ОРГАНИ МВС УКРАЇНИ

приймають заяви з питань громадянства, перевіряє їх та надсилає Комісії

ведуть   облік   осіб,   які набули  громадянство  та припинили громадянство України

готують подання про втрату особами гро­мадянства України

виконують рішення Президента України з питань громадянства

постановляють    рішення про оформлення набуття громадянства України та видають   відповідні   до­кументи

вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, відповідні документи

Схема 16. Органи та організації, які беруть участь у вирішенні питань громадянства

136

137

3. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи':

приймають заяви разом із необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

готують подання про втрату особами громадянства України та разом із необхідними документами надсилають на розгляд Ко­місії при Президентові України з питань громадянства;

приймають рішення про оформлення набуття громадянства України особами за підставами, передбаченими пунктами 1, 2, 4-10 ст. 6 Закону України «Про громадянство України», а саме:

за народженням;

за територіальним походженням;

внаслідок поновлення у громадянстві;

внаслідок усиновлення;

внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування;

внаслідок установлення над особою, визнаною судом недієздат­ною, опіки;

з огляду на перебування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

внаслідок установлення батьківства;

за іншими підставами, передбаченими міжнародними догово­рами України.

4)         скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття

громадянства України у випадках,

якщо особа набула громадянство України за територіальним походженням чи була поновлена у громадянстві України обманом, унаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальши­вих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за на­явності якого особа не може набути громадянства України;

5)         виконують рішення Президента України з питань грома­

дянства;

1 Згідно з Указом Президента України від 27 березня 2001 р. № 215/2001 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство Украї­ни» функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства покладені на Міністерство внутрішніх справ України.

видають особам, які набули громадянство України, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення гро­мадянина України, проїзні документи дитини, довідки про припи­нення громадянства України;

вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до гро­мадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні до­кументи дитини;

ведуть облік осіб, які набули громадянство України та при­пинили громадянство України.

14 червня 2002 р. згідно з постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни № 844 у складі Міністерства внутрішніх справ України було утворено Державний департамент у справах громадянства, іммі­грації та реєстрації фізичних осіб, який відповідно до покладених на нього завдань вирішує такі питання громадянства:

готує документи з питань набуття/припинення громадянства України на розгляд Комісії при Президентові України з питань гро­мадянства;

забезпечує виконання рішень Президента України з питань громадянства;

приймає у передбачених законом випадках рішення про оформлення набуття громадянства України;

веде облік осіб, які набули/припинили громадянство України;

5)         організовує видання громадянам України паспортних документів.

4. Міністерство  закордонних   справ   України,   дипломатичні

представництва і консульські установи України здійснюють пов­новаження, покладені на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи щодо осіб, які постійно проживають за кордоном.

3. Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина; основні права свободи та обоє 'язки людини і громадянина: поняття, вла­стивості, види.

Ядром, системотвірним елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи та обоє 'язки людини і громадянина.

138

139

У правах, свободах та обов'язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов'язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, а й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи1.

Права людини - це Ті соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задово­лення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Поняття «права людини» складне й багатогранне, це - катего­рія не лише юридична, а й філософська, політична, моральна. Для кращого розуміння сутності цього поняття слід звернути увагу на такі його аспекти:

права з'являються у людини від моменту народження як не­від'ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку і, водночас, як засіб і мета життя, незалежно від того, усвідомлю­ються вони людиною чи ні;

за змістом права людини - це такі її соціальні можливості, які пов'язані з конкретно-історичними умовами; об'єктивно обу­мовлені досягнутим економічним і культурним рівнем життя су­спільства, вони виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині певного стандарту життя, харак­терного для конкретного суспільства. Тому законодавець не може штучно змінювати обсягу прав і свобод: непомірне розширення меж реальних можливостей людини призведе до фіктивного харак­теру прав людини і, навпаки, свавільне обмеження прав призво­дить до дезінтеграції функцій соціальної системи;

права людини - це категорія можливої поведінки людини; їх реалізація залежить від бажання конкретної людини, а держава не може і не повинна примушувати до використання прав. Водночас нормальне функціонування сучасного демократичного суспільства неможливе без використання його членами своїх прав і свобод. Ось чому держава не може обмежуватись юридичною фіксацією прав людини, вона повинна їх забезпечити (гарантувати) не тіль­ки правовими, а й економічними, політичними та культурними засобами;

4)         права людини мають універсальний характер, неподільні,

взаємопов'язані та взаємообумовлені, вони є надбанням кожної

' Див.: Теория права и государства / Под ред. проф. Г. Н. Манова. Учеб-ник для вузов.- М.: Изд-во БЕК, 1996.- С. 233.

140

людини. Британська енциклопедія визначає їх таким чином: «.Пра­ва належать індивідові, оскільки він є людиною. Вони співвідно­сяться з широким континуумом цінностей, що універсальні за своїм характером і в деяких значеннях однаково притаманні всім людським істотам»'.

Поняття «свобода» в його суб'єктивному значенні тотожне по­няттю «суб 'єктивне право», і його застосування пояснюється істо­ричними чинниками. Водночас у юридичній літературі звертається увага на те, що поняття «свобода» більшою мірою пов'язане з ха­рактеристикою таких правочинів особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо). Своєю чергою, поняття «право» передбачає для реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правочинів особи на участь у діяльності певних структур .

Забезпечуючи права і свободи людини держава, своєю чергою, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов'язків.

Обов'язок - це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов'язок характеризується такими рисами:

на відміну від суб'єктивного права, юридичний обов'язок -це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не по­винна обумовлюватися бажанням людини;

обов'язок - це завжди певне обмеження прав людини. Люди­на повинна коритися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям. Необхідність установлення обов'язків прямо передбачається міжнародно-право­вими документами. Так, наприклад, у ч. З ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що право люди­ни на вільне вираження свого погляду пов'язане з певними обме­женнями, які, однак, мають установлюватися законом та бути не­обхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

Трошкин Ю. В. Права человека. Нарушения и защита прав человека и прессьі.- С. 29.

Козлова Е. И., Кутафин О. Е. Конституционное право Российской Фе­дерацій.-С. 196.

141

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здо­ров'я чи моральності населення.

Стаття 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4) допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, але лише таких, що ви­значаються законом, і лише постільки, поскільки це є сумісним із природою зазначених прав, і тільки з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;

3) виконання обов'язку забезпечується спеціальним механіз­мом, який має держава. За невиконання обов'язку держава встанов­лює юридичну відповідальність.

Правовий статус особи визначається всім обсягом прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, які закріплюються різними галузями національного права України. Водночас основи правово­го статусу особи (конституційний статус особи) визначають лише права, свободи та обов'язки людини і громадянина, які отри­мали конституційне закріплення і, завдяки цьому, називаються ос­новними правами, свободами та обов 'язками людини і громадянина.

Основні права і свободи людини і громадянина - це закріп­лені в Конституції України невід 'ємні права і свободи людини і громадянина, що належать 'їм від народження чи завдяки наявнос­ті у них громадянства України, гарантуються Українською дер­жавою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Ці права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:

1)         вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально зна­

чимі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для

держави. Значення основних прав і свобод для людини полягає в

тім, що вони виступають необхідною передумовою її участі у ви­

рішенні питань устрою та управління суспільством, забезпечення

честі й гідності людини тощо.

Для суспільства й держави значимість основних прав і свобод людини і громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпе­чує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;

вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;

їм притаманні особливі юридичні властивості та специфіч­ний механізм реалізації, зокрема:

а)         конституційні (основні) права і свободи становлять ядро

правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних

прав, установлених іншими галузями права, які, з огляду на це,

мають похідне значення стосовно до основних;

б)         закріплюються за кожною людиною і за кожним громадя­

нином;

в)         мають загальний характер, тобто їх об'єм є однаковий для

кожної людини і для кожного громадянина;

г)          основні права і свободи мають особливу юридичну форму

закріплення - вони фіксуються в Конституції України;

д)         специфіка механізму їх реалізації пов'язана з тим, що на

відміну від інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних

правовідносинах, основні права і свободи виступають передумо­

вою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, не­

від'ємного права кожного учасника правовідносин.

Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина становлять певну систему і класифікуються за різними підставами (схема 17):

залежно від суб'єкта їх поділяють на права людини і права громадянина;

за черговістю їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів - на права першого, другого і третього по­коління. Перше покоління включає проголошені буржуазними ре­волюціями (XVII-XVIII ст.) громадянські й політичні права, які отримали назву «негативних», себто таких, що виражають неза­лежність особистості від держави, позначають межі її втручання у сферу свободи індивідуума (право на життя, недоторканність житла, виборче право тощо).

Друге покоління стосується соціальних, економічних і культурних прав, що дістали закріплення в міжнародно-правових документах і конституціях багатьох держав до середини XX ст. Цю групу прав інколи називають «позитивними», оскільки їх реалізація, на відміну від реалізації прав першої групи, вимагає «позитивного втручання» держави, створення відповідних механізмів реалізації (право на пра­цю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту тощо).

До третього покоління відносять солідарні або колективні права, існування яких пов'язане з глобальними проблемами людс­тва та які належать більше націям, народам чи територіальним громадам, ніж окремим індивідуумам (на мир, безпечне довкілля, самовизначення, на місцеве самоврядування тощо). Становлення прав цієї групи почалося після Другої світової війни.

142

143

ОСНОВНІ ПРАВА

І СВОБОДИ ЛЮДИНИ

І ГРОМАДЯНИНА

права людини

права громадянина

першого покоління

другого покоління

третього покоління

природні

похідні від природних

особисті або громадянські

ПОЛІТИЧНІ

за суб'єктом

за черговістю

їх включення

до конституцій

за генезисом

за змістом

підстави класифікації

громадянські права і свободи1; політичні права і свободи; економіч­ні, екологічні, соціальні та культурні права і свободи'.

Особисті права і свободи розглядаються у правовій теорії та практиці як свобода людини приймати рішення незалежно від держави3.

Духовна і фізична свобода людини від державного контролю історично сформувалася раніше від інших прав і свобод, а їхньою особливістю є те, що вони за суттю є природними правами людини і не пов'язані з належністю людини до громадянства України. Більшість із особистих прав і свобод мають абсолютний характер, тобто є не лише невід'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені.

Конституція України закріплює такі особисті права і свободи: право на життя та право на захист свого життя і здоров'я, життя і здоров 'я інших людей від протиправних посягань (ст. 27); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність і право невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, від моменту затримання захища­ти себе особисто і користуватися правовою допомогою захисни­ка, оскаржити затримання в суді (ст. 29); право на недоторкан­ність житла (ст. ЗО); право на таємницю листування, телефон­них розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте життя, право громадян України знайо­митися в органах державної влади, органах місцевого самовряду­вання, установах і організаціях з відомостями про себе, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів сім "і та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкоду-

економічні, екологічні, соціальні й культурні

Схема 17. Класифікація основних прав і свобод людини і громадянина

за генезою - на природні (природжені) та похідні від них;

за видом суб 'єкта - на індивідуальні та колективні;

за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають об­меженню, і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;

за характером утворення на основні та додаткові.

Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм кла­сифікації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст. Зви­чайно за змістом вони поділяються на три групи: особисті або

1 Щодо цієї групи прав у сучасній юридичній літературі є різні погляди. Так, зокрема, А. М. Колодій та А. Ю. Олійник їх іменують як «фізичні права» (див.: Колодій А. М, Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навчальний посібник.- К.: Юрінком Інтер, 2004.- С. 167. А от П. М. Рабинович і М. І. Хавронюк виділяють у системі особистих прав і свобод дві групи: фізичні та особистністі (див.: Рабинович П. М., Хавро­нюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник.- К.: Атіка, 2004.-С. 117-186).

Деякі автори поділяють третю групу ще на дві: соціально-економічні та соціально-культурні права і свободи.- Прим. авт. Див., наприклад: Лисен-ков С. Л. Конституція України: Матеріали до вивчення- К.: Либідь, 1997.-С. 55.

3 Див., наприклад: Комментарий к Конституции Российской Федера-ции.-С. 67.

