2. Позитивно-науковий підхід до права

Поряд з філософським розумінням права існує позитивна пра­вова теорія. Позитивістське визначення права є сукупністю норм, які виражають волю держави і забезпечуються її примусовими сан­кціями. Усі ці три елемента — норми, суверенна влада і санкції — є, згідно з теорією позитивізму, розпізнавальними рисами права. Го­ловним джерелом права і його основною формою постає законо­давство.

Якщо теоретики права досліджують позитивно-аналітичне право (чинне законодавство), вільне від /сіх філософських (до-по-зитивних і не-позитивних елементів), то такий суто професійний підхід до вивчення і викладання права виправданий. Він навіть не­обхідний для констатування і функціонування автономної галузі знання, якою є наукова юриспруденція. Однак у такому разі ана­літичні юристи-позитивісти мають робити застереження, що пра­во є складним утворенням і що воно розглядається ними під спе­цифічним кутом зору. Проте якщо теоретики права визнають за можливе називати аналітичну юриспруденцію філософією права, точніше аналітичною філософією права, їм доведеться на суто фі­лософсько-професійному рівні вдатися до полеміки з філософами-трансценденталістами, щоб довести і виправдати домагання ана­літичної філософії на володіння конечним критерієм істинного і хибного в праві. Зважаючи ж на перевагу трансцендентальних фі­лософів (нових онтологів, феноменологів, екзистенціалістів) над аналітичними, здійсни ти це буде важко.

Позитивізм залишається простим описом і узагальненням спостережного, а до того, що утворює його (спостережного) під­ставу він просувається повільно і важко. Будь-яка даність стосується лише поверхні того, про що вона свідчить. Навпаки, пізнання про­никає в глибину, його тенденція полягає в тому, щоб виявити внут­рішнє. Індукції позитивізму залишаються по суті незавершеними, оскільки власне принципове виявляється не так легко. Дійсне ніко­ли не дається як таке, ні за допомогою чуття, ні в іншій якій-небудь формі позитивної науки. Частіше дійсне лише має бути знайдене. Коли б воно було вже даним, то не було б потреби в подальшому

РОЗДІЛ І. Предмет філософи права яА нормативної науНи

проникненні в нього і в науковому методі. Пізнання ніколи не може бути справою на рівні даності, бо всі емпіричні поняття завжди «не­адекватно» схоплюють реальність. Це категоріальна праця більш високих синтезів, як і мусять здійснюватися свідомістю, що пізнає.

Якщо позитивізм має справу з безпосередньою дійсністю, зміною конкретних частковостей, і схиляється до некритичного сприймання реальності, то будь-яке трансцендентальне пізнання має справу з тим, що можливе. Воно виходить за межі безпосеред­ньої реальності і звертається до можливості систематичних змін, які в ній містяться. Крім того, трансценденталісти бачать реаль­ність не тільки в категоріях можливості, але також і в категоріях на­лежного і смислу. За такого підходу конкретності переживаються і оцінюються як ціле, в іншому випадку ми завжди тонемо в морі по­дробиць. Якщо ми хочемо щось інтерпретувати в категоріях смис-ла — а мислительні феномени існують лише тією мірою, якою ма­ють смисл, — ми маємо їх розуміти як степені в якійсь цілеспрямова­ній діяльності. Тоді факти, які в очах прибічника позитивістського підходу самі по собі складають просто фрагмент причинно зв'яза­них ситуацій, одержують нову інтерпретацію як аспекти смислової цілісності.

Позитивна наука має справу з явищами, і тільки їх вивчення, порівняння, узагальнення, класифікація можливо для науки. До­слідження ж того, що знаходиться за явищами, і що, можливо, скла­дає невідому їх причину, науці непідвладно, але можливо для філо­софії, яка стає тоді метафізикою. В чому сутність світу, затаєного за явищами — ось метафізичне питання величезної ваги? Якщо сут­ність світу не міститься в його предметності, то в чому ж ця сут­ність?

З особливою виразністю спрощенність гносеології і онтології позитивізму виявляється під кутом зору онтологічного вчення про прошарки буття. Згідно з сучасною новою онтологією, реальний світ в собі не простий, а дуже різноманітно розшарений. У ньому надбудовуються один над одним чотири прошарки буття, нищий з яких завжди постає опорою для вищих. Найбільш низький охоплює космос як сукупність всіх фізичних утворень, від атома до величез­них систем, про які нам повідомляє астрономія. Другим є царство органічного, плинно мале порівняно з космосом за протяжністю, але далеко переважаюче його за рівнем буття і автономності за

Арістотель розрізняв п'ять "прошарків" буття: нищий — матерія (Нуіе), ви­щий — дух (Нус, Ум), між ними перебувають речі, живі істоти і душа. В цій і аналогічних формах онтологічне вчення про прошарки буття існує й досі.

