1.3.3. Визначення предмету державного управління

Державне управління наука, що існує тільки у поєднанні теоретичного і практичного аспектів. Поєднання в науково-дослідницькій технології адміністративно-управлінського досвіду з теорією і практикою державного будівництва сприяє результативності діяльності органів державної влади. Кожна галузь знань вивчає різні види управлінської діяльності - від удосконалення праці державних службовців до розробки концептуальних напрямків розвитку державних інститутів. Тобто предмет управлінської науки можна визначити як дослідження процесу функціонування управляючих систем від їхньої низової ланки і окремого працівника до масштабів усього суспільства, а мету - як забезпечення життєздатності, саморозвитку цих об'єктів, досягнення вищого ступеню організованості, впорядкованості явищ, процесів, управлінської та іншої

41 Waldo Dwight. The Study of Public Administration. Third Edition. New York: The McMillan Company,

ефективності при мінімальних витратах часу й коштів.42 Отже, наукова галузь "Державне управління" має своє чітко окреслене об"єктно-предметне поле досліджень, а саме - один із основних видів людської діяльності - державне управління. Воно синтезує соціально-політичний, історичний, юридичний, економічний, психологічний підходи, не обмежуючись і не зливаючись при цьому з жодним із них.

Крім цього, "Державне управління" за змістом відрізняється від "Бізнесового управління" (Business administration) та загального "Менеджменту" (Management). Управління в бізнесі спрямоване на отримання прибутку шляхом підприємництва, тоді як державне управління - на забезпечення суспільного життя громадян в усіх його сферах, що ставить значно ширші цілі. Бізнес-управління переважно концентрується на діяльності фірми, підприємства, що дає підстави говорити про приватне (private) управління. Разом з тим, існує багато спільного у змісті форм цих видів управління. Більшість ефективних і дійових управлінських методів, технологій, способів народилися та пройшли випробування саме у бізнесовій сфері і лише згодом перейшли в систему органів державного управління. Загальні для державного і бізнесового управління аспекти охоплюються менеджментом (наприклад, теорія управління людськими ресурсами та інше). Термін "менеджмент" застосовується здебільшого до локальнообмежених людських колективів, організацій і розуміється як менш регламентоване офіційними правилами, процедурами і технологіями управління.

Отже, предметом державного управління є діяльність щодо здійснення рішень політичної влади, динаміка інститутів управління та історія, культура управління. На наш погляд, саме таке визначення дає найбільш повне уявлення про предмет державного управління як загальної міждисциплінарної самостійної наукової дисципліни, розміщеної на перетині багатьох соціальних і гуманітарних наук. Вона включає в себе теорію управління, історію державних утворень та управління в них, історію управлінської думки, науку про апарат державного управління, державну службу, форми і методи управлінської діяльності, дослідження відносин між суспільством і державними інститутами. До предмета державного управління належать також культура управління, мистецтво керування установою та ін.

Однак державне управління як наука і як навчальна дисципліна має свої відтінки. Як галузь науки державне управління охоплює філософські, історичні й теоретичні, фундаментальні дослідження проблем організації, становленння й розвитку управління суспільством, зокрема побудови й оптимального функціонування систем центральних, галузевих, територіальних та місцевих органів влади, а також державних установ.

І~

Державне управління як навчальна дисципліна дає своїм слухачам знання принципів, функцій, методів і прийомів управління, організації державного управління і державної служби, форм управлінської діяльності, державно-управлінських відносин.

Отже, державне управління як наука має загальний характер, свій предмет, категорії, свої специфічні та універсальні закони розвитку. Тому при визначенні управлінської науки ми не повинні відмежовуватися від сучасних досягнень світової адміністративно-управлінської думки. Хоча, з іншого боку, щодо ряду ключових проблем теорії управління, українська адміністративно-управлінська школа повинна здійснювати наукові розробки, які б за досконалістю вигідно відрізнялися від досліджень інших управлінських шкіл та сприяли формуванню національної науки управління. Адже ні американська, ні японська, ні французька моделі в наших умовах нереальні. Необхідно творчо підходити до світового досвіду, адже некоректно сліпо переносити на сучасний національний грунт старі і чужі знання та управлінську культуру, не врахувавши особливості конкретно-історичного стану суспільства та національного менталітету. Наприклад, у американців можна запозичити діловитість, професіоналізм, динамізм, у німців - філософію добробуту для всіх, у французів - комунікабельність, організаційну культуру, у японців' -колективізм, спільність у вирішенні проблем тощо.

Прагнення опанувати досвід минулого управління не повинне привести до ігнорування сутності управління сучасного. Творчий аналіз і усвідомлення минулого управлінського досвіду є необхідною умовою формування якісно нового сучасного державного управління. Варто погодитись у цьому розумінні із словами В.Селіванова: "Не можна створити сучасну парадигму демократичного управління в Україні без урахування як новітніх, зокрема економічних, політичних, правових і, безумовно, управлінських знань, які врахували б світові, загальнолюдські цінності, так і знань, які відбивали б національну специфіку України, менталітет українського народу. Без цього неможливий і подальший процес підготовки висококваліфікованих фахівців-управлінців саме для суверенної і демократичної України."43