§ 1. Суспільний лад

а початку XX ст. правове становище населення Російської імперії визначалося передусім законами про стани, які містив IX том Зводу законів Російської імперії видання 1899 рА Згідно з цими законами населення Російської ім­перії, як і раніше, поділялося на її підданих і іноземців. Усвою чергу, піддані поділялися на такі стани: дворянст­во, духовенство, міські обивателі, сільські обивателі, інородці. Та­ким чином, на початку XX ст. російське законодавство, що визна­чало правове становище населення країни, залишалося становим, значною мірою не відповідало новим умовам капіталістичного роз­витку Російської імперії. Законодавство зберігало багато особливос­тей, що склалися історично2.

Водночас зміни в економіці, революційні події 1905—1907 pp., що відбувалися на зламі XIX—XX ст., зумовили необхідність роз­роблення й прийняття законодавчих актів, що вносили деякі зміни у правове становище або всіх підданих Російської імперії, або окре­мих станів і відображали дві тенденції: з одного боку, розклад ста­нового ладу, а з іншого, певне зміцнення і об'єднання станів3.

Серед нових законодавчих актів, що стосувалися усіх станів, одним з перших був царський Маніфест «Про удосконалення дер­жавного порядку» від 17 жовтня 1905 р. Він проголошував «дару­вання» населенню непорушних основ «цивільної свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів, спілок»4. Це вже були обіцянки явно конституційного характеру. Засади цивільної свободи подальше законодавче закріплення діста­ли «в Основних державних законах Російської імперії» в редакції 23 квітня 1906 p., де в главі VIII «Про права та обов'язки російських підданих» зміст цих прав було сформульовано так:

«72. Ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинне діяння інакше як у порядку, визначеному законом.

73. Ніхто не може бути затриманий під вартою інакше, як у випад­ках, визначених законом.

1              Свод законов Российской империи.— СПб., 1899. — Т. IX. — С. 3.

2              Ивановский В. В. Учебник государственного права. Издание второе. — Казань,

1909. — С. 453.

3              Иванова Н, А, Сословно-классовая структура России в XIX — начале XX в. //

Весн. Рос. гуманитар, научн. фонда. 1996. — № 4. — С. 3L

4              Хрестоматія з історії держави і права України. Том І. —■ С 294.

Ніхто не може бути засудженим і підданим покаранню інакше як

за злочинне діяння, передбачене чинними на час вчинення цих діянь кри­

мінальними законами, якщо при тому нововидані закони не виключають

вчинених винними діянь з числа злочинних.

Житло кожного є недоторканним. Провадження в житлі без згоди

його господаря обшуку або виїмки допускається не інакше як у випадках і

в порядку, визначених законом.

Кожний російський підданий має право вільно обирати місце про­

живання і заняття, набувати і відчужувати майно і без перешкод виїздити

за межі держави. Обмеження в цих правах установлені особливими зако­

нами.

Власність недоторканна. Примусове відчуження нерухомості, ко­

ли це необхідно для якої-небудь державної чи суспільної користі, допуска­

ється не інакше як за справедливу і пристойну винагороду.

Російські піддані мають право проводити збори з питань, що не

суперечать законам, мирно і без зброї. Законом визначаються умови, за

яких можуть відбуватися збори, порядок їх закриття, а також обмеження

місць для зборів.

Кожний може в межах, установлених законом, висловлювати ус­

но і письмово свої думки, а також поширювати їх шляхом друку або іншим

способом.

Російські піддані мають право засновувати товариства і спілки з

метою, що не суперечить законам. Умови заснування товариств і спілок, по­

рядок їхньої діяльності, умови і порядок надання їм прав юридичної особи,

так само як і порядок закриття товариств і союзів, визначаються законом.

Російські піддані користуються свободою віри. Умови користуван­

ня цією свободою визначаються законом»1.

Як видно зі змісту наведених статей Основних державних за­конів, гарантією проголошених прав вважалося те, що обмеження прав підданих імперії допускалися тільки у випадках і в порядку, визначених законом. Однак значна частина таких законів не була прийнята майже до падіння царського самодержавства в 1917 р.

Серед прийнятих нормативних актів звернемо увагу на такі. Свобода слова регулювалася Тимчасовими правилами про періоди­чні видання від 24 листопада 1905 p., доповненими і зміненими 18 березня 1906 p., і Тимчасовими правилами для неперіодичних видань від 26 квітня 1906 р. Згідно з цими нормативними актами попередня, до друкування, цензура (загальна і духовна) періодич­них видань, книг, малюнків скасовувалася. Скасовувалися й ад­міністративні стягнення (застереження, позбавлення права друку­вати оголошення, застава та ін.). Зберігалася цензура тільки щодо оголошених у пресі відомостей про життя і діяльність імператора і

: Свод законов Российской империи. — СПб., 1906. — Т. I. Ч. 1. — С. 16—18.

554

555

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

§ 1. Суспільний лад

членів імператорської родини. Нагляд за друкованими творами по­кладався на Головне управління у справах друку і його місцеві ор­гани — комітети й інспекторів у справах друку. Ці органи могли на­класти арешт на примірники книг або періодичні видання, водночас порушивши судове переслідування видавця, автора або редактора. Для відкриття бібліотек, книгарень, типографій, літографій тощо вимагався попередній дозвіл властей, які мали право ревізувати ці заклади й порушувати у судовому порядку кримінальне пересліду­вання за недотримання правил їх діяльності.

4 березня 1906 р. були видані «Тимчасові правила про товари­ства і спілки». Ці правила стали першим і єдиним в історії дорево­люційної Росії законодавчим актом, у якому були зібрані воєдино і перероблені з урахуванням тогочасної юридичної практики різно­манітні правові норми, які «визначали порядок створення і діяль­ності суспільних організацій»1. Товариством вважалося об'єднання декількох осіб, які дбали не лише про власні інтереси, а й про дося­гнення спільної мети внаслідок спільної діяльності, а спілкою — об'єднання двох або декількох таких товариств2. Згідно з Правила­ми, товариства і спілки могли бути засновані без «дозволу урядової влади», однак цей принцип не мав абсолютного характеру. Відпо­відно до ст. 6 Тимчасових правил про товариства і спілки забороня­лися товариства: а) котрі прагнули реалізувати цілі, що суперечи­ли громадській моральності або були заборонені кримінальним за­коном, або загрожували громадським спокою та безпеці; і б) керовані установами або особами, які перебували за кордоном, якщо ці това­риства висували політичні цілі. Неповнолітні, учні нижчих і серед­ніх навчальних закладів не могли ні утворювати товариств, ні бра­ти участі у них. Студенти вищих навчальних закладів могли засно­вувати тільки товариства, передбачені статутами цих закладів. Правила дозволяли службовцям урядових установ, залізниць, те­лефонних підприємств загального користування засновувати тіль­ки благодійні товариства або товариства для задоволення духовних і матеріальних потреб, причому виключно на підставі статуту, який затверджувався начальством. Відповідний міністр міг закрити ці товариства, якщо вбачав, що їх діяльність відхилялася від статуту.

1              Туманова А. С Право на объединение в министерских законопроектах начала

XX века // История государства и права. 2003. — № 2. — С. 25.

2              Собрание узаконений и распоряжений правительства (далі — СУ). 1906. — №48. —

Ст. 308.

Для відкриття, реєстрації і закриття товариств і спілок були засновані особливі органи — губернські (або обласні) у справах про товариства присутствія.

Діяльність товариств і спілок перебувала під контролем міс­цевої адміністрації. Так, губернатор або градоначальник могли при­пинити діяльність товариства, якщо, на їхню думку, ця діяльність загрожувала «громадській безпеці і спокою» або набувала «амо­ральної спрямованості». Питання про остаточне закриття товарист­ва вирішували губернське або міське у справах про товариства присутствіє. Невизначені і розпливчасті формулювання підстав призупинення діяльності товариств підривали принцип свободи то­вариств і союзів, проголошений Маніфестом від 17 жовтня 1905 p., а закріплений і в Основних державних законах від 23 квітня 1906 р.

Другий розділ «Тимчасових правил про товариства і спілки» містив положення про професійні товариства, головною метою яких було узгодження економічних інтересів, поліпшення умов праці своїх членів або підвищення продуктивності праці на підприємст­вах, що їм належали. Для цього професійні спілки здійснювали: а) пошук способів для усунення... непорозумінь... між наймачами і тими, хто наймається; б) з'ясування розмірів заробітної плати та ін­ших умов праці...; в) видачу допомоги своїм членам; г) заснування кас... взаємодопомоги тощо; д) заснування бібліотек, професійних шкіл і курсів; є) допомогу своїм членам у придбанні предметів пер­шої необхідності і знарядь виробництва; є) сприяння в пошуку ро­боти або робочих рук; ж) надання юридичної допомоги1. Отже, професійні товариства мали право захищати тільки економічні ін­тереси своїх членів. Водночас Правила від 4 березня 1906 р. заборо­няли об'єднання двох або декількох професійних товариств у спіл­ку. Заборонялася організація профспілок службовцями урядових установ. Професійні товариства організовувалися лише за виробни­чим принципом (до професійних товариств могли вступати тільки ті особи, які займалися однорідними або такими, що мали між со­бою зв'язок, роботами та промислами). Все це свідчить про непри­ховане прагнення царського уряду не допустити перетворення профспілок у могутні організації, які були б здатні висувати і по­літичні вимоги. Слід наголосити, що Тимчасові правила від 4 берез­ня 1906 р. значно відставали від аналогічного законодавства пере-

1 Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 1. — С. 303.

556

557

1

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

§ 1. Суспільний лад

дових країн Європи, проте навіть в урізаному вигляді вони викли­кали негативне ставлення більшості урядових чиновників1.

Як уже зазначалося, ст. 78 Основних державних законів у ре­дакції 23 квітня 1906 р. надавала російським підданим право влаш­товувати збори. Незадовго до їх оприлюднення, 4 березня 1906 p., були опубліковані «Тимчасові правила про збори», що регламенту­вали так звані публічні збори, під якими розумілися збори, влашто­вані у приміщеннях, спеціально для цього пристосованих, або та­ких, що здаються в найм. Такі збори були доступні невизначеному числу осіб, при цьому особи, які збиралися, не були особисто знайо­мими із засновниками зборів. Збори, у яких брали участь лише чле­ни товариства чи спілки, що існували на законних підставах, і не були присутні сторонні особи, не вважалися публічними2. Заборо­нялося влаштовувати збори в готелях та інших подібних закладах, де постійно збиралися відвідувачі і надзвичайно важко було вста­новити нагляд за зборами, а також у навчальних закладах, окрім зборів навчального характеру і дозволених статутом цього закладу.

Дозволялися збори і під відкритим небом, але для цього вима­гався дозвіл місцевої поліції, а самі збори могли відбуватися не ближче як за дві версти від місця перебування імператора, а також приміщень Державної думи і Державної ради, коли в них відбува­лися засідання. Про відкриття зборів робилося оголошення місце­вою адміністрацією не пізніше як за три дні до зборів. На них не до­пускалися озброєні особи, учні нижчих і середніх навчальних за­кладів без дозволу начальства і малолітні. Присутня на зборах по­садова особа (звичайно поліцейський пристав) могла їх закрити, якщо, на її думку, вони набували характеру, що загрожував спо­кою і безпеці, або коли збори явно відхилялися від оголошеного предмета обговорення, або коли на них здійснювалися не дозволені грошові побори, а також якщо в них брали участь особи, які не ма­ли на це права. Таким чином, представник поліції міг при бажанні закрити будь-які збори, посилаючись на одну з перелічених обста­вин. Винні в проведенні або відкритті публічних зборів без належ­ного дозволу або в неприпиненні їх після відповідної вимоги пред­ставника поліції несли кримінальну відповідальність. Отже, Тимча­сові правила про збори від 4 березня 1906 р. обмежували можли-

1              Лыкин С. С, Кирьянов Ю. И. Предприниматели и рабочие: их взаимоотношения.

