Глава 4 НАРОДОВЛАДДЯ ЯК ОСНОВА ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ1

1. Поняття народовладдя

Ідея народовладдя — одна із загальнолюдських ціннос­тей. Вона є вихідною точкою до розуміння того, що є демократія. Відповідно до неї у суспільстві й державі в уявленні людей проходить межа між демократією і ре­акцією. Ідейною основою народовладдя є концепція суве­ренітету, тобто верховенства влади народу, яка здійсню­ється в його інтересах. Саме ідея народного суверенітету відіграла стимулюючу роль у розвитку суспільства, форму­ванні демократичних цінностей політичного життя у різних країнах.

Найбільш повно ідея народного суверенітету була об­грунтована в працях Ж.-Ж. Руссо, Е. Сійєса, Т. Пейна, у Росії — О. Радіщева та ін. прогресивних мислителів. Ці ідеї знайшли свій відгук і в Україні, зокрема різні форми її відстоювали С. Подолинський, М. Драгоманов, М. Пав-лик, І. Франко, М. Грушевський. Останній писав, що "в конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади, бо інтерес трудового народу — це найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому наро­дові не добре, це його право обрахуватися з нею"2.

Ідея народовладдя свого часу знайшла вираз і у консти­туційних проектах, державних документах, нарешті у Кон­ституції УНР 1918 р. Так, у проекті, запропонованому 1905 р. групою членів Української Народної Партії під назвою Основний закон "Самостійної України" Спілки на­роду українського, утверджувалось, що "уся влада нале­жить народові українському. Основний закон встановлює, як нею користуватись"3. У Четвертому Універсалі Цент­ральної Ради зазначалось, що влада в Україні "буде нале­жати тільки народу України, ім'ям якого, поки зберуться

1              У підготовці цієї глави брав участь дійсний член АПрН України, д-р

юрид. наук, проф. Цвік М.В.

2              Цит. за кн.: Політологія. — Львів, 1993. — С. 119.

3              Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія Української Конституції. —

К., 1993. — С. 62, 77, 79.

45

Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Ук­раїнська Центральна Рада, представництво робочого наро­ду — селян, робітників і солдатів...". Що стосується Кон­ституції УНР 1918 р., то друга її стаття проголошувала: "Суверенне право в Українській Народній Республіці на­лежить народові України, цебто громадянам УНР всім разом*1.

Однак проголосити принцип народовладдя — це важли­ва, але тільки частина справи. Великого значення набуває питання про механізм його реалізації, щоб воля народу відображувала його дійсні інтереси, не вступала у про­тиріччя із загальновизнаними принципами демократії, гу­манізму, справедливості. Багато філософів, правознавців протягом усієї історії розвитку людства звертались до цього питання, намагаючись його вирішити. Недаремно Платон і Аристотель висловлювались у свій час про "урегульовану демократію", яка протистоїть "охлократії" — "владі натов­пу". Ще виразніше висловлюється про це наш сучасник, відомий австрійський політолог К. Поппер: "Нам давно вже час зрозуміти, що питання "Хто повинен мати владу у державі?" є малозначущим порівняно з питанням "Як здійснюється влада?" і "Чи не багато влади зосереджено у руках тих, кто її має?". Ми повинні зрозуміти, що усі політичні проблеми врешті-решт мають інституційний характер, через те у політиці важливі не стільки особисті думки, скільки юридичне оформлення політичних проблем, і що прогрес на шляху до рівності можна забезпечити тільки за допомогою інституційного контролю над владою"2.

Слід зазначити, що саме цьому питанню політичні інститути, які забезпечують здійснення влади, недостатньо приділяли уваги не лише за радянських часів, а ще й нині. Тому народовладдя часто-густо має спрямованість проти­лежну змістові, який в нього закладено. У зв'язку з цим постає і більш загальне питання, а чи вірно те, що ма­теріалістичний погляд на суспільство слід пов'язувати з визнанням лише економічних пріоритетів, обумовленістю політики економікою.

