2. Вчення про ідеї (АіалеНтиНа)

Одначе в Платоновому вченні є щось дуже важливе і водночас таке, що його не можна знайти в його попередників, а саме — теорія ідей чи форм, чи сутностей. (Платон зробив знаменним слово ідея (ейдос), яким позначилася надчуттєва, нематеріальна реальність, парадигма, чисте буття). Ця теорія є оригінальною і істотною ри­сою платонівської метафізики; головний її момент полягає в понят­ті нематеріальності. Він був переконаний , що мисленням за допо­могою ідей можливо відтворити в собі універсум, його граничний зв'язок речей. Це було поглибленням проблеми першоначала й цілого усіх речей. Отже, коли Платон вирішив відновити деякі он-токосмологічні моменти філософії фюсіса, то зробив він це рапто­во оригінальним, по-справжньому революційним чином: ним було відкрито надчуттєве буття (надприродне, надфізичнс) («Федон»). Вікриття інобуття і його категоріальне опрацювання призвели до ревізії цілої серії вічних проблем і породили низку нових, які Пла-тон без втоми поглиблював до самої старості.

Попередня філософія фюсіса шукала причини феноменів фізичного і механічного характеру (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче, холодне, конденсація, розрідження тощо). Навіть Анакса­гор, підкреслив Платон, який краще від інших угледів необхідність запровадження універсального- інтелігібельного начала і першим приписав духові роль першопричини фізичних змін, не зміг опра­цювати цю інтуїцію, віддаючи данину традиційним першоначалам. Однак проблема має місце з самого початку: чи є причини фізично­го і механічного характеру істинними? Чи ж, навпаки, вони суть «спів-причини», тобто супроводжуючі і підпорядковані іншим, більш високим причинам? Чи в змозі, нарешті, постати причиною того, що є фізичним і механічним, дещо нефізичне і немеханічне? Для відповіді на це запитання Платон вдається до образу, ним же емблематичне названому, — «друга навігація». Згідно з терміноло­гією давніх мореплавців: коли ущухав вітер і паруси не функціону­вали, судно переходило на управління веслами, і це мало назву дру­гої навігації. Згідно з образною системою Платона перша навігація символізувала рух філософії за вітром під парусами натуралістич­ної думки. Перша навігація, по суті, завершилася невдачею, бо до-сократикам не вдалося до кінця пояснити, що чуттєве сприймаєть­ся шляхом чуттєвого ж.

Через цю прогалину філософія вникла на новий вимір буття надчуттєвого. «Друга навігація» Платона вдалася до рішучого відсто­ронення від чуттів і чуттєвого, сталося зміщення центру філософсь-

РОЗДІЛ II. Про парадигматичне значення Платона ІАрістотеля

40

кої осі на суто раціональне, на те, що можливо схопити лише інтеле­ктуально. В «Федоні» ми читаємо: «... Зміцни мене в необхідності вдатися знову і знову до доказів логосу, і лише в них буду шукати істи­ну речей... Тож я сам визначив для себе такий напрямок, і крок за кроком, визнавши основою міркування, яке мені видається най­більш стійким, вирішую, що з ним співпадає, як про істинне, будь-то причини, чи інші речі, а якщо не співпадає, як про неістинне».

В «Федрі» Сократ говорить, що глупотою треба вважати думку про те, що причиною його перебування у в'язниці є його прихід ту­ди за допомогою ходи своїх ніг шляхом скорочення і розслаблення відповідних м'язів і нервів тіла (таким є механіко-натуралістичне пояснення). Будь-кому очевидна неадекватність такого пояснення, бо ж зрозуміло на підставі чого тіло Сократа опинилося у в'язниці. Справжня причина цього — морального і духовного характеру: він сам вирішив визнати вердикт суддів і підкоритися афінським зако­нам, розсудивши, що це було б благом і мало б вагу переконливого аргументу. І лише внаслідок цього морального і духовного вибору були приведені в рух мускули, ноги і все інше.

Приклади можна примножувати. Платон переконує, що це має силу для усіх речей, що будь-яка річ фізичного світу має свою вищу і останню причину, природа якої не фізична, але метафізична.

В ідеях, чи то формах, чи то сутностях Платон знайшов єди­ний, основний принцип для впорядкування і систематизації всіх своїх думок. Єдиним предметом його діалектики, метафізики, ети­ки і фізики постало вчення про ідеї. Водночас, зважаючи на склад­ники філософії Платона можна простежити і за еволюцією його вчення, а саме: діалектика, спершу постаючи логіко-гносеологіч-ною теорією, переросла в метафізично-онтологічне вчення і, вреш­ті, сталася її внутрішня зміна, коли вона досягла своєї вершини, те­леологічного світогляду. Втім принципово зауважити, що всі назва­ні складники своєї філософії Платон не міг не висновувати, своєю чергою, з антропологічних поглядів попередників. Антропологіч­ний момент є первісніший. Сприйнявши орфічні елементи, Пла-тон висновує свої думки з розрізнення душі й тіла. Орфіки оголошу­вали себе дітьми землі й зоряного неба; від землі походить тіло, від неба — душа; завдяки чистому життю небесна частина більшає, а зе­мна — менша. Людина почасти земна, а почасти божественна, за­вдяки вакхічним ритуалам, наближається до цілковитої божествен­ності, зливається в одне з богом. Звичайними засобами таке єднан­ня з Вакхом не досяжне. Саме цю теорію Платон пробує виразити в термінах філософії. Тіло видиме, а душа невидима, тож душа має бу-

4 /                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Глава /. Ідеї Платона

ти віднесена до множини тих речей, котрі є вічними. Душа, будучи вічною пристосована для споглядання вічних речей, тобто сутнос-тей, але вона губиться й плутається тоді, коли заразившись недуга­ми тіла, як у чуттєвому сприйманні, споглядає світ минущих речей. «Душа, користуючись тілом, як знаряддям сприймання, тобто вико­ристовуючи чуття зору, або слуху, або якесь інше (адже сприйман­ня через тіло є сприйманням через чуття)... затягується тілом у ца­рину змінного, блукає і плутається; світ навколо неї крутиться, і во­на, коли зіткнеться зі змінами, скидається на п'яницю. Та коли, повертаючись до самої себе, вона міркує, тоді вона переходить в ін­ший світ, у царину чистоти, і вічності, і безсмертя, і незмінності, що належать до одного з нею роду; і з ними вона живе вічно, коли вона сама у собі і не занедбана й не скута, тоді вона більше не блукає манівцями і, будучи в єдності з незмінним, є й сама незмінною. І цей стан душі називається мудрістю» («Федон»).

Антропологічний дуалізм між душею і тілом зумовив платонів-ський логіко-гносеологічний дуалізм між мисленням і сприйман­ням, а цей останній, своєю чергою, переріс в дуалізм метафізично-онтологічний, в різке протиставлення невидимого світу, виснува­ного з мислення (світ єства), видимому, виснуваного з сприйман-ня(світ минущих чуттєвих речей). Платонова роздвоєність: між ре­альністю й видимістю, ідеями й чуттєвими предметами, розумом і чуттєвим сприйманням, душеюї-тілом, пронизує всю його діалекти­ку й метафізику. Ці пари пов'язані між собою: перший складник у кожній парі переважає другий як реальністю, так і добром.

Як щойно наголошувалося, першим складником філософії Платона є діалектика, тобто логіко-гно< оологічне вчення про ідеї (з властивим йому дуалізмом між розумним мисленням і чуттєвим сприйманням). Світ розуму відмежовується від світу чуттів. За Пла­тоном, від чуттів не може походити ніщо гідне назви «знання» і що єдине реальне знання пов'язане з поняттями, відповідно до цього мислитель розрізнює «гадку» й «знання».

Якщо Сократ вимагав знання «в поняттях» і у такий спосіб ви­говорював величезної ваги принцип, то в нього самого це було ли­ше зародком. Розвиток наук впритул сьогоденню показав, що в сфе­рі моральних цінностей утворення стійких загальних понять важ­че, ніж в будь-якій іншій сфері. Лише коли Платон і Арістотель перенесли принцип мислення в поняттях в метафізику і природо­знавство, з сократівського паростка виснувалась можливість для плідного опрацювання і етичних проблем. Отже, подібно будь-якій великій епосі в історії філософії, сократо-платонівська епоха зумо-

РОЗЛІЛII. Про парадигматичне значення Платона іАрІстотеля

42

влена постановкою гносеологічної проблеми, роздумами про сут­ність знання. Це звернення мислення до самого себе здійснюється тут вперше, і наукова велич Платона в тому і полягає, що він в цьо­му побачив найбільш суттєвий і важливий ухил в промовах Сокра­та. Тільки після діалектики Платона, звичною в філософії й науці стала думка про те, що без поняття неможливо вийти за межі чут­тєвого досвіду; без понятійного мислення неможлива також мета­фізика. Думка в Платона пізнала саму себе й піднеслася над чут­тєвим світом(пізніше Арістотель виразить це пізнання в формі точ­них наукових понять).

Основним ядром наукової доктрини Платона залишається са­ме це основне питання про сутність знання; і своєю відповіддю на це питання він перш за все і перевершив Сократа.

