§ 1. Становлення Ради національної безпеки і оборони та її місце у системі державних органів України

Конституції більшості країн світу встановлюють, що координаційним (керівним, організаційним) органом з питань здійснення національної безпеки і оборони є відповідні ради (комітети, комісії) з питань національної безпеки і оборони ( або тільки безпеки чи оборони).

Основними їх завданнями визнають: встановлення життєво важливих національних інтересів і пріоритетів; виявлення внутрішніх і зовнішніх загроз національній безпеці або обороні; розробку стратегії та створення програм забезпечення національної безпеки або оборони; координацію діяльності органів виконавчої влади (або й інших органів) у процесі планування і здійснення заходів щодо виконання прийнятих рішень і т. д.

Головами відповідних рад (комітетів, комісій) визнаються президенти. Вони формують їх персональний склад, керують їх роботою, головують на засіданнях, планують питання, що виносяться на розгляд, вводять своїми указами (нормативними актами) у дію їх рішення і т. д.

Організаційною формою діяльності згаданих рад (комітетів, комісій) здебільшого є їх засідання.

Слід зазначити, що аналогічні органи у тому чи іншому вигляді існують у більшості країн світу. Так, у Франції президент є не тільки головнокомандувачем збройними силами, а й головує у спеціальних органах — радах і вищих комітетах національної оборони. У Румунії, Хорватії і Югославії президенти очолюють вищі ради оборони.

Конституції інших країн передбачають створення спеціальних органів з питань зовнішньої і внутрішньої безпеки, які діють під безпосереднім керівництвом глав держав. Так, утворення ради безпеки, що має працювати під головуванням глави держави,

- 122 -

передбачено основними законами Білорусі, Македонії, Туреччини. У США закон «Про національну безпеку» був прийнятий ще 26 червня 1947 р. Він спрямований на забезпечення національної безпеки за рахунок створення і діяльності міністерства оборони, системи національних військових відомств (міністерства Армій, міністерства Військово-морських сил, міністерства Військово-по-вітряних сил) та координації їх діяльності з діяльністю інших міністерств і відомств, що займаються питаннями національної безпеки. У Росії аналогічно вищевикладеному президент теж формує і очолює Раду безпеки, статус якої визначається законом.

Українське суспільство, як і будь-яке інше, повинно забезпечувати своє співіснування, а тому має займатися власною безпекою і охороною. Це зумовлює існування суспільної охоронної діяльності, під якою розуміють сукупність матеріальних і нематеріальних заходів і дій, що реалізуються у правових і неправових формах і здійснюються державними і недержавними органами та організаціями з приводу забезпечення національної безпеки. Останню вітчизняна юридична наука розуміє комплексно, адже вона включає передусім: 1) організацію економічної безпеки; 2) забезпечення політичної безпеки; 3) соціальну злагоду; 4) духовний розвиток і т. д. Самостійними напрямами забезпечення національної безпеки є боротьба із зростанням злочинності, подолання екологічних бід, захист прав громадян, охорона здоров'я, збереження культурних, історичних надбань країни тощо.

Системно-структурною і надзвичайно важливою складовою суспільної охоронної діяльності є аналогічна діяльність у сфері права, тобто правоохоронна діяльність. Охорона права, на нашу думку, — це надзвичайно широка категорія, яка включає всі правові явища, що функціонують у правовій системі по забезпеченню правомірного його втілення у поведінку усіх соціальних суб'єктів. Тобто до цих правових явищ слід віднести охоронне право, його норми і принципи, заборони вчиняти дії, що порушують права громадян, громадських організацій і держави, формулювання складів правопорушень, встановлення санкцій, охоронні правовідносини, загалом охоронний механізм права, саму правоохоронну діяльність, яка є, з точки зору системного підходу, центральною категорією щодо охорони права тощо.

Правоохоронна діяльність у свою чергу, як уже зазначалося, є складовою частиною суспільної охоронної діяльності (поряд з політичною, економічною та ідеологічною охоронною діяльністю), а тому її можна диференціювати на суспільну (здійснюється УСІМ суспільством), державну (реалізується державними органами), правоохоронну діяльність окремих колективів людей (на-

-123-

приклад, політичних партій, громадських об'єднань, трудових колективів) і навіть окремих індивідів (наприклад, необхідна оборона у кримінальному праві). Це пояснюється тим, що у демократичному громадянському суспільстві і правовій державі за кожним соціальним організмом визнається право самому забезпечувати свою безпеку та охорону, своє співіснування з іншими соціальними суб'єктами.

Правоохоронну діяльність можуть здійснювати державні і недержавні структури у формі попередження, припинення, розслідування правопорушень, винесення і виконання покарань, але безумовно, що правоохоронна діяльність держави - центральна категорія єдиної державної правоохоронної системи. Правоохоронна система будь-якої держави - це сукупність усіх взаємопов'язаних матеріальних і нематеріальних, об'єктивних і суб'єктивних, статичних і динамічних правових явищ, що функціонують у суспільстві з приводу охорони права. Тобто правоохоронна система _ це надзвичайно широке поняття, складовими якого є: 1) цілі та інтереси, що мають на меті її побудову та функціонування; 2) матеріальна база, що охоплює собою всі кошти, які витрачаються на належне утримання певних структур, органів та організацій правоохоронної системи; 3) нормативна основа, під якою сщд розуміти усю сукупність міжнародних і вітчизняних норматцвііо-правових актів у цій сфері, юридичних традицій, юридичного спадку; 4) духовна основа, як підсистема найбільш   загальних   її   відправних   ідей,   положень,   принципів; 5) організаційна структура, що включає всю сукупність державних і недержавних органів та організацій, які функціонують з приводу охорони права (система правоохоронних органів) і т. ін.