1              Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія Української Конституції. —

С. 62, 77, 79.

2              Поппер К. Открьгтое общество и его враги. — М., 1992. — Т. 2. —

С. 189.

46

Наприклад, відомий французький соціолог Реймон Арон вважає, що політика щодо людини є важливішим, ніж економіка, тому, що політика безпосередньо торкається самого порядку його існування. Жити по-людськи — це жити серед особистостей. Взаємовідносини людей — основ­ний елемент будь-якого співтовариства. Відтак, форма і структура влади безпосередньо більш впливають на спосіб життя, ніж будь-яка інша сфера суспільства.

Як би там не було, яку б конкретну політику не здійснювала будь-яка держава у той чи інший період своєї історії, нехай навіть тоталітаристський, вона була в певно­му розумінні об'єднанням великої кількості людей — її громадян. Народ, влада і територія завжди будуть складо­вими ознаками держави. І не випадково, що дві з них становлять складові народовладдя, органічно поєднуючи народовладдя з державою. Це ще один аргумент на користь того, щоб іншими очима подивитися на державу, саме на демократичну правову соціальну державу, на зразок якої постало питання розбудови української державності.

Що ж таке держава не з марксистсько-ленінської, а з дуже поширеної у світі загальногуманістичної позиції? Ось що пише з цього приводу один з видатних російських філософів і політичних мислителів XX ст. І. Ільїн: "Сут­ність держави полягає у тому, що мають і визначають, — крім своїх різних і приватних інтересів і цілей, — ще єдиний інтерес і єдину ціль, а саме: спільний інтерес і спільну ціль, тому що держава є якась духовна община...

Дух народу, національна культура, батьківщина, дер­жавний устрій, державна влада, законодавство, суд, право­порядок, громадянський мир і т. ін. суть такі предмети (або, можна сказати, інтереси, цілі, благо), які належать усім синам батьківщини, усім громадянам сукупно і разом.

Ми — єдина духовна і правова громада, якою управляє єдина верховна влада, пов'язана єдністю життя, творчості та історичної долі. Ми — держава"1. Держава, продовжує Ільїн, це спільність, солідарність, корелятивність усіх громадян.

Цілком очевидно, що розуміння держави саме таким чином дає широкі можливості для конструювання народо­владдя як істотної, найбільш глибокої основи держави. На­родовладдя стає невід'ємним від самого поняття держави. Народовладдя — це влада, що здійснюється народом задля

Ильин И.А. Путь к очевидности. — М., 1993. — С. 262—263.

47

своїх інтересів. Найістотніше питання цієї проблеми — наскільки реальна влада народу, наскільки народовладдя є дійсним, які класи, нації, соціальні групи чи весь народ ним користуються.

Не випадково, починаючи з античних часів, ця пробле­ма була у центрі уваги видатних мислителів. Саме її користь для народу закладав Аристотель в основу кри­терію, визначаючи найкращу форму держави. Про владу народу, як один з видів влади (інші види — це влада консулів і сенату), писав Полібій, захищаючи як найкращу змішану форму правління. Цицерон як важливу її ознаку відзначав повноваження влади народу, яку практично здійснювали народні збори і народні трибуни,

Принцип народовладдя як органічна основа демократич­ного ладу проходить через усю історію політичної думки, сприяючи формуванню ідей гуманізму і прогресу. Народо­владдя — це одна з найголовніших форм виразу соборності у суспільстві, а інтенсивність, дієвість цієї соборності пря­мо залежить від того, яким є народовладдя, його реаль­ність. Природно виникає питання про найважливіші пози­тивні риси, які мають бути притаманні народовладдю. Ймовірно, найсуттєвішою ознакою має бути співвідношен­ня народовладдя із статусом особистості, людини і громадя­нина. Справа у тому, що народ — це не якась безлика маса, а соціальна структура, в якій кожен індивід окремо визначений, є об'єктом відповідних соціальних взаємодій, у тому числі пов'язаних з державними функціями, які мають управлінський характер1.

