Ющик О. Право: у пошуках дефініції

кандидат юридичних наук

Процес пізнання будь-яких явищ є складним і суперечливим, а якщо говорити про суспільні явища, особливо політичного життя, тут процес пізнання взагалі «виробляє» час від часу дивовижні «зигзаги». Характерним у цьому відношенні є право, історія пізнання якого нараховує чимало століть, однак і сьогодні юридична наука не має більш-менш задовільного його поняття; вона не визначилася навіть із загальним уявленням про цей феномен.

Можна ще зрозуміти теоретиків-марксис-тів, які після Жовтневої революції твердили, як, наприклад, П.І.Стучка: ми не можемо говорити про готовий метод, коли ще сперечаємося про те, де шукати само право і де його точні межі, яких ми й не прагнемо визначити з огляду на передбачувану недовговічність самого права[1]. Щоправда, практика соціалістичного будівництва спростовувала ці нігілістичні уявлення, відкриваючи дорогу новому, так званому, «нормативному» розумінню права, яке запанувало в радянській теорії в наступні десятиліття. Оскільки попередні правові концепції приділяли недостатню увагу нормативному моменту права (а саме в ньому насамперед виявляється активна роль державно-правового регулювання, не помітити якої у 30-і роки було просто неможливо), то марксистська теорія права звернулася до його нормативності^]. Однак, як це часто буває в теорії, акцентування уваги на нормативному моменті права призвело, зрештою, до недооцінки його «матеріально-об'єктивної» сторони, на яку орієнтувалася попередня концепція. Внаслідок цього в теорії права висловлювалися протилежні точки зору з ряду ключових проблем. Фактично, система норм, перетворена в змістовний момент, виявилася відірваною від своєї реальної основи, яка, навпаки, з основи права обумовлювалася, так званими «виявленнями» права[3].

Не випадково теоретико-правова думка не обмежилася суто нормативним уявленням про право, розкриваючи співвідношення між

нормами права і правовідносинами, побіжно поглиблюючи методологію правових досліджень з позицій комплексної розробки найважливіших проблем теорії права. Автор цих рядків ще чверть століття тому висловлював думку, що розвиток марксистської теорії права перебуває напередодні нового якісного стрибка, суть якого —заперечення «нормати-вістського етапу» розуміння права (що був запереченням попереднього, «матеріально-об'єктивного етапу»), однак із «зняттям» позитивного, раціонального в нормативістській концепції. У цьому аспекті спостерігалося прагнення підходити до права як до суспільного феномена, що виростає з економічної структури і не зводиться до закону, хоча протистоїть сваволі[4]. Цей новий підхід до права згодом набув характеристики так званого «широкого» підходу, утвердження якого в правовій теорії стає змістом останніх десятиліть у розвитку вітчизняної правової науки.

Свого часу Г.В.Плеханов зауважував: щоб зрозуміти «стан думок» певної критичної епохи, щоб пояснити, чому протягом цієї епохи беруть гору саме ті, а не інші вчення, слід попередньо усвідомити «стан думок» у попередню епоху, треба знати, які вчення і напрями тоді панували. Без цього ми не зрозуміємо розумового стану даної епохи[5].

Як відомо, розуміння або визначення права в юридичній науці поділяються на дві основні течії: позитивістські і непозитивістські. Перші сформувалися у вигляді юридичного (норма-тивістського) і соціологічного позитивізму, другі — у вигляді так званого філософського розуміння права та теорії природного права. Якщо позитивістські визначення вважаються формальними, але водночас, «реальними» і цілком певними, то непозитивістські розглядаються як «ідеальні» абстрактні конструкції праворозуміння, котрі не пов'язують право безпосередньо з державною волею. Обидва підходи, як зазначається в літературі, мають тенденцію до зближення, однак особливістю вітчизняної науки є те, що ця тенденція гальмується взаємною нетерпимістю прибічників різних підходів, особливо представників не-позитивістських теорій права. Більшість теоретиків зайняті пошуками єдиного універсального визначення права; при цьому, одні пропонують позитивістські, інші — непозити-вістські варіанти, а треті прагнуть знайти узагальнюючий, інтегруючий «широкий» під-хід[6].

А проте, оскільки до цього часу нікому не вдалося поєднати елементи усіх підходів, — ця обставина викликає у окремих авторів думку про неможливість знайти єдине визначення права, а отже й займатися цією проблемою не слід, завдання дати точне і лаконічне визначення праву уявляється неправильним. Іншу позицію займають ті, хто, вбачаючи в кожному з основних визначень права «зерно істини», прагне користуватися усіма ними не як абсолютними та взаємовиключними категоріями, а як характеристиками різних сторін багатопланового явища, яким є право. Відтак, пропонується відмовитися від моністичного підходу до розуміння права (ідеалістичного чи матеріалістичного) на користь «плюралістичного» підходу, який «завжди передбачає певну дозу релятивізму, оскільки йдеться про зіставлення та оцінку різних сторін явища»[7].

Про необхідність монізму в праворозумінні я поговорю пізніше, а зараз лише зауважу, що «плюралізм», як різновид дуалізму в розумінні суспільних явищ, нічого іншого, крім еклектики, теоретичному пізнанню права ніколи не давав і навряд чи дасть. «Коли ми, — писав К.Маркс, — облишимо осторонь навіть все суб'єктивне, а саме те, що один і той же предмет по-різному відображається в різних індивідах і перетворює свої різні сторони в стільки ж різних духовних характерів, то хіба характер самого предмета не повинен справляти ніякого, навіть наймізернішого, впливу на дослідження? Не тільки результат дослідження, але й шлях, який веде до нього, повинен бути істинним. Дослідження істини само повинно бути істинним, істинне дослідження — це розгорнута істина, роз'єднані ланки якої з'єднуються в кінцевому підсумку...»[8].

Схоже, однак, що марксистська теорія права під впливом радикальних змін, які відбувалися в житті радянського суспільства у 80—90-і роки, втратила методологічні орієнтири, захопившись вирішенням хибної альтернативи «вузьконормативного» і «широкого» визначень права. А втім, очевидно, що зводити проблему дослідження права, як соціального явища, до пошуків його універсальної дефініції — значить відмовитися від наукового осягнення його поняття. Адже дефініції, за словами Ф.Енгельса, становлять у науковому відношенні незначну цінність; вони, звичайно, є корисними й необхідними і не можуть зашкодити, проте за умови, коли від дефініції

не вимагають, щоб вона давала більше того, що вона спроможна виразити[9].

Логіка пізнання права вимагає найперше окреслити даний предмет саме так, як він уявляється суб'єкту в загальному колі суспільних явищ, в його предметній єдності, й виділити як окремий предмет дослідження. Це загальне уявлення складається з ряду визначень (дефініцій), що фіксують право як специфічне явище в його зовнішніх вирізняючих рисах і характерних ознаках. Наступним кроком на шляху осягнення істини права має стати розгляд цього загального уявлення з точки зору логічної форми поняття, тобто моментів загальності, особливості та одиничності [10]. Таким уявляється істинний шлях дослідження права.

А що ми маємо сьогодні? — Блукання у пошуках універсальної «дефініції», далеке від усвідомлення поняття права. Досі не склалося навіть більш-менш цілісного загального уявлення про предмет дослідження, хоча емпіричного матеріалу і характеристик окремих його сторін юридична наука дала чимало. Чому? Частково на це запитання відповідають О.Петришин та Є.Бурлай. Наскільки здавна високими і чистими є людські помисли про право, зазначають вони, настільки грубою і недосконалою виступає часом правова дійсність. З цієї причини світлі уми різних часів і народів доклали і докладають чимало зусиль для того, щоб пізнати глибинний смисл, найбільш глибоку сутність права, визначити виразно, що це таке, — для того, шоб у кінцевому підсумку адекватно вирішувати проблеми правової практики в її єдності з іншими важливими сторонами людського буття. Стан філософсько-правових досліджень — чутливий барометр, який показує ступінь розвиненості не тільки юридичної науки як такої, а й ступінь окультуреності правового мислення в суспільстві. В Україні, на думку названих авторів, досі вкрай мало філософсько-правових досліджень, «а що стосується послідовної серії робіт, яка б свідчила про становлення якоїсь філософсько-правової школи, то про це взагалі говорити поки що рано»[ 11].

