§ 1. Суспільний лад

 касування кріпосного права. У другій половині XIX ст. найважливішою подією в історії Російської імперії, а отже і в Україні, було скасування кріпосного права. Ліквідація кріпацтва стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до капіталістичної. Процес утвердження капіталізму в Украї­ні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історич­ним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.

Ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин, що відкрила шлях для встановлення нового, буржуазного ладу, царський уряд здійснив через селянську реформу 1861 р. В умовах, коли очевид­ною стала неможливість збереження кріпосного права, коли кріпа-

400

цька праця дедалі більше викорінювалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості у вигляді вотчинної і посесійної мануфактури, коли різко загострилися класові суперечливості, що, в кінцевому підсумку, також зумовлювалися економічними чинни­ками, царат мусив піти на визволення селян «зверху». Неможли­вість подальшого збереження феодально-кріпосницьких відносин стала очевидною.

Робота над проектом реформи тривала досить довго. Розпоча­лася вона у 1857 р. заснуванням Секретного комітету з селянської справи. Потім основні засади реформи обговорювалися в губернсь­ких комітетах з поліпшення побуту селян, звідки пропозиції напра­влялися на розгляд двох спеціальних редакційних комісій, які, за­вершивши роботу, передали проект у Головний комітет з селянсь­кої справи. І нарешті, проект надійшов у Державну раду, де був остаточно доопрацьований. Лише після цього 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного права.

Правова база селянської реформи 1861 р. в Україні. Одно­часно з Маніфестом в той самий день були затверджені ще 17 зако­нодавчих актів, що містили умови визволення селян. На територію України поширювалися документи як обов'язкові для всієї Російсь­кої імперії («Общее положение о крестьянах, вышедших из крепос­тной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии правите­льства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий», «Правила о порядке приведения в действие положений о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости»), так і спе­ціально призначені для українських губерній місцеві положення. Так, порядок проведення селянської реформи в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях, а також в тих повітах Харків­ської губернії, для яких було характерним общинне землекорис­тування, визначався «Местным положением о поземельном устрой­стве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях великороссийских, новороссийских и белорусских». Для Чернігівсь­кої, Полтавської і частини Харківської губерній, де переважала по­двірна форма селянського землекористування та існувала значна нерівномірність у дореформеному наділенні землею різних катего­рій селянства (дворогосподарів, піших робітників та ін.), було вида­не особливе Положення про поземельний устрій селян. Для губер­ній, що входили до Правобережної України з переважанням поміс-ного дворянства польського походження і подвірної форми надільно­го землекористування у селян, чинним було «Местное положение о

26 3-382  401

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ 1. Суспільний лад

поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих зе­млях в губерниях Киевской, Подольской и Волынской».

У змісті селянської реформи можна виділити кілька основних напрямів.

Передусім це скасування кріпосного права й особисте визво­лення селян. «Крепостное право на крестьян, водворенных в поме­щичьих имениях, и на дворовых людей, — зазначалося в Загально­му положенні, — отменяется навсегда» і їм надаются права «состо­яния свободных сельских обывателей»1. Це означало, що з моменту оприлюднення Маніфесту 19 лютого 1861 р. колишній кріпосний се­лянин, у якого раніше поміщик міг відібрати все, що у нього було, а його самого продати, подарувати, програти в карти, без усякої вини заслати до Сибіру, міг вільно розпоряджатися своєю особистістю. За поміщиками зберігалися лише деякі права щодо нагляду за по­ведінкою селян, які вийшли з кріпосної залежності.

Однак отримання селянством в повному обсязі прав «свобод­ных сельских обывателей» не було одноразовим актом, а являло со­бою тривалий процес. Не випадково, Маніфест 19 лютого 1861 р. до­сить невизначено проголошував, що кріпосні люди отримають повні права вільних селянських обивателів «в свое время». І справді, се­ляни протягом двох років, тобто до 19 лютого 1863 p., зобов'язані були відбувати ті ж самі повинності (панщину й оброк), що й за ча­сів кріпосного права, і підкорятися, як і колись, поміщикам. Упро­довж цього часу Сенат за поданням губернаторів призначав із чис­ла дворян мирових посередників, на яких покладалося розв'язання спорів між селянами і поміщиками і втілення в життя реформи 1861 р. на місцях. Поміщики або мирові посередники повинні були скласти для кожної селянської общини статутні грамоти, в яких «будет исчислено, на основании местного положения, количество земли, предоставляемой крестьянам в постоянное пользование, и размер повинностей, причитающихся с них в пользу помещика как за землю, так и за другие от него выгоды»2. Зміст статутної грамоти обов'язково доводився до відома відповідної селянської общини, і селяни мали право вносити до неї свої зауваження і пропозиції. Після того, як селян ознайомлювали з текстом статутної грамоти і мировий посередник визнавав її зміст таким, що відповідає вимо­гам закону, грамота набувала чинності. Згода селян на умови, пере­дбачені грамотою, не була обов'язковою.

1              Российское законодательство X—XX веков. — М., 1989. — Т. 7. — С. 37.

2              Там само. — С. 29.

З цього часу селяни ставали тимчасовозобов'язаними. Поки що вони одержували землю лише в користування і за це мусили розраховуватися повинностями на користь поміщика — панщиною або оброком, які мало чим відрізнялися від їхніх колишніх кріпос­них повинностей.

Положення про поземельний устрій закріплювали виконання подібного роду повинностей на весь період тимчасовозобов'язаного стану, що тривав від двох до дев'яти років, а інколи і до 1 січня 1883 р. Так, у губерніях Південної України і в деяких повітах Хар­ківської і Чернігівської губерній сума оброку становила 9 крб. за вищий або указний наділ або ж призначалося 40 чоловічих і ЗО жіночих днів панщини. У Чернігівській, Полтавській і частині Хар­ківської губерніях за десятину лану залежно від розряду місцевос­ті оброк призначався у розмірі від 1 крб. 40 коп. до 2 крб. 80 коп. Панщина обчислювалася тільки «чоловічими пішими днями» у кіль­кості від 12 до 21 дня. У Київській, Подільській і Волинській губер­ніях оброк коливався від 1 крб. 35 коп. до 3 крб. 30 коп., а панщина «чоловічими пішими днями» — від 8,5 до 20 днів. Отже, поміщикам надавалася можливість користуватися протягом тривалого часу да­рмовою працею своїх колишніх кріпаків.

І тільки викуп садибної і ланової землі перетворював селян, «приобретших в собственность поземельные угодья», в селян-влас-ників. Практично цього статусу селянин набував після укладання викупної угоди. Переведення селян на викуп, а відтак — припинен­ня тимчасовозобов'язаних відносин, не було обов'язковим, і багато хто з селян не поспішав з викупом. До 1881 р. таких селян залиша­лося приблизно 15%. Тоді було прийнято рішення про обов'язкове переведення усіх селян на викуп протягом двох років. За цей час селяни мусили укласти викупні угоди, інакше втрачалося право на земельний наділ. У 1883 р. категорія тимчасовозобов'язаних селян зникла. В Україні селяни Київської, Подільської і Волинської губер­ній переводилися на обов'язковий викуп у 1863 р. Але все ж пов­ною мірою користуватися правами вільного селянського обивателя селянин міг лише після сплати всіх викупних платежів.

Ще одним напрямом реформи було наділення селян землею. У зв'язку з цим виняткового значення набувало питання про розмір земельних наділів, які одержували селяни. Автори законодавчих актів про реформу виходили з того, що селянин повинен одержати землі рівно стільки, скільки необхідно, щоб прив'язати його до села, не допустити пролетарізації і переїзду в місто. Іншими словами, землі наділяли стільки, щоб її селянину не вистачало, тобто щоб він

402

26*3-382

403

Розділі 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ 1. Суспільний лад

був прив'язаний до поміщицького господарства, вимушений йти в кабалу1. Як наслідок, тільки 4,8% селян отримали наділи в розмірі, що забезпечував прожитковий мінімум2. В основній лее масі селяни одержали землі менше, ніж вони мали до реформи.

Стаття 3 Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, проголошувала: «Помещики, сохраняя право собственности на все принадлежащие им земли, предоставляют за установленные повинности в постоянное пользование крестьян уса­дебную их оседлость и сверх того, для обеспечения их быта и для выполнения их обязанностей пред правительством и помещиком, то количество полевой земли и других угодий, которое определяет­ся на основаниях, указанных в местных положениях»3. Остаточне вирішення питань про розміри земельних наділів і повинності зале­жало від добровільної угоди між селянами і поміщиком- 3 цією ме­тою і був утворений інститут мирових посередників, покликаних примирити інтереси сторін. Однак цілком зрозуміло, що добровіль­ної угоди між селянами і поміщиками з цього питання не могло бу­ти. Тому закон одночасно встановлював досить визначені норми розміру наділів, максимально забезпечуючи при цьому інтереси по­міщиків окремих губерній і повітів. Там, де земля давала невеликий прибуток, установлювалися дещо більші норми наділів, бо поміщи­ку було вигідніше одержати викуп за землю, ніж вести своє госпо­дарство, і, навпаки, в місцевостях, де земля була кращої якості, більша її частина залишалася у власності поміщиків, а селянам ви­ділялися мінімальні ділянки, часто значно менші за ті, якими вони користувалися до реформи.