Сократ по суті завжди обмежувався тим, що для кожного окре­мого питання практичного життя шукав загального положення, ви­ходячи з якого питання мусило бути вирішеним. Він вчив, що ніко­ли не треба вести себе згідно зі звичкою, традицією чи керуючись безпосереднім почуттям, а завжди необхідно цілком усвідомлювати підставу своєї поведінки: його життєвим ідеалом було нормативне веління. В цій практичній формі він знайшов той розумний прин­цип, який зводив все часткове в людському бутті в залежність від за­гального — від міркування. Він встановив, що лише шляхом знання загального правила здатна мати місце знаюча добродійність. Той, хто прагне бути відповідальним за свої вчинки, мусить володіти по­няттям про цінності. Отже, філософування Сократа, за змістом своїм спрямоване на встановлення моральних принципів, отрима­ло форму знання в поняттях.

Це ж завдання було вирішальним і для Платона, але воно у нього розширилося за різними напрямками. Головною при цьому була та обставина, що Платон поряд з етико-політичними інтереса­ми відчував науковий інтерес до математичного пізнання («Ме-нон»). На його думку, для визначення стійкості знання в поняттях математика постає найбільш досконалим взірцем, бо вона є сфе­рою однозначних визначень і безперечних доказів. Платон мірку­вав таким чином: якщо філософія запитує про першоначало, про найбільш загальний і найвищий смисл сущого, словом, про вище, останнє (конечне)і верховне, — цей вид знання мусить відповідати тому, про що запитується, а це означає, саме знання має бути абсо­лютно достовірним. Те, що кожному і так доступне, подібно два по­множити на два є чотири, відоме нам в своєму граничному прояві як математичне пізнання. Воно будь-коли, і це кожний знає, є ви-

43                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               Глава І Ідеї Платона

щим, найбільш строгим і найбільш достоьірним пізнанням. Так що ми маємо тут ідею і критерій філософської істини, які випливають з того, чим є і мусить бути філософування. Платон велів над входом в свою академію написати: «хай не заходить ніхто, хто не спізна­ний в геометрії, в математичному пізнанні».

Попутно відзначимо, що подібна логіка міркувань властива бу­ла і новоєвропейській метафізиці. Метафізика Нового часу зумовле­на тим, що вся традиційна проблематика розглядалася під кутом зору нової науки, а втіленням науковості постало математичне при­родознавство. Декарт, який визначив основоположну установку но­воєвропейської філософії, — чого іншого хотів він, як не того, щоб надати філософській істині математичного характеру і вивести люд­ство з сумнівів неясності. Від Лейбніца дійшло твердження: «без ма­тематики не проникнути в початок метафізики». Платон у «незапи-саному вченні» в роки своєї старості прагнув привести в безпосеред­ній метафізичний зв'язок вчення про ідеї з вченням про числа. Цим і пояснюється його прославлення арифметики як науки найбільш близької до філософії. Ясніше вбачається в творах Платона інтерес до геометрії; тут він наголошував на вчення про пропорції .

Але якщо таким чином сократівська вимога знання в поняттях в Платона поширилася з практичних проблем на теоретичні, то це необхідним чином призвело і до зміни самого методу утворення по­нять. Сократ намагався вивести%максими поняття цінності з окре­мих уявлень шляхом порівняння і виявлення аналогічних фактів, але цей «епагогічний» засіб був недостатнім для визначення мате­матичних понять. Такі визначення, як те, що крапка утворює межу лінії, лінія — межу площини, а площина — межу тіла, не могли бути ні знайдені, ні обгрунтовані індуктивним шляхом. Платон мусив був усвідомити необхідність доповнення сократівської схеми, як тільки перед ним виникло в більш широких межах його завдання — знання в поняттях.

Це виразилося ще і за іншим напрямком. Шлях від часткового до загального, від уявлень щоденної свідомості до понять науки був вказаний Сократом, але ж і протилежним шляхом можливо прийти від загального до часткового. Понятійне знання мусить простежи­ти і поділ родових понять на видові; воно мусить показати порядок і зв'язок усіх понять між собою. Для поділу понять Платон знайшов простий спосіб в схемі контрадикторних досліджень елеатів. Пла-

Про прийнятність платонівських ідей чи форм сучасною теоретичною фізикою див.: Петрова Л. В. Нариси з філософії права. — Харків: Нац. юрид. акад. України, 1995. - С. 135-139.

