§ 1. Суспільний лад

період, що розглядається, істотних змін у правовому ста­новищі населення Російської імперії не відбулося. Зви­чайно, участь Росії у першій світовій війні обумовила не­обхідність мобілізації значної кількості військовозобов'я­заного населення у діючу армію. Тому, керуючись ст. 70 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 p., яка проголошувала, що чоловіче населення Росії «незалежно від стану підлягає військовій повинності», і нормами Статуту про військову повинність, уряд приступив до широкомас­штабного призову підданих імперії на дійсну військову службу. Так, 16 липня 1914 р. було видано іменний височайший указ «Про переведення на воєнне становище частин армії і флоту», відповідно до якого на дійсну військову службу призивалися нижчі чини запа­су. В Україні в армію і на флот ця категорія військовозобов'язаних призивалася від усіх повітів таких українських губерній, як Київ­ська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Катеринос­лавська, Таврійська, а також від багатьох повітів Чернігівської і Волинської губерній1. 18 липня 1914 р. було видано новий іменний указ, відповідно до якого на дійсну військову службу призивалися «ратники ополчення першого розряду, призначені для поповнення постійних військ і для формування ополченських частин». Тепер мобілізація торкнулася підданих Російської імперії, які проживали на території всіх українських губерній2. З метою розширення кон­тингенту осіб, призваних на дійсну військову службу, до Статуту про військову повинність 1 вересня 1914 р. внесли ряд змін3.1 в по­дальшому уряд приймав правові акти, що дозволяли поповнювати лави діючої армії все новими й новими призовниками. Так, ЗО вере­сня 1914 р. було затверджено Положення про залучення до служби в армії у 1914 р. вихованців вищих навчальних закладів, які корис­тувалися відстрочкою для закінчення курсу навчання4. 5 листопада 1914 р. додатково затверджені детальні правила, що визначали по­рядок залучення до війська осіб, які користувалися відстрочкою від військової повинності у зв'язку з навчанням у вищих навчальних

1              СУ. 1914. — № 179. — Ст. 2014.

2              Там само. — № 195. — Ст. 2060.

3              Там само. — № 254. — Ст. 2368.

4              Там само. — № 272. — Ст. 2463.

604

закладах1. У грудні 1914 р. був прийнятий іменний указ «Про роз­міри контингенту новобранців у 1915 p.», що передбачав необхід­ність призвати у вказаному році для армії і флоту 585 тис. осіб2. Призови в діючу армію здійснювалися і в подальшому3. Від Украї­ни у період першої світової війни в лавах російської армії служили близько 4 млн українців4.

Умови воєнного часу активізували дію ст. 71 Основних держа­вних законів Російської імперії, яка покладала на підданих імперії обов'язок «платити встановлені законом податки і мито, а також виконувати повинності згідно з постановами закону». Царський уряд, шукаючи джерела покриття воєнних витрат, установив меха­нічні надбавки до існуючих податків та деякі нові збори і платежі. Так, 4 жовтня 1914 р. було затверджено «Положення про підви­щення ставок деяких видів існуючого оподаткування і про введення нових податків», яке, зокрема, передбачало істотне підвищення розміру державного податку з нерухомості у містах, посадах, міс­течках, а також ставок промислового податку5. 24 грудня 1914 р. було затверджено Положення, яке передбачало підвищення дер­жавного поземельного податку, а також державної оброчної і позе­мельної податі6. Були збільшені поштово-телеграфні збори, а та­кож стягувалися нові податки на перевезення пасажирів, багажу і вантажу7, на користування телефонами8. Особливий збір установ­лювався на перевезення бавовни9. У подальшому уряд вводив усе нові й нові податки. Так, 22 листопада 1915 р. вводився тимчасовий, до закінчення війни, податок з квитків для входу на публічні ви­довища і розваги10. З лютого 1916 р. установлювався податок на ко­ристь скарбниці на тоталізатор, що відкривався на скачках і бігах11.

1              СУ. 1914. — № 348. — Ст. 3320.

2              Там само. — № 363. — Ст. 3529.

