Глава 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОД І ФУНКЦІЇ ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

1. Предмет загальної теорії держави і права

Загальну теорію держави і права можна розглядати як логічне узагальнення державно-правової практики, що від­биває закономірності розвитку держави і права, сукупність положень узагальнюючого характеру, що становлять са­мостійну юридичну науку. Теорію держави і права можна визначити як систему узагальнених знань про основні і загальні закономірності розвитку держави і права, про їх сутність, призначення, функціонування і розвиток.

Предмет загальної теорії держави і права складає, прак­тично, вся система юридичних наук. Пояснюється це тим, що галузеві й інші юридичні науки вивчають лише окремі аспекти держави і права або історію державно-правового життя, тому не можуть дати цілісного й повного уявлення про державно-правову організацію суспільства.

Держава і право як відносно самостійні складові всього суспільства підпорядковуються дії як загальносоціологічних закономірностей, так і специфічних, властивих тільки їм як певній соціальній системі. Без розуміння специфічних закономірностей, властивих державі і праву як єдиній сис­темі, не можна не тільки скласти цілісного уявлення про державно-правові інститути, але й значною мірою глибоко зрозуміти окремі правові й державні явища. Вивчення спе­цифічних закономірностей держави і права є основним завданням загальної теорії держави і права. При цьому під специфічними закономірностями держави і права слід ро­зуміти реальні стійкі зв'язки, котрі виражають сутність даних явищ.

Закономірності розвитку і функціонування держави і права розглядаються в нерозривному зв'язку із законами розвитку суспільства. Тому предметом загальної теорії дер­жави і права є також вивчення загальних закономірностей розвитку суспільства в тій мірі, в якій вони впливають на розвиток держави і права.

Існують певні державно-правові явища (правовідносини, правопорушення і т. ін.), котрих вивчають галузеві науки лише в певному аспекті, з погляду характеристик, власти­вих даним явищам в конкретних галузях державно-право-

5

вого життя. Загальні ж закономірності даних явищ в ці­лому — предмет дослідження загальної теорії держави і права. Так, теорія держави і права вивчає не кримінально-правові правопорушення, не цивільно-правові і т. ін., а досліджує правопорушення, враховуючи загальне і спе­ціальне, що їх характеризує.

Таким чином, предметом вивчення загальної теорії держави і права є загальні й специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правової організації суспільства, держави і права, що розглядають­ся як цілісні соціальні інститути.

Теорія держави і права не ставить перед собою завдання вивчити всі сторони діяльності держави, зміст конкретних юридичних норм, практику їх застосування. Таке завдання виконує вся система наук про державу і право.

Предмет науки не залишається незмінним. Навпаки, він перебуває в постійному розвитку. Знання загальних зако­номірностей дозволяє заздалегідь розпізнавати головні тен­денції розвитку державно-правових норм. Тим самим мето­дом здобуття нових знань виступає сама теорія та пізнані нею закономірності. Предмет загальної теорії держави і права вдосконалюється не тільки у зазначених напрямах, його становлення відбувається і на базі спеціальної науки, включення у сферу наукового пізнання нових явищ, руху науки від пізнання менш глибокої до більш глибокої сут­ності явищ, насамперед, держави і права.

Предмет загальної теорії держави і права потрібно від­різняти від її об'єкта. Коли поняття "об'єкт пізнання" виражає об'єктивну реальність явищ, що вивчаються (сто­совно теорії держави і права — це сфера державно-право­вого функціонування суспільства, самі держава і право), то поняття "предмет науки" акцентує увагу на закономір­ностях, які характеризують об'єкт наукового знання, ви­значає межі, в яких вивчається об'єкт.

Держава і право, як відомо, є об'єктами пізнання різно­манітних гуманітарних наук (філософії, політекономії, соціології, політології і т. ін.). Ці науки вивчають і деякі закономірності виникнення та розвитку держави і права, але вони вивчають їх лише у прикладному плані, у тому обсязі, який потрібен для більш глибокого пізнання саме об'єкта та предмета цієї науки. І лише для юридичної науки, зокрема, для теорії держави і права, держава і право становлять самостійний об'єкт наукового знання, а закономірності,  що характеризують державу  і право,   —

б

предмет і  юридичної науки  в  цілому,  і  загальної теорії держави і права.

