Глава 2.1. Держава і управління Київської Русі

Початки формування української державності тісно пов'язані з розвитком цілого комплексу чинників. Один з найголовніших серед них -це становлення державних структур Київської Русі. Державність виникає тут на основі Антського союзу племен, які проживали на території від Карпат до Сіверщини та виявили значну політичну активність, певний рівень організації владних структур, постійних органів примусу, війська.

Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього поняття: вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Відносини між представниками влади й народом, особливо в ранній період розвитку Київської держави, виявлялися переважно у формі збору данини. Політичні конфлікти, що виникали внаслідок недосконалості цих взаємин, нерідко розв'язувалися за допомогою політики сили.

У X ст. відбувався процес об'єднання всіх давньоруських земель в єдину державу. Панівним верствам було зрозуміло, що лише зброєю можна об'єднати різні племена і втримувати їх у покорі. Сила потрібна була не лише для ведення війн, захисту завоювань, але й для організації внутрішнього життя. Князі зі своєю військовою дружиною цілу зиму збирали данину у підвладних слов'янських землях, а весною збиралися у Києві, і звідти вирушали каравани торговців у різні країни світу. Як зазначав Михайло Грушевський, "русские князья и бояре - одновременно правительство и негоцианты; киевская правительственная политика

состоит на службе у торговли, как, в свою очередь, торговля составляет ту экономическую основу, на которую опираются князья и правительство".1

Еволюція тогочасної держави йшла у напрямку розгалуження системи намісників та їхніх гарнізонів, а пізніше сюди долучалося і виконання різних адміністративних та судових функцій. Управління й суд стають джерелом прибутків, а тому розширюються їхні функції та зростає кількість службовців, що їх виконують.

Певної завершеності ці процеси досягають при Володимирі Великому, коли в 988 р. було проведено адміністративну реформу, її суть полягала в приєднанні до Києва основних союзів давньоруських племен. Реформа ліквідувала місцеві "племінні" княжіння і замість цього ввела новий адміністративний поділ Русі на області довкола міст, куди київський князь почав призначати намісників та посадників, насамперед своїх синів. Звідси бере початок династичний принцип, який згодом став пануючим. Унаслідок проведеної реформи влада місцевих князів була значно підірвана, натомість закріплена на місцях єдина династія Рюриковичів. Відносини між сюзереном і васалами регулювалися двосторонніми договорами ("рядами"), що базувалися на наданні васалам землі та певних прав за умови їх служби великому князеві.

Удільні князі виконували функції, аналогічні великому київському князю, але у межах підвладної їм території, де поступово здійснювався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Все управління у межах князівства зосереджувалось у княж-дворі, а в кордонах боярської вотчини - у руках службовців князя, які разом складали боярську раду, яка у межах сучасних українських земель "набувала винятково важливого значення. Органи місцевого управління, котрі виникли ще в додержавний період, - тисяцькі, соцькі, десяцькі - поступово перетворювалися в княжих урядовців. У системі управління, що склалася, зникає різниця між місцевим державним управлінням і управлінням особистих маєтків князя (великого чи удільного) або боярина.

Розвиток держави вимагав збільшення апарату управління на всіх рівнях і більш чіткого розподілу функцій посадових осіб. Першочерговою функцією урядовців стає забезпечення держави прибутками. Фінансові надходження складалися, в основному, з податків - натуральної ренти (данини). Спочатку данина була виключно натуральною, а пізніше -частково грошовою. Розкладом данини по господарствах займався вервний староста Іншим джерелом прибутків було мито ("пошлина"), яке брали на ринках, мостах, перевозах тощо. Певну частину надходжень давали судові платежі і штрафи, про що засвідчує "Руська правда".