Тому в Україні, де в більшості місцевостей земля родюча, встановлювалися невеликі розміри селянських наділів, значно мен­ші дореформених4. Вони визначалися трьома місцевими Положен­нями, які враховували специфіку поземельних відносин у різних районах України. Зокрема, губернії Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська, а також деякі повіти Харківської і Чернігів­ської губерній згідно з одним із місцевих «Положений» поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну й степову. Ці сму-

1              Предпринимательство и предприниматели России. От истоков до начала XX века. —

М., 1997. — С. 50.

2              Зайопчковский П. А. Проведение в жизнь крестьянской реформы 1861 р. — М.,

1958. — С. 13.

3              Российское законодательство X—XX веков. — Т. 7. — С. 37.

4              Якименко М. А. Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні

після скасування кріпосного права (1861—1918 pp.) // Український історичний

журнал (далі — УІЖ). — 1996. — № 1. — С. 4.

404

ги додатково поділялися на місцевості, для кожної з яких визначав­ся розмір наділу на селянську душу, в який входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі і пасовиська. Для губерній степо­вої смуги — Катеринославської, Таврійської і Херсонської — вста­новлювався єдиний так званий указний наділ, розмір якого в різних місцевостях коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу. У по­вітах Харківської і Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, розміри наділів становили: вищий — від 3 до 4,5 десятини і нижчий — від 1 до 1,5 десятини1. Якщо дореформе-ний наділ перевищував установлені норми, поміщику надавалося право відрізати надлишок на свою користь. Це він міг зробити й то­ді, коли після виділення селянам землі, у нього залишалося на Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини зе­мельної площі, що належала йому до 19 лютого 1861 р.

Крім того, Положення передбачало й іншу можливість обме­ження селянського наділу. Наприклад, якщо сільська община вияв­ляла бажання викупити землю у власність, поміщик мав право від­різати собі дві третини наділу. Він також міг за домовленістю з селянами виділити їм безплатно лише четверту частину вищого або указного наділу, а решту землі залишити собі. Крім того, поміщи­кам надавалися широкі права в перенесенні садиб без згоди селян, а також заміни їхніх присадибних і польових наділів.

Певні відмінності мало Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської. Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладе­ний принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля роз­поділялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми зем­лекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися з са­диби та польового наділу, або тільки з садиби. Вищий наділ на ду­шу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, ниж­чий становив половину вищого. При цьому, якщо існуючий селянсь­кий наділ перевищував вищий розмір наділу, розрахованого на всю селянську общину, то поміщику дозволялося відрізати цей надли­шок у своє безпосереднє розпорядження. Якщо після надання землі в користування селян у розпорядженні поміщика залишалося мен­ше однієї третини загальної кількості угідь, що йому належали, то він міг утримувати у своєму безпосередньому розпорядженні до третини всієї кількості угідь.

1 Российское законодательство X—XX веков. — Т. 7. — С. 259—260.

405

Розділ 2. Устрій і право України є період капіталізму

§ 1. Суспільний лад

Унаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн деся­тин землі, або понад 15% загальної площі земель, які раніше пере­бували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи, менші за п'ять десятин, що було нижче норми се­реднього прожиткового мінімуму1. 344 тис. селян відпускалися на волю без землі або з наділом до 1,5 десятин на ревізьку душу. Най­гірше забезпечувалися землею колишні поміщицькі селяни Пол­тавської, Катеринославської та Харківської губерній, де на одну ревізьку душу припадало від 1,1 до 1,9 десятин. Не набагато кра­щою була ситуація в Подільській (2 десятини), Київській (2,1 деся­тини) та Чернігівській (2,4 десятини) губерніях2. Загалом у Полтав­ській і Катеринославській губерніях селяни втратили внаслідок реформи 40% своїх колишніх наділів, а в Харківській — 31%3.

На Правобережній Україні діяло особливе Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Його ос­нову становили дані так званої інвентарної реформи, яку царат на­сильно здійснив у цих губерніях у 1847—1848 pp., зробивши спробу законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпосних селян. Під час реформи в кожному поміщицькому маєтку вводила­ся інвентарна книга, в якій фіксувалися розміри наділів, а також норми панщини та інших селянських повинностей. Визначав ці нор­ми сам поміщик, вся земельна власність якого залишалася недо­торканою4. Тепер відповідно до даного Положення за селянами ви­знавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому разі, коли фактичний наділ був меншим за інвентарний, селянам дозволялося подавати мировому посереднику клопотання про по­вернення в їхнє користування відрізаної поміщиком мирської землі. Однак цю можливість селянам реалізувати було далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільсько­го товариства; по-друге, була потрібна наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу. Спір ос­таточно вирішувався губернським з селянських справ присутст-вієм.

Ще одним важливим принципом реформи була платність виз­волення селян. З самого початку ні в кого з авторів реформи не бу-

1              Історія України: нове бачення. У 2 т. — К., 1995. — Т. 1. — С 273.

2              Якименко М. А. Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні. —

С. 4.

3              Полонська-Васулепко Н. Історія України. — К., 1992. — Т. 2. — С. 312.

4              Історія України: нове бачення. — Т. 1. — С. 273.

406

ло сумніву, що поміщики мають одержати компенсацію за втрату ними колишнього статусу. Спосіб, за допомогою якого уряд замас­кував викуп селянської волі, був такий. Замість того, щоб брати за землю ринкову вартість, навіть з певною націнкою, автори рефор­ми вирішили визначати цю ціну через оброк, який зовсім не відпо­відав реальній вартості землі. Оброк був значно вищим в нечорно­земних губерніях, де вартість землі була меншою. Тому під час ви­купу наділу селяни платили, як правило, ціну, яка не тільки була вищою за ринкову, а й набагато перевищувала можливу прибутко­вість землі.

Порядок проведення викупної операції визначався у спе­ціальному Положенні про викуп селянами, які вийшли з кріпосної залежності, їх садибної осілості і про сприяння уряду придбанню селянами у власність польових угідь. Відповідно до цього докумен­та селянам, які вийшли з кріпосної залежності, надавалося право викуповувати у власність свою садибну осілість.

Зробити це можна було в будь-який час, сплативши борги з оброчних платежів і домовившись з поміщиком, про срок та суму викупу. Що стосується польових наділів, то вони могли перейти у власність селян не інакше, як за згодою поміщика. Причому це могло відбутися навіть всупереч бажанню общини1.

Якщо викуп здійснювався за добровільною домовленістю між селянами і поміщиками, він оформлявся спеціальною викупною угодою, якщо за односторонньою вимогою поміщика — викупним актом. У цих викупних документах вказувалися, з одного боку, роз­мір земельного наділу, що переходив у власність селянської общи­ни, з іншого — сума викупу.

Прийняття оброку за основу під час обчислення викупної ' суми свідчило про бажання авторів реформи зберегти незмінними дореформені доходи поміщиків, тільки в новій правовій формі. Положення виходило з того, що викупна сума мала бути такою, щоб, будучи покладеною в банк за умови 6% річних, давала у ви­гляді цих процентів колишній, звичний для кріпосника оброк. Тому викупна сума для певної селянської общини визначалася шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості оброку, для чого розмір річного оброку множився на 162/з 2. Отже, за основу викуп­ної операції брався не капіталістичний, а колишній феодальний критерій.

1              Российское законодательство X—XX веков. — Т. 7. — С. 120.

2              Здійснювалася така операція: оброк — 6%, викуп — 100%. Звідси випливало:

оброк х 100

викуп =■

= оброк х 16-. о

407

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ І. Суспільний лад

Цілком зрозуміло, що селяни не могли сплатити відразу вели­чезні суми, які хотіли від них одержати поміщики. «Сприяння» по­міщикам надала держава зі своїм могутнім апаратом примусу, здійснивши так звану «викупну операцію».

Юридично ця операція мала вигляд надання державним бан­ком кредиту селянину для придбання ним землі. Однак гроші (у ви­гляді 5% державних банківських білетів, викупних свідоцтв та пев­ної суми готівкою) видавали не селянам, а поміщикам. Тому ви­ділені державою кошти, які називали позикою селянам для викупу своїх наділів, насправді були позикою поміщикам. Вважалося, що після того, як селянин придбав землю у поміщика, колишні право­відносини з ним припинялися. Тепер селянин вступав у нові право­відносини з державою — кредитні. З цього часу він зобов'язувався погашати свій борг державі в розстрочку протягом 49 років, внося­чи щорічно 6% загальної суми позики. При цьому виявлялося, що проценти, які тривалий час стягувалися з селянина, значно переви­щували щорічні внески в рахунок погашення позики. Крім того, щоб одержати викупну позику, селянин мусив перейти на оброк, а також внести в касу повітового державного казначейства додатко­вий платіж, що дорівнював різниці між викупною сумою і викуп­ною позикою, яка становила 20% викупної суми у разі викупу усьо­го наділу і 25% — якщо наділ був неповним1.

