2.8.1. Радянська Україна у 20-ті роки

Радянська влада, що встановилася на українських землях, прагнула юридичне підтвердити своє панування. З цією метою на III Всеукраїнському з'їзді Рад, що відбувся у березні 1919 p., була прийнята "Конституция Украинской Социалистической Советской Республики". Остаточно її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом 14 березня 1919р. Цей основний закон, в основу проекту якого було покладено конституцію РСФРР, грунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він більшою мірою був політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, у якій вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Радянська Республіка проголошена класовою організацією. Зрозуміло, що як у всякій диктатурі, тут не було розподілу

влади, вся повнота влади зосереджувалась у Радах, а про судову навіть не згадувалося. Центральним органом влади визначалися Всеукраїнський з'їзд робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) і Рада Народних Комісарів (РНК), у компетенції яких перебували всі питання загальнодержавного значення. З'їзди мали скликатися не менше, ніж двічі на рік. До виключної компетенції ВУЦВК належало формування РНК, питання про кордони, зовнішні стосунки, збройні сили, визначення напрямів розвитку народного господарства та деякі інші. РНК складалася з голови та народних комісарів - завідувачів особливих відділів ВУЦВК та деяких інших осіб, призначених ВУЦВК, і діяла за повноваженнями, наданими їй ВУЦВК. На місцях органами радянської влади вважалися з'їзди губернських, повітових та волосних рад, міські та сільські ради й обрані ними виконавчі комітети (виконкоми). Зовсім не було визначено регламенту діяльності законодавчої влади, не означено термінів виборів до неї. УСРР була поділена на 12 губерній.

Політичний курс щодо України розроблявся в Москві й враховував передусім інтереси центру. А вони диктували необхідність уніфікації всіх сфер життя України відповідно до норм, що складалися в Російській Федерації. Так початок 1920 р. ознаменувався посиленням "воєнно-комуністичної економічної" політики, її втіленням стало рішення раднаркому РРФСР від 29 січня 1920 р. про введення в країні обов'язкової трудової повинності. Органи влади наділялися повноваженнями на свій розсуд залучати громадян до праці, перекидати їх туди, куди вважалося доцільним. Тих, хто ухилявся від виконання розпоряджень, переслідували за законами воєнного часу. Політика воєнного комунізму включала також націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід - експропріацію зерна у селян (продрозверстку).

Одночасно керівництво РКП(б) прагнуло створити в Україні міцні органи державної влади. Це було першочерговим завданням, і керівництво більшовицької партії, не чекаючи виборів до Рад, рішенням "згори" утворювало надзвичайні органи влади - революційні комітети (ревкоми). Верховна законодавча і виконавча влада передавалася Всеукраїнському революційному комітету, утвореному 11 грудня 1919 р. на спільному засіданні ВУЦВК і РНК УСРР, яке відбулось у Москві. Головою нового органу став більшовик Г.Петровський, раднарком очолив Х.Раковський. Разом з тим ЦК РКП(б) доклав немало зусиль для формування місцевих більшовицьких органів. У березні 1920 р. IV конференція КП(б)У прийняла рішення про утворення комітетів незаможних селян (КНС). їхнім завданням було втілювати політику більшовиків на селі і особливо, боротись із заможним селянством, поступово ліквідуючи його політичний та економічний вплив. Через півроку в республіці налічувалося вже 10799

комітетів, які майже повністю обмежили права сільських Рад, будучи фактично наділеними функціями органів влади.

Проте політика воєнного комунізму не дала очікуваних результатів, навпаки, становище в економіці різко погіршилося, що призвело до різкого невдоволення більшовиками, вилившись у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які після червоного терору 1920 р. та голоду 1921-1922 років охопили всі радянські республіки, у тому числі Україну. Зіткнувшись з масовим опором політиці комуністичного будівництва, В.Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність поступок, особливо селянам. 21 березня 1921 р. на X з'їзді партії було прийняте рішення про перехід до нової економічної політики (НЕП). Суть НЕПу зводилася до того, щоб заспокоїти селянство і забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів харчування. Замість реквізицій зерна уряд обклав селян продовольчим податком, сплативши який, селянини міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Це створило стимул для розвитку сільського господарства.

Для підвищення ефективності інших секторів економіки був скасований урядовий контроль над внутрішньою торгівлею, знову віддані в оренду колишнім власникам невеликі виробництва й навіть заохочувались іноземні інвестиції. Також здійснено перехід від обов'язкової праці до вільного найму, від карткової системи до ринкової торгівлі, проведено грошову реформу, децентралізацію управлінням промисловістю         скасовано главки, а підприємства об'єднано в

госпрозрахункові трести ("Донвугілля", "Південсталь", "Цукротрест" і т.п.). Проте така лібералізація економічних відносин була лише тимчасовим компромісом із капіталізмом, Ленін і його партія не збиралися відмовлятися від побудови соціалістичної економіки.

Нова економічна політика почала швидко приносити свої плоди у народному господарстві, особливо покращилася ситуація в сільському господарстві.

