Глава І. Поняття, предмет, метод та система права соціаль­ного забезпечення України

1. Поняття права соціального забезпечення України

Термін «соціальне забезпечення*, який означає форму ма­теріального забезпечення непрацездатних громадян, офіційно був закріплений у міжнародному Пакті про еко­номічні, соціальні та культурні права, ухваленому Гене­ральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року. У ньому, зокрема, йдеться про те, що «держави, які беруть участь у цьому Пакті, виз­нають право кожної людини на соціальне забезпечення, яке вклю­чає соціальне страхування.

Термін «соціальне забезпечення* використовується і в Кон­цепції соціального забезпечення громадян України, схваленої по­становою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року, хоч у Конституції України (ст. 46) вживається термін «соціальний за­хист», що включає право громадян на забезпечення їх у разі по­вної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Тобто термін «соціальний захист» за своїм змістом, відповідно до ст. 46 Конституції України, має значно ширше поняття і вклю­чає в себе термін «соціальне забезпечення».

Коло осіб, на яких поширюється соціальний захист, види і фор­ми соціального захисту, умови та порядок їх застосування зазви­чай визначаються окремими нормативними актами. Так відповідними законами передбачений соціальний захист наукових працівників, журналістів, військовослужбовців, працівників міліції, прокуратури, суду, інших працівників, громадян, які втра­тили роботу, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, ветеранів війни, ветеранів праці, ветеранів військової служби та інших, хоч у правничій науці поняття «соціальний за­хист*, як правова категорія не визначена. Соціально-економічні заходи з соціального захисту крім матеріального забезпечення та обслуговування передбачають компенсаційні виплати, відшкоду­вання, поновлення прав та інші соціальні гарантії, які можуть виз­начатися нормами не тільки права соціального забезпечення, а й інших галузей права - трудового, цивільного, адміністративного, фінансового та інших.

Функцію з соціального захисту громадян, зокрема і з соціального забезпечення взяла на себе держава. Для здійснення цієї функції ство-

9

рено спеціальний орган державної виконавчої влади. Спочатку це бу­ло Міністерство соціального захисту населення України, а потім на базі цього міністерства та Міністерства праці України відповідно до Указу Президента України від 25 липня 1997 року утворено Міністер­ство праці та соціальної політики України.

Для фінансування сфери соціального забезпечення створені спеціальні фонди - Пенсійний фонд України і Фонди соціального страхування. Значні кошти на ці цілі виділяються також безпосе­редньо із Державного та місцевих бюджетів.

Сфера соціального забезпечення, як і інші сфери суспільного життя, підлягає правовому регулюванню. Тобто відносини між гро­мадянами і державними органами в цій сфері складаються, вини­кають, вимірюються і припиняються під дією норм самостійної га­лузі права - права соціального забезпечення.

Нормами права соціального забезпечення встановлюються види соціального забезпечення, коло осіб, які підлягають такому забез­печенню, умови і порядок надання та розміри соціального забезпе­чення, джерела його фінансування, порядок встановлення юридичних фактів та вирішення спорів з приводу надання того чи іншого виду соціального забезпечення.

За визначенням відомого вченого-правознавця B.C. Андреева право соціального забезпечення розглядається як система правових норм, встановлених державою, які регулюють пенсійні та деякі інші відносини щодо забезпечення літніх громадян, та в разі не­працездатності, державну допомогу сім'ям з дітьми, а також тісно пов'язані з ними процедурні відносини зі встановлення юридичних фактів і з вирішення спорів.

Право соціального забезпечення, як галузь права, включає ши­року, внутрішньо узгоджену сукупність правових норм, які містяться в різноманітних нормативних актах. Не зважаючи, що вона не кодифікована, хоч в цьому є нагальна потреба, як будь-яка інша самостійна галузь права, вона також має свій набір вихідних загальних положень - предмет, метод, принципи та цілі, які роз­кривають своєрідність і специфіку правового регулювання.

2. Предмет права соціального забезпечення

Основним критерієм розмежування галузей права служить предмет правового регулювання. Предметом будь-якої самостійної галузі права, зазвичай, прийнято називати коло однорідних суспільних відносин, які можуть піддаватись правовому регулю­ванню нормами лише цієї галузі права.

Щоб визначити які суспільні відносини є предметом галузі пра­ва соціального забезпечення, насамперед необхідно з'ясувати: що таке соціальне забезпечення, його ціль та джерела фінансування, обсяг видів соціального забезпечення та коло осіб, що підлягають такому забезпеченню.

Під соціальним забезпеченням розуміється безоплатне (бе-зеквівалентне) або на пільгових умовах матеріальне забезпечення і обслуговування громадян, що цього потребують, у випадках,  пе-

10

редбачених законодавством за рахунок соціального страхування та виплат із державного та місцевих бюджетів. Із входженням Ук­раїни в ринкові відносини змінюється характер і зміст соціального забезпечення, але його мега лишається незмінною - це забезпечен­ня гідного прожиття непрацездатних громадян шляхом надання багатоманітних видів соціального забезпечення.

До питання щодо обсягу видів соціального забезпечення та ко­ла осіб, що підлягають такому забезпеченню, вчені підходять по різному. Одні включають до соціального забезпечення всі соціаль­но - економічні заходи, спрямовані на відшкодування втраченого заробітку та безеквівалентне забезпечення тих потреб громадян, котрі задовольняються з державних і громадських джерел поза прямим зв'язком із результатом їхньої трудової діяльності. Інші вчені вважають, що до обсягу поняття соціального забезпечення повинні бути включені лише ті соціально-економічні заходи, що пов'язані з забезпеченням непрацездатних, хворих та сімей, що ма­ють дітей. Треті вважають, що до предмета права соціального за­безпечення повинні відноситись лише ті суспільні відносини, які безпосередньо пов'язані з соціальним страхуванням працівників.

Але слід мати на увазі, що чинним законодавством України пе­редбачені певні види соціального забезпечення, які надаються ор­ганами соціального захисту населення громадянам незалежно від їхнього стану працездатності, сімейного стану, а також незалежно від того, чи були вони застраховані. Наприклад, разові допомоги в зв'язку з народженням дитини, на поховання, державна соціаль­на допомога малозабезпеченим сім'ям тощо. Відносини, що вини­кають з приводу надання таких видів соціального забезпечення, хоча вони займають порівняно незначну частину в системі соціаль­ного забезпечення, на нашу думку, також є предметом права соціального забезпечення.

На думку І.М. Сироти до кола суспільних відносин, що є пред­метом права соціального забезпечення, повинні входити такі ком­поненти: загальні поняття соціального забезпечення, коло осіб, які підлягають такому забезпеченню, обсяг видів соціального забезпе­чення, рівень забезпечення, джерела фінансування, відносини, пов'язані з обов'язками держави та роботодавців з утримання та соціального обслуговування певного контингенту непрацездатних громадян та інші. (Див, Сирота И.М. Право социального обеспече­ния в Украине: Учебник, Изд. третье, переработанное и дополнен­ное, - X.: «Одиссей», 2002. - С. 13).

Слід відзначити, що поняття «непрацездатні громадяни» за правом соціального забезпечення в певній мірі носить умовний ха­рактер, має своє специфічне значення і за своїм змістом відрізняється від поняття «непрацездатні громадяни» за трудовим правом. Так за трудовим правом працездатною вважається особа, яка досягла встановленого законом віку, з якого вона має право ук­ладати трудовий договір і за станом здоров'я може виконувати кон­кретну роботу (трудову функцію), визначену трудовим договором. Такою особою може бути навіть інвалід 1-ої групи.