Вся ця грабіжницька викупна операція й призвела до того, що на момент припинення викупних платежів (вони були припинені достроково під час першої російської революції) селяни вже спла­тили суму, яка в кілька разів перевищувала реальну вартість одер­жаної ними землі. Так, якщо ціна селянської землі в Україні за цінами продажу 1854—1858 pp. дорівнювала 128 млн крб., то по­міщики одержали за неї 165,6 млн крб.

Під час визволення окремих категорій кріпосного селянства застосовувалися особливі правила, що враховували специфіку їх­нього становища. Про це свідчить Положення про устрій двірських людей, які вийшли з кріпосної залежності. Відповідно до цього акта двірські люди «приобретали все права личные, семейственные и по имуществу, предоставляемые крестьянам, вышедшим из крепост­ной зависимости». За надану їм особисту волю «дворовые люди обязаны в течение двух лет платить своим владельцам оброк» або служити їм, «оставаясь в полном, на основании законов, повинове­нии владельцев»2.

1              История Украинской ССР. В 10 т. — К., 1983. — Т. 4. — С. 278—279.

2              Российское законодательство X—XX веков, — Т. 7. — С. 108.

408

Упродовж двох років, доки тривала обов'язкова служба двір~ ських людей, вони одержували від володільців те ж саме утриман­ня (продовольство, одяг, приміщення), що й раніше, а також грошо­ве жалування на розсуд самого господаря. Після перебігу цього строку з дня затвердження Положення двірські люди звільнялися назавжди від будь-яких обов'язків щодо своїх володільців. «С этого времени все отношения между ними могут быть определяемы не иначе как добровольными условиями».

Можливості отримання землі двірськими людьми були вкрай обмеженими. Відповідно до Положення, право на участь у користу­ванні польовим наділом на однакових з селянами підставах надава­лося тільки тим двірським людям, які до оприлюднення указу 2 бе­резня 1858 р. мали польовий наділ або, влаштовуючись до поміщи­ка «в услужіння» чи займаючи господарську посаду не переставали користуватися наділом чи виконувати надільну повинність під час обробітку орних ланів. Решта двірських людей не наділялася ні по­льовими наділами, ні присадибними ділянками. їх відпускали на во­лю без землі і взагалі без будь-якої винагороди. Причому поміщик, якщо йому було це вигідно, міг відпустити своїх двірських людей достроково навіть всупереч їхньому бажанню.

Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян, котрі були кріпаками дрібнопомісних вла­сників. До них належали поміщики, які мали менш як 21 ревізьку душу чоловічої статі й обмежену кількість землі. Прагнучи мате­ріально підтримати цей прошарок дворянства, уряд створював для них пільгові умови відпускання селян на волю. Вони були зафіксо­вані в особливих «Дополнительных правилах об устройстве кресть­ян, водворенных в имениях мелкопоместных владельцев, и о посо­бии сим владельцам».

Чинність цих Додаткових правил поширювалася в Україні на тих дрібнопомісних поміщиків південних губерній, які мали менш як 75 душевих наділів вищого або указного розміру. На Лівобе­режній Україні ця межа дорівнювала 60 душевим наділам вищого розміру. І нарешті, в губерніях Київській, Подільській та Волинсь­кій дрібнопомісними власниками вважалися ті, які володіли менш як 40 ділянками корінного наділу1.

Поземельне упорядкування селян дрібнопомісних власників передбачало наділення землею тільки тих із них, які користували­ся землею до визволення. Це означало, якщо напередодні реформи поміщик забирав у селянина наділ, переводив його на «місячину»

1 Российское законодательство X—XX веков. — Т. 7. — С. 343.

409

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

або в двірські, то такий селянин позбавлявся права на одержання земельного наділу. Дрібнопомісні поміщики звільнялися від приріз­ки землі селянам навіть в тому разі, коли їхні наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості.

Прагнучи полегшити поземельне упорядкування селян дріб­нопомісних власників, Додаткові правила надавали селянам, не на­діленим землею, право протягом двох років переселятися на казен­ні землі. Однак реалізувати це право було дуже важко, бо пересе­лятися дозволялося тільки в такі казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних по­вітах і 15 десятин — у багатоземельних. Селянам дрібнопомісного маєтку, які користувалися земельними наділами, також дозволяло­ся «водворяться на казенных землях» або скористатися пільгами для двірських людей на загальних підставах. В обох випадках зем­ля, що була в користуванні селян, після їх переселення негайно по­верталася поміщикам у їхнє довічне розпорядження. І нарешті, дрібнопомісним власникам надавалося право безпосередньо пере­давати селян з їхніми наділами в скарбницю за певну винагоро-ДУ — суму капіталізованого оброку.

Становище так званих фабричних селян (так називалися се­ляни, які відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах) регулювалося особливими «Дополнитель­ными правилами о приписанных к частным горным заводам людях ведомства Министерства финансов». Такі селяни з моменту укла­дання статутної грамоти, але не пізніше двох років від дня проголо­шення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умо­вах, що й інші групи населення. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах двір­ських людей. Дещо своєрідними були умови звільнення гірничоза­водських робітників. їх поділяли на два стани: 1) майстрових і 2) се­лянських робітників. Заводські майстрові, тобто ті, хто виконував технічні гірничозаводські роботи, що вимагали певної кваліфікації, звільнялися з садибою і польовим наділом, який не міг перевищу­вати встановлених Додатковими правилами розмірів. Селянські ро­бітники, які виконували різні допоміжні роботи, протягом трьох ро­ків переводилися на оброк. За надані угіддя майстрові сплачували оброк в касу заводу. Ті з них, які мали садибу й польовий наділ, продовжували ними користуватися, а ті, хто їх не мав, прирівнюва­лося до двірських селян.

410

Г

§ 1. Суспільний лад

Ставши на шлях скасування кріпосного права, уряд поширив основні положення реформи 1861 р. на удільних та державних се­лян. Згідно зі спеціальним Положенням від 26 червня 1863 р. усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду се-лян-власників. їм надавалося право негайного викупу наділу, що значився за ними у табелях поземельного збору податків. У тих се­лах, де такого табеля не було, розмір наділу визначався за вищою або указною нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо се­лянин користувався наділом, меншим за цю норму, за ним закріп­лювався зменшений наділ. Усі інші питання вирішувалися на основі принципів, установлених для колишніх поміщицьких селян.

Розроблення проектів законів про державних селян затягну­лося на кілька років. Це було пов'язано із польським повстанням 1863—1864 pp. і проведенням додаткових реформ у Литві, Білорусії та на Правобережній Україні. Закони, що стосувалися державних селян, були опубліковані лише 18 січня та 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання міністерства державно­го майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні за­гальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. 24 листопада 1866 р. було прийнято інший закон, що визначав порядок поземельного устрою державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн душ1. За цим законом державні селяни дістали однаковий правовий статус з колишніми поміщицькими селянами. Однак для них вводилися тя­жчі умови викупу землі. Викуп дозволявся тільки одноразовий з повною сплатою суми. Ніяких кредитів державним селянам не на­давалося. За ними закріплювалися ті землі та угіддя, що перебува­ли в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку ду­шу в малоземельних і 15 десятин — в багатоземельних місцевостях. Селянські наділи обкладалися щорічно державним оброчним пода­тком, розмір якого в багатьох місцевостях України зріс на 10—15%. Охороняючи фіскальні інтереси держави, закон зберігав общинну форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідаль­ність усіх членів громади за несплату податків. Слід зазначити, що ця система вводилася і там, де раніше громад не було. Розмір відве­деної общині землі і державного оброчного податку фіксувався в спеціальних записах, на складання і набуття чинності якими був установлений шестирічний строк.

Специфіка реалізації реформи на Правобережній Україні по­лягала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними

1 Історія України: нове бачення. — Т. 1. — С. 274.

411

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ 1. Суспільний лад

селянами земельних наділів. Під час визначення розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними ко­місіями (цю суму селяни мусили вносити у скарбницю в постійному і незмінному розмірі до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та Правобережної України переводилися на обов'язковий викуп лише законом 1886 р. Отже, тільки з цього часу вони ставали селянами-власниками. Протягом невизначеного строку більшість удільних і державних селян перебувала у проміжному стані між тимчасовозо­бов'язаними і селянами-власниками. Зберігалося виконання цими розрядами селян ряду феодальних повинностей (передусім сплати оброчного податку), які прирікали їх на розорення та пригноб­лення1.

