Розділ ІІІ. Неповний робочий час як форма часткової зайнятості

та соціального захисту населення

Соціальний захист працівників, які зайняті неповний робочий час, у тому числі які перебувають у відпустках з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, останнім часом є в центрі уваги Уряду, профспілок, роботодавців.

Політичні дебати, економічні «експерименти», вторинне ставлення до ролі «людського фактора» тощо «випустили» (начебто непомітно, а згодом вибухово) «джина» безробіття. За 1998 рік рівень офіційного (зареєстрованого в системі центрів зайнятості) безробіття зріс майже у два рази і становив близько 2,5%. Так, понад 100 адміністративних районів і міст Івано-Франківської, Волинської, Житомирської, Чернігівської та інших областей цей показник сягає за 5%, а Володимир-Волинський район Житомирської, м. Ковель Волинської, Світоловодський район Кіровоградської області – за 10%. Прогнозується також і надалі скорочення частини робочої сили, або так званого «прихованого» безробіття, обсяги якого коливаються в межах 18–20% від усіх працюючих за трудовим договором (контрактом), тобто 4,86–5,4 млн чоловік.

Важливість економічно-юридичної категорії неповного робочого часу як форми часткової зайнятості населення значно зростає. Якщо враховувати процеси, що відбуваються нині та будуть відбуватись подалі як у короткотерміновому, так і довготерміновому періоді, то слід вказати на такі:

– вивільнення робочої сили внаслідок банкрутства підприємств, приватизації, реструктуризації вугільної промисловості, звільнення в запас чи скорочення військовослужбовців та співробітників органів внутрішніх справ;

– повернення на батьківщину нелегальних трудових мігрантів;

– поступове скорочення робочих місць через те, що навантаження на одне вільне робоче місце (вакантне) в 1998р. по Україні становило близько 25–30 чоловік.

Означені вище процеси не є чимось унікальним для нашої країни. Дещо схоже, але в меншій мірі, відбувається також і в інших країнах світу.

Відповідно до зарубіжної статистики, у Франції в період 1982–1989 рр. кількість робітників, що працювали неповний робочий час, зросла на 62,6% й склала у 1989р. 13,2 млн чоловік. Аналогічні показ­ники склалися в Бельгії та Італії – 6%, в Німеччині – 10,2%, у Великій Британії – 20%, у Швеції – 24%, в США – 20%, в Нідерландах – 33%, в Австрії, Данії, Новій Зеландії більш 20% від кількості економічно активного населення.

Особливо швидкими темпами робота за умовами неповного робочого часу поширилась серед окремих галузей економіки розвинутих країн. Так, на початку 90-х років у Франції більш 75% у сфері обслуговування працювали неповний робочий час. Аналогічні показники було відмічено в Бельгії – 70%, у Великій Британії – 65%, в Ні­-

меччині та Італії – 60%, у Нідерландах – 32% зайнятих у сфері обслуговування працювали менш 10 годин на тиждень. Менш високими темпами зростали показники зайнятих неповний робочий час в промисловості. В Японії вони досягли – 12,2% від кількості зайнятих повний робочий час, у Великій Британії – 10% від кількості робітників зайнятих в обробній промисловості. У Франції кількість зайнятих неповний робочий час від кількості зайнятих повний робочий час у промисловості складала:

– в обробній промисловості (меблева, швейна, металообробна) – 26,2%;

– у текстильній – 6%;

– у харчовій – 4%;

– у фармацевтичній – 22%.

В Німеччині кількість зайнятих неповний робочий час від кількості зайнятих повний робочий час в промисловості складала:

– серед робітників підприємств, що виробляють миючі та косметичні засоби – 28%;

– серед робітників швейного виробництва – 12%;

– серед робітників електронної та хімічної промисловості – 5%;

– серед робітників, зайнятих у будівництві та автомобілебудівництві – 3%;

Всього, за даними МОТ, на початку 90-х років тільки в європейських країнах кількість працівників цієї категорії досягла 60 млн чоловік, що складає майже 15% всіх працівників. Однак ці показники в найближчій перспективі будуть зростати. Як зазначають підрахунки англійських фахівців, у Великій Британії вже до 2000 р. в умовах неповного робочого дня буде працювати більш 50% найманих робітників.

Характерною рисою часткової безробітності, що відрізняє дане економічно-правове явище від схожого з ним явища неповної зайнятості населення, є причина, яка веде до неповної тривалості робочого дня або тижня, а внаслідок цього і до скорочення заробітної плати робітника. Такою причиною є тимчасове погіршення фінансового становища підприємства, пов’язане із паданням обсягів виробництва, що в свою чергу, призводить до вимушеного переходу на роботу в режимі неповного робочого часу.

Тому проблема часткової безробітності серед населення України не є новою і з кожним роком набуває все більших масштабів, стаючи при цьому серйозним джерелом потенційного соціального напруження.

Серед факторів, що вплинули на ситуацію, яка склалась в економіці України, а значить і на ринку праці, потрібно відмітити такі:

а) надзвичайно висока питома вага підприємств, що орієнтуються на потреби оборони;

б) відсутність замовлень та ринку збуту для великих промислових підприємств України;

в) відчутна залежність від зовнішніх джерел сировини, в першу чер­гу, енергоносіїв, комплектуючих від контрагентів в інших державах СНД;

г) тривале зволікання із здійсненням радикальних ринкових реформ.

Враховуючи вплив даних факторів на стан ринку праці, неважко дійти висновку, що безробітність, в тому числі й часткова, в найближчий час повинна зрости серед населення України, тим самим наповнюючи армію частково безробітних.

Характерною рисою часткової безробітності є зниження дисципліни праці, збільшення кількості прогулів. Так, втрати робочого часу складають в розрахунку на одного робітника в середньому 8 годин за тиждень.

Як правило, рівень часткової безробітності надто диференційований за секторами і галузями економіки. В найбільший мірі часткова безробітність властива крупним державним підприємствам, максимально спеціалізованим і тісно пов’язаним із сумісниками, в тому числі й за кордоном. В меншій мірі часткова безробітність властива на транспорті, у зв’язку, сфері обслуговування населення.

Слід відмітити, що сьогоднішні масштаби часткової безробітності не можуть зберігатись достатньо тривалий історичний період. В кінцевому підсумку держава, враховуючи стан бюджету, не може надавати дотації нерентабельним державним підприємствам. У цьому випадку частка робітників, що є частково безробітною, перейде до категорії безробітних. Однак це абсолютно не означає, що часткова безробітність зникає як явище повсякденного життя, оскільки остання є невід’ємним супутником економіки країн, що знаходяться у перехідному періоді до встановлення з достатньо розвинутою ринковою економіки, та не переживали за останні десятиріччя серйозних економічних потрясінь. Більш того, часткову безробітність можна розглянути як один із засобів боротьби з повною безробітностю при наявності ефективного механізму державно-правового регулювання даного явища.

При цьому необхідно вказати, що поширенню роботи на умовах неповного робочого часу сприяє й те, що дана робота відповідає не тільки мінливим економічним умовам господарювання та інтересам осіб, які надають роботу, але й інтересам тих, хто працює, в тому числі студентів, молоді в цілому, чоловіків та жінок, які шукають таку форму праці, осіб вільних професій, оскільки остання відповідає обраному ним образу життя, осіб передпенсійного віку тощо.

Зростання кількості працівників неповної зайнятості пов’язано також із збільшенням кількості малих підприємств, враховуючи необхідну в їх діяльності участь та ефективність для підтримання конкуретної спроможності на ринку товарів та послуг. Це підтверджується даними зарубіжної статистики. Так, за даними останньої, лише в легкій промисловості Франції кількість неповністю зайнятих на підприємствах з чисельністю до 10 чоловік в кінці 80-х років у три рази вище, ніж на підприємствах з кількістю працюючих 100 й більше чоловік.

Відповідно з Конвенцією МОП 168 «Про сприяння зайнятості та захист від безробіття» часткове безробіття визначається як втрата заробітку внаслідок тимчасового скорочення нормальної або встановленої законом тривалості робочого часу або перерва в отриманні заробітку чи зменшення його розміру у зв’язку з тимчасовим припиненням виробництва без переривання трудових відносин через причини екологічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру.

Враховуючи зазначене тлумачення і практику застосування норм соціального захисту працівників у випадку настання часткового безробіття в інших країнах, такі простої мають носити тимчасовий непередбачуваний характер і не залежить від працівників та роботодавців.

Саме для працівників, які зайняті в умовах часткового безробіття, Міністерством праці та соціальної політики України розроблений механізм їхнього матеріального захисту, в основу якого покладені норми Конвенції. Ці ідеї включено до проекту Закону України «Про обов’яз­кове державне соціальне страхування внаслідок безробіття». Законопроектом передбачено, що застрахованим працівникам у разі виникнення на підприємстві обставин, що відповідають умовам часткового безробіття, надаватиметься допомога у зв’язку з частковим безробіттям. Для одержання допомоги у зв’язку з частковим безробіттям працівникам не треба звертатися до служби зайнятості для реєстрації їх як частково безробітних, оскільки такий статус їм не надаватиметься і роботу для них не шукатимуть. Суть цієї допомоги – підтримка працівників впродовж певного періоду та збереження їх саме для того підприємства, де вони працюють. Тому з обгрунтуванням потреби надання цієї допомоги до державної служби зайнятості має звертатися підприємство і йому надаватимуться відповідні кошти із фонду обов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття для виплати працівникам. Цей фонд провадитиме соціальне страхування на випадок безробіття в разі настання страхового випадку. До страхового випадку поряд з втратою роботи з незалежних від працівника обставин, належить і перебування працівника в стані часткового безробіття. Кошти фонду мають бути формуваться за рахунок страхових внесків працівників та асигнувань з Державного бюджету. Розмір страхових внесків окремо для працівників і роботодавців визначатиме щорічно Верховна Рада України одночасно з затвердженням Державного бюджету.

Водночас соціальний захист частково зайнятих не можна розглядати як суто матеріальну підтримку працівників на певний період.

Найбільш захищеними є працюючи особи. Тому вирішення цієї проблеми передусім можливе через розвиток виробництва, відтворення та збереження ефективних робочих місць, створення нових. Працівники, які опинились в ситуації неповної зайнятості, чекають не якойсь тимчасової матеріальної підтримки, а створення умов для повної зайнятості із забезпеченням відповідної винагороди за працю.

Що стосується роботодавців, то чимало з них зовсім зняло з себе відповідальнісь за становище працівників, які зайняті неповний робочий час. Вони не дотримуються норм ст.113 КЗпП України про оплату часу простою, що виник не з вини працівника, який попередив про його початок власника чи уповноважений ним орган, з рахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду або окладу. В одних випадках у роботодавця немає на це коштів, в інших – ці працівники просто зайва на підприємстві, в установі, організації робоча сила, яка потребує вивільнення.

Що стосується матеріальної підтримки працівників, то її доцільно запровадити для тих, хто з не залежних від них та роботодавців причин буде неповністю зайнятим лише короткотривалий період, тобто перебувати в стані часткового безробіття.

Для тих, хто вимушений працювати за умов неповного робочого часу довготривалий період, єдиним цивілізованим засобом виходу із цієї скрути є і залишається відповідна економічна політика по створенню (відтворенню) робочих місць.

Невід’ємними складовими такої політики необхідно вважати.

1. Запровадження порядку працевлаштування, за яким усі нові робочі місця заповнюються робочою силою тільки за направленням центрів зайнятості. Означене дозволить, з одного боку, «засвідчувати» робочу силу в тіньовій економіці, а з другого – хоча б частково працевлаштувати як безробітних, так і частково безробітних.

2. Зменшення акцентів у роботі системи державної служби зайнятості від констатування стану на ринку праці (пасивна діяльність) до регулювання та упередження негативних процесів (активна діяльність). Передусім це стосується сфери контролю за професійною спеціалізацією вищих навчальних і перепідготовчих закладах освіти (усіх рівнів акредитації), обсягами і якісними параметрами випускників.

3. Запровадження нестандартних режимів робочого часу як засобу тимчасового (на один – два року) призупинення зростання безробіття. Серед них необхідно відмітити «поділ робочого місця» між двома робітниками, альтернативний робочий тиждень, гнучкий робочий тиждень, ущільнений робочий тиждень тощо. Звісно, що всі означені режими безпосередньо пов’язані з працею за умов неповного робочого часу.

4. Запровадження на державному і регіональному рівнях механізму більш відчутних протекціоністських заходів, спрямованих в першу чергу на тимчасовий захист вітчизняних товарів і робочих місць.

5. Стимулювання державних і приватних роботодавців за створення нових робочих місць та мінімізація відповідних витрат. Оскільки серед галузей економіки і сфери виробничої діяльності «найдешевші» нові робочі місця в суспільному господарстві (5–80 тис. грн., для порівняння – у будівництві 10–15 тис. грн., посередницькій діяльності близько 10 тис. грн.) тому потрібно робити належний акцент на цьому напрямку розвитку народного господарства.