11

За правом соціального забезпечення особа вважається непрацез­датною лише за певних умов, визначених законодавством для цієї ка­тегорії громадян. Обставинами, за яких особа вважається непрацез­датною, наприклад, може бути наявність хвороби, що підтверджена відповідним медичним закладом в установленому порядку чи встанов­лення спеціальним державним органом - медико-соціально експерт­ною комісією (МСЕК) однієї з трьох груп інвалідності. Тобто в цьому випадку непрацездатність залежить від стану здоров'я особи.

В окремих випадках особа визнається непрацездатною незалеж­но від стану здоров'я, а залежно від віку. Так вважаються непра­цездатними громадяни похилого віку (чоловіки після досягнення 60, а жінки - 55 років), незважаючи, що вони за станом здоров'я ще можуть виконувати ту чи іншу роботу. А у випадку надання та­кого виду соціального забезпечення як пенсія в разі втрати году­вальника непрацездатними вважаються діти, брати, сестри й ону­ки померлого, які не досягли 18 років.

Особа може вважатися непрацездатною І за інших обставин, не­залежно від віку чи стану здоров'я. Наприклад, в зв'язку з догля­дом за хворою малолітньою дитиною чи іншими членами сім'ї, як­що ті за висновком лікаря потребують стороннього догляду.

Непрацездатність може бути повною, частковою чи тимчасо­вою. У випадку призначення пенсії за вислугу років особа, що про­працювала установлений законом термін у певній галузі, на певній роботі, посаді чи за певною професією, визначених законодавством, вважається такою, що втратила професійну працездатність.

Отже предметом права соціального забезпечення є суспільні відносини, які виникають між громадянином чи сім'єю і держав­ними органами, що здійснюють соціальне забезпечення з приводу безоплатного (безеквівалентного) або на пільгових умовах ма­теріального забезпечення і обслуговування за рахунок соціального страхування та виплат з державного та місцевих бюджетів грома дян в старості, у випадку хвороби, повної, часткової або про­фесійної втрати працездатності, в разі втрати годувальника, а та­кож надання допомоги малозабезпеченим сім'ям, сім'ям, що мають дітей та в інших випадках, передбачених законодавством, що по­требують надання соціальної допомоги.

Основу предмета права соціального забезпечення складають пенсійні правовідносини, тобто які виникають з приводу призна­чення, нарахування та виплати державних пенсій.

До пенсійних відносин наближені й тісно з ними пов'язані відносини зі здійснення соціального страхування працюючих гро­мадян на випадок тимчасової втрати працездатності, так як тру­дові пенсії і допомоги по тимчасовій втраті працездатності пов'язу­ються з трудовим (страховим) стажем.

Предметом правового регулювання права соціального забезпе­чення є також відносини зі здійснення різноманітних соціальних виплат та з соціального обслуговування громадян похилого віку, непрацездатних, ветеранів війни і праці, ветеранів військової служби та органів внутрішніх справ.

Серед суспільних відносин в області соціального забезпечення значні за обсягом та за змістом відносини, що виникають в зв'яз­ку з соціальним обслуговуванням непрацездатних. Сфера соціаль­ного обслуговування охоплює широке коло суспільних відносин. В соціальне обслуговування включається як платні, але на пільго­вих умовах, так і безплатні види послуг, що надаються громадянам за рахунок соціальних фондів. Вони надаються органами соціаль­ного забезпечення безпосередньо та через загальну сферу обслуго­вування населення (комунальне, медичне, побутове обслуговуван­ня, послуги по працевлаштуванню інвалідів, утриманню, навчанню та вихованню дітей-інвалідів тощо).

Крім названих відносин, до предмету права соціального забезпе­чення належать відносини з приводу встановлення юридичних фактів і процесуальні відносини, які не входять до предмету процесуального права, з вирішення спорів з питань соціального забезпечення.

З правом соціального забезпечення споріднені відносини, що виникають між органами соціального забезпечення та суб'єктами господарської діяльності (страхувальниками) з приводу формуван­ня Пенсійного фонду, Фондів соціального страхування тощо, відно­сини з приводу використання коштів цих фондів та відносини, що виникають між різними органами, що здійснюють соціальне забез­печення, і між ними та іншими установами і організаціями з при­воду організації соціального захисту населення. Але ці відносини не є предметом права соціального забезпечення, оскільки регулю­ються нормами інших галузей права (адміністративного, фінансо­вого тощо).

3.  Метод правового регулювання

Право є регулятором суспільних відносин. Але таке регулюван­ня здійснюється в певному порядку в рамках закону шляхом вста­новлення правил поведінки учасників суспільних відносин - гро­мадян і організацій з наданням їм певних прав і покладенням на них відповідних обов'язків.

І тому другим критерієм диференціації галузей права, який має допоміжне значення є метод правового регулювання суспільних відносин. На відміну від предмета галузі права, який окреслює ко­ло суспільних відносин, метод дозволяє повніше охарактеризувати природу цих відносин, виявити їхні відмінні юридичні ознаки і цим точніше визначити межі правового регулювання.

Метод визначається як сукупність способів юридичного впливу з боку держави на суспільні відносини, на поведінку людей, як учасників цих відносин з метою забезпечення їх поведінки відповідно до норм права.

Згідно загальної теорії права метод правового регулювання будь-якої галузі права характеризується такими ознаками, як юри­дичний факт, правосуб'єктність і санкція.

Юридичний факт - визначені нормами права певні життєві об­ставини (дії, події), які є підставою виникнення, зміни чи припи­нення правовідносин.

13

Правосуб'єктність - юридичне становище учасників цих відно­син, порядок формування їх прав і обов'язків.

Санкція - спосіб охорони прав і забезпечення виконання обов'язків.

Ці ознаки в кожній галузі права мають свою галузеву спе­цифіку.

У сфері соціального забезпечення правовідносини виникають на підставі не поодинокого юридичного факту, а певного, визначе­ного нормами цієї галузі права послідовно здійснюваного комплек­су юридичних фактів. У літературі називають його юридичним фактичним складом. За відсутністю такого складу юридичні наслідки не настають. Так, наприклад, для одержання такого виду соціального забезпечення як пенсія за віком недостатньо лише до­сягти встановленого законом пенсійного віку. Крім цього, не­обхідно мати певний трудовий (страховий) стаж, а також необхідно звернутися з відповідною заявою до органу з соціального забезпе­чення (районного (міського) відділу Пенсійного фонду), який пови­нен прийняти рішення про призначення такої пенсії.

Роль окремих юридичних фактів також неоднакова. Навіть один і той самий юридичний факт для одних правовідносин у сфері соціального забезпечення може бути основною підставою для їх ви­никнення, для других - їх зміни, для третіх - їх припинення. На­приклад, смерть пенсіонера є підставою припинення виплати пенсії і водночас основною підставою для надання допомоги на по­ховання та для переоформлення, наприклад, пенсії за віком на пенсію в разі втрати годувальника.

Основною рисою галузевого методу правового регулювання є за­гальне юридичне становище суб'єктів, їх правовий статус.

Суб'єктами правовідносин з соціального забезпечення виступа­ють: громадянин чи сім'я, з одного боку, і державний орган з соціального забезпечення - з другого.

