2.1. Поняття природи. Розвиток філософських і природознавчих уявлень про світ природи.

Слово “природа” викликає багаті асоціації у будь-кого, хоч воно щодо буденного вжитку і видається дещо пишномовним. Пересічний обиватель певної місцевості пов’язує це слово зі своїм безпосереднім, чи ближнім довкіллям. У комфортне життя мешканців міста природа частіше входить погодою, докучливими опадами, коливаннями температури, кімнатними рослинами й тваринами, виїздами “на природу” у вихідні дні. Більшість жителів села сприймає природу з боку повсякденних трудових відносин з природними факторами. У високорозвинених країнах звертає на себе увагу значне зменшення кількості населення, яке, так би мовити, протистоїть природі віч-на-віч: це невелике число фермерів та працівників добувної промисловості. Технічний прогрес сприяє віддаленню людини від природи і може статися, що в перспективі у більшості населення Землі переживання взаємовідносин з природою відійдуть на периферію свідомості і емоційного комплексу. Хіба що засоби масової інформації час від часу будуть доносити до нас жахливі картини природних катаклізмів, а астрономи ще раз нагадають про ймовірні зіткнення Землі з космічними об’єктами.

І все ж у духовному досвіді людства природа закарбувалась так давно і в такому вигляді, що архаїчні стереотипи сприйняття природи будуть даватися взнаки ще довго і, може статися, ніколи й не зникнуть. У історичні часи філософія приступила до осмислення відношення до природи однією з перших. Але ще з прадавніх часів і задовго до філософії міфологічно-релігійні світоглядні схеми вже відбили різні етапи взаємодії людей та довкілля. І з цим філософська думка не може не рахуватись, бо, з одного боку, і міф, і релігія є досі дієвими складовими свідомості людей, а з іншого – тільки філософії притаманна первісна рефлективна здібність, тобто здатність досліджувати всі форми свідомості й знання, в тім числі і філософського. Тож звернемось спочатку до того духовного спадку, який стосується сприйняття людьми їх відношення до природи.

У найдавніших світоглядних системах всіх народів міфи про природу займають значне місце. Найбільш древніми були міфи про тварин, походження сонця, місяця, зірок. Далі у більш розвинених міфологічних системах широко представлені космогонічні (походження всесвіту) й антропогонічні (походження людей) міфи. Характерним є те, що первісні люди переносили на природні явища свої властивості, якості, почуття, скрізь вбачаючи в природі дію живих сил чи то зооморфного, чи то антропоморфного ґатунку. Особливістю міфу є обов’язковість сюжету про походження предметів: описати, пояснити зовнішній світ – значить розповісти про його походження і тим самим задовольнитися. Майже повсюдно універсальне уявлення про світ люди втілили у образ “світового дерева”.1 (1Див.: Древо мировое//Мифы народов мира. Энциклопедия. Т.1. М., 1991. С.398-406; Элиаде Мирча. Космос и история. М., 1987. С.154-158; Попович М.В. Мировоззрение древних славян. Киев, 1985. С.46-62.) Цей образ зафіксовано у текстах різного жанру, у образотворчому мистецтві (живопис, орнамент, вишивка), у архітектурі. По вертикалі дерево символізує три основні космічні зони: небесне царство, наземне і підземне; у часовому відношенні три частини дерева можуть символізувати минуле, сучасне й майбутнє; у поелементному відношенні – вогонь, вода, земля). До кожної частини дерева можна було віднести і окремі класи істот (тварин): до верхньої належали птахи, до середньої – копитні, до нижньої – змії, миші, жаби, риби. У схемі світового дерева горизонтальні вісі могли відповідати чотирьом сторонам світу, порам року, частинам доби, елементам світу, людським діям. Як кажуть дослідники, до певної міри “світове дерево” стає моделлю культури в цілому.

Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали вони й сакральний (лат.: saker – священний, магічний) характер, тобто були поєднані з релігійними віруваннями. Всі предмети природи не тільки здавались живими, одушевленими, а до них і ставились ритуально. Як вказує Мірча Еліаде (1907-1986), в “первісній, або архаїчній, свідомості предмети зовнішнього світу – так же, зрештою, як і самі людські дії – не мають самостійної, внутрішньо властивої їм цінності. Об’єкт уявляється немов вмістилищем чужорідної сили, що відокремлює його з оточення і надає йому смисл і цінність”.2 (2Див. вказ. твір, с.32) Митрополит Іларіон (Іван Огієнко, 1882-1972 роки життя) наводить багато прикладів міфологічних пережитків дохристиянського походження у віруваннях українського народу, особливо що стосується води, землі, дерев, окремих тварин і рослин.3 (3Див.: Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. К., 1992.)

Думки про виникнення природи, її устрій містяться і в усіх світових релігіях (буддизм, християнство, іслам). Започаткування природи у християнській  Біблії виглядає таким: «Напочатку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: « Хай станеться світло!» І сталося  світло. І побачив Бог світло, що добре воно, - і Бог відділив світло від темряви.  І Бог назвав світло: «День», а темряву назвав: «Ніч». І був вечір, і був ранок, - день перший».(1М,1). У довгу (близько тисяча років) добу європейського середньовіччя панували, звичайно, християнські уявлення про світ природи, у які були, між іншим, вплетені й давні міфологічні традиції. Для середньовічного сприйняття світу характерним є його глибокий символізм та ієрархічність.1 (1Див.: Бицилли П.М. Элементы средневековой культури. Санкт-Петербург, 1995. С. 11-94; Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. М., 1992. С. 124-183, 302-316.) Символізм походив від подвоєння світу: крім світу об'єктів природи є ще світ відповідних родових понять,  який, хоч і потойбічний, але настільки ж реальний (якщо не більше), що й перший. Світ нашого повсякденного досвіду займає підпорядковане положення щодо потойбічного, позачуттєвого. Кожний елемент земного буття є символом відповідному елементу надприродного буття, і через нього символізує загальну Божественну єдність. У протилежності видимого і невидимого вбачається протилежність зовнішнього виду і сутності, позірного і дійсного, приблизного образу істини і самої істини. Тілесний світ має менший ступінь реальності і самостійності, ніж духовний світ першосутностей. Символізм пов’язаний з ієрархічністю, так що у залежності від “міри” символізації  розрізнюються ступені ієрархічності: вищі символи, відтворюючи “незримі речі”, у той же час відтворюють і “видимі речі”, що знаходяться нижче щодо них за досконалістю. Людина відтворює собою всю природу, тварини - не всю, а лиш деякими властивостями, а рослини й ще менше. Земля і вода послуговують рослинам, рослини - тваринам, а усі вони - людині. Всі відношення в природі упоряджені згідно зі ступенями шляхетності: вода благородніша за землю, повітря благородніше за воду і так далі в залежності від наближення до Бога. Так будується Універсум!

Сприймати середньовічне світоуявлення слід не тільки в чисто християнському аспекті, а й у переплетенні з дохристиянськими пережитками та реальними можливостями людей протистояти природним стихіям. Християнський світ того часу являв собою обмежену сукупність окремих украплень цивілізації в оточенні дикої природи з її непроглядними лісами і неопрацьованими безлюдними пустищами. Чужий, ворожий людині ліс - то пуща (пуща походить від “порожній”), тобто  такий простір, у котрому немає людей. Слово поле в давній руській мові спочатку   значило “порожній”, безлюдний пограничний простір. Навіть “село”, яке ми сьогодні пов’язуємо з поселенням, колись значило те ж, що і поле, і тільки починаючи з XII ст., вживається в значенні засіяної частини поля, ниви, а ще пізніше до його значення додалися і будівлі навколо землі, що обробляється.2 (2Див.: Колесов В.В. История русского языка в рассказах. М.,1982. С. 58-60.) Як указує французький історик Жак Ле Гофф (народ. 1924 р.), у типовій середньовічній європейській свідомості світ сприймається як замкнений у просторі, оточений чужою, ворожою природою і ворожими племенами язичників або іновірців. Однак замкнений, обмежений на землі світ “правильних” людей неоглядно розвертається угору, у бік  небес. Між земним і небесним немає перепон і душа спроможна найти дорогу в рідну собі стихію аж до самого Бога.

Отже, однією з перших і найбільш важливих частин світу, до якої людство визначало своє відношення, була природа. Філософія, відбиваючи світоглядні запити, з самого початку також звертає  свою увагу до природи. Категорія буття допомогла нам попередньо усвідомити таку просту річ: перш ніж людина осягне думкою своє відношення до світу, вона повинна мати світ в наявності, тобто сущим. І ми прагнули осмислити  всі можливі відтінки «буття». Серед форм буття, які не залежать від нашої свідомості, що існували і можуть існувати незалежно від людського втручання, є й природа.

У філософії поняття природи вживається у декількох смислах. У широкому природа є те ж саме, що і матерія. Різниця між цими  поняттями полягає тільки в акцентах: коли ми говоримо «природа», то маємо на увазі всю множину і різноманітність матеріальних об’єктів, процесів і властивостей у їх наявному виді. Коли ж ми говоримо «матерія», то хочемо підкреслити (ще доволі абстрактно) лише об’єктивність як сутнісну сторону існуючого. Широкий смисл природи охоплює собою і суспільство. Такий смисл може й не є надто продуктивним, але його слід нагадати, бо і «матерія», і «природа» то є конечні поняття конкретних наук.

У більш вузькому значенні «природа» є безпосереднім об’єктивним середовищем, в якому розгортається людська історія, те, з чим стикається людина повсякчасно. Останній смисл найбільш уживаний, однак є й ще один додатковий смисл “природи”. Він виникає тоді, коли ми хочемо підкреслити сутність чогось. Так говорять про «природу людини», «природу краси» тощо. Але це вторинне, похідне значення.

Усі названі смисли мають довгу історію.  Стародавні греки користувались також доволі універсальним терміном  “φύσίς” , а римляни “natura”. “Naturа”  походить від nascendo (народжуватись, виникати, рости). Первинне значення “φύσίς”  теж є зростання і те, що виросло протягом зростання. Проте М.Хайдеггер стверджував, що “φύσίς”  скоріше розумілось греками як “самовиникаюче панування сущого в цілому”, а філософія  то є осмислення панування сущого, яке саме собою виникло. Від такого пануючого сущого, що виникло саме по собі, вони відрізняли суще, яке виникає з “τέχνή”, тобто від  людської діяльності. Вже з цього видно, що здавна філософи могли усвідомлювати природу як те, що протистоїть людині і є доволі грізною силою, яку слід осягнути спочатку хоч би думкою.

Розвиток науки і філософії поглибив і  значно урізноманітнив знання людства про оточуючий світ. Так Арістотель, прийнявши піфагорове уявлення про землю як кулю, додав навколо неї кришталевий купол з зірками. Землю Арістотель поставив у центр Всесвіту. Через 500 років по тому Птолемей (90-160) створює модель, за якою Земля є нерухомим центром Всесвіту, а Сонце та планети рухаються  навколо неї. У XVI ст. Ніколай Копернік (1473-1543) змінює цю картину на геліоцентричну, а Джордано Бруно (1548-1600) дещо пізніше вводить ще й ідею нескінченності природи і незліченності світів, Галілео Галілей (1564-1642) обґрунтовує думку про схожість небесних і земних тіл, Ісак Ньютон (1643-1727) формулює закон всесвітнього тяжіння. Завершеність і досконалість механіки надихнули Іммануїла Канта (1724-1804) на розробку гіпотези про походження сонячної системи з первинної туманності завдяки гравітаційним процесам, і це дало йому змогу проголосити в одному з творів: «Дайте мені матерію і я побудую з неї Всесвіт!».

Пізнання природи як Всесвіту досягло сьогодні великих успіхів. У природознавстві під Всесвітом (або Метагалактикою) розуміють найбільшу природну сферу, доступну нам для спостереження і дослідження. Відомо, що Земля (її середній діаметр дорівнює приблизно12,7 тис. км) - планета Сонячної системи (діаметр цієї системи - 10 млрд км), Сонце входить до нашої Галактики (від грец. γάλακτίκος - молочний),  що є частиною Метагалактики. Так званий Молочний шлях, який кожний спостерігав на зоряному нічному небі, і є нашою Галактикою. Складається вона близько з 150 млрд зірок (зоріючих плазмових куль), галактичних туманностей (гази і частки пилу), космічних променів (потік стабільних часток високих енергій), магнітних полів, випромінювання (фотонів). За формою Галактика нагадує диск, діаметр якого наближається до 100 тис. світлових років, а товщина  - до 1500 світлових років. Нагадаємо, що світловим роком називають відстань, яку проходить світловий промінь за рік, рухаючись з швидкістю 300 тис. км  за секунду. Відстань від Сонця до центру Галактики складає 30 тис. світлових років, тобто воно знаходиться на периферії Галактики недалеко від її екваторіальної площини. Оскільки Сонце разом зі своїми планетами існує близько 5 млрд років, то воно за час еволюції здійснило приблизно 25 обертів навколо осі  обертання  Галактики. Швидкість руху Сонця  по  коловій галактичній орбіті досягає 250 км за секунду, його повний оберт здійснюється за 200 млн. років.

 Наука дійшла висновку, що Всесвіт, про який іде мова, має початок і кінець. У 1965 р. було відкрите реліктове випромінювання (як незмінний фон у будь-якій точці Всесвіту). Десь 15 млрд років тому вся речовина і енергія, що складають Всесвіт, були сконцентровані в точці, яка не мала виміру. Після цього стався вибух («big bang», як його назвав Ф.Холл). Почалася еволюція Всесвіту, що мала різні темпи в різних фазах. Перша фаза  - інфляційний Всесвіт, тобто такий, який роздувається. Це період між 10‑43-10-35  секунд після моменту «Великого вибуху». У цей час  Всесвіт був у вакуумоподібному стані й еволюція йшла надзвичайно швидко. Вважається, що в першу мить він був багатомірним у просторово-часовому відношенні (10-11 вимірів), а потім став 3-х вимірним. Здійснювалось це шляхом розширення Всесвіту у трьох  звичайних  вимірах  і згортання в інших. На сьогодні радіус Всесвіту складає десь близько  1037 см. Процес розбігання галактик від первинного вибуху продовжується до сих пір.

Сонце підкоряється законам  розвитку звичайних зірок. Десь через 10 млрд  років воно перетвориться на червоного гіганта, своїм розміром охопить орбіти всіх планет, а пізніше стане білим карликом, а ще далі - нейтронною зіркою зі щільністю, яка перевищує щільність атомних ядер. Планета Земля з віком у 4,5 млрд років, виникла шляхом гравітаційного конденсування  з первісної пилової туманності . Поверхня Землі складає 500 млн км2. Більш як 2/3 її поверхні займає Світовий океан. Основну масу і об’єм  Землі складає металева барисфера, що в свою чергу оточена літосферою, а далі йдуть - гідросфера, атмосфера ( у її складі 70% - азот, а 21% - кисень) і біосфера (сфера живого). Життя є, мабуть,  найважливішою прикметою нашої планети. За багато сотень мільйонів років форми життя на Землі  надзвичайно урізноманітнились. Сьогодні на ній  є близько 1,5 млн видів тварин, з яких найчисленніші - комахи (750 000 видів), хребетних налічується 48 000 видів, серед яких ссавців - 6 000 видів.

Сучасна фізика також збагатила наші уявлення про «мікрокосмос», невидимий нами світ внутрішньої будови речовини.  Так званих елементарних часток, з яких складається цей світ, сьогодні налічують близько 350. Їх поділяють на такі класи: фотони -  кванти електромагнітного поля, частки з нульовою масою спокою; лептони (від грец. leptos - легкий), до яких відносяться електрони і нейтрино;  мезони  - нестабільні мікрочастки; баріони (від грец. barys - важкий), до їх складу відносять нуклони (тобто протони і нейтрони), гіперони, частки-резонанси, що мають вкрай нетривалий час життя.  У характеристиці елементарних часток важливе місце займає уявлення про їх взаємодію. Розрізнюють чотири види взаємодії в залежності від радіусу дії - сильна, електромагнітна, слабка і гравітаційна (радіус дії останньої необмежений).  Починаючи з рівня атомів, нам відомо 107 елементів, серед яких усі трансуранові елементи отримані в ядерних реакціях штучно.

 Говорячи про живі організми, слід відзначити, що всі вони складаються з клітин, розміри яких коливаються від 1ммк до 1м. Існують одноклітинні організми, наприклад бактерії,  організм же людини складається з 500 000 млрд клітин. Клітини мають тонку мембрану, цитоплазму і ядро, що керує синтезом білку. Білок є основною складовою організму всіх рослин і тварин. До складу білку входять амінокислоти. Рослини і більшість мікроорганізмів у змозі самі синтезувати амінокислоти, а тварини і людина частину  їх (20 з 150) вживають разом з їжою. Такі амінокислоти називаються незамінними. Для життєдіяльності людини особливо важливими є 9 незамінних амінокислот. Живий організм потребує також ферментів (каталізаторів хімічних реакцій) і вітамінів, що необхідні при обміні речовин.

Здобутки науки стосовно устрою Всесвіту, структури  макро-і мікрокосмосу, безумовно,  не вичерпують весь теперішній зміст поняття природи. Гегель свого часу справедливо зауважував, що фізиці нічого присвоювати право тлумачення змісту поняття природи, бо не вона його створила. Про це свідчить сама історія слова “природа” (у більшості європейських мов закріпився латинський варіант – “натура”). Хоч в українській і російській мові це слово, мабуть, пізнього походження, воно несе на собі те ж саме первинне смислове навантаження, що й відповідні слова грецькою або латиною: прирощування шляхом народження, виникнення, і може вважатись пізнішою калькою з “natura”і “φύσίς”. Досліджуючи історію слова “природа”, Р.О.Будагов вказує, що воно тільки з XVIII ст. стає у центрі філософських дискусій, а наприкінці того ж таки століття (1798 р.) тлумачний академічний словник французької мови дає визначення “природи” як сукупності речей і істот, як фізичний світ у його найрізноманітніших проявах.1 (1Будагов Р.А. История слов в истории общества. М., 1971. С.116.) У творах вітчизняних авторів лексема “природа” вживається з XVII ст., а Феофан Прокопович (1681-1736) у роботі 1708 р. “Натурфілософія, або фізика” уже дає принаймні п’ять значень “природи”: 1) природа в смислі Бога; 2) сутність будь-якої речі; 3) природа як всезагальність речей; 4) як природна причина; 5) “назвою “природа” послуговуються для визначення народження живого”.2 (2Див.: Людина і довкілля. Антологія: Книга 2: Людина і довкілля в українській духовності. К., 1995. С.119-120.) Очевидно, що Ф.Прокоповичу були відомі майже всі значення “природи”, що пройшли впродовж багатьох століть розвитку людського знання. Наведене може слугувати засторогою проти того, щоб зміст поняття  “природа” пов’язувати виключно з досягненнями наук про природу. Це поняття виникло задовго до становлення фізики як науки, то ж не тільки суто фізичні знання збагачують людські уявлення про природу. Природа входить у свідомість кожного з нас з раннього дитинства, сприймається нами чуттєво й раціонально, емоційно піднесено, коли ми милуємось краєвидом, або з острахом, коли ми спостерігаємо грізні природні явища. В залежності від рівня наявної культури чи виховання слово «природа» відгукується раніш за все чи то пташиним співом і шелестом листя, чи то думкою про корисливе використання її творінь. Тому поняття природи містить в собі не лише результати наукового пізнання, а й згорнутий результат всіх наших сприйнять, що ми їх отримуємо  внаслідок художньо-естетичного, побутово-повсякденного і утилітарно-практичного відношення до оточуючого світу.

Природа вражає нас безперервною мінливістю своїх складових. Змінюється місцеперебування речей, їх властивості, хімічний склад, температура, об’єм, форма, колір і освітленість тощо. Взаємне розташування елементів природи та їх мінливість ми пов’язуємо з простором і часом. Люди створили потужний лексичний фонд для фіксації координат речей і подій у просторі і часі: “тут” і “там”, “далеко” й “близько”, “десь” і “поруч”, “тоді”, “колись” і “тепер”, “учора”, “сьогодні” й “завтра”, “мить”, “торік” тощо. Таких слів та відповідних їм зворотів дуже багато. Простір і час є неодмінною центральною темою світоглядних міркувань, починаючи від примітивних міфів і до розвинутих філософських і наукових систем. З одного боку, нема нічого більш поширеного й знайомого в практиці нашого життя, ніж часово-просторове занепокоєння (бо нам завжди бракує часу, бо ми завжди буваємо “тут” або “там”, бо ми “звідси” прагнемо “туди”), а з іншого боку, нема нічого більш складного для розуміння, ніж сутність простору й часу. Ось, наприклад, як писав про одного з наших знайомих незнайомців, а саме про час, Аврелій Августин (354-430): “Що ж таке час? Коли мене ніхто про це не питає, я знаю, що таке час; якби я захотів пояснити тому, хто запитує – ні, не знаю. Наполягаю, однак, на тому, що твердо знаю: якби ніщо не проходило, не було б минулого часу; якби ніщо не приходило, не було б майбутнього часу; якби нічого не було, не було б і теперішнього часу. А як можуть бути ці два часи, минуле й майбутнє, коли минулого вже нема, а майбутнього ще нема? І якби теперішнє завжди залишалось теперішнім і не відходило в минуле, то це був би вже не час, а вічність; теперішнє виявляється часом тільки тому, що відходить у минуле. Як же ми говоримо, що він є, якщо причина його виникнення в тому, що його не буде! Хіба ми зробимо помилку, сказавши, що час існує тільки тому, що він прагне щезнути?”1 (1Августин А. Исповедь. М., 1991. С.292.) Важко не погодитись з таким бентежним ремствуванням! Кожен за своє життя, особливо в юні роки, приходив до не менш бентежних питань: чи є початок і кінець простору й часу, чому час плине різними темпами в дитинстві і в стані дорослості, чому простір має три виміри, а час одновимірний, чи можлива “подорож” у минуле або майбутнє. Дивує те, що аналогічні питання слугували поштовхом для міркування далеких від наївності науковців і фантастів.

У культурі різних епох сприйняття простору й часу повністю вписується в загальні умови життя. Міф оцінювався не як розповідь про минувшину, а як дійство, яке щоразу повторюється, відтворюється. Середньовічна людина більше тяжіла до вічності, її перебування в світі не було вирваним з вічності, і обидва кінці її життя (народження і смерть) торкаються вічності , вписані в неї, минуле, нинішнє й майбутнє складають суцільну лінію буття. Сучасна нам людина скоріше відчуває нетривкість часу, живе більше в теперішності, традиції майже не пов’язують її з минулим, а повсякденна суєта й хапливість затуляють бачення навіть близького майбутнього. Зачарованість до остовпіння ходом годинникової стрілки – таким могло б бути портретне зображення нашого сучасника. Але в цьому він  - результат і жертва соціально-культурних та історичних умов.

Для орієнтування в проблемі простору й часу доцільно розділити плани їх презентації  людині. Перший план – це перцептуальний простір і час (лат. perceptio – сприйняття). Йдеться про свідчення власного психологічного досвіду, за яким всі наші сприйняття виглядають для нас упорядкованими у просторовому й часовому відношенні, що ще не дає, однак, нам приводу беззастережно наполягати на повній відповідності наших сприйняттів справжній реальності простору й часу. І.Кант відносив простір і час до апріорних форм чуттєвості, до внутрішньої здатності апарату людських здібностей (умовно кажучи, мозку) упорядковувати матеріал чуттєвості так, немов речі видаються розміщеними у просторі і вишикуваними у часі. Якщо не поспішати звинувачувати Канта в суб’єктивізмі і погодитись з ним у тій частині, що є суто людський спосіб бачення структури світу “речей самих по собі”, то таку здатність можна пояснити тривалим шляхом адаптації предків людей до тих самих “речей самих по собі”. Видатний австрійський зоолог, лауреат Нобелівської премії Конрад Лоренц (1903-1989) дотримувався саме такої думки. “На мій погляд, - писав він, - справжній зв’язок між річчю в собі і специфічною апріорною формою її даності детермінований тим фактом, що ця апріорна форма склалась у якості адаптації до законів речі в собі у процесі близької взаємодії з цими постійно діючими законами впродовж сотень тисяч років еволюційної історії людства. Така адаптація забезпечила наше мислення структурою, яка до значної міри відповідає реальностям зовнішнього світу”.1 (1Лоренц Конрад. Кантовская доктрина априори в свете современной биологии//”Человек”. 1997. №5. С.21.) Нормально функціонуючий психофізіологічний апарат сприйняття зовнішнього світу дає людям змогу не тільки особисто ефективно орієнтуватись у світі, а й продуктивно взаємодіяти на базі однаково адекватного сприйняття середовища. Хоч це й не виключає певних індивідуальних розбіжностей у сприйнятті просторово-часових властивостей речей природи.

Другим планом презентації є фізичний простір і час, його ще можна назвати концептуальним, або просто науковим.  Простір є таким  способом співіснування предметів, коли вони скоординовані  один поруч з іншим,  розташовані  один біля другого. Час є способом зміни станів предметів, коли ця зміна проходить послідовно, одна за другою. Наведені загальні визначення вказують на певність порядку взаємного розташування й зміни явищ і предметів. Однією з найбільш фундаментальних властивостей простору й часу є їх розмірність. Для простору характерна тривимірність. Три виміри виявляються необхідним й достатнім мінімумом для здійснення всіх процесів, форм руху і взаємодії об’єктів, з якими сьогодні має справи наука на макроскопічному рівні.  Інколи в математиці говорять про багатовимірний простір. В цьому випадку йдеться про багатовимірність як математичну абстракцію, з допомогою якої відображують деякі сторони й стани фізичних об’єктів. Тут самому поняттю “простір” надається специфічний смисл. Час одновимірний. Це означає, що положення події у часі може бути задане одним параметром. До числа загальних властивостей часу відносять його необоротність, односпрямованість, яка виявляється в тім, що час може змінюватись тільки від минулого до майбутнього, але не навпаки. Остання властивість випливає з принципової необоротності всіх реальних процесів, і понад усе з необоротності причинно-наслідкових зв’язків. Така асиметрія у цих зв’язках визначається, в свою чергу, законами збереження, законами розвитку певних об’єктів. Перш ніж якесь явище виникне, повинні здійснитись усі породжуючи його причини.

  У розвитку фізичних знань про час і простір є два найбільш значущих етапи – становлення класичної механічної теорії (І.Ньютон) і становлення теорії відносності (А.Ейнштейн). Ньютон виходив з абсолютності простору й часу в тому смислі, що вони є самостійною реальністю, незалежною від наявності чи відсутності будь-яких фізичних мас і процесів: простір – однакова в усіх точках пустота, час – чиста й рівномірна в усіх моментах тривалість. Альберт Ейнштейн (1879-1955) відкинув ідею про абсолютний простір і час і показав, що їх метрика відносна, вона невідривна від гравітаційних мас та фізичних процесів і що в природі нема ніякої абсолютної, пріоритетної точки відліку. Величини часових інтервалів між двома подіями залежать від обраної системи відліку, з якої ці величини вимірюються. З відносності одночасності випливає відносність просторового вимірювання, оскільки довжина, скажімо, стержня є не чим іншим як відстань між одночасним положенням його крайніх точок.  Загальна теорія відносності показала, що між структурою “простору-часу” і розподілом гравітаційних мас є зв’язок. Метричні властивості простору й часу залежать від розподілу мас тяжіння. В цілому ж розвиток фізичних теорій удосконалює наші знання про властивості простору й часу в мікро-макро-і мегасвіті, але й вони на кожному конкретному етапі з різним ступенем приблизності відповідають реальному просторові й часові.

Третій план ми умовно назвемо метафоричним простором і часом. Йдеться про здебільшого метафоричне використання “простору” й “часу”, коли ці слова вживаються не завжди в прямому фізичному значенні, а у переносному, для підсилення образності. Так, коли говорять про соціальний простір або його параметри (відстань, дистанція), то мають на увазі розриви у соціальних рангах людей, їх прибутках, освітніх рівнях тощо. Коли вживається поняття соціального часу, то розуміються різні функції часу у соціокультурному контексті. Самі умови соціального життя вимагають синхронізації активності людей, координації їх діяльності, послідовності дій і процесів, вчасності виконання обов’язків, виміру витрат, диференціювання видів занять (праця, відпочинок, відпустка, свято тощо).1 (1Див. Штомпка Петр. Социология социальных изменений. М., 1996. Ч.1, гл. 3. Временнóе измерение общества: социальное время.) У термінологічних запозиченнях з сфери фізики або з інших наук нема нічого принизливого для гуманітарного знання, всі науки збагачують виражальні засоби за рахунок взаємних запозичень. Вже давно стали звичними вирази “правовий простір”, “економічний простір” і багато інших. Просторово-часова термінологія широко використовується, хоч уже й не цілком метафорично, і у юридичній науці та законодавстві для точного визначення правових наслідків в залежності від місця і часу дії. Так, привід для серйозної розмови про “час у праві”, з виходом на культурні стандарти сприйняття часу, дає, наприклад, формула “строк давності”, що виражається в таких юридичних поняттях:

позовна давність – строк для захисту порушеного права в суді: загальний строк для громадян складає 3 роки, а для організацій - 1 рік, скорочений строк складає півроку;

давність виконання обвинувального вироку – термін, після закінчення якого обвинувальний вирок,  якщо він не був виконаним, вже не  може бути виконаним ( він може складати 3, 5 і 10 років);

давність притягнення до кримінальної відповідальності – термін, після закінчення якого особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за злочин (3,5,10 років); при цьому враховується і можливість призупинення строку давності в разі скоєння нового злочину;

необхідна оборона – поняття, що містить і таку складову, як відсутність часу на виклик допомоги з боку правоохоронних органів;

тимчасова непрацездатність, тимчасова відсутність, тимчасові мешканці, тимчасові працівники тощо – поняття, які також зберігають в собі часовий вимір.

Приводом для обговорення теми “простір у праві” можуть бути численні приклади вживання в правових документах понять, що несуть в собі ознаку “просторовості”: місце проживання, місце виконання обов’язку, місце позбавлення волі, встановлення підсудності з точки зору місця проживання, юрисдикція з точки зору територіальної приналежності.

Наведені плани представленості простору й часу свідчать про їх людський вимір, про те, що сприйняття природи не відокремлене від загальної орієнтації людини в світі, куди відносяться також явища соціального й загальнокультурного порядку.