3              Авербах О. И. Законодательные акты, вызванные войной 1914—1915 гг. — Петро­

град, 1915. — Т. II. — С. 239—250, 726.

4              Рибалка I. К. Історія України. — Ч. 1. — С. 430.

5              Свод законов Российской империи. — Пг., 1914. — Том V. — С. 1—6.

6              Там само. — С. 7—11.

7              Авербах О. И. Законодательные акты, вызванные войной 1914—1915 гг. — Петро­

град, 1915. — Т. I. — С. 395—396, 665—666.

8              Там само. — С. 276, 593—595.

9              Там само. — С. 486, 653—655.

10            СУ. 1915. — № 348. — Ст. 2564.

11            СУ. 1916. — № 39. — Ст. 219.

605

Розділ 4. Устрій і право в Україні у період Першої світової війни

§ 1. Суспільний лад

Водночас слід зазначити, що перелічені надбавки і нові збори були недостатніми для поповнення доходної частини бюджету. Ви­рішальну роль у надходженнях до державного бюджету могли відіграти лише прибутково-майновий податок і оподаткування вій­ськових прибутків. Але саме їх уряд і не поспішав вводити, цілком справедливо побоюючись опору буржуазії, бо зазначені податки безпосередньо стосувалися її інтересів. І тільки після тривалих зволікань 6 квітня 1916 р. цар затвердив ухвалений Державною ра­дою і Державною думою закон «Про державний прибутковий пода­ток» і «Положення про державний прибутковий податок»1. Закон набув чинності з 1 січня 1917 р.

Згідно із зазначеними нормативними актами, прибутковий по­даток стягувався з усіх видів одержаного доходу і з будь-яких джерел. А це означає, що оподаткуванню підлягали всі промислові й торговельні підприємства, монополістичні об'єднання, товариства, акціонерні компанії, земельна власність, грошові капітали, усі види прибутку.

Основу оподаткування становив принцип особистого оподат­кування, тобто кожний підприємець або власник мусив сплатити прибутковий податок з частки власного доходу. Мінімальний дохід, що підлягав оподаткуванню, становив 850 крб. на рік. Ставки при­буткового податку були незначні, що відповідало інтересам насам­перед великої буржуазії. Крім того, монополістична буржуазія приховувала від податкових органів свої величезні доходи, чому певною мірою сприяли пануюча у капіталістичній Росії комерційна таємниця, поширена система фальсифікації балансів, спекулятив­ний і такий, що важко піддається обліку, характер діяльності ак­ціонерних компаній і банків2. У травні 1916 р. уряд увів тимчасовий податок на військовий надприбуток, але його стягнення передбача­лося з 1917 р.

Стаття 71 Основних державних законів Російської імперії крім обов'язку сплачувати податки і мито передбачала також вико­нання підданими імперії певних повинностей. Одна з таких повин­ностей (гужова) у період першої світової війни була встановлена законом від 3 лютого 1916 p., який називався: «Про залучення насе­лення до гужових перевезень продовольчих вантажів і палива».

1              Авербах О. И. Законодательные акты, вызванные войной 1914—1916 гг. — Петрог­

рад, 1916. — Т. IV. — С. 141—203.

2              Погребинский А. П. Государственные финансы царской России в эпоху империа­

лизма. — М., 1968. — С. 129.

606

Згідно із Законом, Голові Особливої наради з перевезення палива, продовольчих і військових вантажів надавалося право вимагати від населення у разі необхідності виконання гужових перевезень, а та­кож робіт, пов'язаних з навантаженням при цих перевезеннях па­лива, що призначалося для державних і громадських потреб. У разі відмови засоби перевезення підлягали секвестру1. Закон від 3 лю­того 1916 р. наділяв правом установлення гужової повинності Го­лову Особливої наради з продовольчих справ. У травні 1916 р. Міністром землеробства була прийнята постанова «Про умови і порядок застосування закону від 3 лютого 1916 р. про примусові гужові перевезення продовольчих вантажів», у якій роз'яснюва­лися і конкретизувалися основні положення названого закону. В постанові зазначалося, що для здійснення перевезень могло залу­чатися населення, яке «фактично мало відповідні засоби переве­зення і робочі руки2.

