ЗАГАЛЬНЕ ТА ОСОБА

Керування

Не керувати, а привертати, не нав'язувати, а розвивати; не підкоряти, а звільняти — це кінцева мета релігії й держави.

Абстракція

Слово та пам'ять — це те, що робить можливим абстрактні поняття; адже поняття, утримуване як знак, як слово, іде від споглядання; щоб слово стало поняттям, мусить споглядатись його значення. Вираз: я це не розумію, означає не більше, як: я не маю жодного інтелектуального

3Порівн.: Friedrich Schiller. Von den notwendigen Grenzen des Зспцпеп besonders im Vortrag philosophischer Wahrheiten. In: Die Horen. Eine Mon atsschrift. Hrsg. von Friedrich Schiller. Jg. 1795, 3 Bd., Neuntes Stuck, Tiibingen, 1795, 113.

696

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

сприйняття щодо цієї назви, або я не можу узгодити це сприйняття з Іншими сприйняттями І загалом з Іншим сприйнятим і усвідомленим.

Образ у мисленні

9 лютого. Мислення та слово мають бути нерозривними. Людина думає, тому що вона внутрішньо розмовляє. Все в нашій душі має форму, образ; те, що існує, саме тому супроводжується певним виразом. Де немає виразу, там немає також і нічого реального. Я охоче згоджуюсь, що можу схопити суть чи помислити машину, не маючи змоги її назвати. Але я не стверджую, що тут відсутня будь-яка назва, бо крім мовної назви, котра поза сумнівом не стосується даного випадку, є й інші назви, форми й образи, закорінені в нашій фантазії, в нашій свідомості. Той, у кого є якесь відчуття, має також і форму для вираження думок. Можливо, так само правильним є зворотнє твердження: той, у кого немає жодного відчуття, не має також ніяких думок для його вираження. Люди, які народилися німими, мають у кожному разі свою мову, позаяк вони мислять, хоча це й не мова слів, а мова рухів, або жестів, що бере образи з органу зору, дотику, як це переважно буває у німих чи сліпонароджених.

Релігія гуманности

9 лютого. Основу релігії гуманности складають шість чеснот', мислення, позбавлене забобонів, любов до людей, сумирність, толерантність, благодійність, побожність. Релігія Будди встановлює шість досконалостей: милосердя, моральність, знання, активність, терпіння та любов.

Віруючому його справа здається справою Бога, справа супротивника — справою диявола: невже ж за цих обставин віра в чорта не є шкідливою?

Релігійно-моральне переконання є в людині не якоюсь якістю, якою вона відзначається в той чи інший час, від якої вона іноді може відмовитися, а становить іманентну її духові субстанцію її мислення та дії (Адольф Дістервеґ)4.

Шталь5: "Для одиничної душі ніщо не є фундаментальним, окрім лишень граничної тліючої іскри віри, яку

4Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістервеґ -  (1790-1866)  -німецький педагог.

5Фрідріх Юліус Шталь (1802-1861) — німецький філософ права й політик.

ФІЛОСОФСЬКИЙ ЩОДЕННИК___________________697

розуміє тільки Бог, і котру де молена сформулювати".

12 лютого. Чому дух не здатея уявити собі походження матерії з нічого та її перетворення на ніщо? Вічність матерії, нескінченність простору Іа часу — це необхідні уявлення або думки, але не досвіди.

Вільність

21 лютого. Одним з найважчих питань філософії, безперечно, є питання про вільність людини. Те, що воля є вільно природженою здатністю, що в людській душі існують лише набуті особливі вольові оили, вольові вияви, volitiones, які дані лише через схильності та потреби душі та ними вмоти-вововані, та які тільки в останніх із двох можуть зародитися й розвинутися — це для сучасної філософії — вирішена справа. Якщо ж, виходячи з цього погляду, розглядати психічну вільність як незалежність від зовнішнього тиску, оскільки діяльність людини має обумовлюватися схильностями та внутрішніми пориваннями, які, будучи справді обґрунтовані та злиті воєдино, все ж мусять бути сильнішими, ніж зовнішнє примусове враження, то зовсім не зрозуміло, як можлива моральна вільність чи вільний вибір. Bo вільний вибір для новітньої філософії - це не що інше, як боротьба у свідомості двох або більше схильностей та прагнень, а успіх у цій боротьбі випаде на сторону сильнішого з них, так що людина в цей момент просто не здатна зробити іншого вибору. Це, звичайно, означає те, що про вільний вибір не може бути більше мови, що все при цьому необхідно визначено якоюсь домінуючою схильністю. Одначе я думаю, що моральна вільність може бути врятованою лише тоді, коли ми беремо до уваги мегу як моральний мотив; адже при цьому першопричина дії має передувати самим вчинкам і в цьому відношенні суто теоретично їх обґрунтовувати та визначати. Згідно зі своею характерною особливістю, мета знімає наполегливий вплив прямо протилежно спрямованих поривань та нахилів, тобто немовби на задньому тлі наявні первісні причини. Дія, яка визначає боротьбу схильностей не між собою, а з усвідомленою метою, є тим, чим обумовлюється моральна вільність. Мету дано нам разом з поняттям; вона не є тільки свідомістю наших прагнень, вона закорінюється в об'єктивному, тобто в усвідомленні та знанні дійсности; прагнення та нахили самі стосовно осмилення є об'єктом. Людина вільна лише тому, що вона у своїх поняттях знає про можливість, що є для неї невизначеною і нездійсненно відкритою. З огляду на поняття, що ні в якому разі не є лише накопиченням та синтезом уявлень, людина залишається вільною щодо своєї психічної

698___________________________ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

суті рівно настільки, як і стосовно вишні яку вона робить плодовитішою та досконалішою завдяки своїм знанням. Поняття знову ж таки не є суто психічним образом, воно має об'єктивну основу безвідносно до суб'єктивних означень.

Одначе це ж можна сказати про мету та моральну вільність. Ця вільність, як це само собою зрозуміло, не є природженою здатністю, не є абсолютною владою — починати з нічого - absolute, indeterminata.

Віра згідно з Ґете

2 березня. Дуже влучно, у прекрасних словах, які Ґете вкладає в уста свого Фауста, що відповідає Ґретхен на питання про те, чи він вірить у Бога, висловлює поет сутність нашої віри.

"Хто ж сказати б смів:

Я вірю в Бога!

Спитай попів, спитай мудрців,

їх відповідь буде мов насміх з того,

Хто їх питав о те...

Хто сміє Го звати?

І хто признати:

Я вірю в Нього!

Хто, у кого чуття в серці скажеться,

Устами поважиться

Сказати: Я не вірю в Нього!

Всеобіймаючий,

Ввесь світ тримаючий,

Чи ж не обняв Він, не держить

Тебе, мене, себе самого?

Чи ж небо там над нами не движить?

Земля під нами твердо не лежить?

Чи ж вічні зорі з неба того

Не шлють нам світлий свій привіт?...

Чувство - се все;

А назва - звук і дим,

Що жар небесний закриває.6

Доцільність

Шопенгауер наводить вислів китайського мудреця Чу-фу-дзе. У нього спитали про серце Неба, чи можливо його пізнати. На це він відповів: "Не можна сказати, що дух природи позбавлений розуму, але він зовсім не подібний до людського мислення. Якби у Неба (Тен) не було цілеспрямованого духу, то могло б

6Й. В. Ґете. Фауст// Іван Франко. Поетичні переклади. Твори в двадцяти томах. K, 1955. т. XV., с. 424-425.

ФІЛОСОФСЬКИЙ ЩОДЕННИК___________________699

статися, що корова народила б коня, а персикове дерево мало

б ознаки груші". Жодного переконливішого арґументу ще й

тепер не можна протиставити грубому матеріалізмові. (Див.

