style='border:none;padding:0cm'>Новий і новітній час в історії наркотиків

До кінця XIX ст. практично не існувало обмежень на виробництво і споживання наркотиків. Іноді робилися спроби скоротити або взагалі заборонити використання відповідних речовин, але вони були нетривалими і, як правило, невдалими. Наприклад, тютюн, кава і чай Європа зустріла в штики. Першим європейцем, який закурив тютюн, був супутник Колумба - Родріго де Херес - по прибуттю до Іспанії був ув’язнений, тому що влада вирішила, що «у нього вселився диявол». Було декілька спроб оголосити поза законом каву та чай.

Відомі випадки, коли держава не забороняла наркотики, а навпаки, сприяла процвітанню торгівлі ними. Прикладом можуть служити збройні конфлікти між Великобританією і Китаєм у середині ХIХ ст., коли декілька мільйонів китайців приохотилися до опіуму. Конфлікти ввійшли в історію під назвою «опіумні війни». У той час Китай, безумовно, вийшов на перше місце у світі по споживанню опіуму, велика частина якого вирощувалась в Індії і переправлялася в країну англійцями. Китайський уряд прийняв багато законів про контроль над імпортом опіуму, але жодний із них (включаючи повну заборону) не набув бажаної дії. Англійці не бажали скорочувати опіумну торгівлю: по-перше, це давало великі прибутки, по-друге, у самій Англії не спостерігалося такого сплеску наркотичної залежності, хоча опіум широко використовувався в медицині. У 1839 році вибухнув конфлікт: китайський уряд знищив великий вантаж опіуму, що належав англійським і американським торговцям. Почалася перша опіумна війна. Британія перемогла і за Нанкінським договором 1842 року одержала, у числі іншого, право використовувати порт Гонконг як компенсацію за знищений вантаж опіуму. Торгівля продовжувалася, а у 1856 році призвела до другої війни. Ця друга опіумна війна закінчилася в 1858 році, і за умовами договору, Китай був зобов'язаний продовжувати імпортувати опіум, але міг установлювати великі мита. Торгівля опіумом скоротилася і зрештою припинилася тільки наприкінці ХІХ сторіччя, коли в усьому світі розпочалася кампанія за дозвіл використання наркотиків у медичних цілях (як знеболюючі препарати).

Європа з наркотиками впритул зіткнулася в XVIII сторіччі. У їхньому поширенні і культивуванні визначальну роль зіграли декілька чинників: медицина, фармакологія, розвиток торгівлі й інтелектуальний авантюризм. Ще в XVI сторіччі доктор Парацельс готував препарати на опіумній основі. Для нього опіум - камінь безсмертя. З його благословення опіум, а пізніше (із 1805 р.) морфій, із 1832 року морфін - аж до кінця XIX сторіччя використовувалися при лікуванні всіляких захворювань - ревматизму, болю, лихоманки, білої гарячки, застуди й ін. Опіати служили анестетиками при хірургічних операціях. Лікарі широко використовували опіати і часто приписували їх хворим, при цьому дуже погано представляючи собі, як вони впливають на організм. Вони знали тільки, що опіати знімають біль і інші, здебільшого незрозумілі, симптоми*. На жаль, таке широке їхнє використання призвело до значного збільшення числа людей, що потрапляли у фізичну залежність від цих речовин.

Те, що наркотики викликають звикання, буде встановлено тільки в 70-х роках XIX сторіччя*.

У середині минулого сторіччя досліджувалася дія хлороформу й ефіру, як анестезуючих препаратів, але і їх торкнулося використання не по призначенню. У історії кокаїну також був період, коли його застосовували для лікування депресії і зняття хворобливих відчуттів. Його навіть застосовували як ліки від опіумної залежності. В другій половині XIX сторіччя в лікувальних цілях пробували використовувати і марихуану, як засіб від безсонні і нервових розладів. Проте ніде немає точних відомостей про позитивні результати такого застосування.

