Регулювання діяльності з підтримки та відновлення миру в законодавстві зарубіжних країн

Особливе місце в системі нормативно-правових документів, що становлять правову основу операцій з підтримки і відновлення миру, займає національне законодавство.

Характерною рисою законодавства більшості держав світу є особлива процедура направлення військового персоналу для участі в миротворчих операціях. Наприклад, згідно зі ст. 7 федерального закону Російської Федерації «Про порядок надання Російською Федерацією військового і цивільного персоналу для участі в діяльності з підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки» від 23 червня 1995 р. рішення про направлення військових миротворчих підрозділів приймається Президентом РФ на підставі постанови Ради Федерації, а цивільних осіб – Урядом РФ (ст. 9). Участь в операціях з примушення до миру здійснюється на підставі ратифікованого міжнародного договору або федерального закону (ст. 10) [1].

Для Франції характерна боротьба між законодавчими і виконавчими органами влади за право контролю над процесом прийняття рішення про направлення миротворчого персоналу. Конституція Франції від 4 жовтня 1958 р. не передбачає використання збройних сил за межами країни в операціях, що не відносяться до війни. Виходячи із суті статті 35 Конституції країни, використання військових підрозділів у миротворчих операціях повинне бути схвалене парламентом. Разом з тим, дослідниками відмічається, що дана норма діє лише частково [2, p.55]. На практиці політика Франції відносно миротворчих операцій визначається урядом країни, насамперед, міністрами закордонних справ і оборони. Вплив парламенту на процес прийняття рішень з даного питання дуже обмежений. На думку представників вищих органів виконавчої влади, операції з відновлення миру не можна ідентифікувати з війною. Тому рішення з даного питання повинно прийматися президентом Франції як головнокомандуючим збройними силами країни і гарантом дотримання міжнародних договорів. Тільки він визначає час, умови та ступінь участі Франції в операціях ООН, що проводяться відповідно до положень розділу VII Статуту ООН [2, p.60].

До основних документів, що становлять правову базу участі США в миротворчих операціях, можуть бути віднесені: Конституція, «Закон про надання допомоги зарубіжним країнам» і «Закон про участь в діяльності Організації Об'єднаних Націй» [3, р.47]. Стаття II Конституції США, відповідно до якої президент є головнокомандуючим збройними силами країни, служить підставою для прийняття рішення щодо участі в операціях з примушення до миру. Параграф 551 Розділу 6 Частини II «Закону про надання допомоги зарубіжним країнам» 1961 р. санкціонує участь США в операціях з підтримки миру. На підставі «Закону про участь у діяльності Організації Об'єднаних Націй» 1945 р. США, за проханням ООН, можуть направляти для участі в операціях цієї організації як небойовий персонал (військові спостерігачі, охоронці тощо) до 1000 військовослужбовців. Особливе положення займає Директива Президента США № 25 від 3 травня 1994 року «Політика Адміністрації з питань реформування багатофункціональних мирних операцій». Зміст документа, що носить закритий характер, як правило, представлений у вигляді розгорнених рефератів у низці наукових і спеціальних видань [4]. Особливий інтерес представляє розділ, присвячений питанням управління військовими підрозділами США, що беруть участь у миротворчих операціях. Згідно з Директивою, управління миротворчими підрозділами збройних сил США належить виключно президенту. Стосовно до кожної окремої операції Організації Об'єднаних Націй, що проводиться за рішенням Ради Безпеки, США можуть розглянути питання про надання військових підрозділів країни під оперативне управління компетентного командування ООН. При цьому, чим крупніший підрозділ, тим менше імовірність його перепідпорядкування командним структурам ООН. Будь-яка операція з примушення до миру повинна проводитися, як правило, або під управлінням командування США, або компетентних регіональних організацій типу НАТО або відповідних коаліцій держав [4, pp.95-97].

Певною своєрідністю відрізняється законодавство держав, що в період другої світової війни виступали проти країн – фундаторів Організації Об'єднаних Націй.

