3. Світ яН сутність і яЬ становлення(МетафізиНа). Головні метафізичні діалоги Платона («Федон». «Федр», «Фмеб», «Софіст»)

Платонове вчення про ідеї давало йому можливість синтезува­ти філософські погляди Геракліта і елеатів, і у такий спосіб він по­єднав і примирив протилежні напрямки попереднього мислення в одне велике ціле.

Першою проблемою грецької філософії було питання про єдиний і незмінний принцип, котрий складав підставу для плинно­го розмаїття природних процесів. За Гераклітом, світ є вічним ста­новленням, пливом усіх речей, в яких неможливо знайти немину­щого буття(буття в світі є лише видимістю); за Парменідом, існує одно незмінне буття (метафізична абстракція елеатів), будь-яка зміна — лише обман чуттів; з постулюванням єдиного буття, якого вимагає мислення, несумісні множинність і зміна явищ.

За метафізикою Платона, світ постав єдиним цілим: сутністю (ідеями) і становленням (явищами). Видимий світ речей, предмет сприймання, такий же розмаїтний і плинний як воно, уявлявся йо­му царством гераклітовського становлення, царством вічного ви-

Див. про це: Б. Виндельбанд. Избранное: Дух и история. — М., 1995. — , С. 423-424.

53                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              Глава І.ІдеїПлвтона

никнення і зникнення, в якому немає нічого постійного, а понятій­не знання, яке мусить пізнати невидиме, прагне згадати чистий прообраз, неминущу єдність, котра відображається в усіх змінних образах сприймання; в порівнянні з тілесними явищами ідеї по­мічені ознаками елейського буття. Світ, подібний тілесному, який перебуває в процесі вічного виникнення і зникнення і не містить постійного буття, в змозі бути тільки предметом такого ж непостій­ного і позбавленого постійної єдності способа пізнання, а таким і є сприймання. Світ, що перебуває у вічному становленні, можливо пізнати лише шляхом такої ж вічно постаючої, ніколи не отримую­чої закінчених і стійких форм діяльності душі. З іншого боку, ще більш природно було для Платона поєднати знання в поняттях з елейською метафізикою. Абстрактне буття елеатів Платон пере­творив в надчуттєвий світ ідей. Ідея в значенні об'єкта істинного знання мусить володіти єдиною невиді-.мою дійсністю, відмінною і незалежною від всіх форм явищ, шляхом, яких вона сприймається.

Платон в своєму діалектичному визначенні становлення по­вертається до онтологічного аргументу Парменіда. Найважли­вішим принципом Парменіда був принцип істини: буття є і не може не бути; небуття немає і не може ніде і ніяк бути. Яким чином Пар-менід доводить свій великий принцип? Аргументація дуже проста: все, про що говориться і думається є. Неможливо думати (відповід­но і говорити) інакше, як думаючи (відповідно, говорячи)про щось, що є. Думати ніщо рівнозначно не думати, а говорити про ніщо, означає ні про що не говорити. Саме тому ніщо немислимо і невиразно. Отож, «думати» і «бути» поєднуються, співпадаючи: «о-дне і теж думати і бути функцією того, що є мисленням...» Парменід виявляє онтологічний смисл цього принципу, який далі отримає гносеологічний і лінгвістичний смисл, на підставі чого утвердить­ся західна логіка в її вищих досягненнях.

Платон, подібно Парменіду, вважав цей світ змішаним з буття і небуття. Він розглядав світ ідей в значенні чистого буття, тілес­ний же світ, з його вічним становленням — змішаним з буття і небут­тя. Бо становлення є буттям, але водночас і небуттям, ще — небут­тям або вже не буттям , і саме в цьому полягає неповноцінність світу як становлення порівняно з світом сутності. Одначе в елеатів вини­кли дві проблеми: яким чином можливе існування «множинного», і у який спосіб існує небуття? Щоб сформулювати власну концепцію ідей, де структурно міститься множинність, а відтак, і поглибити визначення становлення, Платон мусив дати чітке рішення обох цих проблем.

РОЗЛІЛII. Про парадигматичне значення Платона ІАрІстотеля

54

Вже в діалозі «Парменід», можливо, найбільш складному з усіх інших діалогів, Платон піддав критиці концепцію унітарності елеа-тів. Єдине(чи цілісність) неможливо мислити в модусі абсолюту, тобто у такий спосіб, щоб виключалася будь-яка множинність: єди­ного немає поза множинним, а множинне є лише в єдиному.