Історія розвитку людства свідчить^ що демократичне вирішення проблеми можливе тоді, коли у центр розвитку всієї суспільної системи ставиться людина, коли соціальна цінність народовладдя розглядається в органічному зв'язку з інтересами, потребами і волею членів суспільства, коли народовладдя є вираженням дійсно колективної волі, яка базується на урахуванні різних точок зору і позицій. За такого підходу народовладдя не тільки не ігнорує приватні інтереси особи, а навпаки, уможливлює їх максимальне задоволення. Зважаючи на висновок Гегеля, що у суспільстві увага до особистого інтересу набуває характеру загального інтересу суспільства2, ми маємо змогу стверд-

1              Див.:  Сорокин П.А. Система социологии. — М.,   1993.  — Т.1.  —

С. 300—305.

2              Див.: Гегель Г. Философия права. — М., 1990. — С. 233.

48

жувати, що у справді демократичній державі народовладдя є виразом особистих інтересів членів суспільства. Тільки за цієї умови можна визнати народовладдя за політичний режим, державний устрій у цілому, як такий, що відповідає загальновизнаним стандартам соціальної спра­ведливості і гуманізму.

Поняття справедливості різні мислителі тлумачили по-різному. І це зрозуміло, оскільки воно дуже широке за обсягом. Його можна розглядати і у загальнофілософському аспекті, і в плані конкретних суспільних відносин, зокрема як підхід до організації та здійснення народовладдя.

Основними рисами, притаманними народовладдю саме у цьому конкретному розумінні, слід вважати: а) рівне вико­нання усіма громадянами тих громадянських обов'язків, які пов'язані для них з самим фактом громадянства і які дійсно необхідні, виходячи з потреб життя у суспільстві і державі. Для розуміння суті цієї ознаки можна навести слова І. Канта, який, висловлюючись про справедливий державний устрій, зазначав, що цей "державний устрій заснований на найбільшій людській свободі відповідно до законів, завдяки яким свобода кожного поєднується із свободою усіх інших"1; б) рівність громадян перед зако­ном; в) діючі у державі закони не упереджені на користь або проти будь-яких громадян чи суспільних груп, класів; г) у державі діє справедливий суд; д) рівний розподіл між усіма громадянами благ, які пов'язані з їх життям у відповідній державі2.

Поряд із справедливістю духовною основою народовлад­дя виступає і гуманізм. Це виключно важливе положення як з теоретичного, так і практичного боку. Справа в тому, що народовладдя с виразом у суспільстві колективного владного початку; гуманізм, навпаки, не ігноруючи колек­тивізму, орієнтується на кожну конкретну особистість і за основне вихідне положення етики вважає свободу і добро­бут кожної людини. Завдання у тому, щоб поєднати ці два підходи. Це добре розуміли представники ліберального на­пряму. Так, І. Бентам вважав, що головне завдання у тому, щоб зробити щасливим найбільшу кількість людей. Але у подальшому розвитку принцип утилітаризму, який сповідував Бентам, все більше втрачав свою гуманістичну основу, переходячи на позиції безособової доцільності.

1              Кант И. Сочинения: в 6-ти томах. — М., 1964. — Т. 3. — С. 351.

2              Див.: Поппер К. Открьітое общество и его враги. — Т. 1. — С. 128.

49

У наш час склалися сприятливі умови для того, щоб принцип гуманізму насправді став ідейною основою наро­довладдя. Цей принцип пов'язаний із визнанням світовим співтовариством людини, її прав і свобод найбільшою за­гальнолюдською цінністю. Отже, беззаперечним є те, що ніякі державні чи громадські інститути, у тому числі й народовладдя, не можуть існувати, якщо вони у тому чи іншому прояві суперечать загальновизнаним інтересам, правам і свободам людини.