Німеччина в системі Організації Об'єднаних Націй завжди займала специфічне становище, зумовлене її роллю в Другій світовій війні. Згідно з статтею 53 Статуту організації вона була навіть віднесена до категорії «ворожих держав» [5]. Тільки в листопаді 1972 р. Німецька Демократична Республіка і Федеративна Республіка Німеччина стали членами ООН.

Згідно з статтею 87а Конституції ФРН 1949 р. будівництво німецьких збройних сил обмежувалося виключно завданнями оборони. В 1982 р. Федеральна Рада Безпеки* підтвердила конституційну заборону на використання збройних сил країни за межами Німеччини [6, р.37]. Дана обставина пояснює порівняно обмежені масштаби участі Німеччини в миротворчих операціях Організації Об'єднаних Націй до 1994 р.

ФРН надавала фінансову підтримку операції ООН на Кіпрі в 1967 р., допомагала вирішувати завдання матеріально-технічного забезпечення миротворчих сил на Суецькому каналі в 1973 р. і в Лівані в 1978 р., виділяла цивільний персонал для місій ООН у Намібії і Центральній Америці в 1989 р. Участь НДР у миротворчій діяльності ООН була обмежена направленням невеликої групи працівників поліції в Намібію в 1989 р. [6, pp.33-34].

У 90-і роки спостерігається активізація миротворчої діяльності об'єднаної Німеччині: цивільний персонал прямує для участі в операціях ООН та інших міжнародних організацій/коаліцій у Західній Сахарі та Гаїті, військовий – в Іраку (2000 військовослужбовців), Персидській затоці (2700 чоловік). 75 працівників прикордонної поліції в квітні 1992 р. були направлені в місію ООН у Камбоджі. Німеччина взяла участь у заходах щодо реалізації режиму економічного ембарго у відношенні Югославії в 1992-1993 рр. У липні 1993 р. німецький військовий контингент у кількості 1640 чоловік був направлений для участі в операції на території Сомалі

[6, pp.34-35].

Переломним моментом в історії німецького миротворства стало

22 липня 1994 року, коли Федеральний конституційний суд визнав легітимним участь Німеччини у всіх видах операцій з підтримки та відновлення миру, включаючи операції з примушення до миру, за умовою прийняття відповідного рішення нижньою палатою парламенту. У цей день суд санкціонував участь збройних сил в операціях НАТО і Західноєвропейського союзу на території колишньої Югославії [6, р.39].

При цьому обов'язковою умовою участі Німеччини в миротворчих операціях є інституційний (у рамках міжнародних організацій, таких як ООН, ОБСЄ, НАТО і ЗЕС) і багатосторонній характер операції [6, pp.39-40].

Розвиток миротворства в Австрії також обмежувався положеннями конституції країни, яка забороняє розміщення підрозділів збройних сил за межами національної території. З метою обійти конституційні заборони військовослужбовцям, що висловили бажання взяти участь у миротворчих операціях, надавалась спеціальна відпустка на період перебування в місії [7, р.22]. Дана проблема була вирішена з прийняттям «Закону про службу за кордоном» від 30 червня 1965 р., що легалізував участь Австрії в миротворчій діяльності [8, р.33].

Участь Японії в діяльності з підтримки миру, багато в чому стримувалася положеннями преамбули і статті 9 Конституції країни, що забороняли як застосування сили в розв’язуванні міжнародних суперечок, так і створення самих збройних сил.