Артур Шопенгауер, Адольф Корніл)7.         '

Віршований розмір (Metrum)

7 березня. Грецький віршований розмір визначається відповідно до категорії часу. У новіших римах одна і та ж категорія з'являється двічі, причому у ній повторюються ті ж самі склади — як довгі, так і короткі. То ж чи не має ця категорія відношення до форм нашого мислення?

Поняття та нескінченне

Поняття - то міцна основа, яка започатковує й творить дух. Те, що знаходиться під або поряд з цією основою, є нескінченним багатством або незмірною безоднею буття, яке ширяє сюди й туди, розливається, діє на нашу індивідуальність у різноманітний спосіб і пробуджує в ній почуття нескінченности, безмежности сущого. Якби почуття не-скінченности було суто пасивне, воно повинно було б тільки засвідчити нашу всебічну залежність і випадало б зовсім за межі поняття; диявольське твердження, що розум зовсім атеїстичний, мало б повне право на існування. Тільки релігія залежности, релігія страху була б можливою і суто людською. Тим часом, на щастя, це не так; розум також має певну релігію. Поняття також несе в собі знання нескінченного: 1. Відповідно до свого вихідного пункту, який міститься в самосвідомості, що прагне до нескінченности і завжди залишається собою. 2. Згідно зі своїм кінцевим пунктом, котрий досягається, тільки-но поняття схоплює в собі загальний закон, розум буття знімає матеріальність та зовнішні ознаки речей: адже в обох відношеннях нам відкривається свідомість якогось вищого духовного буття, яка в жодний спосіб у нас не проникає і нас не руйнує як те, що усвідомлене в почутті, але виявляється логічно, розумно скеровуючою і впорядковуючою. Саме тому, що поняття визначається або відноситься у визначаючий або впорядковуючий спосіб до буття, воно від Бога має силу дати абсолютне (чисте) знання. Це знання, яке згідно з вищезгаданим, у природі самосвідомости дається безпосередньо суб'єктивно, а в природі поняття — об'єктивно, підносить-

7Adolph Cornill, Arthur Schopenhauer als bbergangsformation von einer idealistischen in eine realistische Weltanschauung, Heidelberg 1856, 96-97. Корніл цитує з: Arthur Schopenhauer, Uber den Willen in der Natur: zweite, verbesserte und vermehrte Auflage, Frankfurt am Main, 1854, 125.

700

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

ся до опосередкованого пізнання через закон причинности.

Релігійний досвід

27 квітня. Коли не раз стверджують, що релігію треба шукати в елементах почуття, то на це слід відповісти, що намагання вивести справжній зміст релігійного досвіду тільки з розчленування релігійного почуття, було б такою ж марною справою, як і спроба із психологічного аналізу відчуттів червоного або блакитного розвинути теорію барв. Релігійна ідея, як і будь-яка інша, спирається на досвід, а саме — на загальнолюдський досвід; вона виникає та розвивається із загальнодуховних та загальнокосмічних моментів; кожен пункт світу (Діяння Апостолів 14, 17, Послання An. Павла 1, 18, cb. Євангелія від Матея 6, 26) та духу (Діяння Апостолів 17, 26, Послання An. Павла 2, 14) у свій спосіб сприяє утворенню цієї ідеї. Джерело нескінченної ідеї саме є нескінченне. Звідси зрозуміло, що ця ідея повинна мати виняткову життєвість та енерґію, як і те, що суб'єктивні моменти в ній, тобто не обґрунтовані в загальнолюдський спосіб, не так легко знімаються, як це правильно, наприклад, щодо ідей, які, оскільки вони схоплюють тільки одиничне і, отже, завжди формуються в одному й тому ж напрямку, точно та певно обмежені своїми моментами.

Час

"Уся дійсність буття ґрунтується на виразному діалектичному запереченні поняття часу. Неминуча влада долання часу, противага до виснажливої влади його плину міститься в усіх дійсних речах — в духовних і тілесних, у живих та, здається, й мертвих. Одначе в усьому кінечному ця влада після кожної миттєвої перемоги знову й знову долається тільки владою часового плину, що неначебто перебуває з нею в постійній боротьбі. Так що влада часу, зрештою, залишає підкореними йому переможницю і все природне, але безперервне відновлення боротьби показує на наявність вищої влади над обома, завдяки якій забезпечується перемога буття над небуттям, життя над смертю". Філософ, догматика X. Г. Вайсе8.