Суспільна діяльність, як зазначав Альберт Швейцер, руйнує моральні переконання, якщо при її здійсненні не докладено максимуму зусиль для додержування гуманності вчинків. Той, хто, посилаючись на зверхособисту відпо­відальність, не замислюючись, жертвує людьми й щастям людей, коли це здається йому необхідним, безумовно, чо­гось досягає. Але найвищі досягнення йому недоступні. Він володіє тільки зовнішньою, а не внутрішньою силою. Вияв духовної сили ми відчуваємо лише тоді, коли люди помі­чають, що наші дії не автоматичні, усякий раз відповідні до одних і тих же принципів, що у кожному окремому випадку ми боремося перш за все за гуманність1.

І ще одне коротке зауваження з дуже великим смисло­вим значенням: "Отже, ми служимо суспільству, не від­даючи себе йому у жертву. Ми не дозволяємо йому опікати себе у питаннях етики... Ні на одну мить не повинно залишати нас недовір'я до ідеалів, які створює суспільство, і переконань, які у ньому панують. Ми знаємо, що суспільство... має намір обманювати нас стосов­но питань гуманності"2.

Цей вислів можна розуміти в тому плані, що, реалі-зуючи народовладдя, здійснюючи взагалі ті чи інші управлінські дії, треба уважно слідкувати за тим, щоб гуманістичний підхід завжди брався до уваги, щоб не тіль­ки загальна спрямованість народовладдя, але й конкретні методи його здійснення, зміст управлінських дій повністю відповідали принципам гуманізму.

1              Див.: Швейцер А Благоговение перед жизнью. — М., 1992. — С. 228.

2              Там само.

50

2. Організація народовладдя та його основні інститути

Загальною базою організації дійсного народовладдя є громадянське суспільство. Саме у такому суспільстві наро­довладдя, головним елементом якого є загальна воля усіх вільних особистостей — членів суспільства, одержує най­повніший вираз, однак і шлях до цього ідеалу повинен бути демократичним і гуманним. Саме шляхом, а не кін­цевою метою повинно бути формування громадянського суспільства у його традиційному розумінні, де головним є ліквідація відчуження, яке робить людину духовно і фі­зично хворою1. Розвиток громадянського суспільства посту­пово приводить до сучасної стадії розвитку "західних де­мократій", яким притаманні різні найменування ("відкрите суспільство", "велике суспільство", "благодатне суспіль­ство" тощо).

Щодо здійснення народовладдя відкрите суспільство по­рівнюється із суспільством стародавніх Афін часів Перікла, найсуттєвішою ознакою якого було те, що кожна людина у ньому є вільною у своїй поведінці, а тому має приймати самостійні рішення2. Цьому суспільству притаманна віра у людину, її розум. Хоч ці суспільства ще далеко не доско­налі (у них є злочинність, зловживання свободою ринку), проте вони більш вільні, значно справедливіші порівняно з тими, що існували у світі раніше. Все це схиляє до думки про необхідність використання досвіду західних демократій при формуванні дійсного народовладдя в Україні.

Доцільно дати хоча б коротку характеристику складовим народовладдя, зокрема — поняттям "народ" і "влада", без чого сутність питання не буде визначеною. Необхідно під­креслити, що народ — це не будь-яке безформне об'єд­нання великої кількості людей. Натовп, юрба не є демо­кратією. Демократія — це завжди перетворення хаотичної кількості у самодисципліновану якість, де людина і народ у цілому стають господарем самі собі. Демократія, якщо вона справжня, є найпереконливішим свідченням здатності народу, членів суспільства до самоврядування і владу­вання. У свою чергу, ці якості  безпосередньо   пов'язані   з

1              Див.: Фромм 3. Душа человека. — М.. 1992. — С. 317—319.