Несприятливі наслідки реформи 1861 р. були різноманітними: наділи селян зменшилися порівняно з дореформеними, а платежі, порівняно з колишнім оброком, зросли; община фактично втратила свої права на користування лісами, луками, водоймищами тощо.

Водночас поряд з окремими несприятливими наслідками ре­форми, визначальним у ній був її буржуазний характер. Незважа­ючи на збереження численних кріпосницьких пережитків, на свою незавершеність, селянська реформа була за своїм характером бур­жуазною. Вона підірвала монопольне право дворян на землю і ство­рила умови для розвитку буржуазного землевласництва, скасувала особисту залежність селянства від поміщиків і відкрила широкі мо­жливості для формування армії резервної робочої сили, необхідної для розвитку промисловості, транспорту, капіталістичного сільсь­кого господарства, стала значним кроком уперед на шляху пере­творення феодального права в буржуазне.

Важливим результатом реформи 1861 р. було подальше роз­ширення внутрішнього і зовнішнього ринків, залучення у сферу то­варно-грошових відносин не тільки промисловиків і великих земле­власників, а й основної маси селянства. Отже, реформа 1861 р. сприяла швидшому розвиткові капіталізму в усіх сферах суспіль­ного виробництва.

В Україні, як і в центральних районах Росії, сповна виявилися усі ці риси. Утвердження нового капіталістичного суспільно-еконо­мічного ладу тут також означало інтенсивний розвиток усієї еконо­міки — промисловості, сільського господарства, торгівлі тощо.

Уже з другої половини 60-х років XIX ст. в Україні почина­ється швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, що

1 История Украинской ССР. В 10 т. — Т. 4. — С. 300—301. 412

поглинала дрібнотоварне й мануфактурне виробництво. Загалом розвиток капіталізму в промисловості України йшов швидкими темпами, що сприяло перетворенню України, особливо її Півдня, в один з найбільш промислово-розвинутих районів країни.

Про високі темпи промислового розвитку свідчать такі дані: якщо у 1869 р. в Україні налічувалося 3712 промислових і кустар­но-ремісничих підприємств, то у 1900 р. — 5301і.

Початок капіталістичної індустріалізації характеризувався прямим втручанням держави в економіку, зокрема у формі фінан­сування залізничного транспорту, прямої підтримки галузей, що мали загальноросійське значення (металургія, машинобудування). Інтенсивне залізничне будівництво 70—80-х років сприяло більшо­му відкриттю внутрішнього ринку для фабричної промисловості, розвиткові нових галузей рейкопрокатного виробництва, транспор­тного машинобудування та ін.

Селянська реформа 1861 р. створила джерело дешевої робочої сили, забезпечила надзвичайно високу норму її експлуатації. Це приваблювало іноземний капітал, який залучався до розвитку ве­ликої машинної індустрії через скуповування акцій російських компаній, фінансування вітчизняних підприємств тощо.

Все це обумовило досить швидкі темпи промислового розвит­ку і в Росії, і в Україні.

Уже в 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни в струк­турі промисловості України: суконні, полотняні галузі поміщицької промисловості, вотчинні мануфактури займають другорядні позиції або зовсім припиняють своє існування, зате зростає видобування кам'яного вугілля, розвивається металургія і машинобудування.

Найбільшими районами розвитку металообробної та машино­будівної промисловості в Україні були Херсонська, Харківська, Ка­теринославська та Київська губернії. З кінця 60-х років почався швидкий розквіт вугільної промисловості Донбасу. Особливого роз­маху капіталістичне підприємництво набуло у зв'язку з будівницт­вом залізничних шляхів, що перетинали Південь України. У 1872 р. англійський підприємець Джон Хьюз (Юз) побудував у Бахмутсь-кому повіті великий металургійний завод, поблизу якого виросло робітниче селище Юзівка (нині Донецьк)2.

1 Крушипський В. Ю., Левепець Ю. А. Історія України. Події. Факти. Дати. — К., 1993. — С 74.

2 ПоАонсъка-Василенко Н. Історія України. — Т. 2. — С. 345.

413

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ 1. Суспільний лад

У 60—80-ті роки Україна стає головним центром харчової промисловості в усій Російській імперії. Особливо технічно розви­нутими галузями були цукрова, спиртогорілчана, борошномельна.

Районами цукроваріння загальноросійського значення були Київщина і Поділля. На початку 90-х років на Правобережжі і Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли бли­зько 21 млн пудів цукру (85% загальноросійського виробництва). У1887 р. у Києві відбувся з'їзд власників цукрових заводів, на яко­му було утворено Синдикат цукрозаводчиків1.

Донецький басейн став головною вугільною базою Російської імперії. Наприкінці XIX ст. Україна постачала 20 млн тонн вугілля щорічно, що становило 70% цієї продукції Російської імперії. Важ­ливе значення мало створення в Україні власної залізорудної бази, У середині 80-х років основним районом видобування руди стало Криворіжжя. В Україні було побудовано чотири великих металур­гійних заводи, частка яких у загальному виробництві Російської ім­перії досягла 40,7%, в той час як Урал давав лише 35,8%2. Отже, відтісняючи Урал, Південь України перетворюється в основну ву­гільно-металургійну базу.

В Україні відбувалося швидке зростання капіталістичної ма­шинобудівної промисловості. Україна стає головним районом сіль­ськогосподарського машинобудування, найбільшими центрами яко­го були Харків, Катеринослав, Київ, Одеса, Олександрівськ.

До середини 90-х років в Україні склалися промислові райони загальноросійського значення: Правобережжя — з розвинутою цу­кровою та іншими галузями харчової промисловості, а також ма­шинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізько-Прид-ніпровський район з розвинутою залізорудною та марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням і Донбас — з розвинутою вугільною, металургійною промисловістю3. Слід ще ви­окремити Харківський район (машинобудування, цукрова промис­ловість) та Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобуду­вання, харчова промисловість)4.

Розвиток капіталізму супроводжувався в Україні швидким зростанням міст і міського населення. Саме в містах розвивалися промисловість і торгівля, працювала значна кількість ремісників.

1              Крушинський В. Ю., Левенець Ю. А. Історія України. Події. Факти. Дати. — С 78.

2              Крип'якевич І. П. Історія України. — Львів, 1982. — С. 295,

3              Довжук І. В. Металургійна промисловість Донбасу в кінці 80—90 pp. XIX ст. //

Вісник Східноукраїнського Державного університету. — 2000. — № 2. — С. 27.

4              Історія України. Курс лекцій. — К, 1991. — Кн. 1. — С 459.

414

Узагалі з 1863 до 1897 р. чисельність міських жителів в Україні зросла з 1461,6 тис. до 2988,1 тис. осіб1. Такі міста, як Київ, Харків, Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв та ін., стали не тільки значними промисловими центрами, а й великими культурними оди­ницями2. У цих містах засновувалися торговельні біржі, здійснюва­лися оптові торговельні операції, налагоджувалася кредитна систе­ма, створювалися торговельні фірми. Центром оптової ярмаркової торгівлі став Харків, яскраво виражений торговельний характер мали Полтава, Житомир та ін.

Швидкий розвиток капіталістичної промисловості, зростання міського населення, розширення внутрішнього ринку, збільшення зовнішньої торгівлі впливали на характер і структуру сільськогос­подарського виробництва. Долаючи пережитки кріпосництва у ви­гляді поміщицьких латифундій, відробітків, викупних платежів то­що, капіталістичні відносини поширювалися на всі галузі сільського господарства, викликаючи зміни як у формах земельної власності, так і у взаємовідносинах різних соціальних груп у процесі виробни­цтва. Землеробство України впродовж пореформеного періоду все більше втягувалося в торговельний оборот і поступово перетворю­валося в капіталістичне.

У другій половині XIX ст. в Україні відбувалися корінні зміни в розподілі земельної власності. З 1863 р. до 1902 р. у ринковий обіг в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Незважаючи на збереження поміщицьких прав на володіння землею, відбувалося активне витіснення дворянського землеволо­діння буржуазним. Дворянська земля переходила в руки купців, духовенства, багатих селян. За час з 1877 р. до 1905 р. заможні се­ляни придбали у дворян близько 4,5 млн десятин, збільшивши своє землеволодіння майже в чотири рази. Головну ініціативу у цьому відношенні виявило багате селянство степової України3.

Отже, капіталізм, розвиваючись у глибину і в ширину, посту­пово знищував залишки феодальних форм землевласництва. У про­цесі капіталістичного розвитку земля дедалі більше втягувалася в ринковий обіг, перетворюючись у товар.

Створення буржуазної земельної власності як нової форми землеволодіння неминуче вело до.суттєвих змін у матеріально-тех­нічній базі сільського господарства України,  насамперед у зна-

1              История Украинской ССР. В 10 т. — Т. 4. — С. 327.

