3. МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА.

Як вже відзначалося вище, матеріально-правові заперечення відповідача —-це заперечення його проти пред'явленого позову по суті.

Переконливість цих заперечень відповідача вирішально вплине на зміст судового рішення у справі — буде позов задоволений чи в позові буде відмовлено.

Матеріально-правові заперечення відповідача стосуються галузі матеріального права. Фактичні відносини сторін, які регулюються нормами матеріального права, зумовлюють виникнення і розвиток матеріальних і правових відносин, результатом яких і є виникнення цивільно-правового спору в суді.

1  Див    М.   Г у р в и ч.  Залишення позову без   розгляду,   «Радянська юстиція»,   1964 р, № 6, стор.  10.

2  Див. Бюлетень Верховного  Суду   РРФСР,    1970 p., № 10, стор. 5.

28

>>>29>>>

Наука цивільного процесуального права не займається питаннями матеріально-правових заперечень. Однак, враховуючи нерозривний зв'язок між матеріальним і процесуальним правом, процесуалістів цікавлять окремі аспекти матеріально-правових заперечень з питань, де тісно стикаються матеріально-правові і процесуальні інтереси.

Це передусім стосується питань належної та неналежної сторони в процесі.

Матеріально-правова сторона питання полягає в тому, що належні сторони — це справжні учасники спірних правовідносин.

Процесуальна сторона питання — чи справді позивачем і відповідачем по виниклій в суді справі виступають суб'єкти спірних матеріально-правових відносин.

Заперечення відповідача зводяться тут до того, що відповідач може довести, що позов до нього пред'явлений неналежним позивачем або те, що він є неналежним відповідачем у справі.

Громадянин Максимов, який управляв автомашиною «Победа», зіткнувся з автомашиною, яка належала фабриці. У результаті зіткнення машина «Победа» була пошкоджена і за ремонт Максимов сплатив 175 карбованців; після ремонту Максимов пред'явив позов до фабрики про відшкодування збитків. За заявою представника відповідача у суді було встановлено, що автомашина належить не Максимову, а його родичу Кириллову, який і може бути належним позивачем у справі1.

Заперечення відповідача проти неналежної позивача, природно, мають тимчасовий характер. Якщо відповідач є зобов'язаною особою по спірним правовідносинам, він всерівнов принципі повинен   нести  матеріально-правову  відповідальність.

Однак вже саме усунення неналежного позивача з процесу може створювати для відповідача певні вигоди. Так, наприклад, належного позивача взагалі може не виявитися, або належний позивач пропустить строк позовної давності, або зустрічатиме певні утруд-нен«я у своїй доказовій діяльності.

Відповідач у справі може доводити, що він є неналежним, не він повинен нести відповідальність перед позивачем. Тимофеев — водій таксі порушив правила вуличного руху, в результаті чого збив велосипедиста Юр'єва, пошкодивши при цьому велосипед. За позовом Юр'єва суд стягнув з Тимофеева 35 крб. на відшкодування матеріальних збитків. Однак належним відповідачем у справі повинен був виступати не Тимофеев, а таксомоторний парк, якому належить машина2.

Заперечення відповідача можуть полягати також і в тому, що він повинен нести відповідальність, але не перед позивачем, а перед іншою особою,  яка є  належним позивачем у справі.  В цих

1  Див.  «Радянська юстиція»,  1966 p., №  16, стор.   18.

2  Див   Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1964 p., № 4, стор.  14—15.

29

>>>30>>>

випадках відповідач не вибуває з процесу, а суд змінює його процесуальне становище.

У наведеному вище прикладі водій Тимофеев не вибуває з процесу, а повинен бути притягнений як третя особа, що не заявляє самостійних позовних вимог, на боці відповідача.

Неналежному відповідачу легше довести непричетність до даної справи, якщо закон або керівні вказівки Пленуму Верховного Суду чітко визначають, хто повинен бути належним відповідачем у справі.

Так, за позовом на захист честі і гідності (ст. 7 ЦК УРСР) належними відповідачами повинні бути як автор порочащих відомостей, які оспорює позивач, так і той друкований орган, який опублікував ці відомості1.

У справах про звільнення майна від арешту позови пред'являються до боржника і стягувача. Якщо арешт проведено в зв'язку з конфіскацією майна, як відповідач притягаються засуджений і відповідний фінансовий орган. Якщо заарештоване майно вже реалізоване, відповідачем у справі буде також особа, якій передано це майно2,    і

Недодержання цієї вимоги може істотним чином зачіпати права та інтереси відповідача3.

Отже, заперечення відповідача з посиланням на те, що у справі виступає неналежний позивач або він (відповідач) є неналежним, поєднує в собі ознаки як матеріально-правового, так і процесуального заперечення.

Велике практичне значення в процесуальній діяльності по захисту проти позову є посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної давності.