Громадянин, як учасник правовідносин з соціального забезпе­чення, наділяється не лише галузевою правоздатністю, а й правом вимагати надання йому конкретного виду соціального забезпечен­ня, а державний орган з соціального забезпечення зобов'язаний на­дати його за умов і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до загального правила державні органи, які призна­чають різні види соціального забезпечення, лише застосовують норми права, але самі їх не встановлюють. Тобто всі права і обов'язки суб'єктів правовідносин встановлені законом і не можуть змінюватись за угодою сторін, як, наприклад, у цивільному чи тру­довому праві. Але суб'єкти мають рівні права в реалізації наданих їм прав та обов'язків, оскільки між ними не встановлюються взаємостосунки влади та підпорядкування, як, наприклад, в адміністративному праві. Обидві сторони зобов'язані виконувати вказівку закону. І рівність сторін проявляється тут у виконанні ни­ми волі законодавчої влади.

Право соціального забезпечення з метою охорони прав і забез­печення виконання обов'язків суб'єктами правовідносин передба-

14

чає лише правообмежуючі санкції, які полягають у зменшенні об­сягу правомочностей в одержанні соціальних виплат або послуг. Наприклад, припинення виплат пенсій і допомог, надання послуг або утримання пенсії чи допомоги, зайво виплачених внаслідок зловживань, позбавлення права на допомогу по тимчасовій втраті працездатності у випадку порушення режиму, встановленого ліка­рем тощо.

Оскаржити рішення державного органу або посадової особи в разі виникнення спорів про надання пенсій, допомог чи соціаль­них послуг можливо як в адміністративному, так і в судовому по­рядку.

Будь-який галузевий метод правового регулювання суспільних відносин характеризується не однією певною ознакою, а завжди являє собою властивий тільки даній галузі комплекс засобів і спо­собів впливу на суспільні відносини. Зазвичай основними є імпера­тивний та диспозитивний способи регулювання. Імперативному способові правового регулювання властивий метод влади і підпо­рядкування. Він притаманний, наприклад, адміністративному пра­ву. Диспозитивному - метод юридичної рівності. Найяскравіше він виражений у цивільному праві.

Галузевий метод нормативного регулювання соціального забез­печення являє собою певну комбінацію імперативного та диспози­тивного способів регулювання. Диспозитивний спосіб регулювання знаходить своє вираження в тому, що правомочний суб'єкт, тобто, громадянин чи сім'я мають право звертатися за тим чи іншим ви­дом соціального забезпечення, а державний орган з соціального за­безпечення зобов'язаний надати таке забезпечення відповідно до чинного законодавства. Тобто, державний орган з соціального за­безпечення підпорядкований припису закону. Разом з тим він має право вимагати від громадянина подання відповідних документів, необхідних для призначення того чи іншого виду соціального за­безпечення, оскільки в разі ненадання громадянином таких доку­ментів йому не може бути призначений цей вид соціального забез­печення. В цьому проявляються елементи імперативного способу.

Метод права соціального забезпечення використовує обидва ці способи разом з застосуванням таких прийомів, як дозвіл, припис, заборона.

Дозвіл застосовується для регулювання поведінки фізичних осіб. Це означає, що громадянам надається можливість на свій роз­суд претендувати на той чи інший вид соціального забезпечення на умовах і в порядку, визначених законом. Припис - це обов'язок громадянина чи органу соціального захисту вчиняти певні дії, пе­редбачені законом. Він застосовується для регулювання поведінки як державних органів, які зобов'язані в разі звернення громадяни­на за тим чи іншим видом соціального забезпечення за наявності законних підстав надати таке забезпечення у відповідності до зако­ну, так і до громадян, які зобов'язані подати у визначений термін документи, що містять достовірні відомості, чи виконати певні дії, наприклад, пройти огляд МСЕК, для своєчасного призначення дер-

15

жавним органом того чи іншого виду соціального забезпечення. За­борона - це покладення на суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин обов'язку утримуватись від конкретних дій. Цей прийом правового регулювання у праві соціального забезпечення застосовується нечасто і закріплюється у нормі права як прямо, на­приклад, при розподілі коштів Пенсійного фонду чи фондів соціального страхування заборонено використовувати ці кошти не за прямим призначенням, так і опосередковано, наприклад заборо­на підприємствам і організаціям видавати недостовірні документи. Специфіка методу права соціального забезпечення обумовлена також аліментарним характером зобов'язань в деяких правовідно­синах. Соціальною аліментарністю називають спосіб надання дер­жавою всіх видів соціального забезпечення і обслуговування на справедливій основі безоплатно або на пільгових умовах, безеквіва-лентно з урахуванням певного зв'язку з працею чи іншою суспільно-корисною діяльністю, але не в порядку відповідних дій за нову зустрічну працю, без застосування договірних засад, в об­сязі нормального рівня прожиття із спеціальних фондів соціально­го забезпечення (Пенсійного фонду, фондів соціального страхуван­ня, а в окремих випадках з Державного та місцевих бюджетів).

4.  Система права соціального забезпечення

Право соціального забезпечення, як і будь-яка інша галузь пра­ва, має свою систему, структуру, основану на певних закономірно­стях та особливостях елементів, які її утворюють (правових інсти­тутах, нормах права). Особливістю права соціального забезпечення є те, що основу цієї галузі складає пенсійне право, яке становить найповнішу систему норм, яка визнана, як підгалузь права соціального забезпечення. Пенсійне право являє собою гаку су­купність правових норм, яка виокремилась у межах галузі права соціального забезпечення і регулює якісно однорідні відносини у певній сфері соціального захисту населення. Тобто предметом пенсійного права є відносини, які виникають між громадянами та державними органами, діяльність яких пов'язана з забезпеченням громадян різними трудовими та соціальними пенсіями.

Під системою права соціального забезпечення слід розуміти на­уково обґрунтований, об'єктивно існуючий зв'язок інститутів і норм, які складають в цілому єдину самостійну галузь права.

Норма права є первинним елементом системи, який володіє здатністю бути регулятором поведінки учасників суспільних відно­син. Норма може виражати загальні, принципові положення, які стосуються в однаковій мірі всього комплексу суспільних відносин в цілому, чи їх більшості, або закріплювати правило, яке сто­сується лише одного виду відносин, що входять до предмету галузі. З урахуванням цього, норми галузі утворюють загальну і особливу частини. На відміну від більшості провідних галузей права норми права соціального забезпечення не кодифіковані, тобто не зібрані в єдиному правовому акті, а містяться в різноманітних правових актах. До загальної частини галузі права соціального забезпечення

16

відносяться норми, які визначають предмет, метод, принципи і за­вдання галузі права, сферу дії норм права за особами, в просторі і часі, основні права громадян в області соціального забезпечення, розмежування компетенції державних органів в правовому регулю­ванні соціального забезпечення. До норм загальної частини права соціального забезпечення відносяться ст.ст. 46, 92 Конституції Ук­раїни, ст. ст. 1, 2, 3, 5, 7 Закону України «Про пенсійне забезпе­чення», ст. ст. 1, 2, 3, 4, 5 Основ законодавства України «Про за­гальнообов'язкове соціальне страхування» та інші.

До особливої частини права соціального забезпечення відно­сяться всі інші норми, які детально регламентують умови і поря­док надання громадянам конкретних видів соціального забезпечен­ня, їх розміри. Такі групи однорідних норм утворюють інститути галузі права. Наприклад, пенсії за віком, пенсії по інвалідності, пенсії за вислугу років, в разі втрати годувальника, допомоги по тимчасовій втраті працездатності, допомоги на поховання тощо. Вихідною підставою для класифікації правових інститутів є види соціального забезпечення та порядок їх надання (пенсії, допомоги, пільги, переваги, послуги тощо).

