Костін М. Доказування винності обвинуваченого у вчиненні злочину: окремі питання

кандидат юридичних наук (м.Київ)

Під час провадження досудового слідства, дізнання і судового розгляду кожної кримінальної справи, згідно з вимогами п. 2 ст. 64 КПК України, підлягає встановленню доказами винність обвинуваченого у вчиненні злочину і його мотиви. Зміст поняття «винність обвинуваченого» у кримінально-процесуальному законі не розкритий. Відсутній він і у кримінальному законі. Характеризуючи даний термін, більшість вчених вважають, що зміст п. 2 ст. 64 КПК відповідає ознакам суб'єкта і суб'єктивної сторони злочину[1] або ознакам вини і мотивів-[2], тобто пов'язують винність з відповідними положеннями кримінального права.

Отже, при тлумаченні кримінально-процесуального значення «винності» обвинуваченого постає потреба послідовно звернутись до таких категорій кримінального права, як: поняття злочину (ст. 11 КК), суб'єкт злочину (ст. 18 КК) та вина (ст. 23 КК). Так, злочином визнається передбачене Кримінальним кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Під загальним суб'єктом останнього розуміють фізичну осудну особу, котра скоїла злочин у віці, з якого, відповідно до КК, може наставати кримінальна відповідальність. Виною визнане психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбачених цим Кодексом, та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Виходячи із смислу наведених правових приписів, зміст «винності» у кримінальному процесі можна визначити через наявність таких структурних елементів: 1) фізична осудна особа, що вчинила протиправне діяння; 2) досягнення нею віку кримінальної відповідальності на час скоєння злочину; 3) наявність у цієї особи передбаченої кримінальним законом форми вини та її видів.

Проте у багатьох джерелах з кримінального процесу підкреслюється, що встановленням вказаних елементів зміст поняття «винність» обвинуваченого не вичерпується. Пропонується встановлювати і персоно-графічні (установочні) дані обвинуваченого (його прізвище, ім'я та по батькові, день, місяць і рік народження тощо). Наприклад, у одній з праць йдеться: «...індивідуалізація особистості винної особи... неподільно пов'язана з встановленням винності»[1, 171]. На думку Ю.Орлова, демографічні відомості щодо обвинуваченого є першочерговим структурним елементом системи обставин, що потребують доказування згідно з п. 2 ст. 64 КПК»[3]. Це питання має не стільки теоретичне, скільки важливе практичне значення. Але його розв'язання потребує, насамперед, науково обгрунтованого підходу і внесення відповідних змін у чинний КПК, що і стане предметом розгляду цієї статті.

Важливість встановлення персонографіч-них даних обвинувачених для вирішення завдань індивідуалізації їх покарання у принципі не викликає сумніву.

Зрозуміло і те, чому в кримінальному процесі встановлення персонографічних даних підозрюваних (обвинувачених) має важливе практичне значення. Вперше з вимогою закону назвати особу, стосовно якої розпочате кримінальне переслідування, слідчий стикається при порушенні кримінальної справи щодо особи, яка вчинила злочин (ч. 2 ст. 98 КПК). Більш категорично це положення сформульоване у ст. 132 КПК: «У постанові про притягнення як обвинуваченого повинно бути зазначено:... прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого, день, місяць та рік його народження...». Такі ж вимоги прямо висуваються законодавцем і для складання вступної частини вироку (ст. 333 КПК). Тобто, процесу-ально-юрисдикційні рішення слідчого чи судді, які визначають спрямування і динаміку розвитку кримінально-процесуальних відносин, набувають такої процесуальної форми, елементом якої є установочні (персонографічні) дані підозрюваного (обвинуваченого).

Але, як свідчить аналіз слідчої практики, дотриматися такої форми не завжди вдається. Однією з причин цього є вчинення злочинів іноземними громадянами. Достовірно встановити або перевірити іноземців під час провадження у справі, як правило, не вдається через часту відсутність у них будь-яких документів, дипломатичних зв'язків з країнами, громадянами яких є відповідні особи тощо.

Внаслідок цього у слідчій практиці все частіше виникають ситуації, коли особа, вина якої у вчиненні злочину доведена, або відмовляється назвати слідству свої установочні дані, чи повідомляє про себе неправдиві відомості (у томі числі ті, які стосуються іншої особи); або, посилаючись на втрату пам'яті (захворювання на амнезію), повідомляє, шо вона не усвідомлює, хто саме вона є. У подальшому персонографічні дані цих осіб встановлюються з різним ступенем вірогідності. Але суди, як правило, за таких обставин вважають вину обвинуваченого недоведеною.

Так, в ухвалі судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду України у справі А. та К., повернутій, зокрема, за вказаних обставин на додаткове розслідування, йдеться: «Нез'ясування особи обвинуваченого є істотною неповнотою попереднього слідства»[4].

