Розділ ІІ. Поняття та порядок встановлення неповного робочого часу

Чинне законодавство про працю не тільки встановлює тривалість робочого дня і робочого тижня, а також визначає порядок їх розподілу та дотримання, але й допускає можливість відхилення від загальновстановлених норм. Одним із видів таких відхилень від нормальної тривалості робочого часу є неповний робочий час (ст. 56 КЗпП України).

Неповний робочий час – це встановлений угодою сторін робочий час в межах нормальної його тривалості, протягом якого працівник повинен виконувати свої трудові обов’язки.

Тому неповний робочий час нашої сучасності є велінням і являє собою гарантію реалізацію права на працю тієї категорії громадян, які через різні обставини та причини не мають можливості працювати в режимі нормального робочого часу. Зменшення норми робочого часу є умовою участі їх в суспільно-корисній праці. Законодавець не обмежує кола осіб, для яких допускається робота на умовах неповного робочого часу. В реалізації встановленої законодавцем правової норми лежить принцип добровільності. Визначення за громадянами права на неповний робочий день не створює для підприємства обов’язковості прийняття будь-якого бажаючого працювати на цих умовах. Підприємство може і не мати потреби в робітниках відповідної кваліфікації або не мати можливості використовувати їх на умовах неповного робочого часу. Неповний робочий час встановлюється тільки шляхом досягнення відповідної згоди між сторонами трудового договору. Але для деяких категорій громадян встановлено інший правовий режим. Так, право вимагати встановлення неповного робочого часу відповідно до медичних рекомендацій належить інвалідам (ст. 172 КЗпП України). На прохання вагітної жінки, яка має дитину до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

Оплата праці в цих випадках провадиться пропорціонально відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Тому виникає питання, чим же відрізняється неповний робочий час від скороченого.

Відмінною ознакою неповного робочого часу від скороченого є сам факт установлення його тривалості: при неповному – вона встановлюється згодою сторін, при скороченому – законодавством. Скорочений робочий час є повною мірою тривалості праці, встановленої для визначених умов праці, або певних категорій працівників. Оплата праці в цих випадках проводиться як за робочий час нормальної тривалості.

Відповідно до ст. 51 КЗпП України скорочена тривалість робочого часу встановлюється для таких категорій працівників.

1. Для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) – 24 години на тиждень.

Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половину максимальної тривалості робочого часу (20 годин на тиждень).

2. Для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці – не більш як 36 годин на тиждень.

Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством.

Крім того, законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та ін.).

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину – інваліда.

В нашій державі неповний робочий час для жінок ще не знаходить свого достатнього застосування в галузях народного господарства. Відсутність широкого застосування пояснюється рядом причин як правового, так і не правового характеру, зокрема не пропагується на підприємствах позитивний досвід використання неповного робочого часу. В наслідок чого у власника відсутнє чітке уявлення про його соціально-економічну значимість та позитивний досвід застосування. При цьому слід вказати і про недостатню роботу служби інформації щодо застосування трудових ресурсів. Майже не пояснюються гарантії та пільги, які надаються чинним законодавством для осіб, які працюють неповний робочий час. Так, згідно даних опитування працюючих жінок, проведеного у 1990 р., тільки одна з 100 жінок, бажаючих працювати на умовах неповного робочого часу, змогла реалізувати своє бажання. При цьому 38% жінок не змогли знайти роботу на умовах неповного робочого часу, а 52% жінок не змогли обрати для себе роботу на таких умовах з-за стану своїх сімейних бюджетів.

Можливість працевлаштування громадян з режимом неповного робочого часу дозволяє збільшити можливість більш повного експлуатування обладнання, сприяє росту виробництва праці, що спонукає більш ефективному використанню робочого часу в нових економічних умовах господарювання.

Необхідність використання неповного робочого часу в сучасних умовах розвитку ринкової економіки потребує вдосконалення деяких правових питань, оскільки більшість правових норм розраховано на повну тривалість робочого часу переводів та переміщень на інше робоче місце, право на додаткову відпустку, розірвання трудового договору за ініціативою власника.

В літературі зустрічаються різні думки щодо встановлення неповного робочого часу. Одні автори вважають, що оскільки в першій частині ст. 56 КЗпП України між словами неповний робочий день та неповний робочий тиждень стоїть сполучник «або», то можна встановлювати або неповний робочий день, або ж неповний робочий тиждень. Інші автори вважають, що неповний робочий час може бути одночасно в зменшенні робочого дня і робочого тижня. Ця точка зору вважається найбільш вірною, бо дозволяє поширити сферу застосування неповного робочого часу шляхом вибору найбільш оптимального варіанту в межах нормального робочого часу. Таке ж положення знайшло своє віддзеркалення в затвердженому постановою Державного комітету СРСР по праці та соціальним питанням і Секретаріатом ВЦСПС від 29 квітня 1980 р. «Положенні про порядок і умови застосування праці жінок, які мають дітей і працюючих неповний робочий час». В ньому відмічається, що робота з неповним робочим часом може передбачити скорочення тривалості щоденної роботи (зміни) на певну кількість робочих годин у всі дні робочого тижня; скорочення кількості робочих днів в тиждень при збереження нормальної тривалості щоденної роботи (зміни); скорочення тривалості щоденної роботи (зміни) на певну кількість робочих годин при одночасному скороченні кількості робочих днів в тиждень. Тривалість робочого дня (зміни), як правило, не повинна бути менш 4 годин і робочого тижня 20 – 24 години відповідно при п’яти – шестиденному робочому тижні. В залежності від конкретних виробничих умов може бути встановлена і інша тривалість робочого часу.

Для впорядкування практики застосування ст. 56 КЗпП України та для її вірного граматичного тлумачення необхідно роз’єднальний сполучник «або» замінити словами «а також».

Відповідно до законодавства про працю Франції працюючими неповний робочий час вважаються ті, хто працює на 1/5 частину менш нормальної тривалості робочого часу: 39 годин в тиждень або 169 годин в місяць.

В трудовому законодавстві Іспанії робітник, зайнятий неповний робочий час, визначається як «особа, яка працює визначену кількість годин в день, в тиждень або місяць, і загальна тривалість робочого часу, що складає менш двох третин звичайного робочого часу в відповідній галузі.

У ст. 1 Конвенції МОП «Про неповний робочий час» говориться: «Працівник, зайнятий неповний робочий час, означає працюючу за наймом особу, тривалість робочого часу, якої менше нормальної тривалість робочого часу аналогічних працівників, зайнятих повний робочий час.

Таке визначення неповного робочого часу не містить точної вказівки на конкретну границю робочого часу, після якої працівник вважається працюючим на умовах неповного робочого часу. І це досить важливо, оскільки існує різниця в тривалості нормального (повного) робочого часу навіть у межах однієї галузі економіки, що може бути результатом як законодавчого, так і локального нормативного регулювання.

Виконання робочим або службовцем з неповним робочим часом роботи більш ніж передбачено трудовим договором часу, але в межах встановленої законом нормальної тривалості робочого дня, не вважається надурочною і оплачується в одинарному розмірі (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 24 листопада 1978 р. «Про застосування судами законодавства регулюючого оплату праці робітників та службовців. Вважаємо за необхідне теоретично та практично відмовитися від такого пояснення, даного Пленумом Верховного Суду СРСР, бо воно порушує принцип добровільності в питанні встановлення неповного робочого часу і дає можливість власнику залучати робітника до роботи позавстановленого угодою сторін тривалості робочого часу.

Угода про неповний робочий час є обов’язковою умовою укладення трудового договору. Вона повинна знаходити в наказі (розпорядженні) власника, який оформлює прийом на роботу. Тому ми поділяємо думку А.І. Ставцевої і О.С. Хохрякової у тому, що особа прийнята на роботу з неповним робочим часом не може бути переведена без його згоди на звичайні умови праці і навпаки. Це витікає з загальних принципів правового регулювання трудового договору. Виключенням з цього правила можуть бути випадки перебачені ст. ст. 33, 62, 71 КЗпП України.

В літературі була висловлена думка про те, що коли робітник відмовляється перейти на режим нормального робочого часу, то його можна звільнити на загальних підставах відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України. Але таке положення не узгоджено з діючим законодавством про працю. По-перше, установлений угодою сторін неповний робочий час є необхідною умовою трудового договору, бо він виступає додатковою гарантією реалізації права на труд певної категорії громадян. По-друге, п. 1 ст. 40 КЗпП України має на увазі скорочення чисельності або штату працівників, а не його збільшення, що виявляється при запровадженні повної штатної одиниці. Отже, робітник з неповним робочим часом, який відмовився перейти на умови праці з нормальним робочим часом не може бути звільненим згідно п. 1 ст. 40 КЗпП України тому, що ця норма не передбачає регулювання таких відносин. Тим більше вона, навіть виключає застосування її за аналогією в зв’язку з тим, що певні відносини не мають подібності з регулюючими п. 1 ст. 40 КЗпП України. Власник повинен реалізувати виконання роботи за нормою нормальної тривалості робочого часу шляхом прийняття другого працівника на неповний робочий час або підшукати працюючому на умовах неповного робочого часу іншу роботу з такою ж тривалістю робочого часу. Може статися і протилежна ситуація, коли робітника, працюючого в умовах нормального робочого часу переводять на неповний робочий час. Якщо робітник відмовляється від такого переводу його можна звільнити згідно п. 1 ст. 40 КЗпП України з додержуванням порядку і правил звільнення на цій підставі тому, що в даному випадку має місце скорочення обсягу робіт, що припускає відповідні зміни у штатному розкладі підприємства, установи чи організації.

Робітники та службовці з неповним робочим часом які зайняті на роботах з шкідливими умовами праці користуються правом на додаткову відпустку на рівні з іншими робітниками. Але така відпустка може бути надана у тому випадку, якщо робітник фактично був зайнятий в цих умовах не менш половини робочого дня, встановленого для працівників даного виробництва, цеха (професії, посади).

Право на додаткову відпустку в зв’язку з займаною посадою, включеною в перелік робіт з ненормованим робочим днем, як правило, робітники з неповним робочим часом не мають тому, що їх тривалість праці установлена угодою, а переробіток більш цієї тривалості належить оплаті. Проте така додаткова відпустка може бути надана тільки в тому випадку, якщо трудовим договором передбачена робота на умовах неповного робочого тижня, але з повним робочим днем. Тривалість цієї відпустки повинен встановлювати власник за згодою з профспілковим комітетом з урахуванням ступені напруженості праці і зайнятості в позаурочний час.

Подальше застосування неповного робочого часу, особливо у сфері побутового обслуговування у години перенапруження надає можливість скоротити втрати робочого часу у виробничий сфері. Оскільки робітники і службовці зможуть вирішити свої побутові питання у вільний від роботи час, тому зменшиться за цією причиною кількість відпусток без збереження заробітної плати, запізнень, прогулів. Залучення жінок, які мають дітей, на неповний робочий час, надає змогу частково заповнити їх відсутність у зв’язку з перебуванням у відпустках без збереження заробітної плати до досягнення трьох років дитини. Отже, сучасний етап розвитку нашого суспільства потребує більш ефективного застосування неповного робочого часу у всіх галузях народного господарства.

Це пов’язано з тим, що в Україні економічні реформи повинні неминуче привести до скорочення робочих місць у базових галузях економіки, а також до перерозподілу значної частини звільненої робочої сили у сфери обслуговування й торгівлі.

Дані статистики свідчать, що в 1995 р. порівняно з 1996 р. чисельність працюючих в умовах неповного робочого дня (тижня) зросла в Україні майже вдвічи та становила 2,1 млн чоловік, або 16,5% чисельності робітників і службовців. Не краща ситуація була в 1998 р., бо тільки в першому кварталі в режимі неповного робочого часу працювало понад 1,5 млн чоловік.

Враховуючи стійку аналогію розвитку процесів на ринках праці в країнах з ринковою економікою, саме в означених галузях суспільного виробництва України повинно статися суттєве зростання кількості робітників, що працюють в умовах неповного робочого часу. Це пов’язано як з невисоким кількісним показником державних підприємств внаслідок активнодіючих процесів приватизації, так і створенням там значної кількості підприємств інших форм власності та господарювання. До того ж останні, як правило, забезпечують своїм працівникам більш високі заробітки, ніж аналогічні державні підприємства. Разом з тим падіння обсягів виробництва в базових галузях промисловості України, ускладнення виробничих процесів в наслідок реконструкції та модернізації підприємств закономірно призводить до збільшення кількості робітників, що працюють на умовах неповного робочого часу також і в промисловості України. Окрім вищезазначеного, можна із впевненістю сказати, що робота на умовах неповного робочого часу вже сьогодні стає найбільш бажаною для більшості учнів, студентів, стажерів, докторантів вищих закладів освіти України. До цього їх примушує необхідність елементарного виживання в умовах ринку, бо розміри державних стипендій не забезпечують навіть їх мінімального споживчого бюджету і примушують їх працювати в офіційному або тіньовому секторах економіки України. Фактичні суспільні відносини поступово одержують своє юридичне закріплення. Так, в Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», в п. 3 ст. 7 якого державна служба зайнятості сумісно з органами державної виконавчої влади у справах молоді надає учням, студентам та аспірантам допомогу в працевлаштуванні у позаурочний час. Здебільшого це робота за умов неповного робочого часу, котра сприяє реалізації права на трудову діяльність в позаурочний час вказаних категорій громадян.

Не знижується потреба в такій роботі й у багатьох жінок, враховуючи їх сімейні обов’язки та соціально-побутові потреби, інвалідів та ряду інших категорій трудящих. Крім того, частина осіб, які шукають роботу і не знайшли потрібної роботи в умовах повного робочого часу, буде вимушена погоджуватись і на роботу з неповним робочим днем. Так, у країнах з розвиненою ринковою економікою, а саме у Великій Британії, Нідерландах, Німеччині в другій половині 80-х років більш 10% безробітних погодились на роботу з неповним робочим часом.

Тому вдосконалення правового регулювання неповного робочого часу є необхідним чинником реалізації права на працю окремої категорії населення в умовах ринкової економіки.