У правовому інституті можуть міститися норми, що встановлю­ють як загальні так і спеціальні правила забезпечення для окремих категорій осіб. Так, наприклад, у правовому інституті «пенсії по інвалідності» нормами Закону України «Про пенсійне забезпечен­ня» передбачене регулювання цього виду соціального забезпечення для загального кола осіб, а нормами Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядо­вого складу органів внутрішніх справ»- окремої категорії осіб -військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ.

Ці правила розрізняються за підставами виникнення права на соціальне забезпечення, за способом визначення його обсягу, за по­рядком і тривалістю надання одних і тих самих видів забезпечен­ня. Так, наприклад, умови та порядок пенсійного забезпечення за вислугу років для кожної категорії осіб, які мають право на цей вид соціального забезпечення, неоднакові. Розрізняється і порядок та умови пенсійного забезпечення інвалідів в залежності від при­чин настання інвалідності. Неоднаковий також порядок надання допомоги на поховання в разі смерті пенсіонера і особи, яка підля­гає соціальному страхуванню чи надання допомоги по вагітності та пологах особі, що підлягає соціальному страхуванню і не застрахо­ваній особі.

В цьому проявляється єдність і диференціація норм права соціального забезпечення. Єдність виражає основні засади, на яких будується і розвивається галузь. Диференціація проявляє себе в умовах, порядку та розмірах забезпечення пенсіями і окремими видами допомог та соціального обслуговування. При цьому врахо­вується категорія осіб, характер і тривалість їх трудової діяльності (страховий стаж), розмір внесків до пенсійного фонду та фонду соціального страхування та інші чинники, передбачені нормами права соціального забезпечення.

17

Таким чином, в розгорнутому вигляді структура особливої час­тини права соціального забезпечення за інститутами виглядає так: трудовий (страховий) стаж і вислуга років; пенсії за віком; пенсії за вислугу років; пенсії по інвалідності; пенсії в разі втрати году­вальника; соціальні пенсії; допомоги по соціальному страхуванню; державні допомоги сім'ям з дітьми; адресні допомоги малозабезпе­ченим сім'ям; разові соціальні допомоги; соціальне обслуговування інвалідів і громадян похилого віку; охорона і захист прав громадян на соціальне забезпечення.

Отже система права соціального забезпечення являє собою су­купність об'єктивно взаємопов'язаних правових інститутів і норм, розміщених у структурно визначеній послідовності у відповідності із специфікою суспільних відносин, що підлягають регулюванню.

Систему права соціального забезпечення, яка містить правові норми, слід відрізняти від системи законодавства про соціальне за­безпечення, яка являє собою сукупність нормативно-правових актів. Перша є системою змісту права, тоді як друга належить до його форми і характеризує стан джерел права. Від системи права соціального забезпечення, як галузі права, також слід відрізняти систему права соціального забезпечення, як науки і як навчальної дисципліни. Система науки і навчальної дисципліни зазвичай збігається з системою галузі права. Вона також поділяється на за­гальну частину, де викладаються загальні питання права соціаль­ного забезпечення, і особливу частину, де розглядаються правові інститути. Але вона має і свої особливості, пов'язані з послідовністю викладення проблем для зручності їх вивчення і об'єктами дослідження і вивчення, крім норм, є: предмет, метод, принципи, джерела права соціального забезпечення, історія його розвитку, порівняльний аналіз із законодавством зарубіжних країн, перспективи розвитку тощо.

5. Відмінність   права  соціального  забезпечення   від інших галузей права та взаємодія з ними

Визнаючи право соціального забезпечення за всіма юридични­ми ознаками самостійною галуззю права, необхідно відмежовувати її від суміжних галузей, передусім від трудового, адміністративно­го і фінансового.

Основними критеріями розмежування галузей в системі права слугують предмет і метод правового регулювання. Предмет визна­чає коло суспільних відносин, що підлягають регулюванню норма­ми даної галузі, а метод - якими способами здійснюється таке ре­гулювання. Основна відмінність між суспільними відносинами, що є предметом трудового права і суспільними відносинами що є пред­метом права соціального забезпечення, полягає в тому, що перші пов'язані з трудовою діяльністю людини на підприємстві, в уста­нові, організації незалежно від форми власності чи у фізичної осо­би, та її участю в суспільній організації праці, а другі -з, соціаль­ним захистом, матеріальним забезпеченням; та О насамперед непрацездатних громадян. У трудових

18

никами є працівник, тобто, особа, здатна до праці, і роботодавець, тобто підприємство, установа, організація незалежно від форми власності чи фізична особа, а у відносинах з соціального забезпе­чення - непрацездатний громадянин чи сім'я з одного боку і дер­жавний орган з соціального забезпечення - з іншого. На відміну від відносин з соціального забезпечення трудові відносини виника­ють в силу договірних узгоджень між сторонами і їм притаманна ознака оплатності. Трудове право і право соціального забезпечення суттєво відрізняються одне від одного і за методом правового регу­лювання. Так, на відміну від трудового права у праві соціального забезпечення підставою виникнення суспільних відносин є не по­одинокий юридичний факт (укладення договору), а певний ком­плекс юридичних фактів, а також характерна відсутність підпо­рядкування одного суб'єкта іншому та такого виду санкції, як дисциплінарна відповідальність. Трудове право і право соціального забезпечення можна розмежовувати і за іншими ознаками.

Між трудовим правом і правом соціального забезпечення існує не лише відособленість правового регулювання, а й певний зв'язок та взаємодія. Трудові відносини в багатьох випадках передують відносинам з соціального забезпечення або існують поряд з ними. І першим і другим властива наявність ряду загальних понять та­ких, як трудовий стаж, трудове каліцтво тощо. Наявність трудових відносин в минулому або в теперішній час є відповідною умовою реалізації конституційного права громадянина на певний вид соціального забезпечення ( трудова пенсія чи допомога по соціаль­ному страхуванню), а також підставою для встановлення дифе­ренційованих розмірів відповідного соціального забезпечення різних категорій працівників. Однак є і такі види соціального за­безпечення, які призначаються незалежно від перебування грома­дян у трудових відносинах, наприклад, соціальні пенсії та деякі види соціальних допомог. В окремих випадках нормами трудового права регулюються відносини соціально — економічного характеру, які зовні схожі з відносинами, що с предметом права соціального забезпечення. І це іноді викликає труднощі в розмежуванні цих двох галузей права. Наприклад, колективним договором підприємства може бути передбачене надання працівникам соціальних допомог з відповідних фондів підприємства, в тому числі в зв'язку з народженням дитини працівника чи на похован­ня працівника або його близьких родичів. В цьому випадку для розмежування галузей права ми повинні враховувати також і дже­рела фінансування таких соціальних допомог. До предмету трудо­вого права також включаються і відносини з приводу сприяння державною службою зайнятості громадянам в працевлаштуванні, але відносини з приводу надання допомоги по безробіттю в системі соціального страхування від безробіття є предметом права соціаль­ного забезпечення.