Як бачимо, перед досудовим слідством і судом постає актуальна проблема межі та достовірності доказування установочних даних підозрюваного (обвинуваченого). Щодо її розв'язання у літературі протягом тривалого часу висловлюються різні думки, але рішення ще не прийнято. Переважна більшість вчених вважають неприпустимим «...направляти до суду кримінальну справу, в якій не досліджені основні установочні дані обвинуваченого»[5], що « перед тим... слід встановити і довести, ким є обвинувачений, чи є він тією особою, за яку себе видає або за яку його сприймають»[6].

На обгрунтування такої позиції покладені аргументи про те, що невстановлення персонографічних даних особи позбавляє суд можливості врахувати ступінь суспільної небезпечності обвинуваченого, тобто можливе вчинення ним інших злочинів, які на час засудження не будуть враховані, шо призведе до несправедливого вироку. З цього нібито однозначно випливає, що дана справа має бути повернута судом на додаткове розслідування. Але на практиці такий підхід призводить до її закриття. По суті, вказане ставить під сумнів виконання завдань кримінального судочинства, які вимагають притягнення кожного, хто вчинив злочин, до кримінальної відповідальності (ст. 2 КПК).

У сучасних наукових джерелах, на жаль, цій актуальній проблематиці не приділяється належної уваги, тому не міститься однозначної відповіді[7].

Так, В.Попелюшко зазначає, що персонографічні дані обвинуваченого не мають значення для кваліфікації злочину, але відіграють універсальну кримінально-процесуальну роль і повинні обов'язково вста-новлюватись[8].

Проте автор даної публікації поділяє позицію, підтриману свого часу Управлінням по нагляду за слідством і дізнанням Генеральної прокуратури Російської Федерації, згідно з якою особа, що вчинила злочин, незалежно від встановлення достовірних даних ЇЇ особистості, підлягає притягненню до кримінальної відповідальності^]. При цьому повинно бути доведено скоєння злочину саме цим обвинуваченим (підсудним), а для встановлення його особистості вжиті усі можливі заходи.

Не сприяє розв'язанню проблеми і відповідна позиція Верховного Суду України. Так, у керівних роз'ясненнях його Пленуму, з одного боку, від судів вимагається «з'ясовувати всі дані про особу підсудного (прізвище, ім'я, по батькові, місце, рік,

місяць та день народження, місце проживання тощо), а також обставини, які виключають можливість провадження у справі або перешкоджають її розгляду в цьому судовому засіданні» (ст. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 27 грудня 1985 р. «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» — з наступними змінами) [10]. З другого — при розширеному тлумаченні обсягу даних про особу підсудного, які мають істотне значення для правильного призначення виду та розміру покарання, звертається увага тільки на дійсний вік обвинуваченого (число, місяць, рік народження), без посилання на необхідність встановлення прізвища, ім'я та по батькові. У той же час суди орієнтуються на те, що «...при відсутності у справі даних, які з достатньою повнотою характеризують підсудного і які неможливо з'ясувати.., справа з мотивів неповноти проведеного дізнання або досудового слідства підлягає поверненню на додаткове розслідування...» (ст. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 25 березня 1988 р. «Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування» — з наступними змінами)[10, 235].

Проте, на мій погляд, важко погодитись з відповідністю такої судової практики основним положенням теорії кримінального та кримінально-процесуального права. Так, підставою кримінальної відповідальності у теорії і кримінальному законодавстві (ч. 1 ст. 2 КК) однозначно визначений склад злочину, тобто наявність у діях або бездіяльності фізичної особи усіх юридичних ознак злочину, встановлених кримінальним законом. Таким чином, особа у плані кримінальної відповідальності розглядається як певна «сукупність кримінально-правових ознак», персонографічні дані до яких не входять. Більше того, загальновизнаним є положення, що ці фактичні дані самі по собі є нейтральними, якщо особа, котрій вони належать, не вчинила протиправного діяння.

Логічне втілення вказаних положень кримінальної науки відстежується й у відповідних нормах кримінального процесу. Так, у ст. 4 КПК обов'язок суду, прокурора, слідчого й органу дізнання порушити кримінальну справу теж пов'язується з ознаками відповідного злочину. При цьому, зокрема, вимагається вжити всіх передбачених законом заходів щодо встановлення осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання. Підставою притягнення особи як обвинуваченого законодавець визначає тільки достатність доказів, які вказують на скоєння злочину певною особою (ст. 131 КПК). У ст. 64 КПК серед обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, також не передбачається встановлення особистості обвинуваченого (підсудного). Процесуальний закон не закріплює відсутність даних чи документів, що посвідчують особу обвинуваченого (підсудного), у переліку обставин, які виключають провадження у справі (ст. 6 КПК), або питань, що вирішуються судом при постанов-ленні вироку (ст. 324 КПК). Єдине про що йдеться, так це осудність і вік обвинуваченого, недосягнення якого виключає кримінальну відповідальність.

