Розділ І. ВИЗНАЧЕННЯ НОРМАЛЬНОЇ ТРИВАЛОСТІ РОБОЧОГО ЧАСУ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Конституція України вперше за історію існування нашої державності не тільки закріпила права, свободи та обов’язки людини і громадянина, але й надала реальну можливість для їх здійснення. Серед прав громадян України важливе місце посідає право на працю, яке надає можливість заробляти собі на життя працею, яку вони вільно обирають або на яку вільно погоджуються.

Обов’язковою умовою трудових відносин є тривалість робочого часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективних або індивідуальних угод, правил внутрішнього трудового розпорядку повинен виконувати свою трудову функцію у визначеному місці роботи та на визначеному робочому місці.

Обмеження робочого часу було невідомо рабовласницькому устрою, оскільки носій робочої сили був об’єктом власності, тобто особистим знаряддям виробництва. В умовах феодального розвитку суспільства деякі держави почали розуміти важливість робочого часу. Однак, спочатку вони здійснювали нормативне обмеження не максимальної, а мінімальної його тривалості. Так, в Англії законодавчі акти 1349, 1496, 1582 рр. встановлювали 13-годинний мінімальний робочий день. На початку ХІХ ст. в період жвавого розвитку капіталістичного способу виробництва зазнала поступового юридичного закріплення й максимальна тривалість робочого часу.

В Росії деяка регламентація робочого часу запроваджувалась указом Петра І від 5 квітня 1722 р. Так, в §32 цього документа зазначалось: в період з 10 березня по 10 вересня бити в дзвін на роботу вранці за годину до сходу сонця, а ввечері з роботи – через годину після його заходу, за календарем (тобто бити в дзвін вранці о 430, а ввечері о 7 годині).

2 червня 1897 р. царський уряд, відчуваючи внаслідок страйкового руху загрозу своєму існуванню, видає закон «Про скорочення робочого дня на фабриках і заводах і про встановлення святкового відпочинку», котрий регламентував робочий день тривалістю 11,5 годин на добу. Однак становище трудящих у той час не поліпшилось, оскільки загальна кількість робочих годин на рік збільшилась за рахунок відповідного зменшення святкових днів.

Після Жовтневої революції 1917 р. в Україні Центральна Рада 25 січня 1918 р. прийняла закон про восьмигодинний робочий день з метою зміни та доповнення деяких статей Устава про промислову працю. Цей закон поширювався на всі підприємства, де застосовувалась наймана праця. Відповідно до означеного нормативного акту робочим часом або часом робочих годин на добу вважався той час, протягом якого робітник повинен бути на промисловому підприємстві і в розпорядженні завідуючого ним для виконання роботи. Робочий день, який встановлюється нормами внутрішнього розпорядку підприємств (п. 1, ст. 103 Устава про промислову працю) – нормативний робочий час, не повинен був перевищувати восьми годин на добу та сорока восьми годин на тиждень.

В сучасних умовах Українська держава створює належні умови для повного здійснення громадянами права на працю, що проявляється також у сферах робочого та вільного часу. Це віддзеркалюється у змісті норм права, що регулюють робочий час та його раціональне використання. Категорія часу, зокрема робочого, має безпосереднє відношення до форм існування та життєдіяльності людини й суспільства.

В умовах ринкової економіки робочий час вважається не тільки формою залучення громадян до суспільного виробництва але й важливішою гарантією праці та забезпечення необхідного відпочинку. Форми залучення громадян до суспільного виробництва протягом робочого часу проявляються осередком встановлення законодавством обов’яз­кової міри праці. Праця як доцільна діяльність, як процес, що існує між людиною та природою, відбувається у часі і має вираз в конкретній мірі. Це конкретна міра праці, його кількісний вимір і буде робочим часом.

Робочий час торкається всіх аспектів виробничого та суспільного життя працівників. Наприклад, це також безпосередньо стосується встановлення тривалості часу роботи та відпочинку і якісному їх використанню; окресленню їх режиму; матеріального забезпечення на випадок тимчасової або постійної втрати працездатності тощо.

За умов переходу до ринкових відносин в усіх сферах матеріального та духовного виробництва, особливо важливе значення робочий час набуває в аспекті дії закону переміни праці. Означений закон має вираз, наприклад, у суміщенні професій, сумісництві, підготовці високопрофесійних кадрів і підвищенні їх кваліфікації, просуванню по службі, частковій зайнятості, або ж зайнятості на умовах ненормованого чи неповного робочого часу і т.ін. Значна роль в регулюванні вказаних елементів закону повинна відводитись не тільки централізованій але й локальній правотворчості.

