Контрольні запитання
1. В яких значеннях застосовується поняття «капітальне будівнитво»?
2. В яких формах може здійснюватися капітальне будівництво?
3. Скільки основних стадій має процес капітального будівництва?
4. Які основні нормативно-правові акти регулюють відносини, що складаються в процесі капітального будівництва?
5. Розкрийте поняття «будівельні правовідносини».
6. Яким чином проявляється комплексний характер будівельних правовідносин?
7. Які категорії осіб беруть участь у будівельних правовідносинах?
8. Наскільки значною є роль держави як учасника будівельних правовідносин?
9. На яке відомство покладаються функції спеціально уповноваженого органу держави у сфері капітального будівництва?
10. У чому полягають основні функції спеціально уповноваженого органу держави у сфері капітального будівництва?
11. Які види діяльності у сфері капітального будівництва підлягають ліцензуванню?
12. Які форми відповідальності застосовуються до порушників законодавства про капітальне будівництво?
13. Чи застосовується повне відшкодування збитків за порушення умов договору (контракту) на капітальне будівництво?
14. Які види господарсько-правових санкцій застосовуються у вертикальних відносинах з капітального будівництва? Які органи можуть застосовувати такі санкції?
| Тема 25. | Правове забезпечення інноваційної діяльності
1. Поняття інновацій та інноваційної діяльності.
2. Система законодавства про інноваційну діяльність.
3. Інноваційні правовідносини.
4. Заходи щодо стимулювання інноваційної діяльності.
1. Поняття інновацій та інноваційної діяльності
Однією з економіко-правових форм інвестиційної діяльності є інноваційна діяльність, яка має особливе значення у зв'язку з орієнтацією нашої держави на забезпечення інноваційного шляху розвитку економіки країни.
Незважаючи на деякі розбіжності в законодавстві (про що зазначатиметься нижче) можна дати таке визначення цього поняття:
450
Інноваційная діяльність - це одна з економіко-правових форм інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу з метою досягнення певного соціально-економічного ефекту, в т. ч. випуску і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології, досягнення прогресивних міжгалузевих структурних зрушень, здійснення якісних змін у стані продуктивних сил, поліпшення соціального й екологічного становища, випуску нових конкурентоздатних товарів, послуг та ін.
Вирішальною ознакою інноваційної діяльності є інновації, що створюються в результаті її здійснення та/або застосовуються в процесі її здійснення.
Інновації - новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.
Залежно від мети здійснення інноваційна діяльність може бути некомерційною та комерційною.
Некомерційною слід визнати таку інноваційну діяльність, метою здійснення якої є виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя (тобто отримання прибутку - як безпосередня мета здійснення такої діяльності - відсутня, проте вона може бути досягнена згодом як один з її результатів).
Комерційною є інноваційна діяльність, яка спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг.
Види інноваційної діяльності відповідно до ст. 327 ГК України визначаються залежно від її напрямів:
• проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об'єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;
• розробка, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;
' • розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального та екологічного становища;
• технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будів-
451
ництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.
Здійснення інноваційної діяльності можливе завдяки збалансованій реалізації (1) приватних інтересів учасників (в т. ч. суб'єктів) такої діяльності (в забезпеченні конкурентоспроможності товарів та послуг та збільшення в результаті цього розміру прибутку від їх реалізації) і (2) публічних інтересів (в підвищенні ефективності економіки країни, регіону, а також задоволення інших суспільних потреб у сфері охорони здоров'я, освіти, культури тощо). Зазначена обставина зумовлює втручання держави в сферу інноваційної діяльності, основні напрями та принципи державної інноваційної політики, серед яких:
- визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;
- формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;
- створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;
- забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;
- ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;
- здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;
- фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;
- сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;
- інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;
- підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.
Для стимулювання залучення інвестицій в інноваційну діяльність встановлена система державних гарантій (ст. 329 ГК України) та низка інших заходів.
Держава гарантує суб'єктам інноваційної діяльності:
- підтримку інноваційних програм і проектів, спрямованих на реалізацію економічної та соціальної політики держави;
- підтримку створення та розвитку суб'єктів інфраструктури інноваційної діяльності;
- охорону та захист прав інтелектуальної власності, захист від недобросовісної конкуренції у сфері інноваційної діяльності;
452
- вільний доступ до інформації про пріоритети державної економічної та соціальної політики, про інноваційні потреби та результати науково-технічної діяльності, крім випадків, передбачених законом;
- підтримку щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері здійснення інноваційної діяльності.
Програмою розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 р. № 1801) передбачений комплекс заходів, спрямованих на стимулювання інноваційної діяльності, вт.ч.:
• створення системи пільгового рефінансування комерційних банків у разі надання ними пільгових кредитів для реалізації інвестиційних проектів з розроблення і впровадження високотехнологіч-ного устаткування та іншої інноваційної продукції;
• розширення практики пільгового кредитування під заставу майна суб'єктів господарської діяльності;
• створення пайових інвестиційних фондів для реалізації великих інноваційних проектів;
• розширення форм кредитування інноваційних підприємств шляхом здійснення лізингових, факторингових та інших операцій.
Найбільшого заохочення з боку держави та суспільства заслуговує інноваційна діяльність з пріоритетних напрямів, що забезпечують науково-технологічне оновлення виробництва та сфери послуг у країні, наповнення внутрішнього ринку конкурентною нау-коємною продукцією та можливість виходу з нею на світовий ринок. З метою концентрації ресурсів держави на таких напрямах Законом України від 16.01.2003 р. «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» передбачено механізми реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності залежно від їх видів: стратегічні (розраховані на тривалу перспективу - не менш як десять років - найважливіші напрями інноваційної діяльності щодо забезпечення соціально-економічного зростання держави, розроблені на основі науково-прогнозного аналізу світових тенденцій соціально-економічного та науково-технологічного розвитку з урахуванням можливостей вітчизняного інноваційного потенціалу) і середньострокові (розраховані на реалізацію протягом найближчих трьох - п'яти років напрями інноваційного оновлення промислового, сільськогосподарського виробництва та сфери послуг щодо освоєння випуску нових наукоємних товарів та послуг з високою конкурентоспроможністю на внутрішньому та/або зовнішньому ринках).
453
Проте напрям стимулювання інноваційної діяльності держава поєднує з іншим, що має забезпечити ефективність використання коштів держави та місцевих бюджетів на підтримку інновацій та уникнення (мінімізацію) зловживань з боку несумлінних суб'єктів інноваційної діяльності. Це забезпечується низкою відповідних заходів, серед яких провідне місце належить науково-технічній експертизі інноваційних проектів та їх реєстрації. В обов'язковому порядку підлягають такій експертизі інноваційні проекти з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, а також інноваційні проекти, що реєструються з метою отримання передбачених законом пільг (щодо оподаткування, амортизації, митного регулювання).
2. Система законодавства про інноваційну діяльність
Інноваційна діяльність - як економіко-правова форма інвестиційної діяльності - регулюється низкою нормативно-правових актів різної юридичної сили - від законів до локальних нормативно-правових актів.
Нормативно-правові акти вищої юридичної сили:
Кодекси:
• Господарський кодекс України, в главі 34 дається визначення інноваційної діяльності (ст. 325), визначаються її види (ст. 327), форми інвестування в інновації (ст. 326), шляхи та форми державного регулювання (ст. 328) та система державних гарантій інноваційної діяльності (ст. 329), основні засади державної експертизи інноваційних проектів (ст. 330), поняття та зміст договору на створення і передачу науково-технічної продукції (ст. 331), який використовується для виконання інноваційних розробок на замовлення суб'єкта інноваційної діяльності з метою їх наступної реалізації;
• Цивільний кодекс України - глава 62 «Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт» (регулює договірні відносини, що складаються в процесі виконання таких робіт, в т. ч. розробки інноваційних проектів).
Закони України:
• від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність», в ст. З якого закріплено поняття інноваційної діяльності як однієї з форм інвестиційної діяльності.
• від 13.12.1991 р. «Про наукову і науково-технічну діяльність», згідно з яким інноваційна діяльність належить до науково-технічної (ст. 1);
454
• Закон України від 02.10.1995 р. «Про наукову і науково-технічну експертизу», що визначає основні засади проведення науково-технічної експертизи, включаючи й експертизу інноваційних програм та проектів;
• від 16 липня 1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків», що регулює особливість здійснення інноваційної діяльності зазначених у ньому суб'єктів інноваційної діяльності;
• від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність», що забезпечує правове регулювання комерційної інноваційної діяльності, в т. ч.: дає визначення основним поняттям (інновацій, інноваційної діяльності, інноваційного продукту, інноваційної продукції, інноваційного проекту, інноваційної інфраструктури, суб'єктів інноваційної діяльності, інноваційного підприємства, об'єктів інноваційної діяльності - статті 1, 4, 5, 14-16), закріплює принципи державної політики у сфері комерційної інноваційної діяльності (ст. 3), основні засади державного регулювання в цій сфері (статті 6—12), визначає правовий режим інноваційних проектів (статті 12-13) та заходи щодо стимулювання інноваційної діяльності (статті 17-22);
• від 16.01.2003 р. «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» закріплює визначення понять пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, їх видів (стратегічні та середньо-строкові), основних засад їх формування, експертизи, затвердження, механізму їх реалізації та моніторингу.
Крім законів, Верховна Рада України прийняла низку постанов, які регулюють інноваційні відносини. Однією з них (від 13 липня 1999 р.) є затверджена Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України», в якій визнається виключна значущість інноваційного шляху розвитку економіки України, визначаються його головні цілі, пріоритетні напрями, комплекс стимулюючих та організаційно-управлінських заходів.
Підзаконні нормативно-правові акти з питань інноваційної діяльності регулюють, як правило, процедурні та/або організаційні аспекти питання інноваційних відносин, серед них:
Акти Президента:
< в т. ч. Указ Президента України 20.04.2004 р. «Про фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави», яким (з метою технічного та технологічного оновлення підприємств) передбачено спрямування частини коштів (не менш як 10%) отриманих від
455
приватизації державного майна, на фінансову підтримку інноваційної діяльності стратегічно важливих для економіки та безпеки України підприємств.
Постанови Уряду України:
• Постанова KM України від 03.04.1996 р. № 404 «Про Концепцію державної підтримки розвитку малого підприємництва», якою передбачається низка заходів стимулювання малого підприємництва, в т. ч. і за рахунок сприяння інновацій;
• Постанова KM України від 22.05.1996 р. № 549 «Про затвердження Положення про порядок створення і функціонування тех-нопарків та інноваційних структур інших типів», в якому закріплюється поняття інноваційних структур, їх види, порядок створення та реєстрації (в спеціальному порядку як додаткового до загального), джерела їх фінансування тощо;
• Постанова KM України від 17 грудня 1999 р. № 2311 Про нормативно-правові акти щодо забезпечення реалізації Закону України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків;
• Постанова KM України від 14 грудня 2001 р. № 1691 «Про порядок укладення договорів про спільну діяльність щодо виконання інвестиційних та інноваційних проектів» (визначає обов'язковість укладення таких договорів між суб'єктами інноваційної діяльності, на яких поширюється дія Закон України від 16 липня 1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона», «Інститут монокристалів»;
• Постанова KM України від 28 грудня 2001 р. № 1801 «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки», в якій важливим напрямом державної інвестиційної політики визнається сприяння створенню індустріальних парків для розвитку високотехнологічних виробництв, а також передбачається низка заходів, спрямованих на його реалізацію;
• Постанова KM України від 05.08.2002 р. № 1106 «Про заходи щодо підтримки інноваційно-інвестиційних проектів»;
• Постанова KM України від 17 липня 2003 р. № 1094 «Про затвердження Порядку формування, експертизи та обговорення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності»;
• Постанова KM України від 6 серпня 2003 р. № 1219 «Про затвердження Положення про Комісію з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів»;
456
• Постанова КМ України від 17 вересня 2003 р. № 1474 «Про затвердження Порядку державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів».
Індивідуальні постанови:
• від 27 жовтня 1999 р. №1989 «Про фінансування інноваційного проекту «Створення мікросупутника для теплових випробувань з використанням сучасних технологій»;
• від 20 жовтня 1999 р. №1941 «Про фінансування інноваційного проекту виробництва автобусів малої місткості»;
• Постанова KM України від 27.08.2002 р. № 1244 «Про реалізацію пілотного інноваційного проекту розроблення та виробництва новітніх автономних інтегрованих систем з використанням сонячних організаційних енергетичних систем, вітроустановок та енерго-накопичувачів на базі міжнародної науково-промислової корпорації «Веста»;
• та ін.
Відомчі нормативно-правові акти:
Порядок ведення державного реєстру технопарків та інноваційних структур інших типів, затв. Міністерством економіки у справах науки і технологій 21.03.1997 р.
Міжнародно-правові акти:
Угода про науково-технічне співробітництво в межах СНД (13.03.1992 р.);
Угода від 24 вересня 1993 р. про підтримку і розвиток малого підприємництва в державах - учасницях СНД (Угоду ратифіковано із застереженнями Законом № 582-XIV від 08.04.99);
Угода від 24 грудня 1993 р. про міждержавну експертизу проектів будівництва, які становлять взаємний інтерес для держав -учасниць Співдружності Незалежних Держав;
Угода від 16 червня 1994 р. між Україною та Європейським Співтовариством про наукове і технологічне співробітництво (Угоду ратифіковано Законом № 368-IV від 25.12.2002);
Угода між Урядом України, Урядом Російської Федерації та Кабінетом Міністрів Республіки Білорусь про співробітництво і кооперацію в галузі створення і виробництва хімічних волокон і технологічного обладнання для їх випуску (Москва, 17 жовтня 1994 p.).
457
3. Інноваційні правовідносини
У процесі організації, безпосереднього здійснення інноваційної діяльності та контролю за дотриманням її суб'єктами вимог чинного законодавства складається особливий різновид господарських відносин - інноваційні відносини, що, як правило, регулюються актами законодавства різної юридичної сили та договорами.
Інноваційні відносини складаються щодо певних благ. Ст. 4 Закону «Про інноваційну діяльність» визначає цінності, що можуть бути об'єктами інноваційної діяльності, а саме:
- інноваційні програми і проекти;
- нові знання та інтелектуальні продукти;
- виробниче обладнання та процеси;
- інфраструктура виробництва і підприємництва;
- організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;
- сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;
- товарна продукція;
- механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.
Учасниками інноваційних відносин є:
1) суб'єкти інноваційної діяльності;
2) органи (організації), наділені управлінсько-контрольними повноваженнями у сфері такої діяльності;
3) особи, що належать до інноваційної інфраструктури;
4) споживачі інноваційної продукції.
Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні та/або юридичні особи - як резиденти, так і нерезиденти, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів (ст. 5 Закону України «Про інноваційну діяльність»). Серед суб'єктів такої діяльності виділяють інноваційні структури, що створюються з метою інтенсифікація розроблення, виробництва та впровадження наукоємної конкурентоспроможної продукції із спрямуванням вза-ємоузгоджених дій наукових організацій, закладів освіти, промислових підприємств та інших суб'єктів на задоволення потреб внутрішнього ринку і нарощування експортного потенціалу країни.
Відповідно до Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів (затв.
458
Постановою KM України від 22.05.1996 p. № 549), інноваційною структурою є юридична особа будь-якої організаційно-правової форми, що створена відповідно до законодавства (вид А), або група юридичних і фізичних осіб, яка діє на основі договору про спільну діяльність (вид Б), з визначеними галуззю діяльності та типом функціонування, орієнтованим на створення та впровадження наукоємної конкурентоспроможної продукції.
Розрізняють інноваційні структури організаційного типу (вид А) та договірного типу (вид Б).
Інноваційні структури організаційного типу (виду А) створюються в порядку, встановленому законодавством для відповідних організаційних форм суб'єктів підприємництва (підприємства, господарські товариства, виробничі кооперативи, господарські об'єднання, в т. ч. об'єднання підприємств).
Інноваційні структури договірного типу (виду Б) створюються шляхом укладення учасниками інноваційної структури договору про спільну діяльність, в якому мають бути зазначені відомості: про склад учасників, напрями інноваційної діяльності, органи управління і порядок прийняття ними рішень, права та обов'язки учасників, порядок фінансування спільної діяльності та розподілу прибутку, прийняття нових учасників інноваційної структури, порядок ліквідації інноваційної структури (припинення дії договору) та розподілу майна між учасниками.
Учасниками інноваційної структури можуть бути будь-які підприємства, організації та установи незалежно від форм власності (з урахуванням обмежень, встановлених законодавчими актами), зокрема:
- науково-дослідні та проектно-конструкторські організації, які працюють за профілем інноваційної структури;
- навчальні заклади, які працюють за профілем інноваційної структури або спеціалізуються на підготовці та підвищенні кваліфікації фахівців з базових спеціальностей інноваційної структури;
- виробничі підприємства, які впроваджують результати науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт та винаходів;
- інноваційні фонди, комерційні банки, страхові фірми;
- суб'єкти підприємницької діяльності, що надають юридичні послуги, послуги в галузі науково-технічної експертизи, менеджменту, маркетингу, транспорту, рекламної, видавничої та інформаційної діяльності.
Основними джерелами фінансування інноваційної структури є: вклади учасників; бюджетне фінансування за умови виконання державного замовлення; кредити банків; інвестиції, в тому числі
459
іноземні; прибуток від підприємницької діяльності інноваційної структури; випуск в обіг цінних паперів.
Набуття статусу інноваційної структури (що засвідчується свідоцтвом про її реєстрацію та дає їй право на отримання податкових, валютно-фінансових та інших передбачених законодавством пільг і переваг) відбувається з дотриманням встановленої процедури, першим етапом якої є розробка і затвердження уповноваженим на це органом (Комісією з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів) проекту діяльності інноваційної структури, який повинен містити:
- визначення концепції та цілей функціонування інноваційної структури;
- визначення основного інноваційного продукту (товару, виду послуг);
- техніко-економічне обґрунтування;
- інформацію про учасників інноваційної структури;
- інформацію про її органи управління та положення про орган управління науково-технічною діяльністю інноваційної структури, погоджене з МОН України;
- бізнес-план, який передбачає комплекс підготовчих робіт з розгортання інноваційної структури (проведення необхідної інформаційно-рекламної роботи, залучення коштів заінтересованих українських та іноземних інвесторів, виділення відповідної земельної ділянки тощо), робоче освоєння території, будівництво і оснащення конкретних об'єктів, формування творчих колективів, опрацювання організаційно-економічного механізму функціонування інноваційної структури, створення бізнес-центру, технологічних інкубаторів, інноваційних фондів, навчальних закладів, консалтингових і страхових фірм тощо, міжнародне співробітництво, виробничу та комерційну діяльність.
Проект діяльності інноваційної структури (1С) разом з її статутом (для 1С корпоративного типу/для виду А) або договором про спільну діяльність (для 1С договірного типу/виду Б) подаються до Комісії з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів (Комісія), яка протягом не більш як 90 днів з моменту подання зазначених документів організує проведення їх експертизи і визначає відповідність критеріям діяльності 1С для набуття відповідного статусу (критерії визначаються Комісією, виходячи з вимог забезпечення світового рівня продукції/послуг, яку мають виробляти ці 1С).
Комісія готує експертний висновок та пропозиції щодо надання
460
інноваційній структурі відповідного статусу, на підставі якого Міністерство освіти та науки України (МОН) здійснює реєстрацію інноваційної структури та її основного інноваційного продукту шляхом включення її до Державного реєстру інноваційних структур та видачі відповідного свідоцтва встановленого зразка.
Найбільш поширеним різновидом 1С організаційного типу є інноваційне підприємство.
Інноваційним підприємством, відповідно до статей 1 і 16, визнається 1С організаційного типу (підприємство будь-якої організаційно-правової форми або об'єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 відсотків його загального обсягу продукції і (або) послуг. Інноваційне підприємство може функціонувати як: інноваційний центр, бізнес-інкубатор, технополіс, технопарк і т. ін.
Інноваційний продукт - це результат науково-дослідної і (або) дослідно-конструкторської розробки, що відповідає таким вимогам: 1) він є реалізацією (впровадженням) об'єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного досягнення тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об'єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів; 2) розробка продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень; 3) в Україні цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, він є конкурентоздатним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.
Інноваційна продукція - це нові конкурентоздатні товари чи послуги, що відповідають таким вимогам: 1) є результатом виконання інноваційного проекту; 2) така продукція виробляється (буде вироблена) в Україні вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншою аналогічною продукцією, представленою на ринку, є конкурентоздатною і має суттєво вищі техніко-економічні показники.
Інноваційний продукт та інноваційна продукція виробляються в результаті реалізації інноваційного проекту. Інноваційний проект — це комплект документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції. Якщо інноваційний проект належить до одного з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною
461
Радою України, він визнається пріоритетним інноваційним проектом (Порядок формування, експертизи та обговорення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1094).
Інноваційні проекти незалежно від джерел інвестування підлягають обов'язковій державній експертизі з питань додержання екологічних, містобудівних та санітарно-гігієнічних вимог. Крім того, деякі категорії інноваційних проектів відповідно до ст. 330 ГК України підлягають державній експертизі в повному обсязі. Це стосується таких випадків:
• інвестування інноваційних проектів за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів;
• виконання інноваційного проекту на замовлення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування;
• у разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про необхідність експертизи окремих інноваційних проектів, що мають важливе народногосподарське значення.
Державна підтримка реалізації інноваційного проекту та передбачені законом пільги можуть надаватися лише за умови його державної реєстрації, яка здійснюється МОН України за ініціативою суб'єкта інноваційної діяльності у порядку, визначеному постановою KM України від 17 вересня 2003 р. № 1474 «Про затвердження Порядку державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів».
Необхідною умовою занесення проекту до Державного реєстру інноваційних проектів є його кваліфікування. Для кваліфікування інноваційних проектів МОН України (спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності) організує проведення експертизи прийнятих до розгляду інноваційних проектів (виконується за рахунок коштів суб'єктів інноваційної діяльності, які заявляють проекти на державну реєстрацію, відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизу»). Проекти, що визнані за результатами експертизи інноваційними, заносяться МОН України до Державного реєстру інноваційних проектів, інформація про це публікується в офіційному бюлетені МОН України, а суб'єкту інноваційної діяльності видається свідоцтво про державну реєстрацію інноваційного проекту (є чинним протягом трьох років від дати його видачі).
До другої категорії учасників інноваційних правовідносин (органів/організацій, наділених управлінсько-контрольними повноваженнями у сфері інноваційної дільності) насамеред належать органи
462
державного регулювання. Такими відповідно до розділу II Закону «Про інноваційну діяльність» є:
Верховна Рада України (визначає єдину державну політику у сфері інноваційної діяльності і здійснює повноваження, визначені ст. 7 Закону «Про інноваційну діяльність»: створює законодавчу базу для сфери інноваційної діяльності; затверджує пріоритетні напрями інноваційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або у складі Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку, охорони довкілля; в межах Державного бюджету України визначає обсяг асигнувань для фінансової підтримки інноваційної діяльності);
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні і районні ради (затверджують регіональні інноваційні програми, що кредитуються з бюджетів відповідно Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів; визначають кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів для фінансової підтримки регіональних інноваційних програм; контролюють фінансування регіональних інноваційних програм за кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів);
представницькі органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради (відповідно до їх компетенції: затверджують місцеві інноваційні програми; визначають кошти місцевих бюджетів для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм; створюють комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм за кошти місцевих бюджетів, затверджують їх статути чи положення про них, підпорядковують їх своїм виконавчим органам; доручають своїм виконавчим органам фінансування місцевих інноваційних програм за рахунок коштів місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи або через комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи; затверджують порядок формування і використання коштів комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ; контролюють фінансування місцевих інноваційних програм за кошти місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи; контролюють діяльність комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ);
Кабінет Міністрів України здійснює державне управління та забезпечує реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності; готує та подає Верховній Раді України пропозиції щодо
463
пріоритетних напрямів інноваційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або в рамках Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; здійснює заходи щодо реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності; сприяє створенню ефективної інфраструктури у сфері інноваційної діяльності; створює спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, затверджує їх статути чи положення про них, підпорядковує ці установи спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності; готує та подає Верховній Раді України як складову частину проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки виконання інноваційних проектів через спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи; затверджує положення про порядок державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів; інформує Верховну Раду України про виконання інноваційних проектів, які кредитувалися за кошти Державного бюджету України, і про повернення до бюджету наданих раніше кредитів);
Міністерство освіти та науки (МОН) України - спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності: здійснює заходи щодо проведення єдиної науково-технічної та інноваційної політики; готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, державних інноваційних програм і щодо необхідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування; координує роботу у сфері інноваційної діяльності інших центральних органів виконавчої влади; визначає свій окремий підрозділ для кваліфікування інноваційних проектів з метою їх державної реєстрації; здійснює державну реєстрацію інноваційних проектів і веде Державний реєстр інноваційних проектів; готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, розробляє статути чи положення про ці установи; затверджує порядок формування і використання коштів підпорядкованих йому спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ і контролює їх діяльність; доручає державним інноваційним фінансово-
464
кредитним установам здійснення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік; організовує підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері інноваційної діяльності); здійснює контрольні функції у сфері інноваційної діяльності щодо суб'єктів такої діяльності;
центральні органи виконавчої влади: здійснюють підготовку пропозицій щодо реалізації інноваційної політики у відповідній галузі економіки, створюють організаційно-економічні механізми підтримки її реалізації; доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів із пріоритетних галузевих напрямів інноваційної діяльності і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік); здійснюють державний контроль у сфері інноваційної діяльності для забезпечення дотримання всіма її суб'єктами вимог законодавства щодо такої діяльності;
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації (у межах делегованих їм органами місцевого самоврядування повноважень) відповідно до їх компетенції: розробляють проекти регіональних інноваційних програм і подають їх для затвердження відповідно Верховній Раді Автономної Республіки Крим, обласним і районним радам; вживають заходів щодо виконання регіональних інноваційних програм; сприяють інноваційній діяльності у своєму регіоні і створенню сучасної інфраструктури у цій сфері; залучають підприємства, установи і організації, розташовані на підпорядкованій їм території, за їх згодою, до розв'язання проблем інноваційного розвитку регіонів; доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам (їх регіональним відділенням) проведення конкурсного відбору інноваційних проектів регіональних інноваційних програм і здійснення їх фінансової підтримки у межах коштів, передбачених у бюджеті Автономної Республіки Крим і обласних та районних бюджетах; подають пропозиції спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності стосовно включення інноваційних проектів за регіональними програмами до державних програм і їх фінансування шляхом кредитування із державного бюджету).
виконавчі комітети органів місцевого самоврядування відпо-
465
відно до їх компетенції: розробляють проекти місцевих інноваційних програм і подають їх для затвердження відповідним місцевим радам; вживають заходів щодо виконання місцевих інноваційних програм; залучають підприємства, установи і організації, розташовані на підпорядкованій їм території, за їх згодою, до розв'язання проблем інноваційного розвитку населених пунктів; доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам (їх регіональним відділенням) або комунальним інноваційним фінансово-кредитним установам проведення конкурсного відбору інноваційних проектів місцевих інноваційних програм і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених у відповідному місцевому бюджеті; готують і подають відповідним місцевим радам пропозиції щодо створення комунальних спеціалізованих інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм; подають пропозиції спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності стосовно включення інноваційних проектів за місцевими програмами до державних програм і їх фінансування шляхом кредитування із державного бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи;
Комісія з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів (постійно діючий орган Кабінету Міністрів України), яка відповідно до постанови KM від 6 серпня 2003 р. № 1219: здійснює організаційне та методичне забезпечення роботи із створення і функціонування технологічних парків та інноваційних структур інших типів; розглядає і надає рекомендації щодо формування стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності та середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності загальнодержавного, галузевого та регіонального рівнів; вносить пропозиції до проектів державних інноваційних програм і щодо необхідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування; розглядає пропозиції щодо державного замовлення на інноваційну продукцію; сприяє організації проведення систематичного моніторингу інноваційного розвитку України, а також виконання інноваційних та інвестиційних проектів; організує проведення експертизи проектів створення технологічних парків та інноваційних структур інших типів, вирішує питання щодо їх державної реєстрації; погоджує пріоритетні напрями діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів; приймає рішення щодо реєстрації інвестиційних та інноваційних проектів технологічних парків та інноваційних структур інших типів;
466
вирішує питання щодо подальшої реалізації інвестиційних та інноваційних проектів технологічних парків та інноваційних структур інших типів за результатами моніторингу їх виконання; готує пропозиції щодо: доцільності надання суб'єктам інноваційної діяльності фінансової підтримки за рахунок коштів державного бюджету; удосконалення системи показників і критеріїв економічної та соціальної ефективності інвестиційних та інноваційних проектів, що виконуються технологічними парками та інноваційними структурами інших типів; удосконалення механізму ведення оперативного бухгалтерського обліку витрат на інвестиційні та інноваційні проекти, запровадження системи контролю та відповідної державної статистичної і бухгалтерської звітності; сприяння реалізації механізму нарахування та цільового використання коштів, що акумулюються на спеціальних рахунках технологічних парків, здійснення контролю за цільовим використанням сировини, матеріалів, устаткування, комплектуючих виробів та інших товарів, що ввозяться технологічними парками в Україну для реалізації інвестиційних та інноваційних проектів;
Державний контроль у сфері інноваційної діяльності здійснюється: а) МОН України - спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності; б) Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування у межах їх повноважень; в) щодо визначених статтями розділу V Закону «Про' інноваційну діяльність» особливостей оподаткування - Державною податковою адміністрацією України.
Третю категорію учасників інноваційних правовідносин складають особи (підприємства, установи, організації, індивідуальні підприємці), що в сукупності створюють так звану інноваційну інфраструктуру. Поняття інноваційної інфраструктури як сукупності підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо) закріплюється в ст. 1 Закону «Про інноваційну діяльність».