144

145

вання матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, збері­ганням, використанням та поширенням такої недостовірної ін­формації (ст. 32); свободу пересування, право вільного вибору міс­ця проживання та право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); пра­во на охорону здоров 'я, медичну допомогу та медичне страхуван­ня (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров 'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50); право на вільне (за взаємною згодою жінки і чоловіка) укладання шлюбу,  охорона сім "і,  дитинства, материнства і батьківства (ст. 51); право на судовий захист, право на оскарження в суді рі­шень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, посадових і службових осіб, право після ви­користання всіх національних засобів правового захисту зверта­тися до міжнародних органів і установ, членом або учасником яких є Україна, право будь-якими не забороненими законом засо­бами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); право на відшкодування матеріальної та мо­ральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи безді­яльністю органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право знати свої права і обов'язки (ст. 57); право на звільнення від відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (заборона зворотної сили закону) (ст. 58); право на правову допомогу (ст. 59); право  не виконувати явно злочинні розпорядження  чи  накази (ст. 60); заборона повторного притягнення до юридичної відпові­дальності (ст. 61); право на презумпцію невинності та на відшко­дування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62); право на звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім "і чи близьких родичів, коло яких визначається законом (гарантія про­ти самообвинувачення) та право на захисту суді (ст. 63) .

Політичні права і свободи пов'язані з участю в суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування. їхньою важливою особливістю є

' Деякі конституційні особисті права і свободи людини і громадянина в юридичній літературі відносять до гарантій прав і свобод (Див., наприклад: Лисенков С. Л. Конституція України: Матеріали до вивчення,- С. 56).

146

те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи полі­тичні права, громадяни України, асоційовані як Український народ -носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, беруть участь у здійсненні влади. Конституція України передбачає такі політичні права і свободи: право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, збе­рігати, використовувати і поіиирювати інформацію (ст. 34); право на свободу об 'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст. 36); право брати участь в управ­лінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референ­думах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування - виборче право (ст. 38); право рівного доступу до державної служби, а також: служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38); право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39); право петицій, тобто право направ­ляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самовря­дування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Політичні права і свободи, як і особисті, інколи називають не­гативними, маючи на увазі те, що держава не зобов'язана вживати якихось позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утриматися від зазіхань на права і свободи, які входять до цих двох груп, тобто вони розглядаються як свобода людини від держави, право люди­ни на невтручання держави.

На відміну від особистих і політичних прав і свобод економіч­ні, соціальні та культурні права і свободи є позитивними - їх за­безпечення вимагає від держави певних дій.

Економічні, екологічні, соціальні, культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадянина, во­ни пов'язані з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні потреби людини тощо. Економічні права за­безпечують людині можливість вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка складає основу існування та розвитку суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя й соціальну захищеність, а культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічно­му, соціальному і культурному прогресі суспільства.

Конституція України фіксує такі економічні, соціальні, культур­ні права і свободи: право власності і право громадян України корис­туватися об'єктами права державної та комунальної власності

147

(ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на захист від незаконного звіль­нення та на своєчасне одержання винагороди за працю (ст. 43); пра­во тих, хто працює, на страйк (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45); право громадян України на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рі­вень (ст. 48); право на освіту, право громадян України безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах і право громадян України, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови (ст. 53); право громадян України на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності та на захист інтелектуальної власності (ст. 54).

Зміст кожного з цих основних прав і свобод розкривається у відповідних статтях Конституції України та деталізується в чин­ному законодавстві України.

Останнім часом у юридичній літературі дедалі більшого поши­рення набуває поділ прав і свобод людини і громадянина залежно від черговості їх включення до конституцій та міжнародно-пра­вових документів на такі три групи:

1. Права першого покоління - громадянські й політичні пра­ва, проголошені демократичними революціями XVII-XVIII ст. Ця група прав і свобод визначає вільний розвиток особи та можливос­ті громадян брати участь в управлінні державними і суспільними справами, забезпечує особі незалежність і недоторканність, інди­відуальну автономію та особисту свободу, захищає особу від будь-яких втручань та обмежень, що можуть порушити свободу. Реалі­зація цих прав не може залежати від рівня соціально-економічного розвитку країни та матеріальних ресурсів держави.

Права другого покоління - економічні, соціальні, культурні права і свободи. В їх основу покладено соціалістичні концепції, які виникли після Першої світової війни і вперше отримали закріплен­ня в «радянських» конституціях, Конституції Німеччини 1919 p., Статуті ООН (1945 р.) та в Загальній декларації прав людини (1948 p.), де було зафіксовано найважливіші з цих прав і свобод. Реалізація прав і свобод цієї групи пов'язана з рівнем економічного розвитку та наявністю відповідних матеріальних ресурсів.

Права третього покоління {колективні або солідарні права) були проголошені після другої світової війни і являють собою права особи, які не пов'язані з її особовим статусом, а продиктова-

148

ні її належністю до якої-небудь спільноти, де правам особи відве­дено провідне місце1. Тобто, на відміну від прав і свобод першого і другого поколінь, які належать кожному індивідові, права третьої групи є одночасно правами людини і народів (право на мир, на якісну та безпечну продукцію, на безпечне довкілля тощо)2.

Основні обов'язки людини і громадянина - це закріплені в Конституції України вимоги, які пред'являються кожній людині та громадянинові, аби він діяв певним., чітко визначеним консти­туційною нормою чином (або утримувався від вчинення відповід­них дій) для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян; недотримання ж цих вимог тягне за собою юридичну відповідальність. Основні обов'язки є складовою части­ною правового статусу особи і забезпечують нормальне функціо­нування держави та життєдіяльність суспільства.

ОСНОВНІ ОБОВ'ЯЗКИ

ГРОМАДЯН

УКРАЇНИ

ОСНОВНІ ОБОВ'ЯЗКИ

людини

І ГРОМАДЯНИНА

Конституція України до основних обов'язків відносить (схема 18): обов 'язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній

захищати Вітчизну,

незалежність

і територіальну цілісність

України, шанувати її державні

символи (ст. 65)

не заподіювати шкоди природі,

культурній спадщині,

відшкодовувати завдані ним

збитки (ст. 66)

щорічно подавати

до податкових інспекцій за

місцем проживання декларації

про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст. 67)

сплачувати податки і збори (ст. 67)

неухильно додержуватися

Конституції України та законів

України, не посягати на права

і свободи, честь і гідність інших

людей (ст. 68)

Схема 18. Основні обов'язки людини і громадянина

' Див.: Словарь терминов по теории государства и права / Под ред. проф. Н. И. Панова.- X., 1997.- С. 106.

Див., наприклад: Сравнительное конституционное право.- М.: Ману­скрипт, 1996.-С. 262.