РОЗйІЛ II. Про парадигматичне значення Платона ІАрІстотеля

44

тон, напевно, запозичив цей метод, коли він користувався і радив в значенні найпростішого і найнадійнішого засобу для поділу по­нять, контрадикторну дихотомію; по меншій мірі в діалогах «Со­фіст» і «Політик», в яких поняття софіста і державного діяча одер­жані шляхом прогресивного визначення, ми бачимо застосування контрадикторної схеми.

До цього додамо ще наступне. Елеати користувалися подібни­ми поділами для того, щоб виводити наслідки з кожного випадку, що припускався: у такий спосіб вони прагнули в своїй полемінічній манері довести неможливість якогось певного випадку на підставі безглуздості наслідків що висновувалися з нього. Цей прийом був також засвоєний Платоном і розширений ним в позитивний бік, він увів метод гіпотетичного дослідження понять, який зводився до того, що придатність і достовірність здобутого мисленням поняття перевірялися правильністю наслідків, що з нього випливали.

Усі ці операції — встановлення понять, їх поділ, їх порядок, їх гіпотетичний розгляд Платон поєднав під загальною назвою діалек­тики, а поняття, якими вона оперує, він назвав ідеями. Діалектику він вважав божественним мистецтвом, яке одне тільки і здатне нада­ти істинне знання, атому і єдиною основою істинної добродійності.

В порівнянні з простими формами сократівських бесід тут пе­ред нами постає дозріла і поглиблена логічна свідомість. Ми бачи­мо ясно виражене прагнення постати чимось більшим, аніж прос­тим моралізуючим самоусвідомленням. Навколо основного відно­шення між загальним і частковим вже створюються багатозначні ходи наукової думки і прояснення їх відмінності. Правда, Платон не дав ні систематичного викладу якоїсь науки, ні завершеного на­рису логіки, але там, де він випадково зачіпає логічні питання, як наприклад, питання про сутність судження, умовиводу чи законів мислення, він опиняється і в питаннях формального мислення на такій висоті, що нам стає зрозумілим, як багато чому навчився в нього творець наукової логіки, Арістотель. Розвиток логіки філо­софської думки чинить в Платона свої перші кроки. В нього заро­джується дедуктивне висновування з загальних засновків.

Таке значне розширення сократівського принципу мусило бу­ло також привести і до зміни розуміння сутності і цінності поняття. Сократ вважав, що загальне можливо знайти і в часткових уявлен­нях і що його треба тільки довести до ясного усвідомлення, і задо­вольнявся тим, що вимагав для знайдених таким шляхом положень всезагального визнання; у Платона ж ідеї отримали цілком інше

45                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               Глава І. Ідеї Платона

відношення до уявлень, з попередньо знайдених за допомогою до­сліду, і водночас цілком інше значення.

Платон не міг не бачити , що поняття, які запроваджуються дедуктивним шляхом за допомогою поділу більш високого поняття або постають наслідком гіпотетичного дослідження, за своїм похо­дженням і значенням суттєво відмінні від тих положень, які Сократ виводив з досліду і з гадок людей; перші, за своїм обгрунтуванням і значущості, не залежать від сприймання і поглядів, що звідси вини­кають: вони висновуються виключно з розумного мислення. Яким саме чином? Припустимо, ми запитуємо: що таке філософ? («Дер­жава»). Перша відповідь випливає з етимології слова: філософ — це той, хто любить мудрість. Проте це не те саме, що любити знання — в тому розумінні, в якому про допитливу людину можна сказати, що вона любить знання: звична цікавість іще не робить філософом. Тож це визначення підправлено: філософ — це людина, що любить «споглядати істину». Але що це за споглядання?

Розгляньмо людину, що любить прекрасні речі, що намагаєть­ся відвідувати всі нові вистави, бачити нові картини, слухати нову музику. Така людина — не філософ, бо вона любить тільки прекрас­ні речі, тоді як філософ любить саму красу. Той, хто любить прекра­сні речі, має тільки гадку, а той, хто любить саму красу — знання.

Яка ж різниця між «знанням» і «гадкою»? За Платоном, гадка належить до світу, явленого чуттям, а знання — до надчуттєвого віч­ного світу. Наприклад, гадка стосується конкретних прекрасних ре­чей, а знання стосується самої краси. «Але про тих, хто бачить абсо­лютне, вічне, незмінне, можна сказати, що вони знають, а не тільки мають гадку». («Держава»). Те, що незмінне, осягається розумом і міркуванням; те, що змінне, осягається гадкою. Розум же — це атри­бут богів та дуже небагатьох людей. Тіло — це перешкода в набутті знань і що зір та слух — свідки не зовсім надійні: істинне життя, ко­ли воно взагалі відкривається душі, відкривається в думках, а не в чуттях. Істинний філософ ігнорує зір і слух. Мислити найкраще то­ді, коли розум зосереджений сам у собі й не скаламучений звуками, зоровими образами, болем чи насолодою, а покидає тіло й прагне до істинного буття;» і в цьому філософ зневажає тіло» («Федон»). Іс­нують абсолютна справедливість, абсолютна краса й абсолютне до­бро, але вони невидимі для ока; вони приступні тільки розумовому сприйманню). Тому, поки ми перебуваємо в своєму тілі й поки душа заражена недугами тіла, наше прагнення до істини не буде задово­лене, Філософ повинен бути цілком заклопотаний душею, а не

РОЗЛІЛII Про парадигматичне значення Платона і Арістотеля

46

тілом. Йому слід прагнути по змозі відвертатись від тіла й поверта­тись до душі («Федон»).

За Платоном, в щоденному досвіді люди задовольняються гад­кою і лише філософи досягають вищої науки, поетичного знан-ня(мудрості). Гадка майже завжди хибна, ніколи не має в собі гаран­тії власної точності, залишається нестійкою, як в своїй підвалині нестійкий світ чуттів, в якому перебуває гадка. Для надання їй стій­кості, потрібно, стверджує Платон в «Меноні», «каузальна підста­ва», яка дозволяє зафіксувати гадку за допомогою пізнання причин (тобто ідей), і тоді гадка перетворюється в науку, чи «епістему».

Філософи за допомогою інтелекту й незацікавленого спогля­дання, залишивши відчуття і все пов'язане з чуттєвим, в процесі дискурсу й інтуїтивного проникнення збирають чисті ідеї, їх пози­тивні і негативні відношення, зв'язки включення і вилучення, руха­ються від ідеї до ідеї, поки не досягають вершини, тобто Безумов­ного. Ось цей процес сходження і є «діалектика», а філософ, за ви­значенням, є «діалектик». Діалектика — це звільнення від пут чуттєвого, звернення від того, що становиться , до буття, нарешті, це вступ до владарювання вищого Блага (Єдиного).

Отже, є діалектика сходження вгору, яка, звільнившись від чуттів й чуттєвого веде від ідеї до ідеї, аж до вищої (Блага), але є та­кож діалектика сходження вниз, дорога на спуск: від вищої ідеї — до ідей загальних, через поділ, вона веде до даної ідеї, яка охоплює де­яку ієрархічну структуру ідеального світу.

Філософія, за Платоном, це різновид споглядання, «спогля­дання істини». Він не суто розумовий, це не просто мудрість, це лю­бов до мудрості. Спінозина «інтелектуальна любов до Бога» — це десь такий самий тісний союз думки й почуття. Почуття, однак, не слід розуміти в значенні тілесного, воно є таким станом духу, в яко­му перебуває людина, скажімо, в хвилини отриманого задоволення від праці власної думки.

Платон охоче розвиває міркування (в «Федрі» і в «Банкеті») про знання в поняттях. Ми прагнемо пояснити, чому деяка річ кра­сива? Так що ж, натураліст вдався б для пояснення до елементів су­то фізичних: колір, фігура тощо. Однак, вважає Платои, вони не є справжніми причинами, скоріше засобами або спів-причинами. Необхідно постулювати існування деякої останньої причини, яка, щоб бути справжньою причиною, мусить бути чимось нечуттєвим, але таким, що пізнається розумом. Такою постає Ідея, чи то чи чис­та форма Красоти-в-собі, яка на підставі своєї присутності, участі чи схожості, тобто деякого відношення, визначає, які з речей, да-

47                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             Глава І Ідеї Платона

них в досліді, красиві, тобто шляхом форми, кольору і пропорції виявляє, які вони є і якими мусять бути в точному смислі, щоб бути прекрасними. Порівняно з сприйманням ідея постає ідеалом вона відшукується не в них, а за допомогою них. Прогрес створення по­нять є не поділом сприймання, шляхом якого можливо було б в усіх них знайти дещо спільне, а лише об'єднуючою в сприйманні інтуї­цією, що самостійно схоплює усе загальне, поєднує одиничності.

За Платоном, образ сприймання ніколи не в змозі повністю відповідати ідеї. Це стане ще ясніше, коли пригадати, які саме уяв­лення він головним чином мав на увазі. З одного боку, це були мо­ральні поняття, які шукав Сократ, нормативні визначення, призна­чені сприяти прийняттю рішення, стосовно цілей і цінностей етич­ного життя, але далекі від втілення в реальних переконаннях і вчинках людей; з іншого боку, мова ведеться про математичні по­няття, що ніколи повністю не реалізуються на практиці.

