І. ЗАПЕРЕЧЕННЯ  ПРОТИ   ВИНИКНЕННЯ  ПРОЦЕСУ

Практично дуже важливим засобом захисту відповідача проти позову є його заперечення проти самого виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільно-правового сопору.

Не торкаючись ще питань обгрунтованості і переконливості матеріально-правової вимоги, заявленої йому позивачем, відповідач прагне довести суду незаконність звернення позивачем з позовом у суд, неможливість розгляду цієї вимоги судом.

Відомо, що за діючим цивільним процесуальним законодавством (ст. 4 ЦПК УРСР) будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Метою такого звернення є вимога про розгляд у судовому порядку конкретної цивільної справи і одержання по ній сприятливого для себе судового рішення. Цій меті позивача протистоїть протилежна кінцева мета відповідача — спростувати вимоги позивача. Це спростування переслідує передусім досягнення найближчої мети—доказ незаконності (неправомірності) виникнення самої цивільної справи у суді2.

Широка можливість у зверненні з позовом до суду (ст. 4 ЦПК УРСР) однак не означає, що будь-яка адресована до суду вимога автоматично приводить до виникнення процесу. Існує ряд обставин (передумов права на пред'явлення позову і умов прийняття позовної заяви судом), які у кожному конкретному випадку дозволяють точно визначити правомірність виникнення цивільної справи у суді, правильність прийняття судом позовної заяви до свого судо-

1   Див. А. О.   Добровольський. Вказана робота, стор. 39.

2  Див. Є.   Пушкар,   «До  питання про закриття провадження у цивільних справах»   Радянське право,  1968 p., № 2.

3  Див. В   Пучинський, Прийняття заяв по цивільних справах. «Радянська юстиція», 1966 р. № 1.

>>>7>>>

Саме на ці обставини і може посилатися відповідач, оспорюючи законність (правомірність) виниклої у суді справи.

Наука цивільного процесуального права розрізняє два види передумов права по пред'явленню позову: позитивні і негативні.

Позитивні передумови — це такі обставини, наявністю яких визначається правомірність виникнення процесу'.

Негативні передумови — це обставини, відсутністю яких визначається правомірність виникнення процесу.

Природно, що обидва види передумов мають велике практичне значення як для позивача, так і для відповідача. Однак питання про розподіл обов'язку доказу цих передумов для сторін розв'язуватиметься по-різному. Це визначається однією з найважливіших ознак сторін — протилежністю їх інтересів.

Для того, щоб суд прийняв до свого провадження позовну заяву, позивач повинен довести наявність позитивних передумов (підвідомчість справи суду та ін.) і відсутність негативних передумов (відсутність судового рішення по тотожньому позову та ін.). Зовсім протилежний обов'язок доказу у відповідача. Для підтвердження незаконності виникнення процесу відповідач же повинен довести відсутність позитивних передумов (напр. непідвідомчість справи суду та ін.) і наявність негативних передумов (наявність судового рішення за тотожнім позовом та ін.).

Одним з достоїнств нового цивільного процесуального законодавства є те, що в законі точно визначено перелік підстав, по яких суддя може відмовити у прийнятті позовної заяви (ст. 136 ЦПК УРСР). Дуже важливо, що цей перелік є вичерпним1 і надто широкому тлумаченню не підлягає.

Чітке визначення в законі підстав до відмови у прийнятті позовної заяви має велике практичне значення для суду, позивача, відповідача. Суддя може відмовити у прийнятті позовної заяви лише у випадках, вказаних у законі (ст.  136 ЦПК УРСР).

З врахуванням тих же підстав позивач має право наполягати на прийнятті його заяви судом. У випадку відмови судді у прийнятті заяви позивач має право вимагати з цього питання мотивованої ухвали. Ці ж підстави є найважливішою процесуальною гарантією прав відповідача. Посилаючись на них і доводячи їх наявність або відсутність, відповідач здійснює своє право на заперечення проти виниклої проти нього цивільної справи. Відзначаючи ці дуже істотні права відповідача, ми звертаємо особливу увагу на те, що тут мова йде саме про процесуальні заперечення. Матеріально-правові питання у стадії прийняття позовної заяви розв'язуватися   не   можуть,   бо   обгрунтованість   позовних   вимог

1 Див. Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР від 11 жовтня 1965 р. Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ. Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду СРСР 1924— 1970 р., стор. 203 (надалі «Збірник...»).

З   зм-ізіб                                                                                                               7

>>>8>>>

підлягає розв'язанню у судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не одноосібно народним суддею1.

Які ж обставини входять у предмет доказування відповідача, який заперечує проти виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільної справи.