Особливий правовий статус у сфері інноваційної діяльності мають державні та комунальні небанківські інноваційні фінансово-кредитні установи (статті 19 і 20 Закону «Про інноваційну діяльність»), що забезпечують фінансову підтримку суб'єктів інноваційної діяльності у разі реалізації ними пріоритетних (державних та комунальних) інноваційних проектів;
467
Державні інноваційні фінансово-кредитні установи:
- створюються Кабінетом Міністрів України, який приймає відповідне рішення за поданням МОН України;
- підпорядковуються спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності (МОН України) і діє на основі Положення (Статуту), що затверджується Кабінетом Міністрів України;
- кошти такої установи формуються за рахунок коштів Державного бюджету України, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік, залучених згідно з чинним законодавством вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та фізичних осіб, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, від власної чи спільної фінансово-господарської діяльності та інших джерел, не заборонених законодавством України;
- повноваження: (а) організація конкурсного відбору інноваційних проектів з метою надання фінансової підтримки відповідно до ст. 17 Закону «Про інноваційну діяльність»; (б) надання за рахунок коштів Державного бюджету України фінансової підтримки суб'єктам інноваційної діяльності для реалізації ними інноваційних проектів за наявності визначених законом умов (відбору включеного до Державного реєстру інноваційного проекту за результатами проведеного конкурсу; подання суб'єктом інноваційної діяльності, який реалізовуватиме цей проект, комплекту документів відповідно до встановленого переліку; наявності гарантій повернення коштів фінансової підтримки у вигляді застави майна, договору страхування, банківської гарантії, договору поруки тощо -у разі надання фінансової підтримки шляхом надання кредитів чи передачі майна у лізинг); (в) супроводження реалізації інноваційних проектів, які фінансуються такою установою; (г) контроль за цільовим використанням суб'єктами інноваційної діяльності наданих нею (установою) коштів.
Державною небанківською фінансово-кредитною установою є Українська державна інноваційна компанія (Компанія), що має такі характерні риси:
- створена відповідно до постанови KM України від 13 квітня 2000 р. № 654 «Про утворення Української державної інноваційної компанії» на базі і ліквідованих згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» Державного інноваційного фонду та його регіональних відділень;
- є наступником майнових прав і обов'язків, у тому числі за
468
договорами про надання інноваційних позик, Державного інноваційного фонду та його регіональних відділень, державних підприємств «Українська інноваційна фінансово-лізингова компанія», інформаційно-обчислювального центру «Спрінт-Інформ» (м. Київ), міжрегіональних інформаційних центрів: Дніпропетровський — «Дніпро-Спршт-Інформ», Львівський - «Захід-Інформ», Одеський -«Чорномор'я», Рівненський - «Рівне-Спрінт-Інформ», Харківський -«Харків-Спрінт» і Хмельницький - «Мегабайт-Інформ»;
- має статус юридичної особи, самостійний баланс, розрахунковий, поточні та інші рахунки в установах банків, круглу печатку із зображенням Державного Герба України, своїм найменуванням, а також штампи і бланки із своїм найменуванням знак для товарів і послуг;
- засновником Компанії є держава в особі Кабінету Міністрів України;
- з питань проведення державної інноваційної політики підпорядковується Міністерству освіти і науки (МОН України);
- основні завдання Компанії: розроблення нових інноваційних та інвестиційних проектів, спрямованих на забезпечення розвитку економіки, та організація відбору найефективніших проектів; фінансування за рахунок власних і залучених коштів науково-технічних і маркетингових досліджень, конструкторсько-технологічних та інших проектних робіт, науково-технічного пошуку, інноваційних та інвестиційних проектів, спрямованих на впровадження у виробництво прогресивних науково-технічних розробок і технологій, освоєння випуску нових видів продукції шляхом створення нових виробництв, передачі обладнання, устаткування в оренду (лізинг) або придбання частки корпоративних прав у підприємствах, які працюють за новітніми технологіями, надання підприємствам кредитів, їх інвестування, провадження з ними спільної діяльності; фінансування заходів щодо розвитку інноваційної інфраструктури; фінансування інноваційних та інвестиційних проектів за рахунок коштів державного бюджету відповідно до пріоритетів інноваційного та інвестиційного розвитку національної економіки; залучення коштів, у тому числі іноземних, для фінансування науково-технічних і маркетингових досліджень, конструкторсько-технологічних та інших проектних робіт, науково-технічного пошуку, інноваційних та інвестиційних проектів; забезпечення повернення до Компанії інноваційних позик, наданих ліквідованим Державним інноваційним фондом і його регіональними відділеннями, а також забезпечення управління іншими борговими зобов'язаннями згідно
469
із законодавством, у тому числі шляхом реструктуризації та запровадження управління борговими зобов'язаннями дебіторів; розроблення та здійснення комплексу заходів передінвестиційного характеру; супровід інноваційних та інвестиційних проектів, здійснення контролю за ефективним їх виконанням і використанням наданих коштів; налагодження співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями, урядовими та неурядовими організаціями іноземних держав з питань залучення фінансових ресурсів в економіку України і реалізація з ними спільних інноваційних та інвестиційних проектів і програм; участь у розробленні та здійсненні комплексу заходів організаційного, фінансового, економічного і правового характеру з метою забезпечення розвитку підприємництва, підтримки малого та середнього бізнесу в науково-технічній та інноваційній діяльності;
- діє на підставі статуту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 2000 р. № 979;
- предмет діяльності; кредитування та фінансування науково-технічних та маркетингових досліджень, конструкторсько-технологічних та інших проектних робіт, науково-технічного пошуку, розроблення та реалізації інноваційних та інвестиційних проектів і програм; фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів; випуск цінних паперів (облігацій, векселів тощо); купівля-продаж цінних паперів, а також операції з ними; придбання права вимоги з поставки товарів, надання послуг і виконання робіт (факторинг); придбання за власні та залучені кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг); довірчі операції (залучення та розміщення коштів, управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів; набуття та реалізація прав інтелектуальної власності; проведення обстежень та досліджень потенційних об'єктів інноваційної та інвестиційної привабливості; забезпечення інформаційного обслуговування учасників інноваційних та інвестиційних проектів і програм на договірній основі; організація розроблення нових та відбір інноваційних та інвестиційних проектів відповідно до визначених Кабінетом Міністрів України пріоритетних напрямів економічного розвитку України, пошуку їх виконавців та інвесторів як в Україні, так і за її межами, у тому числі на конкурсних засадах; участь У реалізації цих проектів; організація та проведення попередньої експертизи, у тому числі державної комплексної та науково-технічної, інноваційних та інвестиційних проектів; участь у розробленні проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів
470
з питань удосконалення інноваційних та інвестиційних процесів тощо; забезпечення управління і супровіду інноваційних та інвестиційних проектів; підготовлення (розробка) висновків та пропозицій щодо доцільності залучення іноземних кредитів та інвестицій; забезпечення пошуку потенційних інвесторів та кредиторів для вітчизняних суб'єктів господарської діяльності, надання послуг з підготовки комплекту технічної, економічної та іншої необхідної документації до інноваційних та інвестиційних проектів; реалізація з іноземними інвесторами спільних інноваційних та інвестиційних проектів і програм; видача поручительств, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі; проведення організаторської роботи з надання гарантій (укладення договорів страхування, застави, поруки тощо) для забезпечення повернення інноваційних та інвестиційних коштів виконавцями проектів; забезпечення повернення позик та кредитів шляхом їх реструктуризації, управління борговими зобов'язаннями, реалізації заставленого майна, а також товарів, цінних паперів та інших активів, переданих у рахунок погашення боргу за кредитними договорами тощо; організація і проведення виставок, семінарів, конференцій, виставок-продажів та аукціонів; надання маркетингових, посередницьких, юридичних та інших консультаційних послуг; організація навчання, підвищення кваліфікації та перепідготовки спеціалістів у сфері інноваційної та інвестиційної діяльності; рекламно-видавнича діяльність.
- майно Компанії: (а) правовий титул майна - право власності; (б) склад майна: статутний капітал, резервний та інші фонди, оборотні кошти, а також всі матеріальні активи, цінності та кошти від повернення інноваційних позик ліквідованих Державного інноваційного фонду, його регіональних відділень і підприємств, від забезпечення управління іншими борговими зобов'язаннями згідно із законодавством та з іншого майна, закріпленого за Компанією; (в) відображення майна Компанії в її самостійному балансі;
- статутний капітал (СК) Компанії: (а) розмір СК - еквівалентний ЗО млн евро за офіційним курсом, установленим Національним банком; (б) напрями використання СК: 15 млн евро розміщується частинами на рахунках в банках України (при цьому банки та розмір кожної частини, яка не повинна перевищувати 15 відсотків загальної суми статутного капіталу Компанії, визначаються правлінням Компанії); на забезпечення статутної діяльності Компанії; на збільшення статутного капіталу Українського
471
банку реконструкції та розвитку, засновником якого виступає Компанія, шляхом купівлі акцій цього банку від їх цільової емісії;
- резервний (страховий): формується у розмірі 25 відсотків СК Компанії шляхом щорічного відрахування у розмірі 5 відсотків суми чистого прибутку Компанії - до досягнення цим фондом зазначеного розміру; в такому ж порядку здійснюється поповнення цього фонду у разі повного або часткового його використання;
- органи Компанії: правління (поточне керівництво); спостережна рада - контролюючий орган (формується засновником Компанії - Кабінетом Міністрів України);
- правління Компанії: (а) компетенція: вирішує питання організації господарської діяльності, фінансування, ведення обліку, складання звітності тощо; розглядає і приймає рішення з питань організації кредитування, фінансування і залучення коштів, проведення розрахунків, забезпечення грошового обігу, провадження зовнішньоекономічної діяльності, здійснення операцій з цінними паперами, управління дебіторською заборгованістю тощо; визначає організаційну структуру Компанії; приймає рішення про утворення, реорганізацію та ліквідацію спеціалізованих і регіональних відділень, філіалів та представництв Компанії, здійснює керівництво їх діяльністю, забезпечує виконання покладених на них завдань; затверджує положення про спеціалізовані та регіональні відділення, філіали та представництва Компанії; приймає рішення про участь у господарських товариствах, а також про придбання акцій (часток, паїв) господарських товариств у рахунок погашення боргу за кредитними договорами та інноваційними позиками, наданими у 1992-2000 роках Державним інноваційним фондом та його регіональними відділеннями; у випадках, передбачених законодавством, здійснює управління іншими борговими зобов'язаннями; вирішує питання добору, розстановки, підготовки та підвищення кваліфікації працівників Компанії; визначає умови та розміри оплати праці і матеріального стимулювання працівників Компанії, виходячи з її фінансового становища; розглядає матеріали ревізій і аудиторських перевірок, а також звіти керівників спеціалізованих та регіональних відділень, філіалів та представництв Компанії про результати їх роботи і приймає відповідні рішення; готує річний звіт і бухгалтерський баланс Компанії та подає їх на погодження Кабінетові Міністрів України; розглядає питання про притягнення до матеріальної відповідальності працівників Компанії (за винятком осіб, що входять до складу її правління); вирішує інші питання діяльності Компанії, передбачені цим Статутом, крім тих, що належать до ком-
472
петенції голови правління Компанії; (б) склад: голова, троє заступників (призначаються на посаду Кабінетом Міністрів України) та інші члени правління; (в) періодичність проведення засідань - у разі потреби; (г) умови правоможності прийняття правлінням рішень — у разі присутності на його засіданні не менш як 2/3 його членів; (д) порядок прийняття рішень - простою більшістю голосів присутніх на засіданні правління;
- Голова правління здійснює поточне керівництво Компанією, в т. ч.: управління майном Компанії в межах, визначених законодавством; представляє Компанію у відносинах з підприємствами, установами, організаціями та громадянами; дає доручення на вчинення юридичних дій від імені Компанії; установлює порядок підготовки і укладення договорів та інших угод, що укладаються від імені Компанії; затверджує штатний розпис Компанії; приймає на роботу і звільняє з роботи працівників Компанії, визначає умови оплати праці, застосовує до працівників Компанії заходи заохочення та дисциплінарного стягнення згідно із законодавством; розподіляє обов'язки між заступниками голови правління Компанії; видає накази з питань діяльності Компанії; затверджує положення про структурні підрозділи Компанії; виконує інші функції відповідно до законодавства та Статуту Компанії;
- відповідальність Компанії - усім майном, що належить їй на праві власності.
Якщо державні інноваційні фінансово-кредитні установи, як правило, надають фінансову підтримку інноваційним проектам, пріоритетність яких має насамперед загальнодержавне значення, то комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи опікуються інноваційними проектами регіонального (місцевого) значення і мають такі характерні риси:
- створюються відповідними органами місцевого самоврядування та підпорядковуються виконавчим органам місцевого самоврядування;
- діють на основі положень (статутів) про них, що розробляються і затверджуються органами місцевого самоврядування;
- кошти такої установи формуються за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету, залучених вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та фізичних осіб, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, власної чи спільної фінансово-господарської діяльності та інших джерел, не заборонених законодавством України;
повноваження: (а) організація конкурсного відбору місцевих
473
інноваційних програм/проектів з метою надання фінансової підтримки відповідно до ст. 17 Закону «Про інноваційну діяльність»; (б) надання за рахунок коштів місцевого фінансової підтримки суб'єктам інноваційної діяльності для реалізації ними місцевих інноваційних програм/проектів за наявності визначених законом умов (відбору включеного до Державного реєстру інноваційного проекту за результатами проведеного конкурсу; подання суб'єктом інноваційної діяльності, який реалізовуватиме цей проект, комплекту документів відповідно до встановленого переліку; наявності гарантій повернення коштів фінансової підтримки у вигляді застави майна, договору страхування, банківської гарантії, договору поруки тощо -у разі надання фінансової підтримки шляхом надання кредитів чи передавання майна у лізинг); (в) супроводження реалізації місцевих інноваційних програм/проектів, що фінансуються такою установою; (г) контроль за цільовим використанням суб'єктами інноваційної діяльності наданих нею (установою) коштів.
Відносини між суб'єктами інноваційної діяльності зазвичай складаються на договірних засадах. До договорів, за допомогою яких опосередковується інноваваційна діяльність, належать: (1) договори щодо організації та спільного здійснення інноваційної діяльності двома та більше її суб'єктами; (2) підрядні договори щодо розробки інновацій (інноваційного проекту) на замовлення суб'єкта інноваційної діяльності, який планує їх впроваджувати (реалізовувати) та/або використовувати в своїй діяльності.
Законодавство, що регулює договірні відносини у сфері інноваційної діяльності містить положення щодо таких видів договорів інноваційного характеру:
- договорів про спільну інноваційну діяльність; обов'язковість укладення таких договорів передбачена постановою KM України від 14 грудня 2001 р. № 1691 «Про порядок укладення договорів про спільну діяльність щодо виконання інвестиційних та інноваційних проектів» для суб'єктів інноваційної діяльності, на яких поширюється дія Закону України від 16 липня 1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків; такі договори мають визначати порядок об'єднання зазначеними суб'єктами фінансових, матеріальних і нематеріальних активів (у тому числі прав на промислову та інтелектуальну власність), покриття витрат за договорами, розподілу прибутку, відшкодування збитків, а також учасника цього договору, який здійснюватиме керівництво спільною діяльністю;
- договори на створення і передачу науково-технічної продукції
474
(ст. 331 ГК України). За цим договором одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі - НДДКР), а замовник зобов'язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх. Предметом договору на передачу науково-технічної продукції може бути модифікована науково-технічна продукція (завершені науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги, створення дослідних зразків або партій виробів, необхідних для проведення НДДКР згідно з вимогами, погодженими із замовниками, що виконуються чи надаються суб'єктами господарювання - науково-дослідними, конструкторськими, проектно-конструкторськими і технологічними установами, організаціями, а також науково-дослідними і конструкторськими підрозділами підприємств, установ і організацій тощо). Договір може укладатися на виконання усього комплексу робіт від дослідження до впровадження у виробництво науково-технічної продукції, а також на її подальше технічне супроводження (обслуговування). У разі якщо науково-технічна продукція є результатом ініціативних робіт, договір укладається на її передачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння.
Відносини між суб'єктами інноваційної діяльності та органами (організаціями), що здійснюють управлінсько-контрольні повноваження у сфері інноваційної діяльності, регулюються актами законодавства, що визначають повноваження зазначених органів (організацій) та обов'язки суб'єктів інноваціної діяльності щодо дотримання встановлених законом вимог.
Таким чином, інноваційними є врегульовані правом відносини, що складаються між суб'єктами інноваційної діяльності та уповноваженими органами щодо організації, безпосереднього здійснення такої діяльності та контролю за дотриманням її учасниками вимог інноваційного законодавства.
4. Заходи щодо стимулювання інноваційної діяльності
У сфері інноваційної діяльності держава застосовує стимули Двох видів - позитивні та негативні. До перших (позитивних) належать пільги та переваги, що надаються суб'єктам інноваційної Діяльності з метою їх заохочення до здійснення такої діяльності.
475
Позитивне стимулювання інноваційної діяльності включає: фінансову підтримку та пільги.
Фінансова підтримка за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів (у межах коштів, передбачених відповідними бюджетами) може надаватися у таких формах (ст. 17 Закону «Про інноваційну діяльність»):
а) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;
б) часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб'єктів інноваційної діяльності;
в) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;
г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;
д) майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України «Про страхування».
Крім фінансової підтримки (яка не є обов'язковою), суб'єкти інноваційної діяльності мають право на отримання таких видів пільг: (а) податкових; (б) амортизаційних; (в) митних. Слід, однак, зазначити, що протягом 2003-2004 років дія статей 21 і 22 Закону «Про інноваційну діяльність» стосовно цих пільг була призупинена згідно із законами від 26.12.2002 р. «Про Державний бюджет України на 2003 рік», від 27.11.2003 р. «Про Державний бюджет на 2004 рік».
Особливості в оподаткуванні інноваційної діяльності полягають в наданні пільг щодо (1) податку на додану вартість, (2) податку на прибуток та (3) земельного податку.
Оподаткування об'єктів інноваційної діяльності здійснюється у порядку, за яким 50 відсотків податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаних з виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток, одержаний від виконання цих проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на
476
його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз. Проте реалізація зазначених пільг пов'язується з наявністю таких умов: (а) виконання зареєстрованого в установленому порядку інноваційного проекту суб'єктом інноваційної діяльності розпочато не пізніше вісімнадцяти місяців від дати його державної реєстрації; (б) суб'єкт інноваційної діяльності про початок реалізації інноваційного проекту у місячний строк повідомляє відповідний орган Державної податкової адміністрації і (в) по всіх господарських операціях, пов'язаних з виконанням інноваційного проекту, веде окремий бухгалтерський облік.
Крім того, у разі виконання пріоритетного інноваційного проекту, яким передбачається випуск особливо важливого інноваційного продукту (визначеного таким прийнятою постановою Кабінету Міністрів України), сировина, устаткування, обладнання, комплектуючі та інші товари (крім підакцизних товарів), які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають вимогам проекту, при ввезенні в Україну протягом строку чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту звільняються від сплати податку на додану вартість.
Пільги щодо земельного податку передбачаються для інноваційних підприємств, які сплачують такий податок за ставкою у розмірі 50 відсотків чинної ставки оподаткування.
Амортизаційні пільги надаються інноваційним підприємствам, яким дозволяється прискорена амортизація основних фондів і встановлюється щорічна двадцятивідсоткова норма прискореної амортизації основних фондів групи 3. При цьому амортизація основних фондів групи 3 проводиться до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення.
Особливості митного регулювання інноваційної діяльності (і надання відповідних пільг) полягають у звільненні від сплати ввізного мита сировини, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів (крім підакцизних товарів), які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають вимогам проекту, за умови їх використання для реалізації пріоритетного інноваційного проекту щодо випуску особливо важливого інноваційного продукту (номенклатура та обсяги ввезення сировини, матеріалів, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів мають бути визначені в інноваційному проекті перед його державною реєстрацією). Суб'єкти інноваційної діяльності та інші її учасники,
477
яким надаються митні пільги, щоквартально складають та подають до органів митної служби за своїм місцезнаходженням звіти про використання ввезених ними сировини, матеріалів, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів.
Негативні стимули у формі відповідальності за порушення вимог інноваційного законодавства та умов договорів інноваційного характеру спрямовані на захист публічних інтересів у цій сфері, а також законних приватних інтересів суб'єктів інноваційної діяльності та тих її учасників, що належать до інноваційної інфраструктури. Система негативних стимулів у формі відповідальності за порушення вимог інноваційного законодавства виконує не лише стимулюючу, а й інші функції - попередження правопорушень у сфері інноваційної діяльності, контролю за ефективністю діяльності її суб'єктів, інформування учасників інноваційної діяльності про результати діяльності - як їх власної, так і їх партнерів, контрагентів, виробників інноваційної продукції.
Негативне стимулювання застосовується у таких формах:
- відшкодування збитків (застосовується у разі порушення договірних зобов'язань у сфері інноваційної діяльності, завдання шкоди її суб'єктам та іншим учасникам);
- оперативно-господарських санкцій (дострокове розірвання в установленному порядку договорів інноваційного характеру у разі грубого порушення іншою стороною договірних зобов'язань; зміна порядку оплати виконання - відповідно до умов договору - з метою уникнення повторення порушень строків оплати; прийняття виконання після застосування спеціальної процедури, передбаченої договором на випадок виявлення порушень щодо якості виконання, та ін.);
- адміністративно-господарські санкції, а саме:
(а) позбавлення передбачених законом пільг (так, у разі використання сировини, матеріалів, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів, ввезених в Україну без сплати ввізного мита та податку на додану вартість згідно з положеннями частини першої статті 20 Закону «Про інноваційну діяльність», не для потреб виконання інноваційного проекту ввізне мито та податок на додану вартість сплачуються до бюджету в повному обсязі; при -цьому платник податку зобов'язаний збільшити податкові зобов'язання за наслідками податкового періоду, в якому відбулося таке порушення, на суму ввізного мита і податку на додану вартість, що мали бути сплачені при ввезенні на митну територію таких товарів, а також сплатити пеню, нараховану на
478
суму податків, виходячи із 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, що діяла на день збільшення податкового зобов'язання, за період їх нецільового використання);
(б) анулювання державної реєстрації інноваційного/пріоритетного інноваційного проекту та запису про реєстрацію у Реєстрі до закінчення строку дії свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту (здійснюється МОН України за результатами аналізу даних моніторингу виконання такого проекту на підставі рішення, погодженого Комісією з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів та затвердженого наказом МОН України);
(в) анулювання державної реєстрації інноваційної структури та виключення її з Державного реєстру інноваційних структур (здійснюється МОН України у разі виявлення невідповідності її діяльності критеріям, визначеним Комісією з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів).
Закон «Про інноваційну діяльність» містить положення щодо відповідальності МОН за повноту і достовірність експертизи і за збереження конфіденційної інформації, пов'язаної з інноваційними проектами. Неправомірні кваліфікація і державна реєстрація проекту як інноваційного тягнуть за собою відповідальність згідно із законом. Правопорушеннями при кваліфікуванні і державній реєстрації інноваційних проектів вважаються:
а) прийняття рішення про кваліфікування інноваційного проекту і його державну реєстрацію без проведення експертизи;
б) фальсифікація висновків експертизи;
в) вчинення дій, що перешкоджають проведенню експертизи;
г) умисне примушування або створення для експертів чи експертних комісій обставин, які зумовлюють необ'єктивне проведення експертизи;
д) переслідування експертів за підготовлені ними висновки, несприятливі для тієї чи іншої особи чи організації;
є) залучення до експертизи посадових осіб та фахівців, безпосередньо заінтересованих у результатах експертизи;
є) розголошення конфіденційної інформації, пов'язаної з розглядуваними інноваційними проектами.
За подібні порушення можуть застосовуватися різні види та форми юридичної відповідальності. У разі, якщо подібні дії завдали шкоди учасникам інноваційної діяльності, вони підлягають відшкодування за рахунок МОН України. Крім того, посадові особи, в діях яких є склад відповідного адміністративного правопо-
479
рушення, злочину чи дисциплінарного проступку, можуть бути притягнені відповідно до адміністративної, кримінальної чи дисциплінарної відповідальності.
Контрольні запитання .
1. Які характерні ознаки притаманні інноваційній діяльності?
2. Відповідно до яких засад здійснюється інноваційна діяльність?
3. Назвіть основні нормативно-правові акти, що регулюють інноваційну діяльність.
4. Яка роль Господарського кодексу України в регулюванні інноваційної діяльності?
5. У чому полягає роль держави як учасника інноваційних правовідносин?
6. Який орган виконує функції спеціально уповноваженого органу держави у сфері інноваційної діяльності? В чому полягають ці функції?
7. Які складові інноваційних правовідносин?
8. Розкрийте поняття «інноваційного продукту».
9. Чим відрізняються інноваційні підприємства від решти підприємств?
10. В яких випадках інноваційні проекти підлягають державній експертизі?
11. Яка мета державної реєстрації інноваційних проектів?
12. Яким категоріям інноваційних проектів надається державна підтримка?
13. У чому полягає державна підтримка інноваційних проектів?
14. Які організації здійснюють державну підтримку інноваційних проектів?
15. За допомогою яких договорів опосередковуються відносини щодо розробки інноваційних проектів?
16. Які форми (види) господарсько-правової відповідальності застосовуються до учасників інноваційної діяльності у разі порушення ними законодавства про інноваційну діяльність?
Тема 26. | Правове регулювання фінансової діяльності
1. Поняття та види фінансової діяльності.
2. Банківська діяльність.
3. Страхування.
4. Посередництво у здійсненні операцій з цінними паперами.
5. Аудит.
1. Поняття та види фінансової діяльності
Фінансова діяльність у сфері господарювання — це діяльність, пов'язана з обігом коштів (фінансів). Вона може здійснюватися суб'єктами господарювання на професійних засадах з метою задоволення відповідних потреб інших осіб (професійна фінансова діяль-
480
ність). Різновидами такої діяльності є грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжна діяльність у сфері фінансів і страхування, а суб'єктами такої діяльності є фінансові установи.
Водночас кожен суб'єкт господарювання, органи господарського керівництва здійснюють таку діяльність для забезпечення своєї основної діяльності. Це так звана індивідуальна фінансова діяльність, метою якої є забезпечення платоспроможності суб'єктів господарських правовідносин, у т. ч. проведення розрахунків, пов'язаних з їх діяльністю, покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг), одержання прибутку (доходу) тощо.
Здійснення професійної фінансової діяльності має підпорядковуватися спеціальному правовому режимові, основні засади якого визначаються Господарським кодексом України (глава 35 «Особливості правового регулювання фінансової діяльності») та Законом України від 17.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», відповідно до якого:
• ринком фінансових послуг є сфера діяльності його учасників з метою надання та споживання певних фінансових послуг (банківських, страхових, інвестиційних, операцій з цінними паперами та інших), що забезпечують обіг фінансових активів;
• фінансовими послугами визнаються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством,- і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів;
• суб'єктом діяльності щодо надання фінансових послуг є фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного державного реєстру фінансових установ; до фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг;
• спеціальне державне регулювання ринків фінансових послуг в Україні здійснюється:
А) з метою: 1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг; 2) захисту інтересів спожива-
481
чів фінансових послуг; 3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг; 4) створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства; 5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників; 6) додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства; 7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг; 8) контролю за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг; 9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг;
Б) у визначених законом формах, а саме шляхом: 1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг; 2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ; 3) нагляду за діяльністю фінансових установ; 4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу; 5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг;
В) здійснюється уповноваженими на це органами, вт.ч.:
- щодо ринку банківських послуг - Національним банком України;
- щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів -Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;
- щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом - Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України (діє відповідно до Положення про цю комісію, затвердженого Указом Президента України від 04.04.2003 р. № 292/2003), до компетенції якої входять: 1) нормативне регулювання ринків фінансових послуг у визначених законом межах; 2) здійснення реєстрації та ведення Державного реєстру фінансових установ; 3) ліцензування діяльності з надання фінансових послуг; 4) здійснення контролю за діяльністю фінансових установ; 5) застосовування заходів впливу (в т. ч. адміністративних-господарських санкцій) до учасників ринків фінансових послуг у разі порушення ними законодавства про фінансові послуги, нормативно-правових актів Комісії органу та реалізує інші повноваження, передбачені згаданим Законом.
і 482
2. Банківська діяльність
Одним з видів фінансової діяльності є банківська діяльність, яка здійснюється організаціями зі спеціальним правовим статусом -банками. До банківської системи входять:
Національний банк України - центральний банк України, центральний орган державного управління у сфері банківської діяльності;
комерційні банки - організації, що безпосередньо здійснюють банківські операції; створюються в певних організаційно-правових формах (акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативного банку); залежно від комплексу банківських послуг, що надаються цими організаціями, розрізняють універсальні банки (можуть здійснювати різні види банківської діяльності та банківських операцій) та спеціалізовані, а саме: ощадні, іпотечні, інвестиційні, розрахункові (клірингові); за критерієм форми власності, на базі якої функціонують банки,- державні (створюються за рішенням Кабінету Міністрів України) та недержавні банки (рішення про створення приймають фізичні особи та юридичні особи, що не належать до сфери державної власності).
Правове регулювання банківської діяльності і визначення специфіки правового статусу суб'єктів цієї діяльності здійснюється за допомогою системи кормативно-правових актів, що включає:
• Кодекси:
Господарський кодекс України, в якому цьому виду фінансової діяльності присвячено 15 статей (ст. 334 - правовий статус банків; ст. 335 - Національний банк України; ст. 336 - організаційно-правові форми банків; ст. 337 - державні банки; ст. 338 - кооперативні банки; ст. 339 - банківські операції; ст. 340 - депозитні операції банків; ст. 341 - розрахункові операції банків; ст. 342 - банківські рахунки; ст. 343 - відповідальність за порушення строків розрахунків; ст. 344 - міжнародні розрахункові операції; ст. 345 -кредитні операції банків; ст. 346 - кредитування суб'єктів господарювання; ст. 347 - форми та види банківського кредиту; ст. 348 -контроль банку за використанням кредиту; ст. 349 - кредитні ресурси; ст. 350 - факторингові послуги банків; ст. 351 - лізингові операції банків;
Цивільний кодекс України, кілька глав якого регулюють відносини щодо позики, кредиту, банківського вкладу (глава 71), банківського рахунка (глава 72), факторингу (глава 73), розрахунків (глава 74);
483
• Закони України:
від 20.05.1999 р. «Про Національний банк України» (73 статті): визначає правовий статус Нацбанку, в т. ч. розмір та джерела формування статутного капіталу, функції, керівні органи, операції, організаційні основи та структуру, повноваження НБУ (щодо здійснення грошово-кредитної політики, управління готівковим грошовим обігом, організації розрахунків та грошового обігу, банківського контролю і банківського нагляду, організації банківської статистики), основи взаємовідносини НБУ з вищими органами держави;
від 07.12.2000 р. «Про банки і банківську діяльність» (містить 99 статей): визначає правовий статус комерційних банків (поняття, види та організаційно-правові форми банків, порядок їх створення та ліцензування діяльності, вимоги до активів банку, банківських операцій, порядок управління банками, вимоги до їх посадових осіб, засади державного регулювання банківської діяльності, порядок призначення тимчасової адміністрації та ліквідації банків);
• підзаконні нормативі-правові акти: Національного банку України:
- Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 27.06.2001 р. № 244;
- Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій: Затверджено постановою Правління Національного банку України від №275 від 17.07.2001р.;
- Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 р. № 375;
- Положення про порядок створення і державної реєстрації банківських об'єднань: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 р. № 377;
- Положення про порядок формування та використання банками резервного фонду: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 08.08.2001 р. № 334;
- Положення про порядок подання до Національного банку України аудиторського звіту та висновку за результатами річної фінансової звітності банку: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 28.01.2002 р. № 38;
- Положення про порядок визначення та формування обов'яз-
484
кових резервів для банків України: Затверджено постановою Правління НБУ № 172 від 21.04.2004 р. та інші акти НБУ;
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР):
- рішення ДКЦПФР № 104 від 18.05.1999 р. «Про затвердження Положення щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів»;
- рішення ДКЦПФР № 178 від 10.09.1999 «Про затвердження Тимчасового положення про вимоги до розрахункового банку та Типового договору про грошові розрахунки за операціями щодо цінних паперів»;
- рішення ДКЦПФР № 283 від 30.12.1999 р. «Про затвердження Порядку взяття на облік у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку банку як розрахункового» та ін.