Право соціального забезпечення тісно пов'язане і з адміністра­тивним правом. Особливо це проявляється у відносинах з уп­равління   соціальним   захистом   населення.   Так,   через   владно-

19

організаційні відносини, регульовані адміністративним правом, визначається соціальна політика держави у сфері соціального за­безпечення. Державними органами виконавчої влади, які водночас є суб'єктами як адміністративного права так і права соціального забезпечення, видаються нормативні акти, якими встановлюються умови, розмір і порядок надання соціального забезпечення, визна­чаються джерела його фінансування, а також забезпечується ре­алізація цих норм. Адміністративне право забезпечує організаційні зв'язки у відносинах з соціального забезпечення. Через заходи адміністративного впливу в певній мірі забезпечується своєчасне надходження внесків до бюджету пенсійного фонду і фонду соціального страхування. Але державні органи і громадяни, які є суб'єктами права соціального забезпечення, на відміну від суб'єктів адміністративного права, не перебувають у відносинах влади-підпорядкування, оскільки відносини з надання громадянам окремих видів забезпечення обумовлені соціальною функцією (обов'язком) держави забезпечувати непрацездатних. На практиці іноді важко розрізнити відносини у сфері соціального забезпечен­ня, які регулюються адміністративним правом чи правом соціаль­ного забезпечення. Наприклад, відносини, що виникають між рай­онним відділенням Пенсійного фонду і пенсіонером з приводу виплати пенсії регулюються правом соціального забезпечення, а відносини між районним відділенням Пенсійного фонду і фізич­ною особою - платником внесків до Пенсійного фонду з приводу несвоєчасної їх сплати регулюються адміністративним правом.

У сфері соціального забезпечення серед галузей, суміжних із правом соціального забезпечення, особливе місце займає фінансове право, оскільки саме ним регулюється значна частина суспільних відносин, які виникають в процесі збирання, накопичування та розподілу грошових коштів, необхідних для соціального забезпе­чення. За допомогою норм фінансового права забезпечується функціонування фондів пенсійного забезпечення та соціального страхування. Вирішуються розрахункові, кредитні, страхові та інші питання фінансового контролю щодо раціонального і ефектив­ного використання коштів у сфері соціального забезпечення за цільовим призначенням. Відповідні державні органи шляхом за­стосування фінансових санкцій до платників - юридичних осіб за­безпечують своєчасне наповнення бюджетів, які використовуються для соціального забезпечення.

Право соціального забезпечення також слід відмежовувати від цивільного, сімейного та інших суміжних галузей права, оскільки ці галузі права мають багато спільного. Так, вони мають спільних суб'єктів, таких як громадянин, сім'я, діти. Окремі суспільні відносини, що регулюються цивільним та сімейним правом також мають схожість з відносинами, які входять до предмету права соціального забезпечення, зокрема, у сфері надання послуг ліку­вально-оздоровчими закладами чи утримання і виховання дітей У навчально-виховних закладах. Так, наприклад, якщо громадя­нин придбав путівку до санаторію за власні кошти, то це будуть

20

цивільно-правові відносини, а якщо таку путівку надав інвалідові орган  соціального  забезпечення,  то  такі  відносини  регулюються правом  соціального  забезпечення.   Крім  того,  громадяни  можуть укладати цивільно-правові договори з банками про відкриття нако пичувальних пенсійних рахунків.

6. Право соціального забезпечення як наука

Термін «право соціального забезпечення» в юридичній літера­турі розглядається у трьох значеннях: як галузь права, галузь юри­дичної науки, навчальна дисципліна. Ці поняття мають спільні і відмінні риси, тому їх не потрібно ототожнювати.

Наука права соціального забезпечення - це система наукових уяв лень, знань і теоретичних положень про суспільні явища, що виника­ють з приводу правового регулювання суспільних відносин у сфері ма­теріального забезпечення і соціального обслуговування населення.

Право соціального забезпечення як наука представлена моно­графіями, підручниками, дисертаціями, статтями, повідомленнями іншими науковими роботами, в яких аналізуються суспільні яви­ща, пов'язані з соціальним забезпеченням населення. Ця наука ха­рактеризується особливим предметом пізнання і системою викладу отриманих знань. Предметом науки є те, що вона вивчає, що є об'єктом наукового пізнання вчених, які працюють в даній галузі права. У загальних рисах предметом права соціального забезпечен­ня є норми цієї галузі права в їх історичному розвитку та взаємозв'язку з відповідними правовими нормами інших країн, а також пов'язані з ними суспільні явища.

Складовими предмета науки права соціального забезпечення є:

1)   чинне право соціального забезпечення як сукупність юридич­них норм, які вивчаються за структурою, виділяються їх особ­ливі  ознаки та  критерії класифікації  на окремі  види,  з'ясо­вується   співвідношення   між   логічними   нормами   права   і текстами нормативних актів та системою права соціального за­безпечення       і       системою       відповідного       законодавства, здійснюється об'єднання норм у правові інститути та під галузі права   Особлива увага приділяється тлумаченню норм, підго­товці коментарів до чинного законодавства;

2)   суспільні відносини у сфері соціального забезпечення. До них належать ті, що виникають у зв'язку з матеріальним забезпе­чення за системою соціального страхування або державного за­безпечення чи державної соціальної допомоги, а також з при­воду   встановлення   юридичних   фактів,   реалізації   права   на певний  вид забезпечення,  захисту порушеного  права.   Визна­чається коло осіб, які потребують соціальної підтримки, орга­ни, що можуть таку підтримку надати, соціальні факти, які по­винні при цьому враховуватися, джерела фінансування витрат, можливий порядок соціального забезпечення;

3)    соціально-забезпечувальні   правовідносини.   Виступають   юри дичною формою суспільних відносин, що регулюються правом соціального   забезпечення.   Аналізуються   такі   елементи   пра~

21

вовідносин у сфері соціального забезпечення, як: суб'єкти, об'єкти, зміст. Проводиться їх класифікація, розкривається зміст правосуб'єктності суб'єктів даною права, аналізуються підстави виникнення, зміни і припинення цих правовідносин,

4)    практика роботи органів соціального захисту населення щодо застосування норм право соціального забезпечення. Право вив­чається у дії.   Це забезпечує  можливість  виявити  прогалини у   механізмі   реалізації   його   окремих   норм,    недоліки   чи невідповідність реаліям життя. Узагальнення практики роботи зазначених   органів,   дає   можливість   розробити   рекомендації щодо внесення змін чи доповнень до чинних правових актів, їх скасування, розроблення нових актів, роз'яснення окремих по ложень;

5)    історія виникнення права соціального забезпечення як галузі права та науки. Нормативні акти цієї галузі права інтенсивно почали прийматися на початку минулого століття,  але лише в 70-х роках право соціального забезпечення як галузь права дістало   визнання   в   юридичній   науці   и   набуло   статусу   са мостійної навчальної дисципліни у вищих юридичних навчаль­них закладах. Розвиток науки права соціального забезпечення неможливий  без  вивчення  її  історії,   нормативних   пам'яток, концепцій, розроблених в різний час,  дискусій,  що велися з тих чи інших проблем;

6)   міжнародно-правові акти з питань соціального забезпечення. Норми з питань соціального забезпечення містяться в числен­них міжнародних багатосторонніх і двохсторонніх договорах, угодах,  а також в актах рекомендаційного характеру.  Ними встановлюються міжнародні стандарти у сфері соціального за­безпечення з метою гармонізації і координації національних за­конодавств з питань соціального захисту громадян при переїзді з   однієї   країни   в   іншу,   встановлення   мінімальних   норм соціального забезпечення тощо;

7)   право соціального забезпечення зарубіжних країн. Українська наука вказаного права може повноцінно розвиватися лише за умови врахування досвіду та досягнень аналогічних наук за­рубіжних країн. Виявляються спільні і відмінні риси існуючих в   інших   країнах   систем   соціального   забезпечення,    зако­номірності і тенденції їх розвитку.

