§ 2. Державний лад

озвиток капіталізму в Росії зумовив зміни у її державно­му ладі, що певною мірою знаменували перехід держа­ви від самодержавного до конституційного правління. Цей процес активно відбувався під час революції 1905— 1907 рр. Революційні події початку 1905 р. примусили ца­ря Миколу II у рескрипті, даному на ім'я міністра внут­рішніх справ О. Г. Булигіна, проголосити свій намір «залучати об­раних від населення людей до участі в попередньому розробленні й обговоренні законодавчих пропозицій... при обов'язковому збере­женні непорушності Основних законів імперії»1.

6 серпня 1905 р. були прийняті закон «Установа Державної думи» і «Положення про вибори до Державної думи»2. Державна дума створювалася «для попереднього розроблення і обговорення законодавчих пропозицій», які потім мали надсилатися через Дер­жавну раду імператору для затвердження. Отже, остання мала ли­ше законодорадчі повноваження. Порядок формування Державної думи, названої «булигінською» за іменем автора законопроекту про її заснування міністра внутрішніх справ Булигіна, регулювався спеціальним Положенням про її вибори. Цей правовий акт містив ряд істотних виборчих обмежень для значної кількості підданих Російської імперії. Так, з виборчого корпусу виключалися жінки, особи чоловічої статі, молодші 25 років, військовослужбовці, учні, «бродячі інородці». Високий майновий ценз виключав з числа ви­борців робітників і селянську бідноту. Вибори передбачалися по ку­ріях від землевласників, міських жителів та селян і були багатосту­пеневими. При цьому поміщики і великі буржуа голосували за дво­ступеневою системою, а селяни — за чотириступеневою системою. Російська куріальна система виборів копіювала найконсерватив-ніші західно-європейські виборчі закони3.

Засновуючи таку Державну думу, царський уряд прагнув зберегти монархічні ілюзії (насамперед, серед селянства) і в такий спосіб послабити напругу революційної боротьби у країні. Однак

 

 

 

1 Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програмні документи пер­ших українських політичних партій. — К., 1992. — С. 9. Головченко В. Від «Самостійної України» до Союзу Визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст. — X., 1996; Телешун С. О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці XIX — на початку XX ст. — К., 1996.

572

 

1              Законодательные акты переходного времени. 1904—1908 гг. / Под ред. Н. И. Лаза­

ревского. — СПб., 1909. — С. 22—23.

2              Там сама — С. 98—134.

3              Лаптева Л. £., Нерсесянц В. С, Пархоменко Н. Б., Скрипилев Е. А. Из истории

российского парламентаризма: к 90-летию первых выборов в Государственную

думу России // Государство и право. 1996. — № 7. — С. 149.

573

 

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

 

§ 2. Державний лад

 

 

 

унаслідок протидії з боку опозиційних сил вибори в булигінську ду­му так і не відбулися. Загальноросійський жовтневий політичний страйк примусив царат піти на істотні поступки революційному ру­хові й оприлюднити Маніфест від 17 жовтня 1905 р. В оцінці остан­нього в історичній і юридичній літературі, незважаючи на деякі розбіжності загальновизнаним є те, що він проголошував засади буржуазного конституціоналізму1.

Жовтневий Маніфест уперше в історії Росії проголосив засну­вання парламенту2. Справді царський Маніфест установлював «як непорушне правило, щоб жодний закон не міг набути сили без схвалення Державною думою, і щоб обранцям народу забезпечува­лася можливість справжньої участі у нагляді за закономірністю дій поставлених від Нас властей»3. За Маніфестом від 17 жовтня 1917 р. Державна дума була постійно діючим органом, який мав суттєве право в галузі законодавства й управління. Маніфест виз­начав залучення до участі в Думі деяких класів населення, які ра­ніше були позбавлені виборчих прав.

11 грудня 1905 р. було видано указ «Про зміни Положення про вибори до Державної думи», який розширив коло виборців4. Раніше засновані землеробська, міська та селянська виборчі курії допов­нювалися робітничою курією. Робітники могли брати участь у вибо­рах за підприємствами, що налічували не менше 50 осіб. Розширю­вався склад виборців від міської курії. На підставі цього норматив­ного акта здійснювалися вибори депутатів Державної думи І і II скликань.

З червня 1907 р. було оприлюднене нове антидемократичне «Положення про вибори до Державної думи»5. Новий виборчий за­кон суттєво урізав представництво в Думі деяких окраїн Російської імперії. Зросла кількість виборців від землевласницької курії і ско­ротилася — від селянської. Особливо зменшувалися виборчі права робітників. В усій Росії виділялося тільки шість промислових губе­рній (у тому числі Харківська і Катеринославська), робітники яких

1              Ганелин Р. Ш. Российское самодержавие в 1905 г. Реформы и революция. — СПб.,

1991. — С 216—217; Степанов И. М. Уроки и парадоксы российского конституцио­

нализма. Очерк-эссе. — М., 1996; Тихомиров Ю. А. Развитие теории конституцион­

ного права // Государство и право. 1998. — № 7. — С. 5.

2              Дзидзоев Р. М. Первый конституционный документ России // Государство и право.

1997. — № б.— С. 112.

3              Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. — Т. XXV, отд. I.

№ 26803.

4              Там само. — № 27029.     .

5              Калинычев Ф. И. Государственная дума в России: Сборник документов и материа­

лов. — М., 1957. — С. 357—381.

574^

 

мали право обирати своїх депутатів до Державної думи1. Міська курія поділялася на дві курії. До першої входили так звані «цензові елементи», тобто власники нерухомості, які обирали більше поло­вини виборців. Унаслідок цих змін один голос у першій (землевлас­ницькій) курії прирівнювався трьом голосам багатих городян другої курії, 15 голосам селян третьої курії і 45 голосам робітників вели­ких підприємств. За такої системи більша частина виборщиків оби­ралася, зрозуміло, дворянством і великою буржуазією. На частку ж робітників припадало лише 2,4% виборців2. Усього ж активним ви­борчим правом користувалися лише 15% населення Російської ім­перії3.

У кінцевому підсумку, склався такий порядок виборів членів Державної думи.