Вторая половина XIX — начала XX вв. (вторые Морозовские чтения) // Отечест­

венная история. 1997. — № 5. — С. 207.

2              Коркунов Н. М. Русское государственное право. Том 1. Введение и общая часть. —

СПб., 1909.— С. 459.

вість здійснення підданими Російської імперії проголошеного права на збори.

Своєрідно вирішувалося питання про законодавче забезпе­чення проголошеної Маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи совісті. 14 березня 1906 р. було видано закон, що передбачав кримінальне покарання за публічні промови, проповіді, розповсюдження творів, що спонукали до переходу православних «в інше віросповідання, або вчення»1. Каралися також батьки, які порушували обов'язок виховувати дітей у православній вірі2. Основні державні закони Ро­сійської імперії у редакції 23 квітня 1906 р. проголошували, що імператор «є верховним захисником і хранителем догматів панівної віри і блюстителем правовір'я й усілякого до Церкви святої благо-чиння». Водночас ст. 62 Основних державних законів установлюва­ла, що «найголовнішою і панівною в Російській імперії вірою є Хри­стиянська Православна». Первенство православної церкви виявля­лося конкретно, зокрема, в тому, що в Російській імперії святкува­ли тільки свята православної церкви. У ці дні не допускалася робо­та, навчання в навчальних закладах, а також не могли виконувати­ся покарання за судовими вироками3. У зазначені святкові дні звільнялися від роботи арештанти християнського віросповідання4. Православ'я визнавалося державною релігією. Відтак узаконюва­лися цивільні й політичні обмеження з релігійних мотивів. Отже, в Російській імперії свобода совісті могла здійснюватися в обмежено­му обсязі.

Що стосується проголошених в Основних державних законах волі і недоторканності особи і життя, то з цього приводу взагалі не було прийнято ні законів, ні навіть тимчасових правил, тобто чинними залишалися норми Статуту кримінального судочинства 1864 р.

Слід наголосити, що перелічені в Основних державних зако­нах цивільні права і свободи, згідно зі ст. 83 цих законів, значно об­межувалися у тих випадках, коли та чи інша місцевість проголо­шувалася такою, що перебуває у режимі посиленої або надзви­чайної охорони чи воєнного становища, передбачених відповідно «Положенням про заходи з охорони державного порядку і громад-

1              СУ. 1906. — № 73. — Ст. 461.

2              Свод законов Российской империи. — М., 1910. — Кн. 4. — Тома XIII—XVI. Допол­

нения к Своду законов Российской империи. — С. 17.

3              Статті 25—27 «Устава о предупреждении и пресечении преступлений 1890 г.» //

Свод законов Российской империи. — М., 1910. — Т. XIV. — С. 99.

4              Ст. 352 «Устава о содержащихся под стражей 1890 г.» // Свод законов Российской

империи. — М., 1910. — Т. XIV. — С. 203.

558

559

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

§ 1. Суспільний лад

ського спокою» від 14 серпня 1881 р. та «Положенням про місцевос­ті, що оголошувалися такими, які перебувають на воєнному стано­вищі» від 18 червня 1892 р.

Згідно з «Положенням» від 14 серпня 1881 р. на певній терито­рії або в окремій місцевості могли оголосити винятковий стан (тобто стан посиленої чи надзвичайної охорони). Право оголошення стану посиленої охорони належало генерал-губернатору в межах під­відомчої йому території, проте його рішення мало бути затверд­жене міністром внутрішніх справ. Стан надзвичайної охорони вводився згідно з рішенням Ради Міністрів за поданням міністра внутрішніх справ. У період чинності стану посиленої охорони гене­рал-губернатор міг видавати обов'язкові постанови, які стосували­ся попередження порушень суспільного порядку і державної безпе­ки1. За порушення цих постанов винні каралися арештом на строк до трьох місяців або штрафом до 500 крб. Крім того, генерал-губер­натору належало право «забороняти окремим особам перебування у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони». Тобто пов­новаження генерал-губернатора так званого попереджувального характеру полягали у призупиненні гарантій індивідуальної свобо­ди. Генерал-губернатор міг заборонити «будь-які народні, громад­ські, навіть приватні збори», закрити торговельні заклади і промис­лові підприємства.

У разі введення стану надзвичайної охорони за загальним правилом усі положення, притаманні стану посиленої охорони, збе­рігали свою силу. Водночас генерал-губернатор наділявся і додат­ковими повноваженнями. Так, йому надавалося право: засновувати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-польові команди; накладати секвестр на нерухоме й арешт на рухоме май­но та прибутки з нього; дозволяти екстрені, призупиняти і закрива­ти чергові збори станових, міських й земських органів; припиняти періодичні видання; закривати навчальні заклади на строк до одно­го місяця тощо. З наданням чинності положенню надзвичайної охо­рони генерал-губернатор мав право за порушення виданих ним постанов застосовувати в адміністративному порядку до винних та­кі заходи, як ув'язнення в тюрму або фортецю на три місяці, чи арешт на той самий строк, або грошовий штраф до 3 тис. крб.

При винятковому стані генерал-губернатор наділявся дуже широкими повноваженнями в судовій сфері. Так, під час запрова­дження стану посиленої охорони він мав право передавати судам

1 Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. — СПб., 1885. — Т. 1. — С. 263.