Комерційний банк як суб'єкт банківської діяльності характеризується такими ознаками:
• предмет діяльності: здійснення банківських операцій, види (депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові), перелік та порядок здійснення яких визначено ГК України (статті 339-350) та Законом «Про банки і банківську діяльність» (далі -Закон) - статті 2, 47-59);
• ліцензування діяльності: здійснюється Національним банком України в спеціальному порядку (відповідно до ст. 19 Закону та постанови Правління Національного банку України від № 275 від 17.07.2001 p.); строк видачі ліцензії - один місяць з дня подання необхідного комплекту документів;
• набуття статусу банку - з моменту його реєстрації у спеціальному порядку: здійснюється Національним банком України у тримісячний строк з дня подання передбаченого законом пакету документів (відповідно до статей 17-18, 21-22 Закону та Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 р. № 375);
• спеціальні вимоги до засновників та учасників: ними можуть бути держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноваженого ним органу, юридичні та/або фізичні особи, резиденти та нерезиденти за винятком юридичних осіб, в яких банк бере істотну участь, об'єднань громадян, релігійних та благодійних організацій; учасники, які мають в акціонерному банку істотну участь (понад 10 відсотків статутного капіталу або голосів) повинні мати відповідну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан;
485
• створення банку з іноземним капіталом здійснюється в дозвільному порядку (за попереднього дозволу НБУ, який надається протягом місяця з дня подання пакету документів, перелік яких передбачений в статтях 21 і 22 Закону);
• спеціальні вимоги до статуту: в ньому визначаються (ст. 16 Закону «Про банки і банківську діяльність»): повна та скорочена назва банку, його місцезнаходження (поштова адреса); організаційно-правова форма, види діяльності, що здійснює банк; розмір статутного фонду (капіталу) та порядок його формування, відомості про акції, структура та органи управління банку, їх компетенція; порядок реорганізації та ліквідації банку; порядок внесення змін до статуту; розмір та порядок утворення резервів банку; порядок розподілу прибутку та покриття збитків; положення про аудиторську перевірку банку; положення про внутрішній аудит банку;
• вимоги до капіталу банку щодо його складу (основний капітал і додатковий капітал), розміру статутного капіталу, який не може бути меншим за встановлений законом розмір (згідно зі ст. 31 мінімальний розмір статутного фонду місцевого кооперативного банку становить 1 млн евро, комерційного банку, що діє на території однієї області,- 3 млн евро, і 5 млн евро для банку, що діє на території всієї України) та резервного фонду, який має становити 25% регулятивного капіталу (основного і додаткового), формується за рахунок відрахувань від прибутку банку - щонайменше 5% (ст. 36 Закону);
• обов'язковість додержання банком економічних нормативів, встановлених Національним банком України, а також зберігання обов'язкових резервів у Нацбанку;
• спеціальні вимоги щодо складу та компетенції органів банку -загальних зборів (ст. 37 Закону), спостережної ради (ст. 39 Закону), виконавчого органу (ст. 40 Закону), ревізійної комісії (ст. 41 Закону), а також вимоги до керівників банку (голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени виконавчого органу банку, головний бухгалтер, його заступники, керівники структурних підрозділів банку) - наявність економічної чи юридичної освіти, стаж роботи в банківській системі за відпойід-ним фахом не менше 3-х років, бездоганна ділова репутація; призначення голови виконавчого органу та головного бухгалтера банку за письмової згоди НБУ (ст. 42 Закону), а також заборона участі в органах управління банку щодо посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 334 ГК України);
486
• обов'язковість створення служби внутрішнього аудиту банку, який є органом оперативного контролю виконавчого органу банку (ст. 45 Закону);
• обов'язковість аудиторської перевірки діяльності банків;
• обов'язковість публікації річного балансу і звіту про прибутки та збитки банку (після підтвердження достовірності поданих у них відомостей аудитором чи аудиторською фірмою) за формою і в строки, встановлені Національним банком України;
• здійснення діяльності на ринку цінних паперів згідно із затвердженим рішенням ДКЦПФР № 104 від 18.05.1999 р. «Про затвердження Положення щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів»;
• здійснення антимонопольного регулювання щодо банків не лише Антимонопольним комітетом, а й Національним банком України, без згоди якого банк не може об'єднуватися з іншим банком (банками).
3. Страхування
Різновидом фінансової діяльності є страхування. Це - професійна діяльність спеціалізованих організацій (страхових компаній або страховиків) щодо надання учасникам відносин у сфері господарювання (страхувальникам) страхових послуг, спрямованих на захист їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування страхових випадків за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.
Залежно від підстав надання страхових послуг розрізняють добровільне (здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком) та обов'язкове страхування (здійснюється на основі закону).
Основними учасниками правовідносин у сфері страхування є страховики (суб'єкти страхової діяльності), страхувальники (особи, яким надаються страхові послуги), спеціально уповноважений державний орган у сфері страхування (Міністерство фінансів України).
Страхування у сфері господарювання регулюється низкою нормативно-правових актів, серед яких:
Господарський кодекс від 16.01.2003 р: містить положення Щодо страхування як різновиду фінансової діяльності (ст. 252), суб'єктів такої діяльності (ст. 353), законодавство про страхування У сфері господарювання (ст. 355);
487
Цивільний кодекс України від 16.01.2003 p.: глава 67 (статті 979-999) регулює договірні відносини щодо страхування;
Закон України від 07.03.1996р. «Про страхування» (в ред. Закону від 04.10.2001 p.): встановлює вимоги щодо страховиків, їх майнових активів, здійснюваних ними операцій, державного регулювання сфери страхування та ін.;
Акти Уряду:
• постанова Кабінету Міністрів України від 07.09.1993 р. № «Про створення Національної акціонерної страхової компанії «Оранта»;
• Положення про Моторне (транспортне) страхове бюро», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28.09.1996 р. №1175;
• постанова Кабінету Міністрів України від 24.10.1996 р. № 1290 «Про затвердження Положення про порядок здійснення операцій із перестрахування»;
• Положення про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.1996р. № 1523;
• Тимчасове положення «Про товариство взаємного страхування», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 01.02.1997 р. №132;
• Положення «Про впорядкування діяльності страхових брокерів», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. №747;
• постанова Кабінету Міністрів України від 16.11.2002 р. № 1788 «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру» та ін.
Відомчі нормативно-правові акти:
Положення «Про порядок здійснення страхової діяльності відокремленими підрозділами страховиків», затверджене наказом Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю (Укрстрахнагля-ду)від 12.03.1994 р. №13;
Інструкція про порядок сертифікації страхових брокерів, ведення державного реєстру страхових брокерів та регулювання їх діяльності, затверджена наказом Укрстрахнагляду від 26.10.1999 р;
постанова Правління Нацбанку України від 11.04.2000 р. № 135 «Про застосування іноземної валюти в страховій діяльності». Ліцен-
488
зійні умови провадження страхової діяльності, затверджені розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.08.2003 р. № 40 та ін.
Господарська діяльність у сфері страхування може здійснюватися лише господарськими організаціями, що створюються як фінансові установи зі спеціальним предметом діяльності у формі будь-якого виду господарського товариства, крім товариства з обмеженою відповідальністю (ч. 1 ст. 2 Закону України від 07.03.1996 р. «Про страхування» в редакції Закону від 04.10.2001 p.). Однак у більшості випадків засновники страхової організації (страховика -за визначенням зазначеного Закону) обирають при її заснуванні акціонерну форму, враховуючи переваги останньої. Страховим компаніям (страховикам) притаманні такі характерні риси:
• наявність щонайменше трьох засновників/учасників (хоча для державних страхових компаній це правило не діє); якщо єдиним засновником та учасником страхової компанії є держава, то така компанія отримує статус державної (національної); в решті випадків використання слів «державна», «національна» або похідних від них у назві страховика забороняється;
• спеціальний і виключний предмет діяльності - лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням; допускається також виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених угод про сумісну діяльність, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика; страховики, які здійснюють страхування життя, можуть надавати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя. Зазначена діяльність має здійснюватися відповідно до Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.08.2003 р. №40;
• обов'язковість отримання ліцензії на здійснення страхової діяльності в порядку, специфіка якого визначається ст. 38 Закону «Про страхування»;
• вимоги до майнової бази страхової організації, спрямовані на забезпечення платоспроможності страховиків:
1) щодо складу майнової бази: наявність сплаченого статутного фонду та наявність гарантійного фонду страховика; створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань; перевищення фактичного запасу плато-
489
спроможності страховика над розрахунковим нормативним запасом платоспроможності;
2) спеціальні вимоги до статутного фонду: а) мінімальний розмір якого дорівнює: сумі, еквівалентній 1,5 млн евро за валютним обмінним курсом валюти України - для страхової компанії, яка займається страхуванням життя, 1 млн евро - для страховика, який займається іншими видами страхування; б) до його складу та джерел формування: при створенні страховика або збільшенні зареєстрованого статутного фонду статутний фонд повинен бути сплачений виключно в грошовій формі, а також в межах 25% СФ цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю. Забороняється використовувати для формування статутного фонду векселі, кошти страхових резервів, а також кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити нематеріальні активи; в) до умов та напрямів використання (загальний розмір внесків страховика до статутних фондів інших страховиків України, за загальним правилом, не може перевищувати ЗО відсотків його власного статутного фонду, в тому числі розмір внеску до статутного фонду окремого страховика не може перевищувати 10 відсотків);
3) визначення обов'язкових складових гарантійного фонду страховика: додатковий та резервний капітал, а також сума нерозподіленого прибутку; \
4) можливість формування за рахунок нерозподіленого прибутку вільних резервів;
5) для забезпечення виконання страховиками зобов'язань щодо окремих видів страхування страховики можуть утворювати страхові резерви та фонди страхових гарантій (в т. ч. централізовані) згідно з встановленим Кабінетом Міністрів та Уповноваженим органом порядком;
6) обов'язковість підтримання належного рівня фактичного запасу платоспроможності (нетто-активів) відповідно до вимог ст. 30 Закону «Про страхування» та визначеного Кабінетом Міністрі» України порядку; г
• спеціальні вимоги до керівних працівників страхової компанії: керівниками страховика (голова та перший заступник виконавчого органу, головний бухгалтер страховика) мають бути.дієздатні фізичні особи, які повинні мати вищу економічну або юридичну освіту, а головний бухгалтер страховика - вищу економічну освіту;
490
• значний рівень державного регулювання, що здійснюється Уповноваженим органом (Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України) та його органами на місцях шляхом: ліцензування страхової діяльності; ведення Державного реєстру фінансових установ; проведення перевірок щодо правильності застосування страховиками (перестраховиками) та страховими посередниками законодавства про страхову діяльність і достовірності їх звітності; розроблення нормативних та методичних документів з питань страхової діяльності, що віднесена Законом до компетенції Уповноваженого органу; узагальнення практики страхової діяльності та інші повноваження, передбачені Законом «Про страхування» (статті 35-40);
• особливість ведення бухгалтерського обліку і звітності: обов'язковість щоквартального подання Уповноваженому органу звітів (у т. ч. балансового звіту і звіту щодо прибутків і збитків) за встановленою формою;
• публічність діяльності, що полягає в обов'язковій публікації страховиком річного балансу за формою і в порядку, встановленими Уповноваженим органом;
• спеціальні вимоги до ліквідації, реорганізації та санації (в т. ч. примусової), визначені ст. 43 Закону «Про страхування»: а) можливість примусової санації страховика, призначеної Уповноваженим органом у передбачених випадках (у разі невиконання ним зобов'язань перед страхувальниками протягом трьох місяців; недо-сягнення ним визначеного законом розміру статутного фонду; настання інших випадків, визначених чинним законодавством України) та в передбаченому законом порядку; б) можливість примусової (за рішенням Уповноваженого органу) реорганізації шляхом перетворення у страхового посередника відповідно до нормативних актів, що регулюють діяльність страхових посередників; шляхом об'єднання кількох страховиків (із визначенням порядку передачі страхових зобов'язань, за умови погодження на це власників страховиків); шляхом залучення до числа учасників страховика інших страховиків (у тому числі іноземних страховиків), за умови проведення ними всіх розрахунків за зобов'язаннями та боргами страховика, строк сплати яких уже настав; у разі добровільної реорганізації остання проводиться з урахуванням особливостей по забезпеченню праюнаступництва щодо укладання договорів страхування, встановлених Уповноваженим органом; в) можливість добровільної ліквідації страхової компанії (за рішенням її вищого органу чи учасників) пов'язується з відсутністю у неї зобов'язань перед страхувальниками (лише за цієї умови Уповноважений орган при-
491
ймає рішення про виключення страховика з Державного реєстру фінансових установ).
Надання послуг щодо страхування зазвичай здійснюється на підставі договору страхування.
За договором страхування страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Характерні риси цього договору:
• сторони договору: страховик (суб'єкт страхової діяльності) та страхувальник (особа, якій надаються страхові послуги);
• форма договору - письмова, модифікацією якої у сфері страхування може бути страхове свідоцтво (поліс, сертифікат);
• договори страхування укладаються відповідно до правил страхування (розробляються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають реєстрації в Уповноваженому органі при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування);
• порядок укладання договору: страхувальник подає страховикові письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. При укладанні договору страхування страховик має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), та інші документи, необхідні для оцінки страховиком страхового ризику;
• договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування;
• предмет договору - майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності);
• зміст договору:
І) Істотні умови договору (предмет договору; страховий випадок; розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума); розмір страхового платежу і строки його сплати; строк договору та інші умови, визначені актами законодавства,- ст. 16 Закону «Про страхування»);
//. Обов 'язки сторін:
Страховика: 1) ознайомити страхувальника з умовами та пра-
492
вилами страхування; 2) протягом двох робочих днів після отримання відомостей про настання страхового випадку вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальникові; 3) у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором, та в порядку, визначеному законом і договором (страховик вправі відмовитися від здійснення страхової виплати у випадках, передбачених ст. 991 ЦК, ст. 26 Закону «Про страхування» та договором страхування); 4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку з метою запобігання або зменшення збитків; 5) за заявою страхувальника, у разі здійснення страховиком заходів, що зменшили страховий ризик, або у разі збільшення вартості майна, переукласти з ним договір страхування; 6) не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім встановлених законом випадків;
Страхувальника: 1) своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у встановленому договором розмірі; 2) при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику; 3) при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується (невиконання цього обов'язку тягне нікчемність нового договору страхування); 4) вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшенню; 5) повідомити страховика про настання страхового випадкові у встановлений договором строк;
• підстави припинення договору: а) за згодою сторін; б) на вимогу страхувальника або страховика, якщо це передбачено умовами договору страхування, за умови попереднього повідомлення -щонайменше за ЗО днів; в) у випадках, передбачених ст. 28 Закону «Про страхування», а саме у разі:
1) закінчення строку дії;
2) виконання страховиком зобов'язань перед страхувальником у повному обсязі;
3) несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки; при цьому договір вважається достроково припиненим у випадку, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом десяти робочих днів з дня пред'явлення такої вимоги страхувальникові, якщо інше не передбачено умовами договору;
493
4) ліквідації страхувальника - юридичної особи або смерті страхувальника-громадянина чи втрати ним дієздатності, за винятком передбачених законом випадків;
5) ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України;
6) прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним;
7) в інших випадках, передбачених законодавством України;
• договір страхування визнається недійсним в судовому порядку і не підлягає виконанню:
1) у випадках, передбачених Цивільним кодексом України, а також:
2) якщо договір укладено після страхового випадку;
3) якщо об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.
4. Посередництво у здійсненні операцій з цінними паперами
Посередницька діяльність щодо випуску та обігу цінних паперів також є різновидом фінансової діяльності у сфері господарювання, яка характеризується такими ознаками:
- є підприємницькою діяльністю;
- регулюється:
• кодексами: ГК України (параграф З «Посередництво у здійсненні операцій з цінними паперами. Фондова біржа» глави 35); ЦК України (глава 63 «Послуги. Загальні положення», глава 68 «Доручення», глава 69 «Комісія», глава 70 «Управління майном»);
• законами України: від 18.06.1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу»; від 30.10.1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»; від 10.12.1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»; від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»;
• подзаконными нормативно-правовими актами, серед яких: Правила здійснення торговцями цінними паперами комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах, затверджені наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 23.12.1996 р. № 331; Ліцензійні умови провадження професійної діяльності на
494
ринкУцінних паперів, затверджені Державним комітетом з питань регуляторної політики та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку від 14.03.2001 р. № 49/60 та ін.;
• здійснюється суб'єктами господарювання зі специфічним статусом торговців цінними паперами, для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їх діяльності або яким така діяльність дозволена законом; торговці цінними паперами можуть створювати фондові біржі, діяльність яких спрямовується виключно на організацію укладання угод купівлі-продажу та їх похідних;
• різновидами посередницької діяльності, що здійснюється торговцями цінними паперами, є:
- виконання за дорученням, від імені та за рахунок емітента обов'язків по організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом;
- купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені, за дорученням і за рахунок іншої особи;
- купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені та за свій рахунок;
- діяльність з управління цінними паперами тощо;
• необхідність ліцензування посередницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів (ст. 357 ГК України; п. 57 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»), яке здійснюється ДКЦПФР відповідно до встановлених умов (Ліцензійні умови провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів, затверджені Державним комітетом з питань регуляторної політики та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку від 14.03.2001 р. № 49/60);
• встановлення обмежень для торговців цінними паперами, які мають ліцензію на здійснення будь-якого виду посередницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів у формі заборони:
! 1) безпосередньо або побічно володіти майном іншого торговця цінними паперами, вартість якого перевищує розмір, встановлений законом;
2) здійснювати торгівлю: (а) цінними паперами власного випуску; (б) акціями того емітента, у якого він безпосередньо або побічно володіє майном у розмірі понад п'ять відсотків статутного фонду.
1 • Обоє 'язки торговця цінними паперами, пов 'язані з укладенням угод щодо цінних паперів:
1) у разі прийняття доручення на купівлю або продаж цінних паперів - надавати особі, за дорученням і за рахунок якої він
495
(торговець цінними паперами) діє, інформацію про курс цінних паперів;
2) надавати фондовій біржі інформацію щодо всіх укладених ним угод з цінними паперами в строки і порядку, що визначені правилами фондової біржі;
3) дотримуватися спеціальних вимог до укладення угод щодо цінних паперів, встановлених законом;
4) вести бухгалтерський облік операцій з цінними паперами відповідно до спеціальних правил, встановлених актами законодавства.
• Державне регулювання посередницької діяльності на ринку цінних паперів:
I. Мета державного регулювання: реалізація єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних; створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства; одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів; забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів; захист прав учасників фондового ринку; дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства; запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів; контроль за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів.
II. Форми державного регулювання:
- нормативне регулювання: прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів, в т. ч. встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів;
- управління діяльністю торговців цінними паперами - окремі, визначені законом, управлінські повноваження: а) видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю; б) заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством; в) реєстрація випусків (емісій)
496
цінник паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів
та ін.;
— контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів щодо дотриманням ними вимог законодавства у цій сфері; створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів.
III. Спеціально уповноважений орган на ринку цінних паперів -Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), яка підпорядкована Президентові України і підзвітна Верховній Раді України; діє згідно із Законом України від 30.10.1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» і Указом Президента України від 14.02.1997 р. № 142/97, яким було затверджене Положення про ДКЦПФР.
5. Аудит
У сфері господарювання значна роль належить аудиту. Відповідно до закону (ч. 1 ст. 363 ГК, ч. 1 ст. 4 Закону України «Про аудиторську діяльність»), аудит - це перевірка бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності законодавству та встановленим нормативам.
За підставами проведення аудит класифікують на:
добровільний: проводиться за ініціативою суб'єктів господарювання;
обоє 'язковий: проводиться у передбачених законом випадках, а саме для: 1) підтвердження достовірності та повноти річного балансу і звітності комерційних банків, фондів, бірж, компаній, підприємств, кооперативів, товариств та інших господарюючих суб'єктів незалежно від форми власності та виду діяльності, звітність яких офіційно оприлюднюється, за винятком установ та організацій, що повністю утримуються за рахунок державного бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю (обов'язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітності господарюючих суб'єктів з річним господарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки);
2) перевірки фінансового стану засновників комерційних банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних това-
497
риств, холдингових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств та інших фінансових посередників;
3) емітентів цінних паперів;
4) державних підприємств при здачі в оренду цілісних майнових комплексів, приватизації, корпоратизації та інших змінах форми власності;
5) порушення питання про визнання неплатоспроможним або банкрутом.
Здійснення аудиту на професійних засадах є складовою аудиторської діяльності, яка включає також організаційне та методичне забезпечення аудиту, надання інших аудиторських послуг.
Характерними ознаками аудиторської діяльності є:
• Спеціальне правове регулювання:
кодекси:
ГК України (параграф 4 «Аудит» глави 35);
ЦК України (глава 63 «Послуги. Загальні положення»);
Закони:
від 22.04.1993 р. «Про аудиторську діяльність»;
від 16.07.1999 р. «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»;
Укази Президента: в т. ч. від 20.07.1995 р. «Про Національний аудиторський комітет України»;
відомчі нормативно-правові акти:
Аудиторської палати України (АП):
- Положення про сертифікацію аудиторів, затверджене рішенням АП від 27.12.1997 р. № 60/5;
- Національні стандарти аудиту, завтерджені рішенням АП від 18.12.1993 р. №73;
- Кодекс професійної етики аудиторів України, затверджений рішенням АП від 18.12.1998 р. №73; <
- Положення про Реєстр суб'єктів аудиторської діяльності, затверджене рішенням АП від 31.10.2000 p.;
Національного банку України:
- Постанова Правління Нацбанку України № 271 від 16.07.2001 р. «Про затвердження Положення про Кваліфікаційну комісію Національного банку України з питань сертифікації аудиторів, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банківських установ та Положення про сертифікацію аудиторів банківських установ»; Постанова Правління Нацбанку України № 387 від 09.09.2003 р. «Про затвердження Положення про Комітет з питань сертифікації аудиторів банків та внесення змін до Положення про Кваліфіка-
498
ційну комісію Національного банку України з питань сертифікації аудиторів, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банківських установ»;
- Постанова Правління Нацбанку України № 388 від 09.09.2003 р. «Про затвердження Положення про сертифікацію аудиторів банків»;
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР): \
Рішення ДКЦПФР № 5 від 25.01.2001 р. «Про затвердження Вимог до аудиторського висновку, який подається до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку при реєстрації інформації та випуску цінних паперів, а також при поданні регулярної інформації акціонерними товариствами та підприємствами - емітентами облігацій»;
Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (ДКРРФП);
Розпорядження ДКРРФП № 86 від 19.02.2004 р. «Про затвердження Порядку ведення реєстру аудиторів, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ» та ін.
• Державне регулювання аудиторської діяльності, окремі повноваження щодо якого покладаються на Аудиторську палату України - самоврядний орган, що здійснює сертифікацію суб'єктів, які мають намір займатися аудиторською діяльністю, затверджує програми підготовки аудиторів, норми і стандарти аудиту, веде облік аудиторських організацій та аудиторів.
• Суб 'єктами аудиторської діяльності є:
аудитори (ним може бути громадянин України, який не має судимості за корисливі злочини, отримав кваліфікаційний сертифікат про право на заняття аудиторською діяльністю на території України); аудиторам забороняється безпосередньо займатися торговельною, посередницькою та виробничою діяльністю, що не виключає їх права отримувати дивіденди від акцій та доходи від інших корпоративних прав;
аудиторські фірми - організації, що відповідають вимогам, встановленим Законом «Про аудиторську діяльність» і займаються виключно наданням аудиторських послуг.
Характерні риси аудиторської фірми (АФ):
• організаційно-правова форма - господарське товариство;
• спеціальний і виключний предмет діяльності - аудиторська діяльність, що включає в себе організаційне і методичне забезпечення аудиту (перевірки публічної бухгалтерскої звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-
499
господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам), практичне виконання (аудиту) та надання інших аудиторських послуг: аудиторських перевірок та пов'язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб;
• мета здійснення зазначеної діяльності - отримання прибутку;
• вимоги до засновників АФ: обов'язкова наявність у їхньому складі аудитора, що має виданий Аудиторською палатою сертифікат; при цьому загальний розмір частки засновників (акціонерів), які не є аудиторами, у статутному фонді не може перевищувати ЗО відсотків;
• можливість покладення функцій керівника аудиторської фірми лише на аудитора, що має відповідні сертифікат та ліцензію;
• наявність у складі аудиторської фірми щонайменше одного працюючого аудитора;
• здійснення державного регулювання діяльності аудиторських фірм з боку Аудиторської палати України;
• обов'язковість дотримання встановлених законом вимог при проведенні аудиту (щодо зберігання комерційної та конфіденційної інформації, здійснення аудиторської перевірки незаінтересова-ною в цьому особою та ін.);
• можливість застосування Аудиторською палатою України до аудиторської фірми за порушення зазначених вимог відповідних санкцій: попередження, зупинення на строк до одного року дії сертифікатів, анулювання сертифікатів.
Контрольні запитання
1. У чому полягає специфіка фінансової діяльності?
2. За якими критеріями і на які види можна класифікувати фінансову діяльність?
3. Які нормативно-правові акти регулюють фінансову діяльність?
4. У чому полягає зміст державного регулювання у сфері фінансової діяльності?
5. За допомогою яких органів здійснюється таке регулювання?
6. Які характерні ознаки банківської діяльності?
7. Розкрийте поняття «банк».
500
8. Банки яких видів можуть створюватися в Україні?
9. Який орган здійснює державне регулювання у сфері банківської діяльності?
10. Чи можуть комерційні банки займатися виробничою діяльністю?
11. Які ознаки характерні для страхування як різновиду фінансової діяльності?
12. Чи може здійснюватися страхова діяльність індивідуальними підприємцями?
13. В яких організаційно-правових формах можуть створюватися страхові компанії?
14. Яким вимогам має відповідати майнова база страхової компанії?
15. Які види страхування використовуються у сфері господарювання?
16. Розкрийте поняття договору страхування.
17. У чому полягає специфіка посередництва у здійсненні операцій з цінними паперами?
18. Які суб'єкти здійснюють таку діяльність?
19. На який орган покладають функції щодо державного регулювання на ринку цінних паперів? Назвіть основні функції цього органу.
20. Розкрийте поняття аудиту. З якою метою застосовується аудит?
21. За якими критеріями класифікується аудит?
22. У чому проявляється особливість аудиторської діяльності?
23. Які вимоги ставляться до аудиторів?
24. В яких організаційно-правових формах можуть створюватися аудиторські фірми?
25. Яким вимогам повинна відповідати аудиторська фірма?
26. У чому полягає роль Аудиторської палати?
І Тема 27. | Особливості правового регулювання комерційної концесії
1. Поняття комерційної концесії та комерційної субконцесії.
2. Система актів законодавства про комерційну концесію.
3. Договір комерційної концесії за українським законодавством.
1. Поняття комерційної концесії та комерційної субконцесії
Комерційна концесія - це підприємницька діяльність, що здійснюється на підставі договору комерційної концесії і полягає у наданні однією стороною концесійних відносин (правоволодільцем) другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку права використання на платній основі комплексу належних право-володільцеві виключних прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.
501
Комерційна концесія (зарубіжні аналоги - франчайзинг, франшиза) - оптимальний засіб забезпечення розширення бізнесу комерційних організацій (зазвичай крупних) без тягаря створення філій та дочірніх підприємств в певній місцевості (на території іншої держави). За допомогою системи договорів комерційної концесії комерційна організація - правоволоділець отримує можливість збільшити виробництво певних товарів (надання певних послуг) з підтриманням відповідних (зазвичай високих) стандартів їх якості, залучивши до цього інших суб'єктів підприємництва та контролюючи їх діяльність. У такий спосіб швидко створюється розгалужена мережа бізнесу комерційної організації - право-володільця.
Комерційна концесія як вид підприємництва, що здійснюється на підставі відповідного договору (франчайзинга, франшизи) набула значного поширення лише в 70-х роках XX століття (хоча ще в 30-і роки того ж століття такі договори використовувалися в США для виробництва та збуту товарів1). Як зазначає В. В. Віт-рянський, основна сфера поширення франчайзингу - автомобільна промисловість та послуги автосервісу, ремонтно-будівельні роботи, косметичні послуги та салони моди, аптеки, побутове обслуговування готельне господарство, ресторани, підприємства швидкого обслуговування тощо2.
Цей же дослідник виділяє такі специфічні риси договору комерційної концесії (франчайзингу, франшизи), що відрізняють його від інших договорів, в т. ч. концесійних, ліцензійних:
• спеціальний суб'єктний склад: сторонами договору можуть бути лише суб 'єкти підприємницької діяльності;
• необхідним елементом предмета договору є надання право-володільцем користувачеві комплексу виключних прав;
• за договором комерційної концесії користувачеві надається лише право використовувати відповідні виключні права, що належать правоволодільцеві, без їх передання (уступки) контрагенту;
• метою є надання користувачеві комплексу виключних прав, що належать правоволодільцеві,- їх використання у підприємницькій діяльності користувача; <
• специфіка прав та обов'язків сторін договору, зумовлена його метою. Так, правоволоділець, наділяючи користувача правом
1 Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга третья. Договоры о выполнении работ и оказании услуг.- М.: Статут, 2003.- С. 978.
2 Там само.- С. 988-999.
