Сташків Б. Зміст соціальне забезпечувальних правовідносин доцент, кандидат юридичних наук (м. Чернігів)

Крім об'єкта, суб'єкта, інколи юридичних фактів, у правовідношенні виділяють ще зміст або суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Щодо змісту як елемента пра-вовідношення висловлювались різні думки. Одні з правознавців вказували на матеріальний, вольовий і юридичний зміст [1], а інші — тільки на матеріальний і юридичний [2]. Підкреслювалось, що правовідносини можуть мати політичний, моральний та інший зміст [3].

Під вольовим змістом деякі автори розуміють державну волю, що втілена у правовій нормі і через неї у правовідношенні, а також вольові акти суб'єктів цих правовідносин [4]. На мою думку, про державну волю може йтися лише стосовно об'єктивного права (норм права), а у суб'єктивному праві вольові акти є складовою фактичної поведінки щодо реалізації належних суб'єктам юридичних прав і обов'язків. І тому недоцільним є виділення у правовідношенні як самостійного компонента вольового змісту.

Зміст правовідношення має подвійний характер. І через це у ньому розрізняють матеріальний (фактичний) і юридичний зміст. Фактичний утворюють конкретні дії (бездіяльність) суб'єктів правовідношення. Юридичний зміст складають закріплені у правових нормах суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників правовідношення. Останній більш насичений, оскільки містить невизначену кількість можливостей, а фактичний — лише один з обраних варіантів поведінки.

Стосовно складових змісту правовідношення у правовій літературі висловлено декілька думок. Одні вчені до них відносили поведінку сторін правовідношення [5], інші — правомочний і обов'язки його суб'єктів [6], а треті — поведінку, правомочний і обов'язки учасників правовідношення [7]. Остання точка зору нині найпоширеніша, оскільки об'єднує фактичний і юридичний зміст правовідношення.

У юридичній літературі можна знайти і відмінні від викладених вище міркування [8,9, 10, 11, 12].

У навчальній літературі з права соціального забезпечення вказується, що змістом основного матеріального правовідношення є суб'єктивне право громадянина (сім'ї) вимагати надання йому призначених у певному розмірі (обсязі) пенсії, допомоги, компенсації, послуги; і обов'язок другого суб'єкта — відповідного органу — надати даний вид забезпечення в установленому розмірі. Змістом процедурного правовідношення є суб'єктивне право громадянина на процедуру перевірки юридичних фактів і встановлення його права на відповідний вид забезпечення та винесення рішення про його призначення; і обов'язок другого суб'єкта провести цю процедуру і призначити пенсію або інший вид забезпечення, що є об'єктом даного правовідношення. Змістом процесуального правовідношення є процесуальні дії суб'єктів з приводу розгляду спору про соціальне забезпечення і винесення рішення про поновлення порушеного права громадянина на соціальне забезпечення або відмову в цьому, коли немає правопорушення [13].

Аналіз існуючих точок зору привів автора даної публікації до висновку, що компонентами змісту соціальне забезпечуючих правовідносин є: суб'єктивні права у сфері цього забезпечення; суб'єктивні юридичні обов'язки учасників правових відносин у сфері соціального забезпечення; реальні дії (поведінка, вчинки) суб'єктів вказаних правовідносин при реалізації належних їм прав і дотриманні покладених на них обов'язків. Виходячи з цього, під змістом правовідносин у сфері соціального забезпечення слід розуміти сукупність конкретних суб'єктивних прав і обов'язків та реальних дій суб'єктів соціальне забезпечуючих правовідносин.

Суб'єктивне право у сфері названого забезпечення — це визнана або надана законом та гарантована державою міра (норма) дозволеної поведінки суб'єктів соціальне

забезпечуючих правовідносин у зв'язку з наявністю конкретних юридичних фактів.

Найбільш характерними ознаками суб'єктивного юридичного права у даній сфері є:

1. Утворюється на підставі норм права соціального забезпечення і ними обумовлене. Норми права визначають вид і міру дозволеної поведінки суб'єктів таких правовідносин. Особа вправі діяти у межах, окреслених правовою нормою.