У принципі закон допускає можливість, коли встановити окремі важливі для призначення кримінального покарання чинники звичайним шляхом слідству не вдається, а у справі немає відповідних документів і одержати їх неможливо. Так, відповідно до пп. З, 5 ст. 76 КПК у подібних випадках обов'язковим є призначення судово-медичної експертизи для встановлення віку обвинуваченого та судово-психолого-психіат-ричної експертизи — на предмет встановлення його осудності (можливих психічних відхилень, порушень пам'яті тощо). Але про рішення, яке необхідно прийняти у разі, коли невстановлені персонографічні дані особи, ніде не йдеться.

Переважна частина практичних працівників (особливо слідчі) серед чинників, які нібито не дозволяють віддавати до суду та призначати покарання особі, персонографічні дані котрої не встановлені, зазначають, що дана ситуація не дозволяє дотримуватись встановленої законом процесуальної форми прийняття юрисдикційних рішень. А це стримує подальший розвиток процесу доказування у кримінальних справах.

І все ж таки практика вимушена напрацьовувати власні механізми вирішення названої проблеми. Так, при отриманні слідством більш достовірних даних щодо прізвища обвинуваченого (особливо при перекладах з іноземної мови) слідчі виносять постанову «Про уточнення прізвища обвинуваченого». У разі, коли особа назвала себе у ході проведення слідства, але ці дані не повні чи їх неможливо перевірити, слідчі у процесуальних документах іменують її «особа, котра назвалася...».

Більш проблемною є ситуація, коли особа взагалі відмовляється себе назвати або те,

шо вона повідомила, не відповідає дійсності. На мій погляд, у такому разі доцільно рекомендувати слідчому виносити «Постанову про іменування особи» та складати протокол оформлення «Ідентифікаційної картки на обвинуваченого у кримінальній справі №...», яка повинна становити невід'ємну частину і основу згаданої вище постанови. Вона приєднується до справи і вноситься до обліків криміналістичної реєстрації. Зміст такої картки повинен обмежуватись сукупністю біологокриміналіс-тичних компонентів, необхідних і достатніх для ідентифікації обвинуваченого чи підозрюваного. До неї доцільно додавати експериментальні (чи інші) зразки голосу, підписів, почерку та відповідні відеозаписи обвинуваченого (підозрюваного). Нарешті, у згаданих процесуальних документах можна буде посилатися як на «особу, що назвалася...», так і на «особу, встановлену на підставі ідентифікаційної картки у кримінальній справі №...», з посиланням на аркуші справи.

Природно, кримінальний процес, як форма реалізації норм права, не може не враховувати положення кримінальної науки або заважати їх реалізації. Тому, на мою думку, причиною невирішення розглянутої проблеми у кримінально-процесуальному законі є неадекватне відображення взаємозв'язку між змістом кримінально-правових і формою процесуальних норм, що означає недосконалу побудову останніх і гостру потребу їх корегування.

Виходячи з викладеного вище, вважаю за необхідне доповнити ст. 132 КПК частиною другою такого змісту: «В разі неможливості встановити прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого обов'язково призначається експертиза на предмет встановлення психічного стану та віку підозрюваного або обвинуваченого у порядку пп. З, 5 ст. 76 КПК. На цю особу виноситься окрема постанова, у якій вона іменується так, як назвала себе, або на підставі матеріалів кримінальної справи. Якщо таких даних під час слідства не отримано, то складається протокол оформлення ідентифікаційної картки особи, з відображенням її основних біолого-криміналістичних ознак. Якщо не встановлено інше, при іменуванні особи у подальшому робиться посилання на цю ідентифікаційну картку». Частини 2 та З ст. 132 КПК відповідно вважати частинами З та 4.

Пропоную внести до ст. 333 КПК таке доповнення: «У разі неможливості встановити прізвище, ім'я та по батькові підсудного, питання його іменування вирішується згідно з ч. 2 ст. 132 КПК».

До частини другої статті 98 КПК слід додати: «У разі неможливості встановити прізвище, ім'я та по батькові такої особи питання її іменування вирішується згідно з ч. 2 ст. 132 КПК».

Використана література:

1. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Отв. ред. Н.В. Жогин. — М., 1973. - С. 156-157.

2. К а р н е е в а Л.М. Привлечение к уголовной ответственности. Законность и обоснованность. — М., 1971. — С. 29—30.

З.Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе: Науч.-практ. по-соб. - М., 2000. - С. 25.

4. Практика судів України в кримінальних справах. — К., 1996. — С. 227.

5. К о р ш и к М.Г., Степичев С.С. Изучение личности обвиняемого. — М, 1961. -С. 21.

6. Цветков П.П. Исследование личности обвиняемого. — Л., 1973. — С. 96.

7. Кривошеее А.С. Изучение личности обвиняемого в процессе расследования. — М., 1971. — 80 с.; Б і л е н ч у к П.Д. Процесуальні та криміналістичні проблеми дослідження обвинуваченого. — К., 1999. — 352 с.

8. Попелюшко В. Предмет доказування в кримінальному процесі (процесуальні та кримінально-правові аспекти). — Острог, 2001. — С. 157.

9. Если преступник скрывает свое настоящее имя... // Законность. — 1994. — № 8. — С. 22.

10. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1995. — № 1. — С. 220.

Адвокатура в країнах СНД