1. Онтологічна революція в розумінні пізнання

Сьогодні в філософії переважає цілісний, онтологічно-телеологічний спосіб розгляду речей (нова онтологія, феноменологія, філософська антропологія, екзистенціалізм). З цього приводу особливої уваги заслуговує онтологічна революція в розумінні пізнання, яка сталася в нашому столітті. Виникає необхідність перегляду нашої гносеології, яка до цього часу мав сцієнтистський характер і не зважує на екзистенційну природу мислення, не репродуцирування, і де повне знищення всякої трансцендентності буттю приведе до такого прозаїчного утилітаризму, який знищить людську волю.

Повне зникнення трансценденції привело б до зміни всієї природи людини і всього розвитку людства. Зникнення трансценденції створить статичну речовість, в якій людина і сама перетвориться в річ. Тоді виникне найбільший парадокс, який буде полягати в тому, що людина, яка володіє раціональним пануванням над середовищем, стане людиною, керованою інстинктом; що людина, після тривалого розвитку, коли досягла врешті-решт того вищого ступеня свідомості і історія перестала бути сліпою долею, коли вона сама творить її, разом з зникненням всіх форм трансценденції, втратить волю створювати історію і здатність розуміти її. І треба тільки вітати збереження цього споконвічного з добутку (трансценденції) західною і східною цивілізаціями.

Методологічна реформа гуманітарних наук, що здійснюється сьогодні в Україні і наслідком якої має постати оновлена парадигма знання, засвідчує, що ми вже не живемо в одному і тому ж світі ідей, що існують взаємно протилежні системи мислення, які зводяться навіть до різних сприймань і тлумачень дійсності. Проблематичною стала сама основа нашого мислення. Ми усвідомлюємо, що наше мислення перебував в кризовій ситуації, однак немає сумнівів щодо можливості знайти вихід з неї.

Коли на Заході сто років тому виникли такі ж проблеми в теорії пізнання , то європейцями ситуація була охарактеризована як кризова для всієї сфери емпіричного дослідження. Позитивізм прагнув спокійно вивчати факти і частковості, уникав загальної постановки питань. Трансценденталісти, навпаки, прагнули пізнати ціле усіх речей і вже на цій підставі висвітлити ту чи іншу конкретну ситуацію в цілому. І глибокий мислитель-юрист вже не обмежувався частковим характером своїх дефініцій, а прагнув осмислити право у його цілісності й граничності. Ось ця постановка проблеми «цілого», незвичне розширення сфери дослідження, зрілість думки дослідника і вимагало перегляду основ мислення та пошуку оновленої парадигми знання.

Сьогодні вже можливо висвітлити всю ситуацію в цілому, можливо розглядати і тлумачити часткові концепції у все більш широкому взаємозв'язку. Приписаний сучасною Конституцією України ліберально-телеологічний світогляд (ст.ст. З, 21) зобов'язує юристів розглядати право як елемент людського буття у його цілісності й підпорядковувати закономірностям цієї цілісності. Проблемою для юристів стало взаємопроникнення буттєвих сфер (економіки, політики, права, моралі, психології тощо), бо треба мислити те, що виходить за межі безпосереднього завдання, і усвідомлювати, що існує страшна напруга між зануреною в дійсність ідеєю права і просто наявне сущим. Це означає, що кожна конкретна подія,— наприклад, укладання майнової угоди, адміністративна провина, злочин тощо — містить в собі ціле, яке за досконалого аналізу можливо виявити з черги подій більш чи менш точно. Необхідно в співіснуванні елементів бачити дещо більше, ніж просту випадковість, і шля­хом дослідження тотальності, що становиться в пливі подій, прагнути пізнати

цінність і смислову значущість елементів. Визначення ж значущості — вже перший крок до оцінки і онтологічного рішення.

Способи мислення здатні відставати від нової реальності, що виникає і шкідливо на неї впливати. Відставання має місце тоді, коди засобами позитивістського мислення, спрямованого на окремі цілі і роз'єднуючого різні сфери, прагнуть вирішити завдання, зв'язані з взаємозалежністю подій. Юридичний позитивізм чи юридична догматика зштовхнулися -сьогодні з динамічним життям. Чи спроможна юридична догма, грунтована на статичному і нерухомому формально-логічному мисленні,-іти услід за змінним життям і не відставати від нової дійсності? Чи здатна вона, стати гнучкою думкою, яка б поспівала за плинним життям? Чи не слід зробити думку такою ж живою, як саме життя, щоб не затіняти нову дійсність за допомогою застарілих понять? У який спосіб можливо досягти живого динамічного синтезу? Над цими та іншими питаннями і розмірковують автори цієї книги.