502
на використання комплексу виключних прав, повинен надавати користувачеві технічне та консультаційне сприяння, навчати його працівників, контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються). У такий спосіб досягається створення чи розширення мережі правоволодільця щодо виробництва та збуту товарів (робіт, послуг);
• попри повну економічну залежність від правоволодільця, користувач зберігає свою юридичну самостійність та діє у сфері майнового обігу від свого імені за умови інформування споживачів (покупців, замовників) про використання ним виключних прав правоволодільця;
• з метою захисту інтересів правоволодільця і відповідно - виключення посилення конкуренції на ринку товару, для виробництва якого користувачеві передається комплекс виключних прав, в договір включаються різного роду обмежувальні умови щодо діяльності користувача1.
Комерційна концесія може здійснюватися не лише на підставі договору комерційної концесії. Водночас таким договором може бути передбачена можливість укладення користувачем договору комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкорис-тувачу) право користування наданим йому правоволодільцем комплексом прав або частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених договором комерційної концесії. До договору комерційної субконцесії застосовуються положення про договір комерційної концесії, встановлені законом, якщо інше не випливає з особливостей субконцесії.
2. Система актів законодавства про комерційну концесію
В Україні правове регулювання відносин щодо комерційної концесії забезпечується:
Господарським кодексом: глава 36 «Використання у підприємницькій діяльності прав інших суб'єктів господарювання (комерційна концесія)», яка містить положення щодо: поняття та предмета договору комерційної концесії (ст. Збб); форми та реєстрації договору комерційної концесії (ст. 367); комерційної субконцесії (ст. 368); вина-
1 Брагинский М И., Витрянскш В. В. Договорное право. Книга третья. Договоры о выполнении работ и оказании услуг.- М.: Статут, 2003.-С. 984-985.
503
городи за договором комерційної концесії (ст. 369); обов'язків пра-воволодільця (ст. 370); обов'язків користувача (ст. 371); обмеження прав сторін за договором комерційної концесії (ст. 372); відповідальності правоволодільця за вимогами, що заявляються до користувача (ст. 373); зміни та розірвання договору комерційної концесії (ст. 374); наслідків зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця (ст. 375); законодавства про комерційну концесію (СТ.376);
Цивільним кодексом, глава 76 якого («Комерційна концесія» -статті 1115-1129) містить положення, які є аналогічними (з деякими відмінностями) відповідним положенням ГК;
від 23.12.1993 р. «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону від 11.07.2001 p.);
від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (в редакції Закону від 01.06.2000 p.);
від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»;
від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на промислові зразки»;
від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції» (передбачає захист від неправомірного використання комерційної таємниці, товарного знака та інших об'єктів права промислової власності для досягнення переваг у сфері економічної конкуренції);
від 05.11.1997 р. «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»;
підзаконними нормативними актами, серед яких:
постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.1993 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» та інші нормативно-правові акти (див.: Розділ III «Майнова основа господарювання», тема 12 «Особливості правового режиму окремих категорій майна у сфері господарювання»).
3. Договір комерційної концесії
за українським законодавством ,
Відповідно до Господарського та Цивільного кодексів України договір комерційної концесії має такі характерні ознаки:
• предмет договору - право на використання об'єктів права інтелектуальної та промислової власності: комерційного досвіду, ділової репутації, торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо; при цьому передбачається використання користувачем комплексу виключних прав
504
у певному обсязі із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності;
• сторони договору: правоволоділець та користувач - суб'єкти підприємницької діяльності;
• форма договору - повна письмова (у вигляді єдиного документа, підписаного обома сторонами); недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору;
• обов'язковість державної реєстрації договору органом, який здійснив реєстрацію суб'єкта господарювання, що виступає за договором як правоволоділець; у разі, якщо правоволоділець зареєстрований як суб'єкт господарювання не в Україні, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який зареєстрував суб'єкта господарювання, що є користувачем; у відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на договір лише з дня його державної реєстрації; відсутність реєстрації договору позбавляє сторони права в разі спору посилатися на цей договір.
• Обов 'язки сторін за договором: І. Правоволодільця:
передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну користувачеві для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії, а також проінструктувати користувача і його працівників з питань, пов'язаних із здійсненням цих прав;
видати користувачеві передбачені договором ліцензії (дозволи), забезпечивши їх оформлення у встановленому законодавством порядку;
якщо договором комерційної концесії не передбачено інше, правоволоділець також зобов'язаний: забезпечити реєстрацію договору комерційної концесії; надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників; контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються або надаються) користувачем на підставі договору комерційної концесії;
//. Користувача (з урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється користувачем за договором комерційної концесії):
використовувати при здійсненні передбаченої договором діяльності торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом;
забезпечити відповідність якості товарів, що виробляються ним
505
на основі договору, виконаних робіт, послуг, що надаються, якості таких самих товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються або надаються) безпосередньо правоволодільцем;
дотримуватися інструкцій і вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використанню цих прав правоволодільцем;
надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товар (роботу, послуги) безпосередньо у правоволодільця;
інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії;
не розголошувати секрети виробництва правоволодільця та іншу одержану від нього конфіденційну інформацію;
сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду, яка може виплачуватися користувачем правоволодільцеві у формі разових або періодичних платежів або в іншій формі, передбаченій договором;
• Обмеження прав сторін (правоволодільця і користувача), що можуть передбачатися договором комерційної концесії:
обов'язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території;
обов'язок користувача не допускати його конкуренції з правоволодільцем на території, на яку поширюється чинність договору комерційної концесії стосовно підприємницької діяльності, що здійснюється користувачем з використанням належних правоволодільцеві прав;
відмова користувача від одержання за договором комерційної концесії аналогічних прав у конкурентів (потенційних конкурентів) правоволодільця;
обов'язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування виробничих приміщень, що мають використовуватися при здійсненні наданих за договором прав, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення;
• Комерційна субконцесія (факультативна умова договору комерційної концесії) - передбачене договором право користувача дозволяти іншим особам користування наданим йому комплексом прав або часткою цього комплексу прав на умовах комерційної
506
субконцесії, погоджених ним із правоволодільцем або визначених у договорі комерційної концесії;
• Відповідальність сторін:
I. Форми відповідальності: відшкодування збитків; сплата штрафних санкцій (неустойки) в розмірі та за порушення договірних зобов'язань, що визначаються договором; оперативно-господарські санкції;
II. Спеціальні положення щодо відповідальності правоволоді-льця: а) субсидіарна відповідальність за вимогами, що заявляються до користувача комерційної концесії у разі невідповідності якості товарів (робіт, послуг), які продаються (виконуються, надаються) користувачем; б) за вимогами, що заявляються до користувача як виробника продукції (товарів) правоволодільця, останній відповідає солідарно з користувачем;
III. Інші негативні наслідки невиконання сторонами вимог закону: а) у разі визнання недійсним договору комерційної концесії вважаються недійсними укладені на його основі договори комерційної субконцесії; б) визнання недійсними обмежувальних умов договору, якщо ці умови суперечать законодавству.
• Зміна та розірвання договору:
А. Можливість зміни договору комерційної концесії відповідно до положень, встановлених статтею 188 ГК (за згодою сторін або в судовому порядку на вимогу однієї з сторін), з обов'язковою реєстрацією змін (у відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на зміни договору лише з дня державної реєстрації такої зміни);
Б. Розірвання договору (з обов'язковою державною реєстрацією) - за згодою сторін або в судовому порядку на вимогу однієї зі сторін;
і» Особливості розірвання та припинення договору комерційної концесії:
І. Якщо договір укладено без зазначеного строку, кожна зі сторін такого договору має право у будь-який час відмовитися від договору, повідомивши про це другу сторону за шість місяців, якщо договором не передбачений більш тривалий строк.
Ц. Договір комерційної концесії припиняється у разі: а) визнання правоволодільця або користувача банкрутом; в) у разі припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом;
• Наслідки зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця:
507
а) у разі зміни торговельної марки чи іншого позначення пра-воволодільця, права на використання яких входять у комплекс прав за договором комерційної концесії, цей договір зберігає чинність щодо нових позначень правоволодільця, якщо користувач не вимагає розірвання договору; у разі продовження чинності договору комерційної концесії користувач має право вимагати відповідного зменшення належної правоволодільцеві винагороди;
б) якщо в період дії договору комерційної концесії припинилося право, користування яким надано за цим договором, договір продовжує свою чинність, крім положень, що стосуються права, яке припинилося, а користувач, якщо інше не передбачено договором, має право вимагати відповідного зменшення належної правоволодільцеві винагороди.
• Наслідки зміни сторін у договорі комерційної концесії: А) перехід виключного права на об'єкт права інтелектуальної власності, визначений у договорі комерційної концесії, від правоволодільця до іншої особи не є підставою для зміни або розірвання договору комерційної концесії;
Б) у разі смерті правоволодільця його права та обов'язки за договором комерційної концесії переходять до спадкоємця за умови, що він зареєстрований або протягом шести місяців від дня відкриття спадщини зареєструється як суб'єкт підприємницької діяльності або передасть свої права і обов'язки особі, яка має право займатися підприємницькою діяльністю.
!
Контрольні запитання
н.
1. У чому полягає особливість комерційної концесії як різновиду підприємницької діяльності? ,
2. Який зарубіжний аналог назви комерційної концесії?
3. З якою метою і на яких засадах встановлюються відносини з комерційної концесії?
4. В яких випадках може застосовуватися комерційна субконцесія?
5. Які нормативно-правові акти регулюють відносини щодо комерційної концесії?
6. У чому проявляється специфіка суб'єктного складу договору комерційної концесії? {
7. Що є предметом договору комерційної концесії?
8. На який строк може укладатися договір комерційної концесГі?
9. У якій формі укладається договір комерційної концесії?
10. Назвіть основні обов'язки сторін договору комерційної концесії.
11.3 якою метою в договір комерційної концесії включаються обмежувальні умови? В чому вони полягають?
508
12. Яка особливість відповідальності сторін за договором комерційної концесії?
13. Які підстави припинення договору комерційної концесії?
14. У чому полягає особливість припинення договору комерційної концесії, укладеного без зазначення строку дії договору?
15. Чи тягне за собою правові наслідки зміна торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця за договором комерційної концесй?
16. Які наслідки зміни сторін у договорі комерційної концесії?
І тема 28.1 Правове регулювання
зовнішньоекономічної діяльності
1. Поняття та види зовнішньоекономічної діяльності.
2. Система нормативно-правових актів про зовнішньоекономічну діяльність.
3. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності.
4. Правовий режим зовнішньоекономічної діяльності.
5. Зовнішньоекономічний договір.
1. Поняття та види зовнішньоекономічної діяльності
Одним з перших законів незалежної України, спрямованих на забезпечення ринкової орієнтації вітчизняної економіки (і відповідно - розвитку економічної конкуренції, насичення внутрішнього ринку різноманітними товарами, в т. ч. іноземного походження, з метою забезпечення потреб споживачів та стимулювання вітчизняних виробників до модернізації власного виробництва, випуску нових товарів тощо) був Закон від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» (далі - Закону «Про ЗЕД»). Набуття ним чинності дозволяло усім суб'єктам господарювання з відповідним обсягом правосуб'єктності (в т. ч. відсутності заборон чи обмежень на здійснення такої діяльності/окремих її видів) здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, яка в умовах планово-розподільчої економіки була прерогативою держави та створених нею організацій.
Приймаючи цей Закон, законодавець однією з основних його цілей визначив запровадження правового регулювання всіх видів зовнішньоекономічної діяльності в Україні, включаючи зовнішню торгівлю, економічне, науково-технічне співробітництво, спеціалізацію та кооперацію в галузі виробництва, науки і техніки, економічні зв'язки в галузі будівництва, транспорту, експедиторських, страхових, розрахункових, кредитних та інших банківських операцій, надання різноманітних послуг.
509
Зовнішньоекономічна діяльність (далі - ЗЕД), згідно із ст. 1 цього Закону, визначається як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.
У Господарському кодексі України, прийнятому 16 січня 2003 p., міститься дещо відмінне визначення цього поняття. Так, згідно із ч. 1 ст. 377 ГК, зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині першій статті 139 цього Кодексу, та/або робочою силою.
Проте ні перше, ні друге (вдосконалене та відповідно - більш ґрунтовне) визначення не віддзеркалюють всіх ознак зовнішньоекономічної діяльності, які можна виявити шляхом аналізу відповідних положень ГК (в т. ч. статей 377-389) та Закону «Про ЗЕД». Характерними рисами ЗЕД є:
• належність ЗЕД до господарської діяльності, основним спрямуванням якої є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. З ГК України);
• обов'язкова наявність такої складової господарської діяльності, як перетин митного кордону України робочою силою та/або майном, що характеризується як сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів;
• особливий суб'єктний склад (ст. 378 ГК України): здійснення ЗЕД вітчизняними суб'єктами господарювання, які мають статус індивідуального підприємця чи господарської організації з правами юридичної особи, та підрозділами/структурними одиницями (без прав юридичної особи) іноземних господарських організацій, що мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані у встановленому законом порядку;
• спеціальний режим господарської діяльності, пов'язаний із спеціальним правовим регулюванням та відповідно: а) встановленням низки заборон, обмежень щодо кола суб'єктів ЗЕД, видів господарської діяльності, порядку її здійснення з метою забезпечення інтересів національної економіки та національного товаровиробника; б) створенням системи спеціальних органів, що здійснюють державне регулювання у сфері ЗЕД (Державна митна служ-
510
ба, Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі), та покладенням певних функцій щодо регулювання ЗЕД на Міністерство економіки та з питань економічної інтеграції України, Антимонопольний комітет України, Національний банк України та інші органи; в) застосуванням специфічних засобів державного регулювання, в т. ч.: ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій, державної реєстрації зовнішньоекономічних договорів (контрактів), контролю за здісненням ЗЕД, можливістю застосування специфічних санкцій за порушення правил здійснення ЗЕД (припинення експортно-імпортних операцій, застосування антидемпінгових заходів, застосування індивідуального режиму ліцензування).
Зовнішньоекономічною діяльністю є господарська діяльність за участю вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання, складовою якої є перетин митного кордону України майном та/або робочою силою, і яка здійснюється в спеціальному правовому режимі.
Поняття зовнішньоекономічної діяльності слід відрізняти від поняття зовнішньоекономічної операції (ст. 379 ГК, статті 15-16 Закону «Про ЗЕД»). Змістом будь-якої діяльності (в т. ч. ЗЕД) є систематичні дії певного спрямування, не обмежені у часі чи такі, що здійснюються протягом тривалого періоду (наприклад, протягом дії виданої на 5 років ліцензії). Зміст поняття «операція» (в господарсько-правовому сенсі) - значно вужчий. Це можуть бути окремі дії чи їх сукупність, спрямована на досягнення певного результату (наприклад, перерахування коштів іноземному контра-генту-підрядчику відповідно до умов зовнішньоекономічного договору на будівництво об'єкта, що передбачає сплату замовником авансу до початку виконання робіт). Характерною ознакою зовнішньоекономічної операції є перетин робочою силою та/або майном, що використовується у ЗЕД, митного кордону України.
Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, згідно із ч. 1 ст. 379, можуть здійснювати будь-які види ЗЕД і зовнішньоекономічних операцій, якщо інше не встановлено законом. Відкритий перелік видів ЗЕД, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, міститься в ст. 4 Закону «Про ЗЕД». До видів зовнішньоекономічної діяльності належать:
•Ь експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
- надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокер-
511
ських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;
- наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
- міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
- кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;
- спільна підприємницька діяльність між вітчизняними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
- підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
- організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;
- товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
- орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зов-
512
нішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
- операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
- роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;
- інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.
Щодо посередницьких операцій, при здійсненні яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та ін.), в ст. 4 Закону «Про ЗЕД» міститься спеціальне положення: подібні операції здійснюються суб'єктами ЗЕД без обмежень.
Одним з основних видів ЗЕД та складовою будь-якою ЗЕД є експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили. Ст. 1 Закону «Про ЗЕД» містить визначення цих понять, розрізняючи при цьому експорт/імпорт товарів та експорт/імпорт капіталів.
Експорт (експорт товарів) — продаж товарів українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності (у т. ч. з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. При цьому термін реекспорт (реекспорт товарів) означає продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.
Імпорт (імпорт товарів) - купівля (у т. ч. з оплатою в негрошовій формі) українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів з ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.
Експорт/імпорт капіталу - вивезення за межі України/ввезення з-за меж України капіталу у будь-якій формі (валютних коштів, продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших немайнових прав) з метою одержання прибутків від виробничої та інших форм господарської діяльності.
Закріплюючи широкі можливості щодо експорту-імпорту як різ-
513
новиду зовнішньоекономічної діяльності та експортно-імпортних операцій як складової ЗЕД, законодавець встановлює і певні обмеження з метою захисту національних інтересів. Згідно із ст. 17 Закону «Про ЗЕД» встановлюється заборона на такі види експорту та імпорту:
- експорт з території України предметів, які становлять національне, історичне або культурне надбання українського народу, що визначається згідно із законами України;
- імпорт або транзит будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров'ю або становити загрозу життю населення та тваринного світу, або призвести до руйнування навколишнього середовища;
- імпорт продукції та послуг, що містять пропаганду ідей війни, расизму та расової дискримінації, геноциду і т. п., які суперечать відповідним нормам Конституції (Основного Закону) України;
- експорт та імпорт товарів, які здійснюються з порушенням прав інтелектуальної власності.
Конкретний перелік товарів, щодо яких встановлюється заборона на експорт та імпорт, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.
Законами України можуть встановлюватися обмеження/заборони і щодо певних методів імпортування товарів в Україну. Це стосується так званого демпінгу/демпінгового імпорту та субсидованого імпорту.
Демпінг/демпінговий імпорт (відповідно до ст. 1 Закону «Про ЗЕД») - це ввезення на митну територію країни імпорту товару за ціною, нижчою від порівняної ціни на подібний товар у країні експорту, яке заподіює шкоду національному товаровиробникові подібного товару. Відносини, що складаються в процесі здійснення такого імпорту, регулюються Законом України від 22.12.1998 р. «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту».
Субсидований імпорт - ввезення на митну територію країни імпорту товару (товарів), що користується пільгами від субсидії, яка надається для виробництва, переробки, транспортування або експорту такого товару. Небезпечність для національної економіки такого імпорту зумовила прийняття спеціального нормативно-правового акта вищої юридичної сили - Закону України від 22.12.1998 р. «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту».
Законом «Про ЗЕД» (ст. ЗО) встановлені обмеження щодо реекспорту, а саме: забороняється реекспорт товарів, імпортованих за
514
рахунок Державного валютного фонду України та валютних фондів місцевих Рад народних депутатів України. Проте орган, який є розпорядником Державного валютного фонду України або валютного фонду місцевої Ради народних депутатів України, може дозволити реекспорт в разі неможливості використання імпортного товару на території України за його призначенням.
2. Система нормативно-правових актів про зовнішньоекономічну діяльність
Нормативно-правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється низкою актів господарського законодавства загальної сфери дії та спеціального законодавства про ЗЕД.
Спеціальне законодавство про ЗЕД складається з актів законодавства різної юридичної сили, присвячених регулюванню цієї діяльності (в т. ч. окремих її аспектів) та окремих норм, що містяться в нормативно-правових актах загальної сфери дії чи присвячених регулюванню інших видів діяльності, що може поєднуватися із зовнішньоекономічною (банківська діяльність, страхування, спільне інвестування та ін.). Відтак, систему актів законодавства про ЗЕД можна поділити на загальну частину (включає нормативно-правові акти, що містять загальні положення щодо ЗЕД) та спеціальної частини, до якої входять акти законодавства чи норми, що визначають специфіку здійснення ЗЕД в окремих сферах економіки, на окремих територіях, за участю окремих суб'єктів тощо.
Враховуючи юридичну силу нормативно-правових актів, система законодавства про ЗЕД, може бути представлена таким чином:
Акти вищої юридичної сили:
Конституція України (зокрема, положення щодо визначення виключно законами засад зовнішньоекономічної діяльності - п. 9 ст. 92; щодо закріплення за Кабінетом Міністрів України такого повноваження, як організація та забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи,- п. 8 ст. 116.
Господарський кодекс України від 16 січня 2003 p., який містить Розділ УІІ «Зовнішньоекономічна діяльність», що складається з двох глав, перша з яких (гл. 37 «Загальні положення») містить 13 статей, які визначають: поняття та принципи зовнішньоекономічної діяльності (ст. 377), коло суб'єктів цієї діяльності (ст. 378), види ЗЕД та зовнішньоекономічних операцій (ст. 379), основні засади Державного регулювання ЗЕД (ст. 380), ліцензування та квотування
515
ЗЕД (ст. 381), вимоги до зовнішньоекономічних договорів/контрактів (ст. 382), включаючи їх державну реєстрацію (ст. 383), основні засади/принципи митного регулювання ЗЕД (ст. 384), оподаткування ЗЕД (ст. 385), валютного регулювання (статті 386-387), кредитування ЗЕД (ст. 388), форми державного захисту прав та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (ст. 389). Гл. 38 «Іноземні інвестиції» містить основні положення щодо правового режиму такого різновиду зовнішньоекономічної діяльності, як іноземне інвестування (передбачає внесення в об'єкти інвестування на території України інвестицій іноземними інвесторами); (правовий режим іноземного інвестування розглядатиметься в наступній темі).
Закон України від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» (Закон «Про ЗЕД») - акт малої кодифікації, спеціально присвячений регулюванню зовнішньоекономічної діяльності; складається із 39 статей, в яких містяться положення щодо: визначення термінів (ст. 1), принципів ЗЕД (ст. 2), кола суб'єктів ЗЕД (ст. 3), видів ЗЕД (ст. 4), порядку набуття статусу суб'єкта ЗЕД (ст. 5), щодо сторін, змісту, форми, видів, державної реєстрації зовнішньоекономічних договорів/контрактів (ст. 6), основних засад регулювання ЗЕД, форм участі в цьому держави в особі її органів, напрямів регулювання, в т. ч. митного, податкового, валютного тощо (статті 7-23), спеціальних правових режимів ЗЕД (статті 24-25), економічних відносин України з іншими державами та міжнародними організаціями (статті 26-27), захисту інтересів держави та суб'єктів ЗЕД в процесі її здійснення (статті 28-31), відповідальності у сфері ЗЕД (статті 32-37), порядку розгляду спорів у сфері ЗЕД (статті 38-39).
Закони, що визначають умови дії міжнародних договорів в Україні (від 10.12.1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України» та від 22.12.1993 р. «Про міжнародні договори України») та низка законів про ратифікацію міжнародних договорів за участю України - двосторонніх, багатосторонніх (в т. ч. укладених між країнами - учасницями міжнародних організацій економічного спрямування: Закон України від 20.09.2001 р. «Про ратифікацію Рішення Ради глав урядів Співдружності Незалежних Держав про Правила визначення країни походження товарів»), універсальних (Закон України від 16.03.2000 р. «Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами»; Закон України від 10.01.2002 р. «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів»).
516
Митний кодекс України від 12.12.1991 р. і Закон України від 05.04.2001 р. «Про Митний тариф України» - регулюють відносини, пов'язані з перетином митного кордону України та сплати мита;
Закон України від 24.02.1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж» визначає правовий статус цього юрисдикційного органу, що вирішує спори між українськими та іноземними суб'єктами господарювання за умови наявності відповідної домовленості між ними.
Закон України від 02.12.1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні» визначає правове становище цих організацій, в т. ч. повноваження у сфері зовнішньоекономічної діяльності: здійснювати у передбачених законом випадках декларування зовнішньоторговельних вантажів; проводити на замовлення українських та іноземних підприємців експертизу, контроль якості, кількості, комплектності товарів (у т. ч. експортних та імпортних) і визначати їх вартість; організовувати міжнародні виставки, національні виставки іноземних держав і окремих іноземних фірм, забезпечувати підготовку і проведення виставок українських товарів в Україні, за її межами та ін.
Закони, що регулюють договірні відносини у сфері ЗЕД: від 7.11.1994 р. «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні»; від 15.09.1995 р. «Про операції з давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відносинах» (в редакції Закону від 04.10.2001 p.); від 23.12.1998 р. «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»; від 14 серпня 1999 р. «Про угоди про розподіл продукції»; від 7 вересня 1999 р. «Про концесії» та від 14.12.1999 р. «Про концесії на будівництво автомобільних доріг»; від 04.07.2002 р. «Про забезпечення реалізації інвестиційних проектів в Туркменістані».
Постанова Верховної Ради України від 19.12.1992 р. «Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності». і Укази Президента України:
від 7.11.1994 р. «Про затвердження Положення про порядок реєстрації окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів)»;
Положення про державний експортний контроль в Україні, затверджений Указом Президента України від 13.02.1998 р. № 117/98;
від 05.03.2002 р. № 217/2002 «Про Порядок здійснення зовніш-
517
ніх відносин Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями»;
від 25.06.2002 р. «Про порядок здійснення захисту прав та інтересів України при розгляді справ в закордонних юрисдикційних органах».
Акти Уряду:
Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»;
Постанова КМУ від 19.02.1996 р. № 229 «Про затвердження Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межами України і Положення про порядок контролю та звітності щодо використання майнових цінностей, які інвестуються за межами України»;
Положення про порядок контролю за експортом, імпортом і транзитом товарів, що стосуються ядерної діяльності та можуть бути використані у створенні ядерної зброї, затверджене постановою КМУ від 12.03.1996 р. № 302 (в редакції постанови КМУ від 11.10.2002 р. №1493);
Постанова КМУ від 29.04.1999 р. № 756 «Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» (з наступними змінами);
Перелік товарів (робіт, послуг), експорт яких за бартерними (товарообмінними) операціями забороняється; Перелік товарів (робіт, послуг), імпорт яких за бартерними (товарообмінними) операціями забороняється; Перелік високоліквідних товарів, у разі експорту яких за бартерним договором термін ввезення на митну території України імпортних товарів не повинен перевищувати 60 календарних днів з дати оформлення вивізної вантажної митної декларації: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1999 р. № 756 (у редакції постанови КМУ від 11.10.2002 р. № 1493);
Постанова КМУ від 04.04.2001 р. № 327 «Про Єдиний державний реєстр міжнародних організацій, членом яких є Україна»;
Постанова КМУ від 15.02.2002 р. № 155 «Про затвердження Порядку реєстрації зовнішньоекономічних контрактів (договорів) на здійснення експортних операцій з металоломом»;
Постанова КМУ від 30.03.2002 р. № 445 «Про затвердження Порядку віднесення операцій резидентів у разі провадження ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів
518
спеціального призначення та визнання такими, що втратили чинність деяких постанов Кабінету Міністрів України»;
Постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1855 «Про допущення товарів до переміщення через митний кордон України в режимі тимчасового ввезення (вивезення)»;
Постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1861 «Про затвердження Порядку верифікації сертифікатів про походження товарів з України»;
Постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1862 «Про затвердження Порядку взяття (надання) проб і зразків товарів, проведення досліджень (аналізу, експертизи) з метою їх митного оформлення, а також розпорядження зразками»;
Постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1863 «Про затвердження Порядку ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності»;
Постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1864 «Про затвердження Порядку визначення країни походження товару, що переміщується через митний кордон України»;
Постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1865 «Про порядок ведення спеціальної митної статистики».
Спільні постанови КМУ та Нацбанку України: від 28.08.2001 р. № 1124 «Про Сорок рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF)», від 10.10.2001 р. № 1371 «Про Порядок підготовки та реалізації проектів економічного і соціального розвитку України, що підтримуються міжнародними фінансовими організаціями»;
Перелік оффшорних зон: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 14.02.2002 р. № 53 р.
Відомчі нормативно-правові акти:
Правила використання готівкової іноземної валюти на території України: Затверджено постановою Правління НБУ від 26.03.1998 р. № 119 (з наступними змінами та доповненнями);
Положення про порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 22.12.1999 р. № 602 (з наступними змінами та доповненнями);
Про порядок реєстрації та обліку зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки України від 29.06.2000 р. № 136 (з додатками);
519
Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань екоєвропейської інтеграції України від 06.09.2001 р. № 201;
Положення про валютний контроль, затверджене постановою Правління НБУ від 08.02.2000 р. № 49 (з наступними змінами та доповненнями);
Положення про примусове списання (стягнення) та договірне списання коштів в іноземній валюті з рахунків платників (крім банків) на території України, затверджене постановою Правління НБУ від 01.10.2001р. №416;
Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валюті, затверджена постановою Правління НБУ від 12.11.2003 р. № 492;
Положення про здійснення уповноваженими банками операцій за документарними акредитивами в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями, затверджене постановою Правління НБУ від 03.12.2003 р. № 514 та ін.
Спеціальна частина:
Закон України від 07.12.2000 р. «Про банки та банківську діяльність»: статті 21-22 якого передбачають особливості створення та реєстрації банку з іноземним капіталом; включені до цього Закону відповідно до вимог FATF положення (статті 63-65) щодо запобігання відмиванню в банках коштів національного та іноземного походження, отриманих злочинним шляхом.
Закон України від 07.03.1996р. «Про страхування» (в редакції Закону від 04.10.2001 p.): ч. 1 ст. 2 передбачає як одну з основних вимог до страховиків (який може бути суб'єктом тих різновидів зовнішньоекономічної діяльності, що здійснюються страховиками) -наявність статусу резидента, тобто страхової компанії, створеної за законодавством України (в т. ч. у випадках переважної чи виключної участі в ній учасників-нерезидентів).
Закон України від 04.03.1992 р. (з наступними змінами) «Про приватизацію державного майна»: ч. З ст. 4 містить положення щодо визначення в Державній програмі приватизації особливості участі іноземних інвесторів у приватизації державного майна; ст. 6 передбачає можливість участі у приватизації державного майна в ролі покупців іноземних громадян та юридичних осіб, створених за зарубіжним (іншої держави чи міжнародним) законодавством; наказ Фонду державного майна України від 16.06.1999 р. № 1138 «Про затвердження Положення про порядок здійснення підготовки до приватизації та продажу часток (паїв, акцій), що належать дер-
520
жаві в майні підприємств з іноземними інвестиціями та господарських товариств» (визначає особливість приватизації державної частки в майні (статутному фонді) таких підприємств з урахуванням законних інтересів іноземних інвесторів).
3. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності
Учасниками ЗЕД є різні категорії осіб, які за їх рольовими функціями та повноваженнями можна поділити на такі групи:
• суб'єкти ЗЕД (особи, які безпосередньо здійснюють зовнішньоекономічну діяльність);
• особи, що забезпечують функції (в комплексі чи окремо визначені) щодо управління ЗЕД;
• споживачі в широкому розумінні (громадяни, суб'єкти господарювання, негосподарські організації);
• посередники (особи, які надають суб'єктам ЗЕД послуги організаційного, консультаційного та іншого характеру щодо сприяння в здійсненні зовнішньоекономічної діяльності).