Природженість ідеї Бога

Якби ідея Бога була природжена людському духові, тоді б для нього були природжені також і ідеї Провидіння, створення світу, страшного суду, майбутнього життя, - одне слово — весь світогляд. Ця ідея самотньо не протистоїть іншій нашій

8Christian Hermann Weisse, Philosophische Dogmatik oder Philosophie des Christenthums, Bd. 1, Leipzig,  1855, 590.

ФІЛОСОФСЬКИЙ ЩОДЕННИК___________________Ш

ідеї, а збігається з нею, частково як зумовлююча, частково як обумовлена, її природженість означала б приблизно те саме, що одна частина нашого розуму була б незалежною по відношенню до всього розуму в цілому, що ця єдина частина розуму залишалась би осторонь від розвитку й формування всього розуму. Через цю нерозривність ідеї Бога з усіма іншими ідеями Декарт виводить ідею світу з ідеї Бога. Внаслідок останньої суперечности Спгноза стверджував, що частина розуму, де міститься ідея Бога, і є, власне, всім розумом, або що крім цієї ідеї жодної іншої в розумі більше немає. Декарт скоротив світ до протяжности, яка ні про що не говорить; Спгноза в дещо послідовніший спосіб зовсім заперечив ідею світу.

Різновиди істини

1 липня. Матеріальна істина є тому, що судження ґрунтується на репрезентативному спогляданні. Логічна істина наявна тоді, на мій погляд, коли одне судження має в основі інше судження, а отже, є по суті силогістичним. А якщо обґрунтовуюче судження матеріально істинне, то при цьому логічна істина збігається з матеріальною. Чи є потреба вважати цю різницю суттєвою? Далі, розрізняється істина транс-цендентальна і металогічна, оскільки перша засновується на апріорних формах чуттєвости, остання — на формальних законах мислення; такими ж є і самі закони мислення, наприклад: суб'єкт дорівнює сумі його предикацій (закон тотожности).

Причина

8 липня. Причина - єдиний предмет пізнання; закон достатньої підстави є єдиний закон пізнання. То ж чи не є це тотожністю мислення та буття?

Необхідний зв'язок судження

9 липня. Чи є тотожним необхідний зв'язок судження зі змістовим буттям предиката в суб'єкті? Далі, якщо судження має бути логічно необхідним, то чи достатньо, щоб його предикат експлгцитно містив те, що імпліцит-ho приховане в суб'єкті? Я не погоджуюся з цим вченням, яке все ж таки веде до того, щоб припустити ідентифікацію закону тотожности і закону достатньої підстави. 1. Поняття — це не закритий у собі організм, який зміг би всі свої складові частини розвинути лише з самого себе. Навпаки, воно росте і дозріває як будь-який інший організм під впливом зовнішніх сил, приймаючи їх у своє нутро, перетворюючи на свою кров. 2. Предикат -не позбавлена самодостатности річ, яка повинна була б набути свого існування в інших і до того ж тільки в цьому

45 0-68

702____________________________ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