Ці цілком переконливі міркування Платон переносить на всі поняття взагалі, він бачить суть справи в тому, що образи, які сприй­маються, завжди лише недосконалі копії, а не досконалі відтворення понять: вони подібні, схожі з поняттями, але не тотожні з ними.

Якщо істинна сутність.! істинний зміст поняття не міститься в сприйманні, то яким чином нам, людям, пізнавальна діяльність яких, пов'язана тілом, безперечно розвивається в процесі сприй­мання, дійти до поняття? При відповіді на це запитання виявляєть­ся своєрідна скутість античного мислення, яке не припускало уяв­лення про творчу енергію свідомості, і яке розглядало будь-яке пізнання лише як відображення попередньо знайденого і отрима­ного. Якщо, таким чином, зміст поняття відмінний від відповідного йому змісту сприймання і не даний в ньому, то він мусить бути, як вважає Платон, даний і сприйманий душею , що пізнає, у якийсь ін­ший спосіб. Якщо розумне мислення черпало зміст своїх понять не з сприймання, то цей зміст мусить бути даний у інший спосіб: по­няття мусить бути «пригадуванням» про такий зміст, яким душа во­лодіє з самого початку незалежно від сприймання. З цих підстав розвинулося вчення, в науковому відношенні найбільш характерне для платонівської теорії пізнання, про те, що будь-яке знання в по­няттях є не що інше як спогад.

Для психологічного пояснення свого центрального вчення Платон користується (в «Банкеті» і особливо в «Федоні») законом асоціації за схожістю. Якщо під час утворення понять здійснюється перехід від сприймання до ідеї, яка в них як така не міститься, то та­ке можливо пояснити лише тим, що свідомість, що пізнає, сприйма-

РОЗАІЛII. Про парадигматичне значення Платона ІАрістотеля

ючи, пригадує поняття, яке схоже з ним, є їх прообраз. Це передба­чає, що цей споконвічний понятійний образ вже існував в душі до сприймання, що його нагадало, хоча і несвідомо. Тому знання в по­няттях можливе лише на тій підставі, що ідея була сприйнята ду­шею до того, як для неї внаслідок її тілесного існування стали мож­ливими сприймання, і що при сприйманні подібна йому ідея відтво­рюється в свідомості згідно з законом про асоціацію за схожістю.

З геніальною сміливістю розвиває Платон це своє вчення в «Федоні» стосовно ідеї схожості. Це — перлина його діалектики. Якщо ми називаємо два предмета «схожими» то це поняття ми, на­певне, отримали не від них, а принесли з собою, тобто мусили воло­діти ним раніше і з самого початку, а ці відносно схожі предмети ли­ше «нагадали» нам абсолютну ідею схожості.

Будь-яке понятійне знання є, таким чином, спогадом; як первіс­ний до будь-якого сприймання придбаний здобуток душі, воно по­вертається в свідомість, як тільки ідея пробуджується сприймання­ми, що схожі з нею. Знання в поняттях є спогадом про те, що людина пізнала до свого існування, пов'язаного з тілесними сприйманнями.

Це фундаментальне вчення Платона про спогад можна, вихо­дячи за межі його буквального смисла, тлумачити і під кутом сучас­ної точки зору. Під кутом зору гносеологічним воно містить ту цін­ну думку, що існують істини, які не підвладні ніякому обгрунтуван­ню фактами сприймання, безпосередньо очевидні самі по собі і про їх неспростовну вагу ми мусимо лише «пригадати»; в цьому сми­слі говорив, наприклад, і Декарт про «уроджені ідеї», причому він — всупереч значенню слів — мав на увазі не стільки психологічні критерії первісної даності, скільки логічне значення невисновува-ної, само по собі зрозумілої очевидності. З іншого боку, платонівсь-ке вчення можна зв'язати з положеннями новітньої психології і ло­гіки. Згідно з ними, перші уявлення людей невизначено всезагальні і мають властивість бути визнаними шляхом багатьох часткових сприймань; з них, вже за умови загостреної уваги, розвиваються пе­вні окремі уявлення. Свідоме ж логічне мислення виходить з них з тим, щоб немовби в процесі свого роду зворотнього руху знайти ті родові поняття, зміст яких (як і їх словесні позначення) мусить ба­гато в чому співпасти з першими невизначеними загальними уяв­леннями. Отже, у логічний спосіб опрацьоване родове поняття міс­тить відтворення споконвічного, затемненого окремими уявлення­ми, загального уявлення .

Див. про це: В. Виндельбанд. Избранное: Дух и история. — М., 1995. — С. 417-418.

