§ 3. Право

першій половині XIX ст. вже за відсутності української державності завершується ліквідація національної право­вої системи. На всій території України набуває чинності загальноімперське законодавство при збереженні лише окремих норм права України, визнаних і закріплених у законах Російської імперії. Джерела права. Норми звичаєвого права, що зберігали на по­чатку XIX ст. роль джерел права, в 40-ві роки практично втрача­ють свою силу. Лише сільські громадські суди (копні суди на Волині і Поділлі, «судні ради» на Правобережжі), що розглядали незначні справи, як і колись, керувалися нормами звичаєвого права. Коза­цьке право теж втратило роль основного джерела права в житті козацьких громад, які ще існували. Тільки в місцях дислокації ук­раїнських козацьких військ (Бузьке (1803—1817), Азовське (1828— 1865), Дунайське (Новоросійське) (1828—1869) козацькі війська) воно зберігало своє значення локального джерела права.

На початку XIX ст, у сфері приватного права адміністративні й судові органи в Україні використовували збірники писаного права XVIII ст., а в сфері публічного права — керувалися винятково Ро­сійським законодавством.

Наприкінці XVIII ст. з упровадженням на території України губернського поділу й утворенням міських дум фактично призупи­нялася дія Магдебурзького права. Магістрати, які збереглися в окремих містах, виконували обмежені судові повноваження. У пе­ріод правління Павла І під впливом авторитету канцлера А. А. Без-бородька (вихідця з української козацької старшини) частково по­новлювалася дія Магдебурзького права на Лівобережній Україні. У1797 р. Магдебурзьке право повернули Києву. Офіційне торжест­во з приводу отримання Державної Грамоти відбувалось в Києві 15 лютого 1802 р. На знак подяки кияни зібрали пожертвування на суму 1000 крб. для будівництва госпіталю для бідних і пам'ятника. У 1802—1808 pp. на дніпровських схилах за проектом головного архітектора Києва А. І. Меленського було споруджено пам'ятник Магдебурзькому праву — 18-метрова колона тосканського ордеру. З деякими змінами цей пам'ятник зберігся до наших днів1.

1 Щербина В. L Документи до історії Києва 1494—1835 pp. // Український археогра­фічний збірник. — К., 1926. — Т. 1. — С. 48—49; Киев: Энциклопед. справочник. — К.,

1QQR     Г"    Q71

357

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

У 1831 р. було остаточно скасовано Магдебурзьке право в усіх магістратських і ратушних містах України, за винятком Києва. Там це право скасовано 23 грудня 1834 р.

Систематизація і кодифікація права1. У XVIII ст., як уже за­значалося, здійснювалися неодноразові спроби систематизувати російське і, в тому числі українське, законодавство. На початку XIX ст. ця робота стає особливо інтенсивною, бо відсутність систе­матизації норм було однією з причин безладдя та зловживань у су­дах.

У 1801 р. Олександр І заснував чергову, десяту комісію на чо­лі з П. В. Завадовським (вихідцем з української козацької старши­ни Чернігівщини). її метою було систематизувати всі чинні норма­тивні акти, в тому числі і на території України. Групу систематиза­торів права очолили також відомі правознавці: на Правобережжі — А. Р. Повстанський, на Лівобережжі — Ф. І. Давидович. Вони упо­рядкували «Свод местных законов губерний и областей, присоеди­ненных от Польши» и «Собрание гражданских законов, действую­щих в Малороссии» («Собрание малороссийских прав»)2. У цих збірниках зібрані і систематизовані норми права, що були чинними в Україні і становили основу української системи права, яка скла­лася у XVIII ст. Особливий інтерес має «Собрание малороссийских прав». Це був по суті кодекс реально діючих норм цивільного пра­ва3. Наприкінці 1807 р. відредагований рукописний примірник цього кодексу був переданий у другу експедицію кодифікаційної комісії. Там він і залишився на довгі роки у зв'язку з призупиненням загальноправової політики, спрямованої на формування єдиного правового поля Росії і України. У процесі систематизації права України у 1811 р. був перекладений російською мовою і виданий «Литовський статут російської редакції».

У цілому робота систематизаційної комісії першого десятиріч­чя XIX ст. була дуже продуктивною. Під керівництвом видного державного діяча М. М. Сперанського були підготовлені проекти цивільного, кримінального і торговельного уложень. Однак реакцій­не дворянство угледіло в них вплив законодавства французької революції, передусім французького цивільного кодексу 1804 р. Як наслідок, систематизаційні роботи були призупинені, Сперанський потрапив у немилість.

У 1826 р. в умовах нової політичної ситуації була поновлена робота щодо систематизації права з метою зібрати всі закони Ро-

1              Ткач А, П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — С. 138—165.

2              Собрание малороссийских прав 1807 г. — К, 1995.

3              Нелии А. И. Собрание малороссийских прав, его содержание и значение // Авто-

реф. дис. канд. юрид. наук. — К., 1990. — С. 3.

358

т

§ 3. Право

сійської імперії й уніфікувати російську правову систему в масш­табах усієї країни, звісно, включаючи й Україну. Ця робота під керівництвом М. А. Балудянського була доручена другому відділен­ню власної його імператорської величності канцелярії. М. А. Валу-дянський (1769—1847) був висококваліфікованим економістом і юри­стом, доктором права, професором, деканом Юридичної академії у м. Надьварді (Угорщина). Олександр І запросив його на науково-ви­кладацьку роботу в Санкт-Петербург. У 1819—1821 pp. M. А. Балу-дянський був першим ректором Петербурзького університету, а з 1825 р. — радником Миколи І з правових питань1. Безпосередньо роботу відділення очолив М. М. Сперанський, з ім'ям якого тради­ційно пов'язують першу в Росії кодифікацію права.

Першим завданням щодо систематизації права стала підго­товка Повного зібрання законів Російської імперії (ПЗЗ) — найпов­нішого збірника законодавчих актів, розміщених у хронологічному порядку за номерами і датами затвердження кожного акта царем. Перше видання ПЗЗ було здійснене в 1830 р. Воно складалося з 46 томів, до яких увійшло понад 50 тис. нормативних актів, у тому чи­слі усі договірні статті між Україною і Росією, а також найважли­віші акти, що стосувалися державно-правового життя України. У ПЗЗ були об'єднані нормативні акти, починаючи із Соборного Уложення (1649 р.) до нормативних актів, прийнятих на початку царювання Миколи І (1825 p.). Услід за першим виданням ПЗЗ по­чали готувати і друге, яке вже включало нормативні акти, прийняті після 1825 р.