Вживання наркотиків у XVIII і XIX сторіччях серед інтелектуальної богеми - це швидше виняток, чим правило. Вживання цих речовин відкривало їм неймовірні, фантастичні і фантасмагоричні картини. Наприклад, Ш. Монтеск'є був “батьком” не тільки теорії представницької демократії, теорії поділу влади, але й одним із перших шанувальників психостимуляторів. Приклад Монтеск'є дуже цікавий з погляду досвіду неформальних об'єднань. Поширення в цей період кави призвело до появи перших суспільних кав’ярень у Парижі, місць спілкування інтелектуалів. Їх об'єднує вживання кави, причому, у величезних кількостях, що призводить до перезбудження нервової системи. Саме в кав'ярнях народжувалися й обговорювалися нові політичні концепції і проекти. Кава, за словами Монтеск'є, стала «духовним напоєм».

Звернення людини до наркотичних речовин, у соціальному плані стало показником кризових явищ у суспільстві. У ХVІІІ - ХІХ сторіччях коло споживачів «радості» було вузьким. У древніх народів божественні напої споживали тільки обрані: вожді, жерці, шамани... У Європі ХІХ сторіччя споживання опіуму і гашишу було символом, що відокремлює «обраних» від «сірої маси». Цей символ є своєрідним пізнавальним знаком: «свій» - «чужий». У цьому плані дуже показова історія поета Шарля Бодлера (1821 - 1867). «Квіти зла» (1857) - найбільше відома його книга, написана в період, коли він приохотився до опіуму. Опіумні фантазії вилилися у рваний ритм віршів. Еротизм у сполученні з хворобливим романтизмом - квінтесенція його творчості.

Але от у Париж з Алжиру приїжджає Ж. Моро де Тур - лікар за професією, авантюрист за покликанням. Він привозить із собою гашиш. Наприкінці 40-х років ХVIII ст. у Парижі існував Клуб аматорів гашишу, де доктор Жак Моро пропонує відвідувачам спеціально приготовлене варення, а сам записує ефекти, які спостерігаються під час психоделічних сеансів, що тривали іноді протягом доби. Він був “новатором” у психофармакології - навчанні про те, як лікарські препарати і наркотики впливають на мозок і діяльність людини. Проживаючи на Сході, Моро приохотився до конопель. Спочатку він ставиться до наркотику з ліричною ніжністю, проте, згодом у нього наростає тривога, про позитивний вплив наркотиків, про що він пише у своїй книзі «Про гашиш і про розумову ізоляцію» (1845 р.).

Незважаючи на небезпечні симптоми, пов'язані з вживанням гашишу, він набуває все більшої популярності в літературному середовищі в Парижі. У «Клуб аматорів гашишу» входили Поль Верлен і Жан Николя Рембо. Регулярне споживання наркотиків у великих дозах не могло не позначитися на їхній психіці і не відобразитись у їхній творчості. П. Верлен і Н. Рембо - чисті символісти. У 1873 р. П. Верлен ув'язнено за спробу вбити Рембо, а це вже наслідок соціальної деградації. По мірках сьогоднішнього дня «Клуб аматорів гашишу» - збіговисько наркоманів, але тоді це був центр вільнодумства поетичної богеми.

Середина ХІХ сторіччя - воістину час пізнань таємниць природи і людини. Те, що в результаті багатьох географічних відкриттів і колонізації збиралося, стало старанно вивчатися і систематизуватися.

Високо в гірському масиві Анд у Перу і Болівії росте невисокий кущ, що називають кущем коки (Еryhoxylum coca). З листя цієї рослини одержують сильнодіючий стимулятор - кокаїн. Історія цього наркотику йде своїми коренями в глибоку давнину. Місцеві жителі - інки сторіччями жували листя коки. Невідомо точно, коли почалося вживання кокаїну. Дані археології дозволяють назвати приблизну цифру - декілька тисяч років тому. Листя коки відігравали важливу роль у релігійних обрядах інків, а також використовувалися в лікувальних цілях і просто у процесі роботи. Коли в ХVІ сторіччі іспанські конкістадори зіткнулися з цивілізацією інків, вони спочатку боролися з вживанням коки в релігійних цілях, тому що це суперечило католицькій вірі. Але, завоювавши імперію інків, стали заохочувати вживання коки.... оскільки бачили, що, жуючи її листя, індіанці можуть працювати краще і довше. Пізніше іспанці встановили контроль за вжитком коки, почавши використовувати її листя в якості платіжного засобу: індіанці сплачували ними деякі податки. Іспанці вважали жування коки гріхом і тому не вживали її самі і не поширювали серед інших європейців. Таким чином, аж до ХIХ сторіччя Європа практично не знала про існування кущів коки. Коли європейські натуралісти добралися до Перу, вони познайомилися з рослиною Еryhoxylum coca, і незабаром про неї поширилися дивні і часто суперечливі розповіді. У деяких, як у німецького натураліста Едвіна Поппіга, листя коки називалися смертоносними: «Жування коки має самі пагубні наслідки, які викликають таке ж отруєння, як і опіум. З кожним разом бажання зростає, а сила до опору зменшується, і так доти, поки смерть не позбавить нещасного від страждань». Інший автор, італійський біолог Мантегацца, який сам, будучи в Перу, жував коку і ставився до цієї рослини позитивно: «Я глузував з простих смертних, приречених на життя в цій долині, у той час, як я нісся геть на крилах двох листів коки і пролітав 77438 світів, кожний із яких був кращим за попередній».