2              Черный Д.  Я.   Городское  население  Украины  в  начале  XX  века  //  Вопросы

истории. — 2000. — № 11— 12. — С. 145—146.

3              Крип'якевич L П. Історія України. — С. 294.

415

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ L Суспільний лад

ряддях праці, які поновлювалися протягом усього пореформеного періоду. Цьому сприяли, з одного боку, імпорт в Україну і Росію сільськогосподарської техніки з розвинутіших у промисловому від­ношенні західноєвропейських країн, з іншого боку — прогрес влас­ного українського сільськогосподарського машинобудування.

Виробництво сільськогосподарської техніки (молотилок, жа­ток, плугів) зросло на Півдні України протягом 1870—1890 pp. у 12 разів. Причому сільськогосподарська техніка поступово впрова­джувалася і в заможних селянських господарствах, зокрема, на фермах колоністів і багатіїв, найпоширеніших у південних губер­ніях та деяких інших місцевостях України1.

Відбувалося швидке збільшення посівних площ, зростало ви­робництво пшениці й цукру в селянських господарствах. У 1896— 1900 pp. в Україні в середньому збирали 88,8 млн четвертин зерно­вих, у тому числі в поміщицьких економіях — 40,2 млн і в селянсь­ких господарствах — 48,6 млн четвертин зернових. Значна частина зерна реалізовувалася на ринку2.

Зміни у суспільному ладі в пореформений період. Скасуван­ня кріпосного права, утвердження приватної власності і розвиток капіталістичних відносин викликали серйозні зміни у суспільному ладі і України, і Росії. Починається розклад колишніх станів фео­дального суспільства, яким доводилося пристосовуватися до нових умов капіталістичного розвитку. З'являються нові суспільні класи, які прагнуть посісти своє місце у соціальній структурі суспільства.

Ці процеси знайшли своє відображення у Зводі законів Ро­сійської імперії, який поділяв усе населення на чотири головні групи людей: 1) дворянство, 2) духовенство, 3) міські обивателі, 4) сільські обивателі3. Стосовно цієї градації і визначалися «права стану» для кожної з цих груп з урахуванням змін, що відбувалися у цей час.

Селянство, віднесене пореформеним законодавством до роз­ряду сільських обивателів, зазнало найбільших змін свого правово­го статусу.

Згідно із Загальним положенням про селян, які вийшли з кріпосної залежності, селянам і двірським людям надавалися права стану вільних сільських обивателів як особисті, так майнові4. Інши-

1              История Украинской ССР: В 10 т. — Т. 4. — С. 336.

2              Історія України. Курс лекцій: — Кн. 1. — С. 447.

3              Реформы или революция? Россия 1861—1917 // Материалы международного кол­

локвиума историков. — СПб., 1992. — С. 72.

4              Российское законодательство X—XX веков. — Т. 7. — С. 37.

416

ми словами, селяни включалися в категорію вільних сільських оби­вателів. Це означало, що колишній кріпосний селянин, у якого раніше поміщик міг відібрати усе його майно, а його самого прода­ти, віддати у заставу, подарувати, програти в карти, здати поза чергою в рекрути, без усякої з боку селянина вини заслати до Си­біру, не тільки дістав можливість вільно розпоряджатися своєю особистістю, а й набував чимало інших особистих і майнових прав.

Особисті права. Особливу значущість мало надання селянам особистої волі. Як зазначалося у Правилах про порядок введення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності, вже з моменту оприлюднення Положень, ще до набуття чинності статут­них грамот селянам надавалися досить суттєві особисті права: мо­жливість брати шлюб і користуватися усіма сімейними правами на підставі загальних узаконень, не питаючи попередньої згоди по­міщика, як це було раніше. Поміщики з цього часу втрачали право переселяти селян з одних земель на інші (переселення могло відбу­тися лише на підставі правил, установлених місцевими Положен­нями); віддавати селян і двірських людей стороннім особам в услу-жіння або для іншої роботи, а також віддавати малолітніх дітей се­лян для навчання ремісництву або на виховання без згоди їхніх батьків; віддавати селян і двірських людей без належного дозволу у виправні установи або в розпорядження уряду.

Селяни-власники одержували також такі «права за станом»: брати участь на сходах у складанні мирських вироків і в громадсь­ких виборах, обіймати громадські посади; переходити в інші стани і товариства; поступати на військову службу і найматися в рекрути на загальній для сільських обивателів підставі, відлучатися з місця проживання з додержанням правил, установлених загальними за­конами; віддавати дітей в загальні навчальні заклади; поступати «на службу по учебной, ученой и межевой частям» на підставі пра­вил, установлених для вільних податних станів. Як зазначалося в Загальному положенні, селяни можуть бути позбавлені прав стану або обмежені в цих правах лише як за рішенням суду або за виро­ком товариства1.

Права щодо майна вільних селян також були значними. Пе­редусім селяни дістали можливість викупити у власність їх приса­дибну осілість, що мала значну цінність. У губерніях Лівобережної України (Чернігівській, Полтавській, Харківській) і Правобережної України (Київській, Подільській, Волинській) згідно з місцевим По­ложенням до складу селянської присадибної осілості входила вся

417

1 Российское законодательство X—XX веков. — Т. 7. — С. 43. 27 3-382

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ 1. Суспільний лад

земля у межах села або селища, що була під селянськими жилими, господарськими, промисловими, громадськими та всілякими інши­ми будівлями. Поняттям присадибної осілості охоплювалися також розташовані у межах села або селища селянські городи, сади, коно-плянники та інші угіддя. Крім того, за згодою поміщиків селяни мог­ли понад присадибну осілість придбати у власність, на підставі за­гальних законів, польові землі та інші угіддя, відведені їм у постій­не користування.

З моменту підписання Маніфесту 19 лютого 1861 р. та інших документів реформи селяни мали право придбати у власність рухо­ме й нерухоме майно, а також відчужувати його, віддавати в заста­ву і взагалі розпоряджатися ним з дотриманням загальних узако­нень. Подібні права отримувало й сільське товариство в цілому, яке, придбавши землі у власність, могло поділити їх між домогос-подарями або залишити ці землі в загальному володінні.

Селяни (як кожен окремо, так і цілими товариствами) дістали право укладати усілякі дозволені законом договори, зобов'язання тощо: з приватними особами без обмеження суми з одного й іншого боку; зі скарбницею, причому щодо предметів селянської промис­ловості без сплати гільдійських мит, а з одержанням установленого на торгівлю свідоцтва — щодо різноманітних справ на загальних для всіх вільних селянських обивателів підставах.

Надавалася свобода торговельно-підприємницької діяльності. Селяни діставали права, передбачені статутами Торговельним і Фабричним: займатися торгівлею без одержання торговельних сві­доцтв і сплати мита, відкривати й утримувати на законній підставі фабрики і різні промислові, торговельні і ремісничі заклади, запи­суватися в ремісничі цехи того чи іншого міста (але залишаючись при цьому у своєму званні селянина), займатися ремеслом у своїх селищах і продавати свої вироби як в селищах, так і в містах; всту­пати в гільдії і торговельні розряди1.

Селянам Правобережної України надавалося право, не запи­туючи на те особливого дозволу ні у поміщика, ні у товариства, влаштовувати й утримувати на своїй присадибній землі постоялі двори, промислові і торговельні заклади.

Усе рухоме майно селян — свійська та робоча худоба, земле­робські знаряддя тощо належали селянам. «Приобретенными в соб­ственность землями крестьянского надела и выкупленными усадь-

1 Предпринимательство и предприниматели России. — С. 47. 418

бами крестьяне пользуются и распоряжаются как своим достояни­ем»1 з тим обмеженням, що впродовж перших дев'яти років з часу затвердження Загального положення ці землі не могли бути відчу­жені або віддані як застава стороннім особам, котрі не належали до певного сільського товариства. Землі, будинки та інше нерухоме майно (крамниці, млини тощо), придбані селянами до реформи 19 лютого 1861 р., на ім'я їхніх поміщиків, визнавалися власністю селян за ствердженням самих поміщиків або за рішенням мирового посередника на підставі особливих правил.

Під час вирішення питань, пов'язаних із спадкуванням селян­ського майна, як і під час вирішення низки інших майнових справ (наприклад, опіки, розподілу майна між братами, відокремлення одного з них із сім'ї тощо), закон допускав застосування норм зви­чаєвого права, чинних у даній місцевості.

Важливі права закріплювалися за селянством у сфері судо­чинства, в галузі цивільного і кримінального процесів. Селянам на­давалася ціла низка прав з позовів, скарг, клопотань та суду. У спра­вах цивільних селяни могли домагатися своїх прав, вчиняти позови та тяжби, відповідати за себе особисто або через повіреного та ін. У справах кримінальних і поліцейських можна було подавати скар­ги й охороняти свої права усіма дозволеними способами, бути свід­ками і поручителями. Характерно, що селяни дістали право позову і скарги не тільки на сторонніх осіб, а й на власника землі, на якій вони були поселені, тобто на свого колишнього поміщика.

