Анотація

ХАРКІВСЬКИЙ  ЮРИДИЧНИЙ   ІНСТИТУТ КАФЕДРА  ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

М. М.  ВАСИЛЬЧЕНКО

ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ПОЗОВУ - М. М.  ВАСИЛЬЧЕНКО

УЧБОВИЙ ПОСІБНИК

Харків 1973 p.

>>>2>>>

>>>3>>>

Право на захист як одна з правомочностей суб'єктивного цивільного права до останнього часу вважалося мало дослідженим теоретичним питанням. Відомо, що будь-яке суб'єктивне право, не забезпечене необхідними засобами захисту, втрачає свої відмітні ознаки і риси, перестає бути гарантією для його здійснення. Цікаві думки з цього приводу були висловлені В. Грибановим1. Вказаний автор, відзначаючи велике теоретичне і практичне значення цього питання, підкреслює, що право на захист являє собою використання правомочною особою тих можливостей, які закон надає особі для захисту того або іншого права.

Поняття права на захист В. Грибанов зв'язує з наявністю у правомочної особи сукупності ряду таких можливостей, як можливість здійснити право своїми власними діями, вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи, звернутися до компетентних державних або громадських органів з вимогою захисту порушеного або оспорюваного права.

Справедливо не погоджується В. Грибанов з висловлюваними в літературі думками про те, що захист суб'єктивних прав притаманний лише органам держави, не враховуючи при цьому чітких вказівок у законі (ст. 6 Основ цивільного законодавства) про різні форми захисту суб'єктивного права органами громадськості2.

Проблему права захисту необхідно розглядати в різних аспектах. Право на захист (для позивача) — це право на звернення до юрисдикційного органу з вимогою про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права.

Право на захист (для відповідача) — це використання ним процесуальних і матеріально-правових засобів для відстоювання своєї правоти, своїх інтересів.

Захист відповідача проти позову являє собою оспорювання тих обставин (в широкому значенні цього слова), які зробили для позивача можливим звернення з позовом до суду.

1 В. П. Грибанов. Право на захист як одна з правомочностей суб'єктивного цивільного права. Вісник Московського університету «Право», 1968 p., № 3.

а Н. І.   М а т у з о в.   Суб'єктивні  права   громадян  СРСР, Саратов,   1966, стор. 45—46.

2 Зм-ізіб                                                                                                                 З

>>>4>>>

Як справедливо вказувалося в нашій літературі, проблема права на захист у загально-теоретичному плані звичайно зводиться до питання про право на позов1.

У науці цивільного процесуального права одним з найбільш спірних питань є питання про право на позов.

У зв'язку з різним підходом до аналізу цього поняття у нього вкладається найрізноманітніший зміст.

Одні вчені розглядають право на позов як єдине поняття, але розрізняють в ньому матеріально-правову і процесуальну сторони. Навіть у межах цієї групи вчених немає єдиної думки з приводу співвідношення цих двох сторін позову.

Одні (проф. Вільнянський С. І.) поняття на позов зводили лише до матеріально-правової вимоги позивача до відповідача2.

Другі (проф. Юдельсон К. С.) вирішальну ознаку права на позов вбачають у його процесуальному значенні3.

Нарешті, треті (проф. А. О. Добровольський, О. П. Клейнман) у поняття права на позов вкладають як матеріально-правові, так і процесуальні можливості захисту права.

Цьому загальноприйнятому єдиному поняттю права на позов протистоїть ще одна точка зору, згідно з якою слід розрізняти право на позов у матеріальному значенні і право на позов у процесуальному значенні4.

На нашу думку, більш чітко це питання розв'язане в роботах А. О. Добровольського.

А. О. Добровольський вважає, що позов має дві сторони, відносно самостійні.

Отже, і право на позов слід розглядати і вивчати у двох аспектах: з процесуального боку і матеріально-правового.

У процесуальному значенні право на позов — це право на порушення судової діяльності. У матеріально-правовому значенні— це право на задоволення позову.

Для цивілістів позов важливий як засіб здійснення права. Для процесуалістів як засіб порушення процесу5.

Чітке розуміння поняття права на позов дозволяє нам уявити і побудувати конструкцію захисту відповідача проти пред'явленого до нього позову.