Отже, як загальний висновок варто відзначити, що загальна теорія держави і права досліджує загальні і спе­цифічні закономірності виникнення, розвитку і функціо­нування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостій­ною юридичною наукою в системі юридичних наук, що має для цих наук загальнотеоретичне і методологічне значення.

2. Методологія загальної теорії держави і права

Методологічні аспекти державно-правових досліджень складають ті загальні питання, без вирішення яких не можна вивчати окремо взяті аспекти. Методологічна куль­тура юриста — це його і світоглядна зрілість, і соціо­логічна грамотність, і правова інформованість, і професійна майстерність. Значення методології не обмежується тільки вивченням загальної теорії держави і права чи інших юри­дичних наук, вона необхідна і для практичної діяльності.

Сучасна юридична наука по-різному тлумачить поняття методології. Під методологією розуміють сукупність пев­них теоретичних принципів, логічних прийомів і конкрет­них способів дослідження предмета науки; визначають, що це наука про методи; розуміють її яіс систему певних теорій, принципів, законів і категорій, що відображають процес пізнання. Зважаючи на це, методологію теорії держави і права слід визначити як складне утворення, що включає в себе цілу систему різноманітних підходів, ме­тодів, логічних прийомів та інших можливих засобів пізнання і вдосконалення державно-правових явищ.

Слід звернути увагу ще на одне важливе питання. Нині дуже поширеним є уявлення про так звану деідеологізацію науки, політики, конституції — взагалі суспільного життя. Такі думки мають негативний вплив і на підхід до проблем методології. Безумовно, слід рішуче відмежуватися від тео­ретичних концепцій, які пов'язували і пов'язують мате­ріалізм і діалектику з питаннями класової боротьби, на­сильством як природним засобом історичного розвитку — усім тим, що було притаманне ортодоксальному більшо­визму і призвело нашу країну до глибокої кризи. Між тим матеріалізм, матеріалістичний погляд на історію, діалек­тику   як   метод  сприйняття  дійсності   ніяк  себе   цим  не

7

спростували, і завдання полягає у тому, щоб сприйняття життя, реальних умов розвитку держави і права, грунтува­лися не на волюнтаристських настановах, а на дійсно об'єктивному пізнанні світу.

Рівно як методологія є вихідним поняттям у механізмі юридичного пізнання, так само і метод можна розглядати як вихідну базисну категорію методології. Юридична і філософська література найбільш поширеним дає таке виз­начення методу — це спосіб побудови і обгрунтування системи знання: сукупність прийомів і операцій практично­го і теоретичного освоєння дійсності. Залежно від визначе­ності предмета дослідження всі методи поділяються на за­гальні і окремі. Такий поділ можливий тільки за умови їх порівняння. Якщо автори стверджують конкретність яко­гось методу, то ця конкретність виступає тільки у відно­шенні щодо іншого методу.

Перед тим, як перейти до характеристики конкретних методів, хотілося б ще раз нагадати, що теорія держави і права сама є методологічною дисципліною щодо інших юридичних наук.

Будь-який підручник із загальної теорії держави і права викладення методології науки насамперед починає з оголо­шення методу діалектичного матеріалізму як найго­ловнішого і всезагального методу. При цьому він викори­стовувався лише для класового протиставлення радянської і буржуазної теорії, ігноруючи те, що визнання існування бар'єра між науками саме недіалектично, тоді як пошук якомога ширших областей дотичності різноманітних наук, правових систем цілком відповідав би діалектичному мето­ду. Невдалі спроби використання діалектичного методу в загальній теорії держави і права зовсім не означають його безперспективності. Ще очікують на своє дослідження такі категорії діалектики, як можливість і дійсність (при до­слідженні, наприклад, вчення про суб'єктивну сторону правопорушення), форма і зміст (при дослідженні проблем норми права, нормативно-правового акту і т.ін.), сутність і явище, простір і час, ціле й частина тощо. По-новому мають бути використані і закони діалектики (єдності й боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення). Так, в юриспруденції увага традиційно загострювалась на боротьбі протилежно­стей, тоді як діалектикою передбачена їхня єдність. Наго­лошувалося чи не на обов'язковому революційному по­доланні  протиріч,   хоча діалектика  не  заперечує  і  ролі