Повітові землевласники поділялися на тих, котрі мали повний майновий ценз, і тих, котрі його не мали. До перших належали осо­би, які володіли площею землі, зазначеною в особливому розкладі для даного повіту, а також власники іншої нерухомості в повіті, що оцінювалася не нижче 15 тис. крб. Ця група землевласників безпо­середньо складала повітовий з'їзд землевласників. До других нале­жали власники нерухомості меншої вартості та представники цер­кви, які володіли в повіті нерухомим майном. Ці виборці на попере­дньому своєму з'їзді обирали зі свого середовища уповноважених, які й брали участь у повітовому з'їзді землевласників, на якому всі землевласники повіту обирали зі свого середовища виборних у кількості, вказаній для кожного повіту і курії.

Міські виборці засновували в межах кожного повіту два з'їз­ди: до першого належали власники нерухомості в межах міських поселень більшої вартості (у містах з населенням понад 20 тис. осіб вартість нерухомості становила не менше 1 тис. крб., в інших — 300 крб.) або торговельних підприємств перших п'яти розрядів, і до другого з'їзду належали у містах власники нерухомості меншої вартості, які сплачували протягом не менше року основний промис­ловий податок на особисті промислові заняття. Кожний із цих з'їз­дів засновувався у повіті окремо і самостійно обирав визначене йо­му число виборних для губернських виборчих зборів.

1              Ерошкин Н. П. Самодержавие накануне краха: Кн. для учителей. — М., 1975. —

С 103.

2              Васильева Я. И., Гальперин Г. Б., Королев А. И. Первая российская революция и

самодержавие (Государственно-правовые проблемы). — Л., 1975. — С. 148.

3              Лазаревский Н. И. Русское государственное право. — СПб., 1913. — Т. 1. — С. 480.

575

 

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

 

§ 2. Державний лад

 

 

 

Виборці із селян на волосному сході обирали від кожної воло-стІ по два уповноважених серед селян-домогосподарів, які особисто вели господарство на купленій або надільній землі і були приписані до сільського товариства не менше року. З'їзд цих уповноважених від усіх волостей повіту обирав зі свого середовища виборних для участі у губернських виборчих зборах.

Робітники обирали зі свого середовища уповноважених за таким розрахунком; на підприємствах із загальною кількістю робітників чо­ловічої статі від 50 до 1000 осіб — одного уповноваженого, а де робіт­ників було понад 1000 осіб — по одному уповноваженому на кожну повну тисячу робітників. Уповноваженими могли бути тільки робітни­ки, які працювали на підприємстві не менше шести місяців. Ці упов­новажені від підприємств даної губернії складали губернський з'їзд для виборів зі свого середовища призначеного числа виборних.

Обрання членів Державної думи здійснювалося у губернських виборчих зборах, куди збиралися виборні від усіх курій. Спочатку вони обирали: а) одного члена Державної думи з числа виборних від селян; б) одного з числа виборних — землевласників; в) одного-двох — з числа міських виборців, а в деяких зазначених у законі губерніях— одного члена Державної думи від робітників і козаків. Після цього виборні обирали решту членів Державної думи, потріб­них для даної губернії, з усіх взагалі виборних. Вибори членів Дер­жавної думи були двохступеневими для великих землевласників і міських виборців, триступеневими — для дрібних землевласників і робітників, і чотириступеневими — для селян.

Обраними могли бути тільки особи, які володіли російською мовою. Члени Державної думи, які обіймали платні посади на дер­жавній службі, мусили піти у відставку. Виняток допускався для міністрів, які могли зберегти свої посади.

З розглянутого вище порядку виборів членів Державної думи був зроблений виняток для семи найбільших міст, які виділялися з губерній, а їх населення окремо обирало членів Державної думи: Пе­троград (б членів Думи), Москва (4), Рига, Київ, Одеса, Варшава (по 2) і Лодзь (1). Вибори у цих містах здійснювалися прямим голосуван­ням виборців, які розподілялися на два розряди, кожний з яких оби­рав половину членів Державної думи, які обиралися від міста.

Члени Державної думи обиралися на 5 років, кожний з них повинен був принести особливу присягу. Відмова від неї давала під­ставу вважати, що особа звільняється від обов'язків члена Держав­ної думи1.

1 Коркунов Я. М. Русское государственное право. — СПб., 1909. — Том її. Часть особенная. — С. 190.

 

Члени Державної думи вважалися представниками всієї краї­ни, а не тільки своїх виборців, тому вони не звітували перед остан­німи. Члени Державної думи користувалися свободою думки і мір­кувань у справах, які перебували у віданні Думи. Затримати їх за борги і обмежити їхню волю могли лише за постановою судової влади, а під час сесії Державної думи — тільки з її дозволу. Члени Державної думи працювали на платних засадах, одержуючи від казни 4200 крб. на рік, а також компенсацію за оплату проїзду до Санкт-Петербургу і назад.

Компетенція, а також загальні питання організації і діяльності Державної думи визначалися передусім таким правовим актом, як «Установа Державної думи», а також низкою статей Основних дер­жавних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р.

Державна дума була органом насамперед законодавчим. Вона мала право обговорювати внесений на її розгляд законопроект, мог­ла його прийняти або відхилити, внести до його тексту поправки і зміни. Одночасно Державна дума наділялася правом законодавчої ініціативи, тобто правом висувати пропозиції про зміни чинного або видання нового закону. Це право Думи поширювалося на всі закони за винятком Основних державних законів Російської імперії, пере­гляд яких міг здійснюватися тільки за ініціативою імператора. Ці ж Основні закони містили норми про вилучення із законодавчої ком­петенції Державної думи (статті 21, 96—97, 125). Наприклад, устрій установ, що перебували у віданні Міністерства імператорського двору, а так само порядок управління ними визначалися безпосере­дньо царем, а постанови з військово-судової і військово-морської судової частин видавалися у порядку, встановленому у зводах вій­ськових і військово-морських постанов. Однак ці та деякі інші ви­лучення із законодавчої компетенції Державної думи не могли змінити загального положення, що жоден закон у державі не міг бути прийнятий без ухвалення Державної думи.

З уведенням до державного механізму Російської імперії Дер­жавної думи цар сам вже не міг приймати закони. Він мав право затверджувати (або не затверджувати) те, що розглядалося Дер­жавною думою. Щоправда, ст. 87 Основних державних законів у редакції від 23 квітня 1906 р. передбачала один виняток. Цар міг са­мостійно приймати надзвичайні закони у невідкладних випадках під час перерви у засіданнях Державної думи1. Однак і такий над-

1 Імператор Микола II широко використовував надане йому статтею 87 Основних державних законів право ухвалювати законодавчі акти, які скоріше за все не пройшли б через Державну думу (Про це детальніше див.: Дякин В. С. Чрезвычай­но-указное законодательство в России (1906—1914 гг.) // Вспомогательные исто­рические дисциплины. — Л., 1976. — Вып. VII. — С. 240—271).