' 7                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            Глава /. Обгрунтування філософії права

всієї його залежності. Над організмом, спираючись на нього, але цілком від нього відмінний, підноситься світ душі, свідомість з її ак­тами і змістом. А над ним надбудовується духовне життя (світ ідей), яке розкривається не в свідомості окремої людини, хоча і в ній, а утворює загальну сферу, процес становлення якої зв'язує поколін­ня, перекидає між ними мости. Не може бути сумніву, до якого з цих прошарків належить пізнання. Свідомість, зрозуміла як примітив­на (позбавлена духу), в змозі містити тільки його зародок. Але роз­гортається вона лише на рівні вищого прошарку, в духові. Тут її он­тологічне місце, бо людина — це дух. Лише дух в змозі ставити і здій­снювати цілі.

Якщо тепер зважити, що на детермінаційний тип каузальнос­ті ницого прошарку (неорганічного) нашаровується детермінацій­ний тип доцільності вищого прошарку (живого, душевного, духов­ного) , а також взяти до уваги, що дух відкриває людині і пізнає царс­тво ідей і цінностей, інакше кажучи, людина — це місце виявлення і прояснення смислу світа, то цілком очевидною стає спрощснність не тільки гносеології і онтології позитивізму, але і його аксіології і деонтології теж. Гноееодого-онтологічйі і аксиолого-деонтологіч-ні засновки позитивізму давно перевершені західною онтологією.

Особливої уваги заслуговує та обставина, що апріорність пі­знання, яка цілком відсутня ,в позитивізмі, в онтології диферен­ційована за прошарками буття,'а відтак, апріорний елемент пізнан­ня це не суто загальні принципи, які суб'єкт привносить і вста­новлює, опрацьовуючи дане (з часу Канта їх прийнято називати категоріями, хоча історія зв'язаної з ними проблеми виявляє різні, більш давні позначення для них: від еззепііае і ипіуегзаііа схоласти­ки до 5Їтр1ісе5 раціоналістів і сутнісних законів Гуссерля), — а вод­ночас це і чуттєвість суб'єкта, його страждання, оцінювання, пере­конання. Емоційне в дусі: любов, ненависть, перевага, водіння, — також володіє первісне апріорним змістом, який воно не запозичує у мислення і який зумовлюється етикою цілком незалежно від ло­гіки.

Це означає, що Фундаментальна для гносеологічної апріорно­сті теза про тотожність категорій пізнання і категорій буття лише частково відповідає стану справ. Ця теза в занадто сильним твер­дженням. Коли б всі категорії предмета водночас були категоріями пізнання, то не могло б бути нічого непізнаного, тож мусять існува­ти надлишкові категорії буття, як і не підлягають коловороту в свідомості як її категорії. Найбільш виразно це виявляється в сфері модальності: реальна можливість не покривається мислимою мож-

РОЗЛІЛ І. Предмет філософії права яН нормативної науки

1В

ливістю, реальна необхідність — суттєвою необхідністю; модуси пі­знання далеко відхиляються від модусів сущого, і те, що вважається «дійсним» в даності далеке від того, щоб бути реально дійсним. Інакше кажучи, мову можливо вести тільки про часткову тотож­ність категорій буття і категорій пізнання.

Категорії пізнання перебувають найбільш близько до катего­рій сущого на їх найбільш низькому ступеню (в неорганічному). Во­ни віддаляються від них досить далеко в площині органічного і бут­тя душі (біологічного і психологічного), але знову наближаються до них в сфері духовного життя. Для пізнання і для положення лю­дини в оточуючому світі це розшарування має вирішальне значен­ня. Бо категоріальна тотожність означає пізнання а ргіогі, а воно означає орієнтацію.

Прикладами високої категоріальної тотожності в сфері духу є категорії смисла і мети. Лише духовній свідомості властиво пере­дбачувати майбутнє, і лише вона в змозі висвітлити засіб для досяг­нення «винесеного наперед». На цій здатності грунтується будь-яка влада духу над буттєвими відношеннями оточуючого світу, будь-яка перевага людини над ним, будь-яка діяльність і бажання. Ці катего­рії є вирішальними для духу, де термінаційними категоріями, всу­переч детермінаційним формам нищих прошарків буття. Водночас вони є реальними і пізнавальними категоріями.

Нічого подібного стосовно онтологічних прошарків буття, диференціації апріорного пі знання, буттєвих і пізнавальних кате­горій, ми не знайдемо в методології позитивізму, а відтак, його за­сновки, розглянуті в світлі нової онтології, не.витримують крити­ки і руйнуються. Наївне розуміння реальності, яке має місце в пози­тивізмі, є занадто вузьким розумінням, бо окрім реальності речей і подій, світ душі і світ духу також реальні. Пізнання ніколи не може бути на рівні даності, бо всі емпіричні поняття завжди неадекватно схоплюють реальність. Не все суще підвладне нам рівною мірою. Загадки розривів між ступенями даності нерозв'язні без зважуван­ня на природу людини. Вони владно примушують включити пізна­вальну проблему у великий антропологічний проблемний взаємо­зв'язок.

Суттєво, що позитивізм не розпізнає буттєвих і пізнавальних категорій, згідно з чим невірно говорити, що всі категорії пізнання є категоріями буття, як і неправильно доводити, що всі категорії буття в водночас і категоріями пізнання. Коли б було вірним пер­ше, то будь-яке пізнання містило б чисту істину; коли б було вірним друге, то все суще було б пізнане без залишку. Сфери категорій бут-

/ 9                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           Г/ ава І Обгрунтування філософії права

тя і категорій пізнання співпадають частково. Якщо ж вести-мову про категоріальну тотожність, тобто пізнання а ргіогі, яке означає орієнтацію, то суттєво додати, що ця тотожність властива сфері ав­тономного духу, яку позитивізм, знов таки, не визнав.

Таким чином, якщо філософія починається із здивування від того, що деяка річ певної константної сутності «взагалі» дана в на­явності, то позитивна наука, навпаки, починає своє питання «чо­му» не із здивування, а з практичної, потреби підкорення світу. Ви­щою мстою позитивної науки є пошук законів просторово-часового зв'язку оточуючих нас явищ, впорядкованих в певні класи, законів їх тут-і-тепер-так буття у тому вигляді, у якому дає його нам чуттєве сприймання і його інструментальне підкріплення та формальна ло­гіка.

Але саме тут і виникають філософські запитання. Якщо єди­ним джерелом пізнання є зовнішня реальність і якщо в зовнішньо­му досвіді нам не дається ніяких основ буття, ніяких сутностей, а да­ються лиже явища, що зводяться до наших чуттів і уявлень, то ці явища в їх відношеннях послідовності і схожості і мусять визнава­тися єдиним предметом пізнання. Однак, якщо певну повторюва­ність або ж регулярність явищ можливо підтвердити безпосеред­нім емпіричним спостереженням, то матимемо емпіричний закон і не більше того. Це закон явища, але не закон суті. Якщо дію законів позитивізму можна спостерігати емпірично, то не зрозуміло, на якій підставі вони зводяться до ранту універсальних? Емпіричні спостереження — це галузь позитивізму, а в ньому закон належить до об'єктів, які спостерігаються, і ні до чого більше. У позитивіста немає підстав, спираючись на які він міг би вдаватися до міркувань, які виходять за межі безпосереднього спостереження. Закон у по­зитивізмі, який виражає певну повторюваність чи регулярність явищ, є просто встановленням факту.

Під цим кутом зору очевидно, що ті закономірності держави і права, які проголошуються в сучасній вітчизняній теорії позитив­ного права, є закономірностями держави і права як явищ, але не за­кономірностями суті цих явищ. Субстанційну сутність держави і права можливо виявити тільки під кутом зору на них як елементів людського буття у його цілісності й граничності, атрибутів людсь­кого духу, а такий спосіб пізнання передбачає онтологічне-транс-цендентальний апріорний синтез, але не позитивно-апостеріор-иий метод.

Позитивна наука ніколи не в змозі прояснити і зробити зрозу­мілою ні саму справжню сутність, ні наявне буття чого-небудь, що

РОЗЛІЛ І. Предмет філософії права яА нормативної науНи                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 22

Що називати науковим і що ненауковим (донауковим) вели­кою мірою залежить від того, яким чином в минулому були фіксова­ні межі наукового. Нині слід би вважати очевидним, що межі цього визначення виявилися занадто вузькими і що в значенні парадигми була визнана лише низка наук Модель природничонаукового знан­ня, по суті, без будь-якої підстави гіпостазована в якості моделі знання взагалі. Оскільки основною тенденцією природничонауко­вого знання була тенденція до аналізу і явище здобувало з цієї точки зору наукову значущість лише після того як воно було розкладено на окремі елементи, цей напрямок втратив і здатність прямо і без­посередньо пізйавати цілісність.

Тож парадигмою досконалого пізнання є для старої гносеоло­гії пізнання природничонаукове. Частковий характер нашої коли­шньої теорії пізнання пояснюється її орієнтацією виключно на парадигму мислення природничих наук. Однак, знання в галузі по­літичних і соціальних наук відмінне від природничого механістич­ного знання. Нам необхідно продумати, що станеться з нашим пси­хічним і соціальним світом, коли він буде зведений позитивістами до суто зовнішніх відношень, що виміряються. Немає ніякого сум­ніву, що в такому випадку справжнє проникнення в соціальне ре­альність унеможливиться. Кожний конкретний факт чи подія міс­тить в собі ціле, тож якщо ми хочемо їх зрозуміти, то суто механіч­ної схеми недостатньо і необхідно ввести доповнюючі концепти, які дозволяють адекватно зрозуміти смислові, не виміри і елемен­ти. Позитивізм виявляється не спроможним, як тільки постає проб­лема загального змісту життєвого досвіду, оскільки він нічого не може сказати про осмислену мету поведінки і тому не здатний, ін­терпретувати зв'язані з цією метою елементи поведінки.