2. Здійснюється з метою задоволення інтересів правомочного. Останні стосуються матеріального забезпечення у разі непрацездатності чи настання іншого соціального ризику, отримання компенсації або певних пільг, взяття на соціальне обслуговування тощо. Вказані інтереси й спонукають особу до реалізації належного їй суб'єктивного права.

3. Персоніфікує і конкретизує об'єктивне право. Об'єктивне і суб'єктивне право співвідносяться як абстрактне і конкретне. У диспозиції норми права соціального забезпечення деталізується зміст суб'єктивного права, наповнюється певною конкретикою відповідно до персоніфікованого суб'єкта соціальне забезпечуючого пра-вовідношення.

4. Виникає за наявності конкретних юридичних фактів. Дії і події, зазначені у гіпотезі норми права у разі їх вчинення чи настання, дають можливість реалізувати належне особі право, стимулюють її до активних дій. Закріплене у правовій нормі право перетворюється у суб'єктивне, яким правомочна особа може скористатись.

5. Існує у соціальне забезпечуючих правовідносинах. Як правило, норма права реалізується у правовідношенні, коли є конкретні його учасники, визначені їх суб'єктивні права і обов'язки, є всі необхідні юридичні факти та встановлений об'єкт, щодо якого виникає дане правовідно-шення. Поза правовідношенням суб'єктивне право не може бути здійсненим. У правовідношенні об'єктивне право «оживає», набуває всіх ознак суб'єктивного права.

6. Забезпечене заходами державного примусу в разі його порушення. Санкція норми права вказаного забезпечення передбачає наслідки невиконання обов'язків учасниками соціальне забезпечуючих правовідносин, тобто юридичну відповідальність. Дане право встановлює певну систему гарантій прав людини у цій сфері.

7. Можливість його використання правомочною особою на свій розсуд. Диспозиція норми права у встановлених межах дозволяє особі різні варіанти дій щодо належного суб'єктивного права у сфері соціального забезпечення. Вона може його реалізувати негайно чи відкласти це на невизначений час або зовсім ним не скористатись.

У юридичній літературі висловлені різні погляди щодо кількості елементів суб'єктивного права. Одні вчені називають два: право на позитивні дії та право вимагати певної поведінки від зобов'язаних осіб [14]. Інші — їх доповнюють правом домагання [15], а також правом на прийняття юридичних рішень [16] чи правом користування [17]. Висловлена думка, що ці елементи є не правомочинами, а способами реалізації суб'єктивного права [18].

Суб'єктивне право у сфері соціального забезпечення поділяється на низку складових, що називаються правомочинами. До них належать такі:

1. Право на власні дії (право використання). Спрямоване на використання корисних властивостей об'єкта права названого забезпечення (пенсії, допомоги, компенсації, субсидії тощо). Фактична поведінка спрямована на виникнення процедурних юридичних фактів (подання заяви, прийняття бажаного рішення), які призводять до призначення конкретного виду соціального забезпечення. Правомірна поведінка пов'язана з позитивними діями правомочної особи. Право на власні дії має не тільки фізична особа, а й орган соціального захисту населення.

2. Право на чужі дії. Означає можливість вимоги відповідної поведінки від правозо-бов'язаної особи, тобто вчинення на її користь юридичних дій чи прийняття певних юридичних рішень. Соціальне забезпечуючі правовідносини належать до відносних. А це означає, що інтереси правомочної особи задовольняються через дії зобов'язаної особи. Фізична особа подає до органу соціального захисту заяву про надання забезпечення і тим самим ставить перед ним вимогу розглянути її та прийняти відповідне рішення.

3. Право на примусове виконання обов'язку (право домагання, право на захист суб'єктивного права з боку держави). У нормах права соціального забезпечення містяться не тільки бажані правила поведінки, а й можливі заходи державного впливу на правопорушників. Правозахист означає можливість правомочної особи звернутися до вищестоящого органу соціального захисту із заявою про порушення її прав чи оскаржити ці дії до суду. При незаконному отриманні конкретного виду матеріального

забезпечення орган соціального захисту населення може стягнути з фізичної особи зайво отримані суми або добитись відшкодування винним завданої державі шкоди. Суб'єкт правовідносин у сфері названого забезпечення при правомірній поведінці завжди знаходиться під захистом державного апарату.