149

спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66), сплачувати податки і збори (ст. 67), неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст, 68).

Крім того, Конституція України передбачає певні обов'язки, суб'єктами яких виступають лише громадяни України - захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст. 65); щорічно подавати до по­даткових інспекцій за місцем проживання декларації про свій май­новий стан та доходи за минулий рік (ст. 67).

Невиконання або неналежне виконання основних обов'язків тягне за собою юридичну відповідальність, вид і міра якої визна­чається відповідними законами України.

4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина

Поняття гарантій прав і свобод людини і громадянина, націо­нальні механізми захисту прав і свобод людини і громадянина; ви­ди гарантій прав і свобод людини і громадянина, юридичні гаран­тії прав і свобод людини і громадянина; міжнародно-правовий ме­ханізм захисту прав і свобод людини і громадянина.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кож­ною людиною і громадянином.

Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конс­титуційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і гро­мадянина закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпо­середньо в статтях Конституції, так і в чинному законодавстві.

Суб'єктом, на якого покладаються обов'язки щодо гарантуван­ня прав і свобод людини і громадянина, є держава. Роль держави як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина випли­ває зі змісту статей 3, 22, 42, 49, 51, 53 та інших статей Конституції України, і ця функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади.

Особливе місце в цій системі посідає Президент України -

гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України). Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України).

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на те­риторії України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійс­нює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Зо­крема, Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради Ук­раїни з прав людини» від 23 грудня 1997 р. визначає метою парла­ментського контролю, що його здійснює Уповноважений:

захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними дого­ворами України;

додержання та повагу до прав і свобод людини і громадяни­на органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими і службовими особами;

запобігання порушенням прав і свобод людини і громадяни­на або сприяння їх поновленню;

сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність із Конституцією України, міжнародними нормами у цій галузі;

поліпшення і подальший розвиток міжнародної співпраці в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реаліза­ції людиною своїх прав і свобод;

сприяння правовій інформованості населення та захист кон­фіденційної інформації про особу.

Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами міс­цевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їхні­ми посадовими і службовими особами, які порушували своїми дія­ми (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод лю­дини і громадянина.

150

151

У разі необхідності Уповноважений може представити Верхов­ній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина.

Важливу роль у гарантуванні прав і свобод людини і громадя­нина в правовій державі відіграють суди. Правова держава - це держава, влада якої має певні межі, встановлені конституцією, і са­ме суд виступає важливою гарантією дотримання цих меж1. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. При цьому судовий захист прав і свобод люди­ни і громадянина здійснюють як суди загальної юрисдикції, так і Конституційний Суд України. Зокрема, Закон України «Про Конс­титуційний Суд України» (ст. 43) передбачає, що суб'єктами права на конституційне звернення з питань подання висновків Конститу­ційним Судом України у справах щодо офіційного тлумачення Кон­ституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Конституційне звернення - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необ­хідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Водночас функції щодо створення належних умов для реаліза­ції прав, свобод і обов'язків виконують не лише органи державної влади. Відповідну роль відіграють також органи місцевого само­врядування, об 'єднання громадян.

* * *

В юридичній літературі розрізняють соціально-економічні, по­літичні та юридичні гарантії .

Соціально-економічні гарантії передбачають наявність відповід­ного середовища і матеріальної основи, які забезпечили б реаліза­цію прав, свобод і обов'язків, наприклад, соціальної стабільності, динамічної економіки, відповідних виробничих потужностей, на­лежної інфраструктури.

Під політичними гарантіями розуміють: відповідним чином орі­єнтовану політику держави, її спрямованість на формування умов із забезпечення належного рівня життя людини; стабільність

1          Збзеев Б. С. Правовое государство, Конституционньїй суд.- М: Закон и

право, 1996.-С. 96.

2          Див., наприклад: Козлова Е. И., Кутафин О. Е. Конституционное право

Российской Федерации.- С. 191.

152

політичних структур; належний рівень політичної культури в су­спільстві.

Юридичні (спеціальні) гарантії охоплюють усі правові засоби, які забезпечують реалізацію прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. При цьому, крім внутрішньодержавних, Конститу­ція України передбачає також {міжнародно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина. Так, відповідно до ч. 4 ст. 55 Конс­титуції кожен має право після використання всіх національних за­собів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і сво­бод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповід­них органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. З цього конституційного положення випливає, що право звертатися зі скаргою до міжнародних організацій обумовлено на­явністю відповідних міжнародних договорів України і може бути використане лише після того, як буде вичерпано всі національні засоби правового захисту.

* * *

Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і сво­бод людини охоплює міжнародні організації та установи, що без­посередньо розглядають питання, пов'язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:

Центр з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН.

Комісію з прав людини ООН.

Спеціальні органи ООН - Комітет із прав людини (міжнарод­ний пакт про громадянські і політичні права), Комітет з економіч­них, соціальних та культурних прав (Міжнародний пакт про еко­номічні, соціальні та культурні права), Комітет з прав дитини (Конвенція про права дитини), Комітет із ліквідації расової дис­кримінації (Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримі­нації), Комітет проти застосування катувань (Конвенція проти ка­тувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гід­ність видів поводження і покарання).

Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (з прав людини). За розпорядженням Верховного комісара ООН з прав людини встановлено «лінію прямого зв 'язку з питань прав людини» - постійно діючу лінію факсимільного зв'язку, яка дозволяє Центру з прав людини ООН контролювати надзвичайні ситуації в галузі порушень прав людини. Лінія прямого зв'язку доступна для жертв порушень прав людини, для їхніх родичів і не­урядових організацій.

153

Номер факсу лінії прямого зе язку (HUMAN RIGHTS FAX LINE) у Женеві, Швейцарія:

(41) (22) 917-0092.

5. Європейський суд із прав людини. У громадян України мож­ливість звертатися до Європейського суду з'явилася після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997 р. Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Відповідно до Конвенції Європейсь­кий суд працює на постійній основі та складається з 40 суддів (по одному від кожної держави - члена Ради Європи). Стосовно заяв про порушення прав і свобод з боку держави, що надходять від громадян України, Європейський суд:

може прийняти справу до розгляду тільки після того, як було використано всі національні засоби захисту аж до звернення до Вер­ховного Суду України і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення відповідною національною установою України;

не розглядає заяв, які надійшли до Суду ще до того, як Україна стала членом Ради Європи;

не розглядає індивідуальних заяв, якщо вони:

анонімні;

за своєю сутністю порушують те саме питання, що вже було розглянуте Європейським судом або вирішене іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, і не містить ніякої нової інформації;

є зловживання правом на оскарження або явно необгрунто­ваними;

-           є несумісними з положеннями Конвенції або протоколів до неї.