Отже ми мусимо переглянути все наше уявлення про природу науки. Бо досить кинути біглий погляд на нашу концепцію науки і її організацію, щоб відчути всю нашу теоретичну неспроможність стосовно наук, тим чи іншим чином зв'язаних з практикою. Крите­рієм науковості теоретичних концепцій як в галузі природничих наук, так і тих, які зв'язані з активністю людського духу, тобто гума­нітарних, є співвідносність цих концепцій з цілим усіх речей. Нау­кова істина є властивістю цілого, взятого в єдності і ніщо часткове не в змозі постати істинним.

З цього приводу виникає настійна необхідність чітко уявити собі, як видозміниться принципова проблематики при орієнтації на оновлену парадигму знання. Метою цієї книги і є опрацювання методу, який дозволить нам розпізнавати різні етилі мислення,

23                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         Глава г Філософія права І оновлена парадигма знання

крім того, дозволить побачити не ізольовані факти в їх роз'єднан­ні, а людське буття як деяку цілісність, як переплетення його еле­ментів. Розуміння того, що проблематичною стала сама основа на­шого мислення, повільно проникає і в емпіричне дослідження. Для глибокого дослідника це знаходить своє вираження в частковому характері кожного визначення, кожної дефініції. Позитивісти об­межувалися проблемою частковостей, маргінальні випадки підно­сили до основних принципів, але цим самим вони перегороджува­ли собі шлях до постановки проблеми «цілого», до розуміння ситуа­ції в її цілісності, яка вимагає напруги думки. Частковий характер підходу позитивістів і недостатня гдивина їх мислення стають оче­видними. Ми мусимо в повному смислі, знову вчитися мислити, вчитися розуміти події в їх взаемопереплетенні і розмірковувати про ціле. Ми мусимо вже не сприймати предмети такими, якими во­ни нам уявляються; ми маємо відволікатися від спеціальних одини­чних визначень і звертатися до загальних факторів, необхідних і аксіоматичних за своїм характером щоб вже на їх підставі зрозу­міти ситуацію в її цілісності.

Вражаючим є той факт, що один і той же світ взмозі поставати неоднаковим різним спостерігачам. Яким чином люди мислять і су­дять про одній й ті ж факти у різний спосіб? Різні світогляди врешті реіат відповідальні за різні способи мислення. Поняття світогляду є більш глибоким, ніж поняття "способу чи характеру мислення.

Позитивізм розглядає свої об'єкти і висуває свої проблеми в принципово встановленій розрізненності і окремості. Само по собі це необхідно, оскільки розподіл праці вимагав відомого обмежен­ня сфери кожної науки. Однак якщо вимога, щоб емпіричний до­слідник не виходив за межі окремих спостережень, зводиться до принципу, хай межі цих спостережень і досить широкі, то це вже не що інше, як спроба внутрішньо відсторонитися від всього, що може похитнути основну ситуацію.

Звичайно, подібне обмежене частковістю своїх висновків до­слідження може збагатити наше знання і досвід. Можливо, в пси­ний період часу ця точка зору була правильною. Позитивне мислен­ня, що прагнуло до пізнання окремих явищ створило досконало функціонуючий поділ праці. Колишній поділ праці в науках досить ефективний, доки мова ведеться про вивчення і походження окре­мих речей. Однак він виявляється цілком непридатним, як тільки хто-небудь вирішить звернутися до конкретної взаємодії окремої речі з її специфічним середовищем. За такого підходу проблемою стає взаємопроникнення раніше розрізнених сфер. Тоді, як це час-

РОЗЛІЛ І. Предмет філософії права я/І нормативної науНи                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                24

то трапляється в історії, дослідник старого типу, який перебуває на колишньому ступені свідомості, створює філософію, яка має випра­вдати його нездатність вирішувати нові проблеми, ї тоді або ствер­джується, що поєднання розрізнених частин взагалі не є завданням науки (бо наука існує для встановлення фактів і тільки), або те, що дійсність за самою своєю будовою не допускає такого мислительно-го поєднання зрізів.

Поділ праці необхідно зберегти. Тільки спрямованість цього поділу праці має бути зовсім іншою. Сфери, з якими буде мати спра­ву окремий дослідник, вже підкорені іншому принципу, ніж це було досі. Цей новий принцип взмозі полягати тільки в тому, що дослід­ник простежує всі напрямки взаємозв'язків, які можуть бути вияв­лені в конкретній ситуацій чи в низці подій. Мислительною модел­лю, характерною для нового типу мислення, є "ситуація". Нам все більше необхідно мислити за допомогою ситуацій. Ця техніка мис­лення охоплює взаємозалежні напрямки і допомагає бачити тс, як окремі речі, окремі інститути тощо узгоджені одне з одним. На пер­шому етапі нам необхідне спеціалізоване знання, точне в тому сми­слі, що воно з індуктивною сумнівністю здатне виявляти законо­мірності усередині свідомо обмеженої галузі. Однак коли це таке точне мислення виміряти за допомогою іншого критерію, воно ви­явиться вищою мірою неточним, бо позбавлено обрію і вилучає окремий предмет з його єдиного і живого середовища; воно чуже реальності, бо порушує єдність людського буття, в якій окремий предмет є елементом цієї єдності. Тож незвичне розширення обрію вимагає перегляду основ мислення.