2              Див.: Поппер К. Открьітое общество и его враги. — Т. 1. — С. 218.

51

формуванням відповідного політичного характеру у народу загалом і особистостей зокрема, з дисципліною свідомості їх і волі1.

Народ слід розглядати як категорію, що відрізняється розумною мірою організованості і відповідальності, голов­ною суттєвою ознакою якого є задоволення розумних інтересів і потреб. Народ — це сукупність індивідів, що мають певні, пріоритетніші щодо державної влади, права. Перефразовуючи відоме англійське прислів'я, можна сказа­ти, що загальний інтерес народу повинен бути особистим інтересом кожної людини, і навпаки, індивіди, які склада­ють народ, стають громадянами держави і у своїй єдності є суб'єктами народовладдя, носіями суверенітету народу.

Суверенність є однією з ознак реальної влади, іншими її ознаками є воля і сила, які спроможні забезпечити здійс­нення цієї влади. Але не слід зводити все до фізичної сили, вияви останньої можуть бути різними і, можливо, саме у державній сфері сила влади виявляється у її здатності до компромісу, на якому базується "усяка організація і вза­галі усяке суспільне життя"2.

Саме народовладдя, його принципи і функції визнача­ють діяльність усіх політичних інституцій, бо вони "...діють або не діють залежно від належності до влади, від того, як вона використовується у зв'язку з розподілом ресурсів, регулюванням взаємовідносин, а також від того, чи сприймається її функціонування законним і справедли­вим, насильницьки нав'язаним чи добровільно визнаним. А все це визначається характером політичної влади"3.

Подібно до того, що народ є джерелом державної влади, народний суверенітет повинен бути джерелом суверенітету держави. Останній обмежений виключно необхідністю додержання прав і свобод громадян. Народ має невід'ємне право як встановлювати, так і змінювати форми держав­ного правління4. Саме тому встановлена демократичним шляхом державна влада є найбільш легітимною, тобто такою, що відповідає   ціннісним   ідеалам,   що  склалися   у

1              Див.: Бердяев Н. Судьба России. — М., 1918. — С. 231.

2              Кистяковский Б. В защиту права. — М., 1990. — С. 147.

3              Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. — К., 1993. — С. 11.

4              Див.: Нерсесянц В.С- Пути развития Советского государства и права:

история   и   перспективи.   —  М.,   1989.   —   С.   39—48;   Четверний  В.А.

Демократическое конституционное государство. Введение в теорию. — М.,

1993. — С. 77—78.

52

суспільстві. Така легітимація держави та усіх напрямів її діяльності є основою суспільної єдності, запорукою успіш­ного функціонування політичної системи країни1. Легіти-мізація влади у цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори. Як ре­зультат їх проведення є створення загальнонародного і разом з тим загальнодержавного представницького органу влади. Отже, легітимізація державної влади повинна відбу­ватися шляхом її делегування від одного суб'єкта — наро­ду, іншому суб'єкту — державі, до якої переходить влада народу.

Цей перехід не може бути стихійним, він має регулюва­тися демократичними конституційними принципами і нор­мами, передусім принципом поділу влади. Згідно з цим принципом, народ, обираючи своїх представників, делегує їм лише ті владні повноваження, які віднесені до компе­тенції законодавчої гілки влади. Наступний розподіл прав і повноважень між органами державної і судової влади здійснюється конституційним шляхом, як правило, за уча­стю загальнонародного представницького органу. Цей орган є у державі первинним. Він "старший партнер у системі поділу влад"2. Усі інші (за винятком президента, який обирається всенародно) є похідними від народного пред­ставництва. Саме воно, як і всенародно обраний президент, має вищий ступінь легітимності.