В умовах воєнного часу приймалися нормативні акти, які різ­ко обмежували проголошені в Основних державних законах Росій­ської імперії права і свободи підданих. Так, 20 липня 1914 р. царсь­ким указом вводилося «Тимчасове положення про військову цензу­ру», яке передбачало заснування органів цензури як у місцевостях, що перебували в районі театру воєнних дій, так і поза ними. Мета цензури визначалася у ст. 1 Тимчасового положення так: «Військо­ва цензура є засобом винятковим і призначена недопустити під час оголошення мобілізації до армії, а також під час війни розголошен­ня і розповсюдження з допомогою друку, поштово-телеграфного зв'язку і промов та доповідей у публічних зборах відомостей, які могли б зашкодити військовим інтересам держави»3. Військова цен­зура встановлювалася у повному обсязі або часткова.

У районі воєнних дій право здійснювати цензуру дістали шта­би головнокомандувачів арміями і військових округів, а в місцевос­тях, що не входили в район воєнних дій, органами військової цензу­ри були Головна військово-цензурна комісія, місцеві військово-цен­зурні комісії і військові цензори. Згідно зі ст. 2 Тимчасового поло­ження про військову цензуру їй підлягали твори тиснення, естам­пи, малюнки, фотографічні знімки тощо, призначені для випуску, а також поштові відправлення і телеграми, тексти і конспекти про­мов і доповідей, що призначалися для виступів у публічних зборах

1              СУ. 1916. — № 39. — Ст. 216,

2              Там само. — 1914. — № 139. — Ст. 1071.

3              Там само. — 1914. — № 192. — Ст. 2057.

607

Розділ 4. Устрій і право в Україні у період Першої світової війни

§ І. Суспільний лад

Військові цензори здобули широкі права, а саме: не допускати до опублікування друкованої продукції; переглядати поштові відправ­лення і телеграми, затримувати їх; конфісковувати поштові відпра­влення; не допускати виступів з промовами і доповідями1.

З прийняттям Тимчасового положення про військову цензуру свобода слова і друку в Російській імперії суттєво обмежувалися.

Як і раніше, в період, що розглядається, царський уряд спи­рався на дворянство, котре утримувало головні позиції як в еконо­міці, так і в політиці, зберігаючи свої привілеї. Що стосується буржуазії, то вона була позбавлена можливості мати той обсяг політичної влади в країні, який відповідав би її економічному ста­новищу. Тому буржуазія на початку війни вимагала створення від­повідального перед Державною думою уряду і деяких помірних змін у державному ладі, на свою користь, втім, таких, що не підри­вали засад монархічної форми правління в Російській імперії. Про­те царат практично не йшов на поступки буржуазії. Прагнучи, од­нак, залучити великий капітал до участі у воєнній економіці, уряд почав створювати впливові організації буржуазії — воєнно-проми­слові комітети (ВПК).

27 серпня 1915 р. імператор затвердив «Положення про воєн­но-промислові комітети». На час війни засновувалися центральний, обласні й місцеві воєнно-промислові комітети. Основне їх призна­чення — сприяння урядовим установам у постачанні армії і флоту всіх необхідних предметів спорядження і довольства2. ВПК вважа­лися громадськими організаціями, що не мали комерційних цілей. У зв'язку з цим господарські підприємства, котрі належали коміте­там, постачали предмети спорядження і продовольства армії за со­бівартістю. Якщо ж замовлення передавалися через комітети прива­тним підприємствам і фірмам, на покриття загальних витрат коміте­тами відраховувалися певні суми у розмірі, який вони визначали самі за погодженням з відповідними підприємствами і фірмами, але в будь-якому разі не вище одного відсотка вартості замовлення.