Залежно від предмета науки права соціального забезпечення визначаються її завдання:

1)   дослідження фундаментальних проблем теорії права соціального забезпечення, що стосуються предмета і методів правового регу­лювання,   соціально-забезпечувальних   правовідносин,   прин­ципів, правових інститутів,  системи галузі, джерел, співвідно­шення з іншими галузями права і юридичними науками;

2)   науковий аналіз норм права соціального забезпечення,

3)   вивчення історії права соціального забезпечення;

4)   узагальнення практики застосування органами соціального за­хисту населення норм галузі права;

22

5)    творче переосмислення положень, що були раніше сформульо­вані в теорії радянського права соціального забезпечення, з вра­хуванням реалій сьогодення;

6)    вивчення загальних закономірностей ї тенденцій встановлення і   розвитку   систем   соціального   забезпечення   в   зарубіжних країнах;

7)   з'ясування причин порушення законодавства у сфері соціально­го забезпечення населення;

8)   розроблення основ викладання права соціального забезпечення в навчальних закладах;

9)    наукове обґрунтування пропозицій щодо подальшого вдоскона­лення   правового   регулювання   суспільних   відносин   у   сфері соціального забезпечення.

Суть, роль та покликання науки права соціального забезпечен­ня розкриваються в її функціях. Дана наука виконує три основні функції: пізнавальну, прогностичну і практичну.

Опираючись на теорію держави і права, галузеві юридичні на­уки, право соціального забезпечення розробляє власний інструмен­тарій пізнання, поняття і категорії, тобто свою професійну мову, за допомогою якої відбувається пізнання таких понять, як «пенсія», «грошова допомога», «соціальна послуга» тощо. Пізна­вальна функція науки спрямована на: роз'яснення з правової точ­ки зору суті суспільних явищ, що виникають у соціальному забез­печенні громадян; застосування наукових методів пізнання при їх дослідженні, конструюванні принципів, на яких будується система матеріальної підтримки громадян; формування відповідної соціальної політики держави; розроблення заходів з соціального захисту особи протягом її життя; розроблення гарантій надання громадянам різних видів забезпечення.

Прогностична функція полягає в тому, що на базі отриманих знань фахівці галузі соціального забезпечення роблять припущен­ня щодо подальшого розвитку законодавства з соціального забезпе­чення і пропонують фундаментальні вирішення назрілих проблем. Успішне реформування системи соціального забезпечення, в тому числі пенсійного, неможливе без попереднього і всебічного науко­вого обґрунтування шляхів такого реформування та прогнозування його наслідків.

Наука права соціального забезпечення суттєво впливає на прак­тику, виступає теоретичною базою. Вона узагальнює роботу органів соціального захисту населення, застосування ними відповідного за­конодавства, дає наукове тлумачення соціально-забезпечувальних норм, на основі якого видаються коментарі до нормативних актів, розробляє методику викладання права в навчальних закладах та пропаганди законодавства серед населення. Наука права соціально­го забезпечення розробляє пропозиції щодо вдосконалення чинно­го законодавства, дає висновки щодо офіційного роз'яснення змісту окремих положень конкретних правових норм.

Наука права соціального забезпечення має і свої методи пізнан­ня суспільних явищ, що є предметом її дослідження. Під методом

J ,

23

науки права соціального забезпечення розуміються правила, прий­оми, способи і підходи, інші можливі засоби, які впливають і ви­користовуються вказаною галуззю знань для здійснення нею пізнання соціально-забезпечувальних юридичних норм і пра­вовідносин, правових інститутів, історії виникнення та розвитку галузі права і науки, практики роботи органів соціального захисту населення, аналогічних суспільних явищ в інших країнах з метою одержання відповідних наукових результатів.

Наука права соціального забезпечення використовує як загаль-нонауковї, так і спеціальні методи пізнання:

1.    Спеціально-юридичний   метод   дослідження.   Завдяки   йому здійснюється юридична обробка правового матеріалу. Основне його покликання - коментування законодавства з соціального забезпечення.

2.    Порівняльно-правовим   метод.   Вивчення   та   порівняльний аналіз нормативно-правових актів різних країн дозволяє знай­ти     найоптимальніпіий     варіант     правового     регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення.

3.    Історико-правовий метод. Вимагає співставлення національних правових систем соціального забезпечення на різних історич­них   етапах,   дослідження   закономірностей   розвитку   права соціального забезпечення в історичній динаміці.

4.    Метод конкретного соціально-правового дослідження. Передба­чає вивчення стану дієвості правових норм у сфері соціального забезпечення з огляду на реальне життя. Включає такі прийо­ми, як узагальнення стану роботи органів соціального забезпе­чення,   соціальний   моніторинг,    опитування,    анкетування, співбесіда, аналіз статистичних даних, правовий експеримент, вивчення пенсійних справ тощо.

5.    Системний  метод.   Розглядає  дане  право  як  систему  взаємо­пов'язаних складових, як єдине ціле і як елемент національно­го права тощо.

Наука права соціального забезпечення використовує і інші ме­тоди пізнання, в тому числі методи філософії, психології, соціології тощо.

Наступним компонентом науки права соціального забезпечення є її система, під якою розуміються науково обґрунтовані способи об'єднання знань про правові засоби соціального захисту населен­ня у відносно самостійні і взаємопов'язані групи та розташування їх у певній послідовності. Ядром системи науки є система права соціального забезпечення як галузі права.

Система науки права соціального забезпечення складається з наступних елементів:

1. Поняття соціального забезпечення і його економіко-правовий зміст. Функції і форми даного забезпечення. Соціальна держа­ва та її соціальна функція. Право людини на соціальне забезпе­чення. Формування системи соціального забезпечення в Ук­раїні і його сучасний стан. Фінансування соціального забезпечення. Управління соціальним забезпеченням.

24

2.    Поняття науки соціального забезпечення, її завдання, предмет, методи  і  система.   Функції науки,  співвідношення  з  іншими юридичними науками. Галузева бібліографія. Джерела науки, її історія.

3.    Право   соціального   забезпечення   як   галузь   права:   поняття, предмет,   методи   правового   регулювання,   функції,   система, принципи,   джерела.   Норми  права  соціального  забезпечення. Матеріальні і процесуальні правовідносини у сфері соціального забезпечення       та       їх       елементи.       Юридичні       факти. Відповідальність у праві соціального забезпечення. Місце пра­ва   соціального   забезпечення   у   системі   вітчизняного   права. Історія виникнення та розвитку національного законодавства з соціального забезпечення. Перспективи подальшого розвитку.

4.   Інститути Особливої частини:  пенсійне забезпечення, грошові допомоги і компенсаційні виплати, соціальне обслуговування, медична допомога і лікування, пільги за системою соціального забезпечення.

5.   Практика   роботи   органів   соціального   захисту   населення. Аналіз статистичних даних у сфері соціального забезпечення.

6.   Зарубіжне право соціального забезпечення як галузь права та науки. Порівняльне право соціального забезпечення.