Окреме питання — вибори Установчих Зборів. їм народ делегує всю повноту установчої влади, що йому належить. Тому вони вирішують основні органічні питання, пов'язані з формуванням державних органів. Легітимізація влади мо­же бути здійснена і шляхом прямого волевиявлення народу на референдумі. Історія знає приклади такого підходу. Це спостерігаємо і у творах деяких ідеологів і політичних діячів від Ж.-Ж. Руссо до Ш. де Голля, які надавали пере­вагу прямому народоправству як більш яскравому вияву демократії, тим більш, що суверенітет, згідно з поглядами Руссо, не може бути відчуженим. Тому всі рішення парла­менту, особливо у сфері державного устрою, мають набува­ти юридичної сили лише після їх утвердження суверенним народом.

1              Див.: Политологический знциклопедический словарь. — М., 1993. —

С. 153.

2              Шлезингер  А.М.   Цикли  американской  истории.   —  М.,   1992.  —

С. 404.

53

Така концепція викликає ряд заперечень. Більше того, визнаючи корисним поєднання прямого народоправства з функціями народного представництва, більшість теорети-ків-державознавців надають перевагу представницькій де­мократії, підкреслюючи ряд її переваг перед народоправст­вом. У зв'язку з цим вони звертають увагу на державну практику, де спроба здійснення прямого народоправства спостерігалась головним чином у масштабах малих держав­них утворень (наприклад, деякі швейцарські кантони). Дж. Стюарт Мілль з цього приводу відзначав: "У суспіль­стві, якщо воно за розміром більше маленького міста, всі члени особисто можуть прийняти участь лише у дуже незначній частині громадських справ, ідеальним типом форми управління може бути лише представницька"1.

Перевага парламентського шляху прийняття законів полягає у тому, що вони можуть бути детально обговорені в комісіях і на сесії, що в підсумковому рахунку, як правило, забезпечує більш якісний результат. Тому вва­жається, що "представницьке управління дає більше шан­сів на одержання справедливого, корисного, раціонального законодавства, ніж управління пряме"2. Таких результатів не можна досягти шляхом референдуму, де вимагається тільки однозначна і коротка відповідь: "згоден" чи "не згоден" щодо законопроекту в цілому.

Ось чому ще Ш. Монтеск'є зазначав, що народ має робити через своїх представників усе те, що він прагне зробити сам3. Він вбачав велику перевагу представників у тому, що тільки вони здатні детально обговорити і вирі­шити справи, до чого народ в цілому не підготовлений. Професійність народного представництва, його спромож­ність прийняти, коли це необхідно, компромісні рішення, які відображають точку зору різних політичних сил, дозво­ляє запобігти внутрішнім конфліктам. Юридична літера­тура наводить чимало визначень щодо того, як у представ­ницьких органах "точки зору різних груп, що часом мають значні відмінності, примирюються таким чином, що ре­зультатом є єдине рішення"4.

1              Милль Дж. Представительное правление. — СПб., 1897. — С. 34—35.

2              Зсмен   А.   Общие   основания   конституционного   права.   —   СПб.,

1898. — С. 196.

3              Див.: Монтескье Ш. Дух законов. — М., 1968.

4              Еллинек Г. Общее учение о государстве. — СПб., 1908. — С. 426—427.

54

Загальне уявлення про зміст роботи верховного пред­ставницького органу наводить перелік властивих йому принципів, якими, зокрема, є: його виборність; підзвітність перед виборцями; поєднання роботи на сесіях, в комісіях і в окрузі; рівноправність депутатів та їх об'єднань; узгод­ження думок різних політичних сил і прагнення до консен­сусу; суворе додержання регламенту; поєднання законодав­чої, установчої і контрольної діяльностей; вирішення пи­тань більшістю голосів; урахування прав меншості при формуванні структурних підрозділів і обговоренні питань.