Тнтттому. Він ВГР ж таки є і чимсь для себе, і tomv право співвідносити предикат із суб'єктом закладено в обох частинах або обома сторонами судження. 3. Якщо предикат імпліцитпо міститься в суб'єкті, то цим у жодному разі не вичерпується його логічна вартість, адже він може опинитися там за психічною асоціацією, тобто випадково; логічна необхідність його зв'язку з суб'єктом виявляється тоді, коли при цьому усвідомлюється його значення для самого суб'єкта і його місце серед інших предикатів цього суб'єкта. Цим цілком достатньо показується, з одного боку, різниця між, необхідним зв'язком і змістовим буттям предиката в суб'єкті, з другого боку — між, законом тотожности та законом достатньої підстави. Необхідний зв'язок є завжди змістовим буттям. Будь-яке протилежне твердження не мало б сенсу, не кажучи про те, що змістове буття, якщо воно і безпосереднє, може існувати імпліцитно. Все ж таки, не зважаючи на це, якщо йдеться про логічну досконалість поняття, воно опосередковане, повинно бути зумовлене мисленням та думками, є все ж таки мисленням, ворожим будь-якій посередності. В подібний спосіб те, що опосередковане законом достатньої підстави, є достатнім для закону тотожности, а не навпаки. Коли я з положення про те, що у трикутнику сума кутів дорівнює двом прямим кутам, роблю правильний висновок, що кожен кут у ньому не може бути прямим, то чи цей висновок містився імпліцитно у цьому положенні, якщо він аналітичне незаперечний? А висновок про те, що в трикутнику з одним прямим кутом два інші кути дорівнюють прямому? Я так не вважаю. В основному положенні я визначаю всю величину кутів у трикутнику; перший висновок приблизно подає величину кожного кута, другий — точніше визначає величину двох непрямих кутів у прямокутному трикутнику. Лише правило, лише закон я переношу з основного положення до висновків, а не ознаки. Логічне змістове буття - не що інше, як єдність правила чи закону в середині множинности. Якщо річ зазнає зміни, яка повинна бути включеною в її поняття як ознака, то попереднє поняття залишається незмінним доти, поки ця зміна, яка спочатку тільки приблизно усвідомлюється, надається до визначення на основі закладеного в понятті закону, тобто нова ознака не є жодною ознакою, якщо вона не підпадає під певний закон. Якщо нову ознаку неможливо пояснити за певними законами, то виникає питання про причину зміни в речі, тобто відповідно до закону достатньої підстави з самого поняття починається трансформація й перебудова для того, щоб нова ознака змогла обійняти своє місце в понятті.

ФІЛОСОФСЬКИЙ ЩОДЕННИК___________________703

Поняття та чаг

23 липня. Оскільки кожне поняття — стан душі, то поняття в душі як її стани йдуть одне за одним або в часовій послідовності. Одначе це відношення важливе не для поняття, а для суб'єкта; бо психічна хронологічна послідовність не є логічною необхідністю. Якщо я кажу: всі люди - смертні, отже і Кай також смертний, то тут наступним є його [суб'єкта] логічний висновок як стан душі. Якщо я скажу навпаки: KaU — смертний, адже такими є всі люди, то тут наступним є основний засновок як стан душі. Тим часом логічна необхідність в обох випадках є однією й тією ж. Тому цілком правильно назвав Аргстотелъ необхідність вічністю, адже в ній часова долається форма. Без цього подолання часової форми у мисленні ми ніколи не змогли б вийти поза межі асоціацій пом'яти, яким найбільшою мірою властива часова форма. Часова форма є в мисленні лише рядопокладеним, супроводжуючим відношенням, образом або схемою. Те, що є необхідним, вважається необхідним в усі часи. Логічний висновок, що є істинним тільки тепер, не містить необхідности. Я усвідомлюю необхідність тільки в цей момент часу, висновок з цього - у той другий момент, інший висновок у наступний момент і т. д. Складність позачасового мислення полягає саме в тому, що часова форма має супроводжувати будь-яке мислення. Звідси виникає враження, що логічний висновок є певною часовою послідовністю, не зважаючи на те, що при цьому відсутнє будь-яке уявлення про те, що таке об'єктивна, як і те, що таке попередня, суб'єктивна складність.

Ідеальне в прекрасному

9 липня. Чому докладна карта країни - ще не ландшафт? Чому портрет — то ще не детальне, заглиблене в усі подробиці відображення особи? Карті не вистачає єдно-сти, яка є абсолютно ідеальною, портретові — множиннос-ти, що є абсолютно реальною, тобто байдужою для ідеї.