ПЗЗ насправді було не зовсім повним зібранням законів. Деякі акти кодифікаторам не вдалося розшукати. Пояснювалося це тим, що державні архіви Росії перебували в поганому стані. Не було повного реєстру законодавчого матеріалу, що зберігався в архівах. У деяких випадках окремі акти умисне не вносилися до ПЗЗ. Пе­редусім це стосувалося документів зовнішньополітичного характе­ру, що зберігали оперативну секретність, а також законів й інших нормативних актів, прийнятих за обставин надзвичайної важливос­ті, або таких, що містили правила внутрішнього розпорядку держа­вних органів. Серед не внесених до ПЗЗ виявилися й деякі норма­тивні акти першої половини XIX ст., що регулювали правове стано­вище закріпачених селян на Правобережній Україні. Водночас до ПЗЗ увійшли акти, які не мали характеру законів, оскільки саме поняття «закон» у філософсько-правовій теорії початку XIX ст. не

1 Енциклопедія українознавства. Словникова частина. — Львів, 1993. — С. 86; Право України, 1998. — № 4. — С 94—95.; ЮЕ Т. 1. — К, 1988. — С 185—187.

359

Розділ 1, Устрій і право України після ліквідації української державності

§ 3. Право

було розроблене. Тут можна знайти акти неюридичного характеру, а також судові прецеденти1.

Другим етапом роботи стала підготовка Зводу законів Росій­ської імперії — зібрання чинних на час його видання законодавчих актів, розміщених у тематичному порядку. Акти подавалися в орфографії XIX ст., виключалися нечинні норми, усувалися супе­речності, здійснювалося редакційне опрацювання текстів, відкида­лися частини норм, які кодифікатори вважали несуттєвими. Упоря­дники Зводу виходили з того, що «Свод есть верное изображение того, что есть в законах, но он не есть ни дополнение их, ни толко­вание». Однак, на думку сучасних дослідників, М. М. Сперанський неодноразово й сам формулював нові норми, що не спиралися на чинний закон, особливо у сфері цивільного права2.

Система Зводу була обговорена й затверджена Державною Радою 10 січня 1832 р. Основу структури Зводу становив поділ пра­ва на публічне і приватне, що грунтувався на передових західних концепціях, які йшли від римського права.

Звід було видано в 15 томах, об'єднаних у 8 книг. Книга 1-ша включала переважно закони про органи влади й управління та дер­жавну службу, 2-га — статути про повинності, 3-тя — «устав казен­ного управления» (статути про податі, мита, питтєвий збір та ін.), 4-та — закони про стани, 5-та — цивільне законодавство, 6-та — «уставы государственного благоустройства» (статути кредитних ус­танов, статути торговельні і про промисловість та ін.), 7-ма — «уставы благочиния» (статути про народне продовольство, громад­ське піклування, лікарський статут та ін.), 8-ма — закони кри­мінальні. Наголошувалося, що така структура Зводу має залишати­ся навіть у разі зміни змісту окремих законів. Цього принципу до­тримувалися в усіх наступних перевиданнях Зводу (1842 і 1857 p.).

Будучи у своїй основі феодально-кріпосницьким, Звід, завдя­ки його упорядникам на чолі зі Сперанським, певною мірою врахо­вував інтереси буржуазії, яка розвивалася. Це особливо помітно в системі і змісті X тому Зводу, присвяченого цивільному законо­давству.

Після видання Зводу передбачалося приступити до третього етапу систематизації права — створення галузевих уложень, які б містили не тільки старі норми, а й нові, які б відбивали розвиток права. ПЗЗ і Звід були лише інкорпорацією. Створення уложень передбачало кодифікацію, тобто не тільки упорядкування старих

- Т. 6. — С. 18—19.

1              Российское законодательство X—XX веков. ■

2              Там само. — С. 19.

360

норм, а й доповнення, зміну їх за сутністю. Проте саме цього й не хотів імператор Микола І.

Плануючи створення Уложення, Сперанський аж ніяк не по­сягав на засади феодалізму. Він просто прагнув привести законо­давство Російської імперії у відповідність до вимог життя. Новели у праві мали не підривати, а зміцнювати феодальний устрій і само­державство, удосконалювати його. Сперанський та його однодумці розуміли, що нові буржуазні відносини, які зароджувалися в сус­пільстві, вимагають свого відбитку в нових нормах права. Проте ці ідеї не знайшли підтримки у правлячих колах Росії. Робота щодо систематизації права в основному завершилася на другому етапі.

Спробою перейти до третього етапу стала кодифікація кри­мінального права, розпочата відразу ж після видання Зводу. У про­цесі роботи вивчалася й аналізувалася законодавча, судова й ад­міністративна практика не тільки Росії, а й більшості європейських держав. 15 серпня 1845 р. «Уложение о наказаниях уголовных и ис­правительных» було затверджене, а також прийнято рішення про введення його в дію з 1 травня наступного року1.

У період роботи щодо підготовки та затвердження Зводу за­конів Російської імперії в 1830—1835 pp. у складі другого відділен­ня працювала спеціальна група юристів під керівництвом І. М. Да­ниловича. У 1825 р. він був професором права Харківського, а пізніше Київського і Московського університетів. Група зібрала й систематизувала норми права, чинні в західних губерніях Російсь­кої імперії, приєднаних до неї наприкінці XVIII ст. під час поділу Речі Посполитої. У 1837 р. Данилович підготував проект, названий «Свод местных законов Западных губерний» (Правобережної Украї­ни і Білорусії)2. На думку кодифікаторів на чолі зі Сперанським, Звід місцевих законів мав стати систематизованим збірником норм чинного приватного права. Проект Зводу було передано до Держав­ної Ради, яка в 1838 р. його затвердила, але юридичної сили він так і не набув. До цього часу імперська правова політика Миколи І була спрямована на ліквідацію будь-яких особливостей правового регу­лювання суспільно-економічного життя українського і білоруського народів.

У 1835 р. на території України, яка входила до складу Росій­ської імперії, набув чинності Звід законів у частині регулювання державних і адміністративно-правових відносин. У 1839 р. Микола І

1              Российское законодательство X—XX веков. — Т. 6. — С. 163.

2              Данилович И. Н. Обзор исторических сведений о состоянии свода законов Запад­

ных губерний. — СПб., 1837.

361

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

підписав постанову про поширення на Київську губернію дії усіх загальнодержавних законів і ліквідацію її виняткового становища. Це стало сигналом до поширення загально-імперської правової сис­теми на територію України. У 1840 р. на Лівобережну, а в 1842 й на Правобережну Україну було поширено дію Зводу законів у частині цивільного і кримінального права. У 1842 р. офіційно скасовано дію Литовського статуту.

Однак у 1840—1842 pp. застосування загальноімперського за­конодавства показало, що багато загальноросійських норм супере­чать традиційним нормам права, які склалися в Україні. Це при­звело до того, що під час підготовки другого видання Зводу законів, котрий почав видаватися в 1842 р., у 10-й том (цивільне законодав­ство) включили низку норм (переважно тих, що регулювали шлюб­но-сімейні відносини і спадкове право), чинних тільки в Чернігівсь­кій і Полтавській губерніях — на території колишньої Гетьманщи­ни. Таких норм було 53 з 3979 статей. У решті губерній України чинним було тільки Російське законодавство.

