Глава 1. Обгрунтування методології права.

1. Філософське розуміння права.

Правове філософування розпочинається з необхідності розпізнавати філософський і позитивно-науковий підходи до права. Якою є сутність філософського знання? Визначити філософію в її суті, споконвіку означає визначити в її граничності й спрямованості на ціле. Філософія в кінцевим, граничним. Вона в метафізичним запитуванням і говорінням стосовно останніх, речей, тобто таких речей, за якими вже ніщо не перебуває, і на цій підставі первісних і неспростовних. Тож філософське знання відмінне насамперед фундаментальністю або докорінністю: філософа цікавлять граничні підстави буття і пізнання. Український мислитель Георгій Щерба-цький з цього приводу нотував: «Філософу не досить пізнати самі речі, він мав осягнути також причини. Адже для того, щоб річ вважалася пізнаною (згідно з доведенням Арістотеля у першій книзі «Другої аналітики», розділ 2), потрібно, щоб була розкрита причина, що приводить до того, що вона є ось такою.... Видається доцільним користуватися назвою причина в розумінні будь-якого принципу, на підставі якого щось існує... Розум (іп!еШлепІіо), безперечно, визнається як знання перших принципів або загальних аксіом... І простолюд пізнає річ, але він не цікавиться причиною, чому вона є саме такою... Мудрість є знанням речей божественних і людських, а також пізнанням того, що є причиною кожної речі».

Філософія є запитуванням про причини, принципи, особливо про останнє «чому» всіх речей. Для неї важливим є лише розумний аргумент, логічне доведення, логос. Недостатньо констатувати, визначити дані факту, досліду: філософія має йти далі фактів і досліду, знаходити причини за допомогою розуму. Філософія шукає пояснень, всьому на рівні логосу. Вона прагне пояснити тотальність речей, реальність в усіх її частинах і моментах без вилучень. Виділяючи галузеві науки, ми хочемо наголосити, що йдеться про пояснення частин, секторів реальності. Але вже питання першого з філософів: що є початком усіх речей? — передбачав предметне буття, реальність як ціле. І буття, як ціле відкривається філософам шляхом прояснення цього першоначала, тобто першого «чому» усіх речей. «Все є одно» — було першим словом філософії.

Пошуки першоначала ведуть до проблеми людини. В людині як тотальності пізнання набував цілісності... Тут збігається розбіжне спеціальне знання. І не в пізнанні власне річ, тут знання зростається з дією. Істина творить єдиний сплав з Добром і Красою. Але цього, звичайно, замало. Бо що воно за людина без Любов і, Віри, Надії? Чи можна звести її до плоті, забути

про те, що вона сповнена Духу? Філософа цікавить радше Дух як уособлення цілісності й граничності людського буття. Тож метафізика (філософія) в значенні граничного й первинного з самого початку вже охопила все. Справа в тому, щоб відновити цей первинний вимір людського буття, щоб знову осягати всі речі простіше, ясьіше і невідступніше.

Поставши перед цілим усіх речей, людина здивована. Це здивування, яке породжує питання про початок і смисл цілого, про місце в ньому самої людини,,! є корінням метафізики (філософії). Нездоланним в це здивування перед лицем буття, а відтак, незнишу-ваною залишається і потреба прояснити це здивування думкою. Питання про ціле зберігають свій точний смисл і після тріумфу конкретних сучасних наук, включно юриспруденції, бо жодне з цих питань не отримало свого «наукового» вирішення. Ми маємо відповіді про частковості, але не про смисл цілого.

Це означає, разом з Арістотелем ми в змозі повторити, що і сьогодні, як і раніше, як і надалі, питання про ціле зберігав смисл, доки людина мав здатність дивуватися перед лицем буття речей і власного буття, мав справжню сутність, бо вона свідомо ігнорує сутність того, що вступає в закономірні відношення. Успіх справи позитивної науки залежить якраз від строгого виключення сутнісних запитань із своєї сфери. Вона знає лише, що було і що є, але ніколи не ставить за мету показати, що і яким чином мусить бути, бо цей завершальний крок не можна здійснити, спираючись на емпіричну даність, як на єдино визнане наукою джерело пізнання. Однак, ідеал не висновується з дійсності, мета не випливає з факту.

