Нестерцова- Собакар О. Розвиток державно-правового стану юридичної освіти жінок та юридичної практики в Україні*

викладач Донецького інституту внутрішніх справ МВС України

Становище українських жінок визначається соціально-економічними протиріччями сучасного періоду, схожого на епоху становлення в Російській імперії буржуазного ладу. Криза феодально-кріпосницької системи та розвиток капіталістичних відносин, що зумовили залучення жінки до суспільного виробництва, вимагали на той період змін не тільки в економічній, правовій та адміністративній сферах життя, а й з особливою гостротою поставили проблему реформування освіти. Разом з боротьбою жінок за розширення політичних і трудових прав актуальнішою все ж була проблема отримання ними вищої освіти.

Згадане питання було і залишається предметом наукового інтересу провідних вчених: А.Іванова [1], Є.Скрипильова [2], Г.Сухенка [3], Н. Аніщук [4] та інших. Разом з тим, враховуючи малодослідженість цієї проблеми, окремі її аспекти не розглядались взагалі. Це стосується, насамперед, боротьби жінок за право здобувати вищу юридичну освіту та займатися юридичною практикою. Тому аналіз даної проблеми і буде безпосередньою метою цієї наукової статті.

Вища школа у Російській імперії як система різнопрофільних навчальних закладів сформувалася в основному в період розвитку капіталізму. На початку XX ст. у країні діяло понад 120 вузів: 65 державних, 59 громадських і приватних. Половина з них розташовувалася у Петербурзі і Москві [1,3]. Вказані заклади мали різну соціальну спрямованість, юридичний статус і готували фахівців вищої кваліфікації для державного апарату, органів земського і міського самоврядування, промисловості і сільського господарства, народної освіти і мистецтва.

В урядовій освітній політиці початку XX ст. помітне місце займало жіноче питання, тому що склад студентства суворо регулювався за ознакою статі. У той же час, якщо можливості чоловіків щодо здобуття вищої освіти обмежувалися такими факторами, як нечисленність вузів, станова перешкода чи проблеми матеріального характеру, іноді їхня національність, то жінки в царській Росії були позбавлені, навіть, юридичного права на вищу освіту. Правове становище перших жінок — вільних слухачок вищих навчальних закладів

Проблема розглядається у історико-право-вому аспекті.

не регламентувалося офіційними документами [1, 293].

Незважаючи на зростання у XIX ст. потреби у кваліфікованих фахівцях-юристах, а також бурхливий розвиток юридичної освіти, здобути її могли на той час тільки чоловіки, що закінчили юридичні факультети університетів.

Довгий час не могло йтися про жіночу юридичну освіту. Якщо жінки з'являлися у 60-і pp. у стінах, наприклад, Санкт-Петербурзького університету, то лише на правах вільних слухачок. У 1901 р. вчена рада Казанського університету підтримала пропозиції деяких професорів про дозвіл жінкам слухати лекції з юриспруденції [2, 85].

Більш широкі можливості для вищої жіночої освіти надала революція 1905—1907 pp. Так, у 1906 р. у Санкт-Петербурзі відкрився юридичний факультет на Вищих жіночих курсах, що називалися бестужевськими [2, 85]. Крім того, вказані факультети при вищих жіночих курсах було відкрито в усіх університетських містах. Усього юридичних відділень, де навчалися жінки, було 13, з них 6 відкрито на громадських жіночих курсах, 4-у приватних, а на 3 приватних курсах разом навчалися і чоловіки, і жінки [1, 354—375; 5, 438—439]. Громадські жіночі курси з юридичними відділеннями відкрилися також у Києві, Харкові, Одесі [5, 438—439]. Але курси, що вважалися приватними, не давали тим, хто їх закінчив, права отримати посаду на державній службі.

Слід зазначити, що за 1906—1908 навчальні роки кількість жінок-слухачок у більшості університетів зросла удвічі чи, навіть, утричі. Так, у Московському університеті — з 195 до 308 осіб, у Харківському — з 316 до 688, у Казанському — з 113 до 319, у Київському — з О до 84, в Юр'ївському — з 155 до 83 (скорочення відбулося внаслідок заборони на прийняття осіб іудейської віри), у Санкт-Петербурзь-кому університеті — з 144 до 208 осіб. Аналіз відомостей дозволяє зробити висновок, що кількість жінок-слухачок у зазначений період зросла з 923 аж до 1590 осіб [6, 8—10].