Наприкінці XVIII ст. правове становище приватновласниць­ких селян регулювалося загальноросійським законодавством, скон­центрованим у першій половині XIX ст. у Зводі законів (т. IX, Зако­ни про стани, статті 914—1096; т. XVI, статут про запобігання та припинення злочинів, статті 324—326, 362—364, видання 1842 p.). Проте на Правобережній Україні реально діяли не стільки закони, скільки норми звичаєвого права Речі Посполитої. У процесі інвен­таризації 1847—1848 pp. були підготовлені інвентарні правила, які містили норми, що визначали розміри земельних наділів, а також уніфіковані повинності поміщицьких селян. 26 травня 1847 p., зі схвалення Миколи І, міністр внутрішніх справ підписав «Правила для управления имениями по утвержденным для оных инвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». Правила містили 44 статті з додатками. 29 грудня 1848 р. була оприлюднена нова редакція Пра­вил, в якій враховувалася практика реалізації інвентарних правил, що були чинними майже до скасування кріпосного права1.

Криза кріпосницької системи, зародження буржуазних відно­син, розвиток промисловості зумовили необхідність правового регу­лювання відносин між робітниками, з одного боку, і державою та підприємцями, з іншого. У другій половині XIX ст. держава робить несміливі спроби законодавчого визначення робочого часу, обме­ження використання праці малолітніх та ін. Прикладом може бути «Положение об отношениях между хозяевами фабричных заведе-

1 Инвентарные положения Западных губерний. — СПб., 1859. 362

7

§ 3. Право

ний и рабочими людьми, поступающие на оные по найму», затвер­джене комітетом міністрів у 1835 р. Проте воно так і не набуло сили закону. Головним правовим досягненням у галузі фабричного зако­нодавства в період, що досліджується, стали рішення Державної ради 1839 р. і уряду 1840 р. про поступову ліквідацію посесійних робітників і перехід від примусової праці до вільнонайманої1.

Цивільне право. У першій половині XIX ст. цивільне право почало розвиватися інтенсивніше, що певною мірою пояснювалося зростанням темпів розвитку промисловості й торгівлі.

Головним об'єктом права власності залишалася земля. Тому поміщики, українські і російські, продовжували жадібно концент­рувати її у своїх руках. У цей період багато земельних наділів дер­жавних селян і козаків перейшли до поміщиків. Це явище було за­кріплене державним межуванням: на Катеринославщині та Херсо­нщині — в 1828 p., в Таврії — в 1843 р.

З 1837 р. дворяни в Україні і в Росії дістали право орендувати вільні державні землі строком на 12 років. Але в умовах розкладу феодалізму неминуче відбувається звільнення, відмова від станової зв'язаності, обмежень у правовому регулюванні користування і розпорядження землею. Ряд указів (1801, 1803, 1827 pp.) надали право придбавати землю у власність усім станам, крім закріпаче-них селян. А за указом 1848 р. землю у власність могли придбати і кріпаки, але за згодою поміщика2.

Упродовж першої половини XIX ст. утверджується в еконо­міці роль і цінність таких об'єктів власності, як фабрики, заводи, гірничі промисли, їх обладнання. Розширюється коло суб'єктів пра­ва на ці об'єкти. У 1848 р. з'явився указ, який дозволяв усім підда­ним Російської імперії, в тому числі і закріпаченим селянам (зно­ву-таки за згодою поміщиків) придбавати у власність фабрики й заводи.

Своєрідним було регулювання цивільних відносин на Право­бережжі. Царський уряд ураховував опозиційні настрої польського населення, особливо польських поміщиків. Так, право дворян роз­поряджатися нерухомістю не мало обмежень. Право власності на кріпака можна було підтвердити не тільки відповідними нормами Зводу, а й сеймовими постановами й судовими рішеннями.

Водночас, прагнучи послабити польський національно-визво­льний рух, розколоти його національну єдність, царат здійснив гос-

1              Шелымагип VI. И. Фабричное трудовое законодательство в России (2-я половина

XIX века). — М., 1947. — С. 27—29.

2              Российское законодательство X—XX веков. — Т. 6. — С. 24—46.

363

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

подарський опис поміщицьких володінь, а також селянських госпо­дарств. Інвентарні правила регулювали також взаємовідносини по­міщиків і кріпаків.

На Правобережжі захищалося право власності дворян-татар на землю, а також на кріпаків, яких вони придбали до впроваджен­ня тут загальноросійського законодавства.

Серед особливостей регулювання договірних відносин в Украї ні до введення Зводу можна назвати такі: встановлений російсь­ким законодавством десятирічний строк давності за деякими угода­ми купівлі-продажу та позовами у зв'язку із заподіянням шкоди тут був скорочений до трьох років; власник мав право продавати свою вотчину (нерухоме майне) навіть тоді, коли вона перебувала за договором або судовим рішенням у тимчасовому володінні третіх осіб; на Лівобережжя не поширювалося право викупу нерухомості; дочки за наявності синів не були спадкоємицями батьківської влас­ності, вони одержували лише «вьшраву» — чверть спадщини, але материнське майно усі діти спадкодавця — і сини, і дочки успадко­вували порівну. Багато які з цих положень зберігалися і після вве­дення Зводу.

На початку 40-х років шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювалися так само, як і до XVIII ст.

Знаменною подією у розвитку цивільного права України пер­шої половини XIX ст. було введення в 1840—1842 pp. Зводу за­конів, у X т. якого вперше в Росії систематизовано цивільне зако­нодавство. З цього моменту російське цивільне законодавство роз­вивається як самостійна галузь права, а X т. стає своєрідним цивільним кодексом1.

У Зводі законів значна увага приділялася посиленню права власності. Майно поділялося на нерухоме й рухоме. Останнє — на родове і «благоприобретенное». До нерухомого майна належали й за кріпаче ні селяни.

У ст. 262 т. X Зводу законів уперше в російському законодав­стві сформульовано поняття права «исключительно и независимо от лица постороннего владеть, пользоваться и распоряжаться оным (майном) вечно и потомственно». Право власності на землю визна­чалось як право «на все произведения на поверхности ее, на все, что заключается в недрах ее, на воды, в пределах ее находящиеся, и словом, на все ее принадлежности».

1 Исаев И. А. История государства и права России: Учебник. — М., 2001. — С. 393— 394; История России. Правовые традиции. — М., 1995. — С. 162—-168.

364

т

I

§ 3. Право

Це буржуазне поняття права власності дещо випереджало справжнє становище в Росії й Україні. Але воно, по-перше, було об'єктивно підготовлене вже очевидним невпинним розвитком ка­піталістичного укладу в країні, а по-друге, у свою чергу, сприяло подальшому розвитку цього укладу.

У Зводі значне місце було відведене зобов'язальному праву, що викликалося розвитком товарно-грошових відносин. Договори укладалися за взаємною згодою сторін, які домовлялися. Предме­том договору могли бути майно або «дії осіб». Договори можна було укладати як письмово, так і усно, але для деяких договорів (позики, дарування, застави нерухомого майна, покладу тощо) вимагалася тільки письмова форма. Будь-який договір, «правильно складений», підлягав виконанню. Закон передбачав такі засоби забезпечення договорів: 1) поручительство; 2) неустойка; 3) застава нерухомого майна; 4) застава рухомого майна.

