ВСТУП

Розбудова демократичної соціальної правової держави невід’ємно пов’язана з правовим регулюванням трудових відносин. В умовах ринкової економіки основу правового регулювання трудових відносин становить конституційне право людини вільно розпоряджатися собою та своїми здібностями до праці. Це в свою чергу потребує створення відповідного механізму правового регулювання, який би забезпечив надійну гарантію реалізації цього права. Важливе місце в такому процесі посідає правове регулювання робочого часу, протягом якого людина здійснює реалізацію свого права на працю.

Відповідно до ст. 50 Кодексу законів про працю (КЗпП) України, нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Це свідчить про те, що із загального тижневого балансу часу (168 годин) тільки 40 годин підлягає правовій регламентації і визначається як робочий час. Встановлений законодавцем кількісний правовий критерій тривалості робочого часу свідчить про те, що держава як політична організація суспільства піклується про своїх членів встановлюючи максимальну тривалість робочого часу (40 годин на тиждень). Так, ст. 22 Закону України «Про міліцію» вказує, що для працівників органів внутрішніх справ встановлюється 40-годинний робочий тиждень. Відповідно ж до ст. 20 Закону України «Про державну службу» тривалість робочого часу державних службовців визначається чинним законодавством України про працю.

Законодавче регулювання робочого часу передбачає не тільки максимальне кількісне обмеження тривалості робочого тижня, але й забезпечення його дотримання і раціонального використання. Це необхідно для підвищення ефективності суспільного виробництва, здійснення контролю за охороною здоров’я працівників, їх правового виховання, а також надання можливості для індивідуального розвитку особистості.

Для окремих категорій працівників в залежності від віку, соціального стану та умов праці чинне законодавство встановлює скорочену тривалість робочого часу (ст. 51 КЗпП України), а також регламентує тривалість щоденної роботи. Так, відповідно до ст. 52 КЗпП України, при п’ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації з додержанням тривалості робочого тижня. На тих підприємствах, в установах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п’ятиденного тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з однім вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 години при тижневій нормі 24 години.

Крім цього, законодавством передбачена також можливість встановлення неповного робочого часу за угодою сторін, яка може бути досягнута як під час заключення трудового договору, так і його дії. У зв’язку з формуванням в Україні нової концепції трудового договору важливим напрямком дослідження його умов є визначення змісту і сутності праці на умовах неповного робочого часу в період становлення та розвитку ринкових відносин. Тому в запропонованому посібнику ми розглядаємо питання правового регулювання неповного робочого часу і надаємо відповідні теоретичні та практичні рекомендації щодо предмету нашого дослідження.