Представництво як правовий інститут може бути засно­вано на різних засадах. Г. Єллінек виділяв системи пред­ставництва, що грунтуються на визначених законом прин­ципах виборності, спадкоємства або призначення. Він зай­мався проблемами представництва при мажоритарній і про-порціональній виборчих системах, а також акцентував ува­гу на класовій сутності представництва1. Б. Чичерін роз­різняв такі представницькі органи, як виборні, дорадчі, змішану форму представництва у конституційних монар­хіях, особливе представництво у складних державах2.

Слід також розрізняти органи первинного і вторинного представництва. Перші утворюються безпосередньо шляхом народного голосування. Вони і обирають органи вторинного представництва, до яких можна віднести уряд держави, якщо весь його склад затверджується парламентом. В Ук­раїні органами вторинного представництва є Верховний Суд, Конституційний суд, Вищий арбітражний суд.

Історії народного представництва відомі центральні і міс­цеві представницькі органи, органи станового, національ­ного, корпоративного представництва. Окремо слід торкну­тися питання про колегіальні та одноособові представниць­кі органи. У системі центральних органів України органами первинного представництва є Верховна Рада і Президент.

Як парламент, так і Президент обираються всенародним голосуванням і у цьому плані вони є представниками наро­ду. Але депутатський корпус, крім того, представляє (особ­ливо враховуючи діючу мажоритарну систему) ще й регіо­нальні та групові інтереси населення виборчих округів, кожен з яких має в парламенті своє персональне представ­ництво. Інакше кажучи, обраний народом Президент пред-

1              Див.: Еллинек Г. Указ, работа. — С. 418—422.

2              Див.:  Чичерин Б. О народном представительстве.  — М.,  1899.  —

С. 2-3.

55

ставляє загальнонародні інтереси, а Верховна рада поряд із загальнонародними (через весь депутатський корпус) пред­ставляє також місцеві, партійні, групові та інші інтереси (через кожного депутата як представника своїх виборців).

Тому з точки зору широти представництва пріоритет у системі державних органів прийнято надавати парламенту. При цьому не зважають на те, що Президента як окремого індивіда обирає весь народ, а кожного з депутатів — лише виборці окремого виборчого округу. Цілком можливо, що в інших виборчих округах багато хто з депутатів не одержа­ли б відповідного мандата.

Важливим є положення про те, що всенародне представ­ництво має відображати стан і характер розвитку суспільства. Воно "повинно бути не збориськом суперечли­вих точок зору, яким є суспільство, а центром, в якому сконцентровано головні політичні напрями, що набули вже сили у народі, а тому мають значення і для держави"1. Щодо окремих депутатів, то кожен з них є представником усіх виборців, а не тільки, як вважав, наприклад Б. Чи-черін, органом більшості, що його обрала2. Його юридич­ним обов'язком, як в умовах загального, так і імпера­тивного мандата, є захищати загальні інтереси своїх ви­борців, включаючи інтереси і тієї меншості, яка голосувала проти нього, тобто захищати інтереси всього народу.

Розглядаючи проблеми, пов'язані з народовладдям, не­обхідно торкнутися і питання про співвідношення теорії народовладдя і теорії "поділу влад". Тим більше, що це питання після прийняття Конституції України 1996 року стає одним з актуальніших для нашої політичної практики.

У всіх цивілізованих країнах орган загальнонародного представництва є законодавчою гілкою у системі поділу влад. Саме через закони він повинен здійснювати народо­владдя. Водночас поділ влад грунтується на рівновазі усіх гілок, що її представляють, на їх взаємостримуванні. Вихо­дячи з цього, слід вважати, що у межах своєї компетенції народовладдя чинить не тільки законодавча, а й виконав­ча, і судова влада. Тому замість принципу повновладдя верховного представницького органу, що проголошувався протягом тривалого часу, але був не більш як гаслом, зараз у теорії і практиці керуються тим, що сфера дії законодавчої  влади   обмежена,   вона  не  приймає  рішень

1              Чичерин Б. Указ, работа. — С. 8.

2              Див.: Там само. — С. 38.