А. У своїх запереченнях відповідач може доводити неправомірність виникнення процесу у зв'язку з тим, що дана справа не підлягає розглядові у судових органах.

Деякий час у нашій процесуальній літературі поняття «вимога не підлягає розглядові у судових органах» розглядалося обмежено. Під ним розумілася лише непідвідомчість справи судовим органам2.

Однак нині це поняття тлумачиться значно ширше, хоча і тут немає єдиної думки з цього питання. Ні у кого не викликає сумніву твердження про те, що не підлягають розглядові у судових органах справи суду непідвідомчі. До цих справ відносяться такі справи, вимоги по яких підлягають правовому захисту, але не судовим, а якимось іншим шляхом (громадськими організаціями, арбітражем і т. д.). Загальні правила підвідомчості, як відомо, закріплені нормами цивільних процесуальних кодексів та іншими нормативними актами (Цивільними кодексами, кодексами про шлюб і сім'ю і т. д.).

Заперечення відповідача з питань підвідомчості можуть стосуватися як суб'єктивного складу спірного правовідношення, так і його змісту (ст. 24 ЦПК УРСР). Чітке знання судом найважливіших правил підвідомчості і активна допомога відповідачу в цьому питанні, створить реальну можливість останньому оспорювати правомірність виникнення процесу. Стосовно до заперечення відповідача з питань підвідомчості, важливо звернути увагу на правила альтернативної підвідомчості, коли за діючим законодавством окремі вимоги можуть бути предметом судового розгляду або вирішуватися  іншим шляхом.

Як і за будь-якої альтернативи, право вибору підвідомчості належить позивачу. Відповідач може оспорювати тут лише доцільність зробленого позивачем вибору (розторгнення шлюбу в суді, якщо у сторін є можливість розторгнути шлюб в органах ЗАГС).

Однак в інших випадках альтернативної підвідомчості, коли порядок розгляду спору визначається згодою сторін (співвідношення компетенції народного і товариського суду з деяких майнових спорів) у відповідача вже, природно, відсутнє право цього процесуального заперечення. Поняття «справа не підлягає розглядові у судових органах» включає у себе також спори з неправовою вимогою. На відміну від непідвідомчості справи суду, коли вимога

1  Див. Бюлетень Верховного Суду СРСР.  1963 p., № 6, стор. 3.

2  Див.    С.    Н.   Абрамов,   Радянський   цивільний   процес.    Держвидав, Москва,   1952 р., стор.   164.

Див. «Радянське цивільне процесуальне право». Під загальною редакцією проф.  К. С. Юдельсона, М., 1965 р., стор. 202.

8

>>>9>>>

все ж підлягає правовому захисту (але не судовому), тут мова йде про вимоги, які взагалі нашим правом не захищаються. Не мають правового захисту вимоги, позбавлені такого прямою вказівкою у законі. Сюди відноситься, наприклад, справа про встановлення батьківства по відношенню до дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 рА

Крім того, до неправових вимог відносяться такі, які за очевидним своїм змістом не захищаються ні в судовому, ні р комусь іншому порядку2.

З приводу цього процесуального заперечення в літературі висловлені різні думки. Так, проф. О. П. Клейнман вважає, що на них же підставах (неправова вимога за змістом) відповідач може заперечувати проти виниклого проти нього процесу3. Іншу точку зору висловлює професор М. Гурвич. Він вважає, що суддя повинен відмовляти у прийнятті позовної заяви лише тоді, коли прямою вказівкою закону вимога вважається неправовою. Розповсюдження цієї рекомендації на інші випадки означало б, на його думку, обхід принципу колегіальності судового розгляду справи і порушення ст. 129, ЦПК РРФСР1.

Позиція М. А. Гурвича глибоко не переконує, бо при очевидності неправового характеру заявленої вимоги немає ніякого смислу приймати справу до судочинства.

Про це свідчать і матеріали судової практики. Так, наприклад, за смислом ст. 309 ЦК УРСР не підлягають судовому розгляду спори про обмін жилих приміщень у будинках, які належать громадянам на правах особистої власності, вимоги житлових органів до громадян про переселення з метою вилучення внутрікімнатних надлишків жилої площі0, позови повнолітніх працездатних братів, сестер, про стягнення алиментів\ позови до правозаступників соціалістичних організацій після закінчення роботи комісії по припиненню діяльності організації, що ліквідується 7.

Слід відзначити, що в цих питаннях у судовій практиці іноді зустрічаються помилки.

Управління робітничого постачання пред'явило позов до Успенської про відшкодування витрат у зв'язку з навчанням відповідачки на торгово-кулінарних курсах. Після закінчення  навчання

1   Див. Закон   Союзу РСР   про   затвердження   «Основ   законодавства Союзу РСР й   Союзних   республік    про   шлюб   і   сім'ю»   від   27   червня    1968   ь. 36. «Основи зиконодавства Союзу РСР і Союзних республік». М.,    1971, стор.   345.