Положення про воєнно-промислові комітети наділяло ці ко­мітети досить широкими правами, що забезпечували виконання по­кладених на них завдань. Центральний воєнно-промисловий ко­мітет мав право придбати різноманітне майно (рухоме й нерухоме), укладати договори як з приватними особами, так із казенними і

1              Гаген В. А. Учебник административного права. — Ростов-на-Дону, 1916. — С. 195—

202.

2              СУ. 1915. — № 248. — С. 1853.

608

■і.

І

громадськими установами, брати на себе зобов'язання, зокрема на постачання і підряди за замовленнями скарбниці, організовувати за погодженням з військовими і морськими відомствами приймання і здавання необхідних для армії і флоту предметів. Воєнно-промис­лові комітети могли подавати позови і відповідати за позовами у суді. Подібні права мали обласні воєнно-промислові комітети, ство­рені з дозволу ЦВПК, а також місцеві комітети, які створювалися з дозволу відповідних обласних ВПК1.

Воєнно-промислові комітети відіграли певну роль у залученні дрібних і середніх підприємств, пристосуванні промислового виробни­цтва до потреб війни. Проте на початку 1916 р. вартість замовлень, виконаних за сприяння ВПК, становила лише 2—3% загальної вар­тості замовлень воєнного виробництва, а до середини 1916 р. ефек­тивність діяльності ВПК ще більше знизилася. В умовах кризи поста­чання армії ВПК висунули гасло поновлення влади на засадах від­повідальності, що призвело наприкінці 1916 р. до відкритого протисто­яння з урядом. Царський уряд уживав заходи до скорочення, а потім і до припинення виробництва воєнних замовлень через ВПК2.

Водночас царський уряд, враховуючи зростаючу економічну могутність буржуазії та її вплив, дозволив їй організацію ще де­яких товариств і організацій для мобілізації ресурсів країни на «доведення війни до переможного кінця». Так ЗО липня 1914 р. зем­ства організували Всеросійську земську спілку допомоги хворим і пораненим, яка об'єднала земські установи 41 губернії Російської імперії. Вищим органом Всеросійської земської спілки був з'їзд уповноважених земств (по два уповноважені від кожної губернії). У період між з'їздами справами спілки відав Головний комітет з де­сяти членів на чолі з головним уповноваженим. Роль місцевих орга­нів спілки виконували найчастіше губернські земські управи3.

6—9 серпня 1914 р. на установчому Всеросійському з'їзді міських голів вирішили створити Всеросійську спілку міст. На цьо­му з'їзді були представники і міст України, зокрема, Києва, Харко­ва, Чернігова, Полтави4.

1              Авербах О. И. Законодательные акты, вызванные войной 1914—1916 гг. — Петро­

град, 1916. — Т. III. — С. 12—13.

2              Отечественная история: энциклопедия: В 5 т. / Редкол. В. Л. Янин (гл. ред.) и др. —

М., 1994. — Т. I. — С. 426.

3              Ерошкин Н. П. История государственных учреждений дореволюционной России. —

М., 1983. — С. 292.

4              Краткий очерк деятельности Всероссийского земского союза на 1.1.1916 г. — М.,

1916. — С. 7.

609

393-382

Розділ 4. Устрій і право в Україні у період Першої світової війни

12 серпня 1914 р. уряд офіційно санкціонував створення на­званих спілок1. Спочатку завданням міських, як і земських, спілок було надання допомоги хворим і пораненим. Незабаром вони стали піклуватися і про біженців. У серпні 1915 р. ці дві спілки створи­ли «Об'єднаний комітет Всеросійської земської і міської спілок» (Земгор).