Селяни не могли бути піддані жодному покаранню інакше як за вироком суду або за законним розпорядженням поставлених над ними урядових та громадських властей. Передбачався судовий по­рядок розгляду спорів між селянами, проте дозволялося звертати­ся і до поміщика, якщо вони того бажали.

Взагалі, втручання поміщика у справи селян зберігалося впро­довж тривалого часу. На період тимчасовозобов'язаного стану збе­рігалося, наприклад, право вотчинної поліції поміщика. Він мав право бути присутнім, якщо побажає, під час слідства щодо селян за провини і злочини. Від поміщика залежала видача паспортів се­лянам, які йшли на заробітки.

Отже, і після звільнення селяни залишалися відособленим нижчим податним станом2, який був зобов'язаний сплачувати поду­шну подать, відбувати державні повинності, в тому числі (до рефор-

1              Свод законов Российской империи. — Т. 9. — Ст. 732.

2              Історія України: Курс лекцій. — С. 443.

27*3-382

419

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ 1. Суспільний лад

ми 1874 р.) і рекрутську. І все-таки надання селянам як особистих прав, так і майнових відкривало простір селянському підприємницт­ву, створювало сприятливіші умови для розвитку капіталізму.

Правовий статус селянства не залишався незмінним. На нього вплинули наступні буржуазні реформи. Внаслідок проведення зем­ської реформи 1864 р. селяни шести українських губерній — Хар­ківської, Полтавської, Чернігівської, Херсонської, Катеринославсь­кої і Таврійської — дістали можливість обирати гласних земських повітових зборів. За судовою реформою 1864 р. селяни, які прослу­жили не менше восьми років у сільській адміністрації, могли стати присяжними засідателями. І нарешті, військова реформа 1874 р. за­мінила для селян рекрутську повинність військовою.

Усі ці перетворення не тільки розширювали права селян, а й сприяли консолідації селянства, стиранню відмінностей між коли­шніми поміщицькими, удільними та державними селянами. Щопра­вда, в період контрреформ законом від 12 липня 1889 р. цивільно-правова дієздатність селян була поставлена в залежність від запро­ваджених за цим законом земських дільничних начальників.

Дворянство. Селянська реформа 1861 р. підірвала феодальні основи суспільства (монополію поміщиків на землю, на працю се-лян-кріпаків), однак водночас вона зберегла і привілеї, і політичну владу у дворянства.

«Свод законов Российской империи», як і раніше, ставив дво­рянство на перше місце в переліку станів, зберігаючи за ним зван­ня «благородного»1. Одночасно вищий стан імперії не був чимось однорідним. Якщо наприкінці XIX ст. поділ дворянства на розряди втратив своє практичне значення, то розбіжність між потомстве-ним дворянством і особистим, навпаки, навіть посилилася. Причому ядром стану було потомствене дворянство, особисті дворяни мали значно менше прав. Що стосується українського дворянства, то во­но в правах і привілеях було повністю урівнене з російським. Що­правда, національний склад дворянства помітно змінився у зв'язку зі збільшенням в Україні числа російських поміщиків, які придба-вали тут землі на встановлених царським урядом пільгових умовах. Чиновникам-дворянам і поміщикам з центральних губерній Росії надавалися особливо вигідні умови придбання у власність та орен­ду земель Правобережної України.

■ Ст. 2, 15.

1 Свод законов Российской империи. — Т. 9. -420

У пореформений період відбувається поділ дворянства на дві верстви. Певна частина поміщиків і в Україні, і в Росії стала на шлях перебудови свого господарства на капіталістичній основі, бра­ла участь у розвитку окремих галузей виробництва. В Україні — насамперед з переробленням сільськогосподарської продукції, при цьому поміщики перетворювались у велику землевласницьку бур­жуазію1. Але значна частина середніх і дрібних поміщиків не змог­ла пристосуватися до нових умов. Великі суми, одержані як «ви­куп» за земельні наділи, вони не змогли використати для поліп­шення і перебудови свого господарства. Існуючи на відсотки від капіталу, практикуючи відробну систему як основу свого господа­рювання, ці поміщики часто були вимушені продавати свою землю. Кризу такого поміщицького господарства посилювало «перевироб­ництво» пшениці в Північній Америці, Аргентині, Канаді. Ціни на пшеницю на російському ринку падали, і тому багато поміщицьких маєтків було продано, в тому числі й селянам. З кінця 70-х років особливий розмах набув розпродаж землі на Лівобережній Україні. Як наслідок, якщо у 1877 р. дворянству належало 16 млн десятин, то у 1892 р. — вже тільки 12,2 млн десятини2.

Втім, це зовсім не означало втрати дворянством панівного ста­новища в економічному житті країни. Помісне дворянство зберігало в своїх руках величезну земельну площу, значні кошти у вигляді викупних платежів, іпотечних позик, доходів від здавання землі в оренду тощо. Зберігалися права земельних власників на надра зем­лі. Величезну допомогу надавав заснований у 1885 р. «для под­держания землевладения потомственного дворянства» Державний земельний банк, який надавав на пільгових умовах довгострокові позики під заставу маєтків представникам цього дворянства3. Еко­номічну могутність дворянського стану збільшували й доходи від капіталістичного підприємництва4.

Колишні пільги і привілеї дворянства не тільки збереглися, а й доповнилися новими. Дворянин користується усіма правами і перевагами свого звання, — стверджував закон. Без суду його не могли позбавити ні життя, ні прав стану. Дворянин звільнявся від будь-якого тілесного покарання, від особистих податей. Потомстве-

1              Лозянсъка Т. І. Соціальне походження промислової буржуазії України в XIX ст. //

УІЖ. — 1996. — № 2. — С. 71.

2              Полонсъка-Василенко Я. Історія України. — Т. 2. — С. 341.

3              Предпринимательство и предприниматели России. — С. 91.

4              Карелии А. Л. Дворянство в пореформенной России. 1861—1904. — М., 1979. — С. 131.

421

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ 1. Суспільний лад

ний дворянин міг «приобретать законными способами все без изъя­тия роды имуществ движимых и недвижимых»1.

Дворянство зберігало свою корпоративну організацію, склада­ючи в кожній губернії окреме дворянське товариство. Очолювались вони губернськими та повітовими зборами, куди входили тільки потомствені дворяни. Особливо значну роль відігравали губернські збори, на яких дворянство обирало зі свого середовища деяких місцевих губернських та повітових чиновників. Наприклад, у Пол­тавській і Чернігівській губерніях дворянством обиралися голови і члени межових палат і комісій. Як було сказано в «Своде законов Российской империи», «дворянству дозволяется назначать в раз­ные, от выборов его зависящие должности, и находящихся в госу­дарственной гражданской службе чиновников»2.

Найвищий стан у пореформений період зберігав командні по­зиції в державному апараті. Посадовим привілеям дворян російське законодавство приділяло особливу увагу, приписуючи усім урядо­вим органам заохочувати молодих дворян до вступу на державну службу. Помісне і служиле дворянство призначалося на вищі дер­жавні посади. їх представники були членами Державної Ради, міністрами, губернаторами, обіймали впливові посади в придворних відомствах та ін., у певний спосіб впливаючи на характер діяльності російської бюрократії.

Військова служба дворянства і в пореформені роки за тради­цією продовжувала вважатися найпочеснішою. Цього погляду до­тримувався і уряд. «Покликанням, що історично склалося, нашого дворянства завжди було служіння державі, — зазначала у 1898 р. Особлива нарада у справах дворянського стану, — причому голов­ним поприщем цього служіння споконвіку була служба військова. У давнину майже весь корпус офіцерів складався з дворян»3. Для дворян, які закінчили військову кар'єру, як і колись, широко прак­тикувалося призначення на вищі цивільні посади.

Військові перетворення у пореформеній Росії і, зокрема, ре­організація підготовки офіцерського корпусу, не знищили станові привілеї та пільги дворянства. Так, засновані у 1864 р. військові гімназії мали переважно станово-дворянський характер. Згідно з Положенням 1866 p., мета їх полягала в тому, щоб «надати дітям дворян, які призначаються на військову службу, підготовчу загаль­ну освіту» і підготувати їх до вступу в училища. Випускники таких

1              Свод законов Российской империи. — Т. 9. — Статті 309, 313—316, 320.

2              Там само. — Ст. 226.

3              Корелин А. П. Дворянство в пореформенной России. — С. 77.

422

військових гімназій у першу чергу і без іспитів зараховувалися до військових училищ. При цьому дворянські товариства продовжува­ли утримувати за собою ще до 1861 р. певну кількість вакантних місць для дворянських стипендіатів. Перетворення у 1882 р. війсь­кових гімназій в кадетські корпуси не змінило становища, бо кіль­кість дітей осіб вищого стану досягала тут 80%, а в Пажеському корпусі частка вихованців з потомствених дворян досягла 100%.