Окремо слід вказати кількісні дані стосовно розподілу жінок-слухачок на юридичному факультеті університетів. Так, з 1906 по 1908 pp. їх число збільшилося у Московському університеті з 78 до 117 осіб, у Санкт-Петербурзькому — з 64 до 73, у Харьківському — з 53 до 99, у Казанському — з 24 до 74, у Київському — з 0 ДО 24. Це СВІДЧИТЬ, ШО КІЛЬКІСТЬ жінгиг-rnvхачок саме на юридичному факультеті зросла з 239 до 406 осіб [6, 8-Ю].

Тільки у грудні 1911 р. Законом «Про іспити осіб жіночої статі у знанні курсу вищих навчальних закладів і про порядок отримання ними учених ступенів і звання вчительки середніх навчальних закладів» вищі жіночі курси, програми яких визнавалися рівними університетським, одержували офіційний статус вищих навчальних закладів, їхні випускниці допускалися до остаточних екзаменів у державних іспитових комісіях для «осіб чоловічої статі» при університетах, одержували диплом і відповідне йому звання магістра і доктора [1, 104]. Однак університетський рівень приватних вищих жіночих курсів не став безумовною підставою для підведення їх під юрисдикцію Закону від 19 грудня 1911 р. через те, що вони, на думку міністерських чиновників, мали більш комерційний, ніж просвітницький характер. І все-таки Міністерство народної освіти у 1912 р. визнало за їхніми випускницями (крім Катеринославських вищих жіночих курсів) права на університетський диплом [1, 106]. За цим Законом жінки-юрис-ти допускалися до остаточних іспитів і одержували дипломи нарівні з юристами-чоло-віками, що екзаменувалися тими ж комісіями [7, 3]. Після першого допуску жінок до остаточних іспитів, даючи оцінку їхнім знанням, міністр юстиції І.Щегловитов, з одного боку, відзначав сумлінність, наполегливість, чуйність і сильне прагнення жінок до незалежності, з іншого — не бажав допускати цих фахівців до адвокатури [8, 15; 9, 3].

Можливості, що відкрилися для жінок у галузі освіти, реалізувалися у складі юридичних факультетів вищої жіночої школи університетського типу, який був різнорідним і випадковим. До них також йшли забезпечені жінки за знаннями, за ідеями, за науковими інтересами, але типовою вільною слухачкою-юристкою називали ту, котра приходила на факультет шукати не кар'єри, а знань і суспільного служіння [10, 164, 165]. Наприклад, як показали опитувальні листки слухачок юридичного факультету Петербурзьких вищих жіночих курсів, лише 28% цілеспрямовано готували себе до юридичної кар'єри. Це — нечисленний факультет, оскільки не був «хлібним» [10, 164, 165].

Нерівноправність між чоловіками і жінками у галузі юриспруденції змушувала жінок-юри-стів вести боротьбу за свої права у даній сфері. Прихильники рівноправності, обговорюючи проблеми вищої юридичної освіти жінок, вважали, що її завдання не повинні відрізнятися від задач вищої юридичної освіти для чоловіків — не існувало специфічно жіночого аспекту цієї освіти [11, 273]. Відповідно до мети і завдань вказаної боротьби вони утворили Спілку юристок, увійшли самостійним відділом до Російської Ліги Рівноправності

Жінок Петербургу і Москви. Крім того, з 1908 р. почав виходити новий журнал «Вісник Вищих жіночих юридичних курсів у Москві», на сторінках якого обговорювалися актуальні питання згаданої проблеми.

Громадськість підтримувала жінок у їхньому прагненні проторити шлях до юридичної практики, у їхніх вимогах щодо рівних з чоловіками посадових прав. Так, два жіночих з'їзди (у 1908 р. і 1912 р.) у прийнятих резолюціях вимагали надати право жінкам, що здобули вищу юридичну освіту, на загальних підставах вступати до стану присяжних повірених, бути приватними повіреними, обіймати судові посади і бути обраними до присяжних засідателів [12, 824; 10, 650].