Так, Ю.Мацулевич у структуру суб'єктивного права у сфері соціального забезпечення включив ще один елемент — можливість користування соціальним благом [19]. З цим погодитись не можна, оскільки соціальне благо є метою суб'єктивного права і знаходиться поза соціальне забезпечуючим пра-вовідношенням.

Суб'єктивні права громадян у соціальному забезпеченні він розглядає на трьох стадіях їх прояву: а) загального володіння; б) конкретного володіння; в) користування [19, 22—23]. Ця концепція пізніше не знайшла підтримки у фаховій літературі.

Другим компонентом змісту соціальне забезпечуючих правовідносин у цій сфері є суб'єктивні юридичні обов'язки, що виступають зворотним боком суб'єктивного права. Суб'єктивні юридичні права і обов'язки не можуть існувати одне без одного. Такий обов'язок — це передбачена нормами права соціального забезпечення за наявності відповідних юридичних фактів міра належної поведінки правозобов'язаної особи щодо правомочної, яка забезпечена можливістю примусу (негативних наслідків) з боку держави. Цей обов'язок характеризується наступними ознаками:

1. Виникає на підставі норм права названого забезпечення та конкретних юридичних фактів. У нормі чітко виписана належна поведінка одного учасника соціальне забезпечуючого правовідношення при реалізації суб'єктивного права іншим учасником. Ця поведінка здійснюється у рамках норми права за наявності зазначених у ній юридичних фактів.

2. Встановлюється в інтересах правомочної особи. У праві соціального забезпечення остання може реалізувати наявне суб'єктивне право при вчиненні активних дій у відповідь зобов'язаною особою. Так, орган соціального захисту зобов'язаний призначити пенсію чи допомогу, надати соціальну послугу, визначити, які пільги має певна особа, тощо. Фізична особа при потребі повинна подати документи, що вимагає орган соціального захисту.

3. У зобов'язаної особи немає вибору щодо виконання обов'язку. Передбачений нормою вказаного права обов'язок повинен

бути виконаний без будь-яких попередніх умов. Тут варіантів належної поведінки набагато менше, ніж при дозволеній поведінці. Невиконання суб'єктивного юридичного обов'язку є порушенням правової норми.

4. Існує у правовідношенні і лише відповідно до суб'єктивного юридичного права. Будь-яке право передбачає відповідний обов'язок. Право на конкретний вид забезпечення кореспондує обов'язок перевірити наявність умов для його надання та прийняття відповідного рішення. Виконується обов'язок тільки у конкретному соціальне забезпечуючому правовідношенні.

5. Забезпечується (гарантується) державою. Невиконання або несумлінне виконання юридичного обов'язку призводить до вжиття санкцій з боку держави, передбачених правовою нормою.

Структуру суб'єктивного юридичного обов'язку в сфері соціального забезпечення складають два елементи: здійснення право-зобов'язаною особою певних дій або утримання від них та своєчасне реагування правозобов'язаної особи на законні вимоги правомочної особи.

Між суб'єктивними юридичними правами і обов'язками у сфері зазначеного забезпечення є спільні та відмінні риси. Спільним є те, що вони виникають з норм права соціального забезпечення, гарантуються державою, поведінка здійснюється у визначених правовими нормами межах, існують у правовідносинах, мають конкретний характер і належать персоніфікованим особам. Відмінності полягають у наступному. Суб'єктивне право задовольняє власні інтереси фізичної особи чи органу соціального захисту, а суб'єктивний обов'язок — інтереси інших осіб. Право — міра (норма) дозволеної поведінки правомочної особи, а обов'язок — міра (норма) належної поведінки.

Суб'єктивні юридичні права і обов'язки органів соціального захисту населення проявляються через їх повноваження.

Третім компонентом змісту соціального забезпечення правовідносин виступають реальні дії суб'єктів останніх. Суб'єктивне право і юридичний обов'язок — це те, що дозволено, або те, що слід вчинити. Вони приводяться у дію через фактичну поведінку учасників соціальне забезпечуючих правовідносин. Лише внаслідок конкретних дій (подання заяви, прийняття рішення) й виникають правовідносини у сфері соціального забезпечення.