8

еволюційних процесів. Перебільшувалось заперечення як таке, і, навпаки, применшувалось або й ігнорувалось поло­ження, що діалектичне заперечення передбачає і на­ступність, зв'язок нового із старим, свого роду повторю­ваність на вищій стадії розвитку деяких якостей нижчих стадій.

Тепер конкретно про деякі методи. Порівняльний метод останнім часом набув особливої актуальності. Порівняння в теорії держави і права розуміють як процес відображення і фіксації відношень тотожності, подібності в державно-пра­вових явищах, у т.ч. на рівні різних країн. Порівнянню в процесі вивчення теорії держави і права властивий цілий ряд пізнавальних функцій: пізнання одиничного, особливо­го й загального в державно-правових явищах. При цьому віднайдення загальних рис зазначених явищ стає суттєвою передумовою до проникнення в їх сутність, опанування властивих їм закономірностей. Порівняння дозволяє кла­сифікувати державно-правові явища, виявити їх історичну послідовність, генетичні зв'язки між ними.

Основними об'єктами порівняння вважають системи і галузі права, інститути держави і права, нормативні акти, організаційну форму державно-правового управління, різ­номанітні установи, матеріали юридичної практики і поло­ження юридичної теорії. Порівняння здійснюється у формі зіставлення або протиставлення. Порівняння набуває нау­ковості тільки у тому випадку, коли порівнюються не випадкові, а типові факти, враховуються взаємозв'язок з конкретною обстановкою, причинами виникнення, дина­міка розвиткуч Порівнювані факти мають бути достовір­ними й відображати тенденції розвитку держави і права. Порівняльний метод не слід ототожнювати із порівняльним правознавством і порівняльним державознавством.

СпеціальнЬ-юридичний метод полягає в описі державно-правової практики, юридичних норм тощо. За його допомо­гою встановлюються зовнішні ознаки правових явищ, їх відмінності, виробляються поняття та їх формулювання. Завданням цього методу є аналіз змісту чинного за­конодавства і практики його застосування державними органами.

Системно-функціональний метод необхідний в юридич­ній науці через системно-функціональну природу держави і права, що регулюють суспільні відносини. Право, держа­ва, їх структурні підрозділи є відкритими системами, тобто такими,   що самі  складаються  із  систем більш  низького

9

порядку і входять в системи більш широкі. І право, і держава функціонують в них, тобто виконують певні функції, що, в першу чергу, визначає актуальність вико­ристання системно-функціонального методу в пізнанні цих складних явищ. Так, початкова клітина права — його норма — є частиною цілісної і єдиної системи права. Ось чому норму права можна пізнати з необхідною глибиною і повнотою лише в тісному логічному зв'язку з іншими нормами.

Статистичний метод полягає у вивченні кількісних змін у державно-правовому житті і опрацюванні цих спо­стережень у наукових і практичних цілях. Такі стати­стичні вимірювання дають можливість виявити певні тен­денції у розвитку державно-правових явищ.

Історичний і логічний методи. Суть історичного методу полягає у тому, що процес розвитку державно-правових явищ відтворюється у всій багатогранності, враховується все позитивне, накопичене історичним досвідом. При ло­гічному дослідженні держави і права необхідно відволі­катись від усіх випадковостей окремих чинників, особливо­стей, несуттєвого.

Метод сходження від абстрактного до конкретного. Згідно з цим методом пізнання здійснюється у два етапи. На першому етапі пізнання об'єкт сприймається як деяке нерозчленоване ціле. На другому — за допомогою аналізу об'єкт уявно розчленовується на частини і описується за допомогою багатьох абстрактних визначень.

І насамкінець відзначимо, що розробка нових методів і оволодіння ними — питання нелегке, але розвиток загаль­ної теорії держави і права в Україні слід починати саме з методології цієї науки.

3. Функції науки загальної теорії держави і права, її місце і роль у системі юридичних наук

У функціях загальної теорії держави і права виявляють себе її сутність, зміст, призначення. Вони визначаються особливостями її предмета, місцем і роллю у системі юри­дичних наук.

Теорія держави і права виконує, насамперед, онтологіч­ну функцію, призначення якої пізнати і пояснити держав­но-правові явища, що досліджує загальна теорія держави і права. Онтологічна функція властива кожній науці, бо вона у повному обсязі виражає основне призначення кож-

10

ної науки — здійснення дослідження свого предмета і розкриття, пояснення результатів цього дослідження.

Теорія держави і права в системі юридичної науки вико­нує методологічну функцію, оскільки успіх будь-якого пізнавального пошуку юриста здебільшого залежить від його теоретичної культури, глибини оволодіння ним те­орією держави і права, її понятійним апаратом, від того, наскільки теорія використовується юристом як настанова до дії. Теоретичні знання дозволяють правильно інтер­претувати факти, групувати їх за певними зв'язками і відношеннями. Теоретичні знання і культура сприяють безпомилковому відшуканню належної до виконання пра­вової норми і ефективному її здійсненню. Ці знання є необхідною передумовою для правильного вирішення будь-якої правотворчої чи правоохоронної проблеми.

З онтологічною і методологічною функціями теорії дер­жави і права тісно пов'язана ідеологічна функція, що ор­ганічно випливає із самої природи теоретичного мислення, кінцевим результатом якого є народження ідей. Спираю­чись на певні засади, теоретичне мислення у системі юри­дичної науки породжує нові духовні цінності, ідеї, що відображають державно-правову дійсність і покликані об­слуговувати правотворчу і правоохоронну практику. Ідеї, як продукт теоретичного мислення, реалізують себе як необхідний матеріал для творчо перетворювальної діяль­ності у сфері державно-правового життя. Вони відобра­жають цілі державно-правової активності і тому стають засобом досягнення цих цілей. Так, ідея "правової держа­ви" є метою' розвитку нашого суспільства і засобом його досягнення. З цього випливає висновок, що ідеї, продуко­вані теорією держави і права, — є відображенням і перед­баченням реального буття державно-правової дійсності, спонуканням до дії, що перетворює цю дійсність.

Теорія держави і права виконує також евристичну функцію. Будь-яке пізнавальне вирішення юриста'-вченого і практика виявляється можливим лише з позицій того чи іншого, а нерідко цілої сукупності теоретичних положень. Теорія держави і права, в цьому розумінні, відкриває нові закономірності, властиві державно-правовим явищам в но­вих соціальних умовах. її відкриття дозволяє по-новому поглянути не лише на сучасність, не тільки передбачити майбутнє, але й оцінювати минуле. Вони нібито висвіт­люють те, що було здійснено раніше, дозволяють виявити

її

новий зміст у тому, що передувало сучасності і що містить прообраз майбутнього.

Теорія держави і права має системотворчу функцію. У системі юридичних наук теорія держави і права відіграє роль системотворчої науки. Саме вона об'єднує всю юри­дичну науку в злагоджено гармонійну пізнавальну систе­му, визначає її інтегральну єдність. Системотворча функ­ція теорії держави і права виступає як процес, зумовлений властивостями єдності і диференційованості державно-пра­вової надбудови суспільства.

Практично-прикладна функція загальної теорії держави і права підвищує рівень її престижності, бо як би глибоко абстрактні знання не відображали сутність державно-пра­вової дійсності, узяті поза практичним їх виявом, вони мають обмежене значення. І тільки застосування теорії держави і права на практиці підвищує професійний рівень останньої. Практичний аналіз будь-яких чинників і явищ державно-правового життя здійснюється не лише на основі галузевих юридичних наук, але і з позицій загальної дер­жавно-правової теорії. Тому, чим вищий рівень теоретич­ної підготовки спеціаліста, тим точнішим і глибшим буде рівень аналізу ним тих фактичних сполучень, з якими він стикається за родом своєї професії, тим меншою буде ймовірність юридичної помилки і більш результативною діяльність правозастосовчих органів.