Важливим фактором, що сприяв як об'єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу, так і посиленню

політичної влади Володимира, було, безперечно, введення у 988 році християнства на Русі - релігії, яку сповідувала на той час абсолютна більшість народів Європи та Близького Сходу. Християнська церква стала суттєвим елементом державної структури. Поряд зі своїми церковними функціями вона виконувала тепер ще й функцію політичної ідеології. Зміцнюючи авторитет державної влади, вона стала постійною опорою князя. Той, у свою чергу, призначав духовних осіб на державну службу, залучав служителів культу до управління державою.

Про значення християнізації Русі М.Грушевський писав, що вона сприяла зародженню "единства политико-общественного уклада, общественных отношений и права", а також від цієї події почався процес еволюції Київської держави від збивання держави шляхом збройної сили до легітимних державотворчих процесів, від панування князів-наїздників до панування князів-правителів.2

Християнізація дала можливість володарю провести, крім адміністративної, ще й військову та судову реформи. Суть військової реформи полягала в ліквідації "племінних" військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Князь роздавав землі з зобов'язанням військової служби та організації оборони цих земель. Це дало змогу досить швидко забезпечити охорону рубежів Київської держави, створити надійне військо не лише проти зовнішніх, але й внутрішніх ворогів. Система бенефіцій сприяла створенню навколо князя Володимира прошарку особисто відданої йому знаті. Стрижнем війська була дружина великого князя. Місцеві князі та інші бояри мали свої дружини. У разі необхідності організовувалися також народні ополчення, застосовувалися найманці. У військовій справі великий князь спирався на тисяцьких, сотських, десятських, які, окрім командування гарнізонами, виконували ще й цілий ряд адміністративно-управлінських функцій.

Судова реформа полягала в усталенні та розмежуванні судів єпископського та градського. Судова влада належала до основних прерогатив князя: він здійснював суд сам чи доручав цю справу своїм урядовцям. Княжий суд відносився до публічних (державних) судів. До цієї групи також належали вічовий і вервний (громадський) суди. Судові та адміністративні функції здійснювали одні й ті ж самі урядовці, що засвідчує нерозвиненість державних і судових інституцій тогочасної держави. Існували також і приватні (панські, домініальні) суди, яким підпорядковувалися всі невільні люди. Це був суд землевласників над залежним населенням, який здійснювався на засадах наданих князем імунітетних грамот.

У прийнятому "Уставі святого князя Володимира, крестившаго руськую землю, о церковних судех" було визначено місце церкви в державі,

2 ГпїІІІбЧІГІГИЙ М Г   Ducnn- истгтии vvnouurvr,i-n ии™„!,   _ Г

джерела її матеріального існування, сфери юрисдикції. Зміст статей 4 і 5 фактично проголошував відмову князя від втручання у справи церкви, закріплювався поділ церковної і світської судової компетенції. Відповідно до традицій Візантії визнавався патронат князівської влади над церквою, саме через це церковний статут був виданий від імені князя.

Церковному суду підпорядковувалися всі духовні особні, їхня родина, церковна прислуга, утриманці церкви, люди, які мешкали на монастирських і церковних землях.

Подальший розвиток Київської держави продовжив наступник Володимира - Ярослав Мудрий (1015-1054). Після укладення в 1026 р. мирного договору між Ярославом та його братом Мстиславом зародилася колегіальна форма правління державою - дуумвірат. Держава була поділена між ними на дві частини, але така децентралізація влади в цілому позитивно вплинула на внутрішній розвиток країни. Особливо вона сприяла зростанню політичного впливу міст, що знайшло своє вираження у діяльності міських вічевих зборів. Такий бурхливий розвиток міст (а у XII ст. їх було понад 70) зміцнював Київську державу та привів у органи управління велику кількість місцевого населення. Це вплинуло на те, що варязька знать, яка до цього панувала в управлінні, залишилася лише у війську, а державними мужами ставали місцеві люди. В історію князь Ярослав увійшов як державний діяч, за якого було зібрано закони у збірник "Руська правда" та видано важливий правовий акт - "Устав кн. Ярослава про церковні суди".

