1. АЖерела поглядів Платона. АоЬтрина універсальної плинності й становлення

Філософії природно звертатися до свого минулого, для того, щоб знаходити в його кращих творіннях натхнення й настанову. Іс­тинно велике й значне завжди залишається осередком духу, здат­ним запалити нові вогні. Грецька філософія й сьогодні не тільки служить підґрунтям європейської, але також зумовлює її структуру і її істотний зміст. «Ми, звичайно, знаходимося вище Гіппократа, грецького лікаря. Ми навіть в змозі сказати, що знаходимося вище Платона. Але це вірно тільки в тому розумінні, що ми володіємо більш осяжним матеріалом наукового пізнання, ніж Платон. Стосо­вно самого філософування, то ми, напевне, ледве досягаємо його рівня» . Подібним чином висловлювався і англійський філософ А.Уайтхед: «Найбільш правдоподібна загальна характеристика єв­ропейської філософії полягає в тому, що вона є низкою доповнень до Платона...» . Й сьогодні посилання на діалоги Платона служать запорукою ґрунтовності і досконалості думок західних мислителів.

Платон і Арістотель — найвпливовіші з усіх філософів, чи то античних, чи то середньовічних, чи то новітніх; з них двох Платон мав на наступні сторіччя більший вплив. Ми твердимо так на двох підставах: по-перше, тому, що Арістотель сам вийшов з Платона, а

К^азрегз. ЕіпГигип§ іп сііе РЬНозорЬіе. — МипсЬеп, 1950. — 5. 33. Уайтхед А. Избранные работы по философии. — М., 1990. — С. 32.

35                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              Глава І. Ідеї Платона

по-друге — тому, що християнська теологія й філософія, принаймні до тринадцятого сторіччя, була куди більшою мірою платонівська, ніж арістотеліпська.

Якими є джерела поглядів Платона? Вихідними положеннями його філософії були космологічні погляди мілетських мислителів, онтологія елеатів, гносеологічні й антропологічні протилежності між Сократом і софістами. Як нам видається, два питання цікавили Платона понад все, а саме, у який спосіб його попередники вирішу­вали проблему першоджерела й проблему цілого усіх речей.

Дійсно, мислителі досократівської доби прагнули уявити ре­альність в її повноті, тотальності. Виділяючи спеціальні науки сьо­годні, ми хочемо підкреслити, що мова ведеться про пояснення ча­стин, секторів реальності. Але вже питання першого з філософів: що є початком усіх речей? — передбачає предметне буття, реаль­ність як ціле. І буття як ціле відкривається шляхом усвідомлення цього першоначала, тобто першого «чому» усіх речей.

У який саме спосіб найбільш ранні іонійські мислителі праг­нули охопити ціле усіх речей? У філософів досократівської доби тотальність реального бачилась як «фюсіс»(природа) і як космос, чому філософська проблема і поставала як космологічна. Фюсіс був божественним началом буття і життя усі> речей. Нус (інтелект, ум, розуміння, мислення) ототожнювався з ьсе знаючим і впорядкову­ючим космосом. Фюсіс поєднувався з Логосом, це був Логос-фюсіс. Після «другої навігації» Платона ф'юсіс став позначати тільки чут­тєву реальність, хоча, скажімо, арістотелівське поняття фюсіса (буття) утримувало як інтелігібельну реальність, так і чуттєву. Для Арістотеля ейдос (форма, сутність) — фундаментальне начало, але не віддалене, а, скоріше притаманне самим речам.

Терміном «фюсіс» філософи-досократики позначали «перво­причину», праоснову(архе) усіх рсчей(вода Фалеса, апейрон Анак-сімандра, повітря Анаксімена, вогонь Геракліта, нарешті земля, по­вітря, вогонь і вода Емпсрокла). Ця праоснова і є тим, з чого поста-

До стислого розгляду філософії досократівської доби нас спонукає і М.Хайдеггер. Ми зважаємо на авторитет цього мислителя, філософські по­гляди якого значно вплинули на європейську філософію XX століття. За М.Хайдеггером, традиційна назва «метафізика» як пізнання надчуттєвого, виникла не в площині первісного розуміння «прото-філософія», ргіта рііііо-«орЬіа, первої філософії Арістотеля, а відтак, традиційну філософію нам і не дозволено успадковувати. Вислів «метафізика» слід тлумачити шляхом глибинної інтерпретації того, що мало місце в «первій філософії». При цьо­му, слово «фюсіс» потрібно розуміти в тому самому значенні, в якому його використовували досократики. // М.Хайдеггер. Основные понятия мета­физики / Вопросы философии, 1989, № 9. — С. 134, 145-146.