Європейський суд приймає до розгляду лише такі скарги, які

пов'язані з порушенням прав, що гарантовані Конвенцією і прото­колами до неї. До них, зокрема, відносять права:

на життя;

на повагу до гідності;

на свободу і особисту недоторканність;

на законність обвинувачення і справедливість належного та безстороннього суду;

підозрюваного, обвинуваченого на захист;

на те, що відносно кожної людини закон не матиме зворотної сили, крім випадків, коли він пом'якшує чи скасовує відповідаль­ність особи;

засудженого на перегляд вироку;

на компенсацію шкоди, завданої незаконним засудженням;

не бути вдруге покараним за один і той самий злочин;

на невтручання в особисте і сімейне життя;

на недоторканність житла;

на таємницю листування;

на свободу думки, совісті й релігії;

на свободу виявлення поглядів;

на свободу мирних зборів;

на участь в асоціаціях (політичних партіях і громадських ор­ганізаціях);

на створення сім'ї, а також право чоловіка і жінки мати рівні громадянські права у шлюбі;

на захист від будь-якої дискримінації;

на приватну власність;

на освіту;

виборче право;

право не бути позбавленим волі лише на підставі неспромож­ності виконання свого договірного зобов'язання;

на вільне пересування і свободу вибору місця проживання на території певної держави, де людина законно перебуває;

вільно залишати будь-яку країну, право громадянина не бути висланим з території своєї держави, а також право безперешкодно­го в'їзду на її територію;

право іноземця не бути свавільно висланим за межі держави, на території якої він законно проживає.

Всі скарги до Європейського Суду надсилаються за адресою: European Court of Human Rights, Council of Europe/BP 431 R6 67006, Strasburg Cedex France

5. Правовий статус іноземців в Україні

Поняття іноземців та осіб без громадянства (апатридів); іммі­грація в Україну; правовий режим іноземців в Україні; особливості правового статусу окремих категорій іноземців; в "(зд на терито­рію України та виїзд з території України іноземців та осіб без гро­мадянства; відповідальність іноземців та осіб без громадянства.

До складу населення України як сукупності людей, що прожи­вають у межах території України і підлягають її юрисдикції, крім

154

155

громадян України входять також іноземці та особи без громадян­ства (апатриди).

Конституція України чітко розмежувала поняття «іноземець» та «особа без громадянства», відносячи до перших лише іноземних громадян (ст. 26). Відповідно до конституційних положень у зако­нах України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадян­ства» (ст. 1) та «Про громадянство України» (ст. 1) дається норма­тивне визначення іноземців та осіб без громадянства: іноземець -особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства -особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на ви­значений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

# * *

Під імміграцією розуміється прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Згідно з Законом України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається спеціально упов­новаженим центральним органом виконавчої влади (Указом Пре­зидента України «Питання організації виконання Закону України «Про імміграцію» від 7 серпня 2001 р. виконання функцій спеці­ально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції покладено на Міністерство внутрішніх справ України) в межах квоти імміграції (ім. кв.). Квота імміграції -гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким перед­бачено надавати дозвіл на імміграцію в Україну протягом кален­дарного року - встановлюється Кабінетом Міністрів України у ви­значеному ним порядку по категоріях іммігрантів:

1)         діячі науки та культури, імміграція яких відповідає ін­

тересам України;

висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи ба­бою, онуком чи онукою громадян України;

156

особи, які раніше перебували в громадянстві України;

батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповноліт­ні діти;

особи, які безперервно прожили на території України протя­гом трьох років од дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та не­повнолітні діти, які проживають разом із ними.

Згідно з Порядком формування квоти імміграції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983, квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографіч­ної ситуації) відповідно до пропозицій центральних і місцевих ор­ганів виконавчої влади.

При цьому пропозиції до Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб щодо встанов­лення квоти імміграції на наступний календарний рік вносять:

Мінкультури - стосовно діячів культури, імміграція яких від­повідає інтересам України;

Мінпраці - стосовно висококваліфікованих спеціалістів і робітників, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

Мінекономіки разом із Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями - стосовно осіб, які здійснили іноземну інве­стицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менш як 100 тис. доларів США;

МОН - стосовно діячів науки, імміграція яких відповідає ін­тересам України;

Держкомнацміграції - стосовно осіб, які безперервно прожили на території України протягом трьох років од дня надання їм ста­тусу біженця чи притулку в Україні, а також їхніх батьків, чоловіків (дружин) і неповнолітніх дітей, які проживають разом з ними;

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації - стосовно граничної кількості іммігрантів, які можуть бути прийняті протягом календар­ного року відповідним регіоном (за категоріями іммігрантів).

Інші центральні органи виконавчої влади можуть подавати до зазначених у цьому пункті органів пропозиції щодо формування квоти імміграції за галузевим принципом.

Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сест­рою, дідом  чи  бабою,  онуком  чи  онукою  громадян  України,

157

а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків, чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються безпосередньо Державним департаментом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Наприклад, на 2003 р. Кабінет Міністрів України встановив та­кі квоти імміграції:

особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тис. доларів СІЛА, зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України - 53;

особи, які раніше перебували в громадянстві України,- 11 213;

батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні ді­ти-10 033;

особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років од дня надання їм статусу біженців в Україні чи при­тулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та непов­нолітні діти, які проживають разом із ними - 1400;

разом - 23 982.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1)         одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він пе­

ребуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і

батькам громадян України;

2)         особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян

України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян

України;

особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

особам, імміграція яких становить державний інтерес для України.

Водночас дозвіл на імміграцію не надається:

особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашено і не знято в установленому законом порядку;

особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнарод­ному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слід­ство за нею не закінчено;

3)         особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію,

наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здо­ров'я. Зокрема, затверджений наказом Міністерства охорони здо­ров'я України від 19 жовтня 2001р. № 415 Перелік інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, включає такі хвороби:

туберкульоз (активну форму);

ВІЛ-інфекцію;

інші інфекційні захворювання, що перебувають у стадії загост­рення, до періоду одужання або закінчення періоду носійства збуд­ників інфекційних хвороб відповідно до Міжнародної статистич­ної класифікації хвороб десятого перегляду, що прийнята 43-ю Всесвітньою асамблеєю охорони здоров'я;

особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію за­значили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені доку­менти;

особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на терито­рію України.