7. Історичний аспект процесу виникнення та фор­мування   соціального забезпечення

Об'єктивна необхідність в утриманні непрацездатних членів суспільства існувала з давніх-давен. Протягом століть цю функцію виконувала церква, благодійні організації, тозариства взаємодопо­моги тощо.

Виникнення державного соціального забезпечення стало ре­зультатом розвитку промисловості та широкого застосування на промислових підприємствах найманої праці. Формування капіталістичного способу виробництва призвело до виникнення не­обхідності в організації державної системи захисту найманих працівників від соціального ризику втрати заробітку. Найчастіши­ми причинами втрати заробітку були нещасні випадки на вироб­ництві і професійні захворювання. Через те першими виплатами по державному соціальному страхуванні стали допомоги в зв'язку з трудовим каліцтвом та захворюванням.

Ініціатива прийняття відповідного законодавства належала Німеччині, де в 1881 році був прийнятий закон «Про страхування від нещасних випадків на виробництві*, а в 1883 році - «Про обов'язкове державне страхування на випадок хвороби*та інші. За Німеччиною послідкували Англія, Франція та Швейцарія.

В Росії в 1901 році були затверджені Тимчасові правила про пенсії робітникам казенних гірничих заводів і рудників, які втра­тили працездатність. А в 1903 році був прийнятий закон «Про ви­плату відшкодування робітникам, потерпілим в наслідок нещасних випадків».   Але   цей    закон   по   суті   не   встановлював   права

25

працівників на матеріальне забезпечення в зв'язку з нещасними випадками на виробництві, а в основному передбачав особливості відповідальності роботодавців, яка базувалась на цивільно-право­вих засадах. За цим законом роботодавець звільнявся від відповідальності за наявності умислу чи грубої необережності по­терпілого. Але призначувана в зв'язку з трудовим каліцтвом ком­пенсація називалася пенсією.

Наступним значним кроком на шляху формування державної системи соціального страхування в Росії було прийняття в 1912 році цілої низки законів. Це, зокрема, «Про страхування робітників від; нещасних випадків на виробництві», «Про забезпе­чення працівників на випадок хвороби», «Про затвердження Ради у справах страхування робітників» та інпіі.

В січні 1912 року Шоста (Празька) Всеросійська конференція РСДРП висловила критичне ставлення до законопроектів Думи і прийняла свою страхову програму, основні положення якої були вже реалізовані після революції 1917 року. В період з 1917 по 1922 рік новим урядом було прийнято біля ста декретів і розпоряджень в області державного соціального забезпечення.

До 1917 року в Росії соціальне забезпечення людей похилого віку будувалось не на основі врахування досягнутого віку, а на підставі втрати працездатності і настання інвалідності. Незважаю­чи на те, що чимало країн Європи вже на початку XX століття по­чали запроваджувати соціальне страхування за старістю, в Росії, а далі і в СРСР такий страховий випадок як настання старості аж до 1929 року не входив до сфери соціального страхування. Проте для окремої категорії працівників пенсійне забезпечення за старістю почали запроваджувати дещо раніше. Так викладачі ви­щих навчальних закладів були охоплені пенсійним забезпеченням за старістю з 1924 року при досягненні віку 65 років, робітники текстильної промисловості - з 1928 року, зайняті у провідних га­лузях важкої промисловості й транспорту - 1929 року. Таким чи­ном, пенсійне забезпечення, пов'язане з старістю, на той час не ма­ло всеохоплюючого характеру. Лише в 1932 році після проведеного обстеження робітників, які виходили на пенсію через інвалідність із втратою працездатності, воно було поширене на робітників усіх галузей народного господарства.

Соціальне забезпечення селян не ввійшло до державної системи і здійснювалось за рахунок організацій селянської взаємодопомоги, створення яких передбачалось Положенням про селянські товари­ства взаємодопомоги від 28 вересня 1924 року. В наслідок колек­тивізації виникли нові форми соціального забезпечення колгос­пників. Примірний Статут колгоспу передбачав створення у колгоспі фонду допомоги престарілим і непрацездатним колгос­пникам.

11 лютого 1930 р. Наркомат праці СРСР затвердив Правила за­безпечення в старості. Згідно п. 8 цих Правил пенсійний вік був встановлений: для чоловіків 60 і для жінок 55 років. Загальний стаж роботи за наймом: для чоловіків - 25 і для жінок - 20 років.

26

Вважалося, що на межі названого віку у більшості людей чітко проявляються ознаки старіння організму, що ускладнює їхню ре­гулярну професійну діяльність. Виходячи з цього і був встановле­ний пенсійний вік, який відтоді не змінювався. Проблема підви­щення пенсійного віку хоча і поставала з часом, але все ж не виходила за рамки наукових та парламентських дискусій. Віднос­но низький вік виходу на пенсію в СРСР розглядався як одна із го­ловних завоювань трудящих при соціалізмі. Однак, важко пра­вильно пояснити, чому встановили неоднаковий віковий ценз для чоловіків і жінок, оскільки рішення щодо різного пенсійного віку не мало жодних фізіологічних обґрунтувань. Фахівці вважають, що так склалося історично, від самого початку запровадження солідарної системи, і не в Радянському Союзі, а в Німеччині за часів канцлера Отто фон Бісмарка. Наприкінці XIX ст. у німецькій середньостатистичній сім'ї чоловік був на п'ять років старший за свою дружину. Це означає, що якби пенсійний вік був однаковим, то чоловіки виходили на пенсію на цілих п'ять років раніше, ніж їхні дружини. Чи молена було тоді уявити немолодого чоловіка5 дружина якого працює, а він залишається наодинці з домашнім господарством? Виходячи суто з соціально-побутових міркувань, німецький уряд такого не міг припустити, і фактично подбав не про жінок, а навпаки - про комфортне життя чоловіків. (Див. Над-точій Б., Яценко В. Пенсійне забезпечення в Україні: історичний аспект.// Україна: аспекти праці. - 2000. - №   1).

Стаття 120 Конституції СРСР, ухваленої 5 грудня 1936 року декларативно проголосила право усіх громадян СРСР на матеріаль­не забезпечення в старості.. Однак пенсійне забезпечення все ще регулювалось не законами, а через ухвалення окремих постанов ЦК ВКП (б), Ради Народних Комісарів СРСР і ВЦРПС. Право на пенсійне забезпечення, крім робітників, набули і службовці, тоді як колгоспникам довелося очікувати цього права ще понад ЗО років.

Після Великої Вітчизняної війни в СРСР проводилась робота щодо удосконалення законодавства в області соціального забезпе­чення. Були підвищені розміри пенсій за вислугу років вчителям, лікарям та іншим працівникам, в 1949 р. прийнято Положення про пенсії працівникам науки.

У 1956 р. був ухвалений Закон СРСР «Про державні пенсії», який закріпив існуючу на той час нерівність у соціальному забез­печенні робітників і службовців, з одного боку, і колгоспників - з другого. Крім того, цей закон відокремив пенсійне забезпечення від соціального страхування. Таке відокремлення сталося перш за все внаслідок розмежування джерел їх фінансування. Якщо соціальне страхування фінансувалося із фонду, який створювався за рахунок страхових внесків, що сплачувалися всіма підприємствами, установами, організаціями в обов'язковому по­рядку за працюючих на них робітників і службовців, то пенсії фінансувалися з Державного бюджету. І хоча фонд соціального страхування тоді також був складовою частиною Державного бюд-

27

жету, він наповнювався не за рахунок загальних податкових над­ходжень, а з окремого страхового збору (нарахувань на фонд опла­ти праці) і перебував у віданні профспілок (ВЦРПС).