Крім звичаєвого права, у "Руській правді" зібрані й "Княжі устави", які за змістом та формою все-таки ближчі до звичаєвого права, ніж до писаного закону. Власне, законотворча діяльність органів державної влади була незначною і дуже обмеженою перевагою звичаєвого права. З політичної точки зору цей документ мав непересічне значення, оскільки утверджував Київську Русь як цілісне суспільство й державу. До найдавніших документів відносяться також княжі договори, які мають форму писаного закону.

Тогочасне віче як орган прямого народовладдя, що функціонувало у вигляді зборів повноправних громадян міста і пригородів, землі (князівства) розглядало та виносило ухвали у справах, що стосувалися цих територій. Віче - історично давній інститут, який вирішував усі публічні справи громади шляхом зібрання старших громадян міста і рішення якого були обов'язковими для всіх. Оскільки в ньому брали участь князі і бояри, віче стало найвищим органом державної влади. Хоча вічеві зібрання були нерегулярними (окрім Новгорода і Пскова) і не мали чіткого статусу, саме на них обиралися князі та укладалися договори з ними (так званий ряд), що обгрунтовано можна вважати започаткуванням вітчизняного параконституціоналізму як державно-правової практики.

Ще однією формою управління була боярська рада - збори бояр за участю князя для вирішення важливих державних справ. Бояри відігравали значну роль у житті держави: впливали на політику князя, спрямовували віче на ухвалення відповідних рішень. Особливо сильним було боярство в Галичині, де відчувався великий вплив західних сусідів, у яких багата шляхта володіла значними привілеями та правами.

До боярської ради входили старші дружинники-землевласники та вищі церковні ієрархи. Проте вона як орган державної влади не мала чітко виражених форм функціонування, що дало підстави історикам вважати боярську раду лише дорадчим органом при князеві. Хоча при збереженні державності вона цілком могла розвинутися в представницький орган державної влади. Однак цього не сталося через зміну політичної ситуації.

Найвищим органом місцевого самоврядування на селі став верв - чи то родова, чи то територіальна община. Він об'єднував кілька сусідніх сіл, мав землю у колективній власності, виступав захисником своїх мешканців у відносинах із сусідніми общинами, боярами чи державними урядовцями. Виникнувши ще у доісторичні часи, община виявилася надзвичайно стійкою структурою, проіснувавши, хоча й з великими втратами повноважень, аж до XX ст.

Князь Ярослав з метою запобігання міжусобній боротьбі, яка після смерті Святослава стала хронічною хворобою держави, запровадив принцип старшинства в розподілі влади між синами. Згідно з їхнім віком, вони отримували міста з більшим або меншим політичним значенням. Найстаршим - Київ чи Новгород, найменшому - Володимир. Як тільки в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожен брат сходив на щабель вище, доки не досягав київського престолу. Щоправда ця ідея Ярослава суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу - спадкоємності влади від батька до сина та не пішла на користь ні державі, ні її окремим землям. Фактично такий спосіб управління підсилював сепаратистські настрої місцевих князів та бояр, які домагалися окремої влади "свого" князя. Після смерті Ярослава це призвело до запеклої боротьби між племінниками і дядьками.

У ці смутні часи на політичній арені з'являється ще одна видатна

постать - Володимир Мономах (1113-1125), який досяг найвизначніших успіхів у справі державного будівництва. Він відмінив принцип сеньйорату (влада найстаршого сина в роді), ліквідувавши, таким чином, братовбивчі конфлікти. Завдяки своєму величезному авторитету Мономаху вдалось об'єднати більшість розпорошених земель. При його правлінні впроваджувалося пошанування права, законів, підвищилася роль княжого суду.

