2.8.3. Україна під час Другої світової війни

Відносно України Другу світову війну можна поділити на два етапи. Перший розпочався 1 вересня 1939 р. після вторгнення німецьких військ у Польщу. Основна особливість цього етапу, який торкався лише Західної України, полягала в переході цих територій у підпорядкування нової

влади, насамперед радянської. Другий етап -це напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. який тривав до осені 1944 року, коли нацистські війська були вигнані з України.

З початком війни, коли поразка Польщі стала очевидною, 17 вересня Червона Армія вступила у Східну Польщу, зайнявши майже всі землі, населені українцями. Польська держава перестала існувати.

З метою узаконення радянської влади на західноукраїнських землях наприкінці жовтня Народні збори у Львові прийняли декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР.

У червні 1940 р. уряд СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Таким чином, до УРСР було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України.

Включивши ці землі до складу СРСР, сталінське керівництво розгорнуло політику їх радянізації згідно з виробленими на Східній Україні зразками. Була ліквідована стара система управління й впроваджувалася нова, радянська. Поляки-чиновники були звільнені, а на їх місце прибували нові службовці. Це були або місцеві комуністи, або направлені з Радянської України працівники партійного, державного чи господарського апарату, нерідко малоосвічені виконавці, які часто не знали української мови, місцевих звичаїв.

Поряд з конкретними покращеннями, особливо у сфері освіти, культури в Західну Україну була перенесена й репресивна практика, вдосконалена в УРСР. У краї розгорнувся жорстокий терор, були ліквідовані політичні, соціально-економічні та культурні інституції, створені західними українцями. А навесні 1940 р. режим, відкинувши маску демократичності, розпочав широкомасштабні репресії, найбільш поширеним різновидом яких стала депортація населення. За свідченням документів за 1939-1941 роки було ув'язнено понад 10 відсотків населення Західної України.

Проте необхідно відзначити, що включення західноукраїнських земель до складу Української РСР, без сумніву, було подією великої історичної ваги. Вперше за кілька століть своєї історії українці опинилися в межах однієї держави. Але принесений репресивний режим остаточно переконав західних українців у тому, що більшовицької влади слід уникати будь-якою ціною.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на СРСР. Початковий етап війни був вкрай несприятливий і трагічний для Радянського Союзу, гітлерівські війська швидко просувалися на Схід. Прагнучи утримати країну під контролем, радянське керівництво запровадило в ряді районів воєнний стан, згідно з яким військові власті одержали надзвичайні повноваження. Майже всі справи, в тому числі й ті, Що не стосувалися питань оборони, громадського порядку і державної безпеки, передавалися до воєнних трибуналів. Порядок і організацію в

5    Зам. 1653.

тилу влада прагнула забезпечити за допомогою сили і жорсткого терору, що відповідало традиціям тоталітарного режиму.

ЗО червня 1941 р. був створений Державний комітет оборони (ДКО), який зосередив усю повноту влади в СРСР. Відповідно до його директив протягом перших трьох місяців війни з України до лав Червоної Армії було мобілізовано 2,5 млн. чоловік, понад 2 млн. працювало на будівництві оборонних споруд.

Розуміючи, що окупація України стане неминучою, комітет розпочав масову евакуацію важливих заводів, кваліфікованої робочої сили та вчених - спеціалістів у східні райони РРФСР та республіки Середньої Азії. Те, що не можна було вивезти, підлягало знищенню. Місцем перебування українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа. Ця евакуація промислових підприємств і населення значно посилила здатність Радянського Союзу продовжувати війну.

Як зазначив професор Володимир Косик, захопивши Україну, німецькі окупанти передусім широко використали радянські методи управління, що проявились у таких напрямках:

-  цілеспрямована політика формування адміністративних структур за територіальними, а не національними ознаками;

-  збереження колгоспів і державної промисловості для максимальної експлуатації      населення,      експропріації      сільськогосподарської      та промислової продукції;

-   формування  концентраційних  таборів  для  ізоляції та знищення активних і потенційних ворогів системи;

-  депортація працездатного населення як резерву робочої сили на підприємства і будови Німеччини;

-  подібно до 1932-1933 pp. використання організованого голоду як інструменту етноциду в Україні.7

