2.2. Природне  середовище в життєдіяльності людей.

Якими б не були цікавими і корисними знання про Всесвіт, проте людей більше турбують ті природні умови, з якими вони мають повсякденні справи. І тому у науковому і політичному вжитку частіше використовують поняття «географічне середовище» або «природне            середовище». Перше поняття ввів  і активно вживав у своїй 19-томній праці «Нова  всесвітня географія. Земля і люди» французький географ і анархіст за політичними переконаннями Елізе Реклю (1830-1905). Завдяки працям Г.В.Плеханова (1858-1918) воно було довгий час поширеним у марксистській літературі. Під географічним середовищем розумілась та частина природи, а саме географічна оболонка Землі, в якій розгортається історичний процес. Однак з другої половини минулого століття узвичаївся термін “природне середовище”, оскільки географічна оболонка, як показав технічний прогрес, вочевидь, вже не обмежує просторові межі людської діяльності. Тому нині можна сказати так: природне середовище - це та частина природи, яка оточує людей і впливає на них, та на яку вони самі впливають  своєю виробничою діяльністю. Поняття природного середовища відразу наштовхує на бачення за ним принаймні  двох початкових аспектів.

По-перше, воно констатує такий простий факт: природне середовище є зовнішнім природним оточенням, довкіллям, де перебувають люди. У фокусі цього аспекту ми зауважуємо, що не лише люди, а й усі окремі предмети неживої й живої природи також перебувають у природному середовищі. Ніякої особливої відзнаки людей тут ще не видно. Ставши умовно на місце окремого дерева, комахи або тварини і прослідкувавши їх життєву долю з їх власного “суб’єктивного” центру, ми вбачатимемо у сукупності всіх інших природних створінь середовище для перебування наших обранців. Одні предмети можуть бути пасивними “суб’єктами”, наприклад, нерухомий камінь, дерево, а інші наділені здатністю активно існувати в пошуках їжі й умов для розмножування. Всі такі взаємовідносини окремих “суб’єктів” загалом і складають те, що зветься природою. Люди, до певної міри, також підпадають під таку схему розгляду, оскільки вони створені з тих же хімічних елементів, що й інші живі істоти, споживають природну речовину, пересуваються в просторі і складають разом з іншими загальну природну тотальність. Оскільки ж ми вдалися до розгляду природи відносно такого центру бачення як людина й суспільство, то ясно, що все довкілля стосовно обраного центру (і для нього) є природним середовищем.

Інший аспект є продовженням попереднього і вказує на differentia specifica (лат. видова відмінність) суто людських взаємовідносин з природою. Залишимо осторонь часи, коли предки сучасних людей належали до тваринного світу і мало чим відрізнялись від інших високорозвинених приматів1 (1Лат. primatus – першість, зверхність. У зоології термін “примати” означає вищий загін ссавців, який включає напівмавп, декілька видів мавп і людину.) у їх становищі щодо природного середовища. Як і будь-які інші живі істоти, вони в свій спосіб входили в загальний природний процес обміну речовиною й енергією. Відрив від решти тварин стався у проміжку 50-100 тис. років тому, коли сформувалась сучасна людина (Homo sapiens sapiens). Відтоді й починається зростаюча відмінність людини у її відносинах з природним середовищем. І тут можна виділити три етапи в еволюції таких відносин.

Перший – від закінчення формування людини сучасного виду до близько 10 тис. років тому. Початкова фаза цього періоду знаменувалася відокремленням первісних людей за їх способом життєдіяльності від загальної циркуляції природних процесів, в котру разом з іншим тваринним світом колись були вмонтовані й наші предки. Замість чисто біологічного пристосування до навколишнього середовища складається природокористування, що опосередковане культурними формами. Природокористування полягало у засвоєнні готових продуктів природи з допомогою примітивних знарядь праці. Це було збирання, полювання, рибальство та використання під житло природних укриттів. Головним здобутком цього періоду було оволодіння вогнем та відбір корисних для людини видів рослин і тварин. В усьому світі на той час налічувалось приблизно 5 млн. людей.

Другий етап почався близько 8 тис. років до нашої ери, коли людина поступово оволоділа навичками ведення сільського господарства. Це була, так звана, неолітична революція.1 [1Неоліт (англ. Neolithic) – “новокам’яний вік”. Термін введено англійським археологом Джоном Леббоком (1834-1913) для епохи, в яку люди перейшли до аграрної культури, тобто до добування їжі шляхом вирощування рослин і одомашнювання тварин, хоча при цьому камінь залишався основним матеріалом для виготовлення знарядь праці. – Див.: Брей У., Трамп Д. Археологический словарь. М., 1990. С.174.] Завдяки ній люди змогли перейти до осілого способу життя, вийшли на шлях зростання добробуту, розвитку торгівлі й ремесла, значного збільшення населення Землі (на четверте тисячоліття до н.е. воно складало вже близько 100 млн.). Неолітична революція застрахувала (хоч ще й не одразу і назавжди) людину від загрози здичавіння, повернення до лона тваринного світу. Почався процес активного засвоєння природи Землі, залучення її складових до соціального обігу речей. Відтак природні речовини через свої корисні для людей властивості надійно отримують соціальну функцію. Все природне, що залучається до коловороту людської життєдіяльності, привласнюється людьми і набуває статусу “другої природи”, тобто такої, яка  засвоєна й опанована через властиву тільки людям форму діяльності, а саме – через працю. Тепер елементи природного середовища одночасно можуть існувати в системі і природних, і суспільних зв’язків.

Третім періодом став промисловий. Він починається з промислової революції XVIII ст., коли у виробництві започатковується масове використання машин, а в засвоєнні енергетичних джерел послідовно змінюється епоха пару епохою електрики і ядерного палива та інших нетрадиційних видів енергії. У господарський обіг залучається велика кількість різноманітних  мінеральних і органічних речовин, у величезних обсягах споживаються кисень і вода, інтенсифікується сільськогосподарське виробництво, відбувається урбанізація., розвиваються нові засоби транспорту й зв’язку. Кількість населення Землі наприкінці ХХ ст. сягає 6 млрд.,  в той час як напередодні промислової революції вона складала близько 800 млн.

Якщо оглянути всі три етапи у їх послідовному зв’язку, то можна дійти висновку, що історія стосунків людини й природи складалась за такою схемою: від пристосування до середовища, через присвоювальне господарство до виробляючого господарства за посередництва високодосконалої техніки. У такому поступі вбачається двосторонній процес. З одного боку, послідовно зменшується залежність людей від заданих природним середовищем умов життя, виробництва, а з іншого - зростає сила зворотного впливу людської діяльності на природу. Обидві сторони вказаного процесу не безконечні, вони мають свої граничні межі, які стали особливо зримими в очах сучасного покоління людей.

Що стосується першої сторони, то вплив природного середовища багато в чому визначав характер виробництва, розміщення виробничих сил суспільства, побутове життя і навіть психічний склад народу. Наявність великих річок, запасів корисних копалин, придатного клімату тощо сприяло, за всіх інших рівних обставин, більшому прогресу тих народів, які мали такі переваги. А при тривалому пануванні традиційних форм життя природні умови створювали те, що називають народною вдачею. Зокрема, відомий український історик філософії Дмитро Чижевський (1894-1977) відзначав, що степ був тією основою, яка найбільше придалася до усталення ряду психічних рис українців, і додавав: “Степ є безумовно та форма буття природи, що може бути поставлена поруч з тими західньо-європейськими ландшафтами, які є головними носителями  величности. Те почуття безмежно-могутнього, або безмежно-великого, що викликають море, ліс і гори, приймає також специфічну форму і у степу, що сполучує широту і розмах краєвиду з буйним розквітом життя природи... Як море, ліс і гори, так само і степ має свої “небезпеки”; почуття величного породжувало тут своєрідний – і історично зумовлений – “неспокій”, бо ж степ довгі століття був ніби джерелом вічної загрози кочовників, все нових та нових руйнівничих людських хвиль.”1 (1Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992. С.20.)

Степ і лісостеп сприяли прадавньому виникненню хліборобства на наших землях і тривалому та переважаючому його існуванню аж до промислового підйому наприкінці XIX століття, коли в Україні почали формуватись промислові регіони на базі покладів вугілля, руд, розвитку обробної промисловості. В цілому й сьогодні для близько 50 млн населення України, площа якої складає понад 600 тис. км2 , природне середовище є сприятливим для життя і ведення господарства. 70% території країни займають низовини, 25% - височини і лише 5% випадає на гори. У її надрах утворились різноманітні корисні копалини, серед яких кам’яне вугілля, залізна руда, газ, нафта, солі, сірка, фосфати і багато інших. Клімат – помірно-континентальний, вологий на заході, сухий степовий на півдні та середземноморський на південних схилах Гірського Криму. Зима продовжується від 55-75 днів на південному заході до 120-130 днів на північному сході. На території України є понад 71 тис. річок і струмків загальною довжиною 248 тис. км. Середня густота річкової сітки – 0,25 км на 1 км2. По всій країні розкидані озера, всього їх (великих і малих) близько 20 тис. Всі гідроресурси складають десь 45 млрд. КВт у рік. Загальна земельна площа – 60 млн га, з якої 42 млн га – сільськогосподарські угіддя, в тім числі орної землі – 34 млн га. 1/3 світових запасів знаходиться в нашій країні. Лісів маємо небагато, вони складають тільки 15% території. Лісостепові ландшафти поширені більш як на третині площі. Всього у лісах і  степах зустрічається 4 тис. видів рослин. Тваринний світ представлений 100 видами ссавців, 360 видами птахів, 200 видами риб.1 (1Дані взяті з : Страны и народы: Науч.-попул. геогр.-этногр. изд. в 20-ти т. Советский Союз. Республики Прибалтики. Белоруссия. Украина. Молдавия. М., 1984. С. 227-240.)

Наведені деякі основні географічні показники окреслюють природний комплекс, з яким Україна увійшла на початку 90-х років ХХ ст. у самостійне державне існування. Коли йдеться про згадану вище першу сторону, а саме про зменшення залежності суспільства від природних факторів, то можна впевнено стверджувати, що економічний  потенціал країни здатен забезпечувати стабільний добробут населення при всіх кліматичних примхах, недосконалостях природних передумов і навіть при обмеженості чи нестачі окремих видів сировини та енергоносіїв. Все це може бути компенсовано міжнародним розподілом праці та еквівалентним обміном її результатами. В світі є достатньо країн з процвітаючою економікою при набагато менших природних ресурсах та при менш сприятливому кліматі. Якщо ж робити узагальнюючий висновок стосовно граничної межі відриву від природного середовища, то він очевидний: люди не зможуть абсолютно вийти за межі природи, вони самі є природними істотами, споживають природні ж продукти (воду, повітря, рослинну й тваринну їжу), потребують для виробництва природних компонентів і тому ніяк не здатні вистрибнути за межі природи. У такому відношенні залежність людей від природного середовища залишається непорушною.

Щоб уже вичерпати питання про межі залежності суспільства від природного (географічного) середовища, необхідно нагадати досить давню філософсько-історичну і соціологічну традицію надавати географічним (природним) обставинам вирішальну перевагу серед чинників соціальних, політичних і духовних змін. Така теоретична настанова сформувала цілий “географічний напрямок” у соціальній думці, в котрому об’єднуються як вульгарно-натуралістичні варіанти, що прямо виводять з природних обставин всі особливості життя народів, так і пом’якшені, які враховують і внутрішні соціальні детермінанти суспільного розвитку. Одним з фундаторів географічної школи у соціальній науці визнається французький філософ-просвітник Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755), який вважав, що географічне середовище, і в першу чергу клімат, є вирішальною причиною відмінностей форм державної влади і законодавства. В свій час така думка мала прогресивне значення, оскільки була орієнтована на пошук об’єктивної підстави форм соціального життя. Однак у потенціалі географічного детермінізму виявились і деякі приховані реакційні моменти. У період між двома світовими війнами у Німеччині виникла течія, яка прагнула  застосувати географічні поняття до політики. Це прагнення відбилося у понятті геополітики. Термін «геополітика» було введено шведським ученим-державознавцем  Рудольфом Челленом (1846-1922) у 1916 р., а сам він, в свою чергу, розвивав основні положення геополітики, скориставшись аналогією німецького географа Фрідріха Ратцеля (1844-1904), котрий порівнював державу з організмом, якому для свого зростання потрібен простір. Завдяки діяльності іншого німецького географа Карла Хаусхофера (1869-1946), який під час панування нацизму видавав спеціальний журнал з питань геополітики, терміну було надано реакційний зміст. Сьогодні цей реакційний зміст уже майже втрачений (хоч це ще й не є гарантією від його реанімації) і терміном геополітика просто позначають аспекти загальної політичної доктрини, коли враховуються географічні фактори життя нації й держави при визначенні їх стратегічного місця  у координатах міжнародного життя.

Звернемось нарешті до другої сторони стосунків людини й природи, тобто до сили зворотного впливу людей на природне середовище. А сила ця такого рівня, що у ХХ ст. остаточно з’ясувалось: неконтрольована могутня індустріальна діяльність людства набула масштабу, коли склалась загроза самим природним основам існування людей і всього живого. Давно вже стали хрестоматійними показники руйнівних наслідків такої діяльності. Нагадаємо деякі з них.

За останні сто років концентрація вуглекислого газу у атмосфері збільшилась на 18% (у містах на 20%), зросла запиленість атмосфери, так що на 10% понизилась освітленість Землі. Вірогідним очікуваним наслідком цього буде інтенсивна трансформація клімату планети. Радіовипромінювання Землі на метрових хвилях через радіо і телебачення збільшилось у мільйон разів і зрівнялось з радіовипромінюванням Сонця. У природному середовищі циркулюють мільйони тон отруйних речовин антропогенного походження. Світовий океан покривають могутні нафтові плівки, які перешкоджають фотосинтезу, вбивають планктон, що слугує їжею багатьом морським мешканцям. За період з 1900 до 1980 рік, коли склався особливо потужний негативний вплив на природу, промислове виробництво зросло у 15 разів, що привело до значного збільшення потреб у сировині та у невідтворюваних енергетичних ресурсах. Наприкінці цього періоду людство щорічно використовувало 100 млрд тон  органічних і неорганічних речовин, а кінцевий продукт виробництва, який ішов на задоволення потреб, всього складав десь близько 1,5% від вихідного об’єму природних ресурсів, що залучались у виробництво, решта йшла у відходи. Але вже й відходи давно стали проблемою, оскільки їх накопичення у місцях поховання змінює природний геохімічний кругообіг, створюючи загрозливі концентрації.

В цілому ж руйнівний зворотний вплив на природу додав до глобальних проблем людства ще одну – екологічну.1 [1Екологія (від гр. οϊκία – помешкання ; λόγος – вчення) – напрямок комплексу досліджень про безпечне й сприятливе для людини довкілля.] Вже близько сорока років зі зростаючою інтенсивністю прогресивні сили світу обговорюють цю складну проблему. Першою отримала великий резонанс діяльність Римського клубу, міжнародної неурядової організації по вивченню глобальних проблем, яка виникла у 1968 р. за ініціативою італійського економіста, бізнесмена і громадського діяча Ауреліо Печчеі (1908-1984). Серія науково обґрунтованих доповідей Римському клубові у 70-80 роки і їх наступне масове видання численними мовами світу привернули увагу простих людей, науковців, урядових і громадських організацій до необхідності об’єднання зусиль по запобіганню  екологічної катастрофи. З тих пір зроблено чимало. Екологічною проблематикою переймаються міжнародні організації, в тім числі ООН, національні партії та рухи, розроблена й затверджена система міждержавних договорів, спільних проектів, створена відповідна законодавча база. Що стосується України, то вже невдовзі після набуття статусу самостійної держави її представники взяли у 1992 р. участь у скликаній під егідою ООН  Всесвітній конференції “Навколишнє середовище та розвиток”. Правовою основою діяльності у справі природокористування і охорони довкілля стала   Конституція України (зокрема ст. ст.16, 66, 92, 116,119) та Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. В останньому, до речі,  поданой правове визначення природного середовища: “Навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.”(Ст. 5). До прийнятих законів природоохоронного спрямування слід додати Земельний кодекс України (1992) , Лісовий кодекс України(1994), Кодекс України про надра (1994), Водний кодекс України (1995), а також спеціальні закони “Про природно-заповідний фонд” (1992),  “Про охорону атмосферного повітря” (1992), “Про тваринний світ” (1993), “Про екологічну експертизу” (1995), “Про рослинний світ” (1999), “Про мисливське господарство та полювання” (2000), “Про бджільництво” (2000). Встановлені правом стосунки людини з природою і стосунки між людьми з приводу природокористування ще не є вирішенням екологічних проблем, але без цього етапу не може бути мови про їх подолання.

Різнобарвний світовий екологічний рух прагне сьогодні виробити й свою філософію. Численні розробки у галузі “екологічної філософії” мають ще досить фрагментарний характер та багато запозичень з інших філософських напрямків. В ній обґрунтовується відмова від експансіоністських цінностей і відповідних їм моделей поведінки, від надто урбанізованих способів життя, традицій індустріалізму й технократизму. Серед “екологічно” орієнтованих авторів філософських узагальнень є й такі, що засуджують сучасний науково-технічний прогрес, вбачають у ньому посібника ненажерливих монополій, які нищать основи екологічної безпеки. Однак перспективною ідеєю, що не заперечує, а навпаки спирається на науковий прогрес, і навколо якої може групуватись комплекс “екологічної філософії”, залишається “ноосферна” ідея.

Термін “ноосфера” був введений у науковий обіг на початку  20-х р. ХХ ст.

французьким математиком і філософом Едуардом Леруа (1870-1954), який вважав, що поступове зростання духовності сягає такого ступеня досконалості, коли ноосфера буде прагнути відокремитись від біосфери, як метелик від лялечки. За іншим французьким вченим і філософом П’єром Тейяр де Шарденом (1881-1955),  ноосфера є третьою стадією у розвитку Землі (перші дві: передбіосфера і біосфера були попередньо сформованими покривами Землі): “Настільки ж простора, але значно більш цілісна ніж усі попередні покриви, вона є дійсно новим покривом, “мислячим шаром”, який, народившись наприкінці третинного періоду, розгортається з тих пір над світом рослин і тварин – зовні біосфери і над нею.”1 (1Тейяр де Шарден, П. Феномен человека. М., 1987. С. 149.) Однак, більш продуктивне тлумачення поняття ноосфери дав видатний український природознавець, мінералог і геохімік, засновник і перший президент Української академії наук В.І.Вернадський (1863-1945).

Перш за все В.І.Вернадський переглянув  поняття біосфери. І Е.Леруа, і П. Тейяр де Шарден виходили з розуміння біосфери тільки як плівки живого на Землі. В.І.Вернадський  надав цьому поняттю значення охопленої життям геологічної оболонки, оскільки, незважаючи на незначну вагу власне живого у біосфері (всього 0,25%), його роль у розвитку планети має могутнє геологічне значення. Біогенними, тобто створеними організмами, є й породи, що складають величезну частину маси біосфери, і такі сліди життя доходять аж до гранітної оболонки Землі. Людство складає ще незначнішу масу речовини біосфери, проте геологічна сила людини виявляється у розумі. Як біосфера не зводиться до сукупності організмів, так і ноосферу не слід зводити до сукупності думок. Не власне розум, а розумна людська діяльність перетворює людину у геологічний фактор. З цього В.І.Вернадський робить  такі висновки:

“1. Хід наукової творчості є тією силою, котрою людина змінює біосферу, в якій вона живе.

 2. Цей прояв зміни біосфери є неминучим явищем, що супроводжує зростання    наукової думки.

 3. Ця зміна біосфери відбувається незалежно від людської волі, стихійно, як природний процес.

4. А оскільки середовище життя є організована оболонка планети – біосфера, то  входження до неї, у ході її геологічно тривалого існування, нового фактору її зміни – наукової роботи людства – є природним процесом переходу біосфери в нову фазу, у новий стан – у ноосферу.”1 (1Вернадский В.И. Размышления натуралиста. Научная мысль как планетное явление. Книга вторая. М., 1977. С. 41.)

В.І.Вернадський одним з перших усвідомив те, що люди, маючи розум, не можуть продовжувати перетворення своєї діяльності просто у стихійну геологічну силу, негативні сторони цього процесу стали сьогодні загальновизнаними. Перед ученими, писав він, “стоять для найближчого майбутнього небачені для них задачі свідомого скеровування організованості ноосфери.”2 (2Там само. С.36.) Хоч В.І.Вернадський і не завершив розробку вчення про ноосферу, напрямок його думок чітко визначений –  поняття ноосфери містить ідею про необхідність з боку об’єднаного людства раціональної організації взаємовідносин суспільства і природи.