560

окремі справи «про злочини, загальними кримінальними законами передбачені, коли він визнав це необхідним для захисту громадсь­кого порядку і спокою, для засудження за законами воєнного часу». При цьому генерал-губернатор міг вимагати розгляду цих справ за зачиненими дверима. Він також затверджував вироки. З уведенням стану надзвичайної охорони генерал-губернатор міг вилучати із за­гальної підсудності «справи про відомого роду злочини та провини» і передавати їх до військових судів. У цьому разі йшлося вже не про окремі справи, а про цілі категорії справ.

У Російській імперії у мирний період під час так званих «внутрішніх смуг» чинним було «Положення про місцевості, що оголошувалися такими, які перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р. Суттєва відмінність воєнного стану від стану надзвичайної охорони полягала у тому, що перший передбачав во­єнну диктатуру, тоді як другий — диктатуру цивільну1. З введен­ням у місцевостях воєнного стану там припиняло дію «Положення» від 14 серпня 1881 p., і повноваження з охорони громадського спо­кою і державного порядку переходили від міністра внутрішніх справ до головнокомандувача і командувачів армій2. Що стосується повноважень адміністративної влади у разі введення воєнного ста­ну, то взагалі, вони мало чим відрізнялися від таких самих повно­важень, притаманних станові надзвичайної охорони. Існував також і стан облоги. Він вводився під час війни у фортецях за умови обло­ги їх ворогом.

Отже, проголошені Основними державними законами Росій­ської імперії права і свободи підданих багато в чому залишалися деклараціями, далекими від реального життя.

Поряд з наданням прав Основні державні закони Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. покладали на підданих імперії й обов'язки. Так, згідно зі ст. 71 Основних державних законів, вони були зобов'язані «сплачувати встановлені законом податки і мита, а також відбувати повинності». Однією з таких повинностей була військова. Стаття 70 проголошувала: «Захист Престолу і Вітчизни є священним обов'язком кожного російського підданого. Чоловіче на­селення, незалежно від стану, підлягає військовій повинності згідно з постановами закону». Військова повинність, будучи загальнообо­в'язковою і рівною для всіх, була особистою. Від неї звільнялися деякі особи або через фізичну непридатність до військової служби,

1              Гессен В. М. Исключительное положение. — СПб., 1908. — С. 181.

2              Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. — СПб., 1895. —

Т. XII. — С. 479.

561

363-382

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

§ 1. Суспільний лад

або за родом своїх занять, або за сімейними обставинами. Так, Ста­тут про військову повинність зі змінами від 23 червня 1912 р. звіль­няв від військової повинності єдиного сина в сім'ї1. Закон передба­чав звільнення від військової повинності за сімейними обставинами і в деяких інших випадках2. Окрім того, закон встановлював такі підстави загальної військової повинності: призовний вік — 20 років; загальний строк служби — 23 роки, з них — дійсна служба в піхоті і пішій артилерії — 3 роки, в інших родах військ — 4 роки, на фло­ті — 5 років; в запасі: в піхоті і пішій артилерії — 15 років, в інших родах військ — 13 років, на флоті — 5 років, решта — у державно­му ополченні першого розряду. Особи, звільнені від призову у вста­новлених законом випадках, але здатні або обмежено здатні до слу­жби, зараховувалися у державне ополчення другого розряду.

Що стосується прийнятих на початку XX ст. правових актів щодо окремих конкретних станів, то їх суть зводилася до такого. Насамперед, відбувалося зміцнення дворянського стану. Так, ще 25 травня 1899 р. дворянам надавалося право засновувати тимчасо­во заповідні маєтки, які не могли відчужуватися, дробитися і мали успадковуватися одним з дітей3.

Користуючись у XVIII і XIX ст. дворянським самоврядуван­ням і корпоративною організацією, дворянство, однак, на початку XX ст. не мало загальноросійської корпоративної організації. Такою організацією стало «Об'єднане дворянство», засноване в травні 1906 р., та «Рада об'єднаного дворянства», які відстоювали привілеї дворянства і помісного землевласництва на початку XX ст. Продов­жував зберігатися встановлений ще за часів феодалізму порядок заміщення посад у державному апараті, згідно з яким більшість посад обіймали представники дворянства. Навіть у заснованих но­вих органах — Державній думі і в Державній раді, що зазнали перетворень, забезпечувалася перевага представників дворянства. Така ж сама ситуація спостерігалася і в земських установах. Уряд піклувався і про економічне благополуччя дворян. Так, закон «Про заснування Особливого у справах земельного кредиту комітету» від 11 липня 1903 р. розширював грошову допомогу дворянству через земельні кредитні банки.

1              Важнейшие законодательные акты (1908—1912 гг.) с алфавитным, предметным и

хронологическим указателем / Под ред. и с предисловием В. М. Гессена. — СПб.,

1913.— С. 777.

2              Свод законов Российской империи. Продолжение 1912 года. Статьи к Уставу о вои­

нской повинности. — СПб., 1912. —- С. 10—11,

3              Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. — СПб., 1902. —

Т. XIX. — С. 529.

562

Уряд надавав дворянству й інші економічні пільги. Так, укра­їнські дворяни-землевласники одержували пільги по окремих галу­зях свого господарства. На початку XX ст. нормативні акти такого характеру поширювалися на виробництво і реалізацію продукції цукрової, виноробної і тютюнової промисловості українських губер­ній. Коли ж представники дворянства очолювали промислові під­приємства або поєднували сільськогосподарське виробництво з про­мисловим, уряд забезпечував їм особливі економічні пільги1.