Важливим документом управлінської думки того часу стало укладене Володимиром "Поучения дітям", у якому викладено поради щодо державного управління. Мономах застерігав своїх синів-князів не тільки не

чинити самим, а й заборонити "служивим" творити беззаконня. Князь як державний муж є носієм закону і законності, на цьому має грунтуватись уся його діяльність, у цьому сила його князівської влади. Князь як воєначальник мусить володіти військовою ситуацією і добре знати військову справу. Отже, поряд з моральними думками, в "Повчанні" містилися практичні настанови щодо керівництва державою і управління підданими, ведення війни, самовідданої державницької праці, політичних норм.

Отже, систему державного управління Київської держави можна охарактеризувати таким чином. Носієм верховної (монаршої) влади вважався великий київський князь, хоча, не будучи абсолютним володарем, він поділяв цю владу (в найважливіших державних справах) з народним віче або з боярською радою. У компетенції князя перебували: охорона кордонів, керівництво військом, збір данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, дипломатична діяльність, охорона торговельних шляхів, придушення рухів опору, поширення християнства, скликання княжих з'їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів, будівництво шляхів.

Великі князі були повними володарями тільки в Київській землі, а в інших землях управляли місцеві князі. Князь репрезентував найвищий виконавчий орган держави. Всі державні органи можна умовно поділити на центральні та місцеві. До перших належали: княжі урядовці; земські урядовці. Княжі урядовці знаходилися в Києві і залежали від князя при виконанні функцій державної влади. До них відноситься тіун (огнищний), або двірський, який відав княжим двором, його слугами і господарством. У його підпорядкуванні були ключники, які доглядали княже майно, митники, котрі збирали данину і мито, конюшені, що завідували княжою стайнею, забезпечували кіньми збройні сили. Ці урядовці здійснювали фінансові функції - здобуття коштів для утримання родини князя, його двору, війська, адміністрації, судів.

Земські урядовці обиралися громадою і, відповідно, залежали від неї. Пізніше їх призначав князь, але за погодженням з народом. Вони називалися тисяцький, соцький, десяцький, що вказувало на кількість людей у громаді. У сфері державного управління княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, мечники, сотники, вірники, дітські, отроки, ябедники, які, у свою чергу, окрім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували "думці" - члени княжої ради з числа княжих мужів, тобто великих бояр.

З часом влада місцевих князів стала посилюватися, а великого князя -зменшуватися. Саме це викликало необхідність періодичного скликання снемів - княжих з'їздів, які збирали не тільки князів, а й найбільш впливових бояр, представників церкви. Керував з'їздом великий київський князь, обговорювалися і розглядалися лише загальнодержавні справи:

питання війни і миру, відносини між князівствами, державний устрій, розподіл ленних володінь. Так, Вишгородський з'їзд (1072 р.) прийняв "Правду Ярославичів", Любецький (1097 р.) затвердив автономність князівств, Іветицький (1100 р.) розподілив ленні землі, Золочівський (1101 р.) і Долобський (ПОЗ р.) обговорювали питання відносин із половцями. Проте ці з'їзди були малоефективними через нерегулярність проведення. Вони не стали, як у європейських країнах, зачатками парламентських інституцій, бо цьому завадив процес занепаду Київської держави.

Починаючи з середини XII ст., Руська держава вступає вперіод розвиненого феодалізму, який характеризується відцентровими тенденціями, викликаними зростанням продуктивних сил у сільському господарстві та ремісництві, пануванням феодальної власності на землю та інші засоби виробництва, великого вотчинного землеволодіння. У XIII ст. влада великого київського князя стає цілком номінальною. Доба розквіту княжої імперії завершується, вона перетворюється у "державу державок", яку одні дослідники вважають чи то федерацією, чи то конфедерацією, а інші - просто відносинами васальної залежності, де на вершині піраміди перебував "князь-отець" - лише формальний володар Київської Русі.

На початку другої половини XII ст. внаслідок розвитку об'єктивних процесів - феодальних відносин і зміцнення місцевих феодальних центрів, при слабких загальнодержавних економічних зв'язках, на політичній карті величезної імперії з'являється понад півтора десятка суверенних князівств, у тому числі шість на території сучасної України: Володимир-Волинське, Галицьке, Київське, Переяславське, Чернігівське та Турово-Пінське. Однак політичне роздроблення не зупинило економічний, соціальний і культурний розвиток окремих князівств. Навпаки, вони знайшли нові форми свого подальшого розвитку. Це стосується і процесів еволюції інститутів державного управління та місцевого самоврядування.

Глава 2.2. Галицько-Волинська держава та форми її

управління

Після розпаду Київської держави на кілька окремих князівств політичний та культурний центр в українсько-руській державі перемістився у XIII ст. на західно-українські землі, де була збудована друга велика українська держава - Галицько-Волинське князівство (королівство).

Півтора століття його існування допомогло зберегти культурно-національні традиції Київської Русі й одночасно розвинути їх під потужним впливом-соціально-політичних відносин, що існували в Європі. Галицько-Волинське князівство продовжило традиції державного будівництва Київської держави.

Об'єднання у 1199 році в єдину державу волинським князем Романом Мстиславовичем Волинського і Галицького князівств було важливою подією в історії України, яка, на думку історика С.Томашівського, стала

"епохальним фактом в історії України, першим втіленням загальноукраїнської державної ідеї". На Заході утворився новий сильний політичний організм, що перейняв на себе спадщину занепадаючого Києва, охоплюючи землі від Карпат до Дніпра. Князь Роман, якого західноєвропейські хроністи нарекли іменем короля русинів - Romanus Rex Ruthenorum, доклав багато зусиль для зміцнення верховної влади, створення, так би мовити, власної моделі державного управління.

У внутрішній політиці князь зосередив увагу на зміцненні княжої влади як гаранта державності, тобто обмеженні сваволі світських і духовних феодалів (бояр). Пов'язані спільними інтересами (збереження своєї влади, землеволодіння, придушення опору народних мас), князь і боярська верхівка знаходились у стані постійного протиборства за владу. Роман Мстиславович намагався зосередити в своїх руках усю державну владу і стати абсолютним монархом ("самодержцем"), а бояри - обмежити князівську владу. Через цю боротьбу він зайшов у конфлікт з боярами, який набрав дуже гострих форм. Як і в інших країнах Європи, князь спирався не лише на свою військову дружину, а й на міську верхівку, так званих "громадських мужів", надаючи їм різні пільги. Це протистояння князя і боярської олігархії, яке завдало багато лиха державі, продовжувалось і після смерті князя Романа.

Для забезпечення переваги над боярами князь Данило Галицький, як і його батько, прагнув заручитися підтримкою селян і міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, у тому числі в 1256 р. Львів, названий в честь його сина Лева - "Львовим градом". Для захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян. Понад сорок років боровся князь Данило з боярською опозицією і переміг її, тим самим зміцнив верховну князівську владу, забезпечивши усталений тип управління на наступне століття.

Князь уособлював законодавчу, виконавчу і судову владу. Однак він був залежним від соціальної верхівки - боярської олігархії, яка вважала себе представником усього населення, допускаючи її до управління державними справами.

Слід зауважити, що в цей період втратило своє значення віче, остання згадка про яке датується 1146 роком. Правда, існує ще згадка про віче, скликане самим Данилом у 1232 p., перед військовим походом. Навпаки, зросла роль боярської думи: князь був змушений діставати згоду боярства при вирішенні будь-яких державних справ. У перші десятиліття XIII ст., у період найбільшого впливу боярської думи, бояри обирали князів, намагаючись зробити їх повністю залежними від себе. Такий стан підтримували й іноземні володарі, які прагнули добитися влади в Галичині, використовуючи впливових бояр. Боярська рада як постійний орган влади

3   Зам. 1653.