Отже, до усвідомлення сутності права є тільки один шлях — осягнення його реальної діалектики. Для цього необхідно облишити метафізичний спосіб мислення (коли, за висловом К.Маркса, суб'єкт ходить навколо та поряд з об'єктом, резонерствує замість того, щоб дозволити йому самому розгорнути свій багатий живий зміст) і перейти до мислення діалектичного, звернутися до моністичної діа-лектико-матеріалістичної методології. Адже лише діалектичний спосіб мислення, діалектична логіка є єдино адекватною сучасному рівню науки, оскільки у законах діалектичної логіки закони об'єктивного світу відбиваються незрівняно більш повно, глибше, всебічніше, адекватніше, ніж у логіці формаль-ній[12].

У зв'язку з формуванням загального уявлення про право як соціальне явище виникає потреба окреслити вихідні передумови, так би мовити, методологічні контури пізнання цього предмета з позицій діалектичної логіки. Насамперед, право має розглядатися не з точки зору статики, спокою, а у його русі, зміненні, розвитку. Якщо реальне право перебуває у стані руху, розвитку, змінення, то, очевидно, логічні форми його осягнення мають відповідати цьому, аби виразити істину. Далі, коли праву, як і будь-яким іншим суспільним явищам, властиві внутрішні протиріччя, то теорія права має їх розкрити, зафіксувавши спочатку протилежності, а потім усвідомивши їх у взаємопроникненні, опосередкуванні, в їх єдності. Адже, щоб усвідомити право в його русі, розвитку, саме й необхідно пізнати взаємоперехід його протилежних сторін (сваволі в право й навпаки, права в сваволю, як його «друге» за висловом Гегеля. Метафізична абсолютизація права і сваволі, як протилежностей, позбавляє теорію можливості усвідомити перехід одного в інше, усвідомити право як процес заперечення сваволі, як «правове життя»).

Дослідження зазначеного протиріччя не зводиться до його абстрактної форми, а передбачає розгляд ряду конкретних протиріч та форм їх розвитку, їх вирішення, що пов'язано з переходом права з одного якісного стану в інший, із зміною його історичних форм. У такий спосіб виявляються закони розвитку права як суспільного явища, загальне в праві та його особливе, в якому лише й відбивається розвиток зазначеного явища, історичний шлях його становлення, від виникнення до завершення, до переходу в дещо інше, більш високого порядку[13]. Разом з цим, теорія права отримає систему визначень свого предмета, рухаючись від найбільш простих абстракцій до конкретних понять, замість визначення системи права, яку «конструюють», орієнтуючись на умоглядне уявлення про його «сутність», як це має місце у різних метафізичних теоріях права [14].

Показовим у цьому відношенні є один з останніх поглядів на розвиток права відомого російського теоретика С.С.Алексеева. Характеристика ступенів розвитку («підіймання») права, на його думку, викликає необхідність чіткого визначення критеріїв, на підставі яких виділяються певні ступені... Основним критерієм, який виводиться з «особливостей історичного призначення людської цивілізації і звідси — бачення права як гуманітарного явища», автор називає ступінь наближення юридичної системи до тих вимог і цивілізаційних стандартів, які, за логікою правового прогресу, мають бути характерними для права громадянського суспільства, що найбільш повно втілює гуманітарні цінності та ідеали.

Звичайно, роз'яснює С.С.Алексєєв, на кожному ступені право виражає притаманні даній епосі гуманітарні та моральні принципи, які так або інакше узгоджуються з умовами життя і вимогами суспільства цієї епохи, прийняті ним. Разом з тим слід мати на увазі, що є вищі гуманітарні начала і цінності, зумовлені сутністю, природою суспільства і закладеним у його організації прагненням людини до високого, достойного становища, яке реалізується у вищих цінностях природного права. Саме вони найбільш повно реалізуються в цивілізаціях послідовно демократичного, ліберального типу і є тим орієнтиром, який допомагає «розставити по своїх місцях» багатоманітні юридичні системи різних історичних епох і культур [15].