Якщо позитивізм чинив аналіз, розбираючи предмети на ча­сини і атонізуючи їх, то синтез полягає, таким чином, в складанні. Тотальність в нашому розумінні передбачав сприймання часткових поглядів, постійне подолання їх меж, прагнення до цілого, яке, роз­ширюючись крок за кроком в процесі пізнання, бачить свою мету в граничне можливому для нас розширенні перспективи. «Стосовно буденного життя це означає, що про прагнення до цілісного бачен­ня можна говорити в тому випадку, якщо людина, яка посідає певне соціальне місце і виконує окремі конкретні завдання, раптово про­кидається і усвідомлює основи свого соціального і духовного існу­вання. Лише тієї мит і, коли вона вперше відчула себе частиною конкретної ситуації, в ній прокинулося прагнення до пізнання вла­сної діяльності в межах деякого цілого. Можливо, погляд її не вий­де за межі її вузької життєвої сфери, а її аналіз ситуації, буде об­межений межами маленького міста чи навіть одного соціального

25                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        Глава 2. Філософія права і оновлена парадигма знання

прошарку цього міста, одначе сприймання всієї сукупності подій і людей яиЬ вресіа «ситуації», в якій людина сама перебуває, вже де­що зовсім інше, ніж проста реакція на певні впливи і безпосередні враження. Одного разу пізнаний метод аналізу ситуації, який до­зволяє орієнтуватися в світі, виявиться тим новим імпульсом, який, без будь-якого сумніву, примусить дану людину вийти за вузьку сферу життя свого маленького містечка і навчить її розуміти значу­щість своєї індивідуальності в межах даного національного існуван­ня, а це останнє, своєю чергою, — в межах ситуації глобальної. Аб­солютно таким же чином ця людина, бажаючи пізнати розмежуван­ня в часі, може зрозуміти безпосередню ситуацію як частину епохи, в якій вона живе, а саму цю епоху — як частину історичного процесу в цілому».

Цей вид орієнтації в даних ситуаційних межах є мініатюрним відтворенням структури того феномена, який ми називаємо зроста­ючим прагненням до пізнання цілого. Тут використовується той же матеріал, який у вигляді часткових спостережень використовуєть­ся емпіричним дослідженням, однак спрямованість в цьому випад­ку вже повністю інша: ми проникаємо в структуру інтенції, спрямо­ваної на пізнання цілого.

Для сучасного типу мислення вихідним поняттям має стати поняття г цілого. Позитивісти мислили речі тільки в їх частковос­тях і понятійний апарат діяв в порівняно вузькій сфері. Однак ситу­ацію в її цілісності й первісності, неможливо висвітлити за допомо­гою позитивістських методів індуктивної емпірії і формальної ло­гіки, а тільки за допомогою інших, філософських методів. Кризу мислення неможливо подолати роздратованим усуненням проб­лем, що виникли; подолання кризи можливе тільки шляхом повіль­ного розширення і поглиблення цілісного бачення, і охопленням спрямованості проблем, що виникають в цьому зв'язку. До тієї миті поки речі мисляться в їх частковості, проблематичність всієї сукуп­ності зв'язків здатна залишитися затаєною. Доти, доки в поле зору не потрапляє вся ситуація в цілому, проблематичність основи мис­лення залишається неявною. «Ми не заперечуємо ні значення ем­піричного дослідження, ні існування фактів... Ми також обґрунто­вуємо свої твердження фактами, однак наше розуміння цих фактів має особливий характер, «Факти» завжди констатуються для пі­знання в певному мислимому і соціальному контексті... Можлива множинність інтерпретацій дослідних даних... Виникають проти­лежні типи мислення, внаслідок чого один і той же емпіричний ма-

Кард Манхейм. Диагноз нашого времени.' М., 1994. С. 33.

РОЗЛІЛ І Предмет філософи права я/І нормативної науЬи

теріал поглинається різними мислительними системами і в кожно­му випадку піддається іноді тій чи іншій переробці за допомогою різних за своїм характером категорій... Розуміння того, що пробле­матичною стала сама основа нашого мислення, повільно проникло і в емпіричне дослідження. Для глибокого дослідника це знаходить своє вираження в частковому характері кожного визначення, кож­ної дефініції».

^1 Дві типові для позитивізма догми особливо перешкоджали постановці загальних питань. Передусім теорія, яка просто запере­чувала метафізику (філософію) і всі пограничні питання і вважала, що значущість м'ав тільки конкретне емпіричне пі знання. Другий, спосіб усунення загальних проблем виражала догма, яка прагнула знайти компромісне рішення: відводячи емпіричному досліджен­ню сферу, вільну від філософських і світоглядних проблем і визна­ючи аподиктичну безумовність цього методу мислення в часткових питаннях, вона надавала «вищому» методу філософських теорій ви­рішувати загальні проблеми без права домагатися загальнозначи-мості цих рішень.