 

 

 

576

 

37 3-382

 

577

 

Розділ 3, Устрій і право в Україні на початку XX ст.

 

§ 2, Державний лад

 

 

 

звичайний закон обов'язково вносився на розгляд Думи не пізніше ніж через місяць після початку її засідань. Якщо ж закон не вноси­вся протягом зазначеного часу в Думу, він втрачав силу.

Законодавство передбачало наявність у Державної думи пов­новажень і в сфері фінансів. їй належало право розгляду і затвер­дження державного розкладу витрат і доходів. Однак законодавст­во передбачало і деякі обмеження повноважень Державної думи у сфері фінансів. Так, вона не могла розглядати бюджетні питання, пов'язані з діяльністю військового міністерства і міністерства імпе­раторського двору. Не втручалася Дума і в питання про витрати на утримання імператорської родини.

Наділялася Державна дума й контрольними повноваженнями за законністю дій міністрів, використовуючи право запитів до них.

У галузі верховного управління до відання Державної думи належали такі справи: а) про відчуження частини державного май­на; б) про будівництво скарбницею залізниць за її рахунок; в) про заснування компаній на акціях; г) про кількість новобранців, необ­хідну для покриття поповнення армії і флоту; д) державні позики для державних витрат; є) справи, що вносилися на розгляд Дер­жавної думи за особливими Височайшими веліннями.

До відання Державної думи належали й питання, що стосува­лися її внутрішньої організації. Так, Дума виробляла «наказ», тобто правила внутрішнього розпорядку та організації діяльності самої Думи. Право Державної думи приймати свій наказ закріплювалося ст. 62 «Установи Державної думи»1.

У травні 1906 р. І Державна дума прийняла перші три глави наказу «Відкриття зборів Думи і перевірка обрання членів оної», «Обрання посадових осіб Думою», «Відділи і комісії Думи», а також правила про припинення дебатів. II Державна дума прийняла глави наказу 1906 р. до тимчасового керівництва і доручила своїй комісії з Наказу — переглянути ці глави й опрацювати наступні, що й бу­ло зроблено. II Дума прийняла четверту главу «Порядок прова­дження справ у Державній думі» та чотири відділи п'ятої глави «Порядок засідань Державної думи»2. III Державна дума прийняла до тимчасового керівництва Наказ 1906—1907 pp. і доручила своїй комісії з Наказу опрацювати його новий варіант. У 1908 р. Дума

1              Учреждение Государственной думы. — СПб., 1906. — Т. 1. Ч. 2. — С. 11.

2              Наказ Государственной думы (по работам 2-й Государственной думы) с объяснени­

ями. Составители: В. А. Маклаков и О. Я. Пергамент. — СПб., 1907.

578

 

прийняла деякі положення нового Наказу, а в червні 1909 р. схва­лила його повністю і прийняла до керівництва з жовтня 1909 рА

Державна дума обирала зі свого середовища Голову Держав­ної думи та двох його товаришів (які виконували в разі необхідності обов'язки Голови) строком на 1 рік (після чого вони могли обирати­ся знову), а також на 5 років секретаря Думи та його товаришів для завідування канцелярією Думи, Обрані особи становили президію з питань, що стосувалися діяльності Думи. Державна дума могла створювати зі свого середовища комісії і відділи для попереднього розроблення питань, законопроектів та інших справ. Постанови Державної думи з усіх названих питань були остаточними.

Державна дума працювала сесійно. Засідання відкривав, за­кривав і робив перерви Голова Думи. Він же керував засіданнями, голосуванням і дебатами, пильнував за додержанням порядку під час засідання, міг зупинити порушника, позбавити його слова тощо. Для кворуму Думи вимагалася присутність у ній не менше третини усього її складу. Якщо засідання не могло відбутися внаслідок не­повного складу, то за вимогою міністра, який вніс питання на розг­ляд, призначалося його слухання вдруге на засіданні не пізніше як через два тижні у засіданні, яке вважалося дійсним незалежно від кількості присутніх у залі засідань Державної думи.

Засідання Думи були публічними. Закритими для публіки во­ни оголошувалися або самою Думою, або за розпорядженням Голо­ви Думи внаслідок заяви міністра, який вніс питання на розгляд про те, що воно не підлягає розголошенню у державних інтересах. Усі справи в Думі, у тому числі й пов'язані з прийняттям закону, вирішувалися простою більшістю голосів (за винятком відміни ви­борів того чи іншого члена Думи і визнання пояснень міністра неза­довільними, коли вимагалося 2/3 голосів усього складу Думи). Якщо ж голоси членів Думи розподілялися порівну, то голосування відбувалося вдруге, якщо і після цього не утворювалося більшості, то голос Голови Думи давав перевагу.

Прийнятий Державною думою законопроект аж ніяк не ста­вав законом. Законопроект з Державної думи надходив до Держав­ної ради, яка могла за наявності бажання його відхилити.

Річ у тім, що водночас із заснуванням Державної думи цар здійснив реорганізацію Державної ради, зробивши її учасником за­конодавчого процесу. Ця реформа була закріплена низкою законо­давчих актів: у маніфесті «Про зміни Установи Державної ради і

1 Демин В. А, Государственная Дума России: механизм функционирования. — М., 1996. — С. 87.

579

37*5-382

 

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

 

§ 2. Державний лад

 

 

 

перегляд Установи Державної ради», указі «Про переустрій уста­нови Державної ради» й у новій редакції «Установи Державної ради», виданих 20 лютого 1906 р., в Основних державних законах Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. Названі акти пе­ретворили Державну раду по суті у другу, верхню палату російсь­кого парламенту1.

Державна рада мала рівні з Державною думою права. Водно­час вона виконувала консервативну роль, яка забезпечувалася на­самперед її складом2. Річ у тім, що Державна рада утворювалася з членів, які призначалися імператором, і членів, які обиралися на корпоративній основі. При цьому загальна кількість призначених членів Державної ради не могла перевищувати загальну кількість членів Ради по виборах. Голова і віце-голова Державної ради що­річно призначалися імператором з членів Ради за призначенням. Такими, що призначалися членами Державної ради, могли бути ви­щі посадові особи. Повний склад виборних членів Державної ради становив 102 особи. Вони обиралися за указом імператора різними установами і групами населення на строк 9 років. Кожні три роки третина кожного розряду членів Ради вибувала у черговому поряд­ку із заміною вибулих членів новообраними від тих самих установ. Вибори відбувалися так.