Договір купівлі-продажу міг укладатися як самим власником, так і іншими особами «за дорученням». Продавати можна було ли­ше те майно, яке належало продавцю на праві власності, в тому чис­лі кріпаків.

Продаж нерухомого майна відбувався через оформлення «куп­чих крепостей», складання яких детально регламентувалося зако­ном.

Договір найму нерухомого майна оформлювався письмово, ру­хомого — міг укладатися і «словесно». Нерухоме майно забороняло­ся здавати в найом на строк понад 12 років.

Договір позики міг укладатися під проценти, але не більш як 6% річних.

Звід регламентував договір товариства, що відповідало ін­тересам буржуазії. Товариства складалися з осіб, які об'єдналися в єдину організацію і діяли під загальним ім'ям. Товариства могли створюватися «по торговле, по застрахований), по перевозкам и во­обще, по какой бы то ни было промышленности».

Розрізнялися товариства трьох видів: 1) товариство повне; 2) товариство на віру; 3) товариство «по участкам или компания».

У 1-й частині Х-го тому Зводу «О правах и обязанностях се­мейственных» регулювалися шлюбно-сімейні стосунки. Установлю­вався шлюбний вік для чоловіків — 18 років, для жінок — 16 років. Особам віком понад 80 років брати шлюб заборонялося. Для шлюбу вимагалася згода не тільки осіб, що мали одружитися, а й їхніх батьків, опікунів або піклувальників (ст. 6). Особи, які перебували на військовій або цивільній службі, мусили мати письмову згоду

365

Розділ І. Устрій і право України після ліквідації української державності

начальства на їхній шлюб. Поміщицькі селяни не могли брати шлюб без дозволу господаря. Заборонялися шлюби християн з нехристиянами. Крім того, заборонялося брати четвертий шлюб, а також брати новий шлюб без розірвання попереднього.

Законним вважався лише церковний шлюб. Розірвання шлю­бу дозволялося рідко і здійснювалося тільки церквою.

У разі розірвання шлюбу в Чернігівській або Полтавській гу­берніях ст. 120 встановлювала особливі наслідки щодо спільного майна подружжя. Громадський статус дружини визначався стату­сом чоловіка. Дружина перебувала в нерівному, підлеглому стано­вищі: «Жена обязана повиноваться мужу своєму как главе семейс­тва, пребывать к нему в любви, почтении и в неограниченном по­слушании, оказывать ему всякое угождение и привязанность как хозяйка дома». У майновому ж відношенні подружжя було незале­жним. Придане дружини, а також «имение, приобретенное через куплю, дар, наследство или иным законным способом», визнавалось окремою власністю. Подружжя могло розпоряджатися своїм май­ном незалежно один від одного. За законом діти поділялися на за­конних, народжених у «законному шлюбі», і незаконних, народже­них поза шлюбом. Незаконні діти не мали права на прізвище батька і на успадкування його майна.

Відповідно до законодавства про спадкове право майно пере­ходило до спадкоємців за заповітом або ж за законом. Духовний за­повіт могли укладати особи не молодші 21 року «в здравом уме и твердой памяти», які мали право відчужувати своє майно. Для за­повіту обов'язковою була письмова форма.

У разі відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Згідно із загальним правилом право успадкування мали родичі чоловічої статі за спадною лінією споріднення, тобто сини померлого. Якщо не було синів, спадкоємцями ставали онуки, у разі відсутності онуків — правнуки тощо. Дочка за життя братів одер­жувала чотирнадцяту частину нерухомого майна і восьму — рухо­мого. За відсутності спадкоємців чоловічої статі до успадковування закликалися спадкоємці жіночої статі: доньки, онуки тощо. Якщо не було прямих спадкоємців за спадною лінією споріднення спадок переходив до побічних родичів. За відсутності останніх спадкоєм­цями ставали батьки. Один з подружжя, який пережив, одержував з нерухомого майна сьому частину, а з рухомого — четверту.

Специфічний характер розвитку селянського двору в Україні (подвірне землевласництво) вносив свої корективи в порядок одер­жання майна у спадщину. Успадкування частково регулювалося

366

§ 3. Право

окремими статтями Зводу, що діяли на території Чернігівської і Полтавської губерній. Але здебільшого порядок одержання майна селянського двору у спадщину на всій території України визначав­ся нормами звичаєвого права.

Незважаючи на поширення на Україну чинності цивільного законодавства Росії, цивільно-правові відносини українського сус­пільства ще довго зберігали чимало відмінностей. Це пояснювалося соціально-економічними і національно-політичними особливостями України в цілому, а також окремих її регіонів, приєднаних до Росії в різні часи.

Зародження фабричного права1. До початку XIX ст. в Украї­ні правове становище вільнонайманих робітників у сфері ремісни­чо-промислового виробництва визначалося нормами Магдебурзько­го права і цеховими статутами. У 1785 р. на Лівобережній і в 1840 р. на Правобережній Україні введено загальноросійське законодавст­во, що регулює правове становище цехових корпорацій. Одночасно введено норми, що регулюють організацію і діяльність казенних і приватновласницьких підприємств.

На територію України поширювався Указ від 18 січня 1721 р. «О покупке к заводам деревень» — про створення приватних ма­нуфактур. Вони обслуговувалися працею підневільних, «прикріп­лених до фабрики» робітників, правове становище яких відрізняло­ся від поміщицьких селян: їх не дозволялося переводити на сіль-госпроботи, віддавати в рекрути за кріпаків та інЯ Водночас вони зазнавали подвійної експлуатації: позаекономічне примушування поєднувалося з грошовими штрафами і відрахуваннями їх з мізер­ного жалування.

В Україні праця посесійних робітників використовувалася на деяких суконних виробництвах, а також в деяких гірничо-добувних підприємствах Донбасу. Після низки законодавчих обмежень вико­ристання праці посесійних працівників (укази 1802, 1808 pp.) у 1816 р. остаточно заборонялося купувати селян для підприємств. Ліквідація посесійних відносин почалася на підставі закону 1840 р. і завершилася реформами 60—70-х років XIX ст.

На початку XIX ст. російське законодавство регулювало лише окремі положення, пов'язані з працею вільнонайманих робітників. «Регламент» Адміралтейства 1722 р. уводив на казенних підприєм-

1              Давидович Я. И. Правовое положение и регулирование труда промышленных рабо­

чих в царской России (первой половины XIX в.) // Вестн. Ленинград, ун-та. —

ЛГУ, 1948. — № 2; Шелымагип И. И. Фабрично-трудовое законодательство в Рос­

сии (2-я половина XIX века). — С. 5—33.

2              Удинцов В. Посессионное право. —■ К., 1896.