РОЗЛІЛII Про парадигматичне значення Платона ІАрІстотеля

36

ло все суще, і тим, в що все повертається. Вона — деяка суттєвість, що залишається постійною за всіх перетворень. «ФІосіс» позначав природу не в сучасному звуженому значенні цього слова, але в пер­вісному значенні, — первої і фундаментальної реальності, того, що первісне і постійне наперекір тому, що другорядне, похідне і мину­ще. Філософи-досократики божественне (первооснову) не відділя­ли від світу. На їх думку, божественне є сутністю світу, тобто воно є поняттям пантеїстичного типу.

Наголосимо знову: «фюсіс», суще в цілому розуміється не як природа в пізнішому новоєвропейському смислі, тобто не як дещо, скажімо протилежне людській історії (коли ми розпізнаємо «науки про природу» і «науки про дух»). Мається па увазі смисл більш пер-вісніший, ніж обидва ці поняття, існуючий до них і охоплюючий їх, природу і історію.

Мілетці (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен) звернули увагу на універсальний динамізм речей, нате, що речі виникають, ростуть і гинуть і всі світи підкорені цьому процесу. Вони вважали цей дина­мізм істотною характеристикою первоначала, яке породжує, під­тримує і поглинає всі речі. Але лише Геракліт глибоко розкрив цю тему. Він проголошував доктрину постійної плинності, але це тіль­ки один аспект його метафізики. Доктрина, що все перебуває в ста­ні постійної зміни, була пунктом, відштовхуючись від якого Герак­літ йшов до більш глибоких і сміливих висновків; до становлення як невпинного переходу від однієї протилежності до іншої: холодні речі нагріваються, гарячі охолоджуються, вологі висихають, сухі влажніють, юнак старіє, живий вмирає тощо. Між сторонами, що сперечаються вічно йде війна. Але якщо реальність будь-якої речі у становленні, війна виявляє себе як сутність: «Війна— це мати всьо­го і цариця всього». Вічний плив речей і універсальне становлення розкриваються як гармонія контрасностей. У світі є єдність, але це єдність витворена з розбіжностей. «Одне складене з усіх речей, і всі речі постають з одного». Коли б не було протилежностей, котрі можливо сполучати, не було б і єдності: «Сама протилежність -доб­ро для нас». Гармонія «єдності протилежностей» і є Богом і божест­венним. Ця доктрина містить зародок філософії Гегеля, яка базу­ється на синтезі протилежностей. Геракліт, попри всю віру в зміни, припускав існування чогось вічного. Уявлення про вічність (як щось протипоставлене нескінченній тривалості), що йде від Пар-меніда, у Геракліта ми не знайдемо, але в його філософії вогонь-сут-ність ніколи не згасає.

37                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              Глава / Ідеї Платона

Якщо Геракліт твердив, що змінюється все, то Парменід запе­речував йому, що не змінюється ніщо. Пошуки чогось незмінного — це один з найглибших серед тих інстинктів, котрі приводять людей до філософії. Парменід з великою наполегливістю шукав чогось не­підвладного царюванню Часу. Він постає, хоча і в межах філософії-фюсіса, радикальним новатором, революційним мислителем. Кос­мологія в нього трансформується, хоча і почасти, в онтологію (тео­рію буття). Він твердив, що наші чуття оманливі, й визначав усю множину речей чуттєвого світу як просту уяву. Єдине, що реально існує — це «Одно», а воно безмежне й неподільне. Це не сполучення протилежностей, як у Геракліта, бо протилежностей не існує. П.ір-мснід, напевне, вважав, наприклад, що «холодне» — це тільки «не гаряче», а «темпе» означає тільки «не світле». «Одно» уявляється Парменідові не так, як звично уявляють Бога; він, здається, мис­лить його як щось матеріальне й протяжне, бо говорить про нього як про кулю. Але його не можна розділити на частини, бо воно в своїй цілості присутнє всюди. За Парменідом, буття — єдине. Усе ін­ше суть пусті імена.