2. Що вивчає методологія права в світлі оновленої парадигми знання?

При перегляді нашого уявлення про природу науки виникає настійна необхідність чітко уявити собі, як видозміниться принципова проблематика при орієнтації на оновлену парадигму знання.

Вже наголошувалося, що право зв'язується закономірностями людського універсуму (а відтак, самі ці закономірності досліджуються у своїй доцільності), і від них отримує своє понадюридичне значення і самобутність. Тож під аутом зору на право як елемент людського буття у його цілісності й граничності, атрибут людське-

РОЗйІЛ І. Предмет філософі"! права яЬ нормативної н<зу/ш

Іг

Цілісність, як одне й єдине, в буквальному, емпіричному смис­лі споглядати неможливо, вона не підвладна емпіричному досліді, бо в ньому пізнається одна поверхіїя речей — її можна охопити лише деяким особливим (метафізичним, трансцендентальним) пізнан­ням. Людське буття у його цілісності й граничності ніколи не під­владне чуттєвому досліду. Одначе, мислити цю цілість цілком можли­во. Чи здатні ми мислити і «бачити» ціле?

Таким чином, якщо визначити філософію в її суті, означав ви­значити в її граничності й спрямованості на ціле, то, відповідно, погляд на правовик, елемент людського буття в його цілісності й граничності, атрибут людського духу, є філософським розумінням права. Водночас, проблемою постає й право у його цілісності, бо ця цілісність чи тотальність в дійсності відсутня, вона не дається за­здалегідь, її треба знайти; пошук її б одним з конкретних щоденних завдань юриста. В сучасних працях юристів з філософії права від­сутня філософська вимога мислити сукупно ціле й граничне усіх ре­чей, включаючи й правові, з усіма наслідками, що випливають з неї для праворозуміння, нормотворення і нормозастосування, а від­так, називати ці праці власне філософськими, сумнівно.

Філософський підхід до права є онтологічне-телеологічним його поясненням. Сутність цього підходу можливо виразити шля­хом переліку наступних запитань: У який спосіб необхідно мислити і споглядати принцип сущого (людського буття) як цілого, в усій йо­го повноті, щоб зрозуміти те, що відбувається (бо всі прояви людсь­кого буття — право, мораль, держава, суспільство — є видозмінами, модусами, предикатами цього єдиного сущого)? У який спосіб мож­ливо охопити ціле усіх речей, включно й правових, і відчути, пере­жити це ціле на власному досвіді? Чи засвідчує таке переживання про живу причетність до основи усіх правових речей. Що поєднує усі правові речі в одне ціле? Чи зв'язане усе правознавство єдністю принципу? Якою є суттєвість (в значенні первинної і конечної ре-

3 огляду на сказане очевидно, що філософія не е якимсь «чужорідним тілом» для галузевих дисциплін. Якщо політик замислюється над граничними під­ставами політичного життя, він філософ-політик; якщо економіст вивчає граничні підстави економічної сфери, він філософ-економіст; якщо юрист пізнає граничні підстави буття права, він фЧлософ-юрист. Будь-яка теорія, яка ставить фундаментальні питання, має філософську значущість. Див.: Алексеев С.С. Философия права. М.,1997; Нерсесянц В.С. Философия права. М.,1997; Тихонравов Ю.В. Основа философии права, М., 1997; Бас-кин Ю.Я. Очерки философии права. Сиктивкар, 1996; Ершов Ю.Г. Филосо­фия права (материалы лекций), Екатеринбург, 1995; Малинова И.П. Фило­софия права (от метафизики к герменевтике). Екатеринбург,1995; Поздня­ков Э.А. Философия государства и права. М.,1995 тощо.

альності) цього цілого, що залишається незмінною за всіх перетво­рень? Якою є природа цілісностей, які не даються емпірично і ана­літичне? Якщо в кожному прояві, людського буття — праві, моралі, державі, суспільств і — діє ціле, і ці прояви стверджують своє част­кове буття на єдиній всезагальній основі, то якими є субстанційна сутність права і його смисл, істина про право і його цінність, пер­вісні засновки в сфері права, визначення права за його природним першоджерелом? Яким є місце і значення права в людському бутті як цілісності? Такі питання постають перед зрілою свідомістю юри­ста і їх опрацювання вказує на підставу більш глибокого розуміння предмета, ніж в позитивно-аналітичній юриспруденції. «Новою» для юристів реальністю став смислова цілісність буття права, яку важливо мислити в якості самостійного предмета.