Позитивізм прагне триматися того, що безпосередньо дане, дійсне і конкретне. Мислити «конкретно» означає прагнення обме­жити власну діяльність безпосереднім оточенням, в якому ми пере­буваємо, і безумовне усунення всього, що пов'язане з припущенням і гіпотезою. Він схиляється до некритичного сприймання дійсності з всіма її недоліками. З іншого боку, будь-яке трансцендентальне пізнання має справу з тим, що можливе. Воно виходить за межі без­посередньої дійсності і звертається до можливості систематичних змін, які в ній містяться. Трансценденталісти прагнуть усунути той чи інший незручний факт шляхом реформи всього оточуючого світу, який зробить можливим існування цього факту. Трансцен­денталісти бачать дійсність не тільки в категоріях можливості, але також і в категоріях норми і смислу. Вони не сприймають позити­вістської вимоги відокремлювати факт від його інтерпретацій, бо така світоглядна позиція збіднює світ.

Позитивісти вважають пізнання таким, яке вільне від онтодо-гічно-метафізичних оцінок. В дійсності ж, все навпаки. «Подібне виявлення певної метафізично-онтологічної позиції, яке виража­ється навіть незалежно від нашого усвідомлення її, здатне злякати тільки тих, хто все ще перебуває під впливом минувшої позитивіст­ської епохи і вважає, що його мислення може бути вільним від усіх оцінок, усіх упереджених рішень, від будь-якого онтологічного чи

Карл Манхейм. Вказ.праця. С. 90.

27                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        Глава 2 Філософія права і оновлена парадигма знання

метафізичного забарвлення. Однак чим послідовніше ми зарадь ін­тересів справжнього емпіризм виявляємо передумови нашого мис­лення, тим ясніше стає, що саме емпіричне дослідження можливе тільки на підставі певних метаемпіричних, онтологічних, метафі­зичних рішень і випливаючих звідси чекань і гіпотез... Наш і вимо­ги зводяться, таким чином до того, щоб ми завжди виявляли готов­ність визнати частковий характер будь-якої точки зору і зрозуміти, в чому цей частковий характер полягає; і ми вважаємо, що свідоме виявлення імпліцитних метафізичних передумов (які тільки і роб­лять можливим емпіричне дослідження) буде значно більшою мі­рою сприяти чистоті наукового до слідл:ення, ніж їх принципове заперечення, услід за яким вони вводяться через чорний хід».

Суттєво, що спеціальні позитивні науки не опрацьовують фі­лософсько-антропологічної проблеми неминучої і нездоланної об­меженості людського буття — як індивідуального, так і сумісного, не прагнуть перевірити цінність такого буття і подолати тим самим його обмеженість. Заняття цими проблемами прямо веде в сферу над-фізичного, до пошуків знання, що підноситься над буттям, яке здатне і прояснити буття, і показати його справжню цінність. По­дібне оцінювання явищ можливе не на підставі самої очевидної да-ності, а лише внаслідок вих'оду за її межі. Для того, щоб знати, чи дає ця даність як така справжні знання, треба володіти деяким до­стовірно істинним знанням, в Порівнянні з яким можна було б вста­новити істинність очевидної даності. Окремі емпіричні знання мо­жливо перевірити шляхом порівняння з іншими знаннями того ж характеру, але як таке емпіричне знання не можна перевірити за допомогою самого себе, його можна перевірити лише за допомо­гою якогось іншого знання. Однак подібним знанням позитивні на­уки не володіють. Серед неемпіричних дисциплін ним володів ли­ше метафізика (філософія). Вона виходить з очевидної даності, охоплює все буття в цілому, прагне подолати його, віддалитися від нього, вийти за його межі для того, щоб його оцінити.

Істотно, що європейському мисленню властива тенденція до розуміння цілого; в американському ж дається взнаки той тип мис­лення, для якого важливо передусім, як зробити це, як вирішити це конкретне завдання, ї в цих питаннях вже міститься оптимістична впевненість: про ціле мені турбуватися нічого, проблема цілого ви­рішиться сама собою. З цього випливав, що в майбутньому дійсно можливо добитися повного знищення трансцендентних учень в світі, де нема більше розвитку, де все завершено і має місце постій-

Карл Манхейм. Вказ. праця. С. 79-80.

РОЗЛІЛ І. Предмет філософії' права яН нормативної нау/ш

ЗО

го духу маємо визнаги, порівняно з теорією позитивного права, теоретичну новизну і цілковиту своєрідність тлумачення субстан-ційної сутності права і істини про нього, його смисла і цінності, первісних засновків в сфері права і визначення права за його пер­шоджерелом.