2  Див. В. Пучинський,   Вказана робота, стор.  14.

3  Див. Радянський цивільний процес, Під редакцією проф. Клейнмана А. Ф. ' Вид-во МДУ,   19Ь4, ст.  125.

1 Див    М    А.   Гурвич,   «Право на пред'явлення позову   в   теорії   і  судовій практиці останніх років». Правознавство.   1961 p., № 2.

5  Див.  «Радянська юстиція»,  1959 p., № 3, стор. 83—84.

6  Див   «Соціалістична законність»,   1955 p., N° 12,. стор   79.

7  Див.  Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1962, № І, стор.  11—12.

>>>10>>>

Успенська до роботи не приступила, в зв'язку з чим і виникла справа у суді.

Народний суд позов задовольнив. Касаційна інстанція рішення суду скасувала і вказала, що діючий закон не передбачає обов'язку робітників і службовців відшкодовувати витрати, пов'язані з їх навчанням на професійних курсах. Однак замість припинення справи, бо дана вимога неправова, касаційна інстанція винесла нове рішення по справі, відмовивши позивачу у позові1.

Посилання відповіда'ча на неправомірність виникнення процесу може мати місце і тоді, коли закон на певний час створює перешкоди позивачу на звернення до суду.

Так, згідно з ст. 14 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю чоловік не вправі без згоди дружини порушувати справу про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини.

Як ми бачимо у цьому випадку, справа не підлягає розгляду судом до закінчення певного часу. З цією обставиною і зв'язана можливість заперечення відповідача проти виникнення процесу2.

У літературі і судовій практиці виникло питання про те, чи може відповідач заперечувати проти виникнення процесу, якщо він по суті вимогу позивача не оспорює, (відсутній спір про право), але своїми пасивними діями перешкоджає позивачу у здійсненні його права.

Під час шлюбу подружжям В. І. та Н. М. Самощенків було споруджено будинок і зареєстровано на ім'я чоловіка — Самощен-ка В. І. Через деякий час подружжя припинило шлюб, майно (в тому числі і домоволодіння) розділено не було. Самощенко вирішив подарувати свою половину племіннику.

Однак нотаріус відмовив у посвідченні договору на дарування половини будинку, бо у правоустановчому документі власником всього будинку було вказано Самощенка В. І., який і не приховував, що фактично він є власником лише половини. Його колишня дружина не згодна була провести розділ позасудовим шляхом. Самощенко В. І. звернувся з позовом до суду. Представник Н. М. Са-мощенка під час підготовки справи до судового розгляду посилався на незаконність виниклого процесу, бо між сторонами був відсутній спір про право. Народний суд на цій підставі припинив судочинство, вказавши, що справа не підлягає розгляду в судових органах в зв'язку з відсутністю спору про право»3.

Ми вважаємо, що в даному випадку суд діяв неправильно. Пасивне ставлення відповідача в даному випадку служило перешко-•дою для позивача у здійсненні його права, і суд повинен був по

1  Див.  Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1965, №10, стор. 2.

2  Див. «Радянське право»,  1970 р. № 3.

3  Див. Архів Харківського районного народного суду, 1971 р.

>>>11>>>

суті вирішити дане питання. Слід відзначити, що у подібних випадках Верховний Суд РРФСР займав інколи протилежну позицію1.

Б. Процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу можуть стосуватися випадків недодержання позивачем установленого для даної категорії справ попереднього позасудоеого розв'язання спору.

Ці заперечення відповідача мають певні межі.

Передусім з приводу цих підстав відповідач може заперечувати проти виникнення процесу, якщо для даної категорії справ законом встановлено цей позасудовий порядок.

Всі ці випадки передбачені спеціальними нормативними актами і довільно вирішуватися це питання не може.

Так, у практиці відомі випадки, коли відповідач вказує на необхідність позасудового урегулювання спору, вимагає визнання процесу неправомірним, хоча закон для цієї категорії справ позасудового порядку урегулювання спору не встановлює.

Так, наприклад, в практиці відомі випадки закриття справи за клопотанням відповідача з посиланням на неправомірність виникнення процесу.

До Шевченківського районного народного суду надійшла заява від громадянки Зембицької до подружжя Будник про виселення їх через неможливість спільного проживання. Народний суд закрив судочинство, вказавши, що дана справа виникла в суді неправомірно, бо позивачка до звернення з позовом у народний суд не зверталася з подібними вимогами до товариського суду2.