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тим­часового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видання дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців, визначається Законом України «Про імміграцію».

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх заступають, і виїхати з України після закінчення відповідно­го терміну перебування.

* * *

Правовий статус іноземців в Україні визначають Конститу­ція України, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 p., Закон України «Про біже­нців» у редакції Закону від 21 червня 2001 p., інші нормативні акти і міжнародні договори України.

Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців в Україні, закріплено у ст. 26 Конституції: інозем­ці та особи без громадянства,  що перебувають  в  Україні на

158

159

законних підставах, користуються тими самими правами і свобо­дами, а також несуть такі самі обов 'язки, як і громадяни Украї­ни,- за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Цим Конституція України закріплює національний правовий режим іноземців в України. Цей режим характеризується такими рисами:

він має загальний (неперсоніфікований) характер, тобто по­ширюється на всі категорії іноземців, хоча правовий статус окре­мих із них може мати певні особливості;

іноземці користуються тими ж правами і виконують ті ж обов 'язки, що й громадяни України. Так, Конституцією та закона­ми України іноземцям та особам без громадянства гарантуються особисті (громадянські) права, що належать до загальновизнаного переліку природних прав: право на життя та його захист; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на шлюб і сімейні відноси­ни; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграф­ної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сі­мейне життя; право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх переконань; право на свободу і віросповідання.

Іноземці та особи без громадянства користуються в Україні чис­ленними економічними, соціальними та культурними правами і свободами. Як суб'єкти права приватної власності вони можуть володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, ре­зультатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У їхній влас­ності можуть перебувати житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, засоби виробництва, кошти тощо. Во­ни також є суб'єктами свободи підприємницької діяльності, пра­ва на працю, права на страйк, права на відпочинок, права на соці­альний захист, права на житло, права на достатній життєвий рі­вень, права на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, права на сприятливе навколишнє середовище і еко­логічну безпеку.

Іноземці та особи без громадянства мають право на звернення

У літературі виділяють три види правових режимів іноземців - націо­нальний, спеціальний та найбільшого сприяння (Прим, автора). Див., напри­клад, Кузнецов М. Н. Иностранньїе граждане и лица без гражданства на тер-ритории СССР.- М., 1985.- С. 5-Ю.

до суду та до інших державних органів для захисту їхніх особис­тих, майнових та інших прав. Зокрема, за статтями 147, 150 Конс­титуції України, статтями 13, 42, 43, 94 Закону України «Про Кон­ституційний Суд України» вони, як і громадяни України, можуть звертатися з письмовими клопотаннями до Конституційного Суду України за необхідності тлумачення Конституції та законів Украї­ни з метою забезпечення реалізації чи захисту своїх конституцій­них прав і свобод. Національним режимом у галузі цивільного процесуального права іноземці та особи без громадянства корис­туються відповідно до положень статей 423, 424 Цивільного про­цесуального кодексу України незалежно від їх перебування на те­риторії України;

3)         дія національного режиму щодо іноземців має певні межі:

вони повністю не прирівнюються у правах та обов'язках до грома­

дян України.

Так, іноземці не користуються в Україні більшістю політичних прав (не можуть об'єднуватися в політичні партії; не беруть участі в управлінні державними справами; не мають виборчих прав; не можуть брати участі в референдумах; не мають права рівного до­ступу до державної служби; не можуть створювати профспілки тощо), мають дещо менший порівняно громадянами України обсяг економічних, соціальних і культурних прав (не мають права корис­туватися об'єктами права державної та комунальної власності, права на захист від незаконного звільнення, права на соціальний захист, права безоплатно здобути вищу освіту тощо); на них не поширюється обов'язок відбувати військову службу.

Наприклад, Земельним кодексом України обмежуються право власності іноземців та осіб без громадянства на землю. За ст. 81 кодексу вони можуть набувати права власності на земельні ділян­ки лише несільськогосподарського призначення та в разі: придбан­ня за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими циві­льно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких роз­ташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм за правом власності; прийняття спадщини.

4)         національний правовий режим має безумовний характер -

він поширюється на іноземців та осіб без громадянства незалежно

від того, мають чи ні громадяни України подібні права у відповід­

них країнах.

Положеннями ст. 24 Конституції України та ч. 2 ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» закріплено принцип недискримінації іноземців та осіб без грома-

160

161

дянства: вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належнос­ті, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Водночас Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ч. З ст. 2) передбачає можливість ретор­сії- обмежувальних заходів, що застосовуються Україною щодо громадян іншої держави у відповідь на несправедливі, недружні (але правомірні під кутом зору міжнародного права) дії цієї держа­ви стосовно громадян України: «якщо іноземною державою вста­новлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод грома­дянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято».

# * *

Правовий статус різних категорій іноземців в Україні має певні особливості. Це, зокрема, стосується:

іноземців, які іммігрували в Україну на постійне прожи­вання;

іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового пра­цевлаштування (згідно з Порядком оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 1 лис­топада 1999 р. № 2028, дозвіл на працевлаштування оформляється іноземцеві, який має намір провадити в Україні трудову діяльність за умови, якщо в країні (регіоні) відсутні працівники, які спро­можні виконувати цей вид роботи, або є достатні обгрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України);

політемігрантів (іноземців, яким надано притулок на тери­торії України);

біженців;

осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами;

іноземців, які перебувають на території України на під­ставах, передбачених міжнародними договорами України (на­приклад, військовослужбовці інших держав);

нелегальних мігрантів тощо.

Так, зокрема, статус іноземців, які користуються дипломатич­ними і консульськими привілеями та імунітетами (дипломатичних агентів) характеризується тим, що на них не поширюється юрис­дикція України. Наявність дипломатичних і консульських приві­леїв та імунітетів означає: недоторканність особи, недоторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні приві­леї тощо.

