1. Суверенiтет як категорiя конституцiйної теорiї i практики

Конституцiоналiзм як багато-аспектне явище знаходить вияв у конституцiйнiй теорiї, в суспiльно-полiтичному русi за її реалiзацiю i в конституцiйнiй практицi. Особливий iнтерес викликає змiст консти-туцiйних принципiв (принципiв кон-ституцiї), що становлять основу теорiї i практики.

Конституцiйнi принципи - це категорiя полiтичної i правової свiдо-мостi. Вони не мають самостiйного ре-гулюючого значення. Вiдбиваючись у змiстi норм основних законiв, консти-туцiйнi принципи набувають характе-ру принципiв конституцiї. Останнi є формою нормативного закрiплення конституцiйних принципiв. Принци-пи конституцiї нерiдко прямо вклю-ченi до змiсту основних законiв, зафiксованi у виглядi так званих норм-принципiв. Принципи консти-туцiї об'єктивують вiдповiдну теорiю, матерiалiзують у правовiй формi кон-ституцiйнi принципи i тому звичайно однойменнi з ними. Разом з тим кон-ституцiйнi принципи є бiльш абст-рактними. Закрiплюючи найбiльш визнанi в суспiльствi полiтико-правовi iдеї, вони виходять у своєму значеннi за межi предмета конституцiйно-пра-вового регулювання i нерiдко мають вiдношення до характеристики право-вої системи в цiлому.

Змiст i формулювання прин-

58

ципiв конкретизуються вiдповiдно до державно-правового розвитку окре-мих країн, що пояснюється iсторичними i нацiональними особливостями такого розвитку. Самi ж принципи тiсно взаємопов'язанi i доповнюють один одного. Водночас вони рiзняться не тiльки за змiстом, а й за пред-метним спрямуванням. Наприклад, принцип подiлу влад передусiм вiдне-сений до механiзму здiйснення державної влади, принцип федералiзму - до її полiтико-територiальної органiзацiї.

Одним з найбiльш загальних конституцiйних принципiв (прин-ципiв конституцiї) є принцип суверенiтету. Поняття суверенiтету вiдоме конституцiйнiй теорiї i практицi всiх країн, хоч iснують рiзнi i досить да-лекi вiд його традицiйного тлумачення. Звичайно принцип суверенiтету асоцiюється з визначенням самого сенсу державностi. Це зумовлює його, по сутi, унiверсальне полiтико-правове значення.

З проблемою суверенiтету завжди було пов'язане визначення най-важливiших характеристик конституцiйного права, зокрема з'ясування питання про носiя влади в державi та про межi її здiйснення. Визнаною є точка зору, за якою серед усiх вiдповiдних принципiв принцип суве-ренiтету є найбiльш <полiтичним> за своїм характером. Це пояснюється не тiльки особливостями його юридичного змiсту, а й тим значенням, яке вiн вiдiграє у процесi здiйснення внутрiшньої i зовнiшньої полiтики дер-жави. До того ж за своїм походженням суверенiтет iсторично являв полiтичну iдею, яка лише з часом набула юридичного значення.

Поняття суверенiтету вперше сформулював Жан Боден (XVI ст.), який запропонував засновану на принципi суверенiтету концепцiю держав-ної влади. За Ж. Боденом, суверенiтет - це постiйна й абсолютна, найви-ща i невiдчужувана влада в державi, яка здiйснюється як всерединi країни, так i поза її межами. Ж. Боден визнавав носiєм суверенiтету не державу, а монарха. Такий пiдхiд був зумовлений соцiально-економiчними i полiтич-ними реалiями перiоду утворення централiзованих абсолютистських дер-жав. У подальшому iдею суверенiтету розвинули представники школи при-родного права, найбiльш вiдомий з яких - Гуго Гроцiй - розмежував по-няття суверенiтету i його носiя. Г. Гроцiй розглядав суверенiтет не як саму державну владу, а як її особливу властивiсть.

Аналiз розвитку полiтико-правової теорiї засвiдчує, що поняття суве-ренiтету змiнювало свiй змiст залежно вiд особливостей конкретного iсторич-ного перiоду. У другiй половинi XVIII ст. за роки, що передували фран-цузькiй революцiї, була сформульована концепцiя народного суверенiтету. Найбiльш широке обгрунтування iдеї народного суверенiтету запропонував французький просвiтитель XVIII ст. Ж. Ж. Руссо, який визнавав народ суб'єктом i носiєм суверенної влади, джерелом повноважень усiх державних

59

органiв. Ж. Ж. Руссо прямо заперечував сумiснiсть принципу народного су-веренiтету i представницької демократiї, вважаючи за неможливе виражен-ня загальної волi, або волi народу, засобами, заснованими на представництвi.

iдеї Ж. Ж. Руссо щодо несумiсностi принципу народного суверенiте-ту i представницької демократiї мали своїх опонентiв ще за часiв францу-зької революцiї XVIII ст. Найбiльш знаними серед них були такi мислителi i полiтичнi дiячi, як Шарль Монтеск'є та Еммануїл Сiйєс. Вони прийняли iдею народного суверенiтету, але тлумачили її по-своєму. Зокрема, Ш. Мон-теск'є писав, що народ не є компетентним нi щодо безпосередньої реалiзацiї виконавчої влади, нi щодо прямої законотворчостi. Ще категоричнiшими були висловлювання Е. Сiйєса. Вiн вважав, що переважна бiльшiсть грома-дян нездатна оцiнювати змiст законiв, оскiльки, на його думку, їй не виста-чає освiти, щоб розумiти цi закони, i дозвiлля, щоб їх вивчати.

Постiйним елементом подальшого розвитку зарубiжної полiтико-правової теорiї було зiставлення представницької i безпосередньої демо-кратiї з позицiй оцiнки принципу народного суверенiтету. Домiнуючими були i залишаються погляди, згiдно з якими цьому принципу вiдповiда-ють iснуючi теорiя i практика як безпосередньої, так i представницької демократiї. Водночас принцип народного суверенiтету iнодi розглядається як своєрiдний камуфляж державно-правових реалiй. У зв'язку з цим де-якi вченi вбачають загрозу створення передумов для <парламентського деспотизму>. Такi наслiдки, на їхню думку, можуть мати мiсце тодi, ко-ли у представницькому органi утворюється <випадкова бiльшiсть>, яка дiє, посилаючись на народну довiру, хоч практично її не має.

Сам же принцип народного суверенiтету в загальному планi визна-ний в конституцiйнiй практицi абсолютної бiльшостi зарубiжних країн. <Суверенiтет належить народу, який реалiзує його у формах i межах кон-ституцiї>, - зазначається в ст. 1 Конституцiї iталiї. Аналогiчнi або близькi за змiстом формулювання мiстяться практично в усiх основних законах, прийнятих у XIX-XX ст. ст.

iнодi у вiдповiдних конституцiйних положеннях замiсть народного суверенiтету декларується нацiональний суверенiтет. Зокрема, в ст. 1 Конституцiї iспанiї зазначено, що <нацiональний суверенiтет належить iспанському народу, вiд якого походять повноваження держави>. Подiбний текст мiстить i ст. З Конституцiї Францiї. Така замiна термiнiв не є випадковою i свiдчить про сполученiсть понять народного, нацiональ-ного i державного суверенiтету.

Використання термiна <нацiональний суверенiтет> вiдображало процес формування в XVII-XIX ст.ст. нацiональних держав. Нацiї, якi на той час утворились, набували державних форм, тож не дивно, що май-

60

же вiдразу в зарубiжнiй полiтико-правовiй науцi поняття нацiонального суверенiтету стало сприйматись як першооснова державного суверенiтету.

Що ж до прийнятого в науцi поняття державного суверенiтету, то во-но звичайно трактується як верховенство держави на своїй територiї i неза-лежнiсть у мiжнародних вiдносинах. Верховенство держави означає дiю в ме-жах її територiї тiльки однiєї публiчної влади, яка визначає повноваження усiх державних органiв i посадових осiб, а також пiдлеглiсть цiй владi всьо-го населення територiї. Незалежнiсть держави в мiжнародних вiдносинах - це її непiдпорядкованiсть будь-якiй зовнiшнiй владi, владi iнших держав.

Суверенiтет виступає як необхiдна полiтико-правова характеристи-ка держави. Поняття суверенiтету вiдображає якiснi риси держави. Вод-ночас воно прямо пов'язане з властивостями державної влади, тобто суве-ренiтет - це вияв самої природи влади. Зв'язок мiж державним i народ-ним суверенiтетом нерiдко вбачають у тому, що народ є єдиним джерелом влади, яка звичайно здiйснюється державою та її органами.

До сказаного слiд додати, що в полiтико-правовiй науцi за рубежем принцип народного суверенiтету не формулюється у виглядi загальної iдеї на-родовладдя. Подiбна термiнологiя вважається надмiрно абстрактною i в юри-дичнiй лiтературi практично не використовується. Замiсть цього тлумачать саме поняття народу, виходячи з того, що воно позначає виборчий корпус, тобто сукупнiсть громадян, якi мають право брати участь у виборах i рефе-рендумах. При цьому змiст принципу народного суверенiтету зводиться до юридичного визначення вiдповiдних прав, що прямо зафiксовано в багатьох конституцiях. <Нацiональний суверенiтет належить народу, який здiйснює його через своїх представникiв i шляхом референдуму>, - зазначено в ст. З Конституцiї Францiї. У ст. 20 Основного закону ФРН записано, що <держав-на влада здiйснюється народом шляхом виборiв та голосувань i через спецiальнi органи законодавства, виконавчої влади та правосуддя>.

Викладене трактування принципу народного суверенiтету становить змiст одного iз своєрiдних постулатiв конституцiйної теорiї i практики за рубежем. Проте iснують країни, де принцип народного суверенiтету визна-но iз застереженнями. Це передусiм Великобританiя та iншi англомовнi країни, що сприйняли головнi iдеї британського конституцiоналiзму.

Особливу роль у конституцiйнiй теорiї i практицi цих країн вiдiграє принцип суверенiтету парламенту (парламентського верховенства). Сучасне його тлумачення запропонував Альберт Дайсi - вiдомий британський уче-ний-юрист. Вiн розрiзняв юридичний суверенiтет, що мав належати парла-менту, i полiтичний суверенiтет, носiєм якого називався електорат (ви-борцi). За А. Дайсi, змiст юридичного суверенiтету виявляється в тому, що парламент має формально абсолютну законодавчу компетенцiю.

61

На вiдмiну вiд iнших країн, де повноваження представницьких ор-ганiв визначаються i тому обмежуються писаними конституцiями, у Ве-ликобританiї парламент з огляду на його суверенiтет (верховенство) i в межах реальних можливостей може приймати, змiнювати та скасовувати будь-якi закони. Не може вiн приймати закони основного характеру, якi б мали змiнюватись або скасовуватися особливим порядком. iснує лише звичайна законодавча процедура. По сутi ж iдеться не про абсолютну, су-веренну владу парламенту, а лише про його формальне верховенство в за-конодавчiй сферi. Через це багато британських авторiв вважає за краще говорити про принцип парламентського верховенства, а не суверенiтету.

Слiд зазначити, що в конституцiйнiй теорiї Великобританiї та ряду iнших англомовних країн не знайшла собi мiсця традицiйна для захiдної фiлософської i полiтико-правової думки iдея народного суверенiтету. На об-меженiсть такого пiдходу до визначення суверенiтету звертає увагу багато сучасних британських авторiв. Деякi з них намагаються поєднати юридич-ний i полiтичний суверенiтет за А. Дайсi. iншi пропонують доповнити фор-мулювання А. Дайсi новими елементами, такими як полiтичнi партiї, уряд тощо, i розглядати їх як надiленi суверенiтетом. Але у будь-якому випадку конституцiйна практика Великобританiї та iнших вказаних країн мало чим вiдрiзняється вiд реалiзацiї в державно-полiтичному життi iдей народного суверенiтету там, де вони вважаються сприйнятими.