Права фізичних осіб у сфері вказаного забезпечення закріплені у Конституції України та у чинному законодавстві. Постає питання: яка правова природа прав людини у сфері соціального забезпечення, закріплена у конституційних положеннях, у галузевих та внутрігалузевих нормах даного права.

Щодо останніх, то у фахівців права соціального забезпечення сумнівів не виникає. Це — суб'єктивні права і відповідні їм суб'єктивні обов'язки, що є змістом правовідносин з конкретних видів забезпечення. У навчальній літературі суб'єктивні права і обов'язки висвітлюються стосовно правовідносин щодо забезпечення пенсіями, допомогами, компенсаціями тощо, а також розглядаються у процедурних і процесуальних правовідносинах. У вказаних вище правовідносинах й відбувається реалізація суб'єктивних прав і обов'язків у сфері соціального забезпечення. Підкреслюється, що у цих правовідносинах (матеріального характеру) суб'єктивними правами завжди наділена фізична особа, а юридичні обов'язки покладені на відповідний орган, що здійснює таке забезпечення. Суб'єктивні права громадян включають право надання того чи іншого виду забезпечення у встановленому законом розмірі і у певному порядку, а також вчинення зобов'язаним суб'єктом інших дій з метою реалізації громадянином всіх наданих йому законом можливостей (наприклад, індексації пенсії, її перерахунку тощо). Орган соціального захисту в матеріальних правовідносинах зобов'язаний проводити грошові виплати, надавати послуги і пільги в установлені строки та у відповідному порядку. В той же час громадяни зобов'язані дотримуватись певних правил процедурно-процесуального порядку: надавати достовірні документи, належним чином оформлені; повідомляти про зміни, що впливають на розмір грошової виплати або призводять до їх припинення; своєчасно з'являтись на перереєстрацію як безробітні тощо. У цих правовідносинах орган соціального захисту вправі застосувати до громадян правообмежуючі санкції: утримання з пенсій, припинення її виплати, допомоги, компенсації тощо [20]. З таким підходом до характеристики суб'єктивних прав і обов'язків у даній сфері можна погодитись.

Складніше з правами у сфері соціального забезпечення, закріпленими у Конституції України. До них, зокрема, належить право: на соціальний захист (ст. 46); на достатній життєвий рівень (ст. 48); на захист сім'ї, дитинства, материнства, батьківства (ст. 51);

на благодійницьку діяльність щодо дітей (ст. 52). Реалізація їх відбувається у загаль-норегулятивних чи загальних правовідносинах, характерних для конституційного права. Для виникнення цих прав не потрібні конкретні юридичні факти, точно визначене коло учасників, певні об'єкти і чітко регламентовані правовими нормами права та обов'язки суб'єктів названих правовідносин. Останні виникають на підставі норм права, які закріплюють загальний (конституційний) статус людини, і загального юридичного факту — правового зв'язку особи з державою, їх елементами є об'єкти -- матеріальні блага, які держава зобов'язується надавати своїм громадянам; суб'єкти — невизначене коло осіб, наділених загальним правовим статусом; зміст -конституційні права і обов'язки у сфері соціального захисту населення.

Питання про природу загальних прав і обов'язків у літературі є дискусійним. Одні вчені розглядають їх, як і обов'язки, поза правовідношеннями або тільки як елемент правосуб'єктності, тобто, як передумову правовідносин. С.Алексеєв запропонував характеризувати загальні права і обов'язки також у складі правовідносин, але правовідносин особливих і своєрідних) [21].

Відповідно до ст. 8 Конституції України її норми мають пряму дію. Концепція реалізації суб'єктивних прав і обов'язків у загальних правовідносинах повинна обгрунтувати це положення. Якщо конституційні права, свободи і обов'язки не реалізуються у правовідносинах, то норми Основного Закону не є нормами прямої дії. Останнє спонукає фахівців теорії права до пошуку нових аргументів на користь наведеної концепції.