56

щодо питань, які входять до компетенції виконавчої або судової влади, або вирішуються шляхом референдуму. Має рацію Б. Сіган, який пише, що "треба обмежити владу законодавчих органів так, щоб вони не мали змоги втруча­тися у законні приватні справи людей"1.

І все ж таки абсолютної рівноваги влад у суспільному житті практично не існує. Законодавча влада, безумовно, займає провідне місце у системі поділу влад, і це пояс­нюється тим, що саме закони є основою функціонування інших гілок влади, саме на реалізацію останніх спрямована їх діяльність. Крім того, загальнонародне представництво характеризується багатофункціональністю, тобто воно здій­снює як законодавчі, так й інші важливі державні функції. Це добре розумів ще Дж. Локк, який виходив із взаємодії влад у державі, але визнавав їх взаємопідпорядкованість і вважав, що законодавча влада у разі необхідності повинна бути верховною, а всі інші влади в особі якихось членів суспільства виходять з неї і підлеглі їй2.

Виходячи з наведеного, стосовно парламенту більш пра­вильно було б мовити про владу прямого загальнонародно­го представництва, головною функцією якого є видання законів, що визначають характер діяльності і компетенцію державних органів, належних до інших гілок влади.

Питання для засвоєння матеріалу:

Що таке ідея народовладдя в історії політико-правової

думки?

Які  головні  аспекти  співвідношення  категорій:   "на­

род", "влада", "держава"?

Які основні риси народовладдя?

У чому полягає сутність головних принципів народо­

владдя?

Що передбачає організація народовладдя?

Яким повинен бути механізм здійснення народовладдя?

Як співвідносяться поняття: "суверенітет народу", "су­

веренітет нації", "суверенітет держави"?

Що є первинним — громадянське суспільство чи дер­

жава?

Як повинна здійснюватись легітимізація влади?

1              Сіган  Б.   Створення   Конституції   для   народу   чи   республіки,   які

здобули свободу. — К., 1993. — С. 18.

2              Див.: Локк Дж. О государственном правлений. Избранньїе философ-

ские произведения. — М., 1960. — Т. 2.

57

Пряме народовладдя, що це таке?

Які головні засади і види представницького народо­

владдя?

Відповідно до якої теоретичної моделі повинні буду­

ватися взаємовідносини представницьких й інших дер­

жавних органів?

Чи повинен існувати інститут делегування законодав­

чих повноважень?

Література            ','

Конституція України. — К., 1996 р.

Арон Реймон. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

Ардан   Ф.   Франция:   государственная   система.   —   Мі,

1994.

Бердяев Н. Судьба России. — М., 1918. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. — К., 1993.     > Депутат парламента в зарубежннх государствах. — М^,

1995.

Кистяковский Б. В защиту права. — М., 1990.             *

Мартьіненко П.Ф. Сравнительное конституционное пра­во. — К., 1987. Милль Дж. Стюарт.  Представительное управление.  —

СПб., 1897.

Монтескье Ш. Дух законов. — М., 1968. Очерки   парламентского   права   (зарубежннй   опнт).   —

М., 1993. Панейко   Ю.    Теоретичні   основи   самоврядування.    —

Мюнхен, 1963. Парламент  и   Президент   (опнт  зарубежннх  стран).   —

М., 1995.

Политические проблеми теории государства. — М., 1993. Разделенная   демократия.   Сотрудничество   и   конфликт

между Президентом и Конгрессом. — М., 1994. Сіган Бернард Г.  Створення Конституції для народу^ чи

республіки, які здобули свободу. — К., 1993. Сахароз   Н.А.   Институт   Президентства   в   современном

мире. — М., 1994.

Токвиль Алексис. Демократия в Америке. — М., 1994. Уилсон     Джеймс.     Американское     правительство.     —

М., 1995. Харц    Луис.    Либеральная    традиция    в    Америке.    —

М., 1993.

Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1993. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. — К., 1995.

58