Хибним, антинауковим є спосіб, яким визначаються окремі ступені в розвитку права, коли реальний стан окремої правової системи у кожний даний момент намагаються співставити із зовнішнім, умоглядним критерієм. У такий спосіб можна визначити хіба що міру відповідності того чи іншого предмета певному зразку з позицій суб'єктивної оцінки рівня досконалості предмета у порівнянні з даним зразком (так, наприклад, деякі політичні сили провідних західних держав оцінюють сьогодні правові системи інших держав, в тому числі України, з точки зору їх відповідності «європейським стандартам»). Однак це не є способом усвідомлення внутрішньої логіки процесу розвитку даного явища та визначення вузлових пунктів цього процесу, його власних кількісних і якісних змін, законів розвитку права як такого. Визначаючи «критерій» розвитку права, автор пише про наближення до нього «даної юридичної системи», хоча це поняття не є тотожним поняттю права. Отже, тут має місце логічно некоректна підміна понять. Не кажучи вже про те, шо уявлення про «логіку правового прогресу», «гуманітарні цінності та ідеали», «згідні з даною епохою гуманітарні та моральні принципи», «вимоги суспільства даної епохи», а особливо, «вищі гуманітарні начала і цінності природного права», — усі ці уявлення можна вважати порожніми абстракціями, якщо суспільство розглядається тільки як щось єдине, монолітне й ігнорується його класова структура та внутрішні суперечності, обумовленість права матеріальними умовами життя суспільства.

Очевидно, що за таким непевним «критерієм», який до того ж лише повинен бути характерним для права громадянського суспільства (за логікою правового прогресу), різні автори знайдуть у праві безліч «ступенів розвитку». Неважко передбачити, що, наприклад, для соціал-демократа або християнського демократа чи консерватора ці «вищі цінності» будуть дещо іншими, ніж для ліберала, на

якого орієнтується С.С.Алексеев. Сам він розрізняє чотири основні ступені позитивного права (а не права взагалі, про що йшлося вище): право сильного; право влади; право держави; право громадянського суспільства[16], цілком демонструючи надуманий характер запропонованого ним «критерію».

У зв'язку з цим не можна не зазначити таке. З інтуїтивного відчуття внутрішньо суперечливої природи права виникає можливість розглядати дане явище не з позицій реального буття, в усій його суперечливості, а з позицій оціночного сприйняття, з точки зору його соціальної цінності (яка, звичайно, для кожного суспільного класу залежно від умов його існування буде різною), видаючи бажане за дійсне. Одна справа — прагнення використати право як Ідеальний важель суспільного управління для вирішення назрілих соціальних протиріч, зовсім інша — реальна сутність чинного права. Виникнення уявлень про зміну «осьового принципу» історичного розвитку, пов'язану з підвищенням значущості свідомого фактора розвитку[17], а по суті, перебільшення значення вказаного фактора, ідеалізація історичного процесу штовхає деяких теоретиків у обійми утопій. Дійсна роль права в суспільстві не завжди є однаково прогресивною: вона або сприяє розвитку суспільства, або гальмує його. В цьому виявляється реальна діалектика права, враховуючи яку тільки й можна уникати теоретичних і практичних утопій.

Прагнучи сформулювати універсальну дефініцію права, у пошуках його «найглибшої сутності», деякі автори починають розглядати право як явище, породжене законами природи, ланку її «задуму», звертаючись до «характерної для вселенського буття циклічності процесів у всесвіті» [18]. При цьому не враховується, що історія розвитку суспільства, за словами Ф.Енгельса, в одному пункті істотно відрізняється від історії розвитку природи: на відміну від природи, історію суспільства роблять люди, обдаровані свідомістю; тут нічого не робиться без свідомого наміру, без бажаної

цілі[ 19]. Свого часу авторові цих рядків доводилося писати про те, що шукаючи сутність «найглибшого» порядку, вихідну абстракцію права, треба уникати виходу взагалі за межі явища, котре пізнається. Право взагалі — це абстракція, яка фіксує дешо загальне в одній з форм існування матерії. Як і «виробництво взагалі» (про яке писав К.Маркс), право взагалі, як таке, є абстракцією, але абстракцією розумною, оскільки вона дійсно виділяє загальне, фіксує його і тому звільняє нас від повторень. Як і виробництво, право є дуже складним, деяким «сукупним цілим»; тому і поняття, яке його відображає, є багатогранним, знаходячи прояв у різних його визначеннях, одні з яких притаманні праву взагалі, характерні для всіх епох його існування, інші — тільки для деяких, а треті — лише для однієї епохи.

