1.4.2. Мистецтво управління

Використання різних підходів до вивчення управлінської діяльності має й інший аспект. Державне управління здійснюється у складному середовищі політичних, економічних та соціальних сил. Досліджуючи ці

фактори, необхідно вивчити культуру суспільства, під якою розуміється цілісне сприйняття буття, певні неписані закони, оцінки й прийняті правила, за допомогою яких люди оцінюють поведінку один одного в суспільстві, а також засвоєння нових явищ та реалій життя.

Ці традиції створюють ситуаційне поле для здійснення управлінських дій, розробки курсу, на підставі якого приймаються рішення, виробляються форми їх впровадження у життя. Державне управління, зазнаючи впливу з боку культурних цінностей, часто впливає на ці традиції. Взаємодіючи з культурою суспільства, воно грунтується на загальних цінностях, які беруть свій початок із культурних та бюрократичних джерел.

Серед головних чинників культури, які впливають на державне управління, можна відзначити довіру до державних інституцій та довіру до особи. Рівень інституційної та міжособистісної довіри в культурі часто віддзеркалює рівень пасивної чи індивідуальної поведінки, яка заохочується суспільством. При пасивній поведінці зміцнюється авторитет державної влади в керуванні всіма аспектами людської діяльності та взаємовідносин. Індивід при цьому може відчути лише безпорадність, вважаючи нормою таке становище.

Навпаки, коли культура стимулює індивідуальну поведінку і ставить права особи вище від прав держави, то роль державного управління може бути обмеженішою і повинна відповідати соціальним, політичним та економічним змінам, що відбуваються. При такій ситуації державна влада може постійно зменшуватися пропорційно утвердженню прав і привілеїв індивідів. При високій політичній довірі до інституцій, які ухвалюють рішення (президент, парламент, уряд) та високому рівні міжособистісної довіри, існує низька потреба адміністративної влади. За протилежної ситуації - потреба у ній різко зростає.

Різноманітність підходів до вивчення державного управління зумовлена "двоїстим" характером цього явища. Управління, оскільки воно грунтується на законах суспільного розвитку - це наука. Отже, вимагає відповідного ставлення, тобто обов'язкового розуміння об'єктивної логіки її законів. Разом з тим - це мистецтво, яке Демокріт характеризував як найвище із мистецтв. Він рекомендував докладно вивчити мистецтво управління і допускати до керівництва лише тих, хто знає справу, має відповідні знання, якості.

Таким чином, до складу науки державного управління входять дві взаємопов'язані частини: теорія управління і мистецтво управління. Теорія управління орієнтована в основному на відображення раціонального боку реальних систем управління, їх загальних закономірностей і моделей. Мистецтво управління у кожному конкретному випадку наповнює ці раціональні знання життям, практикою, що можна пояснити багаточисленністю певних ситуацій та існуванням у них неформальних

елементів, які важко піддаються виявленню- і опису. Але узагальнення матеріалу, який відображає мистецтво управління, приводить до формування принципів, рекомендацій, які є частиною системи знань про управління.

У сорокових роках Леонард Байт у своєму підручнику "Вступ до вивчення державного управління" дав таке визначення: "Мистецтво управління - це керівництво, координування й контроль, які здійснюються над багатьма людьми для досягнення певної мети. Це мистецтво пронизує всі рівні організації, зв'язуючи між собою багато професій, ремесел та спеціальностей..."44

Мистецтво управління, здатність творчо підходити до постановки і реалізації цілей тією чи іншою системою набувається на основі особистого життєвого досвіду чи шляхом спеціального навчання керівників. Однак однією з найважливіших умов досягнення високого управлінського мистецтва є оволодіння теорією державного управління.

У цьому курсі вивчаються, головним чином, основні теорії і методології державного управління. За цільовими засадами і особливостями управлінської науки, у складі її загальної теорії розрізняють такі частини: методологічні основи управління; вчення про функції, методи управління; організаційні форми та структури управління, їх взаємодії; формування і розвиток процесу управління; організація роботи апарату державного управління; якості та ефективності управління, що дають можливість виявити та дослідити специфічні закономірності формування і розвитку систем управління, які реалізуються на практиці.

Таким чином, до методологічних основ теорії державного управління відноситься визначення суті науки управління, її предмету, методів, теоретичних досліджень, особливостей управлінських відносин, формування об'єкта і суб'єкта управління, механізму їх взаємодії.