5. ПЛАТА ЗА АДМІНІСТРАТИВНІ ПОСЛУГИ

Окремо необхідно зупинитися на проблемі платності адміністративних послуг. Деякі науковці, які не сприймають ідею «послуг» в публічному праві, зосереджують головну увагу саме на запереченні їх платності161. Тому слід іще раз зазначити, що введення в правовий обіг терміна «адміністративні послуги» не означає, що пропонується запровадити додатковий вид платної діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Навпаки, цей термін дає можливість припинити неправомірну практику заробляння на вже згаданих «платних послугах» типу ксерокопіювання, ламінування. Справжні адміністративні послуги (поки що переважно за формальними ознаками, а не за характером) реально вже існують, і йдеться лише про зміну формату відносин «влада — громадянин». І саме проблема оплатності послуг вимагає впорядкування, адже за одні

160  Див.: Положення про акустичний режим у місті Львові, затверджене Ухвалою Львівської міської ради № 932 від 25 січня 2001 року.

161 Див.: Гаращук В. Управлінські послуги — новий інститут чи нова помилка? // Вісник АПН України. - 2001. - №3(26). - С 109-114.

128

>>>129>>>

послуги стягується державне мито (наприклад, за видачу паспорта), за інші — податкові збори (приміром, збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг) чи інші форми платежів (скажімо, збір за реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності тощо). Крім того, можна виділити «завуальовані» види плати за адміністративні послуги. Наприклад, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» передбачено внесення фізичною особою-підприємцем плати в розмірі трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за публікацію повідомлення про прийняття ним рішення щодо припинення підприємницької діяльності162. Чим керувався законодавець при запровадженні цієї вимоги, зрозуміти важко, тим більше, що ці кошти йдуть не до державного чи місцевого бюджету, а «на відшкодування витрат, пов'язаних із виданням спеціалізованого друкованого засобу масової інформації». На нашу думку, необґрунтованість цієї норми полягає ще й у тому, що підприємницький досвід особи міг бути просто невдалим, але особа, не маючи коштів на припинення діяльності, буде змушена і далі подавати звіти, декларації тощо, тобто формально залишатися підприємцем.

Інколи, заперечуючи платність адміністративних послуг, пропонується, щоб розгляд заяви щодо надання адміністративних послуг здійснювався безкоштовно для особи, а за сам документ — дозвіл, ліцензію, свідоцтво про реєстрацію тощо бралася плата у розмірі собівартості цього документа. Проте такий підхід видається непослідовним. Якщо вся процедура є безкоштовною для особи, хоча саме вона вимагає основних витрат, то незрозуміло, який економічний ефект має стягнення з особи плати за документ, собівартість якого в більшості випадків є незначною. За такого підходу було б логічно зробити все безкоштовним для особи. Проте це не лише нереально, а й несправедливо, про що вже говорилося вище163. Можна ще додати, що встановлення справедливої чіткої плати за адміністративні послуги може запобігати корупції, адже «безкоштовна невизначеність» часто змушує шукати шляхів для визначеності, але не завжди законної. Крім того, плата за послуги може бути дієвим інструментом для мотивації службовців надавати послуги якісно, особливо у випадку, коли від цих коштів прямо залежатиме фінансування відповідного адміністративного органу та преміювання службовців. Зробити більшість адміністративних послуг безоплатними для користувачів сьогодні не наважуються навіть економічно розвинені держави. Хоча окремі адміністративні послуги повинні бути безплатними для особи, що вже теж зазначалося.

Іншим суттєвим питанням є визначення розміру плати та порядку її внесення. Як уже зазначалося, найзручніше, коли плата за адміністративні послуги визначається у фіксованому розмірі («збір»). Для всіх осіб розмір цього збору має бути однаковим та визначеним законом або в порядку, встановленому законом. В основу визначення розміру збору має бути по-

"! Див. частину 13 та 19 статті 22 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 року (Закон набуває чинності з 1 липня 2004 року).

165 Див. розділ цієї книги «Витрати в адміністративній процедурі».

9-4-164                                                                                                                     129

>>>130>>>

кладено собівартість надання певного виду послуг. Ця цифра має бути усередненою, і навіть якщо в певних випадках реальна собівартість є трохи вищою або нижчою, буде справедливо всім платити однакову суму. У сучасній демократичній державі обов'язково проводяться консультації з громадськістю перед визначенням відповідних розмірів зборів у нормативному порядку. Визначаючи розмір плати за послуги, необхідно також враховувати недопустимість обмеження реалізації прав і свобод громадян через надмірну плату за адміністративні послуги. Наприклад, згідно зі статтею 36 Конституції України, громадяни мають право на свободу об'єднання в громадські організації. Закон України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 року виділяє три види громадських організацій: міжнародні, всеукраїнські та місцеві. Проте розмір плати за реєстрацію громадської організації, який встановлено Кабінетом Міністрів України, важко назвати обгрунтованим. Зокрема, сьогодні за реєстрацію місцевої громадської організації необхідно сплатити 170 гривень, всеукраїнської — 340 гривень, а міжнародної — 85 гривень та 500 доларів США або еквівалент цієї суми164. Але хіба обгрунтовано стягувати з громадських організацій, більшість із яких є неприбутковими, такі кошти, коли навіть реєстрація суб'єктів підприємництва коштує менше?

Хоча випадки, коли плата за адміністративні послуги може бути дуже високою і вочевидь не співвідноситися із собівартістю їх надання, справді можливі. Скажімо, вартість ліцензії на торгівлю алкогольними напоями може бути окремим джерелом наповнення доходної частини Державного бюджету. І це цілком виправдано, насамперед й через те, що користувачі таких послуг у перспективі отримуватимуть надприбутки.

Порядок оплати теж має бути раціональним. Так, може бути щонайменше два механізми оплати адміністративних послуг. Якщо плата відносно невисока, а ймовірність прийняття негативного рішення незначна, то оплата може здійснюватися перед або разом із поданням заяви на отримання адміністративної послуги. У такому разі особа сама зважує на ризики. Скажімо, випадки відмови в реєстрації суб'єктом підприємницької діяльності фізичної особи досить виняткові, тому тут цілком обгрунтовано брати плату наперед. В іншому випадку, тобто коли плата за послугу доволі висока, а дискреційні повноваження (можливість розсуду) органу широкі, доцільно, щоб плата вносилася після прийняття позитивного рішення. Приміром, саме за таким принципом сьогодні вноситься плата за видачу ліцензії — після прийняття позитивного рішення, але перед оформленням ліцензії165. У таких випадках можна стягувати окремо витрати на провадження (у наших умовах бажано також у фіксованому розмірі). Тобто буде два платежі: перший — за розгляд справи, а другий — у разі прийняття позитивного рішення. Проте адміністративних послуг із таким порядком оплати повинно бути якнайменше.

164 Див.: Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок справляння і розміри збору за реєстрацію об'єднань громадян» N° 143 від 26 лютого 1993 року.

'" Див. частину першу статті 14 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 року.

130

>>>131>>>

Гарним зразком законодавчого врегулювання відносин щодо оплати державних послуг є Закон Фінляндії 1992 року «Про збір оплати з користувачів державних послуг»166, у якому визначені критерії платності та безоплатності послуг, критерії визначення розміру плати тощо. На нашу думку, проблема впорядкування оплати публічних послуг загалом та адміністративних зокрема також вимагає розв'язання на загальнодержавному рівні.