Глава 2.6. Управління і державний лад в Україні у XIX- поч. XX століть

Протягом майже 150-ти років від кінця XVIII ст. до початку XX ст. українські землі перебували під владою двох імперій - Російської та Австрійської. Як і більшість імперій, держави Романових та Габсбургів являли собою величезні території, населення яких складалося з етнічно та культурно різноманітних народів. Під владою Російської імперії перебували: Лівобережна Україна - Гетьманщина; Слобідська Україна; Південна Україна - Причорномор'я; Правобережна Україна - Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля. До складу Австрійської імперії ввійшли землі Західної України - Галичина, Буковина і Закарпаття. Так на початку Новітньої доби українці опинились у складі відмінної від традиційного устрою політичної системи.

В особі імператора (царя, цісара) символізувалася надмірно централізована політична влада, яка здебільшого ігнорувала погляди та бажання своїх підданих. Владні структури вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, за що імператор і його урядовці обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Цей устрій багатьма сприймався як розумний та навіть привабливий.

Головною опорною імперської влади в управлінні численними, розкиданими на великі території підданими були армія та бюрократія. Армія виконувала, крім оборонно-наступальної, ще й функцію забезпечення внутрішнього порядку в державі. Бюрократія прагнула організувати суспільне життя в інтересах імперії та займалася збором податків, більша частина яких йшла на утримання її самої та армії. На відміну від шляхти, що панувала в Україні у XVIII ст. й діяла за принципом "чим менше втручання уряду, тим краще", імперська бюрократія XIX ст. вважала, що лише чітке регламентування усіх сторін суспільного життя може покращити функціонування державного механізму. І хоча місцева верхівка й надалі зберігала свій вплив, проте важливі рішення, що

визначали життя українців, все частіше приймались у далеких від України столицях.