Осмислення права як елемента людського буття у його ціліс­ності й граничності, атрибута людського духу постав оновленим методологічним обгрунтуванням новітніх концепцій праворозу-міння, нормотворення і нормозастосування, чи то новітньої докт­рини г практики українського права. Усе право зв'язується єдністю принципа і мети: відтворити, досягнуту у онтологічне-телеоло-гічний спосіб, цілість І граничність усіх правових речей, інакше загине справедливість як мета права, її основний (свобода) і опосе­редковані (права людини) принципи. Обґрунтовуються такого від­творення: в праворозумінні — визначення права за його приро­дним джерелом, людиною, коли воно постав трансцендентальним, а не емпіричним імперативом, який уособлює смислову цілісність правової реальності і детермінує реалізацію цієї цілісності шляхом тлумачення юридичної фактичності і надання їй правового або не­правового смисла; в нормотворенні — визнання нормою права правила поведінки, виробленого правовою доктриною та створе­ного судовою практикою; в нормозастосуванні — визнання різ­ності і ієрархії джерел права і внаслідок цього впровадження пра-возаконності як конституційної вимоги сучасного українського права. Обґрунтовується оновлена методологія творення законів: при недостатньому філософському розумінні цілого й граничного усіх правових речей, законодавство само не в змозі відзначатися цілісністю, не взмозі бути проникнутим одним і тим же принципом; навпаки, тоді і законодавство неминуче постає немовби з окремих шматків. Той, хто встановлює юридичну норму, передбачає відо­мим в чому полягає сутність справедливості. Тож кінцевою метою є справедливість, її основний (свобода) і опосередкуючі (права лю­дини) принципи, то тоді саме.справедливість має стати і нормую­чим право елементом. Справедливість треба визнати не тільки ети­чним, але й правовим поняттям.

Визначення права як трансцендентального імперативу дає мо­жливість відповісти на низку принципових для юридичної науки за­питань: по-перше, за своїм походженням і первісною природою право як утворення людське є сферою сущого чи належного? Ви­сновуються чи не висновуються норми права з фактів? А коли не ви­сновуються, то з чого їх можна дедуциювати? Якщо право в дедук-

З /                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            Глава 2. Філософія права І оновлена парадигма знання

цією з закономірностей людського буття у його цілісності й гранич-ності, носієм якого є людина як складне (тілесно-душевне-духовне) амбівалентне суше, то чим є ці закономірності, і чи слід їх мислити в якості самостійного предмета? Врешті, якщо таке мислення мож­ливе, то чи в змозі ми в кожному випадку встановлювати, зі смис­лом чи ні юрист застосовує позитивне право?

Новітня методологія українського права спонукає до зміни концепції юридичної освіти. Впровадження філософії права в нав­чальний процес серйозно ускладнить юридичну освіту: вищий нав­чальний заклад мусить навчити майбутнього фахівця орієнтувати­ся і вірно оцінювати неправову ситуацію, 'эозмежовувати правовий і неправовий закони, бути не лише право?астосовником, але й тво­рцем права. Усі ці питання мають глибокий філософський смисл. Вуз має навчити майбутнього юриста-фа<івця розпізнавати конс­тантну сутність права і каузальне джерело виникнення і функціону­вання певних речей (юридичних фактів) цієї сутності. Духовно-ос­віченим юристом є не той, хто знає "багато" про спостережні речі, а той, хто вміє за текстами законів розпізнавати константну сут­ність цих речей як їх мету і зумовлюватися нею до дії. Ознакою зрілої правосвідомості і зрілого духу юриста в освічена воля до ме­ти права. Мислити сутність права і фактично жити цією сутністю як своєю власною важливо і необхідно. Розкриття надчуттєвої при­роди права, по-справжньому пережитої у внутрішньому досвід і, завжди було і буде справою правової філософи її. Завдяки пережи­ванню і внутрішнім чуттям (схвалення, задоволення, невдоволен­ня, відраза, відмова, бажання, побоювання, надія) ідеї здобувають емоційного забарвлення і перетворюються в переконання і моти­ви.

За такого підходу докорінно оновляється концептуальний зміст національної юридичної освіти, коли головним в ній є не пра­гматична, вузькоспеціальна підготовка майбутнього юриста-фахів-ця, а орієнтація на знання, які сягають до витоків праворозуміння, його первинної сутності; все ж подальше розростання права має ро­зумітися з цього первісного.

Таким чином, парадигматичними темами, які опрацьовують філософи права в світлі оновленої концепції знання є: у який спо­сіб необхідно мислити принцип сущого (людського буття) як ціло­го, щоб зрозуміти те, що відбувається (бо І.сі прояви людського бут­тя — право, мораль, держава, суспільство — є видозмінами, модуса­ми, предикатами цього єдиного сущого)? У який спосіб можливо охопити ціле й граничне усіх правових речей і відчути, пережити

РОЗЛІЛ І. Предмет філософії права я/і нормативної науНи                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                32

це ціле на власному досвіді? Чи засвідчує таке переживання про жи­ву причетність до основи усіх правових речей? Що поєднує усі пра­вові речі в одне ціле? Чи зв'язане усе правознавство єдністю прин­ципу? Якою є суттєвість (в значенні первинної і граничної реально­сті) цього цілого, що залишається незмінною за всіх перетворень? Якою є природа цілостей, які не даються емпірично і аналітичне? Якщо в кожному прояві людського буття — праві, моралі, державі, суспільстві — діє ціле, і ці прояви стверджують своє часткове буття на єдиній всезагальній основі, то якими є субстанційна сутність права і його смисл, істина про право і його цінність, первісні за­сновки в сфері права, визначення права за його природним першо­джерелом? Яким є місце і значення права в людському бутті як ціліс­ності? Ось цю «нову» для юристів метафізичну реальність і осмис­люють філософі права.