До яких наслідків для теоретичної та практичної юриспруденції призводить дотримування юристом філософії позитивізму? Усі вади, які притаманні позитивній методології, повністю увібрав у себе тотожний їй галузевий метод у правознавстві, яким є юридичний позитивізм. Якщо філософський позитивізм має справу з природною чи соціальною даністю, то юридичний позитивізм має справу лише з юридичною даністю, тобто нормативними актами, створеними державою. Так і акти і визнаються правом. Усе право є утворенням держави, залежить від держави і підкорене їй. Позбавлено сенсу проголошення будь-яких вічних ідей і принципів. Усе, що не є законом, юридичною нормою, позбавлено взагалі будь-якої сили. Відкинувши метафізичне вчення про право, юридичний позитивізм визначив за мету вивчення лише позитивного права, яке він тільки і визнає правом. (До такого визнання примушує його позитивна методологія). Юристів-позитивістів мало турбує проблема розбіжності ідеї і реальності, духу і дійсності. Позитивізм цю проблему спрощує. Але якщо так, то позитивіст не має ніяких фундаментальних критеріїв оцінки юридичних явищ, крім критеріїв державно-політичної доцільності (бо право для нього є утворенням держави і підкорене їй), він не в змозі принципово відрізнити право від неправа, насильства, свавілля. Він не знає усієї тієї напруги, що має місце між зануреною в дійсність ідеєю права і просто наявне сущим. Для юридичних позитивістів державна воля і закон є аксіомами, які не потребують подальшого обгрунтування. Маючи за мету слугувати державі як

такій, вони просто індиферентні до її якісних властивостей, хай навіть держава явно несправедлива (досвід радянської юриспруденції в тому підтвердженням).Так і ю'ристи легко стають жертвами державно-правової ідеології і пропаганди з їх нав'язуванням суті подій, що відбуваються. І саме для неправових держав властиве верховенство долі тики над правом. Юридичні позитивісти знають один вимір права, вимір, що називається легальністю (законністю), і не знають іншого, виміру, що називається легітимніс-тю (виправданням, обгрунтуванням).

Для юриста-метафізика все навпаки. Він замислюється над питанням: чи існують у правовому житті постійні, незалежні від поглядів окремих осіб та угрупувань елементи, чи там все умовне, плинне та змінне? Саме в цьому питанні і занотовано метафізичний підхід до права. Законодавство змінюється. Це те, що не підлягав ніякому сумніву. Але що знаходиться за змінюваними юридичними нормами, що приховано за несталим законодавчим масивом? Метафізика права, на цей кошт, виявляє за змінюваними юридичними явищами стійку ідею права. У ній — його сутність. Ось чому за текстами законів важливо ще розпізнавати цей стійкий елемент. Ідея права давно була з'ясована великими умами, що були світочами людської думки,! завдання в тому, щоб нею оволодівати.

Оволодіння ідеєю права надасть змогу все розмаїття юридичних фактів привести до кінцевих причин і основ і вже на їх підставі зрозуміти ці юридичні факти...Ідея, завжди випереджав факт і вказує йому той напрямок, за яким факт мусить іти услід. Ідея оцінює факт. За такої умови, юрист пізнає глибокий зв'язок юридичних фактів з ідеєю права, як їх граничною причиною, таким чином осягаючи істинний смисл і дух юридичних приписів позитивного права (ніяка позитивна методологія досягти цього не спроможна).

Визнання сучасною національною юриспруденцією природних, тобто уроджених і одвіч«о притаманних людям, а тому до- і надпозитивних прав, завдало відчутної поразки філософському і юридичному позитивізму і засвідчило про звернення до метафізики права, можливо, на перших порах ще і не усвідомлене.