Для правильної конструкції заперечення на цій підставі відповідач у своїх доказах повинен вказувати, що хоча позивач, можливо, і виконав вимогу закону про позасудовий порядок урегулювання спору, але звертався до того органу, у який слід було б.

Стаття 136 ЦПК. УРСР визначає ті органи, які можуть займатися позасудовим урегулюванням спору. Перелік ст. 136 ЦПК УРСР є приблизним і може бути доповнений спеціальними нормативними актами.

Помилкове визначення органів, до яких позивач має звернутися для досудового урегулювання спору, виникає іноді в позовах за участю транспортних організацій.

Симферопольський міжколгоспбуд звернувся до суду з позовом до Ільвенського рейду тресту «Камлісосплав» і Західноуральському управлінню по постачанню та збуту лісоматеріалів про стягнення 1989 крб. за нестачу лісу. Пред'явлені міжколгоспбудом претензії були залишені Ільвенським рейдом і Західноуралліспостач-збутом незадоволеними. В судовому засіданні представник відповідача вказав, що позивач повинен був пред'явити претензію і до транспортних організацій. Погоджуючись з доказами відпо-

1 Див.  Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1963 p., № 7, стор. 4. ' Див. Є. Пушкар. Вказана робота, стор. 33.

11

>>>12>>>

відача, суд визнав виникнення процесу неправомірним і залишив позов без розгляду1.

Недодержання попереднього, досудового порядку рішення окремих питань зустрічається іноді і у справах про потраву посівів.

Городоцький районний народний суд Хмельницької області вирішив по суті позов радгоспу їм. Жданова про стягнення 648 крб. збитків у зв'язку з потравою птицею посівів ячменю.

Неправомірність виникнення процесу полягає тут в тому, що питання про відшкодування збитків у зв'язку з потравою посівів повинно було спочатку бути розв'язаним виконкомом місцевої Ради. Тому суди мають право приймати такі позови лише у випадку відмови від виконання рішений виконкому2.

Послідовно провадиться у життя судовою практикою і вимога закону про необхідність додержання попереднього позасудового порядку, вирішення спорів, які випливають з трудових правовідносин.

Галай та інші працівники позавідомчої охорони звернулися до суду з заявою про стягнення з підприємства процентної надбавки за вислугу років. Суддя відмовив у прийнятті позовної заяви, "оскільки дане питання не розглядалося комісією по трудових спорах. Судова колегія у цивільних справах Верховогого Суду РРФСР за скаргою позивачів у своїй ухвалі вказала, що обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, крім спорів про відновлення на роботі, є комісії по трудових спорах. Таким чином, законом встановлено для даної категорії справ обов'язковий поза-судовий порядок їх розгляду3.

Отже, процесуальні заперечення відповідача про правомірність виникнення процесу визначаються, передусім, тим, що такий порядок має бути додержаний і що позивач звертався саме до потрібного органу.

У процесуальній літературі досить детально розглядалося питання про вплив строку на додержання позасудового порядку урегулювання спору. Це питання має велике практичне значення для розв'язання питань позасудовим порядком.

Однак для заперечення відповідача проти правомірності виникнення даного процесу він значення не має4.

В. Певне місце у судовій практиці займають процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу у зв'язку з поданням позивачем тотожнього позову.

1  Див. Бюлетень Верховного Суду РРФСР,   1969 p., № І, стор. 6—7.

2  Див. Л. Кретова. Розгляд справ про потрави посівів, «Радянське право»,   1971, № 4, стор. 25.

3  Див. Бюлетень Верховного Суду РРФСР, 1965 p., № 4, стор. 4.

4  В. Н. Щеглов   Питання  закінчення   цивільної  справи   без   винесення судового рішення. «Труди Томського держуніверситету», т. 159, 1965, стор. 111. М. Тупчієв. Закриття цивільних справ. «Соціалістична законність», 1964р., № 5, стор. 53—54.

12

>>>13>>>

Цивільний процесуальний закон (ст. 136 ЦПК УРСР) припускає це процесуальне заперечення відповідача, якщо вже є рішення суду по цьому позову або ухвала суду про відмову від позову, а також мирова угода по ньому.

Необхідно передусім звернути увагу на деяку неточність п. З ст. 136 ЦПК УРСР. Згідно з п. 3 ст. 136 ЦПК УРСР відповідач може заперечувати проти пред'явленого позову лише тоді, коли за цим позовом рішення або ухвала суду вступила у законну силу. Вступ рішення або ухвали у законну силу не може тут мати вирішального значення, бо вже той факт, що дана справа розглянута і вирішена судом, є підставою для відповідача заперечувати проти повторного пред'явленого    позову.

Предметом доказу у відповідача по цих запереченнях має бути тотожність позову.

