Васильченко В. Юридична сутність інституту спадкового договору та його місце в системі цивільного права

кандидат юридичних наук, доцент (Київський національний університет ім. Тараса Шевченка)

Кардинальне реформування цивільного за-конодавства та відповідні законодавчі рішення часто спричиняють появу певних правових нововведень. З 1 січня 2004 р. набирає чинності новий Цивільний кодекс України (далі — ЦК), в якому одна з глав присвячена цілком новій і раніше невідомій вітчизняному цивільному праву правовій конструкції, — спадковому договору. Між тим, аналіз останніх досліджень та публікацій з окресленого питання свідчить, що в науковій літературі на даний час не існує ґрунтовних досліджень, предметом яких є спадковий договір. Лише в деякій навчальній літературі містяться окремі аспекти, які зрозуміло не достатні для розкриття сутності цієї правової конструкції. Однак ци-вілістика не може залишати поза увагою відповідні законодавчі новели і має ставити адекватні вимогам часу доктринальні завдання з розроблення теоретичних положень цього нового інституту спадкового права. З огляду на зазначене, метою є вирішення наступного завдання: розкриття юридичної природи інституту спадкового договору, визначення його найбільш відмітних юридичних рис та місця й призначення в системі цивільного права України.

Своїм становленням інститут спадкового договору винен, головним чином, романістичній літературі. Тому не дивно, що фундаментальні положення цього цікавого правового явища найбільш ретельно опрацьовані німецькою і певною мірою французькою доктриною. Спадковий договір отримав своє визнання з часів рецепції римського приватного права. Однак, як це не дивно, саме римське право визнавало виключно дві підстави для відкриття спадщини: за заповітом або за законом. Спадкового договору римське право «...взагалі не допускало у спадщині: воно оголошувало недійсними будь-які договори, якими обмежувалася б воля заповідача, і навіть договори про відмову від спадщини, що повинна була відкритися»! 1]. Римський закон допускав, правда, як особливий вид договору, — дарування на випадок смерті, однак такий договір не вважався обов'язковим для дарувальника і останній у будь-який час до відкриття спадщини міг взяти його назад[2]. В Стародавньому Римі, як свідчать джерела, іноді зустрічалися договори про спадкування — pacta de successione futura, однак вони все ж не мали там юридичної сили. Так, в одній з своїх конституцій імператори Діоклетіан і Максиміан з перших слів оголосили нікчемними договори про призначення спадкоємця (С. 5.14.5). Аналогічної точки зору римське право притримувалося і стосовно договорів про відмову від права спадкування (D. 38.16.16; D. 35.2.15.1). Таким чином, а ні договір про призначення спадкоємця, а ні договір про відмову від права спадкування не знайшли свого визнання за стародавнім римським правом. Причина такого негативного ставлення до цих договорів міститься у першоджерелах римського права. Так, за виразом відомого римського юриста Ульпіана такий договір вважався contra bonos mores (D. 45.1.61), що пояснювалося намаганням законодавця попередити вбивства, які виникали у Стародавньому Римі в гонитві за спадщиною. «Нам, всі такі договори уявляються ненависними і повними самих небезпечних і сумних наслідків. З огляду на це, відповідно до стародавніх правил ми звеліли у всякому випадку не визнавати цих договорів, як таких, що містять в собі противні добрим вдачам умови», — вказував імператор Юстиніан (С. 2.3.30). Наріжний камінь цієї проблеми криється, однак не в побуті і вдачі тогочасного римського суспільства, а в самій сутності всієї системи стародавнього римського спадкового права.

Не маючи потреби ретельно зупинятися на специфіці римського порядку спадкування (детальніше про це див.: «Римське спадкове право на тлі права сучасного» [3]), зазначу, що насправді ця причина криється в наступних його особливостях. По-перше, в публічному характері спадкового права того часу, з огляду на що не могло йтися про можливість встановлення чи скасування права спадкування в приватному порядку на підставі спадкового договору. По-друге, останній позбавляв або обмежував сакральне право спадкодавця на здійснення заповітів. По-третє, через те, що в Стародавньому Римі вважалося за ганебне обумовлюватися наперед стосовно чужої спадщини за життя її власника. З перебігом часу,

ставлення до цієї Інституції в поглядах римського законодавця зазнало певної трансформації, і в пізніші часи окремі види договорів про право спадкування відкрито визнавалися чинними (наприклад, за правління імператора Лева Філософа визнавалися договори про спадкування віддалених дітей з близькими в рівних частках). Але це було вже, власне говорячи, не римське, а візантійське право, і конституція Лева Філософа не була рецепійована у Західній Європі в якості чинного права, куди проникли лише постанови суто римського класичного права. Рецепійоване право було принципово проти договорів про спадкування і не визнавало жодних винятків з загального правила.