Хоч питання про участь Японії у військах ООН було порушено ще в 1946 р., уперше ця держава взяла участь у миротворчій операції тільки в 1989 р., коли направила 27 осіб цивільного персоналу в Намібію. В серпні 1992 р. був ухвалений «Закон про участь в миротворчих та інших операціях ООН». Закон обмежує участь Японії в миротворчих операціях тільки тими випадками, коли існує угода про припинення вогню між конфліктуючими сторонами і підтримується нейтралітет сил ООН. Крім того, всі сторони повинні дати згоду на участь в операції Японії. У випадку, якщо хоч би одна з умов припиняє існувати, японський персонал повинен бути виведений. У 1994 р. Японія відмовилася взяти участь у миротворчій операції в Македонії в зв'язку з тим, що превентивне розміщення військ ООН не було передбачене в тексті закону. У той же час в 1994 р. до Заїру для здійснення діяльності гуманітарного характеру був направлений підрозділ Сил самооборони, незважаючи на існування в цій країні реальної загрози для життя і здоров'я військовослужбовців. Підставою для цього рішення послужив той факт, що законом передбачалася участь Японії в гуманітарних операціях. У листопаді 1994 р. була прийнята поправка до закону, що дозволяє використання транспортної авіації для евакуації японських громадян, якщо в умовах локального конфлікту їх життя загрожує небезпека. Закон забороняє особам зі складу Сил самооборони до прийняття парламентом відповідного законодавчого акту брати участь в загальноприйнятих видах миротворчої діяльності: спостереженні за угодою щодо припинення вогню, демобілізації збройних сил, патрулюванні зони роз'єднання сторін, зборі озброєння, участі в процедурі обміну військовополоненими. Більш того, використання зброї військовослужбовцями навіть з метою самооборони може розглядатися як порушення пацифістських положень Конституції, оскільки застосування сили легітимне тільки при захисті самої Японії [9, pp.52-57].

Досвід зарубіжних держав необхідно враховувати при розробці і вдосконаленні законодавства України, яке регулює питання участі військового і цивільного персоналу в операціях з підтримки і відновлення міжнародного миру.

Список літератури: 1. Федеральный закон Российской Федерации «О порядке предоставления Российской Федерацией военного и гражданского персонала для участия в деятельности по поддержанию или восстановлению международного мира и безопасности» // Сборник важнейших документов по международному праву. Часть II особенная. М., 1997. 2. Daudet Y. Legal Aspects // Stern B. (Ed.) United Nations Peace-keeping Operations: A Guide to French Policies. Tokyo, New York, Paris, 1998. 3. Bowens G. Legal Guide to Peace Operations. U.S. Army Peacekeeping Institute, 1 May 1998. – 582 pp. 4. Daniel D.C.F. The United States // Findlay T. (Ed.) Challenges for the New Peacekeepers / SIPRI Research Report No. 12, 1996. 5. Устав Организации Объединенных Наций // Сборник важнейших документов по международному праву. Часть II особенная. М., 1997. 6. Egrhart H-G. Germany // Findlay T. (Ed.) Challenges for the New Peacekeepers / SIPRI Research Report No. 12, 1996. 7. Schmidl E. A. In the Service of Peace: 35 Years of Austrian Participation in UN Peace Operations. Vienna: Federal Press Service, 2001. 8. Schmidl E. A. In the Service of Peace. Austrian Participation in the Peace Operations since 1960. Institute of Military Studies of the Austrian Ministry of Defence, 2001. 9. Takahara T. Japan // Findlay T. (Ed.) Challenges for the New Peacekeepers / SIPRI Research Report No. 12, 1996.

Надійшла до редколегії 11.01.02

Л.І. Аркуша, О.Ф. Долженков , М.П. Чекал

Організована злочинність та зовнішньоекономічна діяльність

Міжнародні економічні відносин є однією з найбільш динамічних сфер життя. Економічні зв'язки між державами мають тривалу історію. Протягом сторіч вони існували переважно як зовнішньоторговельні, вирішуючи проблему забезпечення населення товарами, якщо національна економіка робила це неефективно або не робила зовсім. У ході еволюції зовнішньоекономічні зв'язки переросли зовнішню торгівлю і перетворилися в складну сукупність міжнародних економічних відносин, – світове господарство. Процеси, що відбуваються в ньому, зачіпають інтереси всіх держав світу.