367

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

§ 3. Право

ствах інститут наглядачів, для того щоб «ленивых бить тростью», і визначав тривалість робочого дня весною і літом у 13,5 год. Указом 1724 р. установлювався максимум заробітної плати. Статут 1735 р. приписував лікувати хворих за рахунок заводських коштів. Норма­тивні акти 1741 р. для суконних і деяких інших підприємств перед­бачали забезпечення протипожежної безпеки обладнання, належ­ного освітлення й опалення фабричних будівель, зручне розташу­вання верстатів, підтримування чистоти; оплату прогулів з вини підприємства, влаштування при фабриках госпіталів, забезпечення робітників (за плату) належним одягом. Установлювалися: 17-го-динний робочий день на період березень—жовтень і 16-годинний — листопад—лютий (за годинної перерви), 8-годинний — по суботах, максимум зарплати, строки виплати («исправным» — щотижня ви­плачувати 75% заробітку, а наприкінці місяця здійснювати повний розрахунок), стягування штрафів за несправну роботу, за запізнен­ня та неприсутність на роботі (частина штрафних сум мала йти на опікування хворих і винагороду старанних). Рекомендувалося гос­подарям не кривдити, не ображати робітників, але за неслухня­ність карати канчуками.

У 1806 р. «Горное положение» передбачало надання медичної допомоги гірничим робітникам. На гірничі правління покладався обов'язок розслідувати скарги робітників. Указ 1825 р. забороняв поміщикам віддавати кріпаків «на заводські роботи». Вони могли відпускати селян лише з паспортами, що давало право на укладан­ня вільного договору робітника безпосередньо з підприємцем.

З початком промислового перевороту пов'язана поява першо­го фабричного закону загального характеру — «Положения об от­ношениях между хозяевами фабричных заведений и рабочими лю­дьми, поступающими по найму», виданого 24 травня 1835 р. Але він був поширений спочатку на основні центри текстильної промисло­вості (Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії), а потім і на інші галузі виробництва лише на початку 60-років XIX ст. Від­повідно до «Положення» фабриканти зобов'язувалися письмово оформляти умови наймання, робітники не мали права звільнятися раніше визначеного строку і вимагати підвищення заробітної пла­ти, власник підприємства мав право звільнити робітника, попере­дивши його про це за два тижні. 7 серпня 1845 р. був виданий закон, який забороняв нічну роботу дітей до 12 років, але він не дотриму­вався.

Деякі питання правового становища робітників були закріпле­ні в Зводі законів, зокрема в нормах, що регулювали договір особи-

368

стого найму. Звід зберігав чимало раніше встановлених обмежень. Так, державних селян не можна було наймати на роботу без пас­портів, а поміщицьких селян, крім того, — без дозволу поміщиків; заміжніх жінок — без дозволу чоловіків тощо. Строк договору вста­новлювався до п'яти років.

«Уложение о наказаниях уголовных и исправительных» 1845 р. вперше містили статті 1791 і 1792 про заходи боротьби з робітни­чим (страйковим) рухом.

Отже, протягом першої половини XIX ст. у процесі форму­вання робітничого класу і його боротьби за свої права було ліквідо­вано посесійне право, і робітники усієї імперії, в тому числі 50 тис. робітників України, отримали, нехай і вельми обмеженого характе­ру, але перші нормативні акти, що частково регулювали їхнє ста­новище у виробництві.

Кримінальне право. Основним джерелом кримінального пра­ва в Україні на початку XIX ст. стає російське законодавство. Але з моменту введення в дію Зводу законів норми кримінального права, викладені в книзі першій XV т. Зводу, стають єдиним джерелом кримінального права як в Росії, так і в Україні. Книга складалася з 11 розділів, розділи — з глав, глави поділялися на статті (всього було 765 ст.).

У т. XV Зводу вперше були виділені Загальна й Особлива час­тина кримінального права, визначені поняття злочину, форм вини, форм співучасті та багатьох інших інститутів. Звід містив значно чіткіші формулювання, точніші визначення порівняно із законами, що діяли раніше, але через те, що формулювання Зводу грунтува­лися на змісті ПЗЗ, подолати архаїзм колишнього законодавства упорядники не змогли.

Загальна частина становила перший розділ книги — «О су­ществе преступлений и разных родов казней и наказаний». Визна­чаючи систему злочинів, Звід поставив на перше місце злочини проти віри, на друге — злочини державні, на третє — злочини «проти уряду», а далі: службові злочини чиновників; злочини проти безпеки життя і прав соціального стану осіб; злочини проти стату­тів про повинності, статутів казенного управління і благоустрою; злочини проти прав сімейного стану. Спеціальні розділи визначали покарання «за удовлетворение плотских страстей», за злочини проти прав на майно, за неправдиві вчинки. У Зводі не вдалося по­долати характерну для колишнього законодавства казуальність, недостатню  визначеність  ознак  складу  злочинів,   невизначеність

369

24 3-382

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

санкцій,   залишилися  прогалини  у  кримінальному  законодавстві тощо.

У Зводі здійснена спроба систематизації кримінального права, але повного і чіткого відокремлення норм кримінального права від процесуального та адміністративного досягти не вдалося.

Хоча т. XV Зводу і знаменував собою певний крок у розвитку кримінального права і його систематизації, все ж у ньому було ба­гато неузгоджених і суперечливих норм і статей, і його відсталість виявилася з повною очевидністю незабаром після оприлюднення Зводу законів.

Розпочата під керівництвом Сперанського кодифікація кри­мінального права завершилася після його смерті прийняттям у 1845 р. «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных». По суті це був перший у Росії кримінальний кодекс1.

Уложення 1845 р. поділялося на розділи, останні — на глави, а глави — на статті (всього було 2224 статті). Кількість статей у ново­му кодексі зросла порівняно з законами 1832 р. утричі. Судові орга­ни у своїх вироках у справах, розглянутих після 1 травня 1846 p., повинні були посилатися тільки на норми нового Уложення.

Перший розділ Уложення являв собою Загальну частину кри­мінального кодексу, що містила 181 статтю. У ній давалося поняття караного діяння — злочину і провини. Поняття злочину було запо­зичене з т. XV Зводу законів, але формулювалося більш розгорнуто. Під злочином розуміли «неприкосновенность прав власти верхов­ной и установленных ею властей, или же права или безопасность общества или частных лиц». Уложення вказувало на протизакон­ність як на найсуттєвішу ознаку злочину. Цей же принцип форму­лювався у ст. 96, яка вимагала визначення покарання за злочини і провини у точній відповідності до закону.

Уложення, як і Звід, знало два поняття кримінально караного діяння — злочин і провину. Але на відміну від Зводу воно встанов­лювало різницю між ними не за тяжкістю покарання, а за об'єктом посягання.

В Особливій частині Уложення вельми нечітко визначалося застосування термінів «злочин» і «провина».

У першому розділі Уложення визначалися форми вини і ви­нуватості як підстави для кримінальної відповідальності, а також стадії вчинення злочину, форми співучасті, обставини, що усува-

1 Российское законодательство X—XX веков. — Т. 6. — С. 160—173, 174—309, 310— 408, 409—410.

370

Т

§ 3. Право

ють кримінальну відповідальність або ж пом'якшують чи обтяжу­ють її.

Уложення, як і Звід, розглядало малолітство і неповноліття як обставини, що пом'якшують відповідальність і суворість покарання.

Уложення чіткіше визначало чинність кримінального закону в часі і просторі. Воно не мало зворотної сили. Виняток становили статті, що пом'якшують або усувають відповідальність. Новий за­кон виходив з принципу, що ніхто не може посилатися на незнання закону, якщо він був оприлюднений у встановленому порядку.