Таким чином, у Російській імперії, у тому числі і в Україні, жінці замало було одержати юридичну освіту, потрібно було знайти можливість самореалізуватися у цій сфері. Громадськість слушно вважала: оскільки уряд відкрив жінці доступ до юридичних факультетів і видав їй державний диплом, він повинен був надати їй право займати відповідні посади [11, 272-273].

Слід зазначити, що у російських законах не було прямого дозволу жінкам бути адвокатами, але також і не містилося заборони їм бути повіреними у чужих справах. Питання про право жінок займатися адвокатурою виникає з 1876 р. при нових судах. У попередніх законах їм не було заборони займатися веденням судових справ, тому в попередніх судах жінки часто виступали як повірені, а деякі з них стали справжніми професійними адвокатами.

Однак у січні 1876 р. надійшло найвище повеління, яким роз'яснено, що обмеження, зазначені для жінок у повелінні від 14 січня 1871 p., поширюються і на звання приватного повіреного. Саме після цього до закону була введена стаття, яка прямо заборонила жінкам виступати у чужих справах у суді як приватний повірений [13, 26-27].

Вперше питання про надання жінкам права на зайняття адвокатською діяльністю і права бути присяжними повіреними з ініціативи депутатів порушено у 3-ій Державній думі. У листопаді 1909 р. до Думи внесено за підписом 100 депутатів законодавче припущення щодо надання жінкам права бути присяжними повіреними. У лютому 1910 р. воно передано до комісії із судових реформ [14, 128]. У пояснювальній записці до припущення, зокрема, вказувалося на зв'язок з освітою: «Жінка, поряд з чоловіком, уже користується правами на вищу освіту, в тому числі і на юридичну...» [15, 20—21; 7, 6]. Внесений проект законодавчого припущення про адвокатуру був переданий до комісії Державної думи з судових реформ і пролежав там два роки. Лише у листопаді 1911 р. він розглянутий і переданий на загальне обговорення Думі.

Підтримуючи цей проект, Рада Російської Ліги Рівноправності Жінок звернулася до членів судової комісії і зазначила, що право перебувати у лавах адвокатури набуває практичного значення лише у тому разі, якщо знаходяться особи, які довіряють знанням і здібностям жінок і доручають їм свої справи. Приватний інтерес вважався найточнішим критерієм здібностей жінок у вказаній сфері [16, ЗО].

За якнайшвидший розгляд законопроекту виступила також жіноча організація — Російське жіноче взаємноблагодійне товариство. У день відкриття чергової сесії Державної думи воно організувало збори, на які було запрошено членів судової комісії й інших депутатів, а також професорів юридичних факультетів. Були присутніми і жінки-юристи. Голова Товариства А. Шабанова запропонувала висловитися з приводу причин уповільнення руху законопроекту і можливості прискорити його хід [16, ЗО]. Ці збори відіграли велику роль у реалізації проекту, тому що сконцентрували громадську увагу й об'єднали навколо нього різнопартій-них депутатів.

У березні суперечки щодо цього законопроекту припинені, і він був поставлений на голосування. Переважною більшістю голосів його прийнято (19 голосів проти 5-ти). Далі законопроект був переданий £о судової комісії для розроблення [14, 129].

У травні 1912р. Державна дума обговорювала законопроект про жінок-адвокатів. У ході його обговорення опоненти висували вже застарілі заперечення на зразок: єдине призначення жінки — народження і виховання дітей. Так, О.Гучков заявив, що його «...фракція визнає також назріле питання про надання жінкам права голосу в місцевому самоврядуванні. Тільки забобони перешкоджають допущенню жінок до адвокатури». Законопроект про ад-вокаток прийнятий Думою переважною більшістю голосів у всіх трьох читаннях. Комісія із судових реформ, висловлюючись за бажаність прийняття закону про включення жінок до числа присяжних повірених, навела такі доводи на його користь: «Адвокатура для жінок була б бажаним розширенням сфери застосування жіночої праці і цілком відповідала б інтересам населення, що нині мізерно обслуговується юридичною допомогою. Юристки сприяли б піднесенню рівня сучасної адвокатури. Саме життя покаже: придатні жінки до адвокатури чи ні» [14, 130—131]. Після цього законопроект переданий до Державної ради, але, як і передбачалося, консервативна Рада його не затвердила [17, 21; 18, 168].