Можливість існування множинності дана Платоном в діалозі «Софіст». Парменід правий, говорячи, що небуття немає, коли йо­го розуміти як цілковите заперечення буття. Але помилка його по­лягала в припущенні, що це єдина форма небуття. Бо існує небуття як «відмінність», або «інаковість», чого елеати не брали до уваги. Будь-яка ідея, щоб бути цією ідеєю мусить різнитися від інших, тобто бути «небуттям» усіх інших. І, таким чином, кожна ідея на­ділена деякою часткою буття і безмежно небуття. Нарешті, вдалося перевершити Парменіда шляхом запровадження понять «спокій» і «рух» як ідеальних в умоглядному світі: кожна ідея нерухома сама по собі, аиіе в динамічному смислі слова, вона є ідеальним рухом стосовно інших, залучаючись до інших, або ж, виключаючи участь інших.

Для Платона «світ як становлення» перестав бути цілковитим ніщо; він постав більш низьким, менш чистим, ослабленим ступе­нем дійсності; тому світ ідей порівняно з ним мав назву істинного буття.

Тож, ми, врешті решт, бачимо в Платона два світи: один з них — невидимий, вічний, нестворений, неминущий, справді дійсний — нематеріальний світ ідей; другий — видимий, невпинно плинний і змінний матеріальний світ тіл і їх рухів. Надчуттєвий світ ідей постав для Платона світом сутності, а тілесний світ — світом зміни і виникнення. Істинне пізнання за допомогою понять, до якого праг­нув Сократ, стосується світу ідей, рівнозначного елейському буттю; відносне пізнання шляхом сприймання, як його розумів Протагор, стосується тілесного світу, який має відносну цінність буття, а саме цінність гераклітового становлення.

Тут елейсько-сократівський момент перевершує геракліто-протагорівський. Перший принципово визначає Платонів світо­гляд, припускаючи останній лише в значенні підкореного. Таким же чином, як сприймання в порівнянні з мисленням в поняттях є лише вищим видом пізнання, так і світ становлення, чуттєвий світ речей постає лише нищою дійсністю в порівнянні зі світом сутнос­ті, надчуттєвим царством ідей.

В первісному варіанті метою Платонової діалектики (логіко-гносеологічного вчення про ідеї) було лише протиставити нестій-

55                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              Глава І. Ідеї Платона

ким сприйманням і гадкам стійке знання; вона знаходила його в по­няттях і постулювала надчуттєвий світ як предмет понять. Цим світом мусила займатися філософська думка, залишаючись байду­жою до чуттєвого світу, котрий зазнає змін. Важливе питання про характер відношення явища до відповідної йому ідеї не було з само­го початку поставлено Платоном. Його увага полягала головним чином в установленні власне істини розумного пізнання поруч з сприйманням; і лише коли обидва світи були у такий спосіб проти­ставлені один одному, їх взаємовідношення відразу постало проб­лемою. Якщо Платон приписував ідеям особливу реальність в над­чуттєвому світі і якщо це царство невидимого не лише відмінне від видимого світу, але і реально віддалене від нього, то у який спосіб вони співвідносяться один з одним?

Критика, якій платонівське учення про ідеї піддається в діало­зі «Софіст» і «Парменід» цілком побудована на тій думці, що ідеї, як їх мислив в своїй діалектиці Платон, рішуче не можуть служити причинами явищ. «Друзі ідей», говоритися тут («Софіст»), проти­ставляють одне одному сутність і становлення як два різних світа: один мусить пізнаватися мисленням, інший сприйманням; один му­сить бути невидимим царством віч|Іо рівного собі і незмінного, ін­ший — видимим царством вічно рухомого, постійно виникаючого і зникаючого. За умов такого розподілу предикатів будь-яка дія і зміна потрапляє в світ становлення. Косність, властива ідеям в їх цілковитій незмінності, нерухомості, не дозволяє вважати їх при­чиною. В якості таких вони мусили б бути самі діяльними, тобто здатними до руху, мусили б володіти душою, життям і розумом; і ли­ше тоді в них можливо було б бачити сили, якими пояснюються явища. Але на тій підставі, що згідно з вченням про ідеї, вони цими властивостями не володіють, то вчення про ідеї такою ж мірою не­здатне пояснити світ явищ, як і вчення про буття елеатів.

Не виникає ніякого сумніву в тому, що, виходячи саме з цієї критики, необхідно розуміти те Платонове переосмислення, якого врешті решт зазнало відношення між ідеєю і явищем. Завдання по­лягало в тому, щоб, зберігаючи характер ідей як йічно незмінних і ні в якому випадку не рухомих і не діяльних, все ж таки вбачати в них «причини» становлення і явищ. Спрощено, питання лунало б наступним чином: у який спосіб дещо здатне бути причиною, не бу­дучи рухомим і діяльним?

РОЗАІАII. Про парадигматичне значення Платона іАрІстотеля