функціонував  і  в  першій  половині XIV  ст.  Тоді  бояри  згадуються  в князівських грамотах як радники князя.

Державно-правовий устрій Галицько-Волинської землі у головному зберігав риси, притаманні Руській імперії. Поряд з назвами "Галичина", "Володимирія" (Волинь) тут вживається назва "Русь", "Руська земля". Верховна влада зосереджувалася в руках великого князя, який використовував титули руського короля, принцепаса, князя Руської землі тощо. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, давав згоду на призначення єпископів, очолював військо, здійснював збір податків, карбування грошей, визначав розмір і порядок стягнення поборів, керував скарбницею, зовнішніми стосунками. Проте досить сильним залишалося місцеве боярство, особливо галицьке. Інтереси боярської олігархії втілювались у діяльності боярської ради.

Разом з тим, в адмініструванні Галицько-Волинського королівства відчувався вплив Заходу. У 1253 р. у Дорогичині відбулася коронація Данила Галицького на короля Русі, здійснена папським послом, яка мала зміцнити церковні та політичні зв'язки Русі з латинським Заходом і забезпечити військову допомогу в боротьбі проти Золотої Орди. Вживались і відповідні ознаки королівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор. Існували також і родові князівські знаки.

Незважаючи на те, що відносини з Римом пізніше були розірвані, галицькі літописці продовжували іменувати Данила королем, що, по-перше, підносило його престиж серед інших князів, а по-друге, допомагало при встановленні дипломатичних відносин з європейськими державами. Цей титул вживав також його онук Юрій Львович.

Однією з найважливіших функцій князівської влади було налагодження зовнішньополітичних зв'язків. Дипломатичні відносини існували не тільки з іншими руськими князівствами, а й з Угорщиною, Литвою, Польщею, Візантією, Золотою Ордою, Римом та іншими країнами.

Князю належала вища виконавча влада. Адміністративні справи князь доручав своїм урядовцям, посади яких мали різне походження: одні брали свій початок від попередніх часів як органи самоврядування, інші створені для виконання певних функцій управління князівської влади.

Встановлюється і поширюється характерна для того періоду двірсько-вотчинна система управління. Двірсько-вотчинні слуги князя одночасно виконували і роль державних урядовців, які за дорученням князя здійснювали управління і суду межах всієї держави.

Якщо за найдавніших часів перше місце в урядовій ієрархії займав тисяцький (начальник округи), якого призначали з найвпливовіших бояр, то за часів короля Данила провідне місце серед урядовців займає двірський або дворецький. Цей чин виник у Галицько-Волинському князівстві під впливом державного устрою Угорщини ("палатин"), оскільки в інших

руських князівствах у цей період він не зустрі-чається. Двірський очолював увесь апарат управління князівського двору і в разі необхідності заступав князя в управлінні, війську, суді ("суддя княжого двору").

Канцелярією князя керував печатник, тобто канцлер. Ця посада була поширена в західноєвропейських країнах. Печатник зберігав печатку і прикладав її до княжих документів, зберігав документи і розсилав їх за призначенням. Він також міг виконувати за дорученням князя й інші адміністративні функції.

Впливовою посадовою особою того часу вважався стольник, який займався фінансовими справами та управляв княжими землями-маєтками. Військове керівництво здійснював збройник, судовими справами відали дитячі, охороною князя - отроки. Особисті доручення князя виконував сідельний. Зразки урядових документів пишуться латиною, печатки володарів вживаються західного взірця.

На князівському дворі були ще особливі двірські урядовці: покладник, ключник, які охороняли княже майно та виконували різні адміністративні доручення. Нижчі функції виконували биричі, дітські, отроки, городники, мостники, митники, осмники та інші. Ці різні посади свідчать, що тогочасний апарат управління був добре розвинутий і диференційований.