Україна була поділена на декілька частин, які підпорядковувалися різним державам і різним адміністративним органам. Таким чином, Гітлер повністю знехтував національну цілісність України, розглядаючи її не як етнічну чи національну одиницю, а лише як країну необмежених економічних можливостей в інтересах Райху. Найбільша українська територія під назвою Райхскомісаріат Україна, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя з центром у місті Рівне, була передана до рук жорстокого адміністратора Еріка Коха. Райхскомісаріат поділявся на шість генеральних округ - Дніпропетровськ, Крим, Миколаїв, Київ, Житомир, Волинь-Поділля, які не відповідали областям, а швидше регіонам. Вони у свою чергу були розділені на 114 територій. На чолі кожної генеральної округи стояв генеральний комісар, якого призначав

7 Косик В Україна І Німеччина у Другій світовій війні -Львів   НТШ. 1993 -С 9.

Гітлер. Територіями керували гебіткомісари, які призначалися міністром окупованих територій Сходу - Розенбергом.

Галичина була від'єднана від решти України та включена на правах окремого дистрикту (округу) до складу Генерал-губернаторства, яке охоплювало польські землі з центром у Кракові. Буковина й частина Південно-Західної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Румунії під назвою Трансністрія. Наближені до лінії фронту східні області (Донецька, Харківська, Сумська і Чернігівська) були передані під юрисдикцію безпосередньо німецького військового командування. Що ж до Закарпатської України, то вона ще з 1939 р. залишилась у складі Угорщини - сателіта Німеччини.

Гітлерівський план "Ост" передбачав перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток Райху, "життєвий простір" для колонізації представниками "вищої раси". Нацистська влада заборонила самочинну організацію керівництвом ОУН в Галичині українського державного правління і власної адміністрації на місцях, після чого націоналістичний рух України перейшов до підпільних дій проти німецьких загарбників. Натомість сюди прибула велика кількість чиновників німецької цивільної адміністрації з метою забезпечити цілковитий німецький контроль. Проте оскільки Україна була однією з останніх, завойованих Німеччиною, країн, то на неї припали лише гірші малоосвічені представники німецького чиновництва (колишні перукарі, ковбасники, ремісники і комерсанти), які мало що розуміли в питаннях державного управління чи політики. Вони грубо і несправедливо поводились із українським населенням, перетворюючи його на переконаних і розлючених ворогів Німеччини. Непорушним принципом нацистських властей було те, що на всі важливі адміністративні та господарські посади аж до повітового рівня призначали німців. Українцям дозволялося займати лише найнижчі адміністративні посади, такі як сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай.

Політика фашистів в Україні була безжалісною й необачною. Крім жорсткої економічної експлуатації, в результаті якої українська земля стала головним постачальником продуктів, нацисти вирішили використати українське населення як джерело примусової праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського господарства Німеччини. За короткий час такої окупаційної політики, що грунтувалася на теорії расової вищості, українці стали вороже ставитися до фашистських загарбників.

Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання німців з території України, який тривав до осені 1944 року. Українське населення з радістю зустрічало радянські війська, вбачаючи в них визволителів від кривавого фашистського гніту. Але досить швидко сподівання на краще стали розвіюватися. Відчуваючи слабкість своєї позиції в Україні, Сталін

особливу увагу на завершальному етапі війни зосередив на відновленні всіх структур тоталітарної системи. Одночасно ЦК ВКП(б) і ЦК КГТ(б)У добирали кадри на всі керівні посади у центральних відомствах, армії, тилових районах республіки. Партійно-державне керівництво УРСР очолював Микита Хрущов, який обіймав одночасно посади першого секретаря ЦК ВК(б)У і голови Уряду України.

Відновлюючи контроль над усіма сферами життя України, керівництво СРСР пішло на деякі випробувані раніше пропагандистські кроки. Були створені додаткові українські комісаріати закордонних справ та оборони. Разом з іншими радянськими республіками УРСР отримала право (проте не реальну можливість) на дипломатичні стосунки з іноземними державами. Як і очікувалося, ці заходи були суто декларативними, адже власної армії Українська РСР не мала, незабаром припинив своє символічне та фіктивне існування наркомат оборони, а дипломатичні стосунки так і не було встановлено з жодною країною.

Зазнавши в Другій світовій війні величезних людських втрат і руйнувань, Україна зробила гідний внесок у перемогу над фашистською Німеччиною та її союзниками, ставши як складова Радянського Союзу однією з переможниць у війні.