Як слушно зазначав В.Нікольський, закликання до спадкування через спадковий договір є власне запровадженням народів германського походження [4]. Сам інститут спадкового договору зобов'язаний своїм походженням тій добі, коли суспільство базувалося на засадах феодального поземельного права і коли питання, пов'язані з переходом нерухомості, мали величезне значення для існування тих чи інших середньовічних організацій [5]. Спадкування за договором утворилося шляхом трансформування германського звичаєвого права і розвинулося далі юриспруденцією новітнього часу в особливу систему. Однак слід зазначити, що нові законодавства цих народів визнають даний вид закликання до спадкування не однаковою мірою. Так, французьке право визнає договори про спадкування у своєму власному майні як виняток з загального правила про спадкування за законом або за заповітом, при тому в досить обмеженому вигляді, а саме лише між подружжям, але навіть і так, що в них можуть брати участь й треті особи, якщо вони бажають надати своє майно подружжю або їх дітям (статті 1081, 1082 ЦК Франції). Цікаво, що ці договори навіть користуються своєрідним привілеєм (ст. 1094), а саме, безпосередньо за ним подружжя може передати одне одному як право власності (у випадку, якщо не залишать після себе дітей), так і узуфрукт (право користування, у випадку, коли залишилися діти або інші низхідні), стосовно майна, на яке розповсюджується режим законної частки [6]. В цілому важко вести мову, про те, що ЦК Франції відзначає особливу природу спадкового договору. Скоріше за все, він розглядає цей інститут виключно як акт дарування між живими особами.

Австрійське право допускає договори про спадкування в тому випадку, коли вони стосуються якого-небудь окремого предмета (речі або суми), вчинюються письмово і містять відмову від права зворотної вимоги дарування; спадкові ж договори на все майно допускається укладати лише між подружжям або нареченими за умови, що останні в майбутньому візьмуть шлюб (§§ 956, 602, 1249 АЦУ) [7]. Окрім цього, на відміну від французького права, австрійське визнає чинними спадкові договори про відмову від права спадкування (§ 551 АЦУ). Безсумнівним є той факт, шо австрійське право визнає за спадковим договором те, що він є актом, який встановлює право спадкування (§ 533 АЦУ).

Швейцарський цивільний кодекс розглядає спадковий договір як один з видів розпоряджень на випадок смерті (ст. 468) [8]. Спадкодавець може, в межах наданої йому свободи, зробити розпорядження у спадковому договорі стосовно свого майна в цілому або в певній частині; зобов'язатися перед будь-ким залишити йому або третій особі спадщину чи від-каз; укласти з одним із спадкоємців угоду про відмову від спадщини або її викуп (статті 481, 494, 495). Для визнання чинності за спадковим договором вимагається при його укладанні дотримуватися форми публічного заповіту (ст. 512). Підставами для скасування договору є письмова угода між контрагентами; одностороннє волевиявлення у випадку, якщо спадкоємець або легатарій після його укладення будуть визнані винними у вчиненні щодо спадкоємця дій, які є підставою для усунення їх від спадкування; відмова від договору однією зі сторін, якшо інша не виконує на вимогу першої прийняті на себе зобов'язання; смерть спадкоємця або легатарія до відкриття спадщини (статті 513—515). Окрема глава присвячується і позовам, що виникають із спадкових договорів (глава VII ШЦК). Отже, як бачимо, за швейцарськими законами спадковий договір є однією з підстав спадкування. Що ж стосується інших приватно-правових систем, то, наприклад, цивільне право Італії, в переважній своїй суті рецепіювало французькі положення у сфері спадкування, між тим воно абсолютно не визнає інститут спадкового договору (§§ 1118, 1380). Аналогічно ставиться до спадкових договорів Цивільний кодекс Квебеку (стаття 653, 706) [9].

В Германії спадкові договори були відомі ще до рецепції римського приватного права. Однак, на думку В.Курдиновського, широкого розповсюдження на німецькому грунті й визначального характеру вони набули лише по рецепції римського права. Тільки з цього часу починає ставитися питання про юридичне значення цих договорів, своєрідність їх природи та основні типи [10]. Перші підвалини для визнання юридичного значення за спадковими договорами були закладені ще глоссаторами та коментаторами римського права. Ті й інші, дотримуючись традиційної точки зору римського класичного права, в принципі не визнавали самостійного правового значення за спадковими договорами. Однак, заглиблюючись в постанови римського права та адекватно реагуючи на запити оточуючої їх дійсності, вони змогли розширити коло виключень з загальних правил, встановлених класичним правом. Зазначена необхідність коренилася в умовах бурхливого розвитку середньовічного цивільного обігу, в якому значного поширення набули випадки практичного застосування спадкових договірних відносин. Тодішні вчені намагалися для нехарактерного римському праву інституту віднайти бодай найменшу підставу в законах, що регламентували схожу юридичну конструкцію, інколи прямо удаючись до схоластичного тлумачення римського тексту, іншими словами, всіма можливими способами прагнули вдихнути в життя старих законів новий правовий інститут. Найбільш відчутний вплив на формування конструкції спадкового договору здійснила розроблена в другій половині XIX століття концепція німецьких вчених Штоббе (теорія майнового характеру наступництва за договором), Гассе і Безелера (теорія спадкового наступництва за договором). Трактати двох останніх, в яких було викладено найбільш вірний підхід до формування інституту спадкового договору, надалі корінним чином вплинули на практику його застосування в німецькому звичаєвому праві та на наступне закріплення цієї концепції в Німецьому цивільному уложенні від 18 серпня 1896 р. (далі НЦУ). За словами німецького юриста Вінд-шейда: «Визнання дійсними спадкових договорів покоїться на загальному німецькому звичаєвому праві, яке утворилося, всупереч рецепійованому римському праву, на основі стародавньої німецької уяви, в формі права юристів» [11].