Теорія цивільного процесуального права чітко визначає ознаки тотожнього позову: одні й ті ж сторони, та ж сама підстава і той же предмет позову.

Перша ознака (тотожність сторін) звичайно в практиці особливих труднощів не викликає. Відповідачу легко довести у своїх запереченнях те, що позов до нього був пред'явлений саме цим позивачем. Однак в практиці і тут іноді зустрічаються спірні питання.

Громадянин Фесенко Б. П. пред'явив позов про виселення наймача Зарубіна Н. І. у зв'язку з неможливістю з ним спільного проживання. Народний суд позов задовольнив. До виконання рішення позивач Фесенко Б. Н. помер. Рішення не було виконане. Через два роки такий же позов пред'явила дружина померлого Фесенка Н. В. За запереченнями відповідача суд закрив провадження справи в суді, посилаючись на те, що тотожній позов був уже розглянутий судом, отже, процес по другій справі виник незаконно. За скаргою позивачки касаційна інстанція скасувала ухвалу народного суду і вказала, що другий позов не є тотожнім першому. Хоча позивачка як спадкоємець померлого по суті заявила такий же позов, стороною у справі є інша особа, а тому суд був зобов'язаний розглянути справу по суті. Заперечення відповідача тут були безпідставними1.

Тотожній позов за суб'єктивним складом передбачає, що такими є позови, у яких той самий позивач і той самий відповідач. Якщо у новій справі сторони міняють процесуальне положення, такі позови тотожніми визнавати не можна.

Тому слід погодитись з думкою авторів Коментаря ЦПК РРФСР, які вважають, що позов особи про анулювання запису батьком дитини неповинен розглядатися як тотожній, якщо вже відбулося рішення суду про стягнення з  цієї особи алиментів2. Передусім,

1  Архів Валківського районного суду  Харківської області,  1970 р.

2  Див. Науково-практичний коментар до ЦПК РРФСР, М., 1965, стор. 160.

13

>>>14>>>

сторони тут займають нове процесуальне становище (відповідач за первісним позовом став позивачем). Більше того — діюче сімейне законодавство зв'язує можливість звернення до суду з позовом про анулювання запису батьком дитини лише із закінченням певного строку. Та й природа цього строку матеріально-правова, не впливає на можливість виникнення процесу по справі.

Звичайно у судовій практиці суди чітко визначають тотожність підстав позову — повний збіг юридичних фактів, з яких позивач висуває свої вимоги. Однак і тут в практиці судів зустрічаються помилки, коли суди при визначенні тотожності підстав позову не враховують строку, який істотно змінює підставу позову.

Наприклад, суд виносить рішення про відмову у позові про роз-торгнення шлюбу. Через деякий час позивач знову звертається з цим же позовом до суду про розлучення. Суди відмовляють іноді у прийнятті заяви, посилаючись на тотожній позов. З такою практикою погодитися не можна, бо закінчення певного строку (за інших однакових підстав позову) по суті змінює цю підставу (із закінченням строку поглиблюється або стирається розлад в сім'ї)1.

Нарешті, заперечуючи проти виникнення процесу за тотожнім позовом, відповідач повинен довести тотожність предмету позову, тобто матеріально-правову вимогу, пред'явлену до нього позивачем.

Це питання не створюватиме труднощів для судової практики, якщо під предметом позову ми розумітимемо матеріально-правову вимогу позивача до відповідача2. Якщо ж під предметом позову розуміють іноді спірні матеріально-правові відношення3, це багато в чому ускладнює питання відмежування одного позову від іншого.

З питанням неможливості нового розгляду тотожніх позовів пов'язана проблема співвідношення компетенції народних і товариських судів, преюдіційна сила актів товариського і народного суду.

Ст. 136 ЦПК УРСР дає передумову для заперечення відповідача проти виникнення процесу, вказуючи на неприпустимість одночасного знаходження у судочинстві тотожніх позовів.

Практично навіть важко собі уявити, щоб в одному й тому ж суді знаходилися два тотожніх позови. Однак, практика ставить  життєво-важливе   питання:   чи може відповідач заперечити

1  Див. В. І.   Т є р т и ш н*и к о в.    Автореферат   кандидатської  дисертації, Харків, 1972.

2  Див. А. О. Добровольський. Позовна   форма   захисту   права, М., 1965, стор. 146

3  «Радянський цивільний процес». Під редакцією  проф.   М.   А.   Гурвича, 1967 р., стор.  119.

14

>>>15>>>

проти пред явленого до нього позову у народному суді, якщо подібна вимога знаходиться вже у судочинстві товариського суду. Відповідь на це питання має бути лише позитивною. У даному випадку маються на увазі вимоги, які можуть розглядатися за правилами альтернативної підвідомчості. І якщо вже позивач (заявник) скористався правом вибору і звернувся або в народний, або в товариський суд, він,'не порушуючи цієї альтернативи, не може з даною вимогою звернутися в народний суд (якщо до цього пред'явив вимогу товариському суду).