На початку XX ст. складна внутрішньополітична й економічна ситуація примусила урядові кола прийняти низку правових актів, що вносили досить помітні зміни в правове становище численного стану — сільських обивателів. Так, 12 березня 1903 р. для більшої частини селянства Російської імперії скасовувалася кругова пору­ка, що існувала для забезпечення регулярного надходження викуп­них платежів, казенних і мирських зборів2. 4 липня 1904 р. був опу­блікований закон, який надавав селянам право переселятися з єв­ропейської частини Росії до Сибіру3. За Маніфестом від 11 серпня 1904 р. остаточно заборонялися тілесні покарання для селян, які раніше застосовувалися за вироками волосних і сільських сходів4. Так сільскі обивателі були «пенітенціарно зрівнені з іншими стана­ми»5. Царським маніфестом від 3 листопада 1905 р. викупні платежі з селян підлягали зменшенню на половину. Однак революційні по­дії 1905 р. примусили царський уряд повністю заборонити викупні платежі з 1 січня 1907 р. А у Височайшому Маніфесті від 5 жовтня 1906 р. «Про скасування деяких обмежень у правах сільських оби­вателів і осіб інших колишніх податних станів» проголошува­лось зрівняння селян у правовому відношенні з іншими станами. У Маніфесті, зокрема, говорилося: «Велике перетворення 19 лютого 1861 p., залучивши мільйони сільських обивателів до загальногро­мадянського життя, поклало початок поступовому зрівнюванню се­лян у правах з рештою населення імперії». Маніфест надавав селя­нам (за винятком «інородців») «однакові щодо державної служби права відповідно до таких прав осіб дворянського стану, зі скасу-

1              История государства и права Украинской ССР. Том I. — К., 1987. — С. 255.

2              Софроненко К. А. Аграрное законодательство в России (II половина XIX — начало

XX в). — М, 1981. — С. 135.

3              Там само. — С. 136.

4              История государства и права СССР. / Под ред. Г. С. Калинина, А. Ф. Гончарова. — М.,

1972. — Ч. 1. — С. 569.

5              Евреипое И. История телесных наказаний в России: Репринт, изд. Белгород, 1994. —

С. 151.

563

36*3-382

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

1

§ 1. Суспільний лад

ванням усіх особливих переваг на заміщення за визначенням від уряду деяких посад залежно від станового походження»1.

Маніфест також надавав селянам право вільно обирати пос­тійне місце проживання. Земські дільничі начальники, згідно з Ма­ніфестом, обмежувалися в праві самостійно арештовувати і штра­фувати селян, а робилося це тільки через волосний суд і волосну адміністрацію2. Таким чином, Маніфест від 5 жовтня 1906 р. скасу­вав цілу низку обмежень щодо сільських обивателів, що зберігалися ще від їх колишнього безправного, а затим неповноправного стану.

Революція 1905—1907 pp. підштовхнула царський уряд і до вирішення питань про долю сільської общини як одного із суттєвих чинників, що впливав на правове майнове становище сільських обивателів.

Селянська община володіла колективною власністю на зе­мельні угіддя і забезпечувала колективне використання частини общинних земель для різних сільськогосподарських потреб. Общи­на регулювала перерозподіл орної землі між селянами-общинника-ми, установлювала примусову сівозміну (обов'язкову для усіх чле­нів общини), вирішувала питання про селянський вихід з неї. Останній був надзвичайно ускладнений, бо зусилля общини спря­мовувалися на збереження самої себе.

Роль общини у господарському житті селян суперечлива. З одного боку, община давала шанс і можливість вижити бідним го­сподарствам, прагнула не допустити різкого майнового розшару­вання у своєму середовищі. З іншого боку, підтримуючи слабких го­сподарів, сільська община об'єктивно стримувала розвиток потен­ційно сильних господарств, навіть якщо вони мали для цього усі можливості.

Істотне обмеження свободи господарської діяльності селян-об-щинників неминуче призводило до зниження їх ділової активності і заповзятливості, обумовлювало недостатньо високу заінтересова­ність селян у результатах своєї праці. Община з її ідеями зрівняль­ності за відсутності ефективних стимулів до праці і недостатнього рівня особистої господарської свободи і відповідальності селян була економічно невигідною і повинна була поступитися місцем перед дійовішою формою організації сільськогосподарської праці — фер­мерським господарством, заснованим на приватній власності, осо­бистій дисципліні та економічній волі виробника. Саме у створенні

1              СУ. 1906. — № 237. — Ст. 3145.

2              Дубровский С. М. Столыпинская земельная реформа. Из истории сельского хозяй­

ства и крестьянства России в начале XX в. — М., 1963. — С. 121.

564

прошарку російських фермерів сучасні дослідники історії Росії ба­чать сенс царського указу від 9 листопада 1906 p., підготовленого Головою Ради Міністрів П. А. Столипіним1. Уряд на чолі з П. А. Сто-липіним вважав, що дрібні землевласники більш прив'язані до зем­лі і в будь-яких ситуаціях відстоюватимуть свої земельні інтереси. Зміна форм землевласництва, на думку уряду, мала супроводжу­ватися руйнуванням общини і передачею землі селянам у приватну власність2. На противагу планам націоналізації землі і радикально­го її відчуження на користь селянства П. А. Столипін висунув лібе­ральну доктрину скасування сільської общини, усунення через­смужжя, розвитку приватної власності на селі і досягнення на цій підставі економічного зростання3. За глибоким переконанням IL А. Сто-липіна, указом від 9 листопада 1906 р. був «закладений фундамент, основа нового соціального ладу»4.

Зміст цього указу, що називався «Про доповнення деяких постанов чинного закону щодо селянського землевласництва і зем­лекористування» якраз і полягав у заміні общинної і подвірної при­ватної власності індивідуальною власністю глави двору5. У ст. 1 указу говорилося: «Кожний домогосподар, який володіє надільною землею на общинному праві, може у будь-який час вимагати зак­ріплення за собою в індивідуальну власність частки з означеної зе­млі, що належить йому»6. Отже, указом від 9 листопада 1906 р. справжній власник землі — община опинилася у становищі цілком безправному перед домогосподарем, який бажав виділитися з неї. Законодавець поставив общину всупереч її бажанню в умови, за яких у неї були відсутні засоби «для боротьби з насильницьким її руйнуванням»7.