Комунікативна функція загальної теорії держави і права дозволяє вирішувати, зокрема, проблеми піднесення юри­дичної науки до рівня розвитку науки в цілому. Цьому сприяє те, що найновіші досягнення деяких галузей знання загальна теорія держави і права "перекачує" в юридичну науку, пристосовує до її потреб. Теорія держави і права вирішує також проблеми забезпечення найкращих умов для розвитку інших юридичних наук.

Загальна теорія держави і права виконує й навчальну функцію. Як навчальна дисципліна, що є першоосновною дисципліною в опануванні юридичних наук, теорія держа­ви і права викладається у більш чи менш популярній формі, спрощеній до рівня можливостей її активного сприйняття особами, що не мають попередньої юридичної підготовки. В такій якості вона стає ключем до оволодіння юридичними знаннями. У той же час загальна теорія дер­жави і права є складовою завершального циклу дисциплін, необхідних для оволодіння професією юриста.

12

І нарешті, загальній теорії держави і права властива прогностична функція. Опановуючи закономірності роз­витку держави і права, загальна теорія держави і права не лише спроможна дати пояснення їх минулому і правильно зорієнтуватися у сучасному, а й передбачати шляхи їх розвитку в майбутньому. Більше того, загальна теорія дер­жави і права є системою знання, що перебуває у стані розвитку й переосмислення на основі і в інтересах сучасної соціальної практики.

Із вченням про функції загальної теорії держави і права в тісному взаємозв'язку перебуває питання про її місце і роль у системі юридичних наук. У складі юридичної науки умовно можна виділити кілька груп відносно самостійних наук. Першу групу становлять загальнотеоретичні та історичні науки (теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних і правових вчень). Предметом їх дослідження є загальні і специфічні закономірності виник­нення, розвитку і функціонування держави і права, а стосовно історії — історичний процес розвитку держави і права, політичні і правові вчення в конкретно історичній обстановці та хронологічній послідовності. Другу, найбіль­шу, групу складають галузеві юридичні науки. Це, зокре­ма, науки адміністративного права, цивільного права, кри­мінального права, цивільно-процесуального права і т. ін. Предмет їх дослідження становлять закономірності право­вого регулювання відповідних галузей суспільних відносин.

Третю групу становлять міжгалузеві юридичні науки, що виникли в результаті поєднання тих чи інших якостей галузевих юридичних наук. Так, господарське право поєд­нує якості цивільного і адміністративного права (адміні­стративне регулювання майнових відносин), природоохо­ронне право захищає природу, використовуючи методи різ­них галузей права, і т. ін. Четверту групу складають спе­ціальні юридичні науки (судова медицина, судова психо­логія, криміналістика і т. ін.) Специфіка їх полягає у тому, що вони виникли на стику юридичних (наприклад, кримі­нального процесу) і неюридичних наук. їх завданням є використання досягнень природознавства і техніки для вирішення проблем юриспруденції.

П'яту групу складають так звані прикладні юридичні науки, прикладом якої до останнього часу була наука ра­дянського будівництва, яка вивчала питання, пов'язані з організацією роботи Рад народних депутатів усіх рівнів. Така наука потрібна і нині для вивчення роботи представ-

13

ницьких органів державної влади та органів місцевого са­моврядування. Шосту групу становлять науки, що вивча­ють міжнародне і зарубіжне право.

У системі юридичних наук загальна теорія держави і права дає найширше за обсягом і глибиною знання дер­жавно-правових явищ. Вони використовуються галузевими й іншими юридичними науками як важливі, з методо-логічого аспекту, вихідні пункти дослідження, що дозволя­ють уникнути однобокості у вирішенні галузевих наукових проблем. Тим самим загальна теорія держави і права вно­сить методологічну єдність у дослідження галузевих та інших юридичних наук. Тому вона й виступає у системі юридичних наук як наука методологічна за своїм харак­тером.

4. Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні

Виникнення і розвиток загальнотеоретичної юридичної науки в Україні — надто широка й об'ємна тема, тому, аби сформувати початкове уявлення про неї, необхідно проаналізувати одну з найважливіших її проблем, а саме, розвиток доктрини "правової держави" в юридичній думці України.

Історія розвитку правової державності у вітчизняній юридичній думці починається з розвитку ідеї обмеження верховної влади в державі, зафіксованої у перших, що дійшли до нас, пам'ятках давньоруської юридичної літера­тури. Осмислення державно-правових проблем в давньо­руській юридичній думці проводилось на конкретному соціальному матеріалі. Верховна влада в державі з самого початку свого виникнення була обмежена владою боярської думи і народних зборів (віча).

На відміну від мислителів Київської Русі, що ставили пи­тання про відповідальність князя тільки перед Богом, в період утворення Російської централізованої держави вер­ховна влада вже обмежується як моральними, так і юри­дичними нормами, шляхом взаємних зобов'язань правителя й підданих, причому останні вважались як вільні індивіди.

У середині XVI ст. у сфері юридичного мислення з'яви­лись висловлювання, засновані на ідеях природних прав особи і її відносної незалежності від верховної влади пози­тивним законом. Ідеали природного права в Україні від­стоював   наприкінці   XVI   —   на   початку   XVII   століття

14

І. Вишенський. Вільнодумницькі ідеї тут розвивались і зміцнювались завдяки утворенню козацьких поселень, не­залежних, у певному розумінні, від феодальної держави. Сама поява такої воєнізовано-владної структури, як Запо­розька Січ, була викликана, в кінцевому підсумку, не­обхідністю захисту свободи той мірою, як це визначали тодішні політичні і моральні інституції. Відповідно до пи­тань державотворення та встановлення демократичних ін­ститутів велике значення мали ідеї, що проголошувалися Конституцією Пилипа Орлика, повна назва якої була "Пак­ти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозь­кого", від 10 травня 1710 р. В ній визнавалося право українського народу на власну державу, у загальному пла­ні обґрунтовувалася ідея поділу державної влади на зако­нодавчу, виконавчу і судову, особливо підкреслювалася роль представницького органу — Ради, членами якої були полковники зі своєю старшиною, сотники, "генеральні рад­ники від всіх полків" та "посли від Низового Війська Запорозького".

Принципи природно-правової теорії розвивали як російські, так і українські просвітителі (С. Десницький, Я. Козельський, М. Новиков, І. Третьяков, Д. Фонвізін, О. Куніцин та ін.), декабристи, демократи. Саме вони роз­робили два критерії щодо обмеження суб'єктивізму і сва­волі у здійсненні верховної влади: нормативний і орга­нізаційний. Воля правителя обмежена, насамперед, зако­ном, причому в це поняття вкладається найширший зміст (релігійний канон, моральна заборона, юридична настано­ва, звичай). Крім того, одноосібна воля правителя обмеже­на волею колегіального органу. На Русі воля князя чи царя практично завше певною мірою врівноважена волею радника, Думи, Соборів і т. ін. Таким чином, постійне протиборство одноосібного і колегіального начала у функ­ціонуванні верховної влади вочевидь спостерігається і в сучасних державах.

У розвитку доктрини "правової держави" велику роль відіграли тогочасні вчення представників різних юридичних шкіл, що існували на той час (юридичного позитивізму — О. Градовського, О. Романовича-Славатинського, М. Рен-ненкампфа, Ф. Тарановського та ін., соціологічного пози­тивізму — М. Капустіна, М. Коркунова, М. Ковалев-ського, О. Кістяківського та ін., психологічної школи — Л. Петражицького, синтетичних підходів — О. Алексєєва,

15

С. Котляревського, П. Новгородцева, Б. Кістяківського, М. Палієнка та ін.).