Спеціальне законодавство про ЗЕД приділяє особливу увагу першим двом категоріям учасників ЗЕД з урахуванням їх визначальної ролі в організації та здійсненні зовнішньоекономічної діяльності. Проте це законодавство містить деякі колізійні положення щодо правового статусу зазначених осіб, що значною мірою зумовлено прийняттям Господарського кодексу зі спеціальним розділом про ЗЕД без внесення відповідних змін до Закону «Про ЗЕД». Так, коло суб'єктів ЗЕД визначається по-різному.
Відповідно до ст. Закону «Про ЗЕД», суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:
- фізичні особи - громадяни України, громадяни республік Союзу РСР, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно із законами України і постійно проживають на території України;
- юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та ін.), в т. ч. юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської Діяльності;
521
- об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно із законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;
- структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності республік Союзу РСР, іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно із законами України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;
- спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;
- інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України;
- Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи згідно з встановленими законом принципами здійсненні ЗБД.
Господарський кодекс (ст. 378) закріпив уніфіковані та значною мірою вдосконалені положення щодо суб'єктів ЗБД, передбачивши, що ними є (можуть бути):
- суб'єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 частини другої ст. 55 ГК (тобто зареєстровані у встановленому порядку індивідуальні підприємці; господарські організації зі статусом юридичної особи, створені відповідно до законодавства України (Цивільного кодексу, Господарського кодексу, спеціальних законів).
- громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
- підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб'єктів господарювання (нерезидентів), що не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в порядку, встановленому законом;
- зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
522
Відтак, ГК виключив (на нашу думку, без достатніх на те підстав) зі складу суб'єктів ЗЕД господарські організації, створені за законодавством України без статусу юридичної особи, зокрема:
промислово-фінансові групи, які відповідно до однойменного закону можуть не лише займатися зовнішньоекономічною діяльністю, але й мати статус транснаціональних, створених за участю суб'єктів господарювання різних держав;
пайові інвестиційні фонди, що створюються на договірних засадах і згідно із Законом «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» не мають статусу юридичної особи);
філії, представництва, інші відокремлені підрозділи (структурні одиниці), господарських організацій-резидентів, утворені ними для здійснення господарської діяльності відповідно до законодавства України (в т. ч., п. З ч. 2 ст. 55 ГК України), якщо відповідні повноваження закріплені в положенні про такий підрозділ (структурну одиницю);
іноземні (створені за зарубіжним законодавством) господарські організації зі статусом або без статусу юридичної особи. Подібні особи можуть виступати іноземними інвесторами, що, відповідно до логіки розробників ГК, є зовнішньоекономічною діяльністю (основні положення про таку діяльність у формі спеціальної глави - гл. 38 «Іноземні інвестиції» включені до розділу УII ГК «Зовнішньоекономічна діяльність»). Крім того, відповідно до законодавства низки країн (англосаксонської правової традиції, Німеччини, Австрії та ін.) персональні товариства (повне та коман-дитне) не визнаються юридичними особами, хоча можуть мати інтерес щодо участі в ЗЕД, в т. ч і шляхом створення на території України своїх філій, представництв, інших відокремлених підрозділів та/або укладення з українськими суб'єктами господарювання зовнішьоекономічних договорів (контрактів). Виключення подібних осіб зі складу суб'єктів ЗЕД суперечить національним інтересам щодо залучення іноземних інвестицій та забезпечення адаптації українського законодавства до законодавства Європейського Союзу (згідно із Законом України від 21.11.2002 р. «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»).
Суб'єкти ЗЕД мають права та обов'язки (загальні та спеціальні), що є обов'язковими елементами їх правового статусу. До категорії загальних входять права та обов'язки, притаманні усім суб'єктам господарювання (про що вже йшлося. Див.: Розділ II
523
«Суб'єкти господарських правовідносин»). До категорії спеціальних належать права та обов'язки, якими наділяються суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності в процесі її здійснення. Спеціальними правами суб 'єктів ЗЕД є:
- здійснювати будь-які види зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньоекономічні операції, щодо яких закон не містить заборон/обмежень;
- відкривати будь-які не заборонені законом валютні рахунки в банківських установах, розташованих на територіях інших держав;
- самостійно розпоряджатися (після сплати передбачених законом податків і зборів/обов'язкових платежів) валютною виручкою від проведених зовнішньоекономічних операцій (крім передбачених законом випадків);
- одержувати в іноземних фінансових установах на договірній основі валютні кредити на умовах, що не суперечать законодавству України;
- обирати контрагентів та укладати з ними зовнішньоекономічні договори (контракти);
- обирати за домовленістю з контрагентом за зовнішньоекономічним договором/контрактом юрисдикційний орган, що розв'язуватиме між ними спори; відповідно до ст. 38 Закону «Про ЗЕД» спори між суб'єктами ЗЕД можуть розглядати: суди України; за згодою сторін спору - Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України; інші органи вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України);
- обирати за домовленістю з контрагентом за зовнішньоекономічним договором/контрактом національну належність законодавства, що застосовуватиметься при розгляді таких спорів;
- користуватися державним захистом своїх прав та законних інтересів у разі їх порушення за межами України шляхом звернення до дипломатичних та консульських установ, державних торговельних представництв, а також в інший спосіб, визначений законом.
До спеціальних обов 'язків суб 'єктів ЗЕД належать:
- дотримання вимог законодавства про ЗЕД, вт.ч.:
- здійснення у передбачених актами законодавства випадках ліцензування та квотування імпортно-експортних операцій, а також виконання умов їх надання; ,
- дотримання вимог щодо змісту, форми та державної реєстрації зовнішньоекономічних договорів (контрактів);
524
- у разі здійснення ЗЕД в Україні у формі створення іноземним суб'єктом господарювання (зі статусом юридичної особи) філій, представництв, інших відокремлених підрозділів (без такого статусу) - здійснити реєстрацію подібного суб'єкта в установленому порядку;
- у разі запровадження в установленому порядку режиму обов'язкового розподілу валютної виручки від проведення зовнішньоекономічних операцій між суб'єктами ЗЕД та уповноваженими державними валютними фондами здійсниювати відповідні відрахування іноземної валюти з дотриманням передбачених для цього процедур;
- вести бухгалтерський та оперативний облік зовнішньоекономічних операцій, а також статистичну звітність, яку повинні надсилати органам Державної статистики України;
- імпортувати в Україну лише ті товари, які за своїми технічними, фармакологічними, санітарними, фітосанітарними, ветеринарними та екологічними характеристиками не порушують мінімальних умов відповідних стандартів та вимог, що діють на території України (у разі відсутності національних стандартів та вимог України на певний товар - застосовувати відповідні міжнародні стандарти та вимоги або іноземні стандарти та вимоги, що діють у провідних країнах-експортерах зазначених товарів);
- утримуватися від порушень встановлених законом заборон, обмежень щодо субсидованого імпорту, демпінгового імпорту, реекспорту;
- у разі порушення вимог законодавства про ЗЕД нести передбачену ним господарсько-правову відповідальність, у т. ч. у формі застосування спеціальних санкцій, відповідно до встановленого порядку (Положення про порядок застосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності спеціальних санкцій, передбачених статтею 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»: Затверджено наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 06.04.2004 р. № 126);
- інформувати Нацбанк України про відкриття валютних рахунків за межами України та надавати відомості про використання своїх валютних рахунків податковим органам у встановленому порядку;
- та ін.
Держава гарантує рівність прав та однаковий захист усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Проте у разі застосування до українських суб'єктів господарювання дискримінаційних
525
заходів на території певних держав, в Україні можуть бути застосовані аналогічні заходи до суб'єктів господарювання відповідної країни (ч. 2 ст. 389 ГК України, ст. 29 Закону «Про ЗЕД»).
До другої категорії учасників ЗЕД належать суб'єкти, що здійснюють організаційно-управлінські повноваження у сфері ЗЕД. Насамперед, це державні органи та органи місцевого самоврядування. Подібні за своїм характером функції на регіональному та локальному рівнях можуть виконувати і господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, банківські та фінансові холдингові групи - щодо своїх учасників, материнське підприємство - щодо своїх дочірніх підприємств. Проте правові засади та коло повноважень першої (органи держави та органи місцевого самоврядування) та другої (недержавні органи/організації управління економікою та суб'єкти ЗЕД) відмінні. В першому випадку коло повноважень досить широке і визначається на рівні закону, а в другому -значно вужче (лише щодо обмеженого кола суб'єктів і в межах, не заборонених законом), що фіксується в локальних документах (установчих документах та/або договорах між членами групи).
Законодавство про ЗЕД містить досить ґрунтовні положення щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності, визначаючи:
• мету регулювання (ч. 1 ст. 7 Закону «Про ЗЕД»): забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку України; стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, в т. ч. зовнішньоекономічних зв'язків суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України; створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн;
• види та рівні регулювання (ч. 2 ст. 7 Закону «Про ЗЕД»: державне (в особі її органів в межах їх компетенції та органів місцевого самоврядування); недержавне на регіональному (товарними, фондовими, валютними біржами, торговельними палатами, асоціаціями, спілками та іншими організаціями координаційного типу) та локальному (самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод, що укладаються між ними) рівнях;
• правові засоби/акти, за допомогою яких здійснюється нормативне регулювання (ч. З ст. 7 Закону «Про ЗЕД»): 1) закони України; 2) акти тарифного і нетарифного регулювання, які видаються державними органами України в межах їх компетенції; 3) рішення недержавних органів управління економікою, які при-
526
ймаються відповідно до їх установчих документів у межах законів України; 4) договори між суб'єктами ЗЕД, укладеними відповідно до законів України;
• цілі державного регулювання: захист економічних інтересів України та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; створення рівних можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності розвивати всі види підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всі напрями використання доходів і здійснення інвестицій; заохочення конкуренції та ліквідація монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності;
• межі втручання держави (в особі її органів) у сферу ЗЕД, що виключають право безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів цієї діяльності, за винятком передбачених законом випадків;
• органи державного регулювання ЗЕД та їх повноваження (ст. 9 Закону «Про ЗЕД»):
А) Верховна Рада України як вищий орган державного регулювання ЗЕД, до компетенції якого належать:
- прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності;
- затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики України;
- розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
- укладання міжнародних договорів України відповідно до законів України про міжнародні договори України та приведення чинного законодавства України у відповідність з правилами, встановленими цими договорами;
- встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України;
- затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню або забороняється згідно із Законом «Про ЗЕД».
Б) Кабінет Міністрів України:
, - вживає заходів до здійснення зовнішньоекономічної політики України відповідно до законів України;
- здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України по регулюванню зовнішньоекономічної діяльності; координує роботу торговельних представництв України в іноземних державах;
- приймає нормативні акти управління з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України;
527
- проводить переговори і укладає міжурядові договори України з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України про міжнародні договори України, забезпечує виконання міжнародних договорів України з питань зовнішньоекономічної діяльності всіма державними органами управління, підпорядкованими Кабінету Міністрів України, та залучає до їх виконання інші суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності на договірних засадах;
- відповідно до своєї компетенції, визначеної законами України, вносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції про систему міністерств, державних комітетів і відомств - органів оперативного державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, повноваження яких не можуть бути вищими за повноваження Кабінету Міністрів України, які він (КМУ) має згідно із законами України;
- забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану України;
- здійснює заходи щодо забезпечення раціонального використання коштів Державного валютного фонду України;
- забезпечує виконання рішень Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй з питань зовнішньоекономічної діяльності.
В) Національний банк України:
- здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву України та інших державних коштовностей, які забезпечують платоспроможність України;
- представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами та укладає відповідні міжбанківські угоди;
- регулює курс національної валюти України до грошових одиниць інших держав;
- здійснює облік і розрахунки по наданих і одержаних державних кредитах і позиках, провадить операції з централізованими валютними ресурсами, які виділяються з Державного валютного, фонду України у розпорядження Національного банку України;
- здійснює інші функції відповідно до законів України («Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України» та ін.).
Г) Центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики (функції якого виконує Міністерство економіки та з питань економічної інтеграції України):
- забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності виходу
528
на зовнішній ринок, координацію їх зовнішньоекономічної діяльності, в т. ч. відповідно до міжнародних договорів України;
- здійснює контроль за додержанням всіма суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності чинних законів України та умов міжнародних договорів України;
- здійснює заходи нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, зокрема реєстрацію учасників зовнішньоекономічної діяльності, реєстрацію окремих видів контрактів згідно із Законом «Про ЗЕД»;
- проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування у порядку, визначеному законами України;
- виконує інші функції відповідно до законів України і Положення про центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики.
Д) Державна митна служба України:
- здійснює митний контроль в Україні згідно з чинними законами України.
Е) Антимонопольний комітет України:
- здійснює контроль за додержанням суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності законодавства про захист економічної конкуренції.
Є) Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі (склад якої затверджено постановою Кабінету Міністрів України від И.03.2004 р. № 300):
- здійснює оперативне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні відповідно до законодавства України;
- приймає рішення про порушення і проведення антидемпінгових, антисубсидиційних або спеціальних розслідувань та застосування відповідно антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів;
• органи місцевого управління ЗЕД та їх повноваження (ст. 10 Закону «Про ЗЕД»):
I) місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі і розпорядчі органи, компетенція яких визначається Законом України «Про місцеве самоврядування»;
II) територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України: створюються за погодженням з відповідними місцевими Радами народних депутатів України та в межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів державного регулювання України. Дії зазначених підрозділів (відділень) не
529
повинні суперечити нормативним актам місцевих Рад народних депутатів України, за винятком випадків, коли такі дії передбачені Законами України або випливають з них.
4. Правовий режим зовнішньоекономічної діяльності
Правовий режим ЗЕД- це особливий порядок регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що виражається в комплексі взаємопов'язаних між собою економіко-правових заходів (стимулюючих та обмежуючих), спрямованих на досягнення цілей такої діяльності згідно із визначеними законодавцем принципами.
Принципи зовнішньоекономічної діяльності закріплені та конкретизовані в ст. 2 Закону «Про ЗЕД».
Усі учасники зовнішньоекономічної діяльності при її здійсненні повинні дотримуватися таких принципів:
• суверенітету народу України у здійсненні ЗЕД;
• свободи зовнішньоекономічного підприємництва;
• юридичної рівності і недискримінації;
• верховенства закону;
• врахування та захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;
• еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.
Законодавство про ЗЕД, визначаючи цілі регулювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності (ст. 7 Закону «Про ЗЕД»), передбачає дві основні категорії економіко-правових засобів, що в комплексі забезпечують досягнення таких цілей: 1) стимулюючих; 2) обмежувальних.
До кола перших (стимулюючих) належать:
А) права суб'єктів ЗЕД: загальні для всіх суб'єктів господарювання та спеціальні, закріплені законом для суб'єктів ЗЕД;
Б) пільги для суб 'єктів ЗЕД, що надаються за наявності передбачених законом умов (реалізації на території спеціальної/вільної економічної зони затверджених інвестиційних проектів відповідно до укладених інвестиційних договорів з органом управління відповідної СЕЗ; ввезення на територію України майна як вклад іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями тощо).
Пільги можна поділити на дві категорії за критерієм кола суб'єктів, видів здійснюваної ними діяльності: 1) ті, що передба-
530
чаються для всіх суб'єктів господарювання у процесі здійснення певних видів господарської діяльності безвідносно до наявності в ній ознак ЗЕД (інноваційна, наприклад); 2) пільги, які встановлюються лише для суб'єктів ЗЕД в процесі її здійснення.
Слід зазначити, що у сфері ЗЕД застосовуються, як правило, пільги не до всіх суб'єктів ЗЕД, а лише щодо тих з них, які відповідають певним критеріям. Так, відповідно до ст. 11 Закону «Про ЗЕД» передбачається надання відповідно до законодавства:
податкових пільг у разі, якщо результати діяльності суб'єктів ЗЕД відповідають таким критеріям: експорт перевищує імпорт (нетто-експорт) за фінансовий рік; обсяг експорту становить не менше 5 відсотків від обсягу реалізованих за фінансовий рік товарів; які стабільно експортують наукові, наукоємні товари, а також товари, у вартості яких частка доданої вартості становить не менше ЗО процентів;
амортизаційних пільг (за строками амортизації основних виробничих фондів) у вигляді та за наявності таких умов: норм прискореної амортизації основних виробничих фондів, що використовуються для виробництва експортних товарів, пільгових норм амортизації основних фондів, створених за рахунок нових інвестицій, що використовуються для виробництва експортних товарів; норм амортизації на імпортне обладнання, яке використовується для виробництва експортних товарів, не менших, ніж ті, що встановлені в країні походження такого обладнання.
До обмежувальних заходів, що є складовою правового режиму ЗЕД, належать заборони та обмеження. Зокрема, до категорії перших слід віднести заборону здійснення певних категорій зовнішньоекономічних операцій (реекспорт, експорт заборонених до вивезення з території України товарів, субсидований імпорт, демпінговий імпорт).
Більш різноманітними є обмеження, що можуть мати різні форми, зокрема:
- ліцензування зовнішньоекономічних операцій як комплекс дій органу виконавчої влади з надання суб'єкту ЗЕД дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту/імпорту товарів; розрізняють автоматичне ліцензування (застосовується щодо товарів, які не підлягають квотуванню) і неавтоматичне ліцензування (у разі встановлення квот на експорт/імпорт);
- квотування (встановлення кількісних або інших обмежень) товарів, що підлягають експорту/імпорту; розрізняють глобальні квоти (встановлюються по товару без зазначення конкретних країн/груп країн, куди товар експортується або з яких він імпорту-
531
ється), індивідуальні квоти (встановлюються по товару з визначенням конкретної країни, куди товар може експортуватись або з якої він може імпортуватись);
- застосування спеціальних санкцій до суб'єктів ЗЕД у разі порушення ними спеціального законодавства: антидемпінгових процедур; індивідуального режиму ліцензування; тимчасового зупинення ЗЕД (ст. 37 Закону «Про ЗЕД»);
- дотримання спеціального порядку встановлення і використання технічних, фармакологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних та екологічних стандартів та вимог (ст. 18 Закону «Про ЗЕД»), відповідно до якого: а) на територію України дозволяється імпорт лише тих товарів, що за своїми технічними, фармакологічними, санітарними, фітосанітарними, ветеринарними та екологічними характеристиками не порушують мінімальних умов відповідних стандартів та вимог, що діють на території України; б) у разі відсутності національних стандартів та вимог України на певний товар застосовуються відповідні міжнародні стандарти та вимоги або іноземні стандарти та вимоги, що діють в провідних країнах-експортерах зазначених товарів; в) товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов'язковій сертифікації (в національному режимі) на предмет їх відповідності фармакологічним, санітарним, фітосанітарним, ветеринарним та екологічним нормам, якщо відповідні вимоги діють і щодо аналогічних товарів національного виробництва згідно із законами України; г) у разі імпорту товарів, які не мають аналогів в Україні, суб'єкт ЗЕД, який здійснює імпорт, або іноземний суб'єкт господарювання, який здійснює експорт, повинен пред'явити сертифікат, що засвідчує відповідність технічних, фармакологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних та екологічних характеристик цього товару чинним міжнародним стандартам та вимогам або національним стандартам та вимогам країни, яка є провідною в експорті цього товару;-
- застосування спеціальних імпортних процедур (ст. 19 Закону «Про ЗЕД»), до яких належать:, застосування процедури міжнародних торгів або аналогічних їм процедур; режим попередніх імпортних депозитів, що вносяться у банки, що може застосовуватися лише щодо товарів, до яких не запроваджується режим ліцензування і квотування імпорту;
- дотримання вимог митного (відповідно — Митного кодексу України та Закону «Про Митний тариф України») та валютного регулювання (згідно із Декретом Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного
532
контролю» та з урахуванням положень Закону України від 28.11.2002 р. «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»);
- обов'язковість обліку та звітності зовнішньоекономічних операцій суб'єктів ЗЕД, що здійснюється в передбаченому Законом «Про ЗЕД» (ст. 22) порядку;
- застосування (як виняток) дискримінаційних заходів до іноземних суб'єктів ЗЕД у випадках та порядку, визначених частинами 2-4 ст. 389 ГК і ст. 29 Закону «Про ЗЕД»; підставою для цього можуть бути дискримінаційні та недружні дії іноземних держав до українських суб'єктів господарювання (аналогічні заходи в такому випадку встановлюються для суб'єктів господарювання відповідної держави, що здійснюють в Україні ЗЕД, у т. ч. інвестування).
5. Зовнішньоекономічний договір
Відповідно до ст. 1 Закону «Про ЗЕД», зовнішньоекономічний договір (контракт) - це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.
Ознаками такого договору, що дозволяють виділити його в окрему групи господарських договорів, є:
- особливий суб'єктний склад: сторонами в договорі є вітчизняний суб'єкт ЗЕД та іноземний контрагент;
- особливості змісту договору: права та обов'язки його сторін щцо здійснюваної ними ЗЕД (зовнішньоекономічних операцій);
обов'язковість врахування типових платіжних умов та типових захисних застережень (передбачається постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21.06.1995 р. № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті»); при укладенні договорів на реалізацію товарів (купівлі-продажу, поставки) враховувати Правила ШКОТЕРМС відповідно до ст. 265 ГК та Указу Президента України від 04.04.1994 р. № 567 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів»;
- спеціальні вимоги щодо права, яке застосовується: 1) при визначенні змісту договору (права та обов'язки сторін договору визначаються правом країни, обраної сторонами при його укла-
533
денні або в результаті подальшого погодження; якщо сторони не погодили це питання, то їх права та обов'язки визначаються правом місця укладання договору, яке визначається законами України (зокрема ст. 6 Закону «Про ЗЕД»); 2) при прийманні виконання (застосовується право країни, обраної сторонами; якщо такого погодження не було - береться до уваги право місця проведення такого приймання);
- спеціальні вимоги щодо форми договору: як загальне правило -письмова форма, якщо інше не встановлено законом чи чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України; форма зовнішньоекономічного договору/контракту (в т. ч. модифікація письмової форми) визначається правом місця його укладення (місце укладення договору/контракту визначається відповідно до законів України); форма договорів щодо нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України; вимоги щодо форми зовнішньоекономічного договору визначаються ГК (ст. 382), Законом «Про ЗЕД» (ст. 6), Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2000 р. № 201;
- обоє 'язковість державної реєстрації визначених законом видів зовнішньоекономічних договорів/контрактів, що здійснюється відповідно до встановленого порядку (ст. 383 ГК України; постанови Кабінету Міністрів України від 15.02.2002 p. № 1SS «Про затвердження Порядку реєстрації зовнішньоекономічних контрактів (договорів) на здійснення експортних операцій з металоломом»; Наказ Міністерства економіки України від 29.06.2000 р. N° 136 «Про порядок реєстрації та обліку зовнішньоекономічних договорів (контрактів)»; Положення про порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 22.12.1999 р. № 602);
- особливості порядку розгляду договірних спорів: визначення за згодою сторін з відповідною фіксацією у договорі юрисдикційного органу (державні суди України чи конкретний міжнародний третейський суд/арбітраж, створений на території України чи іншої країни).
Враховуючи положення ст. 4 Закону «Про ЗЕД», зовнішньоекономічні договори можна поділити на кілька видів залежно від предмета договору:
- на експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
534
- щодо надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;
- кооперації (наукової, науково-технічної, науково-виробничої, виробничої, навчальної та ін.) з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
- здійснення міжнародних фінансових операцій та операцій з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
- щодо кредитних та розрахункових операцій між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;
- про спільну підприємницьку діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
- про підприємницьку діяльність на території України, пов'язану з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
- про організацію та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;
- про товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовншь
535
ньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
- про орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
- щодо здійснення операцій по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанків-ському валютному ринку;
- щодо здійснення посередницьких операцій, при здійсненні яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших);
- інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.
Регулювання окремих видів зовнішньоекономічних договорів здійснюється в спеціальному порядку. Це стосується таких договорів:
- про здійснення товарообмінних (бартерних) операцій (регулювання відносин, що складаються при цьому, здійснюється Законом від 23.12.1998 р. «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності», постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1999 р. № 756 «Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»);
- про операції з давальницькою сировиною (Закон України від 04.10.2001 р. «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах»);
- комісії та консигнації (постанова Кабінету Міністрів України від 30.03.2002 р. № 445 «Про затвердження порядку віднесення операцій резидентів при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України».
Контрольні запитання
1. Розкрийте поняття зовнішньоекономічної діяльності.
2. Чим відрізняються поняття «зовнішньоекономічна діяльність» і «зовнішньоекономічна операція»?
3. За допомогою яких нормативно-правових актів забезпечується правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності?
536
4. За якими критеріями і на які види можна класифікувати зовнішньоекономічну діяльність?
5. У яких формах може здійснюватися зовнішньоекономічна діяльність?
6. Які обмеження встановлені законом щодо певних видів зовнішньоекономічної діяльності? Яка мета таких обмежень?
7. Які категорії осіб можуть бути суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності?
8. У чому полягає особливість правового статусу суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності?
9. Назвіть характерні риси правового режиму зовнішньоекономічної діяльності.
10. З якою метою здійснюється державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності?
11. Які органи здійснюють державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності?
12. На яких принципах здійснюється державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності?
13. В яких випадках можуть запроваджуватися дискримінаційні заходи щодо певних категорій суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності?
14. За якими критеріями класифікують зовнішньоекономічні договори?
15. У чому полягає специфіка зовнішньоекономічного договору?
16. В якій формі укладається зовнішньоекономічний договір?
17. Які вимоги ставляться до змісту зовнішньоекономічного договору?
18. В якому порядку розглядаються спори, що виникають у процесі виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів)?
І Тема 29. | Правовий режим
іноземного інвестування
1. Законодавство про режим іноземного інвестувння в Україні.
2. Поняття та види іноземних інвестицій.
3. Об'єкти та суб'єкти іноземного інвестування.
4. Форми здійснення іноземних інвестицій:
4.1. Корпоративна форма іноземного інвестування.
4.2. Договірна форма іноземного інвестування.
1. Законодавство про режим іноземного інвестувння
в Україні
Зусилля Української держави інтегруватися у світове товариство відбувається в умовах реформування відносин власності і структурної перебудови економіки всередині країни. Велике значення для стимулювання розвитку ринкових відносин в цих
537
умовах має залучення і оптимальне використання інвестицій, у т. ч. іноземних.
Іноземне інвестування має незаперечні переваги перед будь-якими видами економічної допомоги. Вони зазвичай є додатковим джерелом інвестування вітчизняного виробництва, його модернізації, розробки та запровадження новітніх технологій. При цьому не зростає зовнішній борг країни (як при звичайний видах іноземної допомоги), навпаки - іноземне інвестування сприяє отриманню коштів для його погашення. Крім того, завдяки виробничій та науково-технічній кооперації забезпечується інтеграція вітчизняної економіки у світову.
Потреба української економіки в іноземних інвестиціях набагато більша, ніж їх фактичне вкладення. Причина - в малопривабли-вому для іноземних інвесторів інвестиційному кліматі, однією з основних складових якого є нестабільний, далекий від оптималь-ності та стабільності правовий режим іноземного інвестування в Україні (про це свідчать численні зміни в законодавстві, зокрема, в системі гарантій для іноземних інвесторів).
Національне законодавство, що визначає правовий режим іноземного інвестування, базується на загальних нормативних актах господарського законодавства, в т. ч. відповідних положеннях Конституції України (щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України і гарантування захисту прав усіх суб'єктів, вт. ч. права власності - ч. 4 ст. 13, права приватної власності -ст. 41, права громадян на підприємницьку діяльність - ст. 42 та ін.).
Спеціальне правове регулювання забезпечується низкою нормативно-правових актів (або спеціальних положень загальних актів господарського законодавства), серед яких:
Кодекси:
Господарський кодекс України, в якому глава 38 (статті 390-400) присвячена регулюванню відносин, пов'язаних з іноземними інвестиціями; крім того, ч. 2 ст. 63 та статті 116 і 117 визначають поняття та основні риси таких видів підприємств, як підприємство з іноземними інвестиціями та іноземне підприємство;
Митний кодекс України від 12.12.1992 p., що визначає порядок обкладення митом валютних та майнових цінностей, які ввозяться в Україну, в т. ч. товари, що ввозяться іноземним інвестором для реалізації або власного споживання;
• Закони України:
від 10 вересня 1991 року «Про захист іноземних інвестицій на Україні» - вперше закріпив такі гарантії захисту прав іноземних
538
інвесторів, як: а) заборона державним органам застосовувати примусове вилучення іноземних інвестицій (крім випадків стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій, що може здійснюватися за рішенням Кабінету Міністрів України і за умови адекватної та ефективної компенсації іноземному інвесторові втрат від такого заходу); б) гарантування іноземним інвесторам перерахування за кордон отриманих ними на законних підставах прибутків та інших сум (в національній валюті України або іноземній валюті);
від 19.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування» (далі -Закон), що визначає особливості режиму іноземного інвестування на території України (це третій з моменту набуття Україною незалежності нормативний акт, що регулює пов'язані з іноземним інвестуванням питання; першим нормативним актом такого характеру був Закон України від 18.09.1991 р. «Про іноземні інвестиції»1, дію якого було призупинено Декретом Кабінету Міністрів України від 20.05.1993 р. «Про режим іноземного інвестування»2, що діяв до набуття чинності однойменним Законом від 19.03.1996 p.);
від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», який визначає іноземне інвестування як різновид зовнішньоекономічної діяльності і визначає особливості, принципи та форми здійснення останньої;
від 04.02.1994 р. «Про правовий статус іноземців», що визначає особливості правового становища іноземних громадян в Україні, в т. ч. іноземних інвесторів - фізичних осіб;
від 15.09.1995 р. «Про операції з давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відносинах», що визначає особливості здійснення таких операцій на території України;
від 24.02.1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж» (передбачає можливість використання такого суду для розв'язання спорів за участю іноземного інвестора у разі наявності в договорі, укладеного між учасниками іноземного інвестування, відповідного арбітражного застереження);
від 16.07.1999 р. «Про концесії» та від 14.12.1999 р. «Про концесії на будівництво автомобільних доріг», які регулюють концесійні відносини - одну з основних договірних форм іноземного інвестування;
від 14.08.1999 р. «Про угоди про розподіл продукції», що регулює цей вид договірних відносин;
1 Див.: Відомості Верховної Ради України.- 1992- № 26- Ст. 357.
2 Див.: Відомості Верховної Ради України.- 1993- № 28.- Ст. 302.
539
від 16.07.2000 р. «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження»: скасував пільги для іноземних інвесторів з питань оподаткування, в результаті чого виникла колізія відповідних положень цього Закону та Закону «Про режим іноземного інвестування», яка була розв'язана Конституційним судом України на користь першого з названих законів (Рішення Конституційного суду України від 29.01.2002 р. у справі 1-17/2002 - справа про оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями).
• Декрети Уряду:
Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», який передбачає необхідність дачі галузевим міністерством (відомством) згоди Фонду державного майна України на створення спільних підприємств (за участю іноземного інвестора) будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є державною власністю;
Декрет Кабінету Міністрів України від 18.12.1992 р. «Про державне мито», що встановлює ставки державного мита;
Декрет Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 р. «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств», що забороняє державним підприємствам створювати та брати участь у підприємницьких структурах і передбачає, що правонаступниками державних підприємств стосовно суб'єктів підприємницької діяльності зі змішаною формою власності (в т. ч. спільних підприємств за участю іноземних інвесторів) є державні органи приватизації;
Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»;
• Укази Президента України:
від 11.04.1997 р. № 323 «Про консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні»;
від 07.07.1998 р. «Про деякі питання іноземного інвестування»;
від 07.07.2003 р. № 580/2003 «Про додаткові заходи щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України» та ін.;
• Постанови Кабінету Міністрів України:
Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 р. №928; І
від 07.08.1996 р. № 937 «Про порядок видачі, обліку і погашення
540
векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна»;
від 05.09.1996 р. № 1061 «Про затвердження Порядку визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями»;
від 30.01.1997 р. № 112 «Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора»;
від 12.12.2002 р. № 1864 «Про затвердження Порядку визначення країни походження товару, що переміщується через митний кордон України»;
від 12.12.2002 р. № 1865 «Про порядок ведення спеціальної митної статистики»;
• Відомчі нормативно-правові акти:
Положення про валютний контроль: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 08.02.2000 р. № 49;
Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 р. № 496;
наказ Міністерства Фінансів України від 19.01.2004 № 17 «Про затвердження Положення про порядок здійснення іноземних інвестицій шляхом набуття у власність нерезидентами облігацій внутрішніх державних позик»
таін.
Міжнародні договори:
А) двосторонні угоди, ратифіковані Верховною Радою України, вт. ч.:
між Урядом України та Урядом Республіки Польща про заохочення здійснення та взаємний захист інвестицій від 12 січня
1993 р.;
між Урядом України та Урядом Республіки Казахстан про заохочення здійснення та взаємний захист інвестицій від 24 жовтня
1994 р.;
між Україною та Федеративною Республікою Німеччина про заохочення здійснення та взаємний захист інвестицій від 04.03.1994 p.;
між Урядом України та Урядом Італійської Республіки про сприяння та захист інвестицій від 02.05.1995 р. та ін.
Б) з міжнародними організаціями, в т. ч. Угода про партнерство
541
та співробітництво між Україною Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, ратифікована Законом України від 10.11.1994 р.;
В) універсальні договори (конвенції), в т. ч. Вашингтонська конвенція 1965 р. «Про порядок розгляду інвестиційних спорів між державами та іноземними особами».
2. Поняття та види іноземних інвестицій
Іноземними інвестиціями визнаються цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку (п. 2 ст. 1 Закону).
Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:
- іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;
- валюти України: а) при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи), б) при первинному інвестуванні, якщо валюту України придбано за іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України1, в) при вкладенні коштів в об'єкти приватизації за умови подання державним органам приватизації відомостей про джерела надходження таких коштів2;
- будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;
- цінних паперів, ціна яких виражена у конвертованій валюті;
- корпоративних прав щодо юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн, виражених у конвертованій валюті;
- грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
- будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у
1 Див.: Указ Президента України від 07.07.1998 р. «Про деякі питання іноземного інвестування» // Голос України .- 1998.- 9 липня.
2 Див.: П. 2 ст. 21 Закону України від 19.02.1997 р. «Про приватизацію державного майна»//ВВР України- 1997-№ 17-Ст. 122 .
542
конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;
- прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
- інших цінностей відповідно до законодавства України. Проте деякі види майна, згідно із законодавством України, не
можуть належати іноземним інвесторам на праві власності і відповідно - використовуватися ними під час інвестування на території нашої держави.
Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна» визначено перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. До цього переліку включені:
1) зброя, боєприпаси (крім мисливської зброї та боєприпасів до неї, а також спортивної зброї та боєприпасів до неї, що придбані громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна техніка, ракетно-космічні об'єкти;
2) вибухові речовини й засоби вибуху; всі детектори ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання його виробництва;
3) бойові отруйні речовини;
4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних за призначенням лікаря);
і >5) протиградні установки;
і V6) державні еталони фізичних величин;
7) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
Перелічені об'єкти не можуть належати на праві власності іноземним інвесторам і вноситися ними до статутних фондів (майна) підприємств з іноземними інвестиціями, а також використовувати-
543
ся при застосуванні інших форм інвестування. Спеціальний порядок набуття права власності встановлено на пневматичну зброю калібру 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, що також мають враховувати іноземні інвестори, використовуючи зазначене майно в процесі інвестування.
Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включаючи внески до статутного фонду підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. Перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України.
Набуття іноземними інвестиціями спеціального режиму і відповідно - отримання іноземним інвестором передбачених законом гарантій обумовлюється державною реєстрацією інвестицій. Така реєстрація здійснюється згідно із ГК України (ст. 395), Законом України «Про режим іноземного інвестування» (ст. 13), у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 928 «Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій».
Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями (далі -органи державної реєстрації) після їх фактичного внесення.
Для державної реєстрації іноземних інвестицій іноземний інвестор або уповноважена ним в установленому порядку особа (далі -заявник) подає органу державної реєстрації такі документи:
- інформаційне повідомлення встановленої форми про внесення іноземної інвестиції у трьох примірниках з відміткою державної податкової інспекції за місцем здійснення інвестиції про її фактичне внесення;
- документи, що підтверджують форму здійснення іноземної інвестиції (установчі документи, договори (контракти) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності, концесійні договори тощо);
- документи, що підтверджують вартість іноземної інвестиції (відповідно до вимог, визначених ст. 393 ГК України та ст. 2 Закону України «Про режим іноземного інвестування»);
- документ, що свідчить про внесення заявником плати за реєстрацію.
Орган державної реєстрації фіксує дату надходження докумен-
544
тів у журналі обліку державної реєстрації внесених іноземних інвестицій, протягом трьох робочих днів, розглядає подані документи і приймає рішення про реєстрацію іноземної інвестиції або про відмову в ній.
Державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом присвоєння інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвестиції реєстраційного номера, який на усіх трьох примірниках засвідчується підписом посадової особи та скріплюється печаткою органу державної реєстрації.
Перший примірник інформаційного повідомлення повертається заявникові як підтвердження факту державної реєстрації іноземної інвестиції, другий - надсилається поштовим відправленням Міністерству фінансів України в день здійснення реєстрації іноземної інвестиції, третій - залишається в органі, що здійснив її реєстрацію.
Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише у разі, коли здійснення цієї інвестиції суперечить законодавству України або подані документи не відповідають вимогам зазначеного Положення. Відмова з мотивів недоцільності здійснення іноземної інвестиції не допускається.
Відмова у державній реєстрації оформляється письмово із зазначенням мотивів і може бути оскаржена у судовому порядку.
За державну реєстрацію іноземної інвестиції справляється плата у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на день здійснення реєстрації іноземної інвестиції. При цьому кошти, одержані за реєстрацію іноземної інвестиції, перераховуються до республіканського (Автономної Республіки Крим), обласних, Київського та Севастопольського міських бюджетів (50 відсотків) і до Державного бюджету України (50 відсотків).
У разі відмови у реєстрації кошти, сплачені за реєстрацію іноземних ініестицій, заявникові не повертаються.
Додаткові обсяги іноземних інвестицій після їх фактичного внесення також підлягають державній реєстрації відповідно до зазначеного Положення.
Державна реєстрація іноземної інвестиції діє протягом усього періоду функціонування інвестиції. В разі повної або часткової репатріації іноземної інвестиції за кордон іноземний інвестор або уповноважена ним особа повинні повідомити про це відповідний орган державної реєстрації, про що останнім робиться відмітка на інформаційному повідомленні і відповідний запис у журналі обліку державної реєстрації внесених іноземних інвестицій.
545
Інформаційне повідомлення із зазначеною відміткою подається відповідним органам, установам у разі вивезення (переказу) іноземної інвестиції за кордон відповідно до законодавства.
Інформацію про зареєстровані іноземні інвестиції та репатріацію іноземних інвестицій за кордон органи державної реєстрації щоквартально надають Міністерству фінансів, Міністерству економіки та Державному комітету статистики за встановленими ними формами.
3. Об'єкти та суб'єкти іноземного інвестування
Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України, а саме в:
• основні фонди діючих підприємств та об'єктів соціального призначення (щодо їх реновації, впровадження нових техніки і технологій);
• основні фонди новостворених підприємств (виробничих потужностей) та об'єктів соціального призначення;
• оборотні кошти підприємств та організацій усіх сфер і галузей народного господарства;
цінні папери;
цільові грошові вклади;
науково-технічну продукцію;
інтелектуальні цінності;
інші об'єкти власності, в т. ч. майнові права. Слід, однак, зазначити наявність законодавчих обмежень щодо деяких об'єктів. Так, ст. 13 Конституції України встановлює, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Земля, що є основним національним багатством, перебуває під особливою охороною держави. Відтак, іноземне інвестування у зазначені об'єкти може здійснюватися лише у формах, не заборонених законодавством України та з дотриманням встановленого порядку, тобто з урахуванням відповідних положень Земельного кодексу України (статті 122-139 та ін.), Кодексу України про надра (ст. 4), Водного кодексу України (ст. 6), Лісового кодексу України (ст. 6) та інших нормативно-правових актів.
Крім того, іноземні інвестори не можуть вкладати інвестиції
546
в об'єкти права державної власності, що не підлягають приватизації, у формі набуття права власності на ці об'єкти.
Обов'язковим учасником правовідносин, пов'язаних з іноземним інвестуванням, є іноземний інвестор.
Іноземними інвесторами визнаються суб'єкти - нерезиденти, які проводять інвестиційну діяльність на території України, а саме:
юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої, ніж Україна, держави;
фізичні особи - іноземці та особи без громадянства, які не мають постійного місця проживання в Україні і не обмежені у дієздатності;
іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;
інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.
Іноземні інвестори стають учасниками інвестиційних правовідносин лише за умови здійснення ними на території України інвестиційної діяльності (ст. 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування»).
Отже, за українським законодавством особа визнається іноземним інвестором за наявності таких умов:
для фізичної особи-іноземця - постійного місця проживання, а для інших суб'єктів - постійного місця знаходження за межами України;
здійснення зазначеними особами господарської діяльності, пов'язаної з реалізацією іноземних інвестицій у передбачених законодавством формах1.
Для іноземних інвесторів на території України відповідно до ст. 7 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» можуть запроваджуватися такі правові режими для іноземних суб'єктів господарської діяльності:
- національний режим є загальним правилом (якщо інший правовий режим не встановлено відповідно до закону) і передбачає наявність у іноземних суб'єктів господарювання такого ж обсягу прав та обов'язків, як і у вітчизняних суб'єктів господарської діяльності (резидентів); цей режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб'єктів, пов'язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб'єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів;
1 Див.: Коссак В. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий аспект).-Львів: Центр Європи, 1996.-С 50.
547
— режим найбільшого сприяння, відповідно до якого іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо мит, податків та зборів, якими користується та/або буде користуватися іноземний суб'єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, якій надано згаданий режим, за винятком випадків, коли зазначені мита, податки, збори та пільги по них встановлюються в рамках спеціального режиму; режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди суб'єктам господарської діяльності інших держав згідно з відповідними договорами України та застосовується зазвичай у сфері зовнішньої торгівлі;
- спеціальний режим, який застосовується до територій спеціальних економічних зон, а також до територій митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України.
Спеціальними законами можуть встановлюватися певні обмеження для іноземних інвесторів. Так, згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про страхування», страхова діяльність в Україні може здійснюватися виключно страховиками - резидентами України. Відповідно до Закону «Про банки і банківську діяльність» (статті 21-22) створення на території України комерційного банку за істотної (понад 10% статутного капіталу) участі іноземного інвестора здійснюється в дозвільному порядку.
Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.
Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.
Крім того, у певних випадках щодо іноземних інвесторів з окремих країн можуть запроваджуватися навіть дискримінаційні заходи. Так, у разі, коли є відомості про те, що інші держави, митні союзи або економічні угруповання обмежують здійснення законних прав та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України на своїй території, в т. ч. пов'язаних із здійсненням ними інвестиційної діяльності, органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльністі (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків
548
і торгівлі України) відповідно до їх компетенції мають право застосовувати адекватні заходи у відповідь на такі дії (ст. 29 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність»).
До заходів, що зазначені органи можуть застосовувати у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань, належать:
• застосування повної або часткової заборони (повного або часткового ембарго) на торгівлю;
• позбавлення режиму повного сприяння або пільгового спеціального режиму;
• запровадження спеціального мита;
• запровадження режиму ліцензування та/або квотування зовнішньоекономічних операцій;
• запровадження індикативних цін щодо імпорту та/або експорту товарів;
• інші заходи, передбачені законами та міжнародними договорами.
Залучення іноземних інвестицій в національну економіку неможливо досягти без встановлення державою системи гарантій для іноземних інвесторів. Законодавством України (ст. 396 ГК, статті 8-12 Закону «Про режим іноземного інвестування») передбачені такі гарантії:
гарантії у разі зміни законодавства: відповідно до яких: а) на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, чинні на момент їх вкладення, якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції ці гарантії змінюються (таке право має реалізовуватися протягом 10 років з дня набрання чинності закону про внесення подібних змін, проте не поширюється на питання оподаткування відповідно до Закону від 16.07.2000 р. «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження»); б) до прав і обов'язків сторін, визначених угодою про розподіл продукції, протягом строку її дії застосовується законодавство України, чинне на момент її укладення (ця гарантія не стосується питань оборони, національної безпеки, забезпечення громадського пррядку, охорони довкілля);
гарантії щодо примусових вилучень: встановлена заборона націоналізації іноземних інвестицій, а також їх реквізиції (за винятком випадків реквізиції для здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій, що проводиться на під-
549
ставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України, і повинна супроводжуватися швидкою, негайною і ефективною компенсацією іноземному інвесторові завданих йому збитків - на основі поточних ринкових цін та/або обґрунтованої оцінки, підтвердженою аудитором або аудиторською фірмою);
гарантії щодо незаконних дій державних органів та їх посадових осіб, які передбачають право іноземних інвесторів на оскарження таких дій, а також на компенсацію та відшкодування збитків, завданих іноземним інвесторам внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами передбачених законом обов'язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями;
гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності, які полягають у закріпленні за іноземним інвестором права на повернення не пізніше 6 місяців з дня припинення інвестиційної діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахувнням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено законодавством або міжнародними договорами України);
гарантії переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій: іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій відповідно до порядку, визначеного Національним банком України).
У спеціальних (вільних) економічних зонах регулювання іноземних інвестицій може мати свою специфіку, що встановлюється законодавством України про спеціальні (вільні) економічні зони. Однак правовий режим іноземних інвестицій, що встановлюється у таких зонах, не може створювати умови інвестування та здійснення господарської діяльності менш сприятливі, ніж встановлені Законом України «Про режим іноземного інвестування».
і
4. Форми здійснення іноземних інвестицій
Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у різноманітних формах. Закон «Про режим іноземного інвестування» (ст. 3) розрізняє численні шляхи (називаючи їх формами) інвестування, а саме:
550
- часткової участі у підприємствах чи інших організаціях корпоративного типу, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств; при цьому можуть використовуватися усі організаційно-правові форми господарських організацій корпоративного типу (господарські товариства, кооператив, господарське об'єднання, промислово-фінансова група);
- створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, у порядку, передбаченому Законом України «Про підприємства в Україні»;
- створення філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб; представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, що відкриваються в Україні, повинні реєструватися згідно із ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; порядок реєстрації визначається Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженою наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18.01.1996 р. №30;
- придбання у власність діючих підприємств повністю;
- не заборонене законами України придбання нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
- придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;
- придбання інших майнових прав;
- в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.
Узагальнивши вищезазначені положення Закону «Про режим іноземного інвестування, можна виділити дві основні правові форми іноземного інвестування: корпоративну та договірну, які можуть поєднуватися (наприклад, у разі створення кількома особами, за участі іноземного інвестора/інвесторів, господарського товариства; укладення засновницького договору в такому випадку є обов'язковою передумовою інвестування в корпоративній формі).
551
4.1. Корпоративна форма іноземного інвестування
Корпоративна форма іноземного інвестування має місце у разі:
створення іноземним інвестором самостійно чи за участю українських суб'єктів господарювання господарських організацій;
набуття іноземним інвестором корпоративних прав діючої господарської організації чи цілісного майнового комплексу унітарного підприємства;
створення іноземним інвестором з правами юридичної особи філії чи представництва, реєстрація яких здійснюється відповідно до Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18.01.1996 р. №30.
Особливу роль серед організаційно-правових форм іноземного інвестування відіграють підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні підприємства, особливості правового статусу яких визначаються ГК України (ч. 2 ст. 63, статті 116-117) та Законом «Про режим іноземного інвестування» (оперує лише поняттям підприємства з іноземними інвестиціями - п. З ст. 1, статті 16-21).
Підприємством з іноземними інвестиціями визнається підприємство (господарська організація) будь-якої організаційно-правової форми, в статутному фонді якого не менш як 10 відсотків становить іноземна інвестиція.
Іноземне підприємство є різновидом підприємства з іноземними інвестиціями. Характерною ознакою іноземного підприємства є 100-відсоткова іноземна інвестиція в його статутному капіталі (фонді).
Набуття спеціального статусу - підприємства з іноземними інвестиціями чи іноземного підприємства - відбувається з дня зарахування іноземної інвестиції на баланс такої організації.
Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, в т. ч. внески до статутного фонду таких підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. При цьому перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України.
До установчих документів підприємств з іноземними інвестиціями (іноземного підприємства) ставляться спеціальні вимоги: крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також
552
повинні містити відомості про державну належність засновників такого підприємства.
Іноземна юридична особа, засновуючи або беручи участь у заснуванні на території України суб'єкта підприємницької діяльності, повинна засвідчити свою реєстрацію у країні місцезнаходження відповідним документом, яким може бути витяг із торговельного, банківського або судового реєстру тощо (п. 5 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 р. № 740).
Майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання), звільняється від обкладення митом. Порядок пропуску такого майна на територію України визначається ст. 18 Закону України «Про режим іноземного інвестування» та постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 р. № 937 «Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна».
Підприємство з іноземними інвестиціями є самостійним у здійсненні господарської діяльності. Воно самостійно визначає умови реалізації продукції (робіт, послуг), включаючи ціну на них, якщо інше не передбачено законодавством України.
Продукція цих підприємств не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови їх сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями (іноземних підприємств) здійснюється у загальному для всіх суб'єктів підприємницької діяльності порядку, тобто відповідно до податкового законодавства України.
Охорона та здійснення підприємствами з іноземними інвестиціями прав інтелектуальної власності забезпечується згідно із законодавством України. Ці підприємства самостійно приймають рішення про патентування (реєстрацію) в Україні та за кордоном винаходів, промислових зразків, товарних знаків та інших об'єктів інтелектуальної власності, які їм належать, керуючись при цьому українським законодавством.
Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або
553
території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями (іноземних підприємств) обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.
4.2. Договірна форма іноземного інвестування
Хоча здійснення іноземних інвестицій у формі підприємств з іноземними інвестиціями є чи не найрозповсюдженішою формою, іноземні інвестиції можуть здійснюватися і в інших формах, зокрема шляхом укладення концесійних договорів та договорів про спільну інвестиційну діяльність.
Відносини щодо вкладення іноземних інвестицій опосередковуються за допомогою інвестиційного договору за участю іноземного інвестора. Цей договір має такі характерні ознаки:
особливий суб'єктний склад: однією із сторін договору має бути іноземний інвестор;
предмет договору - іноземна інвестиція, що здійснюється в будь-якій не забороненій законодавством України формі і розмір якої фіксується в договорі;
об'єкт інвестування, не заборонений законодавством України щодо іноземних інвестицій;
мета договору - здійснення іноземної інвестиції і отримання як результату прибутку (доходу) або досягнення соціального ефекту;
необхідність дотримання письмової форми (а в передбачених законодавством випадках - нотаріально посвідченої); оскільки інвестиційна діяльність є різновидом зовнішньоекономічної діяльності (ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»), то при укладенні інвестиційних договорів, які опосередковують здійснення іноземного інвестування спільно іноземними інвесторами та вітчизняними суб'єктами ЗЕД, слід дотримуватися спеціальних вимог щодо форми та змісту договору, притаманних зовнішньоекономічним контрактам, якщо законодавство про режим іноземного інвестування та спеціальні закони не передбачають іншого.
При укладенні таких договорів застосовується Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2001 р. № 201 (якщо інші вимоги до змісту та форми договорів, що укладаються за участю іноземних інвесторів на території України, не передбачені законодавством України).
554
У сфері іноземного інвестування застосовуються такі види договорів:
- засновницькі (використовуються при корпоративній формі інвестування і укладаються згідно з відповідними положеннями ҐКтаЦК);
- концесійні (розглядатимуться в наступній темі);
- договори про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора (можуть мати назви: договори про виробничу кооперацію, про спільне виробництво та ін.);
- договори (контракти) на користування надрами.
Одним з найбільш поширених видів договорів у сфері іноземного інвестування є договір про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора. Отримання можливості реалізувати передбачені законом гарантії захисту прав іноземних інвесторів щодо захисту інвестицій пов'язується з їх державною реєстрацією, порядок якої встановлюється постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.1997 р. № 112 «Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора».
Для інвесторів, що здійснюють інвестиції за договорами (контрактами) про спільне інвестування, закріплюються деякі переваги. Зокрема, майно (крім товарів для реалізації або власного споживання), що ввозиться в Україну іноземними інвесторами на строк не менше 3-х років з метою інвестування на підставі зареєстрованих договорів (контрактів), звільняється від обкладення митом. Однак прибуток, отриманий від спільної діяльності за такими договорами (контрактами), оподатковується відповідно до законодавства України (тобто в загальному для національних суб'єктів підприємницької діяльності порядку).
Різновидом договорів про спільне інвестування є договір про виробничу кооперацію. За цим договором два і більше учасників господарських відносин, в т. ч, іноземний інвестор, беруть на себе зобов'язання з метою досягнення спільного господарського результату в різних сферах співробітництва (виробничій, науково-технічній, збутовій, управлінській тощо). Характерною особливістю такого договору є:
мета - досягнення спільного господарського результату (випуск готової продукції, передання однією стороною результатів своєї діяльності іншій для забезпечення кожному із учасників кооперації можливості досягнення передбаченого в договорі кінцевого результату);
555
фіксація в договорі організаційно-правового механізму координації спільної діяльності учасників1.
Лаконічність національного законодавства щодо особливості встановлення договірних відносин у сфері виробничої кооперації між іноземними та вітчизняними суб'єктами господарювання зумовлює доцільність використання розроблених Європейською комісією ООН рекомендацій щодо складання договорів:
- на спорудження великих промислових об'єктів;
- про міжнародне передання виробничого досвіду і знань у машинобудуванні;
- про промислове співробітництво;
- про сумісну діяльність між сторонами, які об'єдналися для здійснення конкретного проекту;
- з неконсультативного інжиніринга;
- з надання міжнародних послуг, пов'язаних з матеріально-технічним обслуговуванням, ремонтом та експлуатацією промислових та інших споруд.
Іншою комісією ООН - з права міжнародної торгівлі - розроблено Правові рекомендації щодо складання міжнародних контрактів на будівництво промислових об'єктів2.
На території країн, що входять до складу СНД, діє прийнята 23.12.1993 р. Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав - учасниць СНД, стаття 4 якої передбачає, що основною ланкою виробничої кооперації та прямих зв'язків є договори (контракти), які укладаються суб'єктами господарювання на підставі відповідних міжурядових, галузевих та міжвідомчих угод.
Виділення договорів (контрактів) на користування надрами в окремий вид інвестиційних договорів за участю іноземного інвестора зумовлене особливим правовим режимом природних ресурсів, що становлять об'єкт права власності Українського народу і, відповідно,- характеризуються особливим порядком встановлення договірних відносин.
Зазначені відносини регулюються законодавством про іноземні інвестиції і природоохоронним законодавством. Так, ст. З Закону України «Про режим іноземного інвестування» до форм здійснення іноземних інвестицій відносить придбання іноземним інвестором самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб
1 Див.: В. Коссак. Іноземні інвестиції в Україні.- С. 80.
2 Там само-С 81.
556
прав на користування землею та використання на території України її природних ресурсів (частиною яких є надра). Рівночасно ст. 13 Кодексу України про надра встановлює, що користувачами надр можуть бути підприємства, установи, організації, громадяни України, іноземні юридичні особи та громадяни, а ст. 68 цього Кодексу передбачає, що іноземним юридичним особам і громадянам надра у користування та право на переробку мінеральної сировини надаються на конкурсній основі на підставі угод (контрактів), які укладаються відповідно до вимог зазначеного Кодексу, інших законодавчих актів України та в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Порядок укладення контрактів на користування надрами за участю іноземних юридичних осіб і громадян визначається Положення про порядок організації і проведення міжнародних конкурсів (тендерів) для укладення контрактів на користування надрами, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8.06.1998 р. № 841.
Усі види користування надрами згідно із ст. 16 Кодексу про надра підлягають ліцензуванню відповідно до порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2003 р. № 1540. Право отримати таку ліцензію передається переможцеві міжнародного конкурсу (тендеру) на підставі підписаного між ним і замовником тендеру контракту на користування надрами (ч. 2 п. 44 Положення про порядок організації і проведення міжнародних конкурсів (тендерів) для укладення контрактів на користування надрами). До типових умов такого контракту належать:
сторони і предмет контракту;
район проведення робіт;
терміни та поняття, які використовуються в контракті;
права сторін (учасників);
оператор (власник спеціального дозволу (ліцензії) або інша юридична особа, призначена його власником для проведення ліцензійної діяльності на об'єкті тендеру);
• заміна оператора;
• відповідальність сторін (учасників);
• умови повернення площ, які надаватимуться переможцеві конкурсу (тендеру), й продовження терміну діяльності на об'єкті;
• умови реалізації продукції;
• застосування українського законодавства (оподаткування, нагляд і контроль, охорона навколишнього природного середовища, охорона надр та раціональне використання мінеральної сировини, припинення діяльності, право власності на геологічну інформацію тощо);
• форс-мажорні обставини;
557
• використання українського потенціалу, підготовка національних кадрів;
розв'язання спорів та арбітраж;
порядок проведення та фінансування ліквідаційних робіт на об'єкті користування надрами;
зобов'язання щодо конфіденційності;
інформування сторін контракту;
повноваження на підпис контракту. Угоди про розподіл продукції також пов'язані з використанням іноземними інвесторами природних ресурсів.
Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона -Україна (держава) доручає іншій стороні - інвесторові на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції.
Відносини, що складаються в процесі укладення та виконання таких договорів, регулюються Законом України від 14 серпня 1999 р. «Про угоди про розподіл продукції», що визначає:
- учасників цих відносин: а) інвестори та б) держава (в особі Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, на території якого розташована ділянка надр, що передається в користування на умовах угоди про розподіл продукції); в) Постійно діюча міжвідомча комісія (Міжвідомча комісія), яка утворюється Кабінетом Міністрів України у складі представників державних органів, органів місцевого самоврядування, народних депутатів України і уповноважена вирішувати питання з організації укладення та виконання угод про розподіл продукції;
- умови укладення угоди про розподіл продукції (ст. 6);
- конкурсні засади визначення інвестора, з яким укладається угода про розподіл продукції (ст. 7);
- вимоги до угоди про розподіл продукції (ст. 8), в т. ч. до її форми (письмова) та змісту, зокрема, істотних умов угоди - переліку видів діяльності інвестора та програми обов'язкових робіт із визначенням строків виконання, обсягів і видів фінансування, технологічного обладнання та інших показників, що не можуть бути нижчими від запропонованих інвестором у конкурсній заяві, а також інших істотних умов:
558
1) найменування сторін угоди та їх реквізити;
2) характеристика ділянки надр (родовищ корисних копалин), щодо якої укладається угода, включаючи географічні координати району робіт, а також обмеження щодо глибини промислової розробки надр;
3) умови надання земельної ділянки для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, та ділянки надр;
4) проект рекультивації земель, порушених під час проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин;
5) вид (види) користування надрами;
6) перелік, обсяги і строки виконання передбачених угодою робіт;
7) вимоги до якості виконуваних згідно з угодою робіт;
8) права та обов'язки сторін, зокрема права інвестора щодо користування землею, надрами та інші права, а також його обов'язки, передбачені частиною п'ятою цієї статті;
9) орієнтовні обсяги видобутку корисних копалин (виробленої продукції);
10) умови використання корисних копалин;
11) порядок визначення вартості видобутих корисних копалин;
12) порядок внесення платежів за користування надрами та розмір збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;
13) пункт виміру;
14) обов'язок інвестора доставляти вироблену продукцію в пункт виміру;
15) умови визначення обсягу компенсаційної продукції;
16) склад витрат, що підлягають відшкодуванню компенсаційною продукцією;
17) порядок та умови розподілу прибуткової продукції між державою та інвестором;
18) порядок і строк передачі державі належної їй частини прибуткової продукції. Угодою може передбачатися передача державі грошового еквівалента частини прибуткової продукції, що належить державі;
19) порядок переходу права власності на вироблену продукцію;
20) порядок одержання інвестором частини прибуткової продукції, що належить йому відповідно до угоди;
21) порядок переходу права власності на майно від інвестора до держави;
22) порядок контролю за веденням передбачених угодою робіт, виконанням інших умов угоди; строк, форми та зміст звітів,
559
інформації, рахунків, що подаються інвестором Міжвідомчій комісії;
23) вимоги щодо повернення ділянок надр та земельних ділянок, наданих для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, після закінчення дії угоди у разі її дострокового припинення або закінчення окремих етапів робіт, а також строки та порядок повернення цих ділянок;
24) умови внесення змін, дострокового припинення або продовження дії угоди;
25) умови переуступлення інвестором прав та обов'язків, передбачених угодою;
26) вимоги щодо раціонального і комплексного використання та охорони надр і довкілля, безпеки та охорони праці персоналу, залученого до передбачених угодою робіт;
27) порядок консервації або ліквідації гірничих об'єктів;
28) строк дії угоди, дата, місце підписання та порядок набрання нею чинності;
29) відповідальність сторін угоди та засоби її забезпечення;
30) порядок розгляду спорів;
- строку дії угоди про розподіл продукції (ст. 14), який визначається сторонами, однак не може перевищувати п'ятдесяти років з дня її підписання;
- державної реєстрації угоди про розподіл продукції (ст. 15), що провадиться Міжвідомчою комісією в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;
- порядок виконання угод про розподіл продукції (статті 16-32);
- валютне регулювання під час виконання угод про розподіл продукції (статті 33-34).