НЕП в Україні мав свої особливості, адаптовані до місцевих умов. Це позначилося на збереженні окремих ознак автономності, насамперед у зовнішній політиці: аж до 1923 р. радянський уряд України підтримував закордонні стосунки, уклавши 48 угод; державному будівництві; політиці так званої українізації; зовнішній торгівлі й навіть започаткуванні окремої української радянської армії.

Проте межі компетенції загальнодержавних і республіканських органів не мали чіткого юридичного оформлення, все більше центральний апарат' проводив політику втручання в поточні справи республік. Не сприяли автономності й організаційна побудова більшовицької партії, коли КП(б)У розглядалась як звичайна обласна організація. Домінування РКП(б) у країні привело до підміни представницьких та виконавчих

органів республік партійними органами, в яких більшість складали комуністи, які підпорядковані політиці єдиного органу ЦК РКП(б).

Подальшу уніфікацію державних органів продовжив договір між РСФРР і УСРР 1920 року. На його основі узаконювалось об'єднання наркоматів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучень, пошт і телеграфів, вищих рад народного господарства обох республік. Характерно, що об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали уповноважених при РНК УСРР на правах народних комісарів. Це означало, що управління найважливішими сферами життя України здійснювалося з Москви вищими загальнофедеральними органами влади та управління РСФРР. Така обставина нерідко викликала напруженість у стосунках між Росією та іншими радянськими республіками, особливо, коли центральні відомства РСФРР приймали дискримінаційні щодо цих республік рішення, в основному з господарських і бюджетних питань. Були спроби втручання також у сфери життя України, які все ще залишились у виключному віданні уряду республіки. Наприклад, наркомат соціального забезпечення РСФРР без погодження з урядом УСРР провів об'єднання органів соцзабезу двох республік. Такі приклади були непоодинокими. Ніякого правового механізму, здатного нейтралізувати централістські тенденції відомств РСФРР, не існувало. Численна армія чиновників центральних установ Росії розглядала сукупність радянських республік як єдину державу і прагнула управляти ними як звичайними адміністративно-територіальними одиницями цієї держави. Обговорювалося навіть питання про економічне районування - поділу України на дві економічні області - Південну з центром у Харкові та Південно-Західну з центром у Києві та керівним центром ВНРГ РСФРР у Москві. Така пропозиція вела до ліквідації економічної цілісності України.

Для об'єднання і спрямованості діяльності економічних наркоматів було утворено Раду Праці та Оборони, при якій діяв єдиний плановий центр Державна планова комісія. Головним її завданням стало розроблення єдиного загальнодержавного господарського плану, способів і порядку його здійснення. Перебудовано також діяльність економічних наркоматів. Для узгодження роботи їх місцевих органів при губернських виконкомах створено Економічні ради.

З метою посилення партійного керівництва господарством була спрямована діяльність партійних органів: в апарат ЦК набрано цілий ряд спеціалістів-господйрників, введено інститут відповідальних працівників для виїздів на місця, на "партійно-господарську роботу" партія направила тисячі комуністів з Червоної Армії, були посилені партійні осередки на підприємствах.

І з'їзд Рад ЗО грудня 1922 р. прийняв пропозицію про затвердження декларації про утворення Союзу РСР і союзний договір. Так було утворено

Союз Радянських Соціалістичних Республік, до якого ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Завершенням оформлення СРСР було прийняття Конституції СРСР на II з'їзді Рад у січні 1924 року. На основі цього IX Всеукраїнський з'їзд Рад (1925) доповнив зміну до Конституції УСРР, що юридичне закріплювала входження України до складу СРСР.

Конституція Радянського Союзу регламентувала повноваження союзних республік у тому числі й УСРР. Уряд республіки одержав права на керівництво сільським господарством, внутрішніми справами, юриспруденцією, освітою, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Фінанси, промисловість, виробництво продуктів харчування, робочих ресурсів підпадали під спільне управління союзно-республіканських наркоматів, хоча їх політику визначав центр. У виключному віданні союзного уряду перебували армія та флот, закордонні справи, зовнішня торгівля, засоби зв'язку і транспорт.

Конституція СРСР передбачала декларативне право виходу республік із спільного державного утворення. Українська СРР була другою за чисельністю населення та територією республікою Радянського Союзу. В 1925 р. вона займала територію 450 тис. кв. км. і мала населення 28 млн. чоловік. Столицею України став Харків, була запроваджена триступенева система територіального управління: центр-округ-район. У республіці утворено 41 округ, 706 районів, 12 національних районів і 538 національних сільрад.

Входження Української СРР до складу СРСР псевдофедеративно! єдиної багатонаціональної держави з сильними централізаторськими тенденціями ще більше звузило суверенні права України, на багато десятиліть поставило долю українського народу в залежність від політики центру, який уособлювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом, союзними відомствами.

Проте проголошення СРСР закріпило деякі завоювання українського народу. УСРР стала чітко окресленим національним територіальним цілим, із власним адміністративним центральним апаратом державного управління. Таким чином, українці, нарешті, отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність. Деякі права отримали і представики національних меншин України.