49                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              Глава І. Ідеї Платона

Більш широка платонівська постановка проблеми знання, природно, привела до зміни розуміння пізнавальної цінності по­нять. Якщо Сократ задовольнявся їх значимістю розумінні принци­пів етичного судження, то поширення понятійного знання на тео­ретичну сферу привело Платона до разюче важливих висновків. Знання, згідно з грецьким розумінням, є завжди відображенням буття в свідомості, співпаданням уявлення з її об'єктом. Якщо іс­тинне знання міститься в поняттях, то змістом останніх мусить, таким чином, бути пізнане істинне буття, абсолютна дійсність. В цьому пункті платонівська діалектика, спершу постаючи логічною теорією, переростає в онтологічно-метафізичне вчення. Різке про­тиставлення двох світів, онтологічно-метафізичний дуалізм, пос­тав наслідком логіко-гносеологічного дуалізму між мисленням і сприйманням. Знання в поняттях пізнає світ, який є і ніколи не постає; сприймання ж і гадка спрямовані на світ, який постає, аяе ніколи не є («Тімей», «Федр», «Федон»). Мисленню і сприйманню відповідають невидимий і видимий світи. Таке платонівське світо­сприймання є найбільш важливим з усіх його вчень і воно мало най­більший вплив в історії філософії.

Платон сміливо створює нову метафізику, підставу якої скла­дає розрізнення реальності й видимості (ідеальна краса, наприк­лад, — реальна; конкретні красиві речі —тільки видимість). Діалек­тика претендує на роль пізнання'істинного буття. Це відбивається на двоїстому значенні платонівського вислову ідея (ейдос). В якос­ті функції інтелектуальної діяльності ідеї є поняттями, зокрема, ро­довими поняттями; в якості ж предметів, пізнаних і відображених змістом понять, ідеї — «образи» істинної дійсності, саме буття з усією визначеністю його змісту. Згідно з останнім смислом (вира­женому в «Банкеті») «ідея» — не думка, а реальність. Ми володіємо ідеєю прекрасного (в суб'єктивному значенні) в якості родового по­няття лише тому, що її предмет, ідея прекрасного (в об'єктивному значенні) чи «прекрасне» само по собі є абсолютною сутністю, об­разом істинної дійсності.

Свою справжню вагу вчення про ідеї здобуває, однак, лише на тій підставі, що розвиваючи сократівське вчення про поняття воно зуміло поєднати висновки софістичної теорії пізнання, зокрема те­орію Протагора. Вдалося це Платону завдяки його синоптичному розумінню сутності поняття.

Платон в «Теететі» піддає критиці софістичну теорію пізнан­ня в цілому; вона зводиться до того, що з одного сприймання ніко­ли не можна отримати знання в поняттях, тож, взагалі «науки».

РОЗЛІЛII Про парадигматичне значення Платона ІАрІстотеля

50

Щоб довести це, Платону досить тільки спіймати на слові Протаго-ра, бо той обмежив усе людське пізнання сприйманням і саме на цій підставі дійшов висновку, що не існує загальновизнаної істини, що для будь-кого істинно те, що йому в цю хвилину уявляється істин­ним і що тому індивідуальна людина є виміром усіх речей. Платон повністю визнає цей висновок. Він визнає навіть психофізичну тео­рію, згідно з якою сприймання виникає від зустрічі двох протилеж­них рухів між суб'єктом, що сприймає і об'єктом, що сприймається; при цьому в останньому виникає властивість, що сприймається, в першому — уявлення, що сприймання, в якому ця властивість відо­бражається повністю адекватні. Але ця відносна істина має вагу ли­ше під час акту сприймання і зникає разом з ним. Тому якщо б знан­ня обмежувалося сприйманням і його змістом, то воно ніколи не змогло б просунутися далі цієї відносної істини. Ось чому , на думку Платона, науку, яка необхідна для добродійності, можливо здобути лише іншим шляхом, шляхом діалектичного мислення. Діалог «Ріп­ній Великий» розкриває всю нездатність софістів з їх пристрастю до часткового і відносного формулювати стійкі поняття.

Отже, за сприйманням заперечується власна і повна науко­вість, хоча, з іншого боку, і визнається свого роду відносна істина, миттєва істина і здатність пізнання. Мислення і сприймання уявля­ються двома різними і водночас рівноцінними ступенями пізна­вальної діяльності.