Упродовж перших 50 років існування радянської влади полови­на економічно активного населення України (до початку 50-х років - його переважна більшість) взагалі була вилучена з держав­ної пенсійної системи. Приміром, у 1960 р. в УРСР проживало 5,6 млн. осіб пенсійного віку, або 13,5% загальної чисельності на­селення республіки, але загальна чисельність пенсіонерів станови­ла лише 4,4 млн. осіб, тобто на 21% менше. Та з усього числа пенсіонерів лише 844 тисячі, або 19,2% були пенсіонерами за старістю. Решту становили пенсіонери за інвалідністю, за вислугу років, у разі втрати годувальника, колишні військові та члени їхніх сімей. (Див. Народне господарство Української РСР у 1970 році. - ЦСУ УРСР, 1971. - с 388.).

Із ухваленням 15 липня 1964 року Закону СРСР «Про пенсії і допомогу членам колгоспів» почала вирішуватися, нарешті, про­блема соціального забезпечення і для цієї категорії зайнятого насе­лення. Хоч у першій редакції цей закон охоплював соціальним за­безпеченням лише механізаторів, спеціалістів і голів колгоспів і лише з червня 1971 його дію було поширено на всіх колгоспників і колишніх членів колгоспів, землі яких були передані радгоспам або іншим підприємствам. Пенсійний вік колгоспників спочатку був установлений вищим, аніж для робітників і службовців - 65 років для чоловіків і 60 років для жінок. І лише у 1968 році кол­госпники одержали право на пенсію за віком з такого самого віку, як робітники і службовці.

Іншим проявом соціальної несправедливості держави щодо пенсіонерів-колгоспників було гарантування їм значно нижчого рівня пенсійного забезпечення, ніж робітникам і службовцям. І ли­ше законом від 1 жовтня 1989 р. була ліквідована відмінність у пенсійному забезпеченні колгоспників, робітників і службовців.

У 1990 p., після ухвалення Законів СРСР «Про пенсійне забез­печення громадян в СРСР» і «Про пенсійне забезпечення військо­вослужбовців», практично завершися процес створення єдиної все-охоплюючої системи пенсійного забезпечення, яка діяла за єдиними умовами і нормами. Зазвичай, ця система не була цілко­вито побудована на принципах страхування, фактично це було поєднання принципв соціального страхування і соціальної допомо­ги, але вона закладала страхові основи, передбачивши відокрем­лення пенсійної системи від держбюджету. Основним джерелом коштів для фінансування пенсій став Пенсійний фонд, який фор­мувався за рахунок страхових внесків та інших надходжень.

Після здобуття незалежності перед Україною постало питання розробки національного законодавства з соціального забезпечення й нової стратегії соціального захисту населення, яка б відповідала ринковим умовам, забезпечувала кращу соціальну захищеність не­працездатних. 5 листопада 1991 року Верховна Рада України схва­лила Закон «Про пенсійне забезпечення». Але він майже нічим не

28

відрізняється від аналогічного закону СРСР 1990 р. Винятком стало істотне розширення пільгових категорій пенсіонерів, які одержали право на достроковий вихід на пенсію. Значним недоліком цього За­кону є те, що він не враховує демографічного чинника, тобто проце­су старіння населення, при створенні пенсійної системи.

21 грудня 1993 року Верховна Рада України схвалила «Кон­цепцію соціального забезпечення населення України», з метою ре­алізації якої у січні 1998 р. був прийнятий Закон України «Про ос­нови загальнообов'язкового державного соціального страхування». Закладені в Концепції ідеї передбачали поряд з вдосконаленням діючої солідарної пенсійної системи розвиток трьох складових ком­понентів: обов'язкового пенсійного страхування; пенсійного забез­печення за місцем роботи через пенсійні плани, що перебувають у приватному секторі; добровільного особистого страхування через недержавні пенсійні фонди. Ці пропозиції знайшли відображення у схвалених у квітні 1998 р. Президентом України Основних на­прямах реформування пенсійного забезпечення в Україні. Основні напрями передбачають створення в Україні трирівневої пенсійної системи, яка поєднуватиме елементи державного солідарного й пшіватного пенсійного забезпечення. В теперішній час в Україні ведеться активна робота щодо створення законодавчої бази для но­вої пенсійної системи, зокрема, 9 липня 2003 року Верховною Ра­дою України були прийняті Закони України «Про недержавне пенсійне забезпечення» та «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», внесені зміни до чинного пенсійного зако­нодавства, спрямовані на вдосконалення діючої солідарної пенсійної системи.

За роки незалежності в "Україні прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на покращення матеріального забезпечення і соціального обслуговування осіб, які втратили працездатність, сімей з дітьми, малозабезпечених сімей, та інших. Це, зокрема, За­кони України «Про державну соціальну допомогу малозабезпече­ним сім'ям» від 1 червня 2000 року, вПро державну соціальну до­помогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 16 листопада

2000  року, «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 21 листо­пада  1992   року»,   «Про  загальнообов'язкове державне  соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійно­го захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 ве­ресня   1999  року,   «Про  загальнообов'язкове  державне  соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та ви­тратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня

2001  року та інші.

В середині 50-х на початку 60-х років минулого століття в ко­лишньому СРСР були розроблені і прийняті основоположні законо­давчі акти, які започаткували розвиток єдиної державної системи соціального забезпечення, основу якого складало пенсійне забезпе­чення. Саме тоді, в перебігові активних наукових дискусій про правову систему і виникла ідея про право соціального забезпечен­ня як певну систему правових норм. Найважливішим досягненням

29

наукових досліджень правового регулювання сфери соціального за­безпечення того часу було обґрунтування визначення поняття «право соціального забезпечення» як галузі права. Вперше це було зроблено у доповіді радянського вченого-юриста B.C. Андреева на міжнародному симпозіумі з проблем соціального забезпечення, ще відбувся у Празі в 1966 року. Одначе від створення системи право­вих норм у сфері соціального забезпечення до перетворення її на галузь права минуло чимало часу. Лише в 70-х роках право соціального забезпечення як галузь права дістало визнання в юри­дичній науці і набуло статусу самостійної навчальної дисципліни у вищих юридичних навчальних закладах. Ця галузь права згідно з діючою нині класифікацією, затвердженою Вищою атестаційною комісією (ВАК), входить до єдиної системи галузевих дисциплін і, за деякими спорідненими ознаками з трудовим правом, має спільний номер спеціальності - 12.00.05,

Виникнення, існування і розвиток права соціального забезпе­чення як галузі права і правничої науки - закономірний процес. Він свідчить про об'єктивну необхідність та заінтересованість дер­жави у правовому регулюванні суспільних відносин у цій сфері.

Значний внесок у розвиток цієї правничої науки і галузі права внесли свого часу радянські вчені-правознавці: B.C. Андреев, В.А. Ачаркан, О.Д. Зайкін, М.Л. Захаров, P.I. Івнова, А.Є. Козлов, В.О. Тарасова, Я.М. Фогель та інші відомі юристи. їхніми зусилля­ми були розроблені вихідні загальнотеоретичні положення, визна­чена сфера правового регулювання та юридичні критерії галузі права, що в значній мірі допомагає сучасним українським науков­цям цієї сфери розвивати та вдосконалювати право соціального за­безпечення незалежної України.

зо