До іноземців, які користуються повним імунітетом від юрис­дикції України, належать: глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу представництв, члени сімей глав дипломатичних представництв і члени сімей дипломатичного пер­соналу представництв, представники інших держав (глави держав, урядів тощо), члени парламентських і урядових делегацій, співро­бітники деяких міжнародних організацій. Проте на цих осіб не розповсюджується імунітет від цивільної юрисдикції в тих ви­падках, якщо вони вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з позо­вами, що випливають з їхньої професійної або комерційної діяль­ності, що здійснюється ними за межами службових обов'язків. Крім того, глава дипломатичного представництва, члени диплома­тичного персоналу підлягають юрисдикції України в разі згоди на це акредитуючої держави'.

Частковим імунітетом від юрисдикції України користуються: глави консульських представництв, консульські посадові особи, члени їхніх сімей, співробітники адміністративно-технічного пер­соналу дипломатичного представництва, дипломатичні кур'єри тощо. Згідно з Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи в Україні консульські посадові особи корис­туються особистою недоторканністю і не можуть бути затримані або заарештовані інакше як у разі переслідування за вчинення тяж­кого злочину або виконання вироку (ухвали, постанови) суду, що набрав законної сили. Консульські посадові особи та консульські службовці користуються імунітетом від кримінальної, адміністра­тивної юрисдикції України та юрисдикції судів України в цивіль­них справах щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах служ­бових обов'язків. Імунітет від юрисдикції України не поширюється

1 Див.: Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні. Затверджене Указом Президента України від 10.06.93 р. № 198/93.

162

163

на випадки пред'явлення позовів про компенсацію заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди. Консульські службовці та працівники обслуговуючого персоналу не можуть відмовлятися від свідчень. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням службових обов'язків, а також показання, що роз'яснюють законодавство ак­редитуючої держави. У разі відмови консульських посадових осіб свідчити до них не можуть бути застосовані заходи примусу або покарання. Держава, що представляється консульською устано­вою, може відмовитися від привілеїв та імунітетів працівників консульської установи, передбачених цим пунктом.

Особливий статус на території України мають біженці.

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (під­данства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської на­лежності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Правовий статус біженців в Україні визначається Законом України «Про біженців» (у редакції Закону від 21 червня 2001 р.) та міжнародно-правовими документами, найважливішими з яких є Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. та Протокол щодо статусу біженців 1967 p., які були ратифіковані Україною 10 січня 2002 р. Правовий статус цієї категорії іноземців та осіб без грома­дянства в Україні характеризується такими особливостями.

Г. Вони не можуть бути вислані або примусово повернуті до країни, з якої вони прибули та де їхньому життю або свободі за­грожує небезпека. Цей принцип, який отримав у міжнародному праві назву «non refoulement», є основним елементом притулку (без нього притулок втрачає будь-який сенс), він закріплений у ст. З Закону України «Про біженців» відповідно до вимог ст. 33 Конвенції ООН про статус біженців: «Країни, що домовляються, не будуть жодним чином висилати чи повертати біженців на кор­дон країни, де їхньому життю чи свободі загрожує небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи чи політичні переконання».

2. Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців.

164

3.         Біженці мають рівні з громадянами України права на:

пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишен­

ня території України, за винятком обмежень, які встановлюються

законом;

працю;

підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

відпочинок;

освіту;

свободу світогляду і віросповідання;

направлення індивідуальних чи колективних письмових звер­нень або особисте звернення до органів державної влади, орга­нів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;

володіння, користування і розпорядження своєю власністю, ре­зультатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і служ­бових осіб;

звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини;

правову допомогу.

Особи, яким надано статус біженця в Україні, мають також рівні з громадянами України права у шлюбних і сімейних відно­синах.

Біженці мають право на одержання грошової допомоги, пен­сії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановле­ному законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

На біженців покладаються обов'язки:

повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на об­лік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному

165

органі спеціально уповноваженого центрального органу виконав­чої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;

проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені ор­ганом міграційної служби за місцем проживання.

За загальним правилом, установленим Законом України «Про біженців», особи, які мають намір набути статусу біженця і пе­ретнули державний кордон України у порядку, встановленому за­конодавством України, повинні протягом п'яти робочих днів звер­нутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.

У разі незаконного перетину державного кордону України з наміром набути статус біженця особи повинні протягом трьох ро­бочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Прикор­донних військ України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Прикордонних військ України пояснення про причини спроби не­законно перетнути або незаконного перетинання державного кор­дону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвід­чують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання ста­тусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. За­значені особи повинні бути направлені посадовими особами при­кордонних військ до органу міграційної служби.

Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням уста­новленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозво­лу керівника органу міграційної служби, якщо особа не могла з поважних причин (хвороба заявника або членів його сім'ї, ситуації надзвичайного стану на території України, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та ін.) звернутися з такою заявою в установленому порядку.

Орган міграційної служби може винести рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі відсутності поважних причин для порушення встановленого порядку подання такої заяви.

Закон України «Про статус біженців» установлює заборону щодо надання статусу біженця особі:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межа­ми України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біжен-

ця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця пе­ребувала в третій безпечній країні. При цьому під третьою безпеч­ною країною в Законі розуміється країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через тери­торію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна:

дотримується міжнародних стандартів із прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універ­сального та регіонального характеру, зокрема норм про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біжен­ців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 р. та Протоколу про статус біженців 1967 p., враховуючи принцип не-вислання;

має національне законодавство у сфері притулку та біженців, і її відповідні державні органи визначають статус біженця та нада­ють притулок;

забезпечить особі ефективний захист проти вислання та мож­ливість звертатися за притулком і користуватися ним;

погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до про­цедури визначення статусу біженця чи надання притулку.

Статус біженця надається на період дії обставин, що стали під­ставою для отримання статусу біженця.

Юридичним документом, що підтверджує надання статусу біженця, є посвідчення біженця, яке видається іноземцеві чи осо­бі без громадянства, які досягай 16-річного віку на підставі відпові­дного рішення Державного комітету України у справах націо­нальностей та міграції. Положення про посвідчення біженця було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовт­ня 2002 р. №1527.

За даними Державного комітету України у справах національ­ностей та міграції, 2003 р. до органів міграційної служби було

166

167

подано 1215 заяв про надання статусу біженця. У 857 випадках особам, які звернулися з такими заявами, відмовлено в їх прийнят­ті, 429 осіб допущено до процедури розгляду питання про надання статусу біженця відповідно до Закону України у новій редакції, а статус біженця надано 56 особам.

