10.3    МІЖНАРОДНІ ТОРГОВЕЛЬНІ ДОГОВОРИ

Міжнародні торговельні договори — це угоди між двома чи більшою кількістю держав, які встановлюють їх взаємні права та обов'язки.

Торговельні договори можуть укладатись як на дво-, так і на ба­гатосторонній основі. Прикладами багатостороннього економічно­го договору є Генеральна угода з тарифів і торгівлі, Генеральна угода з торгівлі послугами, Угода про регулювання взаємовідносин країн СНД у сфері торговельно-економічного співробітництва (1992 р.).

Ідею створення конвенцій про уніфікацію права міжнародної купівлі-продажу товарів висунув голландський юрист Е. Рабле [14, 216-218]. Робота розпочалася 1926 р. З 1928 р. її виконувала Кон­ференція з міжнародного приватного права під контролем голланд­ського уряду. У 1930 р. цю тему почав розвивати Міжнародний Інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА, фр. — UNIDROIT) у Римі, що діяв під егідою Ліги Націй. Проект конвенції був поданий до Ради Ліги Націй у 1935 p., а потім переданий на розгляд держа-вам-членам Ліги. 24 уряди надіслали свої зауваження. Рада дирек­торів УНІДРУА у травні 1941 р. схвалила доопрацьований проект.

124

Подальшу роботу зупинила війна. У 1951 р. уряд Голландії скликав у Гаазі Дипломатичну конференцію за участю 25 держав, представ­ників Європейської економічної комісії, УНІДРУА, Міжнародної тор­говельної палати. Конференція схвалила основні положення проекту конвенції та створила робочу комісію для його доопрацювання. Но­вий проект у 1955 р. був переданий урядом Голландії заінтересова­ним країнам. У 1963 р. Європейська економічна комісія завершила роботу над остаточним проектом. 2-25 квітня 1964 р. відбулася Дип­ломатична конференція за участю 28 держав. Результатом її роботи стали дві конвенції. Одна з них стосувалася уніфікованого права з міжнародної купівлі-продажу матеріального рухомого майна, інша — уніфікованого права про укладення договорів з міжнародної купівлі-продажу матеріального рухомого майна.

Конвенції мали складну внутрішню структуру, громіздку і мало­корисну систему критеріїв суб'єкта та об'єкта. Стало зрозумілим, що конвенції не дістануть широкого міжнародного схвалення. По­стала потреба створити кращий і водночас простіший міжнародно-правовий акт.

Резолюція XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1966 р. зафіксувала, що відмінності в законах різних країн з питань торгівлі є однією з перепон на шляху її розвитку. Того ж року Гене­ральна Асамблея ООН створила Комісію з права міжнародної торгів­лі ООН (ЮНСІТРАЛ). Унаслідок її діяльності в 1980 р. у Відні на дипломатичній конференції було прийнято Конвенцію ООН про до­говори міжнародного продажу товарів (United Nations Convention on Contracts for the International Sale of Goods) (Документ A/CONF, 97/18). Конвенція була спрямована на подолання суперечностей між національними системами регулювання договору купівлі-продажу та міжнародним характером нинішнього торговельного обміну. Конвен­ція є компромісом між різними правовими та соціально-економічни­ми системами. Вона застосовується під час укладення договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, якщо їх торговельна діяль­ність здійснюється в різних державах і якщо обидві держави є учас­ницями Віденської конвенції або ж норми приватного міжнародного права вказують на право Договірної держави.

Конвенція не застосовується до продажу товарів:

• що купуються для особистого, сімейного або домашнього вжитку;

125

з аукціону;

у порядку виконавчого провадження іншим способом згідно із

законом;

цінних паперів і грошей;

суден водного та повітряного транспорту, а також суден на по­

вітряній подушці;

електроенергії.

Положення Віденської конвенції не застосовуються також до до­говорів:

на постачання товарів, які підлягають виготовленню, якщо сто-

рона-замовник зобов'язується поставити значну частину мате­

ріалів, необхідних для їх виготовлення;

у яких обов'язки сторони, що поставляє товари, переважно по­

лягають у виконанні роботи та наданні інших послуг.

Віденська конвенція диспозитивна. Вона надає сторонам широку автономію. Сфера її застосування може бути обмежена використан­ням державою-учасницею заяв і застережень, чим і скористались у процесі її ратифікації окремі країни.

Україна є учасницею Віденської конвенції з 1 лютого 1991 р. Одне із застережень України визначає, що суб'єкти підприємницької діяльності, які перебувають в Україні, повинні обов'язково укладати зовнішньоторговельні угоди в письмовій формі незалежно від місця їх укладення.

До міжнародного договору купівлі-продажу товарів, на який по­ширюється і Віденська конвенція 1980 p., національне законодавство може застосовуватись тоді, коли сторони договору відмовилися від застосування Конвенції повністю чи частково або коли постають пи­тання, не врегульовані Конвенцією.

Конвенція ООН регулює договори купівлі-продажу, укладені шля­хом обміну офертою та акцентом. Оферта — це пропозиція щодо укладення договору, адресована одній чи кільком особам. Акцентом вважається заява чи інша поведінка адресата оферти, що виражає згоду з офертою.

Країни-учасниці Гаазьких конвенцій 1964 р. повинні денонсувати їх для того, щоб стати учасниками Віденської конвенції 1980 р.

Конвенція ООН 1980 p. містить лише матеріально-правові норми, тому існувала потреба у прийнятті міжнародно-правового акта, що стосувався б уніфікації колізійних правил.

126

У 1986 р. було прийнято Конвенцію про право, що застосовуєть­ся до договорів міжнародної куплі-продажу товарів. Цю Конвенцію розробила надзвичайна сесія Гаазької конвенції міжнародного при­ватного права, що відбулась у 1985 р.

У практиці діяльності РЕВ купівля-продаж товарів між підприєм­ствами різних держав-членів РЕВ здійснювалася відповідно до За­гальних умов поставок РЕВ. Уперше такий акт було застосовано в 1958 р. У подальшому він неодноразово доповнювався (останнього разу — у 1988 p.).

Загальні умови поставок РЕВ охоплюють широке коло питань (ук­ладення, зміна та припинення контракту, базис поставки, терміни по­ставки, якість товару, гарантії якості, кількість товару, упаковка та маркування, технічна документація, перевірка якості товару, права та обов'язки сторін щодо поставки товару з недоліками, його кількості та якості, порядок платежів, загальні положення щодо відповідаль­ності, санкцій, арбітражу тощо).

Унаслідок ліквідації РЕВ Загальні умови поставок РЕВ втратили практичне значення. Проте й нині вони вважаються значним здобут­ком юридичної науки. Загальні умови поставок було високо оцінено розробниками Конвенції ООН про договори міжнародного продажу товарів.

Європейська економічна комісія ООН розробила Загальні умови поставок обладнання, машин, пиломатеріалів, хвойних порід тощо. Цей акт застосовується лише за наявності посилання на нього в кон­кретних договорах.

У межах ЄЕС було розроблено керівництва щодо міжнародних договорів зустрічної торгівлі, міжнародних компенсаційних договорів та правових засад зустрічної торгівлі.

127