Контрольні запитання
1. Які характерні ознаки іноземних інвестицій?
2. Назвіть види майнових цінностей, що можуть використовуватися в процесі іноземного інвестування.
3. За яких умов іноземні інвестиції набувають спеціального правового режиму?
4. За допомогою яких нормативно-правових актів забезпечується правове регулювання іноземного інвестування в Україні?
5. Які категорії осіб можуть виступати у ролі іноземного інвестора?
6. У чому полягає специфіка правового становища іноземного інвестора?
7. В які об'єкти можуть вкладатися іноземні інвестиції?
8. У чому полягає корпоративна форма іноземного інвестування?
560
9. Чим відрізняється іноземне підприємство від підприємства з іноземними інвестиціями?
10. З використанням яких договорів може здійснюватися іноземне інвестування?
11. Чи може поєднуватися корпоративна та договірна форма іноземного інвестування? Обґрунтуйте свою відповідь.
12. Чим відрізняються угоди про розподіл продукції від решти договорів, за допомогою яких опосередковується іноземне інвестування?
| Тема зо. І Спеціальні режими господарювання
1. Правовий режим спеціальних (вільних) економічних зон.
1.1. Поняття та види спеціальних (вільних) економічних зон.
1.2. Система нормативно-правових актів про спеціальні (вільні) економічні зони.
1.3. Порядок створення та ліквідації спеціальних (вільних) економічних зон.
1.4. Управління спеціальними) вільними економічними зонами.
1.5. Особливості правового регулювання господарювання у спеціальних (вільних) економічних зонах.
2. Правовий режим концесійної діяльності.
3. Інші види спеціальних режимів господарювання.
1. Правовий режим спеціальних (вільних) економічних зон
1.1. Поняття та види спеціальних (вільних) економічних зон
Соціально-економічний розвиток країни досягається за допомогою комплексу заходів - організаційних, економічних, правових. Одним з них, що інтегрує усі ці складові, є спеціальні режими господарювання. В окремому розділі (розділ VIII ГК України) до таких режимів віднесені:
• спеціальні (вільні) економічні зони (глава 39, статті 401-405);
• концесії (глава 40, статті 406—410);
• виключна (морська) економічна зона України (ст. 411);
• прикордонна територія (господарська діяльність на державному кордоні України - ст. 412);
• санітарно-захисні та інші охоронні зони (території та об'єкти) -ст. 413;
• спеціальні режими господарювання в окремих галузях народного господарства (ст. 414);
• території пріоритетного розвитку (ст. 415);
• режими господарювання в умовах надзвичайного (ст. 416) та воєнного стану (ст. 417).
561
Серед вищезгаданих спеціальних режимів господарювання особливе місце посідають спеціальні (вільні) економічні зони (далі -ВЕЗ) та значною мірою подібні до них території пріоритетного розвитку.
Використання інституту ВЕЗ забезпечує досягнення важливих для країни цілей, зокрема:
- залучення інвестицій (як внутрішніх, так і іноземних) та ефективного їх використання;
- активізації спільної з іноземними інвесторами підприємницької діяльності з метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг;
- впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання;
- розвитку інфраструктури ринку;
- поліпшення використання природних, матеріальних і трудових ресурсів;
- прискорення соціально-економічного розвитку України.
О. В. Буткевич1, систематизувавши положення чинного законодавства про ВЕЗ, визначає їх соціально-економічне призначення (створення особливо сприятливих умов для залучення національних та іноземних інвестицій на порівняно обмеженій території країни, накопичення та застосування передового зарубіжного досвіду господарювання та управління, підвищення конкурентоспроможності власного виробництва) та головні завдання, що вирішуються при функціонуванні ВЕЗ:
економічні: 1) залучення національного та іноземного капіталу завдяки застосуванню спеціальних пільг економічного характеру, стабільності законодавчої базі, спрощенню відповідних організаційних процедур; 2) використання переваг міжнародного географічного розподілу праці та міжнародного обігу капіталів для розширення експорту готових виробів, раціонального імпорту, створення імпортозамінного механізму виробництва; 3) посилення конкуренції у сфері зовнішньоекономічної діяльності завдяки можливості участі в ній всім суб'єктам господарювання ВЕЗ; 4) зростання валютних надходжень у бюджет країни та регіонів);
соціальні: 1) підвищення зайнятості населення шляхом створення нових робочих місць; 2) насичення внутрішнього ринку
1 Буткевич О. В. Правове регулювання господарської діяльності в спеціальних (вільних) економічних зонах. Дисертація на здобуття ступеня кандидата юридичних наук. Спеціальність 12.00.04.- К., 2004.- С 18-19.
562
високоякісними товарами народного споживання і, відповідно,-задоволення потреб населення в таких товарах; 3) створення прошарку висококваліфікованих фахівців на основі опанування та застосування світового досвіду у сфері організації, управління та фінансів; 4) виховання культури менеджменту, зорієнтованої на світові стандарти технології управління;
науково-технічні: 1) залучення передових зарубіжних та вітчизняних технологій; 2) розвиток інноваційної діяльності, прискорення процесу запровадження інновацій, реалізації інноваційних проектів; 3) залучення зарубіжних вчених та висококваліфікованих фахівців; 4) підвищення ефективності використання потужностей та інфраструктури промислових комплексів.
Визначення поняття та класифікація спеціальних (вільних) економічних зон та їх класифікація міститься у відповідних актах законодавства. Крім того, доктринальне визначення ВЕЗ та їх види знаходимо в працях науковців (в т. ч. правознавців), які досліджували правове регулювання господарської (інвестиційної) діяльності в цих зонах (В. М. Коссак, О. С Семерак, О. В. Буткевич та ін.).
Відповідно до легального визначення, закріпленого в ГК України (ч. 1 ст. 401), ВЕЗ - це частина території України, на якій встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії законодавства України, включаючи й можливість запровадження пільгових митних, податкових, валютно-фінансових та інших умов підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.
Проте, зазначимо, це визначення надміру лаконічне і не віддзеркалює основних ознак ВЕЗ, що значною мірою компенсується доктринальним визначенням ВЕЗ, запропонованим О. В. Буткевич1: ВЕЗ - це законодавчо визначена частина території держави, на якій спеціальним внутрішнім законодавством на певний строк для певних суб'єктів встановлюється спеціальний пільговий правовий режим господарської діяльності і створюються спеціальні органи управління з метою залучення інвестицій для досягнення законодавчо встановлених економічних, соціальних та науково-технічних завдань.
Характерними ознаками ВЕЗ є:
• територіальна обмеженість ВЕЗ;
• строковість ВЕЗ;
1 Буткевич О. В. Правове регулювання в спеціальних (вільних) економічних зонах. Дисертація.- С. 44.
563
• юридична підстава запровадження ВЕЗ на певній території -спеціальний закон про конкретну ВЕЗ;
• мета створення ВЕЗ - досягнення законодавчо встановлених економічних, соціальних та науково-технічних завдань;
• спеціальний суб'єктний склад ВЕЗ: обов'язковими учасниками господарських відносин у ВЕЗ є органи управління ВЕЗ та суб'єкти господарювання ВЕЗ, які набувають цього статусу в спеціальному порядку за умови дотримання встановлених вимог;
• спеціальний режим господарської діяльності для суб'єктів господарювання ВЕЗ, що може включати пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва;
• здійснення управління ВЕЗ із застосуванням спеціально створених органів.
Залежно від господарської спрямованості та економіко-право-вих умов розрізняють різні види ВЕЗ. Проте в актах законодавства про режим ВЕЗ відсутні уніфіковані положення щодо їх класифікації. Так, в ст. 403 ГК України міститься відкритий перелік ВЕЗ (відповідно до цієї статті на території України можуть створюватися спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристично-рекреаційні, страхові, банківські тощо; а також економічні зони, що поєднують в собі функції, властиві різним типам згаданих ВЕЗ).
Згідно із Постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 р. № 167 «Про Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні», ВЕЗ можуть бути таких типів:
зовнішньоторговельні зони - частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Метою створення цих ВЕЗ є активізація зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і перевалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставочної діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо. Зовнішньоторговельні зони можуть створюватися у таких організаційних формах: вільні порти («порто-франко»), вільні митні зони (зони франко), митні склади; прикладом такої зони є ВЕЗ, створена відповідно до Указу Президента України від 28 червня 1999 р. та Закону України від 23 березня 2000 р. «Про спеціальну (вільну) економічну зону «Порто-франко» на території Одеського морського торговельного порту»;
564
комплексні виробничі зони — частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Такі зони можуть мати форму експортних виробничих зон (де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальні операції) та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких - розвиток імпор-тозамінних виробництв; більшість створених в Україні ВЕЗ належить до такого типу: спеціальні (вільні) економічні зони «Славутич», «Миколаїв», «Рені» та ін.;
науково-технічні зони - ВЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень, з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Такі зони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів (наприклад, технопарки «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона», «Інститут монокристалів», створені відповідно до Закону України від 16.07.1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків»);
туристсько-рекреаційні зони - ВЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культур-ний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в т. ч. із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу (наприклад, ВЕЗ, створена Законом Україном від 18 березня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс Трускавець»);
банківсько-страхові (офшорні) зони - це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслу-
565
говують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України; в чистому вигляді на території України ВЕЗ такого типу не створені, хоча у світовій практиці вони досить широко використовуються, зокрема країнами так званого третього світу, які у такий спосіб залучають іноземний капітал; перелік таких офшорних зон міститься у Розпорядженні Кабінету Міністрів України від 24.02.2003 р. № 77;
зони прикордонної торгівлі - частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі; ВЕЗ подібного типу в Україні не створювалися, проте спрощений порядок перетину кордону та торгівлі регулюються Положенням про прикордонний режим, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1998 р. № 1147 «Про прикордонний режим» (ознаки такої зони має Інтерпорт Ковель, створений відповідно до Указу Президента України від 22 червня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону «Інтерпорт Ковель»).
Крім вищезазначених, в Україні можуть створюватися ВЕЗ інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів. Так, за критерієм відкритості розрізняють ВЕЗ інтеграційні (діяльність яких спрямовується на тісну взаємодію з позазональною економікою країни), та анклавні (орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком); залежно від місцезнаходження розрізняють зовнішні ВЕЗ (розміщені на кордоні з іншими державами - економічна зона «Закарпаття») та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни -економічна зона «Сиваш»).
Крім спеціальних (вільних) економічних зон, законодавець розрізняє території України, в яких запроваджується на певний термін спеціальний режим інвестиційної діяльності, що передбачає надання податкових і митних пільг для суб'єктів підприємницької діяльності (в т. ч. іноземних інвесторів), які уклали договір з місцевими державними адміністраціями щодо реалізації інвестиційного проекту. Так, Законом України від 24 грудня 1998 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності в Закарпатській області» у цій області запроваджено строком на 15 років спеціальний режим інвестиційної діяльності, який передбачає митні, податкові та інші пільги суб'єктів господарювання, які реалізують інвестиційний проект, зокрема: 1) звільнення не більш як на 5 років від обкладення ввізним митом і податком на додану вартість під час ввезення в Україну устаткування та обладнання (крім підакцизних товарів)
566
для реалізації інвестиційного проекту; 2) звільнення на 2 роки від оподаткування прибутку новоствореного, в тому числі в процесі реструктизації, підприємства, інвестиція в^ яке є еквівалентною не менш як 250 тисячам доларів США, а також прибутку діючого підприємства, одержаного від інвестування в його реконструкцію або в його модернізацію, якщо така інвестиція дорівнює не менш як 250 тисячам доларів США; з третього по п'ятий рік прибуток такого підприємства оподатковується за ставкою в розмірі 50 відсотків чинної ставки оподаткування; 3) звільнення на 2 роки новостворе-них підприємств від сплати збору до Державного інноваційного фонду; 4) невключения до валового доходу підприємства з метою оподаткування одержаної згідно з інвестиційним проектом суми інвестиції у вигляді: коштів; матеріальних цінностей; нематеріальних активів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджено згідно із законами (процедурами) держави інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау. За оцінкою О. М. Буткевич, територіям пріоритетного розвитку, що створюються відповідно до українського законодавства, притаманні усі характерні ознаки ВЕЗ і тому їх слід розглядати як один з відповідних типів ВЕЗ.1
1.2. Система нормативно-правових актів про спеціальні (вільні) економічні зони
Нормативно-правове регулювання господарської діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах, управління ВЕЗ та особливості правового статусу суб'єктів ВЕЗ свідчать про спеціальний правовоий режим ВЕЗ, що визначається законодавством про ВЕЗ. Система останнього складається із загальної частини (містить нормативно-правові акти, в яких зафіксовані загальні для всіх ВЕЗ положення) та спеціальної частини, до якої входять акти законодавства про окремі/конкретні ВЕЗ. Відтак, систему законодавства про ВЕЗ становлять:
Конституція України від 28 червня 1996 p., зокрема положення щодо встановлення виключно законами України порядку створення та функціонування вільних та інших спеціальних зон, що
1 Буткевич О. В, Правове регулювання в спеціальних (вільних) економічних зонах. Дисертація.- С 48.
567
мають економічний та міграційний режим, відмінний від загального (ст. 92);
Господарський кодекс України від 16 січня 2003 p., який містить окрему главу - гл. 39 «Спеціальні (вільні) економічні зони»: ст. 401 визначає поняття ВЕЗ та мету їх створення; ст. 402 - містить основні положення щодо території та статусу ВЕЗ; ст. 403 - визначає типи ВЕЗ; ст. 404 - закріплює основні гарантії для суб'єктів господарювання ВЕЗ; ст. 405 - містить положення щодо законодавства, яке діє на території конкретної ВЕЗ; ст. 418 - гарантії прав учасників господарських відносин в умовах спеціального режиму господарювання (в т. ч. від незаконного обмеження прав);
Митний кодекс України від 11 липня 2002 p., зокрема положення щодо встановлення митного кордону і меж спеціальних митних зон, які не збігаються з державним кордоном України;
Закон України від 13.10.1992 р. «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» (далі - Загальний Закон): визначає порядок створення і ліквідації ВЕЗ, механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові й економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з місцевими Радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та іншими органами;
Розпорядження Президента України від 16 січня 2002 р. «Про Комісію з перевірки додержання законодавства про здійснення імпортних операцій суб'єктами спеціальних (вільних) економічних зон та суб'єктами пріоритетного розвитку, на яких запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності»;
Постанови Кабінету Міністрів України:
• від 14.03.1994 р. № 167 «Про Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні»;
• від 5 липня 1999 р. № 1199 «Про затвердження Типового договору (контракту) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні»;
• від 24 вересня 1999 р. № 1756 «Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності»;
• від 28 лютого 2001 р. № 184 «Про Порядок проведення аналізу результатів функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності»;
• від 15 травня 2003 р. № 704 «Про внесення змін до Типового договору (контракту) на реалізацію інвестиційного проекту на
568
території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні».
Відомчі нормативно-правові акти, в т. ч.:
• Наказ Міністерства економіки України, державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України, Міністерства фінансів України від 20 вересня 1999 р. № 114/600/496/221 «Про затвердження Порядку здійснення моніторингу та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій пріоритетного розвитку та дотримання умов спеціальних режимів їх діяльності»;
• Наказ Міністерства економіки України та Міністерства фінансів України від 14 березня 2000 р. № 28/51 «Про затвердження Положення про критерії визначення пріоритетних видів економічної діяльності в спеціальних (вільних) економічних зонах та на територіях зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності і порядок їх застосування»;
• Наказ Державної митної служби України від 19 жовтня 2000 р. № 579 «Про затвердження Порядку прийняття Держмитслужбою об'єктів митної інфраструктури на територіях спеціальних (вільних) економічних зон, на яких запроваджується режим спеціальної митної зони (спеціальний митний режим)» та ін.
Спеціальна частина законодавства про ВЕЗ містить нормативно-правові акти різної юридичної сили щодо конкретних ВЕЗ, у т. ч.: Закони України:
• від 15 лютого 1995 р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні»;
• від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України»;
• від 24 грудня 1998 р. «Про спеціальні економічні зони та спеціальні режими інвестиційної діяльності в Донецькій області»;
• від 15 січня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону «Яворів»;
• від 18 березня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс Трускавець»;
• від 3 червня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону «Славутич»;
• від 15 липня 1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку в Луганській області»;
• від 16 липня 1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків»;
• від 23 березня 2000 р. «Про спеціальну економічну зону «Рені»;
• від 23 березня 2000 р. «Про спеціальну (вільну) економічну
569
зону «Порто-франко» на території Одеського морського торговельного порту»;
• від 13 липня 2000 р. «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв»;
• від 21 грудня 2000 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальній економічній зоні «Порт Крим» в Автономній Республіки Крим»;
• від 22 березня 2001 р. «Про спеціальну економічну зону «Закарпаття»;
• від 5 квітня 2001 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку у Волинській області»;
• від 11 липня 2001 р. «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки»;
• від 18 листопада 2003 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Чернігівській області» та ін.
Укази Президента України (приймалися протягом дії перехідних положень Конституції України і були чинними до прийняття спеціальних законів про відповідну ВЕЗ; наприклад, укази: від 30 червня 1995 р. «Про Північнокримську експериментальну економічну зону «Сиваш»; від 18 червня 1998 р. «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області»; від 18 червня 1998 р. «Про спеціальну економічну зону «Славутич»; від 9 грудня 1998 р. «Про спеціальну економічну зону «Закарпаття» та ін.
Постанови Кабінету Міністрів України:
• від 27 липня 1998 р. № 1147 «Про прикордонний режим»;
• від 7 червня 1999 р. № 982 «Про порядок затвердження і реєстрації інвестиційних проектів, що реалізуються на території спеціальної економічної зони «Яворів»;
• від 18 червня 1999 р. № 1065 «Про затвердження переліку пріоритетних видів економічної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Донецькій області, для яких встановлено спеціальний режим інвестиційної діяльності, та порядку розгляду і схвалення інвестиційних проектів, що реалізуються у спеціальних економічних зонах та на територіях пріоритетного розвитку в Донецькій області»;
• від 9 серпня 1999 р. № 1441 «Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс Трускавець»;
• від 7 жовтня 1999 р. № 1860 «Про порядок розгляду і затвер-
570
дження інвестиційних проектів, що реалізуються на території спеціальної економічної зони «Славутич»;
• від 27 серпня 2000 р. № 1345 «Про спеціальну (вільну) економічну зону «Порто-франко» на території Одеського морського торговельного порту»;
• від 4 жовтня 2000 р. № 1507 «Про порядок розгляду і затвердження інвестиційних проектів, що реалізуються на території спеціальної економічної зони туристсько-рекреаційного типу «Курор-тополіс Трускавець»;
• від 28 грудня 2000 р. № 1901 «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв» та ін.
Відомчі нормативно-правові акти:
• Наказ Державної податкової адміністрації України від 31 березня 1999 р. № 162 «Про затвердження Порядку визначення прибутку, отриманого від реалізації інвестиційних проектів суб'єктами спеціальної економічної зони «Яворів», та складання відокремленого балансу фінансово-господарської діяльності»;
• Наказ Державної податкової адміністрації України від 7 червня 1999 р. № 290 «Про затвердження Порядку обчислення прибутку, отриманого від реалізації інвестиційних проектів суб'єктами спеціальної економічної зони туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс Трускавець», та складання відокремленого балансу фінансово-господарської діяльності»;
• Наказ Державної податкової адміністрації України від 29 травня 2000 р. № 266 «Про затвердження Порядку обчислення прибутку суб'єктів спеціальної економічної зони «Рені», одержаного від реалізації інвестиційного проекту» та ін.
1.3. Порядок створення та ліквідації спеціальних (вільних)
економічних зон
і Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої державної адміністрації. В такому ж порядку відбуваються зміни статусу і території ВЕЗ. Слід, проте, зазначити, що певні ВЕЗ («Донецьк», «Азов», «Порт Крим», «Закарпаття», Славутич», «Миколаїв», «Порто-франко») створювалися не законом, а на підставі указів Президента в період дії Перехідних положень Конституції України. Пізніше були прийняті відповідні закони про ці ВЕЗ, хоча
571
до цього часу одна ВЕЗ («Інтерпорт Ковель») діє на підставі Указу Президента за відсутності відповідного закону.
У Загальному законі встановлюються певні вимоги до документів про створення ВЕЗ щодо їх складу та змісту. Ці документи повинні містити:
а) рішення місцевої Ради та місцевої державної адміністрації з клопотанням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі створення ВЕЗ за їх ініціативою) або письмову згоду відповідних місцевих Рад народних депутатів та місцевих державних адміністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона (у разі створення ВЕЗ за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України);
б) проект положення про статус та систему управління, офіційну назву ВЕЗ;
в) точний опис кордонів ВЕЗ та карту її території;
г) техніко-економічне обгрунтування доцільності створення і функціонування ВЕЗ, в якому визначаються: мета, функціональне призначення та галузева спрямованість її діяльності; етапи розвитку із зазначенням часу їх здійснення; ступінь розвитку виробничої й соціальної інфраструктури, інфраструктури підприємств та можливості їх розвитку в майбутньому; вихідний рівень розвитку економічного, наукового та іншого потенціалу з урахуванням специфічних умов створення ВЕЗ; рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами; обсяги, джерела та форми фінансування на кожному етапі створення і розвитку ВЕЗ; обґрунтування режиму ціноутворення, оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансового та кредитного механізму;
д) проект Закону про створення конкретної ВЕЗ.
Процес створення ВЕЗ не обмежується прийняттям спеціального закону про конкретну ВЕЗ. Для забезпечення функціонування ВЕЗ необхідно:
• створити органи управління ВЕЗ;
• здійснити облаштування митної інфраструктури, огородження спеціальної митної зони та затвердити акт прийому-передачі в експлуатацію Держмитслужбою об'єктів митної інфраструктури відповідно до встановленого порядку (наказ Державної митної служби України від 19 жовтня 2000 р. № 579 «Про затвердження Порядку прийняття на територіях спеціальних (вільних) економічних зон, на яких запроваджується режим спеціальної митної зони») у разі запровадження на території ВЕЗ спеціальної митної зони (спеціального митного режиму).
572
ВЕЗ вважається створеною за умови прийняття відповідного закону та організаційного забезпечення функціонування ВЕЗ. Ліквідація ВЕЗ відбувається у разі:
• закінчення встановленого законом строку її функціонування (строку, на який вона була створена; можливо й подовження строку функціонування ВЕЗ на підставі відповідного закону);
• дострокової ліквідації ВЕЗ Верховною Радою України на підставі подання Президента України чи Кабінету Міністрів України.
У разі ліквідації ВЕЗ держава, відповідно до законодавства України, гарантує збереження у повному обсязі всіх майнових і не-майнових прав суб'єктів ВЕЗ. Спори, що виникають у зв'язку з ліквідацією спеціальної (вільної) економічної зони між органом господарського розвитку і управління, суб'єктами економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони та ліквідаційною комісією, підлягають розгляду в судах України, а спори за участю іноземного суб'єкта економічної діяльності, що діє в цій зоні,- в судових та арбітражних органах за погодженням сторін, в тому числі за кордоном.
Загальний Закон та ГК України не містять положень про можливість реорганізації ВЕЗ (зокрема, у формі зміни типу ВЕЗ, тобто перетворення ВЕЗ одного типу на ВЕЗ іншого типу), проте таку можливість законодавець не виключає, не встановивши відповідної заборони. Подібне перетворення ВЕЗ має відбуватися на підставі спеціального закону.
1.4. Управління спеціальними (вільними) економічними зонами
Управління ВЕЗ має певну специфіку, яка проявляється в тому, що: (а) структура, функції та повноваження органів управління ВЕЗ визначаються залежно від її типу, розмірів, кількості працівників та/або мешканців на території спеціальної (вільної) економічної зони; (б) місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації здійснюють свої повноваження на території ВЕЗ з урахуванням специфіки її статусу, визначеної законом про її створення; (в) до системи органів управління ВЕЗ входить спеціально створений орган господарського розвитку та управління конкретної ВЕЗ; в окремих ВЕЗ створюється рада з питань вільної економічної зони; г) державне регулювання діяльності спеціальної (вільної) економічної зони здійснюють органи державної виконавчої влади України, до компетенції яких входить контроль за додержанням вимог законодавства України - як загального для всіх суб'єктів господарювання, так і спеціального - щодо конкретної
573
ВЕЗ; (д) орган господарського розвитку і управління та суб'єкти економічної діяльності ВЕЗ є самостійними у здійсненні своєї діяльності стосовно органів державного управління України, за винятками, передбаченими законодавчими актами України. Органи управління, що діють у ВЕЗ, та їх повноваження:
а) місцева Рада народних депутатів (правовий статус визначається Конституцією України та Законом України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»): приймає/погоджує рішення, пов'язані зі створенням ВЕЗ, змінами в її статусі, та вносить до відповідних органів пропозиції з цих питань; надає згоду на створення ВЕЗ за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України;
б) місцева державна адміністрація (правовий статус визначається Конституцією України та Законом України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації»): вносить за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування пропозиції про створення ВЕЗ, зміни статусу та території ВЕЗ.
До повноважень місцевих рад та місцевих державних адміністрацій як органів управління ВЕЗ відповідно до Загального закону (ст. 10) належать:
• вирішення разом з органами державної виконавчої влади, суб'єктами господарської діяльності та профспілковими органами ВЕЗ питань, пов'язаних із специфікою правового та фінансового забезпечення, соціального захисту громадян України, які проживають на території відповідної ВЕЗ;
• укладення з органом господарського розвитку та керівництва ВЕЗ Генеральної угоди про передачу йому в користування земельних ділянок, об'єктів інфраструктури, розташованих на території ВЕЗ, та природних ресурсів місцевого значення.
Місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації, на території яких розташована ВЕЗ, здійснюють свої повноваження на території зони у повному обсязі, якщо законодавчими актами про створення спеціальних (вільних) економічних зон не передбачено інше.
Крім того, зазначені органи можуть мати додаткові повноваження, відповідно до спеціального закону про конкретну ВЕЗ, зокрема: затвердження стратегічних та поточних програм розвитку ВЕЗ; утворення, ліквідація та реорганізація органу господарського розвитку та керівництва ВЕЗ; організація підготовки кадрів; затвердження порядку реєстрації ВЕЗ; розгляд і затвердження інвестиційних проектів, що реалізуються на території ВЕЗ; укладення
574
договору (контракту) щодо умов реалізації інвестиційного проекту з суб'єктами ВЕЗ та ін.
в) орган господарського розвитку і управління ВЕЗ: створюється з метою забезпечення умов функціонування ВЕЗ за участю суб'єктів економічної діяльності України та іноземних суб'єктів такої діяльності, що функціонують на території ВЕЗ. Функції цього органу може бути покладено на одного із суб'єктів економічної діяльності ВЕЗ через зазначення такого суб'єкта в спеціальному законі про конкретну ВЕЗ або шляхом делегування законом функцій щодо визначення подібного суб'єкта. Організаційно-правовою формою органу господарського розвитку та управління ВЕЗ, що найчастіше використовується на практиці, є господарське товариство (закрите акціонерне товариство - у ВЕЗ «Донецьк», «Курортопо-ліс Трускавець», товариство з обмеженою відповідальністю - у ВЕЗ «Азов», «Порт Крим»), а у ВЕЗ «Сиваш» - державна компанія.
Місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації, на території яких розташована ВЕЗ, можуть мати своїх представників у керівництві органу господарського розвитку і управління ВЕЗ.
Функції та повноваження органу господарського розвитку і управління ВЕЗ визначаються законом про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони.
До компетенції органу господарського розвитку і управління ВЕЗ належить:
- забезпечення загальних умов функціонування ВЕЗ;
- визначення перспективних напрямів розвитку ВЕЗ;
- експлуатація та будівництво мереж транспорту, зв'язку, енергопостачання та інших об'єктів виробничої інфраструктури, що використовуються для загальних потреб;
- розвиток мережі комунікаційних зв'язків з партнерами за межами ВЕЗ;
і - організація міжнародних торгів з метою розміщення на території ВЕЗ нових виробництв;
- упорядкування та надання суб'єктам господарської діяльності ВЕЗ в користування земельних ділянок, об'єктів інфраструктури та передача їм у користування природних ресурсів;
- видача дозволів (ліцензій) суб'єктам господарської діяльності ВЕЗ на будівництво нових господарських об'єктів, реєстрація суб'єктів економічної діяльності та інвестицій, здійснюваних у ВЕЗ.
: Спеціальним законом про створення конкретної ВЕЗ можуть передбачатися й інші повноваження органу господарського розвит-
575
ку та управління ВЕЗ, у т. ч.: організація облаштування території ВЕЗ; організація та контроль за будівництвом об'єктів виробничої і невиробничої інфраструктури ВЕЗ; укладення договорів на виконання підрядних робіт щодо облаштування території ВЕЗ, будівництва об'єктів виробничої та невиробничої інфраструктури, розвитку мережі комунікацій; на експлуатацію об'єктів інфраструктури; складання та подання статистичної звітності про функціонування ВЕЗ відповідно до законодавства; участь у розробці та реалізації інвестиційних проектів та ін.
Виконавчим директором органу господарського розвитку спеціальної (вільної) економічної зони може бути як громадянин України, так і громадянин іншої країни, який працює за строковим контрактом.
г) Рада з питань вільної економічної зони: не є обов'язковим органом управління ВЕЗ, як вищезазначені органи (місцева рада, місцева державна адміністрація та орган господарського розвитку та управління ВЕЗ); створюється відповідно до спеціального закону про конкретну ВЕЗ (наприклад, в АР Крим, Донецькій області, у ВЕЗ «Інтерпорт Ковель») відповідно до рішення державної адміністрації, а в АР Крим - Радою міністрів цієї Республіки. До кола повноважень цієї Ради відповідно до спеціального закону можуть входити вирішення таких питань: затвердження та забезпечення реалізації стратегічних і поточних програм розвитку ВЕЗ; розгляд і затвердження інвестиційних проектів; проведення міжнародних тендерів для відбору інвестиційних проектів та їх учасників; розробки та здійснення організаційних заходів щодо забезпечення залучення фінансових ресурсів; організація підготовки та перепідготовки кадрів у ВЕЗ, залучення іноземних працівників; розгляд у досудовому порядку спорів між суб'єктами ВЕЗ та органом господарського розвитку ВЕЗ та/або органом місцевого самоврядування.