Дальша демократизація нашого судочинства, посилення ролі громадськості у розгляді і розв'язанні цивільних справ надають особливого значення рішенням товариських судів з точки зору їх винятковості. На підставі ст. 136 ЦПК УРСР відповідач може заявляти процесуальне заперечення проти процесу, якщо вимога позивача розглянута товариським судом і товариський суд у межах своєї компетенції виніс по ній рішення.

Отже, рішення товариського суду має ознаку винятковості лише за певних умов1.

На відміну від актів судових органів, які завжди мають ознаку винятковості, рішення товариських судів мають таку ж ознаку, якщо вони винесені судом у межах його компетенції. Якщо ж товариський суд перевищує свою компетенцію, рішення його вважається юридично недійсним і не перешкоджає розглядові даної справи народним судом.

Важливою особливістю винятковості рішення товариського суду є і те, що народні суди можуть розглядати цивільні справи, не чекаючи перегляду, в установленому законом порядку рішень товариського суду2.

Цим правилом дещо ускладнюється заперечення відповідача, бо він мусить довести, що товариський суд при розгляді справи вийшов за межі своєї компетенції.

Змінюється предмет доказу відповідача тоді, коли товариський суд розглянув і розв'язав підвідомчу йому справу, але розв'язав її неправильно. У цьому випадку у позивача з'явиться право звернутися у народний суд лише після перегляду рішення товариського суду. Відповідач і повинен довести незаконність або необґрунтованість рішення товариського суду. Своєрідністю заперечення відповідача з даних питань є і те, що він не може заперечувати проти виникнення справи в народному суді із посиланням на те, що дана справа підлягає розгляду в товариському суді. Свого часу в судовій практиці було багато помилок в цьому питанні, усуненню яких сприяло керівне роз'яснення Пленуму Верховного Суду СРСР.

1  Див. Бюлетень Верховного Суду  СРСР,   1962, № 12, стор. 15,   1966 p., № 3, стор.  14.

2  Див. В    Воложанін. Законна сила   рішень   товариського   суду   у цивільних справах, Радянська юстиція,  1963 p., № 3, стор.   10.

4    зм-ізіб                                                                                                                           15

>>>16>>>

Пленум вказав, що цивільно-правові спори підвідомчі товариським судам, підвідомчі і народним судам1.

Компетенція товариських судів чітко визначена Положенням про товариські суди. Тому при процесуальних запереченнях проти процесу відповідач і повинен посилатися на порушення товариським судом правил про його компетенцію2.

Необхідно звернути увагу на те, що в юридичній літературі іноді без достатніх до того підстав ототожнюють поняття «компетенції» товариських судів з поняттям їх «підсудності». Помилковість такого ототожнення пояснюється тим, що до діяльності товариських судів поняття «підсудність» застосовуватися не може. Підсудність — категорія, яка відноситься до певної судової системи. Товариські суди, як відомо, є громадськими організаціями і до складу судової системи не входять3.

Важливо звернути увагу на те, що відповідач, заперечуючи проти виникнення процесу, повинен довести, що товариським судом розглянуто у межах його компетенції дана вимога, на тих же підставах, між тими ж сторонами.

Тому, якщо позивач пред'являє в суд позов на інших підставах (не на тих, які були в товариському суді), таке пред'явлення позову вважається правомірним, і відповідач не вправі заявляти по ньому заперечення.

Кірілова і Герасенкова пред'явили позов до Інсарова про визначення порядку користування земельною ділянкою. Народний суд відмовив у прийнятті заяви, вказавши, що даний спір вже був розв'язаний товариським судом. У вищестоячій судовій інстанції було встановлено, що справді свого часу товариський суд розділив присадибну ділянку. Однак нині змінилося співвідношення часток у жилому домі. Тому позов пред'явлено на новій підставі і має бути розглянуто народним судом у загальному порядку*.

Інший приклад, Сокара пред'явив позов до Сунгуру про встановлення меж користування присадибною земельною ділянкою. Народний суд позов задовольнив. Вищестоячими судовими інстанціями (за скаргою відповідача) було встановлено, що свого часу земельна ділянка була розділена між тими ж сторонами на тих же підставах рішенням товариського суду, тому суддя не вправі був приймати цей позов до свого судочинства6. Отже, в цьому випадку

1  Див. Постанову Пленуму  Верховного Суду СРСР   від   9   квітня   1965 р. «Про практику передачі   справ  і  матеріалів   на   розгляд товариських   судів». Збірник... ,   стор.    25.    Цим   же    пояснюється   і   невдала   редакція   ст.   130 ЦПК УРСР.