Закон достатньої підстави

До чого або для чого достатня? Можливо, для висловлення тези? Але підстава є до того ж душевним станом промовця, наприклад, — воління, почування, бажання, небажання, потреби і т. п. Підставою ми вважаємо те, що є достатнім для істинности мислення чи думки, що, отже, тільки обумовлює і обґрунтовує об'єктивний зв'язок між поняттям та його ознаками, між суб'єктом і предикатом судження.

Силогізм

Тут слід мати на увазі, що силогізм це судження, безпо-

45-0 68

704          ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

ссрсдпість лкого зіімасті.ся, p ягому тіпькм й ся, що в судженні обґрунтовується зв'язок суб'єкта й предиката, в понятті - зв'язок ознак. Лише цим вищим становленням свідомости, а не специфічною формою мислення, є силогізм. Поет обґрунтовує своє судження не суто логічно, тому він уникає силогізму; а філософ — суто логічно, тобто з допомогою силогізму. Мотивування поета — багатші, обґрунтування філософа — чіткіші. Можна було б сказати так: силогізм не давав би ніякого нового пізнання, якби не було вищого усвідомлення цього самого змісту якимось новим пізнанням як щодо себе самого, так і стосовно розкриття суміжних понять. Одначе цілком нове пізнання силогізм дає завдяки тому, що він уникає суб'єктивного або випадкового чи психічного обґрунтування і схиляється лише до об'єктивного, загального та необхідного. Тому силогізм є органом, науки. Кожне поняття, кожне судження дістає своє наукове обґрунтування лише в силогізмі.

Діалектика

31 липня, її необхідність зумовлюється: 1. Невідповідністю між уявленням та поняттям. 2. Природою досвіду. Адже він — не просто бачення або слухання, а радше опосередковане мисленням джерело пізнання. Аби сформувати думку, треба зібрати і врахувати дещо розрізнені, певним способом безпосередньо не пов'язані досвіди, зв'язок яких у мисленні не має для себе жодного аналогу в наявній дійсності. 3. Зі швидкістю, яка нами ледве усвідомлюється, ми багаторазово стверджуємо і заперечуємо одну й ту ж думку, переміщуємо її з одного простору мислення в інший, з цього в інше коло уявлень, у різний спосіб синтезуючи її, розчленовуючи тощо.

Мислення прагне до цілісности. В досвіді це ніколи не дається нам у готовому вигляді: до того ж мислення порівнює не самі досвіди, а одне знання з іншим, а саме -педагогічна, як було у Сократа, й історично, як це помітно на прикладах епох, коли, що дуже важливо, з позірної плутанини думок постає їх більша ясність. 4. Виходячи з цього, Платон визначив діалектику як перехід від явища до ідеї, де спочатку виникає усвідомлення Цілого, повноти буття, як перехід від видимого до невидимого. Якби насправді наше мислення було б не чим іншим, як відображенням позірної дійсности, то воно зовсім було б неспроможним вийти за межі явища. 5. Немає великої розбіж-ности з Платоном у Арістотеля, коли він обмежує діалектику сферою імовірного, сумнівного, сферою, де достатня підстава для висновку зникає. Адже й для Платона світ

ФІЛОСОФСЬКИЙ ЩОДЕННИК___________________705

явища не є ніякою абсолютною підставою для істинности Ідеї. Значно важливіша Іа різниця, щи Арісшіель вважаь за можливе обґрунтувати ідею за допомогою завершеної форми. 6. Порівняй метод математика, коли він розглядає багато можливостей, поступово відкидаючи деякі з них, щоб ту, яка залишається, визнати необхідною; або метод для доведення буття Божого, де має перевагу непрямий доказ. 7. Оскільки наші уявлення — завжди кінцевого походження, то нескінченне, що мається на увазі в цих уявленнях, можна визначити лише діалектична. 8. Принципи як принципи припускають лише непряме обґрунтування -вони не мають основного засновку. 9. В системі, де Ціле Гарантує окремішнє, метод є діалектичним. 10. Можна було б вважати, що логічний висновок рухається зверху донизу, діалектичний навпаки — знизу догори, де, звичайно ж, відсутнє будь-яке споглядання.