Ні та, ні інша цитата не являє собою об'єктивного опису дії на організм людини листя коки. Але у історичних дослідженнях зріст наукового інтересу до коки зв'язується з ім'ям Мантегацца. Наслідком наукового інтересу стала поява листів коки в лабораторіях, і в 50-х роках ХIХ сторіччя європейські хіміки змогли виділити з цих листів сильнодіючу речовину, названу кокаїном. Це відкрило нову епоху в історії вживання стимулюючих наркотиків. Справа в тому, що кокаїн у чистому виді дуже ефективний, а в самому листі коки міститься дуже незначна кількість цього наркотику. Крім того, він по-іншому і набагато сильніше діє, якщо його вводити внутрівенно або нюхати, що можливо тільки за наявності екстракту.

Подальша історія кокаїну дуже цікава. У ній брав участь один молодий віденський лікар, що хотів одержати наукове визнання. Хоча зараз Зигмунд Фрейд більш відомий як дослідник іншої проблеми, перша його праця була присвячена кокаїну. Фрейд спробував кокаїн у 1884 році і незабаром зрозумів, що виявив надзвичайну речовину. У своїй першій значній публікації "Про коку" він пропагував кокаїн як місцеве знеболююче і ліки від депресії, нетравлення шлунку, астми, різноманітних неврозів, сифілісу, наркоманії й алкоголізму. Він також вважав, що кокаїн посилює сексуальне збудження. Висновок про знеболюючі властивості підказав З.Фрейду його колега – Карл Коллер. При випадковому доторканні забрудненими порошком пальцями до роту виявляється, що кокаїн робить на деякий час занімілими язик і губи. Коллер орієнтується миттєво: він використовує кокаїн для локальної анестезії при операціях на очах. Цей експеримент він вперше подає у якості пріоритету, надіславши відповідну телеграму на Конгрес офтальмологів у Гейдельберг (1884 р.)... Пізніше в автобіографії Фрейд визнає, що пройшов мимо грандіозного відкриття, хоча фактично тримав його в руках.

З усього цього переліку вживання кокаїну цінним виявилося тільки одне - для місцевого знеболювання. Кокаїн став першим місцевим знеболюючим, і це стало революцією в хірургії. У наш час, зрозуміло, більш широко використовуються похідні від кокаїну медикаменти, такі як прокаїн або новокаїн. Але і сам кокаїн дотепер застосовується в хірургії, особливо при операціях на обличчі, тому що він звужує кровоносні судини, зменшує кровотечу і знижує біль.

Ранні думки Фрейда з приводу кокаїну були помилковими і принесли за собою хвилю зловживань цим наркотиком. Забавно, але першим, хто продемонстрував те, що очікує людей у майбутньому, був друг Фрейда Ернст фон Флейшель. Його мучили хронічні болі, і через це він став морфіністом. Фрейд взявся його вилікувати і прописав кокаїн. Флейшель почав вживати його у все більших і більших кількостях і дійсно позбувся від пристрасті до морфію. Але його щоденна доза кокаїну незабаром склала один грам. Флейшель був першим кокаїністом у Європі. У нього спостерігалися дивні симптоми, що, як тепер відомо, є галюцинаціями, що часто спостерігаються при параноїдальній шизофренії, і сверблячка шкіри, так звані "мурашки по тілу", при яких людина відчуває, немов під шкірою повзають комахи або змії. Ці симптоми - порушення нервової системи в наслідок вживання кокаїну.