Одна проблема постав тут вочевидь особливо важливою. Учення про право як витвір людський потребує опори на певну філо­софську концепцію людини, і якщо справжню, субстанційну сут­ність людини утворює її мисляча і воляща душа, або дух, то право, мораль, державу, суспільство, як частки єдиного людського універ-суму, можливо зрозуміти як особливі видозміни того, що складав справжню субстанцію людини. Така постановка проблеми надає змогу поглибити і вточники раніше висловлене міркування, що по­шуки першопідстав буття і пізнання ведуть до проблеми людини. Неволодіння мистецтвом цілісного, онтологічно-телеологічного способу пізнання, мистецтвом дедуктивного висновуваний з загаль­них засновків призводить до того, що право, як витвір людський, «випадає» з універсуму людського як єдиної цілісності, не зумов­люється і не висновується з закономірностей цієї цілісності (тож самі ці закономірності мають бути пізнані в своїй доцільності), не осмислюється і не впорядковується на підставі цих закономірнос­тей, а відтак, підпадає під вплив не істинного і випадкового. А це вже прямий шлях до сваволі в державно-правовій сфері людського буття, і, отже, порушення гармонії цілісності. Звичайно, таке хви­лює. Онтологічно-телеологічний підхід до права мав бути безумов­но визнаний заради збереження цілісності й взаємоузгодженості людського буття.

Тоді, під кутом зору на право як елемент людського буття у йо­го цілісності й граничності, атрибут людського духу, маємо визна­ти, порівняно з теорією позитивного права, наукову новизну і ціл­ковиту своєрідність тлумачення субстанційної сутності права і істи­ни про нього, його смисла і цінності, первісних засновків в сфері права і визначеній права за його першоджерелом. Право зв'язуєть-

РОЗЛІЛІ Предмет філософи права яА нормативно) науНи

14

ся закономірностями людського буття у його цілісності і йому «вка­зується» місце в цій цілісності, бо воно — частка цілого, від якого не змозі відрізнятися по суті. Від закономірностей цілого право отри­мує своє понадюридичне значення і свою самобутність. До голов­них положень філософії права належить те, що сутність права має метафізичну природу і його можна пізнати, лише розкривши філо­софське його джерело, а воно — в природі людської особистості, в її духові, субстанцією якого є свобода. І якщо сутністю людини є ро­зумна свободна воля її духу, то, зрозуміло, що субстанцією права, й істиною про нього, його смислом і цінністю, є саме цей дух. В духо­ві людини слід вбачати й первісні засновки в сфері права і визнача­ти його за цим джерелом. Місце і значення права в людському бутті як цілісності й зумовлюється запровадженням і охороною ним сво­боди. Охороняється начало не матеріальне, а ідеальне — свобода, як один з проявів найглибшої сутності людини, і яке, щоб не зали­шатися абстрактною можливістю, мусить перш за все дати собі на­явне буття, і першим актом свободи є власність. Зваживши на те, що свобода є основним принципом справедливості, очевидно, що право по суті своїй є етичним феноменом. З точки зору необхіднос­ті підкорення людської поведінки принципу належного, зрозуміло­го як свобода духу людини, право є етико-деонтологічним феноме­ном, а визнання свободи і справедливості людськими цінностями робить його ще й феноменом етико-аксіологічним.

З огляду на сказане зрозуміло, на якому високому рівні розгор­тається подібного характеру правове філософування. Право тут по­роджено душевно-духовною — інтелектуальною — зрілістю юриста. Постаючи духовним феноменом, воно несе в собі універсальні по­зачасові начала, які актуалізуються в історичних певних умовах міс­ця і часу. Тож в духові людини слід вбачати загублену глибину права і його первісну ясність, все ж подальше розростання права має ро­зумітися з цього первісного. Нам слід заново вчитися мислити по­няття дужі і духу, і у такий спосіб долати спадок, що дістався україн­цям від радянської філософії та радянського правознавства. Мате­ріалізм і позитивізм заперечують реальність душі і духу, однак з посиленням гуманістичного мислення ця точка зору стада неприда­тною. Покоління людей, виховане на позитивио-сцієнтистському світогляді, тож не схильне до метафізики, зі свідомістю, позбавле­ної духу, — це загублене покоління. Корінний недолік позитивної юриспруденції полягає в її нездатності зрозуміти смислову цілість правової реальності, бо ігнорується цілісна (тілесно-душевно-духо-вна) структура особистості, як носія цієї реальності, внаслідок чого

позитивізм І опрацьовує методологію, повністю неадекватну при­роді досліджуваного об'єкта. Право ніяк не може обійтися без звер­нення до людської природи в її цілісності й повноті, коли відшуку­ються останні засади, на які спираються запроваджувані ним нор­ми.