Від православного духовенства Синод обирав шість членів Державної ради: три — від чернецького духовенства і три — від білого духовенства. Від кожних губернських земських зборів, у тих губерніях, де вводилися земські установи, — по одному члену (усього 34 члени Державної ради). Від землевласників тих губерній, де не вводилися земські установи — по одному члену Державної ради, які обиралися з'їздом землевласників (усього 26 членів Дер­жавної ради). Від дворянських товариств — 18 членів Державної ради. Від Академії наук та університетів — б членів Державної ра­ди. Від ради торгівлі і мануфактур, московського її відділення, міс­цевих комітетів торговлі і мануфактур, біржових комітетів і купе­цьких управ — 12 членів Державної ради.

Членами Державної ради не могли бути обрані такі особи: 1) молодші 40 років; 2) які не закінчили курси хоча б у середніх навчальних закладах або не склали відповідного іспиту; 3) іноземні піддані; 4) котрі перебували під судом або слідством за тяжкі зло-

1              Российское законодательство X—XX веков. — М., 1994. — Т. 9. — С. 19.

2              Там само. А також: Бородин А. Я. Усиление позиций объединенного дворянства в

Государственном совете  в   1907—1914 гг.  //  Вопр. истории.   1977. — №  2. —

С. 56—66.

580

 

чини чи злочини, що ганьблять особу, а також за ухилення від вій­ськової повинності); позбавлені духовного стану за рішенням суду або ж виключені із середовища товариства і дворянського стану за вироками станів; 5) губернатори, віце-губернатори та особи, які обіймали поліцейські посади.

Вибори членів Державної ради були двоступеневими і здійс­нювалися закритим голосуванням. Обраними вважалися ті, хто на­брав понад половину голосів виборців. За рівності голосів питання про обрання вирішувалося жеребкуванням. Члени Державної ради приступали до виконання своїх обов'язків після принесення особ­ливої присяги. Вони не повинні були звітувати перед своїми вибор­цями і користувалися повною свободою суджень і думок у справах, що перебували у віданні Державної ради. Позбавити їх свободи або обмежити їхню волю можна було тільки за розпорядженням судо­вої влади, а під час засідань Державної ради — тільки за попере­дньої згоди останньої. Зі складу Державної ради виборні члени ви­бували у разі втрати російського підданства і цензу, який давав право на участь у виборах.

Засідання Державної ради вважалися такими, що відбулися, якщо з'явилася 1/3 її членів без урахування членів за призначен­ням чи членів за виборами. Рішення приймалися простою більшіс­тю голосів. Під час розподілу голосів порівну здійснювалося нове голосування. Якщо ж і на цей раз не було більшості голосів, то го­лос Голови Державної ради давав перевагу.

Засідання Державної ради були відкритими. Але з міркувань державних інтересів вони могли відбуватися й за закритими двери­ма. Детально організація і діяльність Державної ради визначалися наказом, який приймався Радою й оприлюднювався для загального відома Сенатом. Такий «Наказ Державної ради» був опублікований 12 травня 1907 р.1.

Будучи консервативним органом, Державна рада була покли­кана, за замислом її реорганізаторів, стримувати ліберальні пори­вання Державної думи. Рада мала «відігравати роль деякого буфе­ра між Державною думою і самодержавною владою»2.

Власно-

Законопроекти, що надійшли до Державної думи і схвалені як нею, так і Державною радою, так само як і законопроекти, запропо­новані Державною радою і схвалені як нею, так і Державною ду­мою, надавалися імператору для затвердження. Без цього затвер-

дження жоден закон не міг «мати свого впровадження»

1              СУ. 1907. — № 86. — Ст. 802.

2              Юртаева К. А. Государственный совет в России (1906—1917 гг.) // Государство и

право. 1996. — № 4. — С. 148.

3              Лаврентьев Д. К. Хрестоматия по законоведению. — СПб., 1912. — С. 289.

581

 

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

 

§ 2, Державний лад

 

 

 

ручне затвердження законопроекта царем виражалося словами: «Бути так». Отже, законопроект, схвалений Державною думою і Державною радою, ставав законом лише після його затвердження монархом, а відтак влада давати країні закони належала у кінцево­му підсумку йому. У використанні імператором права абсолютного вето щодо актів, прийнятих Державною радою і Державною думою (поряд з деякими іншими чинниками), окремі вчені не без підстав вбачають установлення в Росії на початку XX ст. перехідної форми правління від абсолютної до дуалістичної монархії1. Наголосимо, що сам спосіб вироблення законів був визначений лише після появи у державному механізмі Російської імперії Державної думи і реор­ганізації Державної ради: законопроект повинен був пройти через названі дві законодавчі установи.

Такими були порядок формування, правове становище, орга­нізація роботи Державної ради і Державної думи, з функціонуван­ням якої передусім і пов'язувалися зміни у державному ладі Росій­ської імперії на початку XX ст.

І Державна дума розпочала роботу 27 квітня 1906 р. До її складу було обрано 478 депутатів2. У Думі переважали фракція ка­детів (179 депутатів) і трудовики (97 депутатів), що зумовлювало її ліволіберальний характер. До складу І Державної думи входили 38 адвокатів, які у дореволюційній Росії мали високу наукову ква­ліфікацію, чимало професорів, доцентів і приват-доцентів.

Від українських губерній до складу І Державної думи увійш­ли 102 депутати. Частина депутатів-українців (45 осіб) створила в Думі українську фракцію — Українську думську громаду. її по­літичною платформою була автономія України3. Ідейним керів­ником Української думської громади був професор української іс­торії Львівського університету Михайло Грушевський4. Друкова­ним органом української фракції був «Український вісник»5.

1              Лузин Bv В* К вопросу о форме правления в России в начале XX в. // Вест. Моск.

ун-та. Сер. 11. — Право. 1994. — JS& 1. — С. 75, 76; Корпев В. Я. Либеральная и

консервативная традиции в государствоведении России начала XX века // Исто­

рия государства и права. 2002. — № 6. — С. 9.

2              Калинычев Ф. Я. Государственная дума в России: Сборник документов и материа­

лов. — М., 1957. — С. 75.

3              Киян М. Ш. Представительство от украинских губерний в Государственной думе

Российской империи I и II созывов (1906—1907 гг.). — X, 1997. — С. 122.

4              Малик #,, Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. — Львів, 1995. —

С. 73.

5              Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. -— К,

1993. — С 48.

582

 

Центральним у роботі І Державної думи було аграрне питан­ня. Висувалися різні програми щодо нього. Передбачалося зокрема примусове відчуження «за справедливу винагороду» тільки тієї ча­стини землі поміщиків, яка віддавалася ними селянам в оренду на кабальних умовах. Трудовики підготували «законопроект 104-х», що передбачав націоналізацію землі і введення урівнювальних за­сад у землекористуванні, а це можна було здійснити тільки за умо­ви ліквідації поміщицького землевласництва — опори самодержав­ної країни. Тому височайшим указом від 8 липня 1906 р. І Держав­на дума була розпущена1.

У Маніфесті «Про розпуск Державної думи і про час скликан­ня такої в іншому складі» від 9 липня 1906 р. Микола І заявляв, що він бажає від «нового складу Державної думи здійснення очікувань наших і внесення в законодавство країни відповідності до потреб оновленої Росії»2.

Однак сподіванням царя не судилося звершитися. Вибори до II Державної думи відбулися у січні-лютому 1907 р. Незважаючи на спад революції, поліцейську сваволю, чинність закону від 19 серп­ня 1906 р. про військово-польові суди II Державна дума за своїм складом виявилася лівішою І Думи. З 518 депутатських місць у II Державній думі ліві партії і групи (трудовики, соціал-демократи, есери, народні соціалісти) отримали 222 місця, що становило 43% від загальної кількості депутатських місць. Фракція кадетів у II Думі налічувала 98 осіб3. Від українських губерній у II Державну думу були обрані 102 депутати. У Думі українські депутати знов об'єдна­лися у громаду, що налічувала 47 членів» Громада видавала часо­пис «Рідна справа — вісті з Думи». В ньому друкувалися промови членів, заяви громади, в яких ставилася вимога автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, учительських семінарах, судах, церкві, створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах. На думку членів української фракції, зокрема селянських депутатів, усі ці завдання мали вирішуватися законодавчим шляхом, через послідовне реформування державного устрою, економічних та со­ціальних відносин4.

1              СУ. 1906. — № 168. — Ст. 1032.

2              Там само. — № 169. — Ст. 1033.

3              История государства и права СССР. Под ред. Г. С. Калинина, А. Ф. Гончарова. —*

М., 1972. — ЧЛ. — С. 503.

4              Коник О, О. Селянські депутати з України в ї і II Державних думах Російської ім­

перії // Український історичний журнал. 1995. — № 1. — С. 64—65.

583

 

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

 

§ 2. Державний лад

 

 

 

II Державна дума працювала з 20 лютого по 2 червня 1907 р. За 103 дні свого існування вона збиралася на дві сесії і провела 53 за­сідання. У центрі уваги II Державної думи, як і раніше, було аграр­не питання. Кадети виступали за відчуження частини поміщицької землі і передачу її селянам за викуп. Праві октябристи перебували, по суті, на позиції уряду і відстоювали столипінський указ від 9 ли­стопада 1906 р. Трудовики та інші селянські угруповання, що при­микали до них, загалом відстоювали ту ж саму програму, яку вони висунули в І Державній думі, в «проекті 104-х»1. Таким чином, у Думі створювалася реальна загроза столипінській аграрній рефор­мі, чого ніяк не міг допустити царський уряд, і він організував роз­гін II Державної думи. Привід для цього було знайдено. 1 червня 1907 р. П. А. Столипін виступив у Думі з вимогою виключити з Ду­ми депутатів від соціал-демократичної фракції, звинувативши їх у підготовці воєнної змови проти уряду. Дума вимагала доказів і пе­редала питання для вивчення в комісію. Не чекаючи результатів розвідування, цар Микола II видав 3 червня 1907 р. указ про роз­пуск II Державної думи і про призначення виборів нового складу Думи на підставі зміненого ним одноособово виборчого закону. При­йняте царем рішення про зміну закону про вибори до Державної думи без санкції Думи і Державної ради (як це передбачалося ст. 87 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р.) означало «справжній державний переворот, контрреволю­ційний переворот, що знаменував собою закінчення першої народ­ної революції»2.

У країні склалася третьочервнева монархія, заснована на со­юзі поміщиків і буржуазії, на політиці лавірування між ними. За своєю суттю ця монархія була антинародною, й уся її діяльність була спрямована проти інтересів народних мас. Одним з елементів політики царського уряду в період третьочервневої монархії було насаждання ідеології великодержавного шовінізму й посилення на­ціонального гноблення. В Україні царат переслідував українську мову і культуру ^— забороняв користуватися українською мовою у навчальних закладах і адміністративних установах, припиняв ви­дання українських газет і журналів, художньої літератури. У шко­лах не можна було співати українських пісень, читати вірші й ви­конувати українські мелодії»3.

1              Калинычев Ф. И. Государственная дума в России: Сборник документов и материа­

лов. — М., 1957. — С. 248.

2              Российское законодательство X—XX веков. — М., 1994. — Т. 9. — С. 24.

3              Рибалка L К. Історія України. — Ч. 2. — С. 367.

584

 

У таких складних внутрішньополітичних умовах восени 1907 p. були проведені вибори у III Державну думу. Завдяки новому ви­борчому закону від 3 червня 1907 р. у цій Думі з 442 депутатських місць 383 отримали поміщики й буржуазія. У ній склалася правоок-тябристська та октябристсько-кадетська більшість1. Від українсь­ких губерній до III Державної думи було обрано 111 депутатів, у тому числі 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. Щодо партійної належності депутати від України розподілилися так: 55 правих,  і російських націоналістів,  41  октябристів,  5  кадетів,

2              соціал-демократи.

Склад III Державної думи влаштовував царський уряд, що зумовило її функціонування впродовж повного строку (1 листопада 1907 р. — 9 червня 1912 p.). Вона була слухняним знаряддям само­державства. За період роботи III Державної думи нею було розгля­нуто: 2571 законопроект, внесений урядом, 205 законодавчих про­позицій, внесених членами Державної думи, 157 запитів2.