1              Российская история: Учебник / Г. Б. Поляк, А. Н. Маркова, Н. С. Кривцова и др. /

Под ред. акад. Г. Б. Поляка. -— М., 1997. — С. 204,

Коли П. А. Столипін розпочинав свою «революцію зверху», близько 70—90% се­лян і селянських земель (включаючи західні губернії) були в общині Левин Ми­хаил. Деревенское бытие: нравы, верования, обычаи // Крестьяноведение: Теории. История. Современность. Ежегодник. — М., 1997. — С. 119.

2              Зайцева Я. Аграрная реформа П. А. Столыпина в документах и публикациях конца

XIX — начала XX века // Международ, сельськохоз. журн. 1993. — № 2. — С. 12.

3              Румянцев М. Столыпинская аграрная реформа: предпосылки, задачи, итоги //

Вопр. экономики. 1990. — № 10. — С. 65.

4              Столыпин П. А. Нам нужна Великая Россия..: Полн. собр, речей в Государствен­

ном Совете. 1906—1911 гг. — М., 1991. — С. 246.

5              Российское законодательство X—XX веков. — М., 1994. — Т. 9. — С. 232.

6              СУ. 1906. — № 263. — Ст. 1859.

7              Леонтьев А. А. Крестьянское право. Систематическое изложение особенностей за­

конодательства о крестьянах. — СПб., 1909. — С. 303.

565

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

§ 1. Суспільний лад

Що стосується права селян на ділянки надільної землі, яка перебувала у подвірному володінні, в указі від 9 листопада 1906 р. з цього приводу говорилося: «Подвірні ділянки як надані у подвірне володіння селян під час наділення їх землею, так і закріплені піз­ніше в індивідуальну власність окремих селян з общинних земель, а також присадибні ділянки при общинному землекористуванні становлять індивідуальну власність домогосподарів, за якими ці ділянки закріплені згідно з землевпорядними актами, громадськи­ми вироками, постановами селянських установ, актами про відчу­ження і рішеннями судових місць. Таким же правом на згадані ділянки користуються і правонаступники цих домогосподарів»1.

Указ від 9 листопада 1906 р. був опублікований і відразу ж почав впроваджуватися в життя. В Україні аграрна реформа П. А. Столи-піна набула широкого розмаху2. Так, якщо в 40 губерніях європей­ської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общин вийшло майже 24% господарів, то у Південній Україні — 34,2%, а в Правобережній Україні — 50,7%3. Для практичної реалізації положень указу за­сновувалися повітові і губернські землевпорядні комісії на чолі з Центральним землевпорядним комітетом.

14 червня 1910 р. був виданий закон «Про зміни і доповнення деяких постанов про селянське землевласництво», що доповнював указ від 9 листопада 1906 р. Новий закон уже в примусовому по­рядку визнавав індивідуальними власниками усіх домогосподарів тих общин, де провадилися перерозподіли з часів переходу на ви­куп. Проти общини спрямовувався і закон «Про землеустрій» від 29 травня 1911 р.4 Закон був покликаний забезпечити «кінцеву ме­ту створення одноосібних володінь» у формі відрубного і хуторсь­кого господарства5. Так новий закон ще більше спрощував перехід до відрубного господарства. Для цього вже не вимагалося попере­днього закріплення земель в індивідуальну власність. Документи,

1              СУ. 1906. — № 263. — С 1859.

2              Малий словник історії України / В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін. —

К., 1997. — С. 378.

3              Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. — Львів, 1996. — С. 212.

4              Важнейшие законодательные акты (1908—1912 гг.) с алфавитным, предметным и

хронологическим указателями / Под ред. и с предисловием проф. В. М. Гессена. —

СПб., 1913. — С. 256, 391—427.

5              Софроненко К. А, Аграрное законодательство в России (II половина XIX —■ начало

XX вв.) — М., 1981. — С. 145.

566

одержані під час надання відрубу, визнавалися як такі, що засвід­чують право власності на землю1.

Важливим складником столипінської аграрної реформи була переселенська політика. Програма уряду була розрахована на роз­в'язання двох основних завдань — за допомогою переселень мало­земельних селян на окраїни імперії збільшити землекористування селян і створити умови для швидкого господарського освоєння схід­них районів, посилення там позицій держави2.

Про зміст столипінського аграрного законодавства у літерату­рі висловлювалися різні думки. Як зазначав П. М. Зирянов, «навряд чи можна вважати справедливим те огульне негативне ставлення до реформи, яким сильно грішили радянські історики у минулі ро­ки. Деякі заходи, що супроводжували її, були гарною, корисною справою. Йдеться про надання більшої особистої волі селянам, уст­рою хуторів та відрубів на банківських землях, переселення до Сибіру, деяких видів землевпорядкування»3. Н. Рогаліна звертає увагу на «достатню поміркованість і взаємозв'язок таких заходів, як вихід на хутори та відруби, переселенство і землеустрій», ха­рактеризуючи столипінське аграрне законодавство4.

Як прогресивне і таке, що сприяло розвитку капіталізму на селі, оцінює це законодавство А. Я. Аврех5. Однак, на думку цього вченого, воно забезпечувало прогрес «за гіршим, пруським зразком, тоді як революційний шлях відкривав «зелену вулицю» «американ­ському» фермерському шляху, максимально ефективному й швид­кому, в рамках буржуазного суспільства»6.

Щодо конкретних підсумків реалізації столипінського аграр­ного законодавства, то й вони оцінюються неоднозначно. Як вважає О. І. Чистяков, «столипінська аграрна реформа аж ніяк не розряди­ла обстановку на селі, а навпаки ускладнила її»7.