Те, що сприйняла від Парменіда пізніша філософія — аж до на­ших днів, — це не неможливість будь-яких змін, а ідея незнищувано-сті субстанції. Слово «субстанція» в його безпосередніх поперед­ників ще не з'являється, але уявлення про неї вже присутнє в їхніх розважаннях. Субстанцію визначали як сталий суб'єкт різних пре­дикатів. У такій ролі вона стала — і лишилась понад дві тисячі років — одним з фундаментальних уявлень філософії, психології, фізики й теології. Ми маємо ще багато сказати про неї згодом. А поки що потребуємо тільки зауважити, що наука, як і філософія, намагаю­чись утекти від доктрини постійної плинності, знаходили серед мінливих явищ чи то якийсь сталий субстрат (атоми, електрони, протони), чи то сталу субстанцію (енергія), чи ідеї.

Серед іонійських мислителів першим, хто приписав духові роль першопричини фізичних змін, був Анаксагор. Завдяки цьому він має неабияку історичну вагу. Анаксагор різниться від своїх по­передників тим, що вбачає в духові (нус) субстанцію, яка входить до складу живих істот і виокремлює їх від неживої матерії. Ось опис Анаксагором розуму, що є вершиною філософії досократиків: «У всьому є якась частка всього, за винятком духу, але деякі речі міс­тять ще й дух. Дух має владу над усіма речами, яким властиве життя, він не має меж, він керує собою сам і не змішується ні з чим. Усі ре­чі, хай які маленькі, містять у собі частки протилежностей, як хо­лод і тепло, білість і чорнота, за винятком духу. Якщо б він не був

РОЗАІАII. Про парадигматичне значення Платона ІАрІстотеля

38

сам по собі, але був змішаний з чимось іншим, він був би причетний всім речам. Бо, як я сказав вище, у всьому міститься частка всього. Примішані речі перешкоджали б йому, не даючи керувати жодною річчю у такий спосіб, яким він керує наодинці і сам по собі. Бо він найтонкіший і найчистіший з усіх речей, і зумовлює абсолютно все, і йому властива найбільша могутність... І все, чому долею приписа­но бути, і все, що було, але чого нині немає, і все, що є нині і поста­не в майбутньому, — все це впорядкував Ум, таким же чином як і цей коловоріт, в якому кружляють тепер зірки, Сонце і Місяць...» Цей фрагмент містить в собі величну інтуїцію про деяку реальність, від­далену від усього, «найбільш витончену», «найбільш чисту», рівну собі самій, розумну і мудру. Якщо ми ще не перебуваємо перед ли­цем нематеріального, то все ж таки, на стадії скорої її появи. Як Арістотель, так і Платонів Сократ нарікають, що Анаксагор, запро­вадивши уявлення про дух, дуже мало ним користується. Арісто­тель підкреслює, що він висуває дух як причину тільки там, де не мо­же навести іншої. А де тільки може, дає механічне пояснення. Од­нак, саме філософія Анаксагора окреслила рішучий поворот до думки Платона, який сам говорить устами Сократа, що, прочитав­ши книгу Анаксагора, і спонуканий нею, він вийшов на новий шлях метафізики. Узагальнюючи, можна сказати, що впливали на Плато­на, Піфагор, Парменід, Геракліт і Сократ.

Від Піфагора Платон узяв у свою філософію орфічні елемен­ти: релігійне спрямування, віру в безсмертя й переселення душ, в потойбічний світ, а також повагу до математики й тісне перепле­тення інтелекту з місцитизмом. Від Парменіда він засвоїв віру в те, що дійсність вічна й позачасова (вона відкривається думці, а не чут-тям)і що з логічних міркувань усілякі зміни можуть бути тільки ілю­зорними.

Від Геракліта — негативну доктрину про те, що в приступному для чуттів світі нема нічого сталого. Це, в сполученні з доктриною Парменіда, вело до висновку, що знання не можна здобути чуттям — тільки вивести з інтелекту. З Платоном приходить наголошування на відкиданні чуттєвого світу на користь самовитвореного світу чи­стої думки. А це, своєю чергою, добре узгоджується з піфагорійст-вом. Від Сократа він навчився заглиблення в стичні проблеми і пе­рейняв тенденцію шукати не стільки механістичного, скільки теле­ологічного пояснення світу. «Добро» поглинало його думки більше, ніж це було в досократівських філософів, і важко не припи­сати цього факту впливові Сократа.

Фрагменты ранних греческих философов. Ч. I. — М., 1989. — С. 533.

39                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             Глава І. Ідеї Платона