Одна з найважливіших задач для України, де понад 100 тисяч суб’єктів підприємництва ведуть активну зовнішньоекономічну діяльність з іноземними партнерами більш як 190 країн світу [1, с.403], – це необхідність визначити своє місце у світовому господарстві, що відповідає її масштабам і потенціалу. Будучи складовою частиною радянської економіки, українська  була орієнтована на участь у міжнародному поділі праці переважно серед країн-членів спілки економічної взаємодопомоги (СЕВ). Особливістю цього інтеграційного угруповання було планово-централізоване регулювання зовнішньоекономічних зв'язків. Це дозволяло захищати національні економіки від «бур світового ринку», але одночасно не викликало необхідності постійно об'єктивно оцінювати рівень ефективності національного виробництва. Закономірний наслідок цього відставання від світових інтеграційних процесів, слабка «вмонтованість» у систему міжнародного поділу праці, міжнародну торгівлю і міжнародні валютно-фінансові відносини [2, с.483-484].

Перенос орієнтирів у зовнішньоекономічній сфері від задач, що диктуються державним планом, до вимог і запитів світового ринку, при глибокій кризі на ринку внутрішньому – завдання надзвичайно складне. Вирішувати його водиться не тільки при розпаді старих зовнішньоекономічних зв'язків, а й в умовах активного проникнення до цієї сфери організованої злочинності [3, с.7-8; 4, с.37]. На Україні сьогодні функціонують стійкі злочинні угруповання з міжнародними зв’язками, що спеціалізуються на використанні новітніх технологій  і схем здійснення економічних злочинів [5, с.73]. За окремими даними, їх питома вага досягає майже 65% [6, с.70].

Як показує практика,  аналітики організованих злочинних формувань уважно стежать за динамікою економічних процесів та прорахунками у організаційно-управлінському і законодавчому забезпеченні боротьби з криміногенними трансакціями в сфері міжнародних фінансово-господарських відносин. Злочинні формування оперативно використовують їх рекомендації про рахунки або вигідні економічні, організаційні та правові прогалини у регулюванні цих проблем, створюють елементи інфраструктури злочинності [7, с.43] на території різних держав світу. Тоді як оперативний обмін інформацією з іноземними колегами на рівні практичних співробітників правоохоронних органів часто буває неможливим [8, с.264-270].

З метою виявлення механізму та технології проникнення організованої злочинності у сферу зовнішньоекономічної діяльності нами було проведено дослідження матеріалів оперативно-розшукової та слідчої практики в Одеській, Запорізькій, Київській, Львівській, Дніпропетровській, Луганській, Херсонській областях, а також в Автономній Республіці  Крим за 1998–2000рр., анкетування 1403 практичних працівників (203 слідчих СУ УМВС і податкової міліції, що спеціалізуються на розслідуванні злочинів, вчинених організованими злочинними групами і 1200 оперативних працівників спецпідрозділів по боротьбі з організованою злочинністю УМВС України в областях) і інтерв'ювання більш 300 оперативних і слідчих працівників даних підрозділів, вивчено 130 оперативно-розшукових та кримінальних справ. Прорахунки і недоліки в організації оперативно-службової діяльності спеціальних підрозділів правоохоронних органів, що здійснюють боротьбу з організованою злочинністю, в статті, враховуючи відкритий характер публікації, не розглядаються.

Деяким результатам дослідження присвячена дана робота.

Стартові умови входження окремих підприємств у світовий ринок відрізняються. В одних є авторитет і налагоджені міжнародні зв'язки. Іншим ще треба буде завоювати місце «під сонцем» закордонних ринків. Зайняти відповідне місце  на міжнародних товарних ринках дає можливість, як правило, наявність високорозвиненої виробничої бази.

Залежно від активності підприємств щодо спроб вийти на світовий ринок можна поділити їх на три групи. До першої слід віднести ті, у яких особливо великий розрив у рівні цін на продукцію на внутрішньому і світовому ринках, а також ті, у яких особливо гостро складається фінансова ситуація. Вони будуть активно шукати шлях на зовнішній ринок і їх не зупинять жорсткі обмеження у внутрішньому законодавстві.

