Святоцький О., Шевченко М. Організація та діяльність адвокатури в Російській Федерації

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України, президент адвокатського об'єднання «Адвокатська компанія «Кайрос»//

помічник адвоката адвокатського об'єднання «Адвокатська компанія «Кайрос»

В останні роки в Україні активно формується ринок надання кваліфікованої юридичної допомоги, де найвагоміше місце займає, безперечно, адвокатура — інститут, який найтісніше пов'язаний з правовим захистом прав і законних інтересів громадян та організацій. Цей захист може забезпечити функціонування дієздатного інституту адвокатури з чітко визначеним статусом адвоката та адвокатських об'єднань. Чинний Закон «Про адвокатуру», прийнятий 19 грудня 1992 p., вже об'єктивно не відповідає потребам сьогодення. Про актуальність «адвокатського» питання свідчить і чимала кількість поданих до Верховної Ради законопроектів, які пропонують як зміни до вже існуючого Закону «Про адвокатуру», так і повністю нові варіанти останнього. Обговоренню проблем та перспектив української адвокатури приділяється постійна увага в юридичній пресі. Необхідність якісного оновлення законодавства, що регулює адвокатську діяльність, не викликає заперечень, але Україні сьогодні потрібен не просто новий чи оновлений закон про адвокатуру, а якісно прогресивний нормативний акт, який би врахував також досвід країн пострадянського простору, відповідне законодавство яких у останні роки збагатилось прийняттям нових законів про адвокатуру. Найновішим за часом прийнятгя та найзмістовнішим за обсягом є закон «Про адвокатську діяльність та адвокатуру у Російській Федерації». Ознайомленню з організацією та діяльністю російської адвокