсованої індустріалізації. Він був зроблений не у ході дискусій і реального співставлення альтернативних варіантів, але шляхом прямого і грубого нав’язування партії сталінської стратегії, оскільки її опоненти були політично затавровані і фактично усунені з арени політичної діяльності.

Волюнтаризм супроводжувався зламом всієї налагодженої системи управління, планування, постачання. Надмаксимальна концентрація сил та коштів на головній ділянці – розвитку важкої промисловості – погіршила і без того тяжке становище в галузях групи «Б» і на транспорті.

1 жовтня 1928 р. офіційно почалося виконання першого п’яти­річного плану, наміченого на 1928/1929 – 1932/1933 роки. Але завдання ще не були опубліковані, вони навіть не були ще затверджені. Голова ВРНГ СРСР В.Куйбишев отримав завдання на ніч (!) звести баланс по контрольним цифрам з промисловості. Ясно, наскільки «науково» обґрунтованими були ці цифри!

Дискусії навколо завдань на п’ятирічку продовжувалось і на пленумі ЦК ВКП(б) у листопаді 1928 р., який розглянув контрольні цифри на 1928/1929 роки. Досить характерними були виступи представників України. Найбільші труднощі в проведенні господарської політики Ст. Косіор вбачав у «скаженому класовому опорі куркуля та непмана». М.Скрипник, навпаки, конкретніше розглядав проблему, вимагаючи суттєво змінити ставлення до питань освіти, його турбував розрив між темпом господарських робіт та культурним будівництвом.

7 листопада 1929 р. газета «Правда» публікує статтю Сталіна «Рік великого перелому». У ній всупереч фактам Сталін писав про вирішальний перелом у сфері продуктивності праці, про вирішення проблеми накопичення для капітального будівництва важкої промисловості. Сталін заявляв, що «проблема легкої індустрії не являє собою особливих труднощів. Вона вже вирішена нами кілька років назад». Проте ця легковажна заява свідчила про недостатнє розуміння Сталіним значення легкої промисловості, про її недооцінку, а хвалькуватий висновок про «вирішення» цієї проблеми абсолютно не відповідав дійсності, бо остаточно питання необхідного розвитку легкої промисловості так ніколи й не були вирішенні за часів існування СРСР.

У підходах до планування в той час знайшли своє відбиття два зовсім протилежні погляди на методи, якими воно повинно здійснюватися. Один з них («генетичний») базувався на принципі екстраполяції стихійних тенденцій дійсності на майбутнє. Другий («теологічний») припускав, що перспективи розвитку постають як незалежна цільова установка, а значення аналізу тенденцій дійсності відходить на другий план, або зовсім втрачає своє значення. Прибічники теологічного підходу вважали, що «план є в основному сукупністю комуністичних директив» (Вайсберг Р.Е.), а господарники повинні керуватися в своїй діяльності багаторічними перспективами і генеральними лініями партійних рішень. С.Струмілін запевняв, що «центральним фокусом всякого плану є не передбачення, а завдання і вказівки, які відображені в цифрах».

Певну підтримку мала також теорія диспропорції, яку висунули працівники Держплану і ВРНГ. Вони вважали, що в основі всіх господарських труднощів, – насамперед товарного голоду, лежить диспропорція між розвитком сільського господарства і промисловості, відставання промисловості. Більшість Політбюро ЦК ВКП(б), у тому числі Сталін, Риков, Бухарін висловлювали думку, що диспропорційність – явище ненормальне, але воно об’єктивно обумовлене неоднаковими темпами розвитку двох основних галузей господарства; диспропорційність необхідна, але ще недостатня умова для загострення товарного голоду, такою умовою є різке перевищення попиту над пропозицією. Тому товарний голод не є результатом неправильної загальної господарської політики.

З теорією диспропорції не згоджувалися відомі економісти, в тому числі українські.  Вони вважали диспропорцію ненормальним явищем, яке за своєю природою суб’єктивне, оскільки створюється неправильною економічною політикою адміністративного зниження промислових цін, яке бере початок ще з осені 1923 р. На їх думку, низькі ціни не сприяють збільшенню накопичень з метою максимального розширення промислового виробництва і подальшого насичення ринку товарами. М.Д.Конд­ратьєв ще у 1925 р. писав, застерігаючи проти «надіндустріалізації»: «Далеко не кожне її зростання об’єктивно можливе без порушення рівноваги всього господарства, без розкладу ринку і валюти, без відчуження міста і села». Л.Юровський наполягав на відповідності між ресурсами і планами, стверджував, що «ринок зберігається як критерій і регулятор» економіки, а закономірності ціноутворення виявляються як «основний регулюючий фактор в господарстві».

Цілий цикл статей з конструктивним та критичним аналізом запропонованого варіанту індустріалізації опублікував у двох часописах український економіст В.Акуленко. Негативний вплив на розвиток економіки України, централізації фінансової системи та перерозподілу через неї прибуткових ресурсів України на загальносоюзні потреби показав у своїй статті В.Доброгаєв. Проаналізувавши фінансовий баланс України в період 1923/1924 – 1926/1927 років він зробив висновок, що значна частина прибутку України витрачається поза її інтересами. Слід відзначити, що ще з 1926 р. почалися спроби укласти план – Держплан і ВРНГ України склали п’яти­річний план на 1925/1926 – 1929/1930 роки. Було здійснено спробу виробити перспективний план на 15 років, навіть було підготовлено проект (автор – проф. О.О.Остапенко). Але він передбачав уповільнені темпи розвитку, тому не був схвалений.

Для реалізації політики формованої індустріалізації більшовицьке керівництво широко використовувало позаекономічні стимули. Суть цих стимулів досить чітко висловив «перший пролетарський письменник» М.Горький, який відверто писав, що для того, щоб змусити людей працювати без матеріального заохочення, треба поставити перед ними чітку, натхненну мету, навіть нереальну.

Для активізації виробничої діяльності трудящих більшовицьке керівництво досить вдало і уміло використовувало систему нагород, підміняючи орденами та грамотами матеріальну винагороду. Ще у березні 1921 р. V Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв постанову про відзначення заслуг окремих працівників і колективів на «трудовому фронті» орденом Трудового Червоного Прапора УСРР (ним нагороджували до 24 квітня 1933 р.). А в 1928 р. керівництвом країни був установлений загальносоюзний орден Трудового Червоного Прапора, який вручався особам, що мали особливі заслуги перед суспільством. Постановою ЦВК СРСР від 6 квітня 1930 р. була заснована найвища нагорода – орден Леніна, що вручався за досягнення видатних успіхів у соціалістичному будівництві.

Одними з перших в Україні цією нагородою були відзначені ударники Дніпрельстану, пізніше – запорізького заводу «Комунар» і Харківського тракторного заводу.

Крім вручення нагород, використовувались й інші форми морального стимулювання – занесення імен окремих робітників та робітничих колективів на Червону Дошку, вручення Червоних прапорів передовим підприємствам. Так, у грудні 1928 р., щоб підвищити продуктивність праці у вугільній промисловості, ЦК ВКП(б) прийняв рішення відзначити кращі шахтарські бригади Донбасу Перехідним прапором. Для цього 9 грудня 1929 р. в Москві на засіданні гірничої секції І з’їзду ударних бригад були названі колективи підприємств, які були гідні цієї нагороди: шахта «Північна» Щербинівського рудоуправління Артемівського округу і шахта № 15 Борковського рудоуправління Луганського округу.

Поряд з моральним стимулюванням широко застосовувались і репресивні заходи. Восени 1928 р. у радянській пресі почалася кампанія залякування робітників, які відмовлялися працювати, без матеріальної винагороди. Господарникам дозволялося  широко використовувати чинне законодавство, яке передбачало вжиття різноманітних каральних заходів щодо робітників. Постановою від 6 березня 1929 р. господарникам було надано право звільняти з роботи робітників, які відмовлялися працювати в запропонованих державою умовах.

«У розвиток» цією постанови Луганський окружком партії пропонував (засідання від 3 червня 1929 р.) «зробити пару десятків робітників безробітними і не дати їм можливості вступити на жодну, близько розташовану до їхнього власного господарства шахту».

На потреби індустріалізації широко залучалися «добровільно-примусово» кошти трудящих. У результаті протягом 1927-1928 років податки і збори з населення зросли в 3.3 рази, а величина державних позик – у 5.4 рази. Частка коштів населення в доходах державного бюджету СРСР у 1928-1929 роках стала 20.2%. Населення України «завдяки роз’яснювальній та організаційній роботі партії» змушено було робити вклади і на будівництво найважливіших підприємств – Дніпрогесу, Харківського тракторного заводу і т.д. На 1 квітня 1927 р. вони внесли до фонду допомоги Дніпрогесу понад 1 млн крб. Протягом 1926-1929 років було випущено три державні масові позики. Населення України «підписалося» на суму понад 320 млн крб. Загалом надходження від державних позик та вкладів в ощадкаси становили третину капіталовкладень у велику промисловість УСРР, тобто з України залучали більше коштів, ніж по СРСР у середньому.

Індустріалізація починалась без наявності необхідних коштів, – образно кажучи, господар розпочав будівництво, не маючи на це грошей. Звичайно, добрий господар так ніколи б не зробив. Але більшовики думали інакше і відрито визнавали, що країна не має необхідних матеріальних та фінансових ресурсів. У зверненні від 25 квітня 1926 р. «Про боротьбу за режим економії» ЦК і ЦКК ВКП(б) відзначали, що «ми маємо крайню недостачу капіталу» і «постійно відчуваємо бідність нашої країни» – тому режим економії – важливе джерело для соціалістичної індустріалізації. Звідси пропозиції – встановити сувору відповідальність за витрату коштів, скоротити штати, зменшити накладні витрати.

Була утворена спеціальна комісія Раднаркому УСРР по проведенню режиму економії на чолі з В.Я.Чубарем. Відповідні комісії були створені також при ВРНГ України, у всіх народних комісаріатах республіки, в округах та районах. Окружні та районні комісії очолювались, як правило, секретарями окружкомів та райкомів партії.

Питання режиму економії розглядались і на пленумах окружкомів КП(б)У. Так, в червні 1926 р. пленум Вінницького окружкому КП(б)У, розглянувши це питання, виявив факти невмілого господарювання, наявності на окремих підприємствах наднормативних накладних витрат, бюрократичних викривлень у проведенні режиму економії. Лише органами партійно-державного контролю в Україні за 1926-1927 роки було скорочено біля двох тисяч осіб, що збільшило кількість безробітних, яких у 1927 р. в Україні нараховувалось 158.5 тис.

Одним з основних шляхів залучення коштів з сільського господарства в державний бюджет був єдиний сільськогосподарський податок, який встановлювався за класовою ознакою, тобто із заможних – більше, з бідняків – менше.

Ще у 1924 р. ІІ з’їзд Рад СРСР визнав за необхідне реорґанізувати податок залежно від економіки районів, типів селянських господарств, забезпеченості шляхами сполучення, наявності ринків збуту. З’їзд також встановив, що сума єдиного сільськогосподарського податку повинна враховувати всю сукупність доходів селянського господарства. Біднота звільнялась від сплати податку.

Проте лише у 1926-1927 роках принципи оподаткування, передбачені ІІ з’їздом Рад СРСР були запроваджені повністю.

Нові податкові пільги для бідняцьких господарств було встановлено Маніфестом ЦВК 15 жовтня 1927 р. у зв’язку з 10-річчям радянської влади. Згідно з ним ще 10% господарств звільнялися від сплати єдиного сільськогосподарського податку. З бідноти було знято недоїмки, а середнякам знижувалися проценти при їх сплаті. Бідноті надавалися пільги і при внесенні інших видів податків.

У 1927-1928 роках виплата сільськогосподарського податку становила в цілому по селянських господарствах України 7% від одержуваного прибутку. При цьому бідняцькі господарства, що мали до 100 крб. прибутку зверх неоподаткованого мінімуму, платили лише 0.9% від усієї суми прибутку, а заможні господарства, які мали понад 1000крб. – 18.5%.

Закон про єдиний сільськогосподарський податок на 1928-1929 роки передбачав посилення оподаткування прибутків від спеціальних галузей сільського господарства та неземлеробських доходів. Так, за даними Наркомфіну УСРР, при загальному збільшенні оподаткованого доходу на селі в середньому на 17.5% зростання доходу від спеціальних галузей і неземлеробських заробітків було набагато вищим. Крім того, застосовувалися нові метода обліку прибутків – процентні надвишки для господарств з підвищеним розміром доходів. Пори цьому найменший прибуток господарства, з якого стягувалася процентна надбавка, у республіці становив 400 крб., а її розмір коливався від 5 до 25%.

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 21 жовтня 1928 р. для господарств з високим економічним рівнем, що мали нетрудові прибутки, на 1928-1929троки вводилось індивідуальне (так зване експертне) оподаткування.

Ця постанова стала підставою для зловживань та викривлень, оскільки важко було встановити ознаки нетрудового характеру господарств. Це був надуманий догматичний захід, який витікав з класового підходу до реалізації аграрної політики і стимулював нові порушення навіть у радянському законодавстві. Незважаючи на те, що законом передбачалося обкладання в індивідуальному порядку лише таких господарств, які помітно виділялися із загальної маси селянських дворів даної місцевості своєю прибутковістю і мали нетрудовий характер, НКФ УСРР розпорядженням від 16 червня 1928 р. довільно поширив дію закону на господарства, які хоч і не мали безсумнівних доказів наявності у них нетрудових прибутків, але за їх розмірами виділялися із загальної маси селянських дворів. Це давало можливість довільно і свавільно визначати соціальний стан селянських господарств і місцеві працівники цим користувалися на свій розсуд.

За рахунок сільськогосподарського податку держава протягом 1927-1929 років вилучила з заможних господарств республіки від 5 до 22.5% їх прибутку.

Серед господарств, з яких у 1928-1929 роках стягувався індивідуальний податок, 21.7% постійно застосовували найману працю, 16.8% володіли промисловими підприємствами, 12.5% мали спеціальні галузі промислового характеру, 8.7% одержували прибуток за рахунок здавання в експлуатацію складних сільськогосподарських машин, 2.5% систематично займалися перепродажем, решта мала прибутки, які кваліфікувалися як нетрудові (лихварство, здавання приміщень).

У 1929-1930 роках 60.4% середняцьких господарств країни сплатило 70.4% всього податку, а 2.8% «куркульських» дворів – 29.6%.

Така політика не могла не викликати спротиву. Заможні селяни змушені були вдаватися до дроблення своїх господарств, що мали негативне значення як для розвитку сільського господарства, його товарності, так і для стягнення податків. За даними динамічного обстеження, протягом 1927-1929 років поділилося 9.1% «куркульських» дворів, тоді як процент поділу всіх селянських господарств республіки становив лише 4.8%.

Як свідчать матеріали керівних комсомольських органів, невдоволення заходами правлячої партії на селі набули масового поширення серед молоді в Харківському, Полтавському, Дніпропетровському та інших округах УСРР. Наприклад, Тульчинський ОК ЛКСМУ повідомляв, що в с.Лугове Джулінського району комсомолець - голова сільради зриває роботу з хлібозаготівель, мотивуючи тим, що хліба в селі немає. В с.Шумилово того ж району комсомольці відмовилися влаштувати показовий суд над «хлібним спекулянтом». У Білоцерківському окрузі секретар осередку с.Завадівка Володарського району вів «агітацію як серед селян, так і серед комсомольців проти хлібозаготівель».

Податковий тиск на заможну верхівку призвів і до зменшення засобів виробництва на селі. Питома вага засобів виробництва (за їх вартістю) у заможних селян стосовно до всіх індивідуальних господарств республіки зменшилася в 1929 р. порівняно з 1927 р. з 11.2 до 8,3%, реманенту – з 20,2 до 13,2%, робочої худоби – з 9,6 до 6,9%. У результаті зменшилась і кількість заможних на селі. За даними переписів, протягом 1927-1929 років вона знизилась з 4 до 3.7%.

За 1925/1926 – 1927/1928 роки накопичення, реалізовані в планованій ВРНГ промисловості СРСР, в тому числі отримані за рахунок сільського господарства, склали 6719 млн руб., з яких доля внутріпромислових накопичень склала 297 млн руб., а капіталовкладення в крупну промисловість за цей же час були зроблені в сумі 1245 млн руб.

Суттєве значення як джерела фінансування індустріалізації мала торгівля. Спочатку значну роль у торгівельному обігу відігравав приватний сектор. На приватну патентну торгівлю припадала лише чверть роздрібного товарообігу країни (без ринкової селянської торгівлі). Але  це не відбиває реальної ролі приватного торгівця у постачанні населення. З 551.6 тис. підприємств роздрібної торгівлі, які працювали у 1927 р., приватним власникам належало 410.7 тис. – біля 75%. На відміну від державної та кооперативної торгівлі, яка концентрувалася в магазинах крупних промислових центрів, приватна торгівля була дрібною, але відзначалася високим оборотом коштів.

Проте керівництво партії більшовиків поставило завдання витіснити приватних власників з сфери торгівлі. З 1925/1926 років товарообіг державної та кооперативної роздрібної торгівлі в Україні збільшився з 1199.5 млн руб. до 2319 млн руб., а приватний роздрібний обіг зменшився за цей же час з 1074 млн руб. до 505.4 млн руб. Проте все це призвело до зниження рівня життя народу. Державна легка промисловість була розвинена слабо. Наприклад, найрозвиненішою у цій галузі була текстильна промисловість, основним товаром якої були бавовняні тканини. Але навіть ця, найрозвиненіша галузь виробляла у кінці 20-х на одну особу в рік лише 12 м бавовняних тканин. Випуск іншої продукції був ще більш жалюгідним. На одну особу в країні вироблялося 80 см вовняних тканин, 0.4 пари шкіряного взуття (півчеревика на людину), одна шкарпетка, а також одна пара білизни на 20 осіб населення.

Галузі харчової промисловості також в основному були представлені дрібними та кустарними підприємствами – млинами, пекарнями, кондитерськими, ковбасними майстернями. Лише у 1925 р. було побудовано перший хлібозавод. У 1927 р. почалося будівництво перших м’ясокомбінатів. Навіть на кінець непу харчова промисловість випускала продукції менше, ніж перед першою світовою війною. У кінці 20-х років на одну особу в рік випускалося біля 5 кг м’яса і риби, 8 кг цукру, 12 кг молокопродуктів, півкілограма тваринного жиру й 3 л олії, менше однієї банки консерви. Третина асортименту припадала на продукти першої необхідності: борошно, крупу, м’ясні вироби.

Проте не лише державне промислове виробництво товарів споживання, але й державна торгівля була розвинена слабо. Державні магазини у великих містах спеціалізувались на продажу вино-горілчаних виробів, хутра, товарів виробничо-технічного призначення, книг.

Як показує дослідження Олени Осокіної, ринок та приватник відігравали провідну роль у механізмі постачання населення. Якщо прибрати селянське самозабезпечення, місцевий селянський ринок, приватне виробництво та торгівлю, то залишиться слаборозвинена державна промисловість, нездатна забезпечити мінімальні потреби населення, бідна торгівельна мережа держторгівлі і кооперації.

Інтереси споживача включали розширення приватного і державного виробництва товарів народного споживання та торгівлі. У цьому вони суперечили планам комуністичного керівництва, яке у кінці 20-х років прийняло рішення про форсування розвитку важкої та воєнної промисловості.

У виборі шляхів та методів індустріалізації істотну роль відіграла ідеологія – більшовицьке несприйняття ринку та приватної власності. Мала значення й політика – у зростанні приватного сектору вбачалася реставрація капіталізму, потенційна загроза владі більшовиків. У знищенні приватника мали значення й економічні обставини. Використання ринку та приватного капіталу в інтересах індустріалізації було копітким та складним завданням. Сталінське Політбюро прагнуло провести індустріалізацію у короткий термін, чекаючи можливої війни. Воно не хотіло «возитися» з приватником, який конкуруючи з державою, відволікав ресурси від індустріальних галузей та ще й отримував прибуток від економічних прорахунків та невдач держави. Простіше й швидше було просто прибрати його з економіки, зосередити ресурси в руках держави та спрямувати їх на розвиток важкої та воєнної промисловості.

Яскравим прикладом результатів такої політики стала ситуація з постачанням жителів навіть найважливіших промислових районів.

У Донбасі обстеження робітників, проведене у квітні 1929 р., показало, що крім карток на хліб існувало нормування основних продуктів харчування. Розвал приватної торгівлі, яка забезпечувала майже половину потреб населення у м’ясі, зробив м’ясне питання найболючішим. М’ясо надходило тепер лише в робітничі кооперативи, де виникали величезні черги. Картки на м’ясо поки що не вводились, але його продаж обмежувався до 1-2.5 кг на добу. Нормувався також продаж крупи та цукру. Ковбаси та сала в кооперативах не було зовсім, а масло та риба надходили у обмеженій кількості. Робітники неодноразово просили розширити список нормованих продуктів.

Восени 1929 р. становище в Донбасі ще більше погіршилося. Центральний комітет профспілки гірничих робітників СРСР повідомляв, що «робітників форменим чином душать чорним, сирим хлібом. Про м’ясо та овочі абсолютно не доводиться говорити». За відгуками самих робітників: «Немає ні м’яса, ні картоплі, а якщо й є, то не дістанеш, тому що скрізь черга». У результаті зростала кількість прогулів, відтік робітників з галузі, загроза зриву виробництва. Про яку роботу могла йти мова, якщо робітники практично не спали, «з 2-3 годин ночі з подушками йшли до продуктових лавок». Виручали недільні селянські базари. За бюджетними даними у сім’ї гірника на одного їдця в день у 1929 р. припадало 300-400 г хліба, 350 г картоплі, 80 г фруктів, 133 г м’яса і 7 г вершкового масла. Таким же було становище і на інших підприємствах гірничодобувної промисловості.

Видача пайків запізнювалася, норми знижувалися, поширювалися чутки про майбутню мобілізацію, відокремлення України від СРСР. Бурхливо проходили збори – робітники вимагали причинити вивіз хліба за кордон. Дисципліна падала, зростали прогули, спалахували дискусії під час роботи. Відбулися страйки сезонників, незадоволених постачанням. У жовтні 1929 р. з’явилися постанови про норми постачання Москви, Ленінграду та Донбасу.

Оскільки не попит впливав на виробництво, а план, то найнеобхідніші товари непослідовно зникали з продажу: або промисловості було невигідно їх виробляти, хоча попит міг бути великим, або хтось забував поставити їх у план. Звідси такі казуси, як зникнення з виробництва дешевих товарів (оскільки план визначався у цінових показниках), випуск незвично товстого печива (план визначався у тоннах). Централізація формувала утриманські настрої на місцях: замість налагодження місцевого виробництва необхідних товарів, керівники чекали виділення фондів.

Загострення дефіцитів було закладено у самій природі централізованого розподілу, що робило кризи у постачанні хронічними. Взаємовплив дефіциту та централізованого розподілу утворював своєрідне замкнене коло, в якому десятиліттями оберталася соціалістична економіка.

Індустріальні можливості України широко використовувались для розвитку промисловості Росії. Так, розвиткові автомобілебудівної промисловості РРФСР сприяли підприємства Миколаєва. Від них Горьківський автозавод одержував шаботи – деталі штампувальних молотів, які раніше у СРСР не вироблялися. Україна подавала допомогу у будівництві Московського метро. Зокрема вона направила тюбінги для укріплення тунелів. Київський завод «Більшовик» надіслав Магнітогорському та Кузнецькому комбінатам мости для завантаження коксових печей, а Волгоградському тракторному – редуктори і шестерні. Чимало устаткування з маркою «Більшовик» надходило й на інші новобудови – Березняківський, Вознесенський і Бобриковський хімічні комбінати.

Форсована індустріалізація прискорила згортання непу, привела до зміни форм керівництва народним господарством. У самих надрах непу визрівало його заперечення і вже початок індустріалізації це прискорив. Незважаючи на трестівський госпрозрахунок, без сильних адміністративних підпор з самого початку не могла існувати державна промисловість. З моменту введення непу керівництво правлячої партії суттєво обмежувало дію ринку у стосунках між важкою та легкою промисловістю. Взаємовідносини між робітниками та адміністрацією на заводах та фабриках регулювалися не працею на кінцевий результат, не госпрозрахунковими формами, наприклад, колективного підряду, а традиційною системою норм, тарифів і розцінок. У результаті слабкою була матеріальна зацікавленість робітника у кінцевих результатах, та й у самого колективу підприємства зацікавленість мала специфічний характер, тому що його прибуток «розчинявся» у єдиному балансі тресту. Система, що існувала в державній промисловості, була, фактично, госпрозрахунком для начальників. Не відчуваючи чи слабко відчуваючи нову економічну політику безпосередньо на виробництві, робітники не стали тією соціальною силою, яка б відстоювала та захищала принципи непу. Неп покращив матеріальне становище робітників, але не проник углиб, на виробництво.

Курс на форсовану індустріалізацію призвів до суттєвого збільшення інтенсифікації праці без відповідної матеріальної компенсації. У 1928/1929 році денний виробіток на одного робітника в середньому зростав на 79%, у той час як денний заробіток – лише на 15,2%. Укладення колективних угод на підприємствах перетворилося на формальність після того, як наприкінці 1928 р. адміністративним органам було надано право повсякчасно змінювати умови й оплату праці. Така політика викликала спротив робітників. На початку 1929 р. кількість страйків та конфліктів на виробництві різко зросла у них почали брати участь і навіть у деяких випадках очолювати їх комуністи. ДПУ довелося зайнятися новим видом діяльності – запобіганням утворення альтернативних профспілкових структур.

Становлення    адміністративно-командної    системи    управління економікою супроводжувалося формуванням певної моделі соціального розвитку, яка одним з головних принципів проголошувала рівність. Але рівність мала своїм зворотнім боком низький рівень життя, а повсюдний контроль над людиною - примус і насильство. Незважаючи на це, у кінці 20-х років комуністичні ідеї не стали переважаючими світоглядними принципами, стимулами і мотивами творчої активності робітників. Тому пошуки конкретних винуватців цього явища призвели врешті-решт до зміщення уваги від буржуазних спеціалістів, куркулів, що «пробралися на виробництво», до «літунів» і «рвачів», тобто безпосередньо до робітників.

Загальний порядок робіт на підприємствах визначався правилами внутрішнього розпорядку, які встановлювалися за узгодженням між адміністрацією і відповідною профспілкою і затверджувалися інспектором праці. Згідно з правилами, що діяли до 1928 р., серед обов'язків робітників було виконання розпоряджень адміністрації та покладеної на них роботи, навіть якщо вони були незначні з розцінкою або нормою. Невихід на роботу відповідно до правил був можливий тільки з поважних причин: хвороби робітника, пожежі, участі в суді в ролі свідка або засідателя, у випадку арешту.

У доповіді на II Всеукраїнській конференції КП(б)У представник Вищої ради народного господарства (ВРНГ) УСРР відзначив, що незадовільний стан трудової дисципліни гальмував досягнення якісних показників розвитку промисловості у 1927, першій половині 1928 р. У зв'язку з цим жорсткішою стала регламентація трудових відносин. 13 червня 1928 р. ВУЦВК та РНК УСРР видали постанову, яка зробила можливим розрив трудового договору у випадку, коли робітник не з'явився на роботу протягом трьох днів в місяць без поважних причин.

27 лютого 1929 р. ЦК ВКП(б) направляє листа партійним організаціям про підняття трудової дисципліни, У ньому були досить цікаві пункти. Парторгани повинні були у своєму керівництві роботою судових органів і органів НК Праці спрямовувати їх діяльність в бік забезпечення належної трудової дисципліни на виробництві. ЦК звертав також увагу на необхідність рішучої боротьби з усіма випадками хуліганства і насильства з боку окремих робітників стосовно інженерно-технічного персоналу.

Постанова РНК СРСР від б березня 1928 р. надала право адміністрації підприємств самостійно накладати на порушника дисципліни стягнення аж до звільнення з роботи, що суперечило трудовому законодавству.

З початком індустріалізації Україну було все більше позбавлено її економічних прав. Ціноутворення, бюджети, інвестування, торгівля та дійовий контроль над промисловістю – все це зосереджувалося в руках центральної влади. Чільні сектори української економіки перебували у всесоюзному підпорядкуванні. Розміщення нових підприємств здійснювалося, перш за все, з урахуванням інтересів центру, тобто Росії. П.Любченко на Х з’їзді КП(б)У відзначав, що в Росії будуються нові цукрові й спиртові заводи, щоб переробляти цукрові буряки, які постачаються з Правобережжя, тим часом як цей останній, історичний центр переробки переживає гостру нестачу інвестицій у відповідну  галузь.

Ще одним прикладом може стати проблема розвитку Дніпровсько-Донецького регіону. Близькість вугілля (коксу) і високоякісної руди (чорних металів) могла б стати базою для потужного машинобудівного сектора. Однак, протягом 20-х років не лише не створено нових машинобудівних заводів, але й, як нарікав В.Чубар, московські економічні органи «дезорганізували» вже наявні потужності. Коли центр вирішив розширити металургійну, вугільну та машинобудівну промисловість на Уралі й Кузбасі, то це викликало певну полеміку в українській пресі. Ці настрої знайшли своє відбиття й на ІV Всеукраїнському з’їзді профспілок (грудень 1928 р.). Наприклад, Лімаров, голова шахтарської спілки, вимагав, щоб вугільна промисловість була виведена з підпорядкування всесоюзного комісаріату і переведена під юрисдикцію лише ВРНГ України. Представник Харкова Сердюков критикував центральні економічні органи за спорудження нових заводів в Росії, коли українські підприємства потерпали від браку інвестицій.

Добробут непу тримався на декількох «китах». Головний з них – індивідуальне селянське господарство. Завдяки йому більш як 80% населення країни забезпечували себе самі. Міцні середняки та заможні селяни були своєрідним гарантом проти голоду для бідняків та маломіцних: у випадку потреби, незважаючи на кабальні умови займу, було в кого позичити продукти до нового врожаю.

Селянське господарство було і запорукою добробуту міста. Селянський ринок, який існував у кожному місті та містечку, був головним джерелом постачання міських жителів.

Переваги, які надавалися важкій промисловості, далися взнаки дуже швидко. Вже у 1930 р. важка індустрія за обсягом валової продукції вперше перевищила галузі, які випускали предмети споживання.

Поступово безпосередніх виробників позбавили прав власності, права володіння і розпорядження своїми засобами виробництва. Власність з колективної та приватної перетворилася у відомчо-бюрок­ратичну. Реальна господарська влада перейшла до партійних органів, наркоматів, установ, які стали розкладати плани і фонди по галузям, регіонам, підприємствам.

Змінювалась система оплати праці. Відбувся перехід до прямого встановлення зарплати «зверху» замість колишньої практики колективних договорів.

У промисловості згідно з постановою Раднаркому 1927 р. трестам стали встановлювати виробничі плани. У кінці  1929 р. з міцних госпрозрахункових підприємств їх трансформують в посередницьку ланку в управлінні промисловістю, а на початку 30-х років вони взагалі припиняють своє існування. У 1928 р. з органів постачання синдикати перетворено в галузеві промислові об’єднання – главки, з функціями планового регулювання діяльності підприємств. З 1928 р. синдикатська торгівля стала замінятись розподілом ресурсів зверху по фондам і нарядам.

З 1927 р. йшов процес згортання концесій. Податкова реформа 1930 р. замінила 63 види різних податків та зборів, за допомогою яких держава регулювала розвиток економіки, двома основними податками: з обороту і відрахуванням з прибутку. З введенням обов’язкових планових завдань фіскальні важелі регулювання втратили своє значення. У податку залишилася лише одна функція – забезпечувати доходи казни.

У 1926 р. заборонили вивіз радянської валюти за кордон, а у 1928 р. – і її ввіз у СРСР. Приватний валютний ринок було ліквідовано.

Як результат форсування темпів індустріалізації зруйнувалася обґрунтована, хоч і напружена, програма капіталовкладень. Виникла необхідність вишукувати засоби або згортати будівництво, на що сталінське керівництво йти не збиралося.

Почався перегляд податкової системи в бік різкого збільшення сплат з приватних підприємств та людей, що займалися індивідуальною господарською діяльністю. Коли це джерело перестало існувати з-за розорення приватника, збільшили не лише прямі податки, але й непрямі – через політику цін.

Найбільше постраждало селянство. Було встановлено несприятливе для села співвідношення цін: ціни на промислові товари постійно зростали, а на сільськогосподарську продукцію – знижувались. Нееквівалентний обмін перетворився з надзвичайного заходу в правило. Екстраординарними заходами здійснювався експорт зерна. Індустріалізація вимагала жертв і від самої промисловості: у важку промисловість переливались кошти з легкої промисловості, яка трималася на голодному пайку.

Одним з найважливіших джерел доходів став продаж горілки. Ще зовсім недавно Сталін  запевняв, що алкоголь, за допомогою якого царська Росія мала півмільярдний прибуток, не матиме в Радянському Союзі поширення. Пізніше він змінив свою точку зору: «наївно думати, що соціалізм можна побудувати у білих рукавичках» і дав вказівку збільшити «елико возможно» (вираз Сталіна) виробництво горілки, «відкинувши удаваний сором».

Надзвичайним інструментом для поповнення державної казни стало значне збільшення випуску паперових грошей, які все менше забезпечувались товарами. Маса грошей в обігу збільшилась з 1,3-1,4 млрд. руб. в 1926-1027 рр. до 8,4 млрд. руб. у 1933 р. Це призвело до падіння реальної вартості рубля. За першу п’ятирічку вона впала більше ніж на 60%. Відбувалося карколомне зростання цін. За роки перших п’ятирічок державні роздрібні ціни на хліб зросли в 11 разів, на вершкове масло – в 7, на цукор – в 6, на сукно – в 13 разів. Ринкові ціни були значно вищими. Реальна зарплата робітників і службовців до кінця першої п’ятирічки зменшилась на 20%.

З кінця 20-х років відбувалася певна натуралізація економічних відносин. У 1928 р. була введена карткова система на хліб, а згодом і на інші продовольчі, а також промислові товари1. Гальванізувались не тільки методи, але й погляди часів «воєнного комунізму». Згортання товарно-грошових відносин стало трактуватись як важливий крок на шляху до  комунізму.

У 20-ті роки в керівництві країни велась гостра полеміка навколо кількох варіантів соціально-економічного розвитку: тих, хто базується переважно на внутрішніх чи зовнішніх джерелах фінансування, орієнтованих головним чином на внутрішній чи зовнішній ринок; тих, які ґрунтуються на одночасному розвитку індивідуального і аграрного секторів чи приоритетному підйомі спочатку одного з них.

За усіма цими варіантами проглядають два основних.

1. Модель, що базується на ринковій рівновазі як головному критерії. Вона передбачала інтеграцію у світове господарство на основі залучення іноземного капіталу, експорту сільськогосподарської продукції та імпорту обладнання, що закономірно повинно було вести до орієнтації на селі на  крупне індивідуальне товарне господарство, що в свою чергу, вимагало з метою стимулювання товарності селянських господарств значного імпорту і предметів споживання; індустріалізація в такому випадку розтягувалася на ряд десятиліть. Загроза технологічного відставання, постійна військова небезпека, нестабільність світового ринку ставили під великий знак запитання ефективність цього варіанту. А оскільки у правлячій монопольно партії він користувався – та й то далеко не в цілісному вигляді – дуже слабкою підтримкою, то можливість його здійснення була малоймовірною.

2. Модель, застосована на критерії швидкого досягнення економічної самостійності, високого ступеня обороноздатності країни. Вона передбачала концентрацію основних зусиль на програмі прискореної індустріалізації, а оскільки капіталів в країні було мало, на зовнішні інвестиції особливо розраховувати не доводилось, то ця модель ставала можливою лише за значного перекачування ресурсів з села в місто, що підривало ринкову рівновагу і відкривало дорогу зовнішньоекономічним методам вирішення економічних проблем: форсованій колективізації і жорсткому адміністративному контролю за селом, стимулюванню трудового ентузіазму народу, широкому застосуванню примусової праці в ряді галузей.

Прагнення керівництва країни до прискореного технічного, соціально-економічного, культурного перетворення суспільства, до перерозподілу ресурсів на користь промисловості призводило до порушення рівноваги на ринку, до постійних збоїв у процесі відтворення – до криз непу. Доки не були вичерпані резерви відбудовного періоду, ці кризи ліквідувались порівняно неважко у рамках збереження значних елементів ринкових відносин. Коли ж ці резерви було вичерпано, ринок на якийсь час практично згорнули («відкинули до біса» – Сталін). Військово-комуністична (адміністративно-ко­мандна) система, що збереглася в своїй основі в період непу, підкорила усе суспільство своєму тотальному контролю1.

Перша п’ятирічка почалася з жовтня 1928 р., а підготовка плану в двох варіантах (відправному та оптимальному) завершилася тільки навесні 1929 р. У травні ХI Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив п’ятиріч­ний план для України, який був частиною всесоюзного п’ятирічного плану.

Проте зразу ж плани було піддано волюнтаристському «корегуванню» з боку Сталіна. Його мета була в різкому форсуванні індустріалізації та колгоспного будівництва. Встановлювались завищені й нереальні плани розвитку економіки: 32% в рік для всієї промисловості й 46% для важкої індустрії. Ніяких об’єктивних підстав для таких темпів не було. В 1931-1933 рр. темпи розвитку індустрії швидко впали з 23,7% в 1928-1929 роках до 5% в 1933 році.

Досягнення в промисловості багато в чому були забезпечені перекачуванням коштів, ресурсів з села, його нещадною експлуатацією в лабетах колективізації. Фактично, саме село забезпечило індустріалізацію.

Проте стрибок в розвитку важкої індустрії був куплений тяжкою ціною відставання легкої і харчової промисловості, стагнації аграрного сектору, повільним зростанням добробуту населення, надцентралiзацiєю економічного життя, репресіями та загибеллю мільйонів людей. На шляхах модернізації непу можна було досягти й більш значних результатів, але без таких величезних жертв, які Україна заплатила за сталінський «великий стрибок» i «всеосяжну» колективізацію.

У другій половині 20-х роках досить чітко виявилась тенденція до зниження темпів зростання продукції сільського господарства, що ставало гальмом і для розвитку промисловості. В 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн селянських дворів і більшість селянських господарств була малоземельною.

У 20-х роках товарна продукція зернового господарства України в порівнянні з дореволюційним часом знизилась майже наполовину. В основі цієї відсталості лежала розпорошеність, роздрібненість і загальний низький рівень сільськогосподарського виробництва і зв’язаний з ним напівнатуральний характер цього виробництва.

У 1928 р. «на озброєнні» сільського господарства країни перебувало: кінних плугів – 14 млн., а тракторних – тільки 9,3 тис. шт., а зернозбиральних комбайнів – 2 шт. Що ж до тракторів, то їх налічувалося всього 27 тис. (у 15 сильному обчисленні – 18 тис. шт.). У результаті обробка ріллі під ярові культури здійснювалася тоді на 89,2% кінним плугом і на 9,8% – сохою, сіяння зернових – на 7,4% вручну і на 25,4% – кінним інвентарем, збирання зернових – відповідно на 4,4 і 5,4%, обмолоту зернових – на 4,7 і 58%.

Таким чином, основною проблемою в Україні було існування багатьох малих нерентабельних господарств, яким бракувало сільськогосподарського реманенту і домашньої худоби і які не могли розвинути інтенсивних форм виробництва, необхідних для збільшення їх доходів. 40% українських сімей на селі не мали реманенту і на кожні 11.3 га землі припадав один плуг.

Бюджет України, який визначався Москвою, не приділяв значної уваги сільському господарству. Наприклад, бюджет 1926-1927 років асигнував на його розвиток 18 млн із загальної суми 245 млн крб. Видатки на адміністрацію, для порівняння, становили 52 млн крб. – майже втричі більше, ніж на сільське господарство, незважаючи на те, що воно забезпечувало 91% усіх податкових доходів. При цьому українське селянство обкладалося більшим податком, ніж російські селяни: в Росії встановлювалися нижчі податки для тих господарств, де було менше худоби, але в Україні це не бралося до уваги; в Росії податки базувалися на реальних врожаях у будь-якому конкретному регіоні, але в Україні вони збиралися на основі запланованих врожаїв, що, як правило, перевищували реальні можливості.

Для найбідніших селян порятунком могла стати певна форма колективного господарювання, оскільки як індивідуальні виробники вони не мали необхідних засобів для істотного збільшення своєї продукції. З огляду на поєднання колективної та приватної діяльності найпопулярнішою була форма кооперативу, відома як ТСОЗ (товариство сільського обробітку землі).

Розвиток кооперативів у другій половині 20-х років йшов досить значними темпами. Якщо на 1 жовтня 1926 р. у республіці нараховувалося 1.5 млн членів сільськогосподарської кооперації, то в 1929 р. їх було 3.7 млн осіб, або 62% усіх селянських господарств. А усіма видами кооперації у другій половині 1929 р. було охоплено більше 85% селянських господарств.

Трансформація політики всебічного розвитку кооперації у всіх її формах в «курс на колективізацію» почалася у ході хлібозаготівель і у безпосередньому зв’язку з ними. Після сталінської директиви від 13 лютого 1928 р., яка вимагала «підняти на ноги партійні організації» на ліквідацію кризи хлібозаготівель, на місця надіслали циркулярного листа за підписом секретаря ЦК В.Молотова «Про весняну посівну кампанію» від 15 березня 1928 р. У ньому оголошувалося, що «вся робота місцевих парторганізацій по проведенню посівної кампанії буде розцінюватися в залежності від успіхів у справі розширення посівів та колективізації селянських господарств».

Різко зростають масштаби державної допомоги колгоспам – кредитування і постачання машинами та знаряддями, надання кращих земель, податкові пільги. На фінансування колгоспів щорічно виділялись значні суми: в 1927/1928 р. було виділено 76 млн руб., в 1928/1929р. – 170 млн руб. Кооперативним об’єднанням та бідняцько-середняцьким господарствам навесні 1929 р. була надана допомога сортовим насінням у розмірі 13.5 млн пудів, надано кредит на суму 68.5 млн руб., передано машин на 18.5 млн руб. У цей час  селянські господарства України обслуговували 6424 машино-тракторних, машино-кінних та зерноочисних пункти. Ці заходи привели до зростання посівних площ колгоспів. Якщо весною 1928 р. він складав 312 тис. га, то в 1929 р. – вже 680 тис. га.

Реалізація політики колективізації насильницькими засобами, при посилення податкового тиску на заможних селян, не могла не викликати їх опору. У Херсонській окрузі лише у першій половині 1928 р. селянами було організовано до 50 «волинок», коли з сіл округу в місто посилались селянські делегації з вимогами, які суперечили аграрній політиці Радянської влади.

Це було відповіддю на рішення ЦК КП(б)У від 21 лютого 1928 р., який рекомендував органам влади на місцях застосовувати статтю 127 Кримінального кодексу УСРР до тих господарств, які не виконували хлібозаготівель. За приховування хлібних залишків селян притягували до суду, рішенням якого хліб конфісковувався. При цьому чверть конфіскованого хліба віддавалась бідноті як позичка. У січні 1928 р. було впроваджено новий закон про самообкладання, згідно з яким основний тягар податків падав на заможних селян.

Вихід був в укрупненні господарств, зміцненні матеріально-тех­ніч­ної бази села, більш справедливій та гнучкій політиці цін. Укрупнення господарств повинно було пройти еволюцiйно, в процесі саморозвитку.

О.Чаянов у своїй записці в комісію ЦК ВКП(б) 6 жовтня 1927 р. відзначав, що починаючи з 1921 р. (тобто з впровадженням непу) в «масиві нівельованих господарств під тиском товарного господарства, що розвивається, починають знову визначатися процеси… диференціації капіталістичної  фермерського типу». «Ми ніскільки не сумніваємося, що якби не було революції, то… процес американізації (тобто розвитку фермерських господарств – Авт.) значно глибше б охопив селянські маси. Навіть у наших умовах він був би ще значнішим, якби його не стримували заходи нашої соціальної політики».

Більшовики вирішили форсувати укрупнення господарств шляхом її колективізації, тобто об’єднання з відчуженням засобів виробництва. Колективізація розглядалася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучення селянських господарств до системи командно-адмініст­ративної економіки, перетворення їх у кріпаків тоталітарного режиму.

Наприкінці 1927 р. 23,7% всіх селянських дворів складали бідняки, 72,3% – середняки, 4% – заможні. В жовтні 1929 р. трохи більше 10% всіх господарств були об’єднані у колгоспи. Це були в основному бідняцькі господарства.

При переході до колективізації не були використані можливості інших форм кооперації. Грубо порушувались законність, ігнорувались права і інтереси селян. Була ліквідована економічна самостійність селянства, знищена найпрацьовитіша його верства. В колгоспах застосовувався позаекономічний примус, колгоспники відчужувались від засобів виробництва. Колгоспне виробництво жорстко регламентувалось, матеріальна зацікавленість була слабкою, почуття господаря атрофувалось.

Про життя в сталінських колгоспах народ складав такі віршики:

Мати в созі, батько в созі,

Діти плачуть по дорозі

Нема хліба, нема сала

Тільки сіно та вистава.

1929 рік, використовуючи термінологію радянської історіографії, став «початком розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронту». Цей рік виявився, дійсно, переломним у багатьох аспектах. Закінчувалась епоха непу і на її зламі народжувалась нова. Політика, яку проводили більшовики у двадцяті роки, не змогла вирішити багатьох проблем, які стояли перед країною, не відповідала повністю завданням її модернізації.