Уявлення

Річ уявляється внутрішньо, так, начебто вона була присутньою в нашому спогляданні, її образ міститься в глибині душі, образ, який завдяки фантазії так ясно й безпосередньо постає перед нашою свідомістю, якби перед нашими очима була сама річ. Уявляти означає відчувати, внутрішньо бачити. В уявленні зовнішня подія віддзеркалюється чисто й безпосередньо, в усій своїй природності, з усіма випадковими, головними й другорядними рисами. Лише мислення долає цю природність, безпосередність та випадковість, оскільки воно питає про причину усвідомленого в уявленні явища, оскільки воно завдяки цьому за межами явища знову проникає в його основу. Мислення не є образом, радше значенням внутрішнього образу на момент його діяльности, його руху. Мислення відтворює образ згідно з якоюсь основоположною ідеєю. Так ми, наприклад, відтворюємо світ згідно з певною поширеною ідеєю, бо вона всупереч уявленню не може відтворювати тільки необґрунтований феномен, здатність повинна бути лише повтореною, а не виведеною..

Індивідуальна думка

Відомо, що в індивіді всі ознаки мають загальну природу; те, що визначає індивід, є безпосередністю привнесених у нас ознак та спосіб їх поєднання. В той час, як деякі ознаки певного індивіда ми цілком свідомо відтворюємо в своїй уяві, інші ознаки та їх комбінації постають перед нашою свідомістю несподівано й мимоволі. Отже, ми маємо річ не лише уявну, але й дану. Якщо сила нашої уяви достатньо потужна, щоб крім ознак та способів їх комбінації, які на-

706

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

перед визначені й розтлумачені мисленням, змогти відзначили її інші ознаки й способи їх поєднання, що, так би мовити, знаходяться поза межами мислення, то наше поняття стає індивідуальним, як це трапляється у поета.

"Фауст"

8 серпня, Я розумію "Фауста", як звернення поета до нашого покоління. Фауст — людина з добрим серцем, обдарована винятковим розумом, сповнена шляхетних поривань, але позбавлена віри - втілює в собі образ сучасного людства. Ця людина, через невіру залишається невдоволеною своєю істиною, опиняється в полоні сумнівів та невігластва, позбавлена як правдивої вчености, так і справжнього щастя. Вона розуміє щастя віри й любови, але почуття віри зворушує її серце лише на мить, як солодкий спогад про минулу юність. Кохання її лише занапащує невинну душу, що відповіла на нього своїм чистим почуттям. Усе отруєне невірою й пов'язаною з ним бездушністю. Ніщо не задовольняє. Ніщо не заспокоює. Все набридає невгамовному серцю. Лише рух, лише непостійність та боротьбу бачимо ми перед собою й жодного пункту опертя. Чи ж наше покоління позбавлене такого пункту опертя?

Всесвіт прекрасний як у перший день творення;

а людина, цей Бог на Землі? Вона просто смішна. Головною причиною її нещасть, що принаймні стосується нашого покоління, є гонитва за неосяжним, прагнення пізнання, яке перевищує наші сили, потяг до дерева пізнання, яке, одначе, не є деревом життя, отже, — надмірний інтелектуальний розвиток, що стоїть на шляху безпосередности віри, кохання і суто людської насолоди життям в її повному здійсненні. Одначе злий дух є тим, що завжди прагне лиха, і завжи породжує тільки добро. Це уможливлює враження, що кожне нещастя, кожна непогамована поведінка людини - це явище, яке в жодному разі не віддаляє людину від її одвічного призначення, і яке, мабуть, входить у неї, як засіб виховання та каяття як чистець для егоїзму та різного роду пристрасти.

Пізнання Бога

Якобі9, каже, що Бог, якого ми знали б, був би ідолом, тобто чимось суто зовнішнім і позбавленим життя. Все, що має якусь внутрішню сутність і пов'язану з нею повноту життя, тобто має душу, є неосяжним. Тільки механічне прозоре для нашого інтелекту, те, що поза цим, занурене у темряву. Звідси походять вислови: таємниця життя,

9Фрідріх Генріх Якобі (1743-1819) - нім. письменник і філософ.