2  Див. А. Ф^ л ь д м а н. Відносно компетенції товариських судів у цивільно-правових спорах. «Радянське право»,  1966 p., № 2, стор.  73. Його ж «Правове значення рішення товариського суду». «Радянське право», 1963, № 2,  стор. 35.

8 М. П   Чередниченко.   «Товариські суди Української РСР» «Наукова думка», Київ,   1969 р., стор. 51.

4 Див   Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1966 р. № 5, стор. 14. ь Там же,  1971 p., № 8.

16

>>>17>>>

заперечення відповідача проти виниклого процесу були обгрунтовані.

Діючий процесуальний закон (ст. 136 ЦПК УРСР) ознакою винятковості наділяє лише рішення товариських судів, а не інших громадських організацій.

Ленінський районний народний суд м. Львова закрив судочинство за позовом Лопушанського до Шалейського про стягнення 130 крб. у відшкодування збитків, завданих знищенням посаджених позивачем городніх культур (порушення права землекористування на колективних городах) на тих підставах, що цей спір розв'язаний вже місцевим профспілковим комітетом. Тут очевидна Судова помилка, бо місцевий комітет профспілки не може розглядати такі спори, а тому і заперечення відповідача проти виниклого процесу є предметним1.

Г. Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися також у зв'язку з порушенням позивачем правил про підсудність.

Ці заперечення відповідача не зустрічаються у питаннях родової підсудності, бо згідно з ст. 123 ЦПК УРСР всі справи, які підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними (міськими) народними судами2.

Отже, процесуальні заперечення відповідача мають практичне значення для територіальної підсудності. Однак і тут ці заперечення не завжди можуть мати місце.

Виключаються заперечення відповідача при договірній підсудності (ст. 129 ЦПК УРСР), бо цей вид територіальної підсудності визначається згодою сторін. І якщо відповідач дав свою згоду на розгляд пред'явленого до нього позову в певному суді, то, природно, і заперечувати проти цього відповідач не може.

Не можуть бути припущені процесуальні заперечення відповідача і у справах з винятковою підсудністю (ст. 130 ЦПК УРСР), бо в цих випадках місце розгляду і розв'язання справи заздалегідь визначається законом. Такі ж висновки з'являються і при аналізі підсудності кількох зв'язаних між собою справ (ст. 131 ЦПК УРСР).

Таким чином, процесуальні заперечення відповідача з питань підсудності можуть мати місце передусім у справах з альтернативною підсудністю.

Відомо, що в зазначених у законі випадках, позивач може пред'явити позов за місцем знаходження майна відповідача, за місцем його тимчасового проживання або за останнім відомим постійним місцем проживання відповідача (ст. 126 ЦПК УРСР).

І ось у таких випадках відповідач з урахуванням наданих йому

1  Див   «Р?дянське право»,  1968 p., № 2, стор. 34.

2  Встановлений н?шим законодавством (ст   124 ЦПК УРСР) єдиний виняток для родової підсудності   (справа,   в   якій   однією   стороною в ділі є   районний

- або обласний суд) практичного значення не має.   Ці справи   в   судах   зустріча-кгь:я дуже рідко.

f                                                                                                                         17

>>>18>>>

законом прав (ст. 133 ЦПК УРСР) може заперечувати проти обраного позивачем місця розгляду цивільно-правового спору.

Тут, як відомо, відповідач повинен довести у своїх запереченнях , що справа може бути розв'язана в іншому суді, де є більше можливостей для повного і всебічного дослідження матеріалів справи. Відповідач, місце проживання якого не було відоме в момент подання позову, може також просити суд про розгляд справи за його справжнім місцем проживання.

Природно, що ці заперечення відповідача повинні бути достатньою мірою обгрунтовані.

Д. Відповідач має право на процесуальні заперечення проти виниклого процесу, якщо позов пред'явлено недієздатною особою. Цивільна процесуальна дієздатність позивача по-різному визначається з урахуванням суб'єктивного складу і підстав. За суб'єктивним складом спірних правовідносин розрізняють цивільну процесуальну дієздатність соціалістичних організацій і окремих громадян.

Цивільну процесуальну дієздатність мають лише ті соціалістичні організації, які мають ознаки юридичної особи.

Тому в своїх запереченнях відповідач повинен доводити неправомірність виникнення процесу в зв'язку з тим, що позов пред'явлено організацією, яка не є юридичною особою. Цивільна процесуальна дієздатність громадян визначається або віком, або станом здоров'я. За віковою ознакою доказ недієздатності позивача особливих труднощів не являє.