Частка потомствених дворян у загальній чисельності класних чиновників системи місцевого управління становила наприкінці XIX ст. близько 30%. При цьому в руках представників дворянства зосереджувалися майже всі відповідальні посади. Ця ланка управ­ління в галузях, найближчих до інтересів помісного дворянства, пе­ребувала під впливом і навіть в певній залежності від дворянських товариств, що становило вельми важливу частину юридичного і по­літичного статусу дворянського стану.

Наприклад, переважне право на обіймання дуже поважної по­сади мирового посередника, на якого покладалося завдання введен­ня в дію Положень про селянську реформу, надавалося місцевим потомственим дворянам-поміщикам, які володіли не менше 500 де­сятин землі. Саме ж право обрання посередників діставали місцеві дворянські товариства і губернатори. Після впровадження інститу­ту мирових суддів формування його як за цензовими умовами, так і за системою відбору кандидатів, фактично віддавалося в руки по­місного дворянства. Після скасування у 1874 р. інституту мирових посередників і передачі їхніх обов'язків знову заснованим повіто­вим з селянських питань присутствіям сповна виявилася поміщи­цька орієнтація цих нових установ. Введення у 1889 р. посади діль­ничих земських начальників не внесло істотних змін, бо переважне право на заміщення цієї посади надавалося місцевим потомственим дворянам. Крім того, організація і система виборів у земські устано­ви також забезпечували перевагу дворянству. Земська контрре­форма 1890 p. створила умови для ще більшої переваги дворянства в земствах.

Отже, у пореформений період дворянство змогло зберегти за собою монополію прав і колишній довгий перелік корпоративних і особистих прав та привілеїв.

Духовенство, як і дворянство, було привілейованим станом. Після селянської реформи 1861 р. воно зберегло свої права, стани і привілеї. Особи духовного звання звільнялися від усіх особистих податей, від рекрутської, потім військової повинності, не піддава­лися тілесним покаранням тощо. Представники духовенства в ок-

423

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ 1. Суспільний лад

ремих випадках підлягали тільки суду духовному, а в інших — су­дилися в загальних судових установах. У законодавчому порядку встановлювалося, що особи духовного звання можуть придбавати та відчужувати усіма законними способами землі і будинки в сели­щах та містах1.

Українське православне духовенство, користуючись такими самими правами стану і привілеями, як і російське, водночас відчу­вало на собі усі негативні наслідки політики русифікації. Святій­ший Синод забороняв будувати церкви в українському стилі, вико­ристовувати український стиль під час малювання ікон, прикраша­ти церкви статуями тощо.

Накази 1863 р. і 1876 р. забороняли видавати в Україні книги духовного змісту українською мовою2.

Міське населення. Російське законодавство визначаючи пра­ва стану, зарахувало усі розряди міського населення до однієї кате­горії міських обивателів. Цим поняттям охоплювались, зокрема: 1) почесні громадяни, 2) гільдійське купецтво, 3) міщани, або посад­ські, 4) ремісники, або цехові, 5) робочі люди3. Перепис населення міст підтверджує подібний становий склад міських обивателів і дає можливість визначити статус кожної з цих груп.

Привілейовану верхівку міського населення становило дво­рянство. Серед його представників були вище чиновництво, власни­ки нерухомого майна, рант'є, які жили на доходи з капіталу. Дво­рян можна було зустріти в середовищі вільних професій, адмініст­рації різного роду установ і підприємств. Частка дворян у містах була значно більшою, ніж загалом по країні4.

Низкою переваг користувалися і почесні громадяни, які по­ділялися на потомствених і особистих. Вони звільнялися від подуш­ного окладу, до них не застосовувалися тілесні покарання тощо.

У пореформені десятиріччя в містах зріс кількісно і збільшив капітали купецький стан, що формувався головно з міщан і розба­гатілого селянства. Національний склад купецтва в Україні був строкатим. Чисельність купецтва невпинно зростала. Якщо у 1861— 1862 pp. у містах України було оголошено понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже у 1882 р. кількість їх зросла до 16290. Торгівлею почали займатися і дворяни^ і селяни, і ремісники. У привілейова-

1              Свод законов Российской империи. — Т. 9. — Ст. 377.

2              Полонсъка-Василенко Я. Історія України. — Т. 2. — С. 361, 363.

3              Свод законов Российской империи. — Т. 9. — Ст. 494.

4              Реформы или революция? Россия 1861—1917. — С. 74.          .'■■

424

ному становищі перебувало гільдійське купецтво, особливо купці першої та другої гільдій.

Значну частину міського населення становили міщани. Вони займалися торгівлею і підприємництвом, служили в державних і приватних установах, працювали на фабриках і заводах, у магази­нах, на залізниці тощо.

Працювало в містах чимало ремісників, діяли, як правило, не­величкі майстерні з двома-п'ятьма робітниками. Ремісники об'єдну­валися в цехи. В українських містах цеховий устрій зберігався про­тягом усієї другої половини XIX ст. Ремісники забезпечували пере­валено потреби населення в одязі, посуді, дрібному господарському інвентарі тощо. Так, в Одесі у 1890 р. зафіксовано 25 цехів з 79 ре­місничими професіями, в яких налічувалося 3926 майстрів, 4069 підмайстрів та 2556 учнів. Значними ремісничими центрами були також Миколаїв, Київ, Харків1.

Місто було центром притягання для селянства. Воно порива­лося сюди, долаючи станові обмеження, й українські міста попов­нювалися захожими людьми не тільки з близьких, а й вельми від­далених губерній, в тому числі й з центральної Росії.

Селяни, які оселилися в містах, здебільшого розривали зв'яз­ки з селянським станом і колишнім побутом. їхні діти, хоча й про­довжували вважатися селянами, виступали вже як промислові ро­бітники, підприємці, службовці. Вони ставали міськими жителями, які втрачали, по суті, свою колишню станову належність.

У містах були сприятливішими умови для економічного роз­витку. Відповідно до чинних законів, міські обивателі могли мати у своєму володінні і придбавати: 1) будинки та усяку іншу рухому й нерухому власність у містах і селищах; 2) займатися торгівлею та усякого роду промислами, засновувати фабрики й заводи2. Розви­валися і зміцнювалися капіталістичні відносини, інтенсивнішим був процес класоутворення. Тут зіткнулися між собою два напрями, дві лінії — з одного боку, становість, градація населення за становим принципом, а з іншого — нові класові відносини, побудовані на засадах капіталізму, на ставленні до власності і продажу робочої сили3.

Під впливом капіталізму, що бурхливо розвивався, в місті руйнувалися станові перегородки, на перший план дедалі чіткіше

1              История Украинской ССР. В 10 т. — Т. 4. — С. 328.

2              Свод законов Российской империи. — Т. 9. — Ст. 558.

3              Гуменюк А. О. Соціальна і національна структура міського населення Правобе­

режної України / друга половина XIX ст. // УЇЖ.— 1993. — № 10. — С. 78.

425

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

7

§ 1. Суспільний лад

виступав поділ не за станами, а за зайнятістю, за способом одер­жання доходу і заробітку. Загальна тенденція кристалізації со­ціально-класової структури міст була єдиною і виражалася в появі і зосередженні буржуазії, з одного боку, й розвиткові і зростанні найманих робітників, пролетарів — з іншого.

Буржуазія. Однією з найважливіших змін у соціальній струк­турі суспільства було формування класу буржуазії. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї країни закономірностей. Водночас формування буржуазії в Україні мало особливості, які визначалися рівнем розвитку економіки, спеціалізацією виробницт­ва, положенням регіону в системі всеросійського капіталізму.

Розвиток капіталізму в промисловості, поштовх якому дала реформа 1861 p., створив підґрунтя для кількісного зростання про­мислової буржуазії, нагромадження її капіталів, зміцнення еконо­мічного становища і ролі в житті суспільства. Промислова буржуа­зія поповнювалася вихідцями з різних станів — дворянства, купец­тва, заможного капіталізованого селянства. Важливим джерелом її зростання було купецтво, яке вкладало значні кошти в різні галузі промисловості. В Україні купецький капітал проникав у таку про­відну галузь, як цукроваріння. До середини 80-х років деякі купці зосередили у своїх руках по кілька цукрових заводів1. Чимало куп­ців орендували селянські та поміщицькі землі, щоб почати на них видобування вугілля.

Тісні зв'язки встановлювалися між промисловим і торговель­ним капіталом. Фабриканти часто самі налагоджували збут своїх товарів, а торговельний капітал ставав підґрунтям для створення нових промислових підприємств. Швидко збільшуючи торговельні обороти, використовуючи капіталістичний кредит, торгова буржуа­зія посіла в Україні досить видне місце2.

В Україні клас буржуазії формувався також з представників технічної інтелігенції і частково капіталістів-іноземців, які пересе­лялися в Україну і вкладали свої капітали у важку промисловість: вугільну, металургійну, машинобудівну.