Фрейда здивувала та руйнівна дія, яку зробив кокаїн на Флейшеля, і в наступних статтях у нього зменшився ентузіазм у ставленні до кокаїну. Але шкода була вже непоправна. Це була кокаїнова епідемія 80-х років. І саме у 80-ті роки XIX сторіччя кокаїн прописували лікарі, в аптеках без будь-якого рецепту продавалися патентовані ліки, що містять його. Наприклад, вино з коки “Маріані”, рекордсмен по обсягу продажів у Європі. І, звісно ж, Кока-кола. В старих рекламних плівках говорили, що цей напій "містить тонік і стимулюючі речовини з рослин коки". Кокаїн зайняв місце в музиці і літературі: він надавав Шерлоку Холмсу бадьорість і покращував його дедуктивні спроможності; Стивенсон, очевидно, написав розповідь про доктора Джекеля і містера Хайда під час свого лікування кокаїном від туберкульозу. Гарні рекомендації кокаїну давали Томас Едісон, Жюль Верн, Еміль Золя, Генріх Ібсен і президент США Грант.

Реклама “Меткалфа” – вина з коки показує, яким чином кокаїн став таким популярним: оратори, співаки та актори виявили, що вино з коки добре зміцнює голосові зв’язки. Атлети, бігуни та бейсболісти на власному досвіді переконалися, що тривале вживання коки як до, так і після змагань, надає силу й енергію, знижує втому. Люди похилого віку дізналися, що це надійний збуджуючий засіб, краще з усіх відомих.

З такою авторитетною рекламою кокаїну не важко було стати популярним. Зі збільшенням числа людей, що вживають наркотик, стала з'являтися статистика про психічні і фізичні відхилення. Слідом за кокаїновими психозами, смертельними випадками від передозування і сильної наркотичної залежності з'явилася суспільна думка, яка виступила проти кокаїну. Однією з робіт, яка найбільш вразила публіку та змінила уявлення про кокаїн, була стаття, в якій розбирався випадок Анні Мейер, яка була щасливою діловою жінкою і "врівноваженою християнкою" доти, поки не стала "приятелем кокаїну". Мейер добре описала всю силу кокаїнової залежності. Це був період, коли в неї скінчилися гроші. "Я взяла ножиці і розхитала ними свій золотий зуб. Потім я висмикнула його, розплющила і помчалася в найближчий ломбард, (кров текла мені по обличчю, сукня була мокрою від крові), де я продала зуб за 80 центів. Після цього ставлення до кокаїну почало змінюватися. До драматичних описів наркотичної залежності додалися повідомлення про згвалтування, скоєні під впливом кокаїну, і суспільна думка вибухнула. Кульмінацією обурення було прийняття в 1914 році закону Гаррісона про контроль за кокаїном. Спочатку закон був покликаний контролювати поширення опіатів, таких як морфій і героїн, але наступне внесення кокаїну до списку небезпечних наркотиків було аж ніяк не випадковим.

США йшли своїм шляхом і репродукували помилки Європи в оцінці кокаїну. До 1885 р. одна фармацевтична компанія в США продавала кокаїн і продукти з коки у вигляді 15 різноманітних форм і медичних препаратів. Один із продуктів - «Спеціальний засіб від астми Такера» - містить 0,5 гр. кокаїну на упаковку. Джон Перберотон, фармацевт з Атланти створив у 1886 році напій, що містив кокаїн і екстракт горіху коли. Цей напій був відомий як Кока-кола і містив кокаїн у якості активного інгредієнта до 1906 р. (до Акту про чисту їжу і медичні препарати). У той період кокаїн нав'язувався як засіб від багатьох хвороб, включаючи стомлення, астму, пристрасть до морфіну і біль у животі. Хоча було відомо, що регулярне вживання спричиняє небезпечні побічні ефекти, він був «секретним інгредієнтом» багатьох еліксирів, що продавалися відкрито на ринках США. Між 1887 і 1914 роками, 46 штатів прийняли закон, що регулює вживання і поширення кокаїну. Проте очікуваного результату від прийняття закону не було отримано. “Акт про чисту їжу і медичні препарати” (1906 р.) вимагав вказівки всіх інгредієнтів на продуктах медичних препараторів. Поступово вживання кокаїну почало спадати. Першим із Федеральних законів США, що регулюють володіння і продаж наркотиків, був “Акт про наркотики Гаррісона” (1914 р.). Він вимагав обліку всіх осіб, що мають справу, виготовлюють, поширюють листя коки, їхньої солі, похідні або напівфабрикати». Акт Джоунза-Міллера (1922 р.) збільшив покарання, встановлені актом Гаррісона, але також не назвав кокаїн наркотиком. Для відповідності терміну «наркотик» необхідно було дві умови: снотворна і болезаспокійлива дія. Тільки в 1970 році офіційно його визнали наркотиком.