Уложення встановлювало принцип застосування його поло­жень до усіх російських підданих у межах держави, припускаючи деякі винятки, встановлені спеціальними положеннями. Ці винятки існували для справ, підсудних духовному суду і військовим судо­вим органам.

Особлива частина Уложення, яка містила 2043 статті, встано­влювала покарання кримінальні й виправні, найсуворішими з яких були: позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертної карою, заслання на каторгу, на поселення в Сибір, на Кавказ.

Позбавлення усіх прав стану означало втрату всіх привілеїв, пов'язаних з належністю до певного стану, припинення подружніх стосунків, позбавлення прав на майно (воно переходило до спадко­ємців), позбавлення батьківських прав.

848 статей містили у своїх санкціях той чи інший вид позбав­лення волі: виправно-арештантські роти згадані в 327 статтях, арешт — у 304, тюрма — у 249, гамівний будинок — у 146, робітний будинок — у 126, фортеця — у 84, монастир — у 6 і в одній статті згадується «тримання під вартою». Для порівняння, у Зводі такий вид покарання, як позбавлення волі, згадується лише в 41 статті. Про відсутність виваженої системи покарань свідчить той факт, що в деяких статтях Уложення називалися чотири види позбавлення волі (статті 630, 666, 901, 979 та ін.), в інших — три (статті 1180, 1188, 1306, 1338 та ін.).

У т. XV Зводу і в Уложенні зберегли таку нелюдську кару, як тілесні — болісні — покарання: биття батогом, хлистом, палкою, мотузкою. За вироком військових судів застосовувалося биття шпіц­рутенами до 12000 ударів.

Засуджених на каторгу таврували — на лобі і щоках випалю­вали слово «кат», тобто каторжний. Проте це страшне, принизливе для людської гідності покарання застосовувалося в традиціях фео­дального права — тільки до простого люду.

24*3-382                371

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

§ 3. Право

І Звід, і Уложення звільнили від застосування тілесних пока­рань привілейовані стани — дворян, духовенство, почесних грома­дян, купців першої і другої гільдії, деякі розряди сільських посадо­вих осіб. У 1824 р. звільнялися від тілесних покарань студенти й особи, які мали середню та вищу освіту. У 1845 р. перелік вказаних вище категорій доповнили літератори, нижні чини з відзнаками, станційні наглядачі. Уложення встановлювало й інші пільги для ви­щих станів.

Слід звернути увагу на надзвичайну складність системи пока­рань, недостатню визначеність санкцій, можливість заміни одних покарань іншими, наявність у багатьох статтях Особливої частини посилань на інші статті для визначення міри покарання. Покарання різнилися за розрядами, кожний розряд поділявся на кілька родів і кожний рід — на кілька ступенів (з вищою і нижчою мірою). Закон визначав додаткові покарання, особливі покарання за злочини і провини по службі. Особлива частина Уложення (розділи II—XII) визначала досить складну систему злочинів.

Насамперед традиційно перелічувалися злочини проти віри.

Значна увага приділялася державним злочинам. При цьому замах, злочинна дія і навіть умисел повалити імператора каралися позбавленням усіх прав стану і смертною карою. За участь у повс­танні передбачалося таке саме покарання. Складання і розповсю­дження письмових і друкованих творів з метою «схилити до бунту» каралися позбавленням усіх прав стану і засланням на каторжні роботи у фортецю на строк від 8 до 10 років. При цьому особам, не звільненим від тілесних покарань, додатково призначалося від 50 до 60 ударів канчуками і таврування.

Спеціальні розділи були присвячені злочинам проти порядку управління, посадовим злочинам. В Уложенні з'явилися нові статті і навіть ціла глава «О неповиновении фабричных и заводских лю­дей». Явна непокора фабричного чи заводського люду власнику або управителю заводу, вчинена «целою артелью или толпою» карала­ся як повстання проти властей, тобто смертною карою.

Розділ «О преступлениях и проступках против законов о сос­тоянии» передбачав захист станових прав і привілеїв, охороняючи і закріплюючи становий розподіл людей у суспільстві. У цьому роз­ділі була ціла глава «О преступлениях крепостных людей против своих господ». Виступи кріпосних селян проти своїх господарів прирівнювалися до повстання проти уряду. Будь-яка непокора по­міщику означала для кріпака покарання різками від 20 до 50 уда­рів. За подання скарги на своїх поміщиків кріпосні селяни каралися

372

різками до 50 ударів. Перехід селян від одного володільця до іншого і перехід «в інший стан» без дозволу поміщика карався різками від ЗО до 60 ударів.

X розділ містив норми про злочини проти життя, здоров'я, во­лі і гідності приватних осіб. Умисне вбивство каралося позбавлен­ням усіх прав станів і засланням на каторжні роботи довічно або на тривалі строки.

Великий XII розділ був присвячений злочинам проти власно­сті приватних осіб. Насильницьке заволодіння чужим нерухомим майном (земля, будинок тощо), здійснене озброєними людьми, ка­ралося позбавленням усіх прав станів і засланням до Сибіру. За умисний підпал будь-якого житлового будинку передбачалося по­карання, пов'язане з позбавленням усіх прав стану і засланням на каторжні роботи у фортецю на строк від 8 до 10 років. Покарання посилювалося, якщо будівля належала церкві, імператору або чле­нам його родини. Розбої, грабіж каралися позбавленням усіх прав стану і засланням на каторжні роботи у фортецях, заводах, рудни­ках на різні строки або довічно.

Винні у крадіжці каралися залежно від обставин вчинення злочину засланням, ув'язненням у робітничі будинки, направлен­ням у виправні арештантські роти і биттям різками.

Все Уложення пронизував класовий принцип. Наприклад, ад­міністрація тюрми могла примушувати до роботи лише «міщан і се­лян», а особи інших «станів» могли працювати за власним бажан­ням. Дворяни і чиновники, піддані короткостроковому арешту, мог­ли відбувати його й удома, тоді як усі інші — тільки в поліцейських органах.

Порівняно зі Зводом системи злочинів і покарань в Уложенні стали чіткішими. Однак аналіз Особливої частини свідчить, що упо­рядники Уложення не змогли уникнути казуальность Так, Уложен­ня містило 24 статті, які встановлювали покарання за вбивство. Не був подоланий й інший недолік Зводу — об'єднання в розділах різ­норідних злочинів.

Для Уложення, як і для Зводу, характерна відсутність чіткого  розмежування кримінальної, адміністративної і дисциплінарної від­повідальності. І це закономірно, бо у першій половині XIX ст. не бу­ло відокремлення суду від адміністрації, широкі повноваження ма­ли органи поліції і політичного розшуку. Багато складів злочинів,  які увійшли в Уложення, у Зводі були поміщені в Поліцейський статут про запобігання і припинення злочинів (т. XIV).