«Робочий час» – це поняття багатозначне, бо його можно й необхідно розглядувати у філософському, економічному, соціальному та юридичному аспектах. Як економічне поняття «робочий час» – це частка індивідуальної участі працюючих у суспільної праці, це безпосередня міра живої праці. Оскільки у виробництві товару чи послуг повинна бути втілена не будь-яка праця, а суспільна, тому саме міра сумісної праці лежить в основі визначення вартості будь-яких результатів праці та слугує їх еквівалентом. З огляду на таке міра суспільної праці має конкретний та абстрактний сенс. Конкретна праця є передусім корисною працею, умовою існування людей, вічною природною необхідністю.

Людина, що виконує ту чи іншу роботу, ставить перед собою певну мету, здійснює відмінні від інших працівників операції, використовує специфічні засоби і предмети праці, отримує неоднакові результати. Так, знаряддя праці сталевара – мартенівська піч, кравця – швейна машинка. Як предмет праці перший використовує кокс і чавун, другий – тканини, нитки. Результат праці сталевара – сталь, кравця – одяг. Звісно, що їх праця відбувається в певних часових межах. Розмір суспільно необхідної частки (міри) праці на кожному етапі історичного розвитку обумовлений соціально-економічними і політичними чинниками. Конкретних видів праці стільки, скільки налічується професій, видів діяльності. Отже конкретна праця – це корисна праця, яка витрачається в конкретних часових межах з використанням певних засобів і предметів праці. Сукупність багатьох якісно різних корисних видів праці у свою чергу становить її суспільний розділ. При визначенні абстрактної праці слід абстрагуватися від якісних відмінностей багатьох конкретних видів праці, від її корисних форм. Абстрактна праця – це праця взагалі, тобто вона обіймає загальне, що притаманне усім видам корисної праці. Відтак між конкретною і абстрактною працею існує суттєва різниця: у першому випадку йдеться про те, як вона здійснюється і що виробляє, у другому – стільки праці затрачається та скільки часу вона триває. Отже, у першому випадку праця здебільшого характеризується з якісного, у другому – кількісного боку.

Суперечність між приватною (конкретною) і суспільною (абстрактною) працею – основна суперечність товарного виробництва. Вона полягає у стихійному коливанні цін, розоренні одних і збагаченні інших виробництв. Так, у разі невдачі при реалізації свого продукту товаровиробник не в змозі закупити необхідні товари і задовольнити свої потреби у споживанні та виробництві. Він розорюється і, як наслідок, змушений продавати вже свою робочу силу. Інший товаровиробник навпаки, реалізувавши вдало свої товари, поступово збагачується. Звісно, що вартість і якість товару при його реалізації має визначальне значення. Пояснимо це на прикладі.

У кожній галузі промисловості існує, як правило кілька підприємств, які виготовляють взуття, одяг, телевізори, устаткування тощо. На кожному з них різний рівень техніки, кваліфікації працівників, організації управлінської діяльності, продуктивності праці тощо. Тому на виробництво одного виду товару на цих підприємствах витрачається неоднаковий робочий час і встановлюється різна вартість (індивідуальна вартість).

Проте вартість товару визначається не індивідуальними, а суспільно необхідними затратами праці, в основі яких лежить суспільно необхідний робочий час. Отже, суспільно необхідний робочий час (його міра) – це час, потрібний для створення будь – якої споживчої вартості при існуючих суспільно нормальних умовах виробництва, інтенсивності та продуктивності праці, середньо взятому рівні техніки тощо. Водночас нормальні умови виробництва встановлюються та регламентуються нормами права.

Неабияке значення для визначення сутності нормального робочого часу є дослідження його філософського аспекту. З огляду на це праця вбачається цілеспрямованою діяльністю людей, у процесі якої вони перетворюють та пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб. Невід’ємним алгоритмом цілеспрямованої діяльності є час, протягом якого поставлена мета буде досягнута. Повинна також надаватись реальна можливість для відтворення затрат певної кількості робочої сили. «За своєю формою праця завжди є соціальним процесом. Разом з тим вона має фізіологічний аспект, тобто в процесі праці витрачається енергія м’язів, нервів та інше. З цього погляду виробництво робочої сили є використанням вироблених матеріальних благ, їх споживанням. Саме споживання слугує відтворенню м’язів, нервів, кісток, мозку робітника, який у свою чергу є умовою відтворення нових робітників». Оскільки праця є безперечною умовою існування людей і без неї неможливий обмін речей між людиною і природою, тому незалежно від різних форм власності процес виробництва має бути безперервним. Водночас загальна безперервність процесу виробництва не можлива без відповідних перерв для відпочинку та відтворення безпосередніх виробників. Бо ефективне використання знань, досвіду, навичок може бути здійснене при відповідних оптимальних формах та методах організації виробництва.