1  Див. В. П.   Грибанов. Вказана робота,  стор.  18.

2  Див.    С.   І.   Вільянський.    Лекції   по   радянському    цивільному праву. Харків, 1958 р., стор. 179—181.

3  Див. Радянське цивільне процесуальне право під ред. проф. К- С. Ю д е л fa-сон а,   М., 1965 р., стор.  190.

4  Див.   М. А.   Гурвич,   Право на   позов. М. — Л.,   Вид-во   АН  СРСР, 1949, стор. 46, 145.

5  Див. А   О.   Добровольський,   Позовна форма захисту  права. М., 1965   р.,  стор.   29.   О.   П.   Клейнман.   Новітні   течії  у  радянській   науці цивільного процесуального права. М., 1967, стор. 30—32.

>>>5>>>

Відомо, що захист проти позову може здійснюватися у вигляді заперечення, шляхом пред'явлення зустрічного позову1.

Заперечення як засіб захисту полягає в тому, що відповідач просто не визнає, заперечує заявлену до нього вимогу позивача. При запереченні позовних вимог обов'язок доказу обгрунтованості позову лежить на позивачі2.

Якщо ж відповідач, не обмежуючись простим запереченням позову, наводить мотиви свого заперечення, то це вже буде заперечення проти позову.

У своїх запереченнях відповідач може посилатися на фактичні обставини, які підтверджують відсутність у позивача спірного права. Він також може заперечувати проти своєї відповідальності за позовом, посилаючись на юридичні обставини. Обов'язковість доказу цих обставин покладається на відповідача.

Отже, заперечення проти позову — це пояснення відповідача з приводу правомірності виникнення і розвитку процесу, проти заявлених вимог позивача по суті.

Як вже відзначалося вище, право на позов включає у себе дві сторони: право на пред'явлення позову і право на задоволення позову. З врахуванням цього слід розрізняти: процесуальні заперечення відповідача  і заперечення матеріально-правові.

Процесуальні заперечення можуть полягати у вказівці суду на неправомірність виникнення і розвитку процесу, на порушення позивачем порядку пред'явлення позову, відповідач може вимагати у суду  реалізацій  його гарантій по захисту  проти  позову.

Процесуальні заперечення відповідача звичайно стосуються порушення судом цивільних процесуальних норм, порушення, які мають бути усунені самим судом. Однак, ініціатива відповідача по усуненню порушень процесуальних норм служитиме гарантією реалізації ним своїх прав3.

Матеріально-правові заперечення — заперечення відповідача проти задоволення позову.

Матеріально-правові заперечення — це підтверджувані аргументами докази відповідача проти матеріально-правової вимоги позивача. Заперечення відповідача можуть стосуватися і посилань позивача на певні правові норми, на правильність їх тлумачення.

Деякі відступи від традиційної класифікації заперечень на процесуальні і матеріально-правові припускає А. О. Добровольський.

1  Див. А. О.   Добровольський. Вказана робота, стор. 89. З приводу цього питання ми не поділяємо думки   А.   О.   Добровольського,   який вказані форми захисту називає процесуальними (Вказ. робота, стор. 38). Адже ні в кого не викликає сумнівів в тому, що заперечення проти позову можуть бути як процесуальними, так і матеріально-правовими.

2  Див.     Радянський     цивільний     процес.      Під     редакцією     професора О  П    Клейнмана, М.,  1964 р., стор.  126.

3  Див. М   А. Г у р в и ч. Цивільні процесуальні відносини і процесуальні дії.  Праці ВЮЗІ, т III, M.,  1965 р., стор. 72.

>>>6>>>

До матеріально-правових заперечень він відносить: заперечення і зустрічний позов. А. О. Добровольський не згадує про процесуальні заперечення, а називає їх процесуальними відводами1, хоча говорить саме про процесуальні заперечення. Своєрідна позиція А. О. Добровольського пояснюється його структурою права на позов. По суті тут має місце вживання різної термінології. Суть залишається та сама.

Процесуальні заперечення відповідача утворюють певну систему.

Це, передусім, заперечення, які стосуються правомірності виникнення процесу, а також заперечення з приводу окремих процесуальних дій позивача або суду.