Таким чином, поняття права взагалі або його загальне, універсальне поняття виступає як єдність багатьох визначень[20]. Наукове, теоретичне поняття права неможливо визначити формально-логічно, шляхом підведення під вищий ряд і вказівки власної ознаки. Воно з точки зору діалектичної логіки є органічною єдністю, цілісною системою різних, нерозривно пов'язаних одне з одним визначень. Єдність й цілісність визначень, котрі містяться у понятті, відображає взаємодію численних компонентів, сторін, зв'язків і відношень цілісного об'єкта. Завдання полягає в тому, щоб розкрити їх внутрішню закономірність, зв'язок, взаємозалежність, виявити основу взаємодії компонентів цілого і відшукати адекватне логічне вираження. Всебічність, єдність різноманітних визначень — неодмінна особливість наукового поняття[21].

Доводиться, однак, визнати, що наукове поняття права юридична теорія одержить, мабуть, не скоро, якщо в ній пануватиме, як і раніше, метафізика, якщо теоретики будуть вигадувати умоглядні універсальні дефініції права замість його дослідження за допомогою діалектичної логіки, з позицій матеріалістичного монізму.

. Використана література:

1. Див.: С т у ч к а П.И. Избранные произведения по марксистско-ленинской теории права. - Рига, 1964. - С. 221.

2. Див.: Ю щ и к А.И. К вопросу о формировании понятия права в советской юридической науке // Проблемы правоведения. Выпуск 38 / Республиканский межведомственный научный сборник. — К., 1978. — С. 24.

3. Т а м же.

4. Т а м ж е. - С. 27-28.

5. Див.: Плеханов Г.В. Избранные философские произведения. В 5 томах. — Т. 1. — М., 1956. - С. 662.

6. Див.: М а р т ы ш и н О.В. О концепции учебника теории государства и права // Государство и право. — 2002. — № 8. — С. 61—62.

7. Т а м ж е. - С. 62-63.

8. Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 1. — С. 7.

9. Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20. — С. 79, 586.

10. Див.: Ю щ и к O.I. Правова реформа: загальне поняття, проблеми здійснення в Україні.

- К., 1997. - С. 5, 36-37.

11. Див.: БурлайЄ.,ПетришинО. Філософський виклик недосконалій правовій реальності // Вісник Академії правових наук. — 2002. — № З (ЗО). — С. 207.

12. Див.: Розенталь М.М. Принципы диалектической логики. — М., 1960. — С. 61—62. 112-113.

13. «Хоч найбільш розвинені мови мають закони і визначення, спільні з найменш розвиненими, все-таки саме відмінність від цього загального і спільного і є те, що становить їх розвиток. Визначення, які мають силу для виробництва взагалі, — вказував К.Маркс, — повинні бути виділені саме для того, щоб через єдність, яка випливає вже з того, що суб'єкт, людство, і об'єкт, природа, — одні й ті самі, не були забуті істотні відмінності» (див.: Маркс К. іЕнгельсФ. Твори. — Т. 46. — Ч. 1. — С. 17).

14. Принцип руху від простого до складного це не тільки методичне питання, питання про те, як краще викласти матеріал тієї чи іншої науки. Тут методична сторона сама слугує вираженням закону пізнання, згідно з яким неможливо розпочати пізнання явищ з їх сутності. Перехід від понять, що виражають просте, безпосереднє, до понять сутності, опосередкування, це — об'єктивний закон руху думки (див.: Розенталь М.М. Принципы диалектической логики. — С. 164).

15. Див.: Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. — М.: НОРМА, 2001.

- С. 221-222.

16. Т а м само.

17. Див.: Я в и ч Л.С. О философии права на XXI век// Правоведение. — 2000. — № 4. — С. 4-6.

18. Див.: Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. — С. 428—429.

19. Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 21. — С. 305—306.

20. Див.: Ю щ и к О.І. Правова реформа: загальне поняття, проблеми здійснення в Україні. — С. 39—40. Вихідні абстракції — це такі поняття, в яких досягнуто граничного абстрагування від даного конкретного різноманіття, це, так би мовити, «остання» абстракція, далі якої не можна вже йти без шкоди для адекватного відображення явища (див.: Розенталь М.М. Принципы диалектической логики. — С. 441).