У 1915 р. після того, як на посаду міністра народної освіти призначений П.Ігнатьєв, жінок допустили на юридичний факультет Томського університету. Очікували допущення жінок і до адвокатури. Однак цього не відбулося [19, 2].

Незважаючи на негативне ставлення влади, жінки своєю боротьбою домоглися певних успіхів. Як свідчать дані, оприлюднені на Всеросійському з'їзді з освіти жінок у 1912р., у Російській імперії на той час було 269 жінок-юристів, у тому числі таких, що мають університетські дипломи — 146. Вони працювали у присяжних повірених, секретарями у адвокатів чи депутатів, у різних юрисконсультствах, у нотаріусів, у банках, в установах місцевого самоврядування, у кооперації, на промислових підприємствах, були залишені при вищих жіночих курсах для удосконалення в окремих галузях права, займалися викладацькою діяльністю, журналістикою й іншою літературною працею, а також статистикою [10, 205].

Таким чином, найголовнішою проблемою жінок-юристок до 1917р. було те, що їх не допускали на підставі закону до зайняття юридичних посад, оскільки сильним аргументом влади вважалася відсутність у жінок можливості одержати юридичну освіту. Така ситуація була парадоксальною. По-перше, від приватного повіреного не вимагалося атестата про юридичну освіту, він повинен був витримати іспит і показати знання, спосіб набуття яких нікого не цікавив. По-друге, у 1906—1907 pp. жінки допускалися в університети і мали право їх закінчувати [20,19; 21, 12; 22,19; 23, 22].

На початку XX ст. прогресивна громадськість вважала, що, крім професійних юридичних знань, жінці взагалі необхідно бути високоосвіченою у сфері правознавства, оскільки вона покликана виховувати громадянина. Загальна юридична освіта — дуже важлива для неї самої з метою самозахисту, самозбереження і піднесення правової свідомості. Крім того, юридичне освічена жінка покликана була допомогти іншим розібратися у законах, щоб жінки могли себе захистити.

Однак, незважаючи на успіхи, досягнуті жінками стосовно права на отримання вищої юридичної освіти, уряд був не готовий надати їм офіційний дозвіл займатися юридичною практикою.

Зроблені висновки, проведений історико-правовий аналіз становлення жіночої юридичної освіти та юридичної практики в Україні у складі Російської імперії на початку XX ст. може вважатися вихідним критерієм для подальших наукових розробок у зазначеній сфері.

Використана література:

1. И в а н о в А. Е. Высшая школа России в конце XIX — начале XX века. — М., 1991.

2. Скрипилёв Е.А. О юридическом образовании в дореволюционной России (XVIII начало XX вв.) // Гос. и право. — 2000. — № 9.

3. Сухенко Г.В. Жіноча освіта в Україні (XIX — початок XX ст.) // Укр. істор. журнал. — 1998. - № 5.

4. А н і щ у к Н. Правове становище українських жінок в історичному минулому // Право України. — 2002. — № 3.

5. История Украинской ССР. - К.,1983. — Т. 5.

6. Ч е х о в Н.В. Женщины в университете // Союз женщин. — 1907. — № 5.

7. Вол гин a A.M. 1911-й год в истории женского юридического образования. — М., 1912.

8. Союз женщин. — 1908. — № 3.

9. Женское дело. — 1915. — № 7.

10. Труды Первого Всероссийского съезда по образованию женщин. — Т. 1. — С-Пб., 1914.

11. Женский вестник. — 1911. — № 12.

12. Труды Первого Всероссийского женского съезда. — С-Пб., 1909.

13. Женщины-адвокаты // Женский вестник. — 1909. — № 1.

14. Право женщин на адвокатуру // Женский вестник. — 1912. — № 5—6.

15. Союз женщин. — 1909. — № 11.

16. Шабанова А.Н. Очерк женского движения в России. — С-Пб., 1912.

17. Женское дело. — 1911. — № 22.

18. Женский вестник. — 1912. — № 7—8.

19. Женская жизнь. — 1916. — № 1.

20. Союз женщин. — 1908. — № 9.

21. Союз женщин. — 1908. — № 7—8.

22. Союз женщин. — 1909. — № 10.

23. Женское дело. — 1911. - № 20.