Соціальний аспект поняття робочого часу полягає, перш за все, у тому, що праця є основною умовою життя людини й суспільства. Завдяки праці людина відокремлюється із світу тварин. Природно, що праця створила людину. Заради ж виробництва люди вступають у певні відносини. Метою праці є створення можливостей для підвищення добробуту людей, поліпшення умов їх праці і побуту. Отже, діяльність і суспільні відносини неподільні, діалектично взаємообумовлені.

Головними категоріями соціології праці як галузі соціології, що вивчає трудову діяльність через соціальний процес, виступають умови праці, організація праці, зміст праці, характер праці, відношення до праці тощо. Невід’ємним елементом умов та організації праці є час, протягом якого людина зобов’язана (бажає) працювати в тому чи іншому колективі працівників. З огляду на те, що потреба будь-якого індивіда в праці є суспільним відношенням, яке складає об’єктивну основу людської сутності, необхідно зазначити декілька важливих моментів, котрі притаманні трансформаційним процесам переходу України до соціально-ринкових відносин і безпосередньо пов’язані з раціональним використанням робочого часу.

1. Соціально орієнтована держава повинна піклуватися про добробут усіх членів суспільства, зокрема забезпечувати їх працею, протягом певного часу.

2. Оскільки найважливівшою потребою людини (людей) є потреба у гарантованій зайнятості, тому з метою зменшення часткової зайнятості та відвертання масового безробіття держава повинна забезпечити розробку і реалізацію як короткотермінових, так і довгострокових програм зайнятості населення.

3. Соціальні наслідки технічних інновацій призводять до нових форм поділу праці, підвищенню гнучкості ринку робочої сили, формуванню зайнятості в нових економічних і соціальних умовах. Зростання повного або часткового безробіття тягне виникнення психологічного дискомфорту й соціальної нестабільності. Можливість швидкої перебудови всього суспільного господарства, безболісне переливання капіталу із однієї галузі в іншу, усунення відживших соціальних та виробничих форм організації праці, мобільна зміна всього суспільного організму – необхідна передумова нормального розвитку сучасного суспільного матеріального і духовного виробництва. Разом з тим це важливо через те, що напруженість життєвих ритмів, постійна загроза зміни статус-кво окремого індивіда, реальна можливість залишення робочого місця, потреба у постійному оновленні навичок, наявність у суспільстві різних форм безробіття (часткова, скрита, регіональна тощо) закономірно викликають відхилення від суспільних норм, призводять до соціального конформізму. Треба пам’ятати, що сфера вільного часу – це сфера свободи людини від суспільства. Як умовивід: сфера робочого часу потребує державного регулювання (гарантування).

Урегульована законом міра праці набуває правової форми, стає юридично обов’язковою нормою тривалості праці робітників і службовців. Предметом правового регулювання робочий час стає лише тоді, коли він виступає як міра праці, змістом трудових відносин. Встановлена державою норма робочого часу є узагальненою часткою суспільно необхідної праці, яку кожний працівник повинен виконувати, а власник у свою чергу зобов’язаний надавати відповідну для цього можливість.

Норма робочого часу слугує засобом охорони праці та найважливішою гарантією конституційного права на працю. Вона поєднує потреби суспільства з соціально-фізіологічними потребами окремої людини, має обов’язковий характер і ретельно забезпечується. Таким чином, в трудовому праві України норма робочого часу (відповідний робочий день, робочий тиждень) виступає одночасно як суспільно необхідна і як обов’язкова частка участі працівників у створенні суспільного продукту.

Юридичною формою закріплення міри тривалості праці і методом правового нормування робочого часу в широкому розумінні виступає закон. Водночас важливу роль в регламентації розподілу та обліку робочого часу відіграють локальні нормативні акти.