До другої групи можна віднести підприємства, що здійснювали зовнішньоекономічну діяльність через централізовані, найчастіш відомчі експортно-імпортні структури. Частка виторгу з підвищенням жорсткості умов цієї діяльності для них стала меншою. Вони, швидше за все, займуть вичікувальну позицію і тільки після створення сприятливих умов активно включаться в зовнішньоекономічну діяльність.

До третьої групи належать підприємства муніципальної власності, як правило, байдужі до зовнішньоекономічної діяльності. Для них характерні слаборозвинена матеріальна база, недостатньо підготовлені кадри і відсутність товарів, які можна було б запропонувати закордонним покупцям. Їхня участь може бути епізодичною і можлива тільки після досягнення конвертованості внутрішньої валюти і спрощення зовнішньоекономічних зв'язків.

Основними факторами, що негативно впливають на легальну зовнішньоекономічну діяльність підприємств, і одночас сприяють здійсненню в цій сфері злочинів організованими злочинними формуваннями, є:

– нестійкість організаційно-правового середовища;

– лібералізація цін;

– жорсткість внутрішньодержавного фінансового режиму і одночасно розширення самостійності в зовнішньоекономічній діяльності,

– прискорене руйнування господарських зв'язків, заснованих на планових принципах,

– повільність формування ринкової структури через нестійкість цін, інфляцію і таке інше.

– погіршення економічного становища більшості підприємств,  головною задачею яких стало елементарне виживання. У виграші залишилися лише підприємства-монополісти. Але їх можливості будуть поступово обмежуватися жорстокістю антимонопольного законодавства.

Як встановлено в ході дослідження, зловживання при проведенні експортних операцій переслідують дві мети: ухилення від сплати податків, мита, зборів і переведення грошей у вигляді вільноконвертуємої валюти у закордонні банки.

Найбільш характерними способами зловживання є наступні:

1. Спільне підприємство «А», що знаходиться в Україні, укладає контракт на постачання сировини за вільноконвертовану валюту зі своїм закордонним партнером «В».

З метою виконання контракту, «А» закуповує сировину у одного з його виробників в Україні за внутріринковими цінами за гривні. У ліцензії, одержаній «А» у Міністерстві зовнішньоекономічних зв’язків, указується мінімальна ціна сировини. У контракті, укладеному між «А» і «В», указується ціна трохи вища, ніж мінімальна. Однак між собою партнери домовляються про більш високу ціну. Наприклад: за ліцензєю – 200 доларів за тонну, за контрактом – 205 доларів за тонну, «договірна» ціна – 230 доларів за тонну.

Після надходження сировини покупцю на рахунок фірми «А» переказується сума, що відповідає ціні 205 доларів за тонну. Різниця між «договірною» і офіційною ціною – (25 доларів за тонну) надходить на рахунок конкретних осіб у закордонний банк.

Мета операції: зменшення суми мита, податків, відкриття рахунка в закордонному банку.

2. Фірма «А», що володіє великим рахунком у комерційному банку в Україні, створює фіктивну фірму «В», що під гарантію фірми «А» одержує кредит у цьому ж банку під закупівлю сировини. Перед цим «В» укладає контракт із закордонною фірмою на постачання цієї сировини. Закупивши у виробника сировину за внутріринковою ціною за гривні за рахунок кредитних засобів, «В» експортує його і, відразу після одержання товару покупцем, самоліквідується. При цьому представник фірми «А», що фактично є головним суб'єктом угоди, одержує за кордоном наявні кошти у вільно­конвертованій валюті.

Мета операції: ухилення від сплати мита і податків, переведення валютних коштів за рубіж.