373

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

§ 3. Право

Уложення застосовувало і типові для адміністративної, по­ліцейської відповідальності стягнення — штрафи, короткочасний арешт у приміщеннях при поліції із залученням (міщан і селян) за розпорядженням начальства до встановлених урядом робіт. У при­мітці до ст. 61 сказано, що деякі види покарань «в некоторых осо­бых случаях должны быть определены... без формального произ­водства суда», тобто в адміністративному порядку.

За злочини і провини по службі встановлювалися типово дис­циплінарні стягнення.

Все зазначене свідчить, що Уложення 1845 р. не досягло рівня досить чіткого, юридично точно розробленого кримінального кодек­су, але, незважаючи на всі вади Уложення, його прийняття мало велике значення для подальшого розвитку кримінально-правових теорій, для підготовки і проведення судової реформи.

У межах кримінально-репресивної правової політики реаліза­ція мети кримінального покарання була тісно пов'язана з так зва­ним тюремним законодавством і практикою його застосування. Першим за часом спеціальним законодавчим актом Російської ім­перії про позбавлення волі був «Свод учреждений и уставов содер­жащихся под стражей и о ссыльных», виданий 1832 р. і включений у XIV т. Зводу1. Статут, по суті, був зводом законоположень майже виключно першої третини XIX ст. і переважно останнього десяти­річчя перед виданням Зводу.

Статут був поділений на три глави: перша глава «Учреждение мест содержания под стражею» містила постанови загального ха­рактеру, була немовби вступом до другої «О содержащихся при по­лиции и в тюрьмах» і третьої «О содержащихся в смирительных и работных домах». У кожній з глав йдеться про розміщення ареш­тантів, їхній одяг, їжу, лікування тощо, але дуже мало про тюрем­ний побут і практично нічого про умови тюремного режиму. Замов­чувалися і питання тюремної дисципліни. Деякою мірою ці питання висвітлювалися в особливій інструкції, яка була складена за рішен­ням комітету міністрів у 1828 р. і розіслана по губерніях протягом 1831 р.

Звід 1832 р. був перевиданий у 1842 р. із доповненнями і змінами, що були накопичені в тюремному законодавстві. Кількість статей Статуту зросла з 171 до 1056. Важливим доповненням Ста­туту був «Статут об арестантских ротах». Редакція статуту 1857 p.,

1 Гернет М. Н. История царской тюрьмы. — М\, 1961. — Т. 2; Лисин А. Г., Петренко Н. И., Яковлева Е. И. Тюремная система Российского государства в XVIII — начале XX вв. — М., 1996.

374

що називалася «Устав о содержащихся под стражею», була доповне­на «Уставом общества попечительного о тюрьмах», черговим актом приватного значення без суттєвого удосконалення питань загального регулювання тюремної справи, усієї пенітенціарної системи.

Судочинство1. Загальноросійське законодавство про судоуст­рій і судочинство було поширене на територію Лівобережної Украї­ни в 1783 р. З прийняттям маніфесту від 27 березня 1793 p., що про­голосив приєднання Правобережної України до Росії, Катерина II розпорядилася підготувати «все законы и указы к управлению и судопроизводству по правилам учреждений наших», а також дала вказівки про ліквідацію польських судів і впровадження російсько­го судочинства. Відкриття нових судів відбулося лише в 1796 р. Всупереч покійній імператриці Павло І 3 листопада 1796 р. підпи­сав Указ «О встановлений в Малороссии правления и судопроиз­водства сообразно тамошним правам и прежним обрядам». Як на­слідок, на Лівобережжі було частково поновлено колишнє україн­ське судочинство, на Правобережжі — польське судочинство, що грунтувалося на польсько-литовському законодавстві. Микола І указом від ЗО жовтня 1831 р. увів на Правобережжі російську судо­ву систему із збереженням чинності процесуальних норм Литов­ського статуту. 25 червня 1870 р. своїм указом Микола І поширив дію Зводу законів Російської імперії 1832 р. на Правобережну Україну. З цього моменту впроваджувалося російське судочинство, чинність Литовського статуту була припинена.

15 квітня 1842 р. у Чернігівській і Полтавській губерніях було введено російське законодавство про судочинство. З цього часу на всю територію України поширювалися єдині загальноросшські дже­рела процесуального права.

Процесуальні закони, що діяли в Росії у першій половині XIX ст. вирізнялися значним анахронізмом. У більшості випадків вони складалися з норм, установлених ще Соборним Уложенням 1649 р. за царя Олексія Михайловича і Статутом Військовим 1716 р. (3-тя частина Статуту «Краткое изображение процессов или судеб­ных тяжеб»), а також указом «О форме суда» 1723 р.

З опублікуванням і введенням в дію Зводу законів, основні процесуальні норми були сконцентровані в X і XV томах Зводу, а також в Сільському судовому статуті 1839 р.

У період, що розглядається, аж до судової реформи 1864 p., процес залишався інквізиційним. На зламі XVIII—XIX ст. робили-

1 Щербина П. Ф. Судебная система на Правобережной Украине в конце XVIII— XIX вв. — К., 1977.

375

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

ся спроби відокремлення попереднього слідства від судового розг­ляду справ. В апеляційних судах упроваджувався окремий розгляд кримінальних і цивільних справ. Указом 1806 р. заборонялися тор­тури під час провадження розслідування справ. Але всі ці заходи не могли змінити сутності феодального процесуального права по­ліцейської держави.

Незважаючи на відсутність розмежування цивільного і кри­мінального судочинства, все ж є підстави розглядати їх як само­стійні галузі права, що формувалися.

Цивільне судочинство характеризувалося повсюдним пору­шенням законів, неправосуддям, дороговизною процесу. Суди вико­нували не тільки суто судові функції, а й адміністративні. Повіто­вий суд займався опікунськими справами дворян, здійснював нота­ріальні дії, видавав ярлики на провезення вина і вводив у володіння маєтком. Отже, суд спочатку вчинював юридичні акти, здійснював нотаріальні дії, а потім на їх підставі вирішував справи. За визнан­ням Державної ради, «судебные места, делаясь судьею своих дейс­твий, утрачивают необходимое свойство суда»1.

Множинність судових інстанцій і невизначеність законів про підсудність ускладнювали порядок судочинства. Тому цивільний процес перетворювався для сторін у тернистий шлях «ходіння по мукам». При цьому в кожній судовій інстанції був свій звичай за­стосовувати закон до справи, складати рішення суду, були свої строки для закінчення справи і, як казав сучасник подій, «того ци­вільного судочинства, яке описане у другий частині X тому Зводу законів, ми ще не бачили на практиці».

Одним з головних недоліків цивільного судочинства було існу­вання одного загального, чотирьох головних і шістнадцяти особли­вих порядків судочинства. Цивільне судочинство поділялося на примирливе і примусове, останнє — на справи позовні і справи вот­чинні. Позовні, у свою чергу, поділялися на швидкозакінчувані (за невиконаними зобов'язаннями) і на справи про кривди, шкоду, са­моуправне заволодіння майном тощо. Залежно від цього встановлю­валася чітка формальність у поданні позовних прохань, апеляцій та інших паперів.