Укладаючи трудовий договір, працівники, включаючись до відповідного колективу, беруть на себе обов’язок виконувати певну трудову функцію протягом часу, передбаченого законом, з додержанням правил внутрішнього трудового розпорядку. Отже, юридичним змістом робочого часу вважається, встановлена законом або іншим нормативним актом, тривалість робочого часу.

Отже, праця, як вольова діяльність людей, спрямована на зростання матеріального та духовного доброту суспільства і завжди відбувається в певних часових межах. Але не завжди час, протягом якого людина зайнята продуктивною працею, юридично визнається робочим часом. Так, робітники, службовці, члени кооперативних, орендних та сумісних підприємств застосовують свою працю не тільки на підприємствах, але й в домашньому господарстві на власній земельний ділянці, в своїй майстерні тощо. Цей вид праці відіграє важливу роль в суспільній економіці та створює певні матеріальні і духовні блага. Однак час, протягом якого вона протікає, не має юридичного значення. Це пов’язано з тим, що така робота є індивідуальною діяльністю конкретної людини. Вона відбувається за межами трудового договору, не підлягає правовій регламентації. Відтак, постає питання визначення юридичного поняття робочого часу, що надасть змогу відокремити його від інших різновидів часу та пояснить чому, згідно чинному законодавству до нього відносяться також періоди, коли робітник фактично не виконує своїх трудових обов’язків.

Наприклад, у випадках прямо передбачених законодавством, до робочого часу зараховуються деякі перерви у роботі, протягом яких працівник вільний від виконання своїх трудових обов’язків. Це перерви для працюючих на відкритому повітрі або у закритих неопалюваних приміщеннях; вантажникам для відпочинку та обігріву; жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надається перерва для годування дитини; паузи для відпочинку друкаркам тощо.

Спеціальні перерви, які зараховуються до робочого часу, можуть передбачатися галузевими положеннями про робочий час і час відпочинку. На важких роботах, а також на роботах із шкідливими умовами праці перерви вже встановлені чинним законодавством. Хоча необхідність таких перерв є очевидною і прямо передбаченою нормами права, однак положення не знаходить відбитку в жодному визначенні робочого часу.

Основне призначення складу робочого часу полягає у раціональному його використанні, а для цього необхідно вести облік. Це важливо також для правильного визначення винагороди за працю, оскільки заробітна плата є відповідною дієвістю за трудовим договором (контрактом) і видається робітникам за працю. І все ж не завжди заробітна плата є еквівалентом відпрацьованого робочого часу. Так, відповідно до ст. 112 КЗпП України повний брак з вини працівника оплаті не підлягає, а час, який на нього витрачено, не виключається з фактично відпрацьованого робочого часу. Або ж навпаки. Згідно ст. 194 КЗпП України праця працівників молодше вісімнадцяті років, допущених до відрядних робіт, оплачується за відрядними розцінками, встановленими для дорослих працівників, з доплатою за тарифною ставкою за час, на який тривалість їх щоденної роботи скорочується порівняно з тривалістю щоденної роботи дорослих працівників. Але це виняткові випадки. Фактично відпрацьований робочий час, як правило, завжди є підставою до виплати заробітної плати, надає права на відпустку, інші грошові винагороди, які передбачені локальними нормативними актами. Час, протягом якого працівник повинен виконувати свої трудові обов’язки, складає групу періодів до складу робочого часу. Вона містить у собі: час роботи, регламентовані перерви, чергування і час у дорозі. Еквівалентом робочого часу цієї групи періодів виступає, як правило, заробітна плата.

Другою складовою робочого часу є час, протягом якого робітник не займається виконанням своїх трудових обов’язків. Однак в силу спеціальних вказівок у законодавстві, такі періоди дорівнюють робочим. Отже, треба погодитися з висловленою Л.А. Муксиновою думкою про те, що оскільки підприємство не має права нараховувати заробітну плату за час не витрачений на роботу, то з’явилася така юридична категорія, як час дорівнений до робочого. Це час виконання державних та суспільних обов’язків, додаткові перерви жінкам для годування дитини, час навчання та інші випадки, що обов’язково повинні бути передбачені законодавством про працю. Усі ці періоди не складають часу роботи, а ні в прямому, а ні в переносному розумінні слова. І все ж в силу їх суспільного значення або в інтересах охорони здоров’я та життєвого рівня трудящих вони дорівнені законом до виконання трудових обов’язків. Юридична природа цієї групи періодів полягає у збереженні за робітниками місця роботи (посади) та виплати їм середнього заробітку. Отже, під складом робочого часу необхідно розуміти такі періоди часу, що підлягають оплаті, і, протягом яких робітник виконує прийняті на себе трудові обов’язки.

Питання про визначення робочого часу завжди було предметом наукових дискусій серед вчених – юристів. Так, Л.Я. Гінцбург вважає, що робочий час повинен бути визначений через виражену в одиницях часу міру праці, яка є обов’язковою для виконання усіма громадянами дер­жави. За допомогою міри праці визначає робочий час також С.С. Ка­ринський. Запропоновані визначення не вичерпують зміст поняття робочого часу оскільки розкривають його юридичну природу та не вичерпують основні ознаки явища. Праця в суспільному виробництві виміряється двома найбільш суттєвими показниками. З одного боку робочим часом, а з іншого – нормами праці, визначеними державою як обов’яз­ковими до виконання. Встановлена законодавством тривалість робочого часу і норми виробітку є обов’язковою (суспільно необхідною), при певних умовах мірою праці, визначеною за допомогою засобів технічного нормування. Тому міру праці треба визначити як встановлену правом відносно стійку суспільно-необхідну сукупну величину праці, виражену в тривалості установленого законом робочого часу і закріплену в нормах праці, яку робітник повинен виконати згідно з трудовою функцією, визначеною трудовим договором. Робочий час – буття праці, а людина є основною виробничою силою суспільства. Оскільки робочий час становить собою об’єктивну і невід’ємну форму існування виробничої сили суспільства, то не існує виробнича сила поза робочого часу. Ці явища складають діалектичну єдність, яка знаходить своє виявлення і втілення в реалізації економічних та соціальних законів розвитку суспільства.

Чинне законодавство про працю, зокрема норми про робочий час, передбачають відхилення від нормальної тривалості робочого дня і робочого тижня як у бік зменшення (скорочений та неповний робочий час), так і в бік збільшення (надурочні роботи, час роботи за сумісництвом, ненормований робочий день). Застосування неповного робочого часу не забезпечує виконання встановленої законом норми нормальної тривалості праці. Відхилення ж в сторону збільшення свідчить про її перевиконання. Отже, законодавче встановлений робочий час є основою, визначальним фактором міри труда.

Л.Я. Гінцбург писав, що робочий час в юридичному значенні цього поняття є саме тим часом, який віддає робітник підприємству (установі) з моменту, коли розпорядження адміністрації, яка здійснює керівництво процесом праці, стає для нього обов’язковим, і закінчується моментом, коли він знову вільний діяти за своїм розсудом. Мова йде про той час, протягом якого робітник був у сфері дії правил внутрішнього трудового розпорядку. Ця обставина є головною ознакою, яка відрізняє робочий час від вільного, яким робітник розпоряджається за своїм розсудом. Але таке визначення не вказує, хто ж встановлює час, протягом якого робітник повинен працювати, а також і на необхідність використання фізичних чи розумових здібностей працівника згідно з його трудовою функцією.

М.Г. Александров з цього приводу вважав, що в правовому аспекті поняття робочого часу характеризується не тільки як норма тривалості праці, що встановлена законом або на його підставі, а також як обов’язок, виконання якого регулюється, головним чином, правилами внутрішнього трудового розпорядку. Врешті – решт, робочий час треба розглядати як фактичну поведінку працівника, що повинна відповідати нормам тривалості праці. На його думку, в трудовому праві робочим часом є встановлений законом або на його основі час, протягом якого робітник або службовець повинен виконувати трудові обов’язки з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку підприємства, організації, установи. До такого ж визначення робочого часу дійшов і В.С. Андрієв.

Слушно, що автори підкреслюють принцип імперативності норм встановлення робочого часу. Встановлена законом або на його основі іншими нормативними актами тривалість робочого часу потребує обов’яз­кового її дотримання. Однак є визначення, де принцип імперативності встановлення норм тривалості робочого часу відсутній. Так Т.В. Іван­кіна відмічає, що робочим часом вважається час, протягом якого робітник або службовець відповідно правилами внутрішнього трудового розпорядку повинен знаходитися на підприємстві (в установі, організації).

Правила внутрішнього трудового розпорядку – це локальний нормативний акт, що визначає суб’єктивний обов’язок робітника виконувати трудову функцію протягом робочого часу, який вже встановлений законодавством. Той факт, що норми тривалості робочого часу повинні визначатись саме законом, необхідно підкреслити при наданні поняття робочого часу. В літературі висловлена й інша точка зору. Так, Л.О. Сироватська вважає, що вислови «встановлена законом» або «на його основі» не дають підстав включати в визначення поняття робочого часу, оскільки не всі складові частини робочого часу встановлюються законодавцем. Цілком правильно, що тривалість робочої зміни визначається власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим органом, але і в цьому випадку необхідно дотримуватися норм тривалості робочого часу встановлених законом.

Л.Я. Островський, обгрунтовуючи поняття робочого часу, також не відображає принципу імперативності встановлення норм тривалості робочого часу і застосовує таку ознаку, як перебування працівника на своєму робочому місті. Згідно такому погляду, робочим часом у трудовому законодавстві визначається час, протягом якого робітник або службовець відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації або, як виняток, в силу особливих обставин (виклик на роботу поза графіком, виробничої необхідності тощо) повинен знаходитись на своєму робочому місці і виконувати відповідні трудові обов’язки. Ознака знаходження працівника на робочому місці позначається також у понятті робочого часу, яке надав О.Д. Зайкін. Таку ознаку навряд чи можна вважати важливою у юридичному понятті робочого часу, бо мова йде не за фактично витрачений робочий час на виробництво визначеної продукції чи виконання обов’язків, а про час, який за діючим законодавством про працю повинен визнаватися робочим.

Істотні ознаки робочого часу передбачаються у ряді загальних норм трудового права. Так, ст. 2 КЗпП України свідчить про те, що громадяни України реалізують право на працю шляхом укладення договору на підприємстві, установі, організації. Робітники мають право на відпочинок згідно із законом про обмеження робочого дня і робочого тижня. Закон не допускає подовження робочого часу ні за згодою сторін у трудовому договорі, ні за бажанням власника або уповноваженого ним органа, за винятком випадків прямо передбачених законодавством (надурочні роботи, ненормований робочий час, чергування, праця за сумісництвом тощо).

У ст. 52 КЗпП України вказується, що тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, з дотриманням встановленої тривалості робочого тижня. Графіки змінності затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим органом підприємства, установи, організації.

Законодавством передбачена також можливість встановлення неповного робочого часу за угодою сторін, яка може бути досягнута як під час заключення трудового договору, так і під час його дії (ст. 56 КЗпП України). Виходить, що тривалість робочого часу може визначатися угодою між власником і профспілковим органом, а також угодою сторін трудового договору в межах закону. Необхідно мати на увазі, що згідно з ч. 2 ст. 50 КЗпП України, підприємства, установи, організації під час укладання колективного договору мають право встановити меншу норму тривалості робочого часу ніж 40 годин на тиждень, яка потім на даному підприємстві вважається нормальною тривалістю робочого часу.

Ознакою юридичного поняття робочого часу є також те, що працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більш двох годин. Перерва не входить до складу робочого часу. Робітник використовує цей час на свій розсуд і може відлучатися з місця роботи (ст. 66 КЗпП України). Таким чином, під час дії робочого часу робітник повинен знаходитися в сфері дії правил внутрішнього трудового розпорядку і виконувати свій трудовий обов’язок. Таке передбачається також ст. 29 КЗпП України.

Відтак, для правильного визначення юридичного поняття робочого часу необхідно виходити з того, що час, як частка доби виражена в звичайних одиницях виміру і виступає як родової ознаки робочого часу. Водночас видовими ознаками робочого часу треба вважати, по-перше, вказівку на обмеженість часу конкретним періодом, встановленим законом або колективним договором, а також угодою сторін трудового договору на підставі закону і визначеною державою тривалістю робочого часу. По-друге, вказівку на обов’язковість власника або уповноваженого ним органу в період робочого часу займати працівників виключно виконанням своїх трудових функцій.

Враховуючи вищенаведене, робочий час необхідно визначити як установлений законом або на його основі колективним договором чи угодою сторін термін, протягом якого працівник згідно правил внутрішнього розпорядку повинен виконувати свою трудову функцію.

Означене поняття вказує на те, що робітник повинен виконувати свою трудову функцію згідно з нормативами робочого часу. Норматив робочого часу становить собою встановлену законом або на його підставі норму постійної тривалості робочого часу, яка підлягає безпосередньому виконанню протягом визначеного календарного періоду. Такими нормативами робочого часу є робочий день, робочий тиждень і похідні від них – робоча зміна, робочий місяць, робочий рік тощо.