До IV Державної думи (15 листопада 1912 — б жовтня 1917 pp.) було обрано 445 депутатів. Основними фракціями у ній були праві, октябристи, прогресисти, кадети. Від українських губерній до IV Дер­жавної думи увійшли 97 депутатів, з яких крайніх монархістів бу­ло 59, октябристів — 21, кадетів, прогресистів — 14, трудовиків — 1, соціал-демократів (більшовиків) — 2. У IV Державній думі неод­норазово виникали гострі дебати з національної проблеми, зокрема,

3              українського питання3. Відволікаючи депутатів від розв'язан­

ня основних соціально-економічних і політичних питань, царський

уряд завалив IV Державну думу безліччю другорядних законопро­

ектів. Так, тільки за період 1912—1914 pp. на її розгляд було пере­

дано понад 2000 таких законопроектів.

Отже, незважаючи на негативне ставлення украй правих реа­кційних урядових кіл до Державної думи як законодавчого органу, царат не спромігся на повну її ліквідацію. За її допомогою царат «створював видимість участі народу у державному житті країни»4.

1              История России: Пособие для поступающих в ВУЗ / Под. ред. Б. А. Старкова. —

СПб., 1998.— С. 119.

2              Мир русской истории:  Энциклопедический справочник. — М.,   1997. — С. 30;

Кудинов О. А. Государственные думы III и IV созывов и последние попытки

конституционной реформы монархического строя в России (август 1915,, ноябрь

1916 гг.) // История государства и права. 2002. — №6. — С. 11.

3              Третья Государственная дума. Материалы для оценки ее деятельности. — СПб.,

1912. — С. VII. Ця книга містить найдетальнішу інформацію про всі напрями діяль­

ності III Державної думи.

4              История отечественного государства и права: Учебник / Под ред. О. И. Чистякова. —

М., 1996. — Ч. 1. — С. 297.

585

 

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

 

§ 2. Державний лад

 

 

 

І все ж Державна дума «за усіх її слабкостей та недоліків, що пере­шкоджали їй стати справжнім парламентом у західноєвропейсько­му розумінні, все ж відіграла в історії Росії позитивну роль»1.

На початку XX ст. збереглися усі основні ланки місцевої ад­міністрації, суду, поліції, жандармерії.

Як і в попередній період, управління Україною здійснювалося по губерніях. Так, в губерніях Чернігівській, Полтавській, Харків­ській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській управління очолювали губернатори. На чолі управління Київської, Волинської і Подільської губерній» об'єднаних у генерал-губернаторство, стояв генерал-губернатор, а самі губернії очолювалися губернаторами2.

На початку XX ст. у міру розвитку революційного руху зрос­тала роль карального апарату царата. Так, у 1902 р. Департамент поліції організував розшукові відділення, які у 1903 р. були пе­рейменовані в охоронні3. Охоронні відділення були, по суті, таєм­ною поліцією, покликаною здійснювати політичний розшук.

Боротьба з революцією примусила царський уряд піти на де­яку децентралізацію органів політичного розшуку, надання їм пев­ної самостійності і більшої оперативності. У 1906 р. були організова­ні районні охоронні відділення, територія діяльності кожного з яких охоплювала декілька губерній. Так, українські губернії були під­відомчі трьом районним охоронним відділенням, а саме; Південно-Західному: (Київська, Чернігівська, Полтавська, Подільська, Во­линська губернії), Південному: (Херсонська (з містом Одесою), Тав­рійська, Бессарабська губернії і все узбережжя Чорного моря), Пів-денно-Східному: (Харківська, Катеринославська, Курська, Вороне­зька, Чорноморська губернії, а також і область війська Донського)4. Керівництво названих районних охоронних відділень перебувало відповідно в містах Києві, Одесі, Харкові. 14 грудня 1906 р. було

1              Лаптева Л. Е., Яерсесянц В. С, Пархоменко Я. Б., Скрипіиіев Е. А. Из истории

российского парламентаризма: к 90-летию первых выборов в Государственную ду­

му в России // Государство и право. 1996. -№?.-С. 149; Шацилло К. Ф. Первая

Государственная дума // Отечественная история. 1996. — № 4. — С. 60.

2              Дубройіна А. Б. Механізм управління, суспільний лад і право України в період ім­

періалізму і буржуазно-демократичних революцій (1900—1917 pp.)- — К., 1970. —

Вип. 1. — С. 26.

3              Чукарев А. Г. Организация политического розыска царской России в XIX—XX вв.

// Материалы по истории Дальнего Востока (история, археология, этнография,

филология). — Владивосток, 1973. —'С. 168.

4              Ярмиш А. Наблюдать неотступно... Административно-полицейский аппарат цариз­

ма и органы политического сыска в Украине в конце XIX — начале XX веков. —

К, 1992. — С 128—129.

586

 

прийнято Положення про районні охоронні відділення1. Ці нові структури повинні були об*€днати розшукові органи цілих районів, з тим щоб обробити одержану ними інформацію і скласти найоб'ек-тивнішу картину про протиурядові організації, що діяли на терито­рії району2.

У підпорядкуванні районних охоронних відділень перебували охоронні відділення, Положення про які було затверджено 9 лютого

1907        р. міністром внутрішніх справ П. А. Столипіним. В ст. І Поло­

ження зазначалося: «У тих місцевостях, де є необхідним створення

окремих розшукових органів, негласні розслідування у справах про

державні злочини покладаються на особливо призначених з цією

метою офіцерів корпусу жандармів або чиновників при Департа­

менті поліції зі створенням при них у разі потреби канцелярії, на­

званої охоронним відділенням»3. Одним з найголовніших завдань

охоронних відділень була боротьба з «революційними співтоварист­

вами».

До складу кожного охоронного відділення входили загальна канцелярія, відділ зовнішнього спостереження й агентурний відділ (відділ внутрішнього спостереження)4.

Охоронні відділення у своїй діяльності широко використовува­ли провокацію. Вона була звичайним методом роботи цих відділень.

У боротьбі з революційним рухом у країні царський уряд по­кладав на охоронні відділення великі надії. Тому не випадково в галузі політичного розшуку охоронним відділенням надавався пов­ний простір діяльності і забезпечувалися значні права5.

У 1914 р. районні охоронні відділення скасовувалися як зайва проміжна ланка у громіздкому апараті політичного розшуку царсь­кої Росії.