На початку XX ст. кокаїн став менше доступний і виріс у ціні. З усвідомленням його побічних ефектів люди стали шукати менш шкідливу і більш дешеву речовину. У 20-х роках були синтезовані амфетаміни, які швидко замінили кокаїн. Ситуація залишалася такою до кінця 60-х - початку 70-х років, коли був «наново відкритий» кокаїн, тепер як заміна амфетамінів, які викликали серйозні побічні ефекти. Тепер кокаїн стали вважати нешкідливим наркотиком. Виходили книги, у яких писалося, що він «не викликає звикання, як небезпечні наркотики», багато хто виступав за його легалізацію.

Кокаїн став наркотиком 70-х - 80-х років. На початку 70-х років кокаїн було досить важко дістати, і коштував він зовсім недешево. Він став відомим як наркотик кінозірок, спортсменів, багатих ледарів і мав репутацію «короля серед стимуляторів». У той час кокаїн в основному нюхали в незначних дозах. І курили практично не отримуючи передозування.

На початку 80-х у Сан-Франциско з'явився дешевий кокаїн під назвою “крек”. Технологія його приготування достатньо проста. Тому він отримав широке поширення. При палінні “креку” кокаїн швидко потрапляє в мозок, викликаючи ейфорію. Цей процес не тривалий, і вже через 10-20 хвилин людина жадає нової дози.

1938 рік ввійшов в історію наркоманії як відкриття принципово нового наркотику. Альберт Хоффман, який синтезував діетіламін лізергінової кислоти, переслідував сугубо медичні цілі - створити препарат для лікування шизофренії. Після ряду досліджень була підтверджена спроможність LSD викликати у людини незвичний стан, схожий на психоз. З 1950 по 1952 рік експеримент із LSD проходив у клініках, проте, модель психозу, що викликається цим препаратом, не була аналогом ендогенного психозу й отримані результати не виправдалися. Інтерес психіатрів до LSD згаснув. У 1953 р. відомий письменник А. Хакслі спільно зі своїм другом, відомим вченим Хамфрі Осмондом провів експеримент на собі, прийнявши велику дозу LSD. Свої відчуття і враження А. Хакслі описав в одній зі своїх п'єс. Другим, хто ставив на собі експерименти з LSD, був сам Хамфрі Осмонд. Молодь стала зачитуватися переживаннями Хакслі й Осмонда, заснованими на власних відчуттях.

60-ті роки почалися з руху хіпі «flower power», які також захоплювалися LSD. Його вихваляли музичні групи Birds, Beatles, «Ifrafetus dead». У той час наркотик одержав широке розповсюдження серед студентів, інтелігенції, артистів. Проте дозування LSD було дуже складним, а передозування і тривале вживання вели до серйозних наслідків, і він набув дурної слави. У психіці людей відбувалися необоротні зміни, які призводили до того, що тим, хто вживав LSD, починало ввижатися, що вони можуть зупинити поїзд або літати з високих будинків. Все це мало сумні наслідки. Набули популярності ритуальні вбивства в Каліфорнії, скоєні підлітками, які вживали LSD. В останні роки LSD знову одержав широке розповсюдження. Його почали робити в новій упаковці у вигляді «марок», де дози вважалися точними. Відомий також LSD у формі (мікродози) таблеток сірого кольору, дуже маленьких за розміром. Вважається, що їхня дія більш довгострокова.

У Радянському Союзі LSD був відомий з 80-х років. Але його розповсюдження і вживання були дуже обмеженими певним колом інтелігенції великих міст. В останні роки спостерігається небезпечна тенденція широкого розповсюдження LSD на пострадянських територіях в колах молоді великих мегаполісів.