Територія Галицько-Волинської держави поділялася на волості, які раніше були окремими князівствами (Галицька, Луцька, Холмська, Перемишльська, Белзька, Теребовлянська, Коломийська та ін.). Управляли цими територіальними одиницями за дорученням князя великі землевласники - волостелі. Вони володіли адміністративними, воєнними та судовими повноваженнями.

Наприкінці XIII ст. у Галицько-Волинському князівстві нараховувалося понад 80 міст, їхній устрій продовжував традиції княжої доби: управління містом патриціатом, розподіл міста на сотні і десятки. Але в першій чверті XIV ст. у Галицько-Волинському князівстві виникають колонії чужоземців, яким було дозволено після спустошливих татарських набігів на українські землі жити і порядкувати за їхніми власними традиціями й звичаями. Оскільки серед переселенців переважали німці й поляки, то місцеве самоврядування грунтувалося, в основному, на німецькому праві, яке застосовувалося в управлінні містами у країнах середньої Європи. Так було закладено у містах Галицько-Волинського князівства принципи місцевого самоврядування, запроваджені у німецькому місті Магдебурзі. Першими містами, що одержали Магдебурзьке право, були Сянок (1339), Львів (перед 1352), Кам'янець-Подільський (1374), Берестя (1390).

Магдебурзьке право - це один із видів прав вільних міських общин у середньовіччі. Міста отримували самоврядування, податковий та судовий імунітет (незалежність), право власності на землю (зазначену у привілеї),

пільги  ремісникам  і  торговцям,  право  проводити  ярмарки,  а  також звільнення від деяких повинностей на користь держави.

Основними юридичними кодексами, що використовувалися міськими судовими установами України, були твори польських юристів XVI ст. Павла Щербина "Право міське Магдебурзьке" і Бартоша Троїцького "Порядок судів міських". Отримавши Магдебурзьке право, місто сплачувало в державну казну зазначену суму грошей. Частина натуральних повинностей міщан ліквідовувалася, встановлювалися єдині податки з ремесел і торгівлі. Місто звільнялося від управління й суду королівських чи великокнязівських намісників, їхні функції виконувала міська рада (магістрат), що, як правило, складалася з війта, який очолював магістрат, його помічників (бургомістрів) і двох колегій - лави та ради. Лава (лавники, засідателі), яку обирало міське населення, відала судовими справами. Рада (райці, ратмани, радники) займалась адміністративно-господарськими справами, хоча їхнє розмежування було не завжди виразне. Магістрат керував справами міської адміністрації, суду, господарства, фінансів, поліції тощо. Магістратською канцелярією відав міський писар. Місця в магістратах посідали найзаможніші. Ремісники й торговці вели боротьбу з міською верхівкою за свої права. Унаслідок цієї боротьби виник новий контрольний орган - "Колегія сорока мужів" (від лат. Quadraginta viri - 40 мужів). У малих містах управляла ратуша.

Магдебурзьке право надавалося передусім іноземним громадам: польським, німецьким, вірменським, що підсилювало соціальний гніт національно-релігійним. Були міста (наприклад Львів, Кам'янець-Подільський), в яких існувало по три міських общини (польська, українська, вірменська) і кожна зі своїм самоврядуванням. Тодішнє економічне становище міщан було надзвичайно складним та обмеженим різними заборонами, що сковували міських жителів у замкнутих мурах свого міста. Крім того, над православними жителями тяжів католицизм, який сповідували поляки та німці.

Деякі прояви європизації не обминули й тогочасні села. Сільське місцеве самоврядування також грунтувалося на німецькому праві, але у дещо спрощеній формі. Сільськими общинами управляли старости. Представником від сільської громади в сільській владі був війт, який, по суті, виступав посередником між селом і польським чи німецьким паном. Окремі галицькі села управлялися на основі волоського права, яке діяло у сусідніх Угорщині та Молдавії.

Різниця між німецькою та волоською моделлю самоврядування полягала у тому, що згідно з останньою - селами управляли українські пани, оскільки волоське право виключало якісь конфесійні обмеження, на відміну від німецького, що грунтувалося на католицизмі.