Статус біженця втрачається, якщо особа:

добровільно знову скористалася захистом країни громадян­ської належності (підданства);

набула громадянство України чи добровільно набула грома­дянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;

добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань ста­ти жертвою переслідувань;

будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;

отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в ін­шій країні;

6)         не може більше відмовлятися від користування захистом

країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на

підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона вдається до діяльності, що становить загрозу національній безпеці, громадсь­кому порядку, здоров'ю населення України.

* * и=

Іноземці та особи без громадянства можуть в'їжджати в Украї­ну та виїжджати з України за дійсними національними паспортами або документами, які їх заступають. При цьому вони повинні одержати в'їзну та виїзну візи або дозвіл на імміграцію. Законо­давством України та міжнародними договорами України1 може бути передбачений безвізовий режим, який не потребує обов'язко­вого оформлення візових документів, але не скасовує реєстрацій­ного порядку в'їзду та виїзду, тобто наявності паспортного доку­мента та його пред'явлення на кордоні.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без гро-

1 Див., наприклад: Угода між Урядом України та Урядом Російської Фе­дерації про безвізові поїздки громадян України та Російської Федерації від 16 січня 1997 р.

мадянства» передбачає умови, за яких в'їзд в Україну та виїзд з України іноземців не дозволяється (статті 25, 26).

Зокрема, в'їзд в Україну іноземцеві не дозволяється:

в інтересах забезпечення безпеки України або охорони гро­мадського порядку;

якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і за­конних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

якщо, порушивши клопотання про в'їзд в Україну він по­дав про себе свідомо неправдиві відомості або підроблені доку­менти;

якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

якщо він у пункті пропуску через державний кордон Украї­ни порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав закон­них вимог посадових осіб Прикордонних військ України, мит­них та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;

-           якщо встановлено факти порушення ним законодавства

України під час попереднього перебування в Україні.

Відповідно, виїзд з України іноземцеві не дозволяється, якщо:

щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом - до закінчення прова­дження у справі;

його засуджено за вчинення злочину - до відбування пока­рання або звільнення від покарання;

його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки Укра"-ни - до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

Виїзд з України іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними осо­бами в Україні.

* * *

Іноземці та особи без громадянства на території України не­суть цивільно-правову, кримінальну та адміністративну відпові­дальність на загальних підставах.

Згідно з ч. З ст. 24 Кодексу України про адміністративні право­порушення законами України може бути передбачено особливий вид адміністративної відповідальності іноземців та осіб без грома­дянства - адміністративне видворення за межі України (депор-

168

169

тація). Відповідно до цього положення Кодексу Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 32) встановив, що іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України. Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним покарання чи виконання адміністративного стягнен­ня приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебу­вання з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внут­рішніх справ видворення іноземця за межі України може супрово­джуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років.

Крім цих випадків, іноземець може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпе­ки України з наступним повідомленням протягом 24 годин проку­рора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця грубо порушують законодавство про статус іноземців або супере­чать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громад­ського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров'я, за­хисту прав і законних інтересів громадян України. Такі заходи, наприклад, згідно зі ст. 16 Закону України «Про запобігання за­хворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соці­альний захист населення» можуть бути застосовані до ВІЧ-інфі-кованих і хворих на СНІД іноземців та осіб без громадянства, які не виконують запропонованих закладами охорони здоров'я профі­лактичних заходів щодо недопущення розповсюдження ВІЛ-інфек-ціїта своєю поведінкою створюють загрозу здоров'я інших осіб.

Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення, але не пізніше ніж через ЗО днів після прийняття вказаного рішення. У разі прийняття рі­шення про видворення іноземця за межі України у нього негайно анулюється віза та вилучаються інші документи на право перебу­вання в Україні.

Іноземці та особи без громадянства, які ухиляються від виїзду, підлягають із санкції" прокурора затриманню і видворенню у при­мусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, не­обхідний для видворення. Для тимчасового утримання іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні та підлягають адміністративному видворенню за її межі у приму­совому порядку, згідно з постановою Кабінету Міністрів України

170

від 17 липня 2003 р. № 1110 створено державну установу - Пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Рішення органів внутрішніх справ або Служби безпеки України про видворення іноземця з України може бути оскаржено до суду. Оскарження зупиняє виконання рішення про видворення, крім ви­падків, коли необхідність негайного видворення зумовлена ін­тересами забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку.

Видворення іноземців та осіб без громадянства здійснюється органами внутрішніх справ, а у випадках, коли їх було затримано в межах контрольованих прикордонних районів,- органами держав­ної прикордонної служби.

Іноземці, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встановленому законом. Якщо зазначені іноземці не мають коштів для відшкодування витрат, пов'язаних з видворенням їх за межі України, видворення здійс­нюється за рахунок держави.

Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали цих іноземців, влаштовували їхні незаконний в'їзд, проживання, праце­влаштування, сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення термі­ну перебування, в порядку, встановленому законом, відшкодовують витрати, завдані державі видворенням зазначених іноземців.

Водночас не допускається колективного видворення іноземців. Так, ця вимога передбачена в ст. 4 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод

Іноземцеві, який порушує законодавство України, якщо ці по­рушення не передбачають адміністративної або кримінальної від­повідальності, може бути скорочено термін перебування в Украї­ні. Такий термін може бути також скорочено, якщо в іноземця та особи без громадянства відпали підстави для його подальшого пе­ребування в Україні. Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства в Україні прийма­ється органами внутрішніх справ, Державної прикордонної служби України.

Закон України «Про імміграцію» передбачає ще одну специфіч­ну форму відповідальності іноземців та осіб без громадянства -скасування дозволу на імміграцію. Так, у ст. 12 цього Закону перед­бачається, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:

1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих

171

відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2)         іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк

більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3)         дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці

України, громадському порядку в Україні;

це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і закон­них інтересів громадян України;

іммігрант порушив законодавство про правовий статус іно­земців та осіб без громадянства.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця від дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому за­конодавством України.

У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка мала до його надання статус біженця в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або сво­боді загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Якщо особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, рішення про її видворення не приймається до набрання рішенням суду законної сили. У разі скасування дозво­лу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання у зв'язку із засудженням до позбавлення волі за вироком суду особа повинна виїхати з України протягом місяця від дня відбут­тя покарання.