Для посилення боротьби з кримінальною злочинністю 6 липня

1908        р. був виданий закон «Про організацію розшукової частини»,

згідно з яким у складі поліцейських управлінь губерній і великих

міст створювалися «розшукові відділення чотирьох розрядів для

1              История полиции России. Краткий исторический очерк и основные документы:

Учеб. пособие. — М., 1998. — С. 178—180.

2              Полиция и милиция России: страницы истории / А. В. Борисов, А. Н. Дугин, А. Я. Ма­

лыгин и др. — М., 1995. — С. 61.

3              Чайковський А. С> Щербак М. Г. За законом і над законом. З історії адм. органів і

поліц.-жандарм. системи в Україні (IX — початок XX ст.) — К., 1996. — С. 206.

4              Шинджикашвили Д. И. Министерство внутренних дел царской России в период

империализма (Структура, функции, реакционная сущность, связь с другими ми­

нистерствами). — Омск, 1974. — С. 53.

5              Там само. — С. 52.

587

 

Розділ 3. Устрій і право в Україні па початку XX ст.

 

§ 2. Державний лад

 

 

 

провадження розшуку у справах загальнокримінального характе­ру...»1. У розвиток цього закону 9 серпня 1910 р. Міністерство внут­рішніх справ видало Інструкцію чинам розшукових відділень. Не­зважаючи на широку регламентацію дій працівників зазначених відділень, Інструкція не вирізнялася достатньою чіткістю своїх норм2.

У зв'язку із загостренням соціальної напруженості на селі і селянськими виступами у 1903 р. була здійснена часткова реорга­нізація сільської поліції. Так, замість виборних від селян соцьких, засновувалися штатні посади сільських стражників, які були дер­жавними службовцями, нижчими чинами поліції3.

19 серпня 1906 р. цар підписав указ про заснування військово-польових судів. 20 серпня того самого року він затвердив «Правила про військово-польовий суд»4. Положення складалося лише з шести коротких статей, і вже це саме по собі свідчило, що військово-польо­вий суд був «не стільки судом, скільки бойовим засобом дії»5.

Військово-польові суди створювалися у місцевостях, де прого­лошено військовий стан або стан надзвичайної охорони. Ці суди не були постійними органами, а створювалися для розгляду конкретних справ, причому по можливості протягом доби з моменту вчинення злочинного діяння. Суди могли створюватися за ініціативою началь­ника гарнізону, військового загону, командира порту, за розпоря­дженням і вказівкою генерал-губернатора, головнокомандувача, ко­мандувача військ округу та уповноваженими ними особами.

До складу військово-польового суду входили голова і чотири офіцери гарнізону або військових кораблів флоту. Всі п'ять осіб, які входили до військово-польового суду, мали належати до стройових офіцерів, навіть якщо у місцевості, де засновувався військово-по­льовий суд, були й чини військово-судового відомства. Таким чи­ном, ні від голови, ні від членів військово-польового суду юридич­них знань і практичної підготовки до судової діяльності не вимага­лося.  Отже,  подібний  склад військово-польового  суду  не  давав

1              Мулукаев Р. С. Полиция в России (IX—XX вв.). — Нижний Новгород, 1993. — С. 76.

2              Там само. —- С. 79.

3              История полиции России. Краткий исторический очерк и основные документы:

Учеб. пособие. — М., 1998. — С. 36.

4              СУ. 1906. — № 206. — Статті 1361, 1362.

5              Случевский Вл. Учебник русского уголовного процесса. Судоустройство-судопроиз­

водство. — СПб., 1914. — С. 287.

588

 

жодних, хоча б найменших гарантій ні незалежності, ні вміння з'ясувати суть справи, що розглядалася судом1.

Засідання військово-польового суду відбувалося за закритими дверима, а прізвища головуючого і членів суду зберігалися в таєм­ниці. Для військово-польових судів практично не існувало жодних процесуальних правил2. Справи розглядалися у спрощеному по­рядку. Судовий розгляд не повинен був тривати понад дві доби. Весь судовий розгляд зводився до оголошення в суді складеного військовими або поліцейськими чинами протоколу (донесення) і до­питу обвинуваченого. При цьому невизнання обвинуваченим своєї вини, докази і обставини, що він наводив у своє виправдання, про­хання про виїслик свідків і очевидців тощо судом до уваги не брали­ся, а їх зміст не перевірявся. Вироки військово-польового суду, що постановлялися «за законами воєнного часу», передбачали, як пра­вило, тільки одну міру покарання, а саме: смертну кару. Оскаржен­ню вироки не підлягали. Вони виконувалися «невідкладно», при­наймні не пізніше доби «з моменту проголошення». Подібним чином діяли і військово-морські суди на підставі «Правил про військово-польовий морський суд», затверджених імператором Миколою II 20 серпня 1906 р.3.

Діяльність військово-польових судів викликала осуд усіх верств населення країни4. Негативно оцінювали цю діяльність і багато де­путатів II Державної думи. Так, один з членів Думи, виступаючи на засіданні 12 березня 1907 р. і характеризуючи військово-польові суди, наголосив, що вони «є апаратом, удосконаленим для смертної кари. Вони є простим щаблем до шибениці»5.

Правила про військово-польовий суд втратили силу з 19 квіт­ня 1907 р. згідно зі ст. 87 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. і внаслідок того, що царський уряд зрозумів безперспективність їх проведення у нормальному законодавчому порядку через Державну думу.

Революційні події 1905—1907 рр, помітно вплинули й на дія­льність судової системи, що функціонувала на підставі «Установи судових установлень» 1864 p., яка була орієнтована на посилення

1              Полянский Н. Я. Царские военные суды в борьбе с революцией 1905—1907 гг. —

М., 1958. — С. 199.

2              Глушаченко С. Б., Савельева М. В. Терроризм в России в период 1905—1907 гг.

Деятельность П. А. Столыпина // История государства и права. 2002. — №5. — С. 3.

3              СУ. 1906. — № 206. — Ст. 1363.

4              Ярмиш О. Н. Судові органи царської Росії в період імперіалізму (1900—1917). — К,

1991. —  С. 45.

D Государственная дума. Второй созыв. Стенографические отчеты. Сессия вторая. — СПб., 1907, — Т. I. — Столб. 426.

589

 

Розділ 3, Устрій і право в Україні на початку XX ст.

 

§ 2. Державний лад

 

 

 

репресій проти активних учасників революцій. Так, Міністерство юстиції, яке очолювало всю судову систему, в період 1905—1907 pp. видало цілу низку секретних циркулярів та інструкцій, що орієнту­вали суди на посилення подібних репресій1.