Також варто визнати, що процес формування доктрини "правової держави" в Росії і в Україні відзначався великою суперечністю. З одного боку, в них були відсутні правові традиції, що створювало сприятливі умови для збереження самодержавних начал в управлінні країною. З іншого боку, після реформи 60—70-х років XIX ст. набув динамічного, хоч і не завжди послідовного, розвитку процес лібера­лізації у політичному житті країни, що не могло не позна­читися на темпах розробки теоретичних і практичних проблем правової державності, які на рубежі XIX—XX ст. були досить високими і не поступалися зарубіжним. Так, без сумніву може ввійти до золотого фонду історичного політичного досвіду людства позиція вчених, які вважали, що державна влада обмежується конституцією (О. Градов-ський, В. Гессен, М. Малицький). Дійсно, у самому факті наявності конституції вже закладено визнання народом держави, як можновладцями — своєї більшої чи меншої обмеженості у здійсненні влади.

На думку інших учених, державна влада обмежується встановленими законом конкретними напрямами і форма­ми діяльності органів державної влади (О. Алексєєв, М. Палієнко, С. Котляревський, Б. Кістяківський, А. Жи-лін, Ф. Тарановський). Цілком логічна і позиція авторів, які вважали засобом обмеження органів державної влади межі, що визначаються закономірностями соціально-психо­логічного життя людей, а також системою моральних кате­горій (С. Котляревський, Б. Кістяківський, М. Лазарев­ський, П. Новгородцев, Є. Трубецькой, М. Бердяєв). Ви­рішення питання зводилось до обгрунтування юридичного обмеження держави її власними законами, що є виражен­ням волі держави, і насамперед, правової ідеї як незалеж­ної від держави психічної сили, яка є зовнішнім авторите­том для самої держави. На думку інших авторів (М. Кор-кунов, Ф. Кокошкін та ін.), державна влада має бути обмежена "правами громадянської свободи".

Отже, можна резюмувати, що думки російських і ук­раїнських дореволюційних юристів щодо основ і шляхів правової єдності державної влади не були одностайними, хоч ця ідея була присутня. Відмінність підходів можна пояснити, насамперед, відмінністю філософських поглядів учених і методологічних прийомів щодо пояснення суті держави і права. І як результат у різних аспектах, з тією

16

чи іншою мірою конкретності, розроблялась загальна де­мократична ідея правової державності. Конкретно ж можна виділити позитивістський, соціологічний, нормативно-соціо­логічний (як синтез юридичного позитивізму і неокан-тіантства), психологічні напрями, а також концепцію пра­вової держави, сконструйовану представниками етичного нормативізму.

Питання для засвоєння матеріалу:

Що становить предмет і об'єкт загальної теорії держа­

ви і права?

Чи є  різниця між  поняттями  "предмет"  і  "об'єкт"

науки і в чому вона полягає?

З чого складається методологія загальної теорії держа­

ви і права?

Розкрийте  сутність  порівняльного  і  спеціально-юри­

дичного методів.

Охарактеризуйте актуальність системно-функціональ­

ного методу.

Які функції властиві загальній теорії держави і права?

Порівняйте методологічну і системотворчу функції.

Що таке система юридичних наук?

Яке  місце  і роль  посідає  і  відіграє  загальна теорія

держави і права у системі юридичних наук?

10.           Визначте етапи та особливості розвитку загальнотео­

ретичної юридичної науки в Україні.

Література

Бурдье Льер. Социология политики. — М., 1993.

Гегель Г. Философия права. — М., 1990.

Історія філософії України. — К., 1993.

История политических и правових учений XX в. — М., 1995.

Казимирчук В.П. Право и методьі его познания. — М., 1965.

Керимов Д.А. Общая теория государства и права: пред­мет, структура, функции. — М., 1977.

Лукич Р. Методология права. — М., 1981.

Недбайло П.Е. Введение в общую теорию государства и

 К    1973                ""

Міністерство юстиції України Б І Б Л і'Ь Т В К А

права, -і- К,г 1973.

Міністер

Неновски Нено. Право и ценности. — М., 1987.

Сорокин П.А. Система социологии. — Т. 2. — М., 1993.

Темнов Е.И. О деидеологизации методологических подхо-дов в историко-политических и государственно-право-внх исследованиях // Государство и право. — 1992. — № 3.

Ясперс Карл. Смнсл и назначение истории. — М., 1994.