Звичайно, безпосередньо на підставі конституційних норм соціальне забезпечення не надається. Особа має право на конкретний вид матеріального забезпечення лише на підставі нормативно-правових актів у цій сфері (законів, указів, постанов, рішень). Конституційні норми служать базою, орієнтиром для прийняття відповідних актів. Соціальні права мають специфіку порівняно з особистими (громадянськими) чи політичними правами. І це не можна не враховувати при спробі розкрити суть загальних правовідносин. Аргументи, що наводяться у літературі з конституційного права на користь реалізації суб'єктивних прав у загальних правовідносинах, не досить переконливі. Дана проблема потребує спеціального дослідження фахівців права соціального забезпечення.

Серед науковців поширена думка, що у реальному житті не існує єдиного пра-вовідношення із соціального забезпечення, в якому громадянин був би наділений правами на отримання усіх видів такого забезпечення [22]. З цієї причини права і обов'язки громадян у сфері соціального забезпечення розглядаються при розкритті їх правового статусу [23].

Аналіз правових актів, що регулюють суспільні відносини у соціальному захисті

населення, свідчить, що їх норми нечітко визначають права і обов'язки фізичних осіб у цій сфері, не розкривається зміст прав громадян, які стосуються всієї галузі права або окремих правових інститутів. Цій проблемі недостатньо приділена увага у фаховій літературі, що стримує розроблення проекту Соціального кодексу України. Теоретичне обґрунтування шляхів розв'язання окреслених проблем сприятиме подальшому вдосконаленню соціального законодавства.

Використана література:

\. Общая теория государства и права. — Л., 1961. — С. 390—392.

2. С о р о к и н В.Д. Административно-процессуальные отношения. — Л., 1968. -С. 44-45.

3. К о т ю к В.О. Теорія права: Курс лекцій. — К., 1996. — С. 68.

4. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.А.Матузова и А.В.Малько. — М., 1997. - С. 490.

5. Г у р е е в П.П. Судебное разбирательство гражданских дел. — М., 1958. — С. 13.

6. Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесс. — М., 1954. — С. 19.

7. Джалидов Д.Р. Гражданское процессуальное правоотношение и его субъекты. — Душанбе, 1962. - С. 27.

8. Современные проблемы трудового права России // Гос. и право. — 2002. — № 4. — С. 118.

9. Теория государства и права: Учеб. для вузов / Под ред. М.М.Рассолова, В.О.Лучина, Б.С.Эбзеева. - М., 2000. - С. 324.

10. Варламова Н.В. Правоотношения: философский и юридический подходы // Правоведение. — 1991. — № 4. — С. 51.

11. Гревцов Ю.И. Содержание и форма правоотношений // Сов. гос. и право. -1980. - № 6. - С. 120.

12. Протасов В.Н. Теория права и государства / Проблемы теории права и государства. - М., 1999. - С. 67.

13. Г о л е н к о Е.Н., Ковалев В.И. Право социального обеспечения: Схемы. Комментарии. — М., 2001. — С. 21—22; Право социального обеспечения (конспект лекций). — М., 2001. — С. 10; Право социального обеспечения (конспект лекций в схемах) / Сост. Д.И.Платонов. - М., 2001. — С. 13.

14. Спиридонов Л.И. Теория государства и права: Учеб. — М., 1997. — С. 195.

15. Ч е р д а н ц е в А.Ф. Теория государства и права: Учеб. для вузов. — М., 1999.— С. 297-298.

16. Енгибарян Р.В., Краснов Ю.К. Теория государства и права: Учеб. пособ. -М., 1999. - С. 220.

17. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.А.Матузова и А.В.Малько. — С. 490-491.

18. Нечитайленко А.А. Основы теории права: Учеб. пособ. — Харьков, 1998. -С. 115-116.

19. Мацулевич Ю.С. Граждане как субъекты советского права социального обеспечения: Автореф. дисс. канд. юрид. наук. — М., 1990. — С. 22.

20. 3 а х а р о в М.Л., Тучкова Э.Г. Право социального обеспечения России: Учеб. — М., 2001. - С. 137-163.

21. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. - М., 1966. - С. 143-144.

22. А н д р е е в B.C. Право социального обеспечения в СССР: Учеб. — М., 1987. — С. 121.

23. Тарасова В.А. Правовой статус граждан в сфере социального обеспечения //

Сов. гос. и право. — 1981. — № 1. — С. 60—64.

•

'