Найважливішим суб'єктом державної правоохоронної діяльності є Рада національної безпеки і оборони України як інституція, що координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Особливе місце в системі правоохоронної діяльності держави посідає судова влада. Спеціальні  інституції,  Що займаються  правоохоронною  діяльністю, створено у структурі Верховної Ради, апарату Президента і Кабінету Міністрів україни. Так, при Президентові України створено і  діють Національна координаційна рада боротьби з наркоманією, Національний комітет боротьби з захворюванням на СНІД та деякі інші.  До того ж в Україні функціонують органи, для яких правоох<^рОННа діяльність є основною соціальною функцією. До них належать прокуратура, Служба національної безпеки України, орга^їи внутрішніх справ і насамперед у їх структурі мі-

-124-

ліція, певні органи охорони здоров'я, екологічного захисту, санітарного нагляду та ін.

Недержавні охоронні утворення, як свідчить міжнародна і вітчизняна практика, діють у рамках двох основних організаційних структур:

1)  незалежні спеціалізовані корпорації, фірми та бюро, що надають послуги всім заінтересованим державним і приватним закладам, організаціям та окремим особам (детективна діяльність, особиста охорона тощо);

2)  внутрішні «служби безпеки», так звана приватна поліція, яку створюють промислові компанії, фірми та організації (охорона комерційної, технологічної та службової таємниці, вивчення діяльності конкурентів, безпосередньо охоронно-режимні функції та ін.).

Проблема національної безпеки і оборони та ідея створення Ради національної безпеки і оборони України з'явилися та розглядаються фактично з моменту проголошення незалежності України. Про це свідчать, зокрема, такі нормативно-правові акти: укази Президента України «Про Раду національної безпеки України» від 15 січня 1992 р. № 41; «Про Раду національної безпеки України» від і липня 1992 р. № 357; «Про Положення про Раду національної безпеки при Президентові України» від 23 серпня 1994 р. № 469; «Про зміни у складі Ради національної безпеки та Президії Ради національної безпеки» від 14 вересня

1995 р. № 842 тощо.

Хотілося б підкреслити, що із зазначеного часу і по теперішній юридична наука, зокрема конституційне право, ведуть інтенсивні дослідження згаданого соціального явища. При цьому формується поняття національної безпеки і оборони, її ознаки, понятійно-категорійні ряди, суб'єкти, форми і методи здійснення, нормативна та інші основи.

Внаслідок цього сучасна Рада національної безпеки і оборони України відповідно до ст. 107 Конституції України та ст. і Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 5 березня 1998 р. визнається координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Вона координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

При цьому під національною безпекою і обороною слід розуміти конкретний напрям діяльності, пов'язаний з упередженням, виявленням та подоланням того, що деструктивно впливає на стабільне існування країни, її громадян, важливих суспільних і Державних інституцій.

-125 -

Рада національної безпеки і оборони України керується у своїй діяльності Конституцією та законами України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актами Президента України, зокрема Указом Президента України «Про Раду національної безпеки і оборони України» із змінами і доповненнями, внесеними указами Президента України від 10 червня 1997 р., від 23 червня 1997 р., від 26 серпня 1997 р., від 9 вересня 1998 р.

Аналізуючи усе вищевикладене, можна дійти висновку, що найбільш актуальним завданням українського суспільства і держави у Цій сфері є створення і забезпечення реалізації на засадах системності повноцінної Концепції національної безпеки і оборони України, її головне завдання — забезпечити одноманітність у здійсненні всіх видів охоронної діяльності, про які йшлося, а кінцева, найбільш загальна мета — гарантування національної безпеки України.

Ця Концепція має деталізуватися законами України, зокрема «Про державну правоохоронну діяльність» та «Про недержавну правоохоронну діяльність». Останні повинні передбачати головні напрями, принципи, завдання, структуру, права та обов'язки, форми і методи, гарантії діяльності, відповідальність конкретних інститутів, органів, закладів, що займаються правоохоронною діяльністю в Україні. Разом з тим слід визнати, що внутрішні питання, які відносяться до сфери правоохоронної діяльності у згаданих інститутах, органах і закладах, можуть бути врегульовані відомчими нормативними актами (наприклад, наказами чи інструкціями) за умови, якщо вони не суперечать Конституції України та вищезгаданим законам. До того ж деякі положення, що належать до державної і недержавної правоохоронної діяльності, можна деталізувати, роз'яснювати та тлумачити в інших нормативних актах, зокрема указах Президента України або постановах Кабінету Міністрів України.

Нам здається, що лише за умови повної реалізації згаданих положень і викладеного ставлення до національної безпеки та охорони права цей процес може набути дійсно якісних і у кінцевому підсумку ефективних змін, які б забезпечили його відповідність головним принципам громадянського суспільства і правової держави.

- 126-