3. iншi джерела конституцiйного права

Особливостi галузi конституцiйного права виявляються в його джерелах.

Важливим джерелом конституцiйного права, крiм конституцiї, ви-ступають конституцiйнi закони. Поняття конституцiйного закону має кiлька значень.

По-перше, в юридичнiй теорiї багатьох країн конституцiйними за-конами називають закони, якi вносять поправки i доповнення до консти-туцiй. Звичайно вони, будучи прийнятими, iнтегруються з консти-туцiйним текстом, iнколи iснують формально поза рамками цього тексту, виступаючи у ролi доповнення (США). Однак завжди поправки до консти-туцiї i сама конституцiя розглядаються як змiстовне цiле. За своєю юри-дичною силою поправки не вiдрiзняються вiд основного закону.

По-друге, конституцiйними законами офiцiйно називають складовi частини конституцiй деяких країн, якi не являють собою єдиний норматив-ний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупнiсть таких актiв. Наприклад, Конституцiя Швецiї включає три конституцiйнi закони - Форму правлiння та Акт про свободу друку, прийнятi у 1974 р., а також Акт про престолонаслiдування 1810 р. Ранiше до конституцiйних законiв належав i Акт про рикстаг (парламент), але новий такий акт, прийнятий у

35

тому ж 1974 р., зайняв промiжне положення мiж конституцiйними i зви-чайними законами. Частина його положень може бути змiнена у порядку, що застосовується до конституцiйних законiв, частина - на основi звичай-ної законодавчої процедури.

Конституцiю Фiнляндiї становлять чотири акти вiдповiдного характе-ру, введенi у рiзнi роки: Форма правлiння 1919 р. (цим же роком звичайно позначається i сама конституцiя країни), Акт про парламент 1928 р. i два акти щодо органiзацiї виконавчої та судової влади, прийнятi у 1922 роцi.

В Австрiї поняття конституцiї звичайно ототожнюється з Консти-туцiйним законом 1920 р., який регламентує питання державного устрою. Однак вiн не вичерпує змiсту конституцiйного регулювання в цiй країнi. Офiцiйно конституцiйними законами також визнанi Конституцiйний за-кон про нейтралiтет 1955 р. та деякi iншi акти, прийнятi у попереднi ро-ки, зокрема ще за часiв iснування Австро-Угорської iмперiї. Серед них на-самперед слiд назвати Основний закон держави про загальнi права грома-дян i земель 1867 р., Закон про захист .свободи особи 1862 р. i датований тим самим роком Закон про охорону недоторканностi житла.

Особливiстю законотворчостi в Австрiї є й те, що її результатом мо-же бути прийняття окремих положень звичайних законiв, спецiально по-значених як конституцiйнi положення. Конституцiйнi закони i консти-туцiйнi положення звичайних законiв приймають за однаковою процеду-рою, яка має вiдносно жорсткий характер. Прикладом звичайного закону, що мiстить конституцiйнi положення, є Закон 1975 р. про полiтичнi партiї.

У Польщi назву конституцiйного офiцiйно має Закон про взаємовiдносини законодавчої i виконавчої влад i про мiсцеве самовряду-вання, чинний з 1992 року. Вiн замiнив конституцiю, номiнальне датова-ну 1952 р., водночас залишивши у силi її окремi роздiли i статтi.

У цiлому подiбна картина спостерiгається i в деяких iнших країнах. У Канадi поняття конституцiї асоцiюється з сукупнiстю актiв, частина з яких прямо названа конституцiйними законами, а решта є такими за своїм характером. Цi акти прийнятi в 1867-1982 рр., причому бiльшiсть їх введена парламентом колишньої метрополiї або октроїрувана британ-ським монархом.

Нарештi, по-третє, в юридичнiй теорiї i практицi окремих країн, крiм конституцiйних законiв, що замiнюють основний закон, видiляють i iншi конституцiйнi закони. Останнi не є частиною основного закону i пов'язанi з ним лише за змiстом. Так, в iталiї конституцiйними офiцiйно визнаються закони, що змiнюють саму конституцiю, закони, що ухвалю-ють статути областей спецiальної автономiї, змiнюють територiю областей, закони, що регулюють дiяльнiсть конституцiйного суду. В конституцiї цiєї

36

країни також передбачено введення конституцiйних законiв, якi розши-рюватимуть коло суб'єктiв законодавчої iнiцiативи.

Подiбнi конституцiйнi закони звичайно приймаються в тому самому порядку, що й поправки до конституцiї, обов'язково квалiфiкованою бiль-шiстю складу парламенту. В Угорщинi основний закон припускає прийнят-тя, крiм конституцiйних i звичайних законiв, <промiжних> законодавчих актiв. Останнi приймаються за рiшенням квалiфiкованої бiльшостi не скла-ду парламенту, а кворуму. До таких актiв вiднесенi закони про надзвичай-ний стан, про статус депутата парламенту, про конституцiйний суд тощо.

Дещо по-iншому визначається поняття конституцiйних законiв у де-яких країнах, основнi закони в яких були прийнятi на початку 90-х рокiв. У Литвi для прийняття конституцiйних законiв потрiбна абсолютна бiльшiсть голосiв, а для їх змiни - квалiфiкована бiльшiсть у 3/5 складу парламенту. Перелiк конституцiйних законiв встановлюється парламентом за рiшенням, прийнятим вiдповiдною квалiфiкованою бiльшiстю. Така ха-рактеристика конституцiйних законiв є близькою до поняття органiчних за-конiв, вiдомого державно-правовiй теорiї i практицi ряду країн.

Свої особливостi має поняття конституцiйних законiв, визначене за Конституцiєю Росiї. Так, у ст. 76 встановлено, що <федеральнi закони не мо-жуть суперечити федеральним конституцiйним законам>. Конституцiйнi за-кони приймаються в тому самому порядку, в якому змiнюється бiльшiсть по-ложень конституцiї. Однак цей порядок, на вiдмiну вiд процедури прийнят-тя конституцiйних поправок, не передбачає необхiдностi схвалення прийня-того акта законодавчими органами 2/3 суб'єктiв федерацiї. Самi ж консти-туцiйнi закони можуть бути прийнятi з питань скликання конституцiйних зборiв, прийняття у федерацiю й утворення в її складi нових суб'єктiв, змiни конституцiйно-правового статусу суб'єктiв федерацiї, органiзацiї i проведен-ня референдумiв, встановлення порядку дiяльностi уряду, визначення повно-важень, порядку утворення i дiяльностi федеральних судiв, регламентацiї надзвичайного i воєнного стану та з деяких iнших питань.

Особливiстю конституцiйно-правового регулювання суспiльних вiдносин в Росiї є також те, що тут до джерел вiдповiдної галузi права об'єктивно вiднесенi так званi державно-правовi договори. Серед них Федеративний договiр, або Договiр про розмежування предметiв ведення i повноважень мiж федеральними органами державної влади Росiйської Федерацiї i органами державної влади суверенних республiк у складi Росiйської Федерацiї 1992 року. Договiр не входить до складу чинної Кон-ституцiї Росiї i водночас має, по сутi, пiдпорядкований щодо неї харак-тер: у разi невiдповiдностi положенням Конституцiї положень цього та iнших подiбних договорiв дiють положення Конституцiї. Основний закон

37

Росiї передбачає можливiсть укладання рiзних державно-правових дого-ворiв у зв'язку з федеративним державним устроєм. Державно-правовi до-говори вiдомi конституцiйнiй практицi i деяких iнших країн.

Помiтне мiсце серед джерел конституцiйного права окремих країн зай-мають органiчнi закони. Вони звичайно приймаються для уточнення або до-повнення положень конституцiї на основi так званих бланкетних норм остан-ньої. Такi норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульованi органiчними законами. Так, вiдповiдно до ст. 25 Конституцiї Францiї, <ор-ганiчний закон встановлює тривалiсть повноважень кожної палати, кiлькiсть її членiв, їхню винагороду, умови обрання, принципи обираностi i неприпус-тимостi сумiщень>. Ст. 63 встановлює: <Органiчний закон визначає порядок органiзацiї та функцiонування Конституцiйної ради i її процедуру>. Подiбнi положення займають помiтне мiсце у Конституцiї Францiї: ще 12 її статей передбачають прийняття органiчних законiв, вiднесених до сфери органiзацiї i дiяльностi виконавчої та судової влади.

Вiдповiднi положення можна знайти i в Конституцiї iспанiї. Так, у ст. 81 сказано, що <органiчнi закони - це закони, що стосуються основ-них прав i свобод, схвалюють статути про автономiю, встановлюють по-рядок загальних виборiв, а також iншi спецiально передбаченi Консти-туцiєю закони>. Ст. 72 Конституцiї Румунiї мiстить перелiк органiчних законiв з двадцяти пунктiв. Статтю аналогiчного змiсту та нумерацiї зна-ходимо i в Конституцiї Молдови. Перелiк органiчних за характером за-конiв мiстить ст. 104 Конституцiї Естонiї.

По сутi, органiчнi закони встановлюють головнi конституцiйно-пра-вовi iнститути в цiлому або їх основи. Порядок прийняття, змiни i скасу-вання їх дещо вiдрiзняється вiд звичайного законодавства, хоча за юри-дичною силою вони тотожнi. У Францiї органiчнi закони приймаються на основi звичайної законодавчої процедури. Але в разi вiдсутностi згоди мiж палатами цi закони можуть бути прийнятi нижньою палатою абсолютною бiльшiстю її загального складу. У будь-якому випадку органiчнi закони пiсля схвалення парламентом i до офiцiйного опублiкування передаються до органу конституцiйного контролю - конституцiйної ради, яка має пiдтвердити їх конституцiйнiсть. В Грузiї, iспанiї, Португалiї, Румунiї i Молдовi органiчнi закони приймаються абсолютною бiльшiстю складу пар-ламенту. Такий самий порядок встановлений i в Естонiї, хоч у самiй кон-ституцiї назва <органiчнi закони> не вживається.

Поняття органiчних законiв вiдоме також юридичнiй теорiї та прак-тицi СiЛА. Але тут воно має iнше значення. У СПiА опублiкований звiд за-конiв, який є iнкорпорацiєю федеральних законодавчих актiв. Однак iнкор-порацiї не пiдданi конституцiя i ряд полiтико-правових актiв, що переду-

38

вали їй: Декларацiя незалежностi 1776 р., Статтi Конфедерацiї 1781 р. та Акт про Пiвнiчно-Захiднi територiї 1787 р. Всi вони розмiщенi у роздiлi зводу пiд назвою <Органiчнi закони СiЛА>.

Рiзновидом законодавчих джерел конституцiйного права є звичайнi закони. Це закони про вибори, громадянство, про органiзацiю та дiяльнiсть окремих органiв державної влади або їхнiх структурних елементiв, про над-звичайний стан тощо. Кiлькiсть i змiст таких законiв у бiльшостi країн пря-мо залежать вiд обсягу i змiсту самих конституцiй: чим детальнiшим i шир-шим за обсягом є власне конституцiйне регулювання, тим вужча сфера вiдповiдного законодавчого регулювання. Вiд iнших звичайних законiв за-кони, вiднесенi до джерел конституцiйного права, вiдрiзняються лише своїм предметом. В окремих випадках джерелами конституцiйного права є систе-матизованi закони - кодекси. За приклад може правити Виборчий кодекс Францiї 1983 р.

За умов федеративної форми державного устрою джерелами консти-туцiйного права виступають не тiльки федеральнi конституцiї i закони, а й конституцiї (там, де вони введенi) i закони суб'єктiв федерацiй. У Росiї до таких актiв вiднесенi не лише конституцiї республiк, а й так званi статути iнших суб'єктiв федерацiї, якi приймаються i регламентують питання ор-ганiзацiї та дiяльностi органiв державної влади на вiдповiдних рiвнях.

До джерел конституцiйного права слiд також вiднести прийнятi в окремих країнах (iспанiя, iталiя, Португалiя) спецiальнi нормативно-пра-вовi акти - статути автономiй. Порядок прийняття цих актiв має свої вiдмiнностi в рiзних країнах, але у будь-якому випадку вiдповiднi про-цедури грунтуються на взаємодiї представницького органу автономiї i нацiонального парламенту. До того ж у юридичнiй теорiї i практицi iталiї вiдоме поняття законiв областей - автономних одиниць, на якi подiлена територiя цiєї унiтарної держави. Вiдповiднi акти приймаються обласни-ми радами (зборами) в межах їхньої компетенцiї. Проте державно-право-ве значення переважної бiльшостi цих актiв украй обмежене.

Певне значення як джерело конституцiйного права мають парла-ментськi регламенти (статути). З їхньою допомогою регулюються ор-ганiзацiя i дiяльнiсть палат парламенту. Як правило, вони мають вигляд єдиного акта, що вводиться рiшенням самої палати i не потребує промуль-гацiї. У Францiї регламенти палат до введення в дiю обов'язково переда-ються до органу конституцiйного контролю, який висловлюється щодо їхньої вiдповiдностi основному закону. Звичайно для прийняття регла-ментiв потрiбна абсолютна бiльшiсть голосiв членiв парламенту. В Угор-щинi i Словенiї регламенти приймають на основi квалiфiкованої бiльшостi у 2/3 кворуму, а в Македонiї - складу парламенту.

39

В англомовних країнах, що сприйняли британську конституцiйну модель, регламенти являють собою сукупнiсть постiйних або тимчасових правил, прийнятих палатами парламенту або встановлених їхнiми керiвними органами (спiкерами).

До джерел конституцiйного права окремих зарубiжних країн нале-жать деякi акти глави держави та уряду (накази, укази, ордонанси то-що). Наприклад, у державно-правовiй практицi Францiї має мiсце введен-ня урядом на основi делегованих парламентом повноважень так званих ордонансiв, якi пiдписуються президентом i мають силу законiв. Серед них були акти з питань виборчої системи, статусу депутатiв парламенту, органiзацiї та дiяльностi державних органiв тощо.         ^

У Великобританiї певне конституцiйно-правове значення мають ак-ти, прийнятi на пiдставi так званої королiвської прерогативи, тобто фор-мально за власними правомочностями монарха. Формою таких актiв зви-чайно є накази короля (королеви) в таємнiй радi. Реально ж вони є пра-вотворчiстю уряду. На основi деяких з них вирiшувались питання визна-чення територiальної юрисдикцiї, введення конституцiй колишнiх ко-лонiй та iншi питання зi сфери конституцiйно-правового регулювання.

У переважнiй бiльшостi країн акти виконавчої влади не посiдають помiтного мiсця серед джерел конституцiйного права, що передусiм зумовле-не предметом цiєї галузi i характером конституцiйно-правового регулювання.

Формалiзованим джерелом конституцiйного права у країнах, право яких належить до англосаксонської моделi, є судовi прецеденти. Судовi прецеденти - це рiшення вищих судiв у конкретних справах, якi мають обов'язкове юридичне значення для нижчих або рiвних за рангом судо-вих установ при розглядi ними аналогiчних або подiбних справ. При цьо-му вiдповiдний характер має не все судове рiшення, а лише певнi його ас-пекти - так зване гаїiо оесiоепсii (букв. - основа рiшення). Цi аспекти i мають значення судового прецеденту - джерела права. Все iнше в судо-вому рiшеннi визначається як оЬiїег оiсiа (мимохiдь сказане). В англо-мовних країнах судовi прецеденти разом з основними законами та зако-нодавством є головними джерелами конституцiйного права.

До конституцiйно-правових положень, встановлених судовими пре-цедентами, належать норми, якi визначають реалiзацiю прав i свобод, за-соби судового захисту та деякi iншi моменти щодо основ правового стату-су особи. Судовi прецеденти як джерела конституцiйного права мiстять також норми, що встановлюють принципи судоустрою i судочинства. В окремих країнах (Великобританiя) вони визначають умови здiйснення повноважень уряду, його взаємовiдносини з парламентом тощо.

Судовi прецеденти мають два смислових рiзновиди: а) прецеденти,

40

в яких сформульованi норми так званого загального права (сотшоп 1а'\у) i якi iсторично становлять першооснову прецедентного права - сукуп-ностi всiх дiючих судових прецедентiв; б) прецеденти, пов'язанi з тлума-ченням конституцiї i вiдповiдного законодавства.

Водночас слiд зауважити, що в усiх країнах, де прийнята вiдповiдна форма права, правило обов'язковостi судового прецеденту не вважається аб-солютним. У США суддi орiєнтуються насамперед на приписи конституцiї, а не на власнi прецеденти щодо її тлумачення. При цьому вiдхiд вiд прави-ла обов'язковостi судового прецеденту може вiдбуватись i без будь-яких змiн iснуючих норм, вироблених судовою практикою, що означає збережен-ня за цими нормами їхнього юридичного значення та чинностi, i в разi по-треби суд може звертатися до них у майбутньому. iнодi використовується iнша практика, що полягає у скасуваннi прецедентiв шляхом прийняття поправок до основного закону. Застосування такого порядку наочно свiдчить про значення прецедентiв як джерела конституцiйного права. За всю iсторiю США вiдомо чотири конституцiйнi поправки такого характеру, останню, позначену як XXVI, прийнято в 1971 роцi.

Характеризуючи судовий прецедент, слiд також вказати на особли-востi його взаємодiї з законодавством. Прецедент пiдпорядкований закону:

останнiй, безумовно, може його вiдмiнити. Однак цим не вичерпуються їхнi взаємовiдносини. Взаємодiя закону i судового прецедента вiдбувається на складнiй основi. Вони нерiдко доповнюють один одного, що виявляється в тлумаченнi суддями законодавства, коли виникають розбiжностi мiж намiрами законодавцiв, втiленими в актi парламенту, i поглядами судей, вiдображеними у вiдповiдних прецедентах. Усунути розбiжностi спромож-ний лише новий закон, який скасує суперечливi прецеденти.

Розглянемо ще один аспект характеристики судових прецедентiв, якi в сукупностi нерiдко визначаються як прецедентне право, або <право, створене судами>. Прецедентне право часто сприймається як синонiм за-гального права. iнколи загальне право ототожнюється з поняттям права в цiлому, з правовою системою тiєї чи iншої англомовної країни. Якщо виходити з досить поширеного визначення загального права як сукуп-ностi норм i принципiв, що мають звичаєву першооснову, склалися iсто-рично i сформульованi в судових рiшеннях, то його зв'язок з прецедент-ним правом слiд визнати подiбним до спiввiдношення змiсту i форми.

Оцiнка судових прецедентiв як формалiзованого джерела консти-туцiйного права передусiм пов'язана з тим, що вони є рiшенням вищих судiв, якi завжди здiйснювали письмове судочинство. Цi рiшення в авто-ритетнiй формi викладаються в судових звiтах i таким чином набувають фiксованої, писаної форми.

41

До цього слiд додати, що в країнах, право яких вiднесене до кон-тинентальної моделi правових систем, поняття прецеденту як джерела конституцiйного права iнодi має iнше значення. В бiльшостi з цих країн iснують органи конституцiйної юстицiї (конституцiйнi суди), якi суттєво впливають на правотворчiсть, приймаючи рiшення щодо вiдповiдностi ок-ремих законiв положенням конституцiї i навiть тлумачення самої консти-туцiї. i хоча за цими рiшеннями далеко не в усiх країнах визнається юри-дична сила, практичне значення їх не слiд недооцiнювати.

Другу групу джерел конституцiйного права становлять неформалiзо-ванi джерела - рiзнi нормативнi форми, що за своєю природою є звичаями. Слiд розрiзняти звичаї як форми юридичнi (правовi звичаї) i неюридичнi (норми, встановленi на основi однакової практики полiтичного змiсту). Як-що законотворчiсть - це створення конкретних нормативних актiв, то пра-вовий звичай є результатом досить абстрактної суспiльної практики, в якiй неможливо розмежувати нормотворчий процес та його результат.

Правовi звичаї мають таку саму юридичну силу, як i законодавство та судовi прецеденти, але, на вiдмiну вiд законiв i судових прецедентiв, якi мають офiцiйну писану форму, звичаї такої форми не мають. Об'єктивно у процесi систематизацiї права звичаї замiнюються на iншi, формалiзованi джерела, хоча така ситуацiя нетипова для галузi конституцiйного права.

Роль звичаїв у конституцiйно-правовому регулюваннi залежить вiд iсторичних i нацiональних особливостей системи права тiєї чи iншої країни. Юридичний звичай виступає як джерело конституцiйного права здебiльшого в англомовних країнах. Звичаєво-правовi норми пов'язанi з функцiонуванням важливих об'єктiв конституцiйного регулювання. Дiя їх поширюється на законодавчу i виконавчу владу. У Великобританiї до зви-чаєво-правових належать норми, що визначають змiст королiвської преро-гативи - сукупностi правомочностей, якi формально належать монарховi, але в основному реалiзуються урядом. Правовi звичаї регламентують деякi питання роботи парламенту. Аналогiчну природу мають норми, якi фор-мулюють прийнятий у цiй країнi конституцiйний принцип парламент-ського верховенства та деякi iншi.

iнакше слiд оцiнювати нормативну природу рiзноманiтних правил звичаєвого характеру, що складаються в практицi тих чи iнших державних органiв. Таких правил багато, певна частина з них стосується об'єктiв кон-ституцiйного права. Наприклад, вiдповiднi правила регламентують питання органiзацiї i дiяльностi парламентських структур у зв'язку з участю в їх ро-ботi полiтичних партiй. Щ правила являють собою полiтичнi звичаї, якi є не-формалiзованими i водночас не мають юридичного значення. Державнi орга-ни, якi створюють полiтичнi звичаї, не визнають їх юридичне обов'язкови-ми, хоч i виконують встановленi в них вимоги.

42

Використання полiтичних звичаїв як одного iз засобiв регулювання державно-полiтичних вiдносин владарювання має мiсце в усiх без винятку зарубiжних країнах. Це насамперед зумовлено специфiкою конституцiйно-го права, особливостями розвитку полiтичної системи i наявнiстю певних суспiльно-полiтичних потреб. Не iснує нiякого протирiччя в тому, що, з од-ного боку, полiтичнi звичаї не мають юридичної сили, а з iншого - вико-ристовуються як засiб регулювання державно-полiтичних вiдносин влада-рювання. Щ вiдносини є предметом конституцiйного права усiх країн, во-ни мають ширше коло, нiж сфера регламентуючої дiї норм галузi. Це ви-магає застосування неюридичних засобiв вiдповiдного регулювання. Зага-лом полiтичнi звичаї слiд оцiнювати як джерело фактичної, а не юридич-ної конституцiї. Водночас вони є джерелом неписаних, несистематизованих конституцiй.

Така оцiнка повнiстю вiднесена i до так званих конституцiйних угод. Вони сприймаються як засiб регулювання практично в усiх країнах англосаксонської моделi права (у СiЛА для позначення цього засобу ви-користовується термiн <звичай>). Але їхня роль у цьому регулюваннi в рiзних країнах неоднакова.

Найбiльше значення конституцiйнi угоди мають у Великобританiї, де з їхньою допомогою регламентуються найважливiшi питання державного ла-ду. Деякi з цих угод формулюються так: монарх повинен призначати на по-саду прем'єр-мiнiстра особу, яку пiдтримує бiльшiсть у нижнiй палатi парла-менту. Прем'єр-мiнiстр визначає склад кабiнету (уряду). Мiнiстри мають бу-ти членами парламенту. Монарх здiйснює свої владнi правомочностi за пора-дою мiнiстрiв. Члени уряду несуть колективну та iндивiдуальну полiтичну вiдповiдальнiсть перед парламентом (нижньою палатою). В iнших країнах бiльшiсть вiдповiдних положень можна знайти в текстах основних законiв.

Аналiзуючи природу норм конституцiйних угод, треба мати на увазi те, що вони також не є юридичне обов'язковими. Волевиявлення з приводу створення цих норм не передбачає надання їм такого характеру. Процес нор-мотворення у правi i в сферi конституцiйних угод має рiзне призначення. Норми, що становлять змiст конституцiйних угод, - суто полiтичнi. Проте така їх характеристика є занадто широкою, оскiльки охоплює розмаїття пра-вил поведiнки, що регулюють вiдносини в межах усiєї полiтичної системи та окремих й елементiв. Та оскiльки далеко не всi полiтичнi норми безпосеред-ньо стосуються здiйснення державної влади, норми конституцiйних угод тре-ба вiднести до державно-полiтичних норм. Проте iснують i iншi неюридичнi норми, пов'язанi з органiзацiєю i функцiонуванням державної влади. Вони не мають безпосередньо полiтичного характеру (наприклад, деякi норми, що регулюють вiдносини у сферi державного управлiння). На вiдмiну вiд них

43

норми конституцiйних угод слiд визначити як державно-полiтичнi норми конституцiйного значення.

Виникають питання щодо нормативних характеристик самого консти-туцiйного права. Конституцiйне право - галузь, тiсно пов'язана з кате-горiєю полiтики. i справа не тiльки в тому, що предметом цiєї галузi е вiдно-сини безпосередньо полiтичного характеру. Конституцiйне право практично всiх країн мiстить окремi положення, що являють собою своєрiдний неюри-дичний елемент. Вiн не характерний для iнших галузей права i об'єктивно має полiтичний змiст. У конституцiях (основних законах) вiн присутнiй у ви-глядi окремих положень преамбул та основного тексту, де мiстяться загаль-нополiтичнi декларацiї, принципи, цiлi тощо. Юридична значущiсть цих по-ложень звичайно заперечується.

Вiдповiдним елементом у бiльшостi англомовних країн виступають конституцiйнi угоди. Їхня реальна роль у процесi конституцiйного регу-лювання бiльш значуща у порiвняннi з вищевказаними положеннями ос-новних законiв. Зокрема, у Великобританiї, якщо не враховувати норми конституцiйних угод, практично неможливо визначити риси її реальної конституцiйної системи. Таке значення цих норм не тiльки зумовлює ха-рактеристику неписаної, несистематизованої конституцiї як полiтико-правового феномена, а може сприйматись як передумова застосування широких пiдходiв до вивчення конституцiйного права.

44