Як зазначає В. Г. Тюкавкін, через опір селян царату не вдало­ся ліквідувати общину повністю, була зруйнована лише одна чверть

1              Зырянов Я. Н. Крестьянская община европейской России 1907—1914 гг. — М., 1992. —

С. 91.

2              Островский И. В. Столыпин и его время. — Новосибирск, 1992. — С. 93.

3              Зырянов П. Н. Петр Столыпин: Политический портрет. — М., 1992. — С. 63.

4              Рогалина Н. В. В поисках меры (некоторые уроки российских аграрных реформ в

XX в.) // Вопр. экономики. 1996. — № 7. — С. 113.

5              Аврех А. Я. П. А. Столыпин и судьбы реформ в России. — М., 1991. — С. 86.

6              Там само.

7              Чистяков О. И. О социальной сущности историко-правовых наук // Вест. Моск.

ун-та. Сер. II. Право. 1995. — № 6. — С. 13.

567

Розділ 3. Устрій і право в Україні па початку XX ст.

§ 1. Суспільний лад

общин. Але й це «мало велике значення у розвитку капіталізму, в мобілізації землі у руках нових власників, у зростанні переселення на окраїни і освоєнні нових земель, у розвитку продуктивних сил села»1.

На думку І. К Рибалки, столипінська аграрна реформа, з од­ного боку, прискорювала розвиток капіталістичних відносин на се­лі, а з іншого — «не досягла поставленої мети — не забезпечила створення міцного буржуазного ладу на селі, бо зберегла економіч­ну основу кріпосницьких відносин — поміщицьке землевласни-цтво... Не розв'язавши жодного завдання буржуазно-демократич­них перетворень, столипінська аграрна політика не змогла відвер­нути наростання революційної кризи»2.

На подібний суперечливий характер підсумків столипінської аграрної реформи вказують й інші сучасні дослідники3. Вона була юридично припинена постановою Тимчасового уряду від 23 червня 1917 р>

На початку XX ст. у Російській імперії завершився процес формування нових класів буржуазного суспільства — буржуазії і робітничого класу. У сучасній історіографії класовий поділ грунту­ється на економічних ознаках.

У період, що розглядається, буржуазія була представлена різними групами: прошарок підприємців-монополістів, нечисленна група фінансової олігархії і широка верства торговельної буржуа­зії. Остання у Російській імперії на початку XX ст. характеризува­лася політичною інертністю і залежністю від державних структур. Царський уряд забезпечував приватні підприємства державними замовленнями, дешевою робочою силою і сировиною; розширював ринки збуту і цим надавав буржуазії можливості одержувати висо­кі прибутки. На етапі капіталістичної індустріалізації, особливо на початку XX ст., зближення банківських і промислових сфер, торго­вельної і виробничої діяльності, тісний зв'язок землевласників і найбільших промисловиків (незрідка їх злиття), залучення до під­приємництва державного чиновницького апарату призвели до ство-

1              Российское законодаство X—XX веков. М., 1994. — Т. 9. — С. 234.

2              Рибалка І. К. Історія України. Ч. 2. — С. 371.

3              Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; За ред. В. А. Смо-

лія. — К., 1997 — С. 145; Островский И. В. П. А. Столыпин и его время. — Новоси­

бирск, 1992. — С. 134; Решетников А. Б. Законодательная база аграрной реформы

1906—1911 гг. в России //Государство и право. 2002. — № 12. — С. 88.

4              История государства и права: Словарь-справочник / Под ред. М. И. Сизикова. —

М., 1997. — С. 248.

568

рення могутніх фінансово-промислових груп, що мали у своїх руках економічні важелі Російської імперії1. Із заснуванням Дер­жавної думи і перетворенням Державної ради буржуазія вперше дістала деякі права щодо участі в роботі органів державної влади, підтримуючи політику, яку проводив царат у цих органах.

На початку XX ст. у Росії внаслідок капіталістичного розвит­ку сформувалася нова суспільна сила — робітничий клас. У 1900— 1913 pp. відбулися значні зміни у його кількості та структурі. Ос­новним резервом поповнення робітничого класу в Україні було се­лянство, кустарі, а також переселенці з Великоросії і відчасти з Білорусії. У зв'язку з високим рівнем концентрації промислового виробництва в Україні, концентрація пролетаріату тут була дуже висока.

На початку XX ст. чинне законодавство давало змогу підпри­ємцям усіляко порушувати права робітничого класу. Низьким за­лишався реальний заробіток, як і раніше високою була тривалість робочого дня. На більшості підприємств були відсутніми охорона праці і техніка безпеки, що призводило до зростання травматизму серед робітників.

Малозначним і малоефективним виявився закон від 2 червня 1903 р. «Про винагороду потерпілих внаслідок нещасних випадків робітників і службовців, а так само членів їхніх сімейств на підпри­ємствах фабрично-заводської, гірничої і гірничо-заводської проми­словості»2.

Незадовільними були житлово-побутові умови робітників, біль­шість яких проживала у казармах і землянках3. Отже, у робітників було чимало підстав протестувати проти існуючого ладу і брати найактивнішу участь у революції 1905—1907 pp., а також у рево­люційному русі в період третьочервневої монархії (червень 1907 — липень 1914 pp.) Під час революції виникла принципово нова форма організації трудящих — Ради робітничих депутатів. У жовтні-грудні 1905 р. в усій Росії було створено понад 50 Рад. В Україні в жовтні 1905 р. робітники заснували Ради у таких містах, як Катери­нослав, Луганск, Київ, Горлівка, Дебальцево, Єнакиєво, Алчевськ4.

1              Отечественная история. История России с древнейших времен до 1917 года: Энци­

клопедия: В 5 т. — М., 1994. — Т 1. — С. 312.

2              Шелымагин И. И. Законодательство о фабрично-заводском труде в России. 1900—

1917. — М, 1952. — С. 139.