Значна роль у переслідуванні учасників революцій належала прокуратурі Так, циркуляри Міністерства юстиції, прийняті на­прикінці 1905—1906 pp., містили категоричні вимоги до прокурорів судових палат виявляти надзвичайну активність у переслідуванні осіб, обвинувачених у державних злочинах, аграрних безпорядках, а так само і в загальнокримінальних злочинах, учинених з політич­них мотивів. Наприклад, у циркулярі Міністра юстиції І. Г. Щигло-витова прокурорам судових палат від 14 липня 1906 р. відзначало­ся, зокрема, що з метою прискорення розгляду справ прокурорам судових палат доручалося вживати «найенергійніші заходи». Зо­крема при провадженні попереднього слідства не слід було торка­тися «обставин, що мають другорядне значення», обмежуючись «лише ретельним з'ясуванням найсуттєвіших даних, точне встано­влення яких необхідне для визначення складу злочину, виявлення і викриття винних, а також визначення доказової сили зібраних про­ти них доказів»2. І далі у цитованому циркулярі вказувалося, що «всі зусилля повинні бути спрямовані на усунення будь-якої затрим­ки в провадженні розслідувань у зазначених вище справах, швид­кий розгляд яких с однією з найважливіших гарантій справедливого і такого, що відповідає інтересам державного порядку і громадської безпеки відправлення правосуддя»3. Зрозуміло, що подібні циркуля­ри аж ніяк не слугували справі забезпечення гарантій підсудним, а навпаки, підштовхували суддійських чинів до порушень законності при провадженні розслідування кримінальних справ і здійснення су­ду над активними учасниками революції 1905—1907 рр.

В умовазс нового піднесення революційного і демократичного руху у 1910—1911 pp. царський уряд пішов на внесення змін у су­дову систему Російської імперії. Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» поновлювався інститут мирових суд­дів4. При цьому зміст багатьох статей «Установ судових установ-

1              Сборник циркуляров и инструкций Министерства юстиции (с 1877 по 1914 гг.). Сек­

ретные. Пг., 1914.

2              Царизм в борьбе с революцией 1905—1907 гг. Сборник документов / Под ред.

А. К. Дрезена. — М., 1936. — С. 79.

3              Тем само,

4              Важнейшие законодательные акты (1908—1912 гг.) с алфавитным, предметным и

хронологическим указателями / Под ред. и с предисловием проф. В. М. Гессена. —

СПб., 1913. — С 636—734.

590

 

лень», присвячених мировій юстиції, законом від 15 червня 1912 p. було змінено. Так, наприклад, у ст. 64 «Установ судових установ­лень» в редакції 1864 р. зазначалося, що «...Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, зосере­джується в Касаційних Департаментах Сенату і в особі Міністра юстиції». Ця ж сама ст. 64 «Установ судових установлень» в редак­ції закону від 15 червня 1912 р. мала інший зміст: «.„Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, належить судовим палатам в межах їхніх округів, Касаційним Де­партаментам Правлячого Сенату, Міністру юстиції»1.

Отже, ст. 64 нової редакції містила одну з головних новел, введених в «Установи судових установлень», яка полягала у підпо­рядкуванні всієї мирової юстиції вищому нагляду не тільки каса­ційним департаментам Сенату і Міністра юстиції, як це було споча­тку за судовими статутами 1864 р., а й судовим палатам у межах їхніх округів2. Порядок введення в дію закону від 15 червня 1912 р. визначався у затвердженому 26 червня 1913 р. «Положенні про введення в дію закону від 15 червня 1912 р. про перетворення міс­цевого суду»3,

У повному обсязі закон від 15 червня, однак, після його при­йняття не був уведений. Спочатку його дія поширювалася на такі десять губерній, як Київська, Волинська, Подільська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Полтавська, Чернігівсь­ка і Курська4. Відкриття нового мирового суду у цих губерніях при­урочувалося на 1 січня 1914 р. Всього в названих губерніях було за­сновано 970 посад дільничних мирових суддів і 120 мирових з'їздів5.

У зв'язку з поновленням інституту мирових суддів судові функції земських начальників скасовувалися6. Стали також лік­відовуватися й посади міських суддів.

У період, що розглядається, були внесені окремі часткові зміни в компетенцію земських органів самоврядування. Так, згідно

1              Важнейшие законодательные акты (1908—1912 гг.). — С. 644.

2              Судебные уставы императора Александра И, дополненные всеми позднейшими, не

вошедшими в продолжения, узаконениями, последовавшими до 1 июля 1912 г. и в

том числе законом 15 июня 1912 года о преобразовании местного суда / Под ред.

Ю. В. Александровского. — СПб., 1913. — С. 229.

3              Брейтбурд Р. А. Преобразованный мировой суд. — М., 1914. — С. 15—25.

4              Там само. — С. 13.

5              Судебная реформа / Под ред. Н. В. Давыдова и Н. Н. Полянского. — М., 1915. —

Т. И. — С. 289.

6              Ефремова Я. Н. Министерство юстиции Российской империи. 1802—1917 гг. — М.,

1983.— С. 141.

591

 

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

 

§ 3. Право

 

 

 

із законом від 20 лютого 1906 р. кожні губернські земські збори діс­тали право обирати по одному члену Державної ради строком на З роки. Законом від 5 жовтня 1906 р. «Про скасування деяких обме­жень у правах сільських обивателів та осіб інших колишніх подат­них станів» скасовувався порядок призначення губернатором глас­них від селян у земства з поновленням повітового виборчого з'їзду від сільських товариств1. У 1912 р. повітові земські збори і міські думи здобули право обрання мирових суддів у тих губерніях Росій­ської імперії, де мирова юстиція поновлювалась. Однак у цілому питання про реформу земського і міського самоврядування, вису­нуте в умовах громадського піднесення на початку XX ст., так і не вийшло зі стадії складання проектів та їх обговорення2.

Аналіз змін у державному ладі Російської імперії на початку XX ст. дає змогу зробити висновок, що правляча еліта на чолі з ца­рем Миколою II здійснила деякі заходи з лібералізації режиму під безпосереднім тиском революційних подій, чередуючи реформи з контрреформами.

 

«все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 59      Главы: <   47.  48.  49.  50.  51.  52.  53.  54.  55.  56.  57. >