Цьому відношенню видів пізнання мусить, на думку Платона, відповідати аналогічне відношення предметів пізнання. Якщо в по­няттях поміщено таке знання, яке розвивається на підставі сприй­мання, але не висновується з нього і залишається по суті цілком від нього відмінним, то і ідеї, предмет понять, мусять мати свою вищу дійсність поряд з предметами сприймання. Останніми в усіх випад­ках постають тіла і їх рух, або, як підкреслює Платон в суто грець­кій манері, видимий світ; отже, ідеї, об'єкт понятійного пізнання, мусять постати відмінною від нього дійсністю, невидимим і нетіле-снИм світом. Це відкриття нематеріального світу складає головну заслугу платонівської діалектики. Для Платона ідеї перетворюють­ся в нематеріальні образи і сутності: вони утворюють власний, ви­щий світ, який існує поряд з тілесний світом, що сприймається.

Подібний поділ світу не різні за цінністю сфери не було нічим новим для грецької філософії. Підготовлене звичним в релігійних уявленнях усіх народів протиставленням між Небом і Землею, воно отримало у греків теоретичне вираження завдяки піфагорійцям. Останні знаходили порядок і стійкість, рівномірність і гармонію

57                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  Глава І. Ідеї Платона

лише в зоряному небі; «підмісячний» світ, Землю з усім, що на ній діється, вони нважали царством безладдя, зміни і недосконалості. Але і ця відмінність врешті трималася меж тілесного світу, як і став­лення до цього питання Анаксагора, який захоплювався доцільніс­тю світу, спостерігаючи рух зірок. Новий момент, внесений Плато­ном його ученням про ідеї, полягав в думці протиставити всьому тілесному світу, що сприймається, нематеріальний світ ідей як об'єкт знання в поняттях.

Ось чому ядром платонівської філософії і постає дуалізм, який встановлюється між обидвами видами пізнання, між мислен­ням і сприйманням, також між об'єктами обох, між нематеріаль­ним і матеріальним світами. Той же дуалізм переноситься з теоре­тичної діяльності на практичну. Якщо, як вважав Сократ, веління людини зумовлюються її розумінням, то і цінність її веління буде залежати від цінності її розуміння. З істинного знання діалектики мусить висновуватися інша, більш висока добродійність, ніж з від­носного знання, з виховання чи гадки. Отож Платон розрізнює два види добродійності: філософську і буденну. Буденна добродійність та громадянська добропорядність, яка базується на звичці і тради­ції, і на накопичених життям гадках; її правила, мораль маси і що­денного буття, дотримуються окремою людиною не згідно з пере­конаннями, а на підставі розсудливості і власних інтересів. Філо­софська ж добродійність висноТвується з понятійного розуміння, вона усвідомлює свої підстави: нею керує розум. Ці цілі знаходяться тому в невидимому світі, тоді як «буденна добродійність» спрямова­на на блага земного життя.

У такий спосіб і в практичній сфері Платон долає розлад між сократівським і софістичним ученням тим, що визнає їх вагу в різ­них сферах.

Усе видиме є подобою невидимого. На цьому взаємовідношен­ні між ідеєю і явищем, поняттям і сприйманням базувався, як вже було наголошено вище, той процес, на підставі якого понятійне знання має характер спогаду. Але для Платона цей процес мав не лише логічний, але водночас і етичний характер; це не просто по­збавлене інтересів мислення: воно проникає до глибин душі. Якщо сприймання чуттєвих речей пробуджує в душі спогад про надчут­тєвий «образ», який вона колись спостерігала в невидимому світі, то справа не обмежується цим спогадом: в ще не зіпсованій душі ви­никає подив, а потім і жагуче бажання знову спостерігати той «про­образ» в усій його чистоті і досконалості і у такий спосіб піднестися у вищий світ; виникає тривожне хвилювання, яке відчуває душа, ко-

РОЗйІЛ II. Про парадигматичне значення Платона іАрістотеля

ли підноситься від чуттєвого до надчуттєвого, щоб пізнати і сприй­няти його. Таким є філософський потяг, такою є з усіма її страждан­нями і насолодами платонічна любов.

Тож наука, яка проникнута цим потягом , і називається любо­в'ю до мудрості, філософією. Між незмінним здобутком богів і не­досконалістю нищих істот знаходиться прагнення до знання. Бо­ги — володарі знання, більша половина людей його позбавлена; філософи — ті, хто прагнуть знати потаємне.

У такий спосіб поглиблюється і втілюється сократівський іде­ал ероса. Моральна спільність в прагненні до істини і досконалості отримує метафізичне значення; духовний зміст спілкування поля­гає як це викладено в «Банкеті» і «Федрі», в піднесенні до немате­ріального світу ідей; мета цього — знову викликати прообрази в спо­ріднених душах. Ерос, як філософське бажання, є потягом чуттєво­го до надчуттєвого, і учення про ідеї доходить до того, що визнає метафізичне значення і цього суб'єктивного процесу і, отже, пом'я­кшує антагонізм між буденною і філософською добродійністю .