До складу Земгору увійшли головноуповноважені обох спілок і по чотири члени від основних комітетів кожної спілки. Централь­ний апарат Земгору складався з галузевих і функціональних від­ділів, а також технічної ради, креслярського бюро та інших цент­ральних структурних ланок комітету. На допомогу цим основним підрозділам Земгору при ньому створювалося безліч комісій, сек­цій, нарад. Міськими органами Земгору були обласні, губернські, повітові і міські комітети з постачання армії. Царський уряд на­ділив Земгор правами напіввійськової, напівдержавної організації. Це виявлялося, зокрема, у тому, що замгорівські чиновники носили напіввійськову форму, а сам Земгор перебував на державних суб­сидіях. Спочатку Земгор відав організацією госпіталів, піклуванням про поранених і хворих військовослужбовців, виробництвом меди­каментів. Пізніше за згодою царського уряду почав здійснювати де­які державні, воєнно-господарські функції: мобілізовувати для во­єнних цілей кустарну промисловість і розподіляти замовлення, ор­ганізовувати заготовлення сировини і матеріалів, сприяти евакуації промислових підприємств, військово-санітарній роботі тощо2.

Діяльність Земгору сприяла посиленню впливу торговельно-промислової буржуазії і ліберальних поміщиків. Він став однією з опор так званого «Прогресивного блоку», створеного у серпні 1915 р. лідерами буржуазно-поміщицьких партій у Державній думі і час­тиною членів Державної ради. Учасники блоку вимагали створення відповідального перед Державною думою «міністерства довір'я», водночас вони не прагнули до ліквідації монархічного ладу в Росії, а бажали лише деякого його оздоровлення, вбачаючи у цьому ладі надійний заслін революції. У 1916 р. основною вимогою «Прогре­сивного блоку», занепокоєного невдачами Росії у війні і розрухою в тилу, що розпочалася, стало створення «відповідального уряду», тобто уряду, повністю залежного від Державної думи3. Наприкінці

§ 1. Суспільний лад

1916 — початку 1917 р., коли особливо виявилася криза правлячої верхівки і Микола II став усе більше схилятися до укладення сепа­ратного миру з Німеччиною, лідери «Прогресивного блоку» виріши­ли замінити на російському престолі Миколу II іншим царем з дому Романових1. Однак цьому плану так і не судилося здійснитися у зв'язку з Лютневою революцією.

У період першої світової війни значні зміни відбулися у ста­новищі робітничого класу. Скасовувалася низка статей про фабрич­но-заводську працю. На багатьох підприємствах вводився воєнний режим. Це призвело до того, що робочий день на підприємствах до-сяг 15—16 годин, робітникам заборонялося переходити з підприєм­ства на підприємство, відмовлятися від понадурочних робіт, вису­вати які-небудь вимоги до адміністрації. Надзвичайно низьким був рівень охорони праці, що призводило до численних нещасних ви­падків на виробництві. І без того тяжке становище робітників поси­лювалося тим, що внаслідок наступу царату на економічні й по­літичні права робітників заборонялися страйки, ліквідовувалися профспілки, обмежувалася діяльність лікарняних кас. Зумовлені війною голод, інфляція, швидке зростання цін на хліб та інші про­дукти, а також товари першої необхідності, зростання злиднів і не-статків не обминули й робітників.

З весни 1915 р. розпочалося значне поширення страйкового руху у країні, в тому числі й в Україні. З жовтня 1915 р. і впродовж 1916 р. страйковий рух продовжував розвиватися, набуваючи масо­вого політичного характеру, бо робітники виступали проти війни і царського режиму. З жовтня 1915 р. до вересня 1916 р. в Україні відбулися 228 страйків, у яких брали участь близько 204 тис. робіт­ників. Загалом з початку війни до березня 1917 р. в Україні відбу­лося 370 страйків, у яких брали участь близько 300 тис. робітників2.

Погіршилося і становище селян, передусім бідних і середніх. Більшість солдатів у діючій армії були із селян. Це викликало вже на початку війни широку хвилю стихійних селянських виступів. Половина губерній Російської імперії у 1914 р. була охоплена бун­тами мобілізованих3. Відбувалися вони і в Україні. Так, на початку війни у багатьох селах, особливо Київської, Подільської і Волинсь­кої губерній, мали місце антивоєнні виступи, насамперед мобілізо-

1              Иванов С. С, Скрипилев Е. А. Государство и право России в годы мировой импери­

алистической войны (1914—1917 гг.). — М., 1962. — С. 7.

2              Отечественная история: энциклопедия. — С, 244.