3. Підприємство виготовлювач сировини «А» укладає договір з українською фірмою «В» на її постачання. У свою чергу «В» укладає договір з російською фірмою «З» про перепродаж сировини. Фірма «З» робить

100 % передоплату на рахунок фірми «В», яка у свою чергу переказує ці гроші на рахунок фірми «А». Таким чином сировина, не перетинаючи кордон України, стає власністю російської фірми, і при експорті в дальнє зарубіжжя оформляється як транзитний вантаж, не оподатковуваний митом.

Мета операції: ухиляння від сплати податків і митних зборів.

4. Фірмою укладається договір про постачання сировини (наприклад, у Болгарію, за ціною 200 доларів за тону). Одночасно укладається «тіньовий» договір з фірмою третьої країни про постачання сировини за ціною 230 доларів за тонну. Для більшої безпеки операції фрахтується судно закордонної компанії. Після закінчення навантаження судна, у мартекській групі складаються два конасамента і, відповідно два маніфести (звід конасаментів): один комплект документів на Болгарію, інший – на третю країну. Митник, що випускає судно, ставить печатку «Вивіз дозволений» на обидва комплекти документів. Після виходу судна в нейтральні води, капітан одержує команду судновласника змінити курс на третю країну. При цьому комплект документів на Болгарію знищується.

Мета операції: ухиляння від сплати податків і митних зборів.

5. Вага металу, що завантажується на судно, визначається за його осіданням капітаном і незалежною комісією сюрвєйєської компанії. Комісія в змові з капітаном, користуючись некомпетентністю і незахищеністю клієнта, занижує вагу вантажу. Надлишок реалізується на місці прибуття вантажу за наявні кошти.

Мета операції: розкрадання вантажу.

Основними джерелами для одержання відкритої інформації про експортну угоду можуть бути використані ліцензії, копії яких суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності представляють у митниці за місцем оформлення вантажу.

Основні відомості, які можна одержати з ліцензій, такі:

– організація-заявник і її адреса; виготовлювач продукції; країна призначення; покупець, країна покупця; характер угоди; найменування товару, його кількість і вартість у ВКВ; підстави для запиту ліцензії.

Поряд з ліцензією, інтерес представляє і митна декларація, де вказуються:

– країна призначення вантажу; особа, відповідальна за фінансове врегулювання угоди; курс валюти на момент угоди; транспортний засіб при відправленні.

Контроль за пересуванням експортованих товарів частково можна здійснити за допомогою відомостей наявності і руху вантажу в  портах чи на залізничних станціях. Ці відомості складаються щодня і містять реквізити щодо власника вантажу, його найменування і кількості, дати надходження вантажу на склад.

Крім того, значений інтерес складає інформація, що міститься  коносаментах, копії яких зберігаються в транспортно-експедиційних конторах, розташованих у портах і на залізничних станціях.

У випадку участі в зовнішньоекономічних операціях посередників, для виявлення зловживань необхідно вивчити агентські і консигнаційні договори, договори комісії і доручення.

Інформація оперативного (закритого) характеру може служити для своєчасного відстеження, документування і припинення зловживань у зовнішньоекономічній сфері. З метою забезпечення її своєчасного надходження необхідні оперативні позиції на митницях, у мартекських конторах, брокерських організаціях (особливо серед митних брокерів), у районних відділеннях податкової інспекції, торгово-промисловій палаті.

Підсумовуючи, слід зазначити:

– лібералізація зовнішньоекономічної діяльності стала однією з основних причин швидкого росту цін на сировину і напівфабрикати;

– спрощення виходу на світовий ринок і зацікавленість підприємств у вільноконвертованій валюті привели до переорієнтації ресурсовиробничого сектору, у першу чергу – металургії, на зовнішній ринок і, отже, наближенню цін  на їхню продукцію до світових;

– нафта, газ, кольорові і чорні метали, ряд інших матеріалів, цілком конкурентноздатні на зовнішньому ринку, хоча б унаслідок більш низьких витрат виробництва. При цьому іноземні виробники, що володіють високими масовими технологіями, здатні зробити з одиниці сировини більше продукції високої якості, ніж основна маса вітчизняних підприємств, тому вони готові дати за сировину ціну вище. Таким чином, українські підприємства стають відрізаними від національних же ресурсів, що може привести до паралічу цілих галузей виробництва;