Якщо б позовна давність була поняттям лише матеріально-правовим і не мала прямого відношення до процесу, то пропуск строку позовної давності погашав би саме суб'єктивне цивільне право, а відновлення строку означало б відновлення суб'єктивного права.

Відновлення строків давності в той же час означає можливість процесуальної перевірки обгрунтованості позовних вимог і ози-вача.

1  Див.  Бюлетень   Верховного  Суду  СРСР,   1965 р.   № 4, стор.  14.   Див. також «Огляд судової практики Верховного суду СРСР по  застосуванню ст. 7 Основ Цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік» «Соціалістична законність»,  1964 р. № 12.

2  Див. Постанову Пленуму   Верховного  Суду  СРСР   19   березня   1948  р. Про   судову   практику   у   справах   про    виключення    майна з    опису  (звільнення майна від арешту) в редакції Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 24 червня  1960 р. Збірник ... стор. 71.

3  Див.   Судова   практика у справах про звільнення майна   від арешту «Радянська юстиція»,   1969 р. № 8, стор. 5.   Див. М.   С'л еса р є в с ь к и й,   Розгляд справ про виключення майна з  опису   «Радянське   право»   1969  р.   №   9, стор. 43.

ЗО

>>>31>>>

Відомо, що одним з наслідків пропуску строку позовної давності є те, що із закінченням строку ускладнюється процес доказу як підстави позову, так і заперечень проти нього.

Тому відповідач прямо може посилатися на те, що через давність подій у нього не збереглося доказів заперечень проти позову по суті. Для відповідача небайдуже і питання про відновлення пропущеного позивачем строку давності, бо він може вважати причини пропуску позивачем строку неповажними1.

Питання позовної давності цікавлять процесуалістів, бо з ними пов'язане питання про право на позов.

Про вплив строку позовної давності на право на позов у юридичній  літературі   були висловлені різні точки зору.

Одні автори вважають, що пропуск строку позовної давності погашає право позивача на розгляд справи по суті 2.

Друга група авторів вважає, що пропуск строку позовної давності погашає і право на пред 'явлення позову і право на його задоволення.

Більшість вчених вважає, що закінчення строку позовної дав- пості не погашає права на пред'явлення позову, але погашає право на задоволення позову і саме спірне матеріальне право3.

І, нарешті, остання група авторів вважає, що закінчення строку позовної давності не погашає права на звернення до суду, не погашає саме матеріальне право, а лише право на задоволення позову*.

Нібито підбиваючи підсумки висловленим точкам зору, А. А. Добровольський пропонує своєрідну конструкцію цього питання. Він вважає, що питання про відновлення пропущеного строку позовної давності повинно розв'язуватися в самостійному процесі. Якщо позивач пропустив строк позовної давності, суддя повинен відмовити йому у прийнятті позовної заяви і запропонувати звернутися до суду з заявою про відновлення пропускного строку. При відновленні пропущеного строку позовна заява повинна прийматися до судочинства. При відмові у відновленні пропущеного строку позовна заява не повинна прийматися.

Така конструкція хоча іноді значною мірою ускладнює процес у справі, однак вона найбільш глибоко гарантує право відповідача. Йому заперечує О. С. Іоффе, який показує, що давність не погашає права на звернення до суду.

Народний суддя, — пише О. С. Іоффе,— зобов'язаний прийняти позовну заяву навіть у тому випадку, якщо вже в момент її подання стає очевидним, що позов пред'являється з пропуском давності строку. Така вимога закону не є формальною.

1  Див. М. П. Ринг. Позовна давність та її значення в  зміцненні   господарського   розрахунку   «Питання   радянського   цивільного   права», М.,   1955, стор. 89—93

2  Див. «Питання загальної теорії права», М.,  1960, стор. 207.

3  Див. О. С   Іоффе,    Курс цивільного права. Вид. ЛДУ,  1958, стор. 250.

4  Див. АО.   Добровольський. Вказана робота, стор.  105—109.

31

>>>32>>>

Перебіг строку позовної давності може зупинятися, перериватися, а перевірити з повною достовірністю факт наявності або відсутності цих обставин можна лише в результаті розгляду справи1.

Детально аналізуючи докази О. С. Іоффе, А. О. Доброволь-ський, на нашу думку, приходить до правильного висновку про те, що питання про відновлення строку необхідно вирішувати в окремому судочинстві. Якщо суд не відновить пропущеного строку, він не повинен приймати позову до розгляду по суті, бо при пропуску строку давності без поважних причин дальший розгляд справи непотрібний, оскільки суд всерівно повинен відмовити в позові через пропущення строку давності2.

Така конструкція питання А. О. Добровольським повинна бути визнана найбільш переконливою, такою, що забезпечує гарантію прав відповідача у справі.