1.5. Особливості правового регулювання господарювання у спеціальних (вільних) економічних зонах
У ВЕЗ встановлюється спеціальний режим господарювання, якому притаманна сукупність певних ознак, зокрема:
І. Юридична підстава встановлення — загальні закони (статті 401-404 ГК України та Закон України від 13 жовтня 1992 р. «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», спеціальний закон (про створення конкретної ВЕЗ, що визначає її параметри, зміст спеціального режиму госпо-
576
дарювання на території ВЕЗ), низка підзаконних нормативно-пра-вових актів, що конкретизують зміст цього режиму.
II. Визначення мети запровадження конкретної ВЕЗ з урахуванням її виду.
Ш. Особливість режиму господарювання, що встановлюється індивідуально для конкретної ВЕЗ та передбачає (може передбачати):
• по-перше, створення сприятливих умов для господарювання для певних груп суб'єктів (суб'єктів господарювання ВЕЗ) шляхом встановлення: а) пільг - митних (пільги у сплаті ввізного мита, податку на додану вартість та сплаті акцизного збору), податкових (в оподаткуванні прибутку, звільненні від оподаткування інвестицій, а також від сплати низки платежів: плати за землю, зборів до Державного інноваційного фонду, збору на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття); б) гарантій захисту майнових інтересів цих суб'єктів: загальні для інвесторів та спеціальні -для суб'єктів ВЕЗ (а) стабілізаційна гарантія від змін законодавства протягом функціонування конкретної ВЕЗ; б) гарантія забезпечення інтересів суб'єктів ВЕЗ у разі її ліквідації протягом встановленого строку реалізації інвестиційного проекту; в) гарантія розгляду спорів між органами управління ВЕЗ, суб'єктами ВЕЗ та ліквідаційною комісією, пов'язаних з ліквідацією ВЕЗ в судах України, а спорів за участю іноземних суб'єктів господарювання - у судах за погодженням сторін, у т. ч. за кордоном);
• по-друге, обмеження для суб'єктів ВЕЗ (встановлюються з метою захисту публічних інтересів) у формі: а) заборон, що можуть встановлюватися для суб'єктів конкретної ВЕЗ (наприклад, заборони грального бізнесу та створення казино, інших гральних домів, як це передбачено ст. 11 Закону України від 21 грудня 2000 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та у спеціальну економічну зону «Порт Крим» в Автономній Республіці Крим»; б) встановленням спеціальних господарсько-правових санкцій (у формі, наприклад, позбавлення наданих пільг у разі порушення суб'єктом ВЕЗ умов їх надання; тимчасового припинення господарської діяльності суб'єкта ВЕЗ у разі порушення ним законодавства України, установчих документів, договору щодо умов реалізації інвестиційного проекту; скасування наданих дозволів; розірвання договору; скасування реєстрації суб'єкта ВЕЗ);
IV. Спеціальний порядок управління ВЕЗ, що здійснюється за допомогою системи органів - місцевої державної адміністрації, органу місцевого самоврядування та спеціально створеного орга-
577
редбачає контроль за дотриманням суб'єктами ВЕЗ вимог чинного законодавства, установчих документів та укладених договорів (контрактів) на реалізацію інвестиційних проектів на території конкретної ВЕЗ; виконання контрольних функцій здійснюється зазначеними органами, а також уповноваженими державними органами відповідно до чинного законодавства (в т. ч. Постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 р. № 184 «Про Порядок проведення аналізу результатів функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності» та Розпорядження Президента України від 16 січня 2002 р. «Про Комісію з перевірки додержання законодавства про здійснення імпортних операцій суб'єктами спеціальних (вільних) економічних зон та суб'єктами пріоритетного розвитку, на яких запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності»).
V. Спеціальний порядок набуття статусу суб'єкта господарювання ВЕЗ (спеціальний порядок легітимації). Цього статусу можуть набуту лише суб'єкти господарювання, створені та/або зареєстровані відповідно до загального порядку. Спеціальний порядок легітимації передбачає: 1) затвердження поданого заявни-ком-суб'єктом господарювання інвестиційного проекту відповідно до встановлених для конкретної ВЕЗ вимог (відповідність проекту пріоритетним напрямам розвитку економіки регіону та вимогам до мінімальної вартості, наявність позитивного висновку інвестиційної експертизи) та порядку (встановлюється для певної ВЕЗ; наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 7 жовтня 1999 р. № 1860 «Про порядок розгляду і затвердження інвестиційних проектів, що реалізуються на території спеціальної економічної зони «Славутич»); 2) укладення органом управління ВЕЗ з суб'єктом господарювання договору на реалізацію затвердженого інвестиційного проекту на підставі Типового договору (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1999 р. № 1199 «Про затвердження Типового договору (контракту) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні»); 3) реєстрація заявника, який уклав такий договір, як суб'єкта господарювання певної ВЕЗ (здійснюється органом господарського розвитку та управління конкретної ВЕЗ за умови дотримання заявником встановлених вимог, після чого йому (заявникові) видається свідоцтво про реєстрацію суб'єкта ВЕЗ - основної підстави для надання передбачених законом пільг для суб'єктів конкретної ВЕЗ).
578
суб'єктом ВЕЗ актами законодавства конкретної ВЕЗ та укладеним між ними договором (контрактом) на реалізацію інвестиційного проекту на території конкретної ВЕЗ (предметом договору є реалізація належним чином затвердженого інвестиційного проекту, основними зобов'язаннями сторін: Інвестора - щодо реалізації на власний ризик і під власну відповідальність інвестиційного проекту з дотриманням встановлених законодавством вимог та умов договору; Органу управління - щодо забезпечення передбачених чинним законодавством та договором умов для реалізації інвестиційного проекту; у разі порушення сторонами договірних зобов'язань можливе застосування передбачених законом та договором господарсько-правових санкцій у формі відшкодування збитків, штрафних санкцій, оперативно-господарських санкцій (у т. ч. розірвання договору) і навіть адміністративно-господарських (зокрема, тимчасове зупинення діяльності суб'єкта ВЕЗ, скасування наданих йому дозволів, скасування реєстрації суб'єкта ВЕЗ).
2. Правовий режим концесійної діяльності
Концесія — це діяльність вітчизняного або іноземного суб'єкта господарювання (концесіонера), спрямована на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об'єктом концесії відповідно до вимог закону та умов концесійного договору, укладеного на тривалий строк уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування з метою задоволення суспільних потреб.
Правове регулювання концесійної діяльності здійснюється:
Господарським кодексом України (глава 40, статті 406—410, що визначають поняття та основні засади концесійної діяльності -статті 406-407, договірні засади здійснення концесійної діяльності -ст. 408, положення щодо припинення діяльності підприємства, майно якого передається в концесію,- ст. 409, законодавство про концесії - ст. 410, гарантії прав учасників господарських відносин в умовах спеціального режиму господарювання - ст. 418);
Законами України:
- від 16.07.1999 р. «Про концесії» (містить визначення застосовуваних в Законі термінів - ст. 1, положення щодо: принципів концесійної діяльності - ст. 2, об'єктів концесії - ст. З, засад концесійної діяльності, в т. ч. обмеження,- статті 4-5, щодо концесійних конкурсів - статті 6-8 та договорів концесії, що укладаються за результатами їх проведення,- статті 9-16, прав та обов'язків сто-
579
рін концесійного договору - статті 17-25, статистичної звітності у сфері концесійної діяльності - статті 26-27);
- від 14.12.1999 р. «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» (містить спеціальні положення щодо цього виду концесійної діяльності з вищезгаданих питань);
- від 16.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування» (визначає концесійний договір як один з основних видів договорів у сфері іноземного інвестування - ст. 22);
Постанова Кабінету Міністрів України:
- від 18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»;
- від 12.04.2000 р. № 643 «Про затвердження Типового концесійного договору»;
- від 12.04.2000 р. № 642 «Про затвердження Положення про проведення концесійного конкурсу та укладення концесійних договорів на об'єкти права державної та комунальної власності, що надаються у концесію»;
- від 12.04.2000 р. № 639 «Про затвердження Методики розрахунків концесійних платежів»;
- від 13.07.2000 р. № 1114 «Про затвердження Порядку визначення об'єктів концесії, концесіонерам яких можуть надаватися пільги щодо концесійних платежів, дотації, компенсації, та умов їх надання».
Концесійна діяльність в Україні базується на таких засадах:
• поєднання державного регулювання концесійної діяльності і договірних засад її здійснення (на підставі концесійного договору);
• вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі;
• комплексне та оплатне використання об'єкта концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об'єктів концесії соціального призначення;
• взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків між сторонами концесійного договору;
• державне гарантування інвестицій концесіонерів;
• стабільність умов концесійних договорів;
• забезпечення прав та законних інтересів споживачів продукції (послуг), що надаються концесіонерами.
Ознаки концесійної діяльності:
І. Здійснюється на базі об'єктів права державної чи комунальної власності відповідно до передбаченого ч. 4 ст. З Закону «Про концесії» переліку, до складу якого включено:
• майно підприємств, які є цілісними майновими комплексами
580
або системою цілісних майнових комплексів, що забезпечують комплексне надання послуг у визначених законом сферах діяльності;
• об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, які можуть бути добудовані з метою їх використання для надання послуг по задоволенню громадських потреб у визначених законом сферах діяльності;
• спеціально збудовані об'єкти відповідно до умов концесійного договору для задоволення громадських потреб у визначених законом сферах діяльності.
II. Змістом концесійної діяльності є підприємницька діяльність (крім тих її видів, які відповідно до законодавства можуть здійснюватися виключно державними підприємствами і об'єднаннями) у таких сферах господарювання:
водопостачання, відведення та очищення стічних вод;
надання послуг міським громадським транспортом;
збирання та утилізація сміття;
надання послуг, пов'язаних з постачанням споживачам тепла;
будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд;
будівництво та експлуатація шляхів сполучення;
будівництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів;
будівництво та експлуатація аеропортів;
надання послуг у сфері кабельного телебачення;
надання послуг зв'язку;
надання поштових послуг;
транспортування та розподіл природного газу;
виробництво та (або) транспортування електроенергії;
громадське харчування;
будівництво жилих будинків;
надання послуг у житлово-експлуатаційній сфері;
використання об'єктів соціально-культурного призначення;
створення комунальних служб паркування автомобілів;
надання ритуальних послуг;
будівництво та експлуатація готелів, туристичних комплексів, кемпінгів та інших відповідних об'єктів туристичної індустрії.
III. Договірні засади здійснення концесійної діяльності згідно з укладеним та зареєстрованим в установленому порядку концесійним договором, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієда-вець) надає на платній та строковій основі (терміном від 10 до 50 років) суб'єкту підприємницької діяльності {концесіонеру)
581
право створити (побудувати) об'єкт концесії чи суттєво його поліпшити та (або) здійснювати його управління (експлуатацію) відповідно до закону з метою задоволення суспільних потреб; істотні умови договору: сторони договору; види діяльності, роботи, послуги, які здійснюються за умовами договору; об'єкт концесії (склад і вартість майна або технічні і фінансові умови створення об'єкта концесії); умови надання земельної ділянки, якщо вона необхідна для здійснення концесійної діяльності; перелік видів діяльності, здійснення яких підлягає ліцензуванню; умови встановлення, зміни цін (тарифів) на виготовлені (надані) концесіонером товари (роботи, послуги); строк дії договору концесії, умови найму, використання праці працівників - громадян України; умови використання вітчизняних технологій, техніки, сировини, матеріалів; умови та обсяги поліпшення об'єкта концесії та порядок компенсації зазначених поліпшень; умови, розмір і порядок внесення концесійних платежів; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення об'єкта концесії та умови його повернення; відповідальність за виконання сторонами зобов'язань; страхування концесіонером об'єктів, взятих у концесію; порядок продовження і припинення дії договору; порядок вирішення спорів між сторонами.
IV. Конкурентні засади визначення претендента на укладення договору концесії відповідно до визначеної Законом «Про концесії» (статті 6-8) процедури, яка складається з таких етапів:
• затвердження переліку конкретних об'єктів, які за результатами проведеного конкурсу на договірних засадах надаватимуться в концесію (щодо об'єктів права державної власності - здійснюється Кабінетом Міністрів України, комунальної власності - виключно на пленарних засіданнях відповідних рад);
• організація та проведення концесієдавцем концесійного конкурсу з урахуванням певного рівня публічних інтересів (загальнодержавних інтересів - щодо об'єктів права державної власності, регіональних/територіальної громади - щодо об'єктів права комунальної власності) і максимального забезпечення інтересів споживачів товарів (робіт, послуг);
• прийняття концесієдавцем за результатами проведеного конкурсу (на підставі висновків конкурсної комісії") рішення про переможця концесійного конкурсу та укладення з ним концесійного договору.
V. Реєстрація концесійних договорів, що здійснюється в обов'язковому порядку, якщо об'єктом концесії є об'єкт права дер-
582
жавної власності або об'єкт права комунальної власності (орган, уповноважений укласти концесійний договір, повідомляє про укладення такого договору Фонд державного майна України, який веде реєстр таких договорів відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»).
VI. Виконання сторонами договірних зобов'язань відповідно до закріплених за ними прав та обов'язків, основні з яких закріплені в Закону «Про концесії» (статті 17-18):
КОНЦЕСІЄДАВЕЦЬ
має право: здійснювати контроль за дотриманням концесіонером умов концесійного договору; надавати виключне право на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії; вимагати дострокового розірвання концесійного договору в разі порушення концесіонером його умов; вимагати від концесіонера відшкодування збитків у разі погіршення стану об'єкта концесії, яке сталося з вини концесіонера;
зобов'язаний: передати концесіонерові об'єкт концесії у стані та строки, передбачені концесійним договором; надати концесіонерові своєчасно і в повному обсязі передбачені концесійним договором документи, які підтверджують право концесіонера на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії; вимагати звіт про використання амортизаційних відрахувань; зберігати комерційну таємницю концесіонера; не втручатися у господарську діяльність концесіонера; якщо для здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка, забезпечити її надання у порядку, встановленому Земельним кодексом України.
КОНЦЕСІОНЕР
має право: здійснювати підприємницьку діяльність на основі створення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об'єкта концесії; на виключне право на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії, якщо це передбачено умовами концесійного договору; вимагати розірвання концесійного договору у разі порушення концесієдавцем умов договору і відшкодування збитків, завданих невиконанням умов договору; на продовження строку дії концесійного договору у разі виконання його умов; отримувати плату за вироблені товари (роботи, послуги) згідно з умовами концесійного договору; використовувати амортизаційні відрахування на відновлення основних фондів, отриманих у концесію; на контрактній основі залучати до виконання спеціальних робіт на об'єкті концесії третіх осіб (при цьому концесіонер несе відпові-
583
дальність за виконання такими особами умов концесійного договору та законодавства України);
зобов'язаний: виконувати умови концесійного договору; укладати відповідно до законодавства трудові договори (контракти), як правило, з працівниками - громадянами України; використовувати на об'єкті концесії технології, матеріали, техніку вітчизняного виробництва, якщо інше не передбачено умовами договору; утримувати об'єкт концесії в належному технічному стані; після закінчення строку, на який було укладено концесійний договір, передати об'єкт концесії в належному технічному стані концесієдавцеві відповідно до умов договору.
VI. Припинення концесійної діяльності може мати місце у випадках:
• припинення концесійного договору (може мати місце у разі: закінчення строку дії договору, ліквідації концесіонера за рішенням суду, в тому числі у зв'язку з визнанням його банкрутом; загибелі об'єкта концесії);
• дострокового розірвання концесійного договору у встановленому законом порядку (за погодженням сторін або на вимогу однієї із сторін за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законами України);
• визнання судом концесійного договору недійсним.
3. Інші види спеціальних режимів господарювання
Якщо вищезгаданим спеціальним режимам господарювання в Господарському кодексі присвячені окремі глави, то решті видів -лише окремі статті.
Виключна (морська) економічна зона України (далі - МЕЗ) -морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що належать Українській державі. Ширина виключної (морської) економічної зони становить до двохсот морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України. Делімітація виключної (морської) економічної зони провадиться з урахуванням законодавства України шляхом укладення угод з державами, побережжя яких протилежні або суміжні побережжю України, на підставі принципів і критеріїв, загальновизнаних у міжнародному праві, з метою досягнення справедливого вирішення цього питання.
Правовий режим господарювання в цій зоні визначається:
• Господарським кодексом України (ст. 411,418);
584
• Законом України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України» (далі - Закон «Про МЕЗ»);
• Конвенцією Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 p., що була ратифікована Законом України від 3 червня 1999 р. «Про ратифікацію та Угоди про імплементацію Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 p.;
• Кодекс України про надра від 27.07.1994 p., зокрема його положення щодо використання морського дна та його надр у виключній (морській) економічній зоні;
• акти законодавства про континентальний шельф;
• підзаконними нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до згаданих законів та Конвенції.
Особливість правового режиму господарювання у виключній (морській) економічній зоні України полягає в тому, що:
A. Метою встановлення такого режиму є забезпечення суверенних прав України на розвідку, експлуатацію, збереження живих ресурсів та управління ними у виключній (морській) економічній зоні.
Б. Змістом цього режиму є сукупність заходів, що вживає держава для забезпечення додержання суб'єктами господарювання законодавства України на території виключної (морської) економічної зони, а саме.
B. Наявність в Української держави на території цієї зони суверенних прав щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і щодо здійснення інших видів діяльності по економічній розвідці та розробці зазначеної зони, у тому числі виробництву енергії шляхом використання води, течій і вітру, а також щодо морського дна та його надр.
Г. Юрисдикція України (в т. ч. виключна) у МЕЗ, передбачена відповідними положеннями нормативно-правових актів вищої юридичної сили (ст. 411 ГК, Кодексу України про надра, Закону «Про виключну (морську) економічну зону України»), актів законодавства про континентальний шельф та нормами міжнародного права, щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища.
Д. Основні засади співробітництва України з іншими державами на території виключної (морської) економічної зони:
• мета - координація управління живими ресурсами українсь-
585
кої виключної (морської) економічної зони, їх збереження, розвідки і оптимального використання, проведення наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища;
• правові підстави співробітництва - міжнародні договори;
• наявність в усіх держав (як прибережних, так і тих, що не мають виходу до морів) права користуватися (за умови дотримання законодавства України та загальновизнаних норм міжнародного права) свободою судноплавства і польотів, прокладання підводних кабелів і трубопроводів та іншими правомірними з точки зору міжнародного права видами використання морського простору;
• наявність в України виключного права на території зазначеної зони створювати, а також дозволяти і регулювати спорудження, експлуатацію та використання штучних островів, установок і споруд для морських наукових досліджень, розвідки і розробки природних ресурсів, інших економічних цілей відповідно до законодавства України;
• поєднання правових заходів щодо охорони суверенних прав України у МЕЗ з контрольними функціями з боку України (в особі уповноважених органів) за реалізацією прав щодо запобігання порушенням (забруднення морського середовища, захоронения відходів всупереч встановленому порядку, незаконна промислова діяльність, порушення правил безпечної експлуатації споруд, незаконна експлуатація природних ресурсів, незаконне ведення морських наукових досліджень), за застосуванням санкцій щодо порушників і виконанням зобов'язань інших держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій на території МЕЗ;
• система уповноважених органів Української держави щодо здійснення охоронних та контрольних функцій на території МЕЗ: Державна прикордонна служба України, органи рибоохорони Міністерства рибного господарства України і органи Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України;
• система спеціальних санкцій, що застосовуються до порушників законодавства про МЕЗ: огляд судна-порушника (ст. 17 Закону «Про МЕЗ»), інспекція, переслідування судна-порушника, затримання або арешт судна-порушника (статті 19-20 Закону «Про МЕЗ»), господарсько-адміністративні штрафи (статті 22-26 Закону «Про МЕЗ»); конфіскація майна (засобів, знарядь, суден, споруд), із застосуванням яких вчинено порушення (статті 22, 24, 26 Закону «Про МЕЗ»);
586
• порядок притягнення до відповідальності: 1) складання акта про вчинення порушення посадовою особою Морської охорони Державної прикордонної служби України; 2) направлення цього акта разом з іншими документами, що стосуються цієї справи, протягом трьох днів з дня затримання порушника органу, уповноваженому застосовувати санкції (у разі визнання за доцільне застосування конфіскації зазначені документи передаються для розгляду до районного/міського суду за місцем затримання порушника); 3) прийняття уповноваженим органом рішення про застосування відповідних санкцій (крім конфіскації) протягом п'яти днів після надходження вищезазначених документів (таке рішення оформлюється постановою відповідного органу або посадової особи). У передбачених Законом «Про МЕЗ» (ч. 2 ст. 27) випадках накладення і стягнення штрафу може проводитися безпосередньо на місці порушення. Судовий розгляд справ про порушення (у разі визнання за доцільне застосування конфіскації) провадиться в присутності представників порушника та органів, які здійснюють охорону виключної (морської) економічної зони України.
Прикордонний режим господарської діяльності (ПРГД) характеризується такими рисами:
І. Запроваджується і діє на прикордонній території (на державному кордоні України); державний кордон України - це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору (ст. 1 Закону «Про Державний кордон України»). Державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, державний кордон української держави встановлюється (з відповідними позначеннями на місцевості) таким чином:
1) на суші - по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах;
2) на морі - по зовнішній межі територіального моря України;
3) на судноплавних річках - по середині головного фарватеру або тальвегу річки; на несудноплавних річках (ручаях) - по їх середині або по середині головного рукава річки; на озерах та інших водоймах - по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншої водойми. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру чи іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їх берегів або
587
рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік;
4) на водосховищах гідровузлів та інших штучних водоймах -відповідно до лінії державного кордону України, яка проходила на місцевості до їх заповнення;
5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв),- по середині цих споруд або по їх технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України на воді.
П. Правовий режим господарської діяльності на прикордонній території (на державному кордоні України) визначається: ПС України (ст. 412); законами України від 4 листопада 1991 р. «Про Державний кордон України» та від 03.04.2003 р. «Про Державну прикордонну службу»; міжнародними угодами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (наприклад, Угода між Урядом України та урядом Республіки Польща про будівництво автодорожнього мосту через ріку Західний Буг на українсько-польському державному кордоні в районі пункту пропуску Ягодин - Доруйськ, ратифікована Законом України від 20.04.2004 p.); підзаконними нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до закону (Указ Президента України від 02.07.1996 р. «Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва Автономної Республіки Крим з суміжними прикордонними адміністративно-територіальними одиницями Російської Федерації»; наказ Адміністрації Державної прикордонної служби України та Державної служби України від 24.11.2003 р. № 297/793 «Про затвердження Технології прикордонного та митного контролю у пунктах пропуску через державний кордон» та ін.).
III. Поєднання загальних (визначених законом) та місцевих (визначених на підставі закону відповідними органами державної влади за погодженням з органами Державної прикордонної служби України) умов здійснення господарської діяльності на прикордонній території (судноплавство, користування водними об'єктами для потреб лісосплаву та інші види водокористування, створення різних гідроспоруд, провадження інших робіт у внутрішніх водах України, користування землею, лісами, тваринним світом, ведення гірничої справи, геологічних розвідувань тощо). До загальних умов належать: необхідність отримання дозволу Державної прикордонної служби України (ДПСУ) на провадження робіт у прикордонній смузі та пропуск на цю територію; можливість запровадження
588
у необхідних випадках ДПСУ додаткових тимчасових режимних обмежень на в'їзд і провадження робіт у прикордонній смузі (ст. 24 Закону «Про Державний кордон України»); здійснення перетину кордону осіб, вантажів, транспортних засобів та іншого майна у встановленому законом порядку під контролем Державної прикордонної служби України (статті 11, 12); необхідність дотримання судами, що перетинають морський кордон України, заходять у порти та внутрішні води України, встановлених українським законодавством вимог та правил (статті 13-15); можливість запровадження (у випадках та порядку, визначених Законом, Кабінетом Міністрів України) на окремих ділянках державного кордону з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб обмежень чи припинення сполучення через державний кордон або встановлення карантину для людей, тварин, вантажів, насінного, садивного матеріалу та іншої продукції тваринного і рослинного походження (ст. 19).
Правовий резким господарської діяльності в охоронних зонах характеризується такими рисами:
І. Види охоронних зон: санітарно-захисні, водоохоронні, території та об'єкти природно-заповідного фонду України, курортні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні та інші території та об'єкти, віднесені законодавством до таких, що особливо охороняються.
П. Система нормативно-правових актів про спеціальний режим господарювання в охоронних зонах:
Господарський кодекс України (статті 413, 418);
Закони України: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»; від 27.02.1991 р. «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»; від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»; від 15 лютого 1995 р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні», від 10 лютого 2000 року «Про формування, порядок надходження і використання коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення» та ін.
Підзаконні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до згаданих законів.
III. Характер правового режиму (в т. ч. пільги та обмеження для суб'єктів господарювання) визначаються вищезгаданими законами щодо певного виду охоронної території.
Спеціальний режим господарювання в окремих галузях народного господарства (галузеві режими господарювання) може встановлюватися за поданням Кабінету Міністрів України у формі
589
прийняття Верховною Радою відповідного закону у разі необхідності стабілізації або прискореного розвитку у цих галузях. Такий режим встановлено, зокрема, щодо господарської діяльності у Збройних силах України.
Система нормативно-правових актів про галузеві режими господарювання: Господарський кодекс України (статті 414, 418); закони (зокрема, Закон України від 21.09.1999 р. «Про господарську діяльність у Збройних силах України»); підзаконні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до ГК та спеціальних законів.
Специфіка правового режиму господарювання у Збройних силах України полягає у такому:
• у військових частинах дозволена лише неприбуткова господарська діяльність відповідно до встановленого Кабінетом Міністрів України переліку;
• мета здійснення такої діяльності - отримання додаткових джерел фінансування повсякденного функціонування військових частин, закладів та організацій, а також для підтримання на належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності;
• форма здійснення господарської діяльності - створювані військовими частинами (закладами, організаціями) підсобні господарства, що мають забезпечувати виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг з вищезгаданою метою;
• можливість передання (на конкурсних засадах і в передбаченому порядку) в оренду майна (крім бойового та спеціального) юридичним та фізичним особам за умови, якщо це не шкодить бойовій мобілізаційній готовності;
• можливість обмеження чи припинення господарської діяльності військових частин за рішенням Міноборони, у встановленому Урядом порядку.
Спеціальний режим господарської діяльності в умовах надзвичайного стану, надзвичайної екологічної ситуації характеризується такими рисами:
І. Підставою введення є надзвичайний стан, надзвичайна екологічна ситуація.
Надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом
590
насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Надзвичайна екологічна ситуація - надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави.
II. Тимчасовий характер таких режимів (відповідно до встановленого строку його дії на території України чи певній частині її території).
III. Система нормативно-правових актів про такий режим:
• Господарський кодекс України (статті 416,418);
• закони України: 1) загальні щодо такого режиму господарювання та умов/підстав його встановлення: від 16.03.2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану)»; від 8 червня 2000 р. «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»; 2) спеціальні - щодо оголошення певної території зоною надзвичайного стану чи надзвичайної екологічної ситуації: від 5 вересня 2000 р. «Про затвердження Указу Президента України «Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічуріне, Підгір'я, Чаусове, Чау-сове Друге Первомайського району Миколаївської області зоною надзвичайної екологічної ситуації» та ін.;
• підзаконні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до вищезгаданих законів, зокрема, укази Президента України про введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, що затверджуються Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернення Президента України.
IV. Встановлення на території таких зон (згідно з прийнятим на підставі Конституції Указу Президента) тимчасових обмежень у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб та покладення на них додаткових обов'язків (статті 16-18 Закону «Про правовий режим надзвичайного ста-
591
ну», статті 10-13 Закону «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»).
V. Надання (у відповідності із загальними законами про правовий режим надзвичайного стану) органам державної влади та органам місцевого самоврядування додаткових повноважень, спрямованих на забезпечення комплексу заходів, що вживаються в умовах надзвичайного стану (надзвичайного екологічного стану).
VI. Надання спеціальних гарантій громадянам та суб'єктам господарювання щодо забезпечення їх прав, свобод та законних інтересів в умовах надзвичайного стану/надзвичайної екологічної ситуації (статті 21-27 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану», статті 14—15 Закону «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»).
Правовий резким господарської діяльності в умовах воєнного стану має такі характерні риси:
I. Запроваджується в умовах воєнного стану.
Воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
II. Система актів законодавства про воєнний стан: Конституція України (ст. 92) Господарський кодекс України (статті 417,418);
Закон України від 06.04.2000 р. «Про правовий режим воєнного стану»;
III. Метою введення воєнного стану є створення умов для здійснення органами державної влади, військовим командуванням, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями наданих їм повноважень у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності.
IV. Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України (ст. 92), згаданий та інші закони України та Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
592
V. Запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану покладається на військове командуванням, яке має діяти разом з органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.
VI. Встановлення (згідно з прийнятим на підставі Конституції Указом Президента) тимчасових обмежень у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав суб'єктів господарювання та покладення на них додаткових обов'язків (статті 15, 20 Закону «Про правовий режим воєнного стану»).
VII. Надання загальних (ст. 418 ГК України) та спеціальних гарантій громадянам та суб'єктам господарювання щодо забезпечення їх прав, свобод та законних інтересів в умовах воєнного стану (статті 19-22 Закону «Про правовий режим воєнного стану»).
VIII. Обов'язок України відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права у разі введення воєнного стану негайно повідомити через Генерального секретаря ООН держави, які беруть участь у цьому пакті, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов'язань за Міжнародним пактом, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення.
Контрольні запитання
1. Чим викликана необхідність встановлення спеціальних режимів господарювання?
2. Які види спеціальних режимів господарювання передбачені Господарським Кодексом України?
3. У чому полягає особливість правового режиму спеціальних (вільних) економічних зон?
4. Чи існують істотні відмінності між ВЕЗ та територіями пріоритетного розвитку?
5. За якими критеріями і на які види класифікуються ВЕЗ?
6. В якому порядку створюються ВЄЗ?
7. У чому полягає специфіка управління ВЕЗ?
8. За яких умов і в якому порядку набувається статус суб'єкта ВЄЗ?
9. У чому проявляється особливість правового статусу суб'єкта ВЕЗ?
10. Назвіть характерні риси правового режиму концесійної діяльності?
11. На яких засадах здійснюється концесійна діяльність?
12. Які категорії осіб беруть участь у відносинах, пов'язаних з концесійною діяльністю?
593
«все книги «к разделу «содержание Глав: 16 Главы: < 7. 8. 9. 10. 11. 12. 13. 14. 15. 16.