3              Історія України: Курс лекцій: Навч. посібник: у 2 кн. / Мельник Л. Г., Верстюк В. Ф.,

Демченко М. В. та ін. — К., 1992. — Кн. 2. — С. 15.

4              Шморгун Л. Ради робітничих депутатів на Україні в 1905 р. — К., 1955, — С. 18.

569

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

§ 1. Суспільний лад

Ради робітничих депутатів були організовані також у Миколаєві, Кременчузі, Юзівці, Маріуполі. Виникнувши як органи керівництва страйковою боротьбою, вони переросли в штаби збройного повстан­ня, стали зародками нової революційної влади. Ради діяли на про­тивагу царським властям. Вони явочним порядком вводили на під­приємствах 8-годинний робочий день, боролися з локаутами під­приємців, здійснювали вилучення грошових коштів на потреби революції, скасували цензуру, вводили свободу слова і друку, ви­рішували різні господарські питання у межах тієї території, яку вони контролювали, створювали бойові дружини, озброювали їх, готували до збройного повстання, забезпечували революційний по­рядок тощо.

Зрушення в економічній і соціальній структурі російського су­спільства, нова обстановка, особливо напередодні і під час револю­ції 1905—1907 pp., спричинили активне формування і консолідацію декількох основних суспільних сил і груп. До першої дослідники відносять урядовий табір, який включав у себе царську родину і придвірну знать, чиновників і військових, реакційне духовенство, найконсервативнішу частину дворян-поміщиків, а також деяку ча­стину верхівки крупної торговельно-промислової буржуазії. Основ­не завдання представники цієї суспільної сили вбачали у збере­женні самодержавного ладу, недопущенні жодних змін у суспільно­му і державному устрої Російської імперії. До другої суспільної групи входили буржуазія і ліберальні поміщики, які виступали за відвернення народної революції і встановлення в Росії помірної конституційної монархії. Третя основна суспільна група включала пролетаріат у союзі з селянством. Як революційно-демократична сила вона ставила за мету повалення самодержавства і встановлен­ня в країні демократичної республіки1. На грунті консолідації і роз­межування суспільних сил у Росії відбувалися становлення, фор­мування політичних партій.

У роки першої революції серед загальноросійських політич­них партій, які активно діяли і в Україні, виділялася монархічна партія (листопад 1905 p.), що мала назву «Союз російського наро­ду». Ця політична партія у своїй основі мала бойові чорносотенні організації, що створювалися для розправи з учасниками револю­ції. «Союз російського народу» об'єднував найреакційніших по­міщиків, представників дрібної буржуазії, інтелігенції, декласова-

1 История отечественного государства и права: Учебник / Под ред. О. И. Чистякова. — М., 1996. — Ч. 1. — С. 292.

570

них міських мешканців, частину селянства і невелику кількість ро­бітників. З більше ніж 400 тис. членів цієї політичної партії понад 100 тис. діяли в Україні1.

У жовтні-листопаді 1905 р. сформувалася партія «Союз 17 жовтня» (октябристи). Це була партія великих поміщиків і торгове­льно-промислової буржуазії, які прагнули домогтися у самодер­жавства деяких поступок. їхньою метою була реалізація обіцянок, даних у Маніфесті 17 жовтня 1905 р. Октябристи у своїй програмі виступали за розвиток і зміцнення конституційної монархії, збере­ження єдиної і неподільної Росії, за скликання Державної думи з обмеженими царем повноваженнями2.

Загальноросійською ліберально-опозиційною партією, створеною у жовтні 1905 p., була конституційно-демократична (кадетська) пар­тія. До неї входили представники переважно середньої буржуазії, ви-сокооплачуваної інтелігенції, ліберальні поміщики. Головна програмна мета кадетів — встановлення в Росії конституційної монархії3.

Ще у 1901 р. із залишків народницьких організацій була ство­рена Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів), що вира­жала інтереси селянства (передусім верхівки). У період революції 1905—1907 pp. есери ставили за мету революційне повалення цар­ського самодержавства і встановлення демократичної республіки4.

На рубежі XX ст. виникає Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка увійшла в революцію розколотою на дві фракції — більшовиків і меншовиків. Лідером більшовиків був В. І Ленін (Ульянов). Стратегічний план і тактичну лінію більшови­ків у революції було визначено на III з'їзді РСДРП, що відбувся у квітні 1905 р. у Лондоні, а також у написаній Леніним книзі «Дві так­тики соціал-демократії у демократичній революції» (липень 1905 p.).

На початку XX ст. організованість національно-визвольного руху в Україні забезпечували українські національні партії, зокре­ма, Українська-демократична партія (УДП), Українська радикаль­на партія (УРД), (у 1906 р. УДП і УРП об'єдналися і створили Укра­їнську демократичну радикальну партію (УДРП)), Революційна українська партія (РУП), Українська народна партія УНП). У груд­ні 1904 р. з РУП вийшла частина її членів, яка організувала Укра­їнську соціал-демократичну спілку («Спілку»). У грудні 1905 р. на

1              Рибалка І. К. Історія України. — Ч. 2. — С 330.

2              Представители Государственной Думы. — СПб., 1906. — С. 135—137.

3Там само. — С. 133.

4 Там само. — С. 129.

571

Розділ 3. Устрій і право в Україні па початку XX ст.

§ 2. Державний лад

II з'їзді було оголошено про створення Української соціал-демокра-тичної робітничої партії (УСДРД) і прийняті програма та резолюція з найважливіших питань. Програми названих українських націо­нальних партій містили положення, що стосувалися як соціально-економічних проблем, так і перетворень у сфері державного ладу Російської імперії. Так, наприклад, у програмі УСДРП висувалася вимога перетворення Росії у демократичну республіку, у якій Україні надавалася автономія з окремою державною інституцією (сеймом), якому належало право законотворчості у внутрішніх справах населення в межах території України1.