3              Калинычев Ф. И. Государственная дума в России: Сборник документов и материа­

лов. —  М., 1957. — С. 498.

€10

1              История государства и права СССР / Под ред. Г. С. Калинина, А. Ф. Гончарова. —

М., 1972.— 4.1.— С. 615.

2              Рибалка I. К. Історія України. — Ч. 2. — С. 447.

3              История СССР. XIX — начало XX вв.: Учебник / В. А. Вдовин, В. А. Георгиев,

Н.Д.Ерофеев и др.; Под ред. И. А. Федосова. — М., 1987. — С. 443.

39*3-382                611

Розділ 4. Устрій і право в Україні у період Першої світової війни

ваних до армії, під час яких вони громили поміщицькі маєтки, гос­подарства заможних селян, вступали у збройні сутички з поліцією і військовими загонами1. Зростання дороговизни, нестача товарів сільського вжитку, постійні реквізиції продовольства, фуражу, ху­доби, коней провокували виступи селян. Усього з серпня 1914 р. і до кінця 1916 р. в Україні відбулося 161 селянський виступ2.

Що стосується ставлення до війни політичних партій, які ви­ражали й представляли інтереси різних станів і соціальних груп Російської імперії, то воно було неоднозначним. Так, загальноросій-ські буржуазні і буржуазно-поміщицькі партії стали на шовіністич­ні й оборонні позиції, висунувши такі гасла, як «захист Вітчизни», «війна до переможного кінця». Соціалістичні партії вважали першу світову війну імперіалістичною. Більшовики, наприклад, виступали проти підтримки царату у війні і висунули гасло поразки його у війні, перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Своє ставлення до війни висловлювали й українські політичні пар­тії, які займалися пошуком найраціональнішої орієнтації. Як від­значав В. Винниченко, це була насамперед, орієнтація на себе, на свої сили, на спасіння власними зусиллями своїх трудящих мас. До цієї української орієнтації належали переважно соціалістичні течії3.

Оборонні позиції займали члени Української соціал-демокра-тичної робітничої партії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком4. Утриматися від виступу як на підтримку війни, так і проти неї, а відстоювати нейтральну політику — таким було рішення Ради То­вариства українських поступовців5.

Однак незважаючи на те, що частина українських політичних партій висловлювала підтримку Росії або відстоювала політику нейтралітету, російський уряд у період першої світової війни про­довжував душити практично усі паростки національного життя

українства1. Так уже в перші дні війни київська адміністрація за­крила газету «Рада», щомісячники «Літературно-науковий вісник», «Українську хату», щотижневик «Село». По всій Україні закрива­лися просвітницькі організації, видавництва, культурні товариства. Багато українських діячів було заарештовано і заслано до Сибіру2. По суті Україна поверталася до найгірших часів національного гно­блення3. Все це радикалізувало український національний рух, по­силювало його опір царату.

1              Рибалка L К. Історія України. — Ч. 2. — С. 448.

2              Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін. — С. 183.

3              Винниченко В. Відродження нації. — К., 1990. — 4.1. — С 41.

4              Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програмні документи пер­

ших українських політичних партій (Упор. В. С. Журавський). — К., 1992. — С. 6.

Друга частина УСДРП приєдналася до Спілки визволення України, яка виступала

за самостійну Україну під Австро-Угорським протекторатом. Третя частина партії

підтримувала більшовистську тактику боротьби за перетворення війни імперіаліс­

тичної у громадянську (Там же).

5              Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. — Львів, 1995. —

С 74.

612

1              Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. — Львів, 1996. — С 215.

2              Грушевсъкий М. С. Історія України, приладжена до програми вищих початкових

шкіл і нижчих класів шкіл середніх / Упоряд. А. Ф. Трубайчук. — К., 1992. —

С 219.

3              Українська державність у XX столітті: Історико-політологічний аналіз (Керівник

авт. кол. О. Дергачов). — К., 1996, — С. 276—277.

613

Розділ 4. Устрій і право в Україні у період Першої світової війни

§ 2, Державний лад