ФІЛОСОФСЬКИЙ ЩОДЕННИК      _________707

таємниця духу; ніхто ж не каже: таємниця трикутника,

кила і І. д.

Щастя в історичному огляді

Ми нещасливі, бо надто високо оцінюємо себе; Схід був і залишається таким через те, що недооцінював себе. Тут людина усвідомлює сама себе як якусь нікчемну істоту, яка сумнівається у своїх можливостях до піднесення і вважає своїм обов'язком принижуватися, упокорюватися. Греція, зовсім не знаючи слабких місць людства, гармонійно оберталася в природі, а разом з нею і просто вдоволь-нялася безпосередньо даною від природи довершеністю людини, красою, сміливістю та правильністю дії, — хоч би там як могло не бути із змістом учинків. Оскільки християнський світ виходить із роздвоєности та руйнації, отже, з найбільш згубного стану й натомість підноситься до його умиротворення, тобто до вищої міри щастя, тут набагато гостріше виявлені протилежності щастя й нещастя, висоти й глибини, піднесення й падіння.

Два напрями мислення

15 серпня. Протилежності - сутність та явище, внутрішнє й зовнішнє, енергія й дія, форма та матерія, причина й наслідок і т. п. - засвідчують (адже вони здійснюються в одному й тому ж пункті, в одному й тому ж понятті, в одній і тій же речі), що наше мислення неспроможне подолати явне, видиме і перетворити його на сутність. Якби наше мислення було суто апріорне, то воно знало б тільки сутність, тільки деякі речі, як у Платона: явне було б поглинуте у нашій свідомости сутністю, зовнішнє внутрішнім; ми могли б розглядати кожне явище sub specie aeternitatis. Чи ж це можливо?

Ідея і Кант

23 серпня. Коли Кант відмовляє ідеї в будь-якій реальності, то робить він це тому, що відмовляє досвідові в будь-якій реальності. Адже досвід у кожному разі є лише нашим суб'єктивним явищем. З другого боку, в нього, як і звичайно, найгостріша суперечність полягає в протистоянні між досвідним пізнанням та пізнанням, що ґрунтується на принципах розуму. Так, наприклад, вчення про Бога мусить виходити за межі будь-якого можливого досвіду. Подивись хоча б Полака 28ИІ. Звичайно, це — несилогістич-

10Markus S. Polak, Die Unsterblichkeitsfrage, Amsterdam, 1857, 28.

708

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

но, якщо ми хочемо, виходячи з однієї пізнаної частини світу, зробити апостеріорний висновок про його цілісність; несилогістичним є і те, коли ми від світу підносимось до Бога як його творця; зрештою, тільки тоді несилогістич-ho, коли пізнана частина світу і сам світ є не чим іншим, як якимось феноменом пізнання, нічим реальним: адже з цього феномену пізнання випливає лише сама по собі нереальна ідея, а саме — ідея пізнання, правило пізнання. Такими ж є ідеї світу, божественної Душі; вони є лише регулятивними принципами пізнання, безвідносно до реальности, бо в їх основі лежить позареальний досвід. Що ж до згаданої суперечности між принципами розуму й досвідом, то логічним є, з одного боку, коли для Канта вона (ідея) залишається необґрунтованою в досвіді, з другого боку, коли він сподівається знайти для неї якусь трансцендентну, позадосвідну основу у вільності. Якщо він кінець кінцем на цьому рівні обґрунтував кожну реальність, навіть розпізнав і обґрунтував реальність цього видимого світу, то це означає, що ідея, яка не має повного обґрунтування в досвіді, мусить сама бути визнана останньою підставою досвіду.

Однак висновок про цілісність світу, виходячи з якоїсь пізнаної його частини, в жодному разі не є неправильним ходом думки; бо при цьому береться до уваги тільки закономірність, регулярність, ідея, — все, що не підпадає жодному розрізненню на частину та ціле.