До буржуазії фактично належала і та частина дворянства, яка стала на шлях капіталізації своїх господарств, перетворюючись у власників промислових підприємств. Ці підприємці з числа дво­рян розширювали та удосконалювали своє виробництво, ставали

1              Полопська-Василенко Н. Історія України. — Т. 2. — С. 344.

2              Кругляк Б. А. Торговельна буржуазія в Україні (60-ті роки XIX ст. — 1914 р.) //

УІЖ. — 1994. — № 6. — С. 73, 80.

426

членами акціонерних та майнових товариств, передусім у спирто­горілчаній, цукровій та борошномельній галузях1.

З розвитком капіталізму у сільському господарстві клас бур­жуазії почав поповнюватися вихідцями з селянського середовища2. Сільська буржуазія, або заможне селянство, складалася з само­стійних хазяїв, власників торговельно-промислових закладів, поєд­нувала у своїй господарській діяльності торговельне землеробство з промислами. З'явився особливий тип селянина-підприємця. Дуже інтенсивно відбувалися подібні процеси у Степовій Україні.

Промисловий переворот, що завершився в останні десятиріч­чя XIX ст., подальший розвиток капіталізму в промисловості і тор­гівлі спричинили певні структурні зміни у класі буржуазії. Зрос­тання машинної індустрії, небачена до того концентрація виробниц­тва зумовлювали зосередження великих промислових підприємств в руках окремих капіталістів. Лідером буржуазного класу стає ве­ликий промисловий капітал, що підпорядкував собі і торговельний, і грошовий капітали. Саме внаслідок промислового перевороту завер­шилося формування промислово-торговельної буржуазії як класу.

Проте велика фабрично-заводська промисловість в Україні і після промислового перевороту продовжувала співіснувати з масою дрібних кустарно-ремісничих і мануфактурних закладів. Це обумо­влювалося специфікою розвитку економіки у пореформений пе­ріод, збереженням феодальних пережитків у вигляді багатоуклад­ності господарства.

Дані перепису населення 1897 р. свідчать про таку структуру промислово-торговельного населення дев'яти губерній України. Ве­лика буржуазія становила 289,5 тис. осіб (разом із сім'ями). Серед­ньої буржуазії — заможних хазяїв — в Україні було 413,6 тис. До дрібної буржуазії належало близько 910 тис. осіб. Переважна біль­шість заможних селян належала до дрібної сільської буржуазії. В Україні її разом із сім'ями налічувалося 3,6 млн осіб3. У середо­вищі буржуазії формувався соціальний прошарок буржуазної інте­лігенції — лікарі, адвокати, землеміри та ін.

У період, що розглядається, буржуазія в Україні, як і в ціло­му в Російській імперії, займала досить привілейоване становище. Купецтво звільнялося від подушної податі, користувалося правом оптової і роздрібної торгівлі. Особливе значення для розширеної

1              Магикін О. М. Російське дворянство іноземного походження в промисловості Укра­

їни другої половини XIX — початку XX ст. // УІЖ. — 1998. — № 2. — С. 83—86.

2              Лозянська Т. L Соціальне походження промислової буржуазії України в XIX ст. //

УІЖ. — 1996. — № 2. — С. 71.

3              История Украинской ССР. В 10 т. — Т. 4. — С. 376, 377.

427

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

f

§ 1. Суспільний лад

підприємницької діяльності буржуазії мали фінансова і кредитна реформи, надання підприємцям і торговцям права користуватися різноманітними формами державного кредиту, політика протекціо­нізму, яка проводилася урядом: введення вигідних буржуазії мит­них тарифів, казенні замовлення, гарантовані доходи в деяких га­лузях тощо1.

В Україні функціонували три контори Державного банку — в Києві, Одесі, Харкові і близько 20 його відділень в інших великих містах. І хоча значна частина коштів Державного банку направля­лася поміщикам, поступово питома вага Банку в кредитуванні тор-говельно-промислового обороту зростала. В цей час створювалася і система приватних кредитних установ. Вона включала приватні ак­ціонерні банки, міські комерційні банки, товариства взаємного кре­диту, кредитно-ощадні товариства. В Україні, наприклад, було 10 акціонерних банків: Київський приватний комерційний банк, Харківський торговий, Південноросійський промисловий, Одеський обліковий та ін.2.

Велика промислово-торговельна буржуазія України являла собою згуртовану соціальну групу, об'єднану спільними інтересами одержання максимальних прибутків від експлуатації мас і природ­них ресурсів. Проте, незважаючи на свою економічну могутність в умовах панування царату і дворянства, буржуазія не мала усієї по­вноти політичних прав, що відбивалося на її економічному станови­щі. Прагнучи знайти шляхи свого класового оформлення, намагаю­чись впливати на економічну політику уряду, буржуазія стає на шлях створення представницьких організацій великого капіталу. Саме в Україні виникло одне з таких об'єднань — З'їзди гірни­чопромисловців Півдня Росії3. Ця організація об'єднувала вели-КУ буржуазію кількох провідних галузей промисловості Донбасу, її перший з'їзд відбувся у 1874 р. у Таганрозі, наступні проводили­ся здебільшого у Харкові. На цих з'їздах розглядалося широке коло економічних проблем. Завдяки діяльності подібних представниць­ких організацій зростали і зміцнювалися зв'язки великої буржуазії з урядом, який починав прислуховуватися до її вимог.

Робітничий клас. Новим явищем у соціальній структурі поре-форменого суспільства була поява пролетаріату — класу найма­них, формально вільних робітників, вимушених продавати свою ро­бочу силу капіталістам.

1              Історія України: Курс лекцій. — Кн. 1. — С 460.

2              Предпринимательство и предприниматели России. — С. 91, 93, 95.

3              Реформы или революция? Россия 1861—1917. — С. 217.

Зростання видобутку вугілля, залізної руди, безперервне зро­стання виплавки чавуну та сталі, розвиток виробництва цукру тощо обумовили швидкий процес формування робітничого класу України. У 1897 р. український пролетаріат налічував 1480 тис. осіб. За видами занять він поділявся так: у промисловості працюва­ло 330 тис. робітників, на транспорті — 60 тис, у торгівлі — 35 тис, поденників і чорноробів налічувалось близько 200 тис. осіб та ін. Найбільше промислових робітників зосереджувалося в Катеринос­лавській, Херсонській, Київській та Харківській губерніях. Крім то­го, в Україні вже було понад 425 тис. найманих робітників, постійно зайнятих в сільськогосподарському виробництві1. В містах «про-летарізація» захопила міщанство2. Про національний склад робіт­ників України певне уявлення дають матеріали переписів. Вони свідчать, що робітники — уроженці українських губерній станови­ли близько 75% робітничого класу України.

У процесі розвитку промисловості поступово почали форму­ватися постійні кадри робітників. Міцний прошарок постійних кад­рів складався насамперед серед металістів, значна частка постій­них кадрів була серед робітників кам'яновугільної промисловості. У 80-ті роки в Донбасі більша частина шахтарів працювала постій­но. Цей процес відбувався і в цукровій промисловості, щоправда, повільніше через сезонний характер виробництва. Не залишався осторонь і сільськогосподарський пролетаріат України. Одночасно відбувалася концентрація робітничого класу. Наприкінці XIX ст. Росія за показником концентрації робітників на великих фабриках і заводах вийшла на перше місце у світі, а Україна щодо концентра­ції робітників посіла одне з перших місць у Російській імперії.

За правовим становищем робітники тривалий час залишалися безправною категорією населення. Фабриканти, власники заводів визначали на свій розсуд умови найму, робочий час, розміри заро­бітної плати, довільно впроваджували систему штрафів. Важкі умови праці на промислових підприємствах викликали зростання травматизму. Особливо небезпечними для життя і здоров'я робіт­ників були умови праці на шахтах Донбасу, в металургійній та ма­шинобудівній промисловості. Проте майже до кінця XIX ст. у Росії не було законів про відповідальність підприємців за каліцтва і смерть працюючих на фабриках і заводах.

Робочий день тривав 12 годин і більше. Широко застосовува­лися понадурочні роботи. В деяких договорах з робітниками ад-

1              Історія України. Курс лекцій. — Кн. 1. — С 447.

2              Косулина Л. Г., Ляшеико Л. М. История России. — Ч. II. — С. 18.

428

429

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

7

§ 2. Державний лад. Реформи і контрреформи

міністрація заводів навіть не визначала тривалості робочого дня. Особливо;жорстоко експлуатували робітників на невеликих промис-ових підприємствах: суконних фабриках, цегляних, винокурних заводах.

І лише на початку 80-х років під впливом масового страйково­го руху робітників царський уряд почав регулювати відносини між робітниками і підприємцями через видання фабрично-заводського законодавства. І все ж робітники зараховувалися в податний стан і мусили відбувати військову повинність.