Німецьке цивільне уложення детально регулює відносини по застосуванню норм договору про спадкування. Цьому інституту спадкового права присвячено четвертий розділ Книги 5 НЦУ, в якому він розглядається поряд із спадкуванням за законом та за заповітом, як окремий вид спадкування (§1941) [12]. Розрізняються дві основні групи спадкових договорів: позитивні (договори про спадкування в буквальному розумінні) та негативні (договори про відмову від права спадкування).

Позитивними є договори, за якими спадкодавець надає спадкове право своєму контрагентові — спадкоємцю за договором. Договорами про спадкування в цьому сенсі є:

а) договір про призначення спадкоємцем, яким забезпечується універсальне наступництво договірного спадкоємця у всій спадковій масі спадкодавця або ж у її певній частці. Переважно ними виступають договори, якими один з подружжя призначає спадкоємцем після себе іншого, що його пережив, або ж про взаємне призначення один одного спадкоємцями (ч. 2 § 2275 НЦУ). Однак нерідко спадкоємцями за договорами призначаються і будь-які треті особи (§ 1941), а також заручені особи (ч. З § 2275 НЦУ);

б) договір про призначення відказу (легату) або покладення, яким контрагент за договором забезпечується сингулярним наступництвом в правах спадкодавця. На них поширюються загальні приписи законодавства про спадкування легатів та покладень (§§ 2278, 2279 НЦУ).

Предметом договорів даної групи виступає не відчуження майна іншому контрагентові, а закликання останнього до спадкування в майні спадкодавця. В цьому аспекті спадковий договір схожий на заповіт, через що наступний договір про спадкування в майні спадкодавця скасовує попередньо укладений заповіт (§ 2289). Однак, з іншого боку, між спадковим договором і заповітом існує досить суттєва відмінність, яка полягає в тому, що спадкодавець не вправі всупереч умовам договору в односторонньому порядку скасувати закликання до спадкування договірного спадкоємця без його згоди на це (§§ 2290—2292). Параграф 2293 НЦУ передбачає можливість для заповідача відступити від договору на підставі передбаченого його умовами застереження, або ж у випадках, зазначених §§ 2294, 2295, 2297.

Головною умовою закликання договірного спадкоємця до спадкування є знаходження його в живих на момент відкриття спадщини. При чому він надалі цілком вільний у своєму виборі — прийняти її чи відмовитися. З моменту закликання (відкриття спадщини), особа займає становище закликаної до спадкування, тобто створюється особливе правоут-ворення. В якості особливого права закликаного воно складає його суб'єктивне цивільне право, внаслідок чого входить також до спадкової маси спадкоємця і допускає подальшу можливість розпорядження. Між тим, договірний спадкодавець, навіть не зважаючи на наявність договору, зберігає за собою довічне право розпорядження своїм майном шляхом укладання різноманітних правочинів (§ 2286). Таке право обмежується лише випадками вчинення дарувань з метою навмисного заподіяння шкоди спадкоємцеві за договором. В цьому разі договірний спадкоємець має право протягом трьох років звернутися з позовом до спадкодавця про повернення дару відповідно до приписів зобов'язань з безпідставного збагачення (§ 2287). У випадку навмисного заподіяння спадкодавцем шкоди легатарію, останньому замість надання предмета відшкодовується його вартість, якщо договірний спадкоємець не матиме можливості виконання відказу через відсутність певного майна. За умови збереження предмета, спадкоємець зобов'язаний надати його легатарію або усунути існуючі щодо речей обтяження. Якщо предмет відчужено або обтяжено шляхом дарування, легатарію надається право вимоги до обдаровуваного, оскільки відказоодержувач не може

отримати відшкодування від договірного спадкоємця (§ 2288).