Щодо недієздатності осіб за станом здоров'я (слабоумкість або важке психічне захворювання), то тут вже відповідач обмежений у засобах доказу цього стану позивача.

Відомо, що особа може бути визнана недієздатною лише за рішенням суду. Тому єдиним засобом доказу недієздатності позивача може бути лише судове рішення, яке вступило в законну силу.

Відсутність дієздатності у позивача може спричинитися до різних наслідків (ст. 136 ЦПК УРСР), припинення судочинства (ст. 221 ЦПК УРСР), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК УРСР). Однак, незалежно від можливих наслідків при відсутності у позивача процесуальної дієздатності, заперечення відповідача спрямовані на досягнення загальної (для нього головної) мети — доказу неправомірності виниклого процесу нині з даної конкретної справи.

Е. Процесуальні заперечення відповідача проти виниклої цивільної справи можуть стосуватися випадків пред'явлення позову особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Вказане у законі поняття, «відсутність повноважень на порушення справи» слід розуміти у двох значеннях.

Передусім, маються на увазі випадки, коли цивільна справа порушується представником сторони, який повноважень на ведення справи не має.

18

>>>19>>>

Під час прийняття позовної заяви від представника позивача суддя зобов'язаний перевірити у нього наявність повноважень. Якщо таких повноважень немає, суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви.

Процесуальні заперечення відповідача проти пред'явлене го до нього позову представником позивача без повноважень і спрямовані на те, щоб довести неправомірність виниклої цивільної справи.

Громадянин Дідик звернувся да суду з позовом до Мариняк в інтересах своєї сестри Кос про відібрання майна, яке їй належить. У судовому засіданні з'ясувалося, що у позивача не було повноважень на ведення справи своєї сестри. За запереченням відповідача суд цілком правильно визнав виникнення процесу неправомірним і залишив позов без розгляду1.

Важливо звернути увагу на те, що відсутність повноважень на ведення  справи закон зв'язує з моментом пред'явлення  позову.

Отже, якщо позивач сам пред'явив позов, але представник, що з'явився у судове засідання, не матиме належних повноважень, він просто не буде допущеним судом до участі в справі. На прохання позивача суд може відкласти слухання справи, запропонувавши представнику оформити свої повноваження.

Порушення цього правила спричиняється іноді до порушення державних інтересів.

Київський районний відділ соціального забезпечення пред'явив позов до громадянина Ш. про стягнення незаконно одержаної пенсії. У судовому засіданні з'ясувалося, що представник відділу соціального забезпечення не має повноважень на ведення справи. Суд залишив позов без розгляду2. З формальної точки зору заперечення відповідача досягли своєї мети. Однак суду необхідно було з урахуванням інтересів держави відкласти слухання справи, запропонувавши представнику позивача належним чином оформити свої повноваження.

Поняття «пред'явлення позову особою, яка не має повноважень» застосовується тоді, коли особа (організація або окремий громадянин) пред'являють позов на захист інтересів інших осіб з порушенням вимог закону (ст. 5 ЦПК УРСР).

Відомо, що соціалістичні організації і окремі громадяни можуть пред'являти позови в інтересах інших осіб лише у випадках прямо вказаних у законі (ст. 121 ЦПК УРСР). Цивільне процесуальне законодавство ці питання не регулює. Відповідь на них ми знаходимо у нормах матеріального права.

Так, наприклад, державні і громадські організації можуть в інтересах дітей порушувати справу про позбавлення батьківських

1  Див. «Радянське право»,  1972, № 2, стор.  41.

2  Див. Є.  Пу-шкар, Наслідки подання позову без належних повноважень іянгькр ппярю».   1972 о.. № 2. стор. 41.

2 Див. Є.  Пу-шкар, Наслідки поданн «Радянське право»,   1972 p., № 2, стор. 41.

19

>>>20>>>

прав (ст. 71 Кодекс про шлюб і сім'ю УРСР), окремі громадяни можуть бути ініціаторами справ про визнання усиновлення недійсними (ст. 121 Кодекс про шлюб і сім'ю УРСР) державні, громадські організації, окремі громадяни можуть порушувати справи про скасування усиновлення (ст. 125 Кодекс про шлюб і сім'ю УРСР).

Таким чином, процесуальні заперечення відповідача зводяться до того, щоб в одному випадку зіслатися на відсутність повноважень судового представника (або їхнє неналежне оформлення), а в другому випадку — вказати на відсутність правової норми, яка припускає пред'явлення позову особою в чужих інтересах.

Природно, що в питаннях судового представництва ми маємо на увазі лише добровільне (статутне) представництво. Ці питання не виникають при законному представництві, бо для законного представництва ніяких повноважень не потрібно1.