Якщо запитати юриста-позитивіста, заради чого він мусить настоювати на дотриманні закону, чому служить держава і право, а водночас кожний носій влади, кожний провідник норм права, чим одухотворена його діяльність, в більшості випадків отримаємо від­повідь, яка зводиться до поняття порядку. Визначити ж, навіщо цей порядок потрібний, позитивіст в межах своєї науки не спромож­ний, бо в ній з самого початку відхилена будь-яка конечна осмисле­на мета. Позитивізм нічого не може сказати про осмислену мету по­ведінки і тому не здатний інтерпретувати зв'язані з цією метою еле­менти поведінки. Він не переживає і не оцінює конкретності як ціле і тоне в морі подробиць. Якщо ми хочемо щось інтерпретувати в категоріях смислу, ми маємо його зрозуміти як ступені в якійсь цілеспрямованій діяльності. Тоді факти, які в очах прибічника по­зитивістського підходу самі по собі складають просто фрагмент причинно зв'язаних ситуацій, одержують нову інтерпретацію як ас­пекти смислової цілісності.

Телеологічний момент в філософії права робить її норма­тивною науковою і навчальною дисципліною. В телеології треба уявляти собі реальну мету і передбачати характер діяльності, необ­хідної для її досягнення. Треба мислити те, що виходить за межі безпосереднього завдання, і усвідомлювати, що існує страшна на­пруга між зануреною в дійсність ідеєю права і просто наявне су­щим. Цьому новому, телеологічному за своїм характером мислен­ню відповідає і нова діяльність. Цільове втручання, тобто воля до мети права, не тільки змінює окремі ланцюги каузально-емпірично­го ряду, не тільки додає нові ланцюги до існуючих, але і пронизує все, що відбувається, виходячи з цієї волі. Діям «з центру» прита-

33

Глава 2. Філософія права І оновлена парадигма знання

манна принципово нова якість. Замість безпосередніх цільових ус­тановок, виникаючих то тут, то там, тепер з'являється можливість безпосереднього контролю над цілим і опосередкованого контро­лю над окремими ланцюгами.

Суттєве в телеології полягає, таким чином, в здатності додава­ти до цілеспрямованого продумування безпосередньо поставлених цілей, зв'язаних з обмеженим об'єктом осмислення до кінця даль­ніх впливів цих одиничних фактів. Телеологія є вищим ступенем раціональності і моральності. Це означає, що кожна конкретна по­дія — наприклад, укладення майнової угоди, адміністративна про­вина, злочин, тощо — містить в собі ціле, яке за досконалого аналізу можливо виявити з черги подій більш чи менш точно. Іншими сло­вами, в кожному одиничному випадку, сприйнятому в його якісній своєрідності, має бути виражена справедливість. Поєднання пози­тивного права і справедливості як мети права — це важка справа і від успіхів цієї справи залежить кожний в своєму повсякденному житті. Ця єдність в дійсності відсутня і її треба знайти; ця єдність не дається заздалегідь; її пошук є одним :І конкретних щоденних за­вдань юриста.

За влучним висловлюванням М.Шелера: «...Метафізика (філо­софія) — це не страхова спільнота для слабких людей, які потребу­ють підтримки. Вона вже передбачає в людині могутню, вис оку на-лаштованість».                                                                                                                                                                                                                                                                                              х.

Цінність філософії в тому й--полягає, що вона здатна ставити за мету і реалізовувати те, що не існує реально, а лише мислимо. Во­ля до реалізації того, що не існує реально, а лише мислимо (воля до мети права) — є тією «могутньою, високою налаштованістю», про яку говорив М.Шелер.

Шелер М. Избранные произведения. М., 1994. С. 190-191.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ*

І.Що вивчає методологія права?

2.Які особливості філософського розуміння права?

З.Які особливості науково-позитивного підходу до права?

4.Розкрийте зміст методології права.

ї>.Необхідність методології пр§ва.

б.Розкрийте зв'язки методології права з філософськими та юридич­ними дисциплінами.

7.Смисл онтологічної революції у науці.

8.Що вивчає методологія права в світлі оновленої парадигми знан­ня?

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

І.Поняття методу і методології права.

2.Зміст методології права.

3.Концептуальна і практична необхідність методології права.

4.Зв'язки методології права з філософськими та юридичними дис­циплінами.

5.Сучасна гештальттеорія.

6.Каузальність і цілепокладання.

7.Онтологічна революція у науці,

8.Методологічний плюралізм.Методологічний монізм.

9.Співвідношення методології права,доктрини права і галузевої юриспруденції.