Негативними є договори, за якими здійснюється відмова від права спадкування за законом або відмова від законної чи обов'язкової частки будь-кого зі спадкоємців. До першого виду цих договорів належить передбачений § 2346 НЦУ договір про відмову від спадщини. Згідно з його приписами, родичі, а також один із подружжя спадкодавця можуть укласти з останнім договір про відмову від свого права спадкування за законом після його смерті. А внаслідок презумпції така особа усувається від права спадкування, так ніби ЇЇ не було в живих на час відкриття спадщини, - вона не має і права на обов'язкову частку. Однак, відповідно до ч. 2 зазначеного параграфу, такий відказ може обмежитися лише одним правом на обов'язкову частку. Відмова може бути безумовною, внаслідок чого вона надалі діятиме без подальших можливих застережень. Коли ж така відмова вчиняється конкретно на користь відомих осіб, наприклад, одного з подружжя або сестер чи братів, то вона має дію тільки в тому випадку, коли інші особи можуть бути закликані до спадкування (§ 2350). Слід зазначити, що в пандект-ному праві не склалося єдиної доктринальної точки зору з приводу юридичних наслідків відмови від спадкування стосовно родичів по низхідній лінії. Пануюча точка зору заперечує можливість спадкування ними за правом представлення, «оскільки ці більш віддалені низхідні спадкують за законом стосовно своїх ви-зхідних в силу власного права, а не в силу права їх предка, що відпав, відмова якого проти них виставляється» [13]. Проте, всупереч цьому, § 2349 НЦУ, навпаки, наголошує, що у випадку відмови родича по низхідній або боковій лінії від свого права спадкування за законом, чинність відмови поширюється і на його низхідних, якщо не встановлено інше.

Що ж стосується іншого виду договорів цієї групи, то за загальними правилами договірного права, угода стосовно спадщини третьої особи, яка ще знаходиться в живих, є наперед нікчемною (ч. 1 § 312 НЦУ). Це ж положення поширюється і на договори про обов'язкову частку в спадщині та на заповідальний відказ. Виняток складають договори, укладені між майбутніми спадкоємцями за законом стосовно законної або обов'язкової спадкової частки будь-кого з них. Такі договори повинні бути обов'язково посвідчені у нотаріуса (ч. 2 § 312). Договори цієї групи, рівно як і першої, в цілому підлягають загальним умовам регулювання нормами договірного права. Наприклад, в якості спадкодавця спадковий договір може укласти лише повністю дієздатна особа (ч. 1 § 2275). Однак, всупереч договірної природи цих пра-вочинів, укладання договору про спадкування через представника категорично забороняється. Спадкодавець може укласти його лише особисто, зокрема як й заповіт (§ 2274). Дуалізм цього інституту проявляється і в тому, шо договірний спадкоємець, так само як спадкоємці за законом або за заповітом, може бути позбавлений права спадкування з причини недостойності.

Така в цілому сутність інституту спадкового договору у зарубіжних цивільно-правових системах. Не менш актуальним є питання визначення юридичної природи та місця цієї правової конструкції в новому ЦК України.

Використана література:

1. Победоносцев К. Курс гражданского права. Ч. II. Права семейственные, наследственные и завещательные. — СПб. 1896. — С. 278.

2. Г р и м м Д.Д. Лекции по догме римскаго права. — Петроград. 1916. — С. 409; Дорн Л.Б. Догма римскаго права. — Казань. 1881. — С. 599—600; Ефимов В.В. Догма римского права. — СПб., 1901. - С. 635-636.

3. Васильченко В.В. Римське спадкове право на тлі права сучасного. — Запоріжжя, 1999. - 135 с.

4. Никольский В. Об основных моментах наследования. — М., 1871. — С. 107.

5. Синайский В.И. Основы гражданского права. Выпуск II. — Рига, 1926. — С. 391.

6. Франция: Законы, распоряжения и т.д. Французский гражданский кодекс 1804 года. -М., 1941. - С. 253.

7. ОгоновськийО. Система австрійського права приватного. — Відень. 1897. — С. 355.

8. Швейцарское гражданское уложение / Пер. К.М. Варшавского. — Петроград, 1915. — С. 117.

9. Гражданский кодекс Квебека. — М., 1999. — С. 124, 131.

10. К у р д и н о в с к и й В.И. Договоры о праве наследования. — Одесса. 1913. — С. 57. И. Lehrbuch des Pandektenrechts. Ill — 1901. — S. 184.

12. Германское право. Часть III. / Науч. ред. Р.И.Каримуллин. — М., 1999. — С. 413; Ш е р-ш е н е в и ч Г.Ф. Курс гражданского права. — Тула, 2001. — С. 617.

ІЗ.ДернбургГ. Пандекты. Том III (книги IV и V) Семейственное и наследственное право. -СПб., 1911. - С. 337.

(Закінчення статті див. у наступному номері)