– реформа в економіці 80-х років була націлена на розкріпачення підприємств, створення умов для їхнього самостійного підприємництва. До 1990 року практично будь-яке підприємство при значній наполегливості могло включитися в зовнішньоекономічну діяльність. Але галузеві міністерства примушують підпорядковані підприємства здійснювати ці зв'язки через свої відомчі  структури, привласнюючи значну частку прибутку;

– інфільтрація організованої злочинності у зовнішньоекономічну діяльність є  деструктивним дестабілізуючим фактором для української економіки [9, с.377].

З метою підвищення рівня боротьби із злочинністю в сфері зовнішньоекономічної діяльності, на наш погляд, необхідно вийти з пропозицією в Кабінет Міністрів України про обов'язкове своєчасне інформування Головного Управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України та його підрозділів про суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, що одержали ліцензії на право експорту з України квотованої та іншої продукції.

Окрім того, тільки з ліквідацією міністерств і їх зовнішньоекономічних  структур, із проголошенням вільної торгівлі і зняттям великої частини заборон і обмежень починається реальна зовнішньоекономічна діяльність підприємств. Треба зазначити, що на початку своєї діяльності існуюча Верховна Рада ставила задачу скорочувати та ліквідувати міністерства, відомства. Насправді цього не сталось [10, с.191].

Висновки деяких дослідників, які описують зовнішньоекономічну систему України як своєрідний гібрид між планом та ринком, що визначається не тільки високим рівнем концентрації регіональних інтересів та монополіями владних структур, а й значною криміналізованістю [11, 10], певною мірою підкріплюються матеріалами проведеного дослідження. Це потребує розробки і здійснення не окремих дій, а системи державних, правових, організаційних, наукових та інших заходів, спрямованих на суттєве оздоровлення криміногенної ситуації у зазначеній сфері.

Список літератури: 1. Петльований В.Б. Боротьба зі злочинністю у сфері зовнішньоекономічної діяльності: проблеми, перспективи їх вирішення // Економічні злочини: попередження і боротьба з ними. Міжвідомчий науковий збірник / За ред. Комарової А.І. К., 2001. Т. 25. 2. Экономическая теория: Учеб.для студ. высш.уч.завед. / Под ред. В.Д. Камаева. М., 2000. 3. Биленчук П.Д., Еркенов С.Е., Кофанов А.В. Транснациональная преступность: состояние и трансформация: Уч.пособие / Под ред. Биленчука П.Д. К., 1999. 4. Водько Н.П. Характеристика организованной преступности. Учебное пособие. М., 2001. 5. Заркуа Л.Д. Некоторые преступные проявления теневой економики. // Правова держава. 2000. № 2. 6. Баранов С.О. Взаємодія правоохоронних органів України у боротьбі з організованими злочинними угрупованнями на прикордонній території // Вісник ОІВС. 2000. №2. 7. Долженков О.Ф. Криміналізація економіки як прояв організованої злочинності // Вісник ОІВС. 2000. №2. 8. Попович В.М. Транснаціональні криміногенні процеси у сфері економіки: питання комплексних, науково-обгрунтованих підходів до їх призупинення // Економічні злочини: попередження і боротьба з ними. Міжвідомчий науковий збірник / За ред.Комарової А.І. К., 2001. Т. 25. 9. Кваша О.О. Суспільна небезпека організованої злочинності // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 9. К., 2001. 10. Нечипорук В.П. Социальные, экономические, этимологические и юридические аспекты коррупции // Актуальні проблеми політики. Одеса. 1999. Вип. 6-7. 11. Spoor, Transitional Economies, Paper delivered at the CESTRAD Seminar on Adjustment, Poverty and Income Distribution in Transitional Economies, the Hague.

Надійшла до редколегії 14.01.02