Канцелярська таємниця судочинства і розшуковий процес пе­ретворювали позивача і відповідача в «речові докази у справі», бо вони фактично не мали процесуальних прав. У судовій підготовці з цивільних справ їхня роль зводилася до подання в суд чотирьох

1 Щербина Я. Ф. Судебная реформа 1864 г. на Правобережной Украине. — Львов, 1974. — С. 62.

376

§ 3. Право

змагальних паперів: прохання, відповіді, заперечення і спросту­вання. На практиці кількість цих документів зростала до 10—15. Уся ця процедура обміну змагальними паперами тривала від трьох місяців до двох років. Якщо суддя визнавав, що для вирішення справи подана достатня кількість документів, то з усієї цивільної справи канцелярія суду складала витяги, що називалися екстрак­том. Тим, хто сперечався, дозволялося прочитати екстракт і проси­ти про доповнення та зміни зроблених зі справи витягів. На цьому закінчувалася підготовка справи. Далі починалося визначення під­судності, яке тривало інколи декілька місяців.

Обговорення справи й ухвалення рішення відбувалися за за­критими дверима суду. У судовому засіданні секретар читав екст­ракт, після цього члени суду ухвалювали рішення і підписували його. Враховуючи, що в екстракті були вказані закони, на підставі яких слід вирішити справу, то судовий розгляд справи зводився до формального акту затвердження висновків екстракту.

Вирішена судом справа проходила багато судових інстанцій. Звичайно справа, розглянута в повітовому суді, надходила в гу­бернську цивільну палату. Звідти вона направлялася в департа­мент Сенату, а потім — у загальні збори Сенату. Деякі справи із Сенату надходили в Державну раду. Якщо рішення скасовувалося Державною радою, то все починалося спочатку. Позивач міг поста­ріти, відповідач померти в тюрмі, а розгляд справи в судових ін­станціях продовжувався.

Норми кримінально-процесуального права були сконцентро­вані в кн. XII т. XV Зводу (понад 800 статей). Ці норми, по суті, ста­новили досить великий кодекс з певною системою побудови. Кри­мінальна справа починалася за доносом, скаргою окремих осіб або за ініціативою прокурора, стряпчих чи поліції. Попереднє слідство провадили поліцейські установи: нижні земські суди, управи благо-чиння, присутствія, що складалися з поліцмейстерів, приватних і слідчих приставів. Слідство з кримінальних справ провадили й ни­жчі поліцейські чиновники: станові, околоточні. У справах про вбивство кріпаками своїх поміщиків попереднє слідство провадили жандармські офіцери і предводителі дворянства. За Законом, вида­ним у 1837 p., поліцейський чиновник був і слідчим, і суддею, і охо­ронником земських інтересів.

За чинними нормами права кримінальний процес у стадії по-

|. переднього слідства поділявся на попереднє і формальне слідство.

Перше передбачало збирання речових доказів і встановлення фак-

377

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

ту злочину. У цій стадії обвинуваченого тримали під арештом без пред'явлення обвинувачення.

За формального слідства допит обвинуваченого здійснювався в присутності депутатів. Допитувалися свідки, проводилася експер­тиза. За законом існувало формальне слідство, але не було фор­мального обвинувачення підсудного перед судом, на жодну з поса­дових осіб не покладався обов'язок підтримувати обвинувачення в суді.

Слідчий, керуючись системою формальних доказів, прагнув не встановити істину у справі, а підбирав необхідні йому докази. Вважаючи, що такі докази зібрані, він передавав справу до суду, а останній вже сам доповнював матеріали, яких не вистачало у спра­ві. Попереднє слідство залишалося без перевірки, і часто суд вирі­шував справу на підставі сумнівних паперів, складених слідчим.

Отже, судового слідства як частини судового розгляду не іс­нувало. Справу доповідав за складеними «виписками» один із чле­нів суду або секретар. Як правило, свідків і експертів у суд не ви­кликали. Та й сам обвинувачений викликався в суд лише для з'ясу­вання питання, чи застосовувалися до нього недозволені методи під час провадження слідства. Він був не суб'єктом, а об'єктом процесу.

Вивчення судової практики з кримінальних справ першої по­ловини XIX ст. показує, що вироки суду характеризуються форма­лізмом і неправосудністю. Однією з причин цього було існування ін­квізиційного процесу, за яким обвинувачення підсудного провади­лося на підставі своєрідної теорії формальних доказів. Кращим доказом вважалося особисте зізнання, зроблене підсудним під час формального слідства, потім йшли показання двох свідків під при­сягою.

Судово-кримінальні докази поділялися на досконалі, коли во­ни виключають будь-яку можливість визнати невинуватість підсу­дного, і недосконалі, коли не виключалася можливість визнати його невинуватість.

До досконалих доказів належали: особисте зізнання обвинува­ченого, письмові докази, визнані ним; висновок медичних експертів; показання двох свідків, що збігалися і не були спростовані підсуд­ними. До недосконалих доказів закон відносив: позасудове зізнання обвинуваченого, підтверджене свідками; обмова ним сторонніх осіб; поголовний обшук; показання одного свідка.

Законодавство не допускало судового тлумачення законів.

378

§ 3. Право

Судді вирішували справи тільки на підставі паперів, що були в матеріалах справи, хоча ці папери могли бути сфальсифіковани­ми або непереконливими.

У разі недостатньої кількості доказів суд не виносив обвину­вального чи виправдувального вироку, а залишав підсудного під підозрою. Для селян і міщан це могло тягти за собою виселення їх до Сибіру за вироками місцевих товариств.

З найтяжчих кримінальних справ суд першої інстанції фор­мулював лише «думку» і направляв її в палату кримінального суду для винесення вироку. Вироки не були стабільними. Досить часто вони на вимогу самого закону, а також за скаргами потерпілих роз­глядалися в ревізійному порядку у вищих судах. Особи, не звільне­ні від тілесних покарань, могли принести скаргу лише після ви­конання вироку, що передбачав застосування тілесних покарань. У випадку необґрунтованості скарги, особу, яка скаржилася, знову піддавали тілесному покаранню або тюремному ув'язненню.

Чітко виражений класовий характер мали норми процесу, за­кріплені в розділі про судочинство з найнебезпечніших для держа­ви злочинів — державних, проти віри тощо. Такі справи повинні були розглядатися «без малейшего промедления». Для їх розгляду за указом царя могли створюватися особливі верховні кримінальні суди, склад яких персонально визначався також царем. Такий верховний кримінальний суд судив, зокрема, декабристів під конт­ролем імператора.

Особливий порядок існував для розгляду справ селян, які ви­ступали проти своїх поміщиків і чинили опір присланим для їх ути­хомирення військовим командам. їх судив військовий суд. Вирок такого суду після затвердження губернатором чи міністром внут­рішніх справ виконувався негайно.

Справи про «маловажные преступления» (дрібні крадіжки до 20 крб., легкі побої, пияцтво та ін.) вирішувалися у скороченому по­рядку поліцейськими чиновниками.

Звід надавав право поміщикам чинити розправу за незначни­ми злочинами, скоєними поміщицькими селянами.

379

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

§ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях