4.2 Особливості врахування при кваліфікації законів інших держав снд

В зв'язку з розпадом СРСР та створенням СНД виникало ряд питань про кваліфікуюче значення порушення законодавства іноземних держав - учасниць СНД, можливість визнання його підставою кваліфікації за законодавством України. Вирішення цього питання в ряді випадків має особливості, обумовлені змістом укладеної в м. Мінську 22 січня 1993 р. між державами - учасниками СНД Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, кримінальних і сімейних справах, а особливо протоколом до неї, підписаним 29 березня 1997 р. Вказаним протоколом Конвенція доповнена статтею 761 «Визнання вироків», відповідно з якою під час вирішення питань про визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, про встановлення фактів учинення злочину повторно і порушенням обов'язків, пов'язаних з умовним засудженням, відстрочкою виконання вироку або умовно-достроковим звільненням, органи юстиції Договірних сторін можуть (В.Н.) визнавати і враховувати вироки, винесені судами (трибуналами колишнього Союзу РСР і союзних республік, що входили до його складу, а також судами Договірних Сторін. Така редакція цієї міжнародно-правової норми, яка будучи ратифікованою Верховною Радою України стала частиною національного законодавства України, викликає ряд запитань, зокрема:

чи враховується визнання особи особливо небезпечним рецидивістом,

здійснене судом іншої держави при кваліфікації злочинів;

чи враховуються засудження в інших державах СНД при кваліфікації

злочинів, ознакою яких є рецидив;

чи   можна   визнавати   посягання,   вчинені   в   інших   державах   СНД

епізодами продовжуваного злочину і відповідно враховувати їх при кваліфікації;

що означає  «можуть  визнавати  і  враховувати  вироки...»,  наскільки

обов'язковими такі вироки є для відповідних органів України.

Відповідь на перші три поставлені питання має бути негативною. Адже норма, викладена в ст.761 Мінської конвенції, є такою, що погіршує становище обвинуваченого, підсудного і тому поширювальному тлумаченню не підлягає.

46

Видання юридичного факультету Львівського державного університету їм.Івана Франка

Тому особа, визнана особливо небезпечним рецидивістом в інших державах, в Україні вважається такою, що не наділена таким статусом Відповідно до буквального тлумачення вказаної статті, лише судимості за злочини, винесені судами інших держав, повинні враховуватися відповідно до ст.26 КК при визнанні особи особливо небезпечним рецидивістом в Україні. Щоправда, при цьому виникає питання про відповідність статей Особливої частини КК України та кримінального законодавства інших держав. Адже в ст.26 КК вказані номери статей Особливої частини КК, набір судимостей, які є однією з формальних підстав для визнання особливо небезпечним рецидивістом -номери статей, а не назви злочинів чи якісь інші їх характерні риси, що можуть співпадати в законодавстві різних держав. Укладачі конвенції, очевидно, на це не звернули увагу, можливо, знаходячись в полоні уявлень про колишню єдність законодавства всіх держав СНД, можливо, в розрахунку на те, що Модельний Кримінальний Кодекс для країн - учасників СНД34 набуде такого ж значення, як колись Основи кримінального законодавства та загальносоюзні кримінальні закони, а, може, і через звичайний недогляд. Якщо донедавна встановити відповідність статей Особливої частини КК різних союзних республік було неважко, тим більше, що значна частина злочинів, в зв'язку із вчиненням яких особа визнавалася особливо небезпечним рецидивістом, передбачалася загальносоюзними законами і статті співпадали текстуально, то по мірі самостійного розвитку законодавства суверенних держав, воно все більше відрізняється. А при відмінностях в диспозиціях статей Особливої частини різних держав встановити їх відповідність стає проблематичним, всі сумніви такого роду мають тлумачитися на користь особи, стосовно якої застосовується закон.

Аналогічно має вирішуватися питання про врахування засудження в інших державах при кваліфікації злочинів, ознакою яких є рецидив. Таке засудження в Україні не має кваліфікуючого значення. В тих же випадках, коли диспозиція статті як кваліфікуючі, особливо кваліфікуючі ознаки передбачає і повторність, і рецидив (наприклад, в ст.154 КК), діяння особи, раніше засудженої за відповідний злочин в іншій державі СНД, кваліфікуються в Україні за частиною статті, що передбачає повторне вчинення злочину. Адже рецидив - це повторність, пов'язана з засудженням за попередній злочин, повторність, як родове поняття включає в себе й рецидив.

Окремі посягання, вчинені в інших державах СНД, не можуть вважатися епізодами єдиного продовжуваного злочину. Характерними ознаками продовжуваного злочину є єдність умислу винного на вчинення одного злочину. Оскільки   окремі   епізоди   вчиняються   в   різних   державах,   то   посягання

24 Див.:   Модельный  уголовный  кодекс для  государств  - участников  Содружества Независимых Государств // Правоведение. - 1996. - №1. - С.92-150.

47

Вшиіния topiit)u4Ho?<) факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка

спрямовуються проти неоднакових об'єктів, існує розрив у часі між виконанням діянь, наслідки злочинів також розрізнені, а не становлять єдиної шкоди. Злочин «розривається» вже хоча б переміщенням через державні кордони. Та і юридично окремі епізоди не є тотожними, адже вони передбачені різними кримінальними законами. Тому немає підстав визнавати наявність продовжуваного злочину тоді, коли він складається з діянь, вчинених в різних державах.

Таким чином, кваліфікуюче значення має лише повторність злочинів -передбачені кримінальним законом посягання, вчинені в іншій державі СНД, враховуються при кваліфікації злочину, вчиненого в Україні, як елемент повторності. При цьому виникає кілька проблем, які неврегульовані Мінською конвенцією від 22 січня 1993 року. Одна з них однорідна з тією, що постає при визнанні особливо небезпечним рецидивістом - який злочин, передбачений законодавством зарубіжної держави вважати відповідним тому, попереднє вчинення якого за законодавством України дозволяє визнавати наступне діяння повторним. Видається, що при цьому слід виходити з порівняння диспозицій відповідних норм особливої частини кримінальних законів двох (чи більше) держав. Друга проблема - нормами Загальної частини кримінального законодавства якої держави слід керуватися при визнанні повторності. Насамперед, мова йде про норми, які регламентують збереження за раніше вчиненим посяганням його юридичних наслідків - статті КК про давність притягнення до кримінальної відповідальності, погашення і зняття судимості. Видається, що давність, та інші інститути потрібно визначати на підставі норм загальної частини законодавства держави, в якій вчинене діяння, передбачене і Особливою частиною.

Нарешті, в якій мірі є обов'язковими для органів України рішення відповідних органів інших держав. Відповідь на це міститься в самій аналізованій статті Мінської конвенції від 22 січня 1993 р. «Можуть визнавати і враховувати» означає право на визнання і врахування. Але, якщо злочини, вчинені в інших державах не враховуються при кваліфікації скоєного за законодавством України, це повинно бути відповідно мотивовано. Звертає на себе увагу, що преюдиційне значення мають тільки вироки судів, а не рішення інших органів держав - учасниць СНД.

4S

 юридичного факультеті Львівського Оерживного університету ім.Івана Франка