Важлива роль у Галицько-Волинській державі відводилась організації війська, яке не відрізнялося від військових сил інших сусідніх земель.

Збройні сили Галицько-Волинської держави складалися з княжої дружини, боярських загонів та народного ополчення ("воїв"). Бояри брали участь у воєнних походах не лише особисто, а й приводили свої власні збройні загони. Не бажаючи бути залежним від військової сили бояр, Данило Галицький значно посилив організацію власного війська - створив регулярну піхоту, що складалася з важкоозброєних "оружників" і легкоозброєних "стрільців", удосконалив кінноту. Частково цю проблему вирішували запрошені іноземні загони та закордонні найманці. Із селян і дрібних бояр він організував нове військо на основі народного ополчення. Таким чином Данило Галицький шукав опору в боротьбі з боярською олігархією. У цей період з'явилися великі фортифікаційні споруди, в тому числі кам'яні "вежі", які зміцнювали безпеку держави та посилювали вплив і авторитет князя.

Окремим правом і судом користувалася церква, значення якої в Галицько-Волинському князівстві було досить значним. Тут навіть існувала з 1303 по 1347 роки Галицька митрополія. Князі активно впливали на церковну організацію, використовуючи її в своїх інтересах. Церковний суд діяв на підставі церковних уставів київських великих князів.

Отже, можна сказати, що східнослов'янська державність у процесі свого формування (майже 900 років) пройшла два періоди. Перший з них (ранній) охоплює приблизно IV - IX ст. Стародавні джерела, насамперед візантійські (Іордан, Маврикій Стратег, Прокопій Кесарійський, Менандр), свідчили про наявність в антів і слов'ян військових союзів племен під керівництвом вождів, а також загальних народних зборів. На основі цих джерел можна зробити висновок, що східні слов"яни, які вийшли з рамок родоплеменного ладу, ставши союзом племен, так званою "військовою демократією". Одночасно відбувається процес концентрації майна в руках керівної верстви дружини. Зростання меж території держави потребує нових методів форм управління: поступово відмирають родові органи управління, зменшується вплив і значення народних зборів (віче). Натомість значно зростає роль князів, які спираються на доволі вузьке коло земельної аристократії та військової верхівки.

Соціально-економічний розвиток у IX ст. зумовив значне піднесення могутності князівської влади. Княжий двір стає уособленням політичної влади, державного управління, суду, економічної потуги. Вчені називають другий період IX-XIV ст. княжою добою. Це час формування монархічної влади, який умовно, у свою чергу, теж можна поділити на три етапи. Перший ІХ-Х ст.-період формування княжих держав, який завершився християнізацією Русі. Другий етап - ХІ-ХІІ ст. - характеризується концентрацією політичної і військової влади, єдністю виконавчої та судової влади, зростанням ролі народних зборів. Розпочинається процес поділу влади між родичами володаря, князями, військовими. Відбувається розподіл судової влади (світські і церковні суди), зростає роль віча, -яке,

однак, так і не стало постійним органом влади. Величезні простори держави створюють умови для зростання впливу місцевих органів управління. Зароджуються причини падіння величезної монархії, втрачають значення торгові шляхи через Київ, накочується татарська навала.

Третій етап - XIII-XIV ст. - пов'язаний з існуванням Галицько-Волинського князівств або королівства. Процеси децентралізації, падіння впливу влади князя уповільнюються, проявляються тенденції формування абсолютної монархії, що втілюється в особі короля Данила Галицького. Світська королівська влада поступово починає підпорядковувати собі церковну владу. Але у результаті іноземної навали та егоїстичної політики боярської олігархії у 1340 році еволюційний розвиток автономної української державності припиняється. Останнім Галицько-Волинським князем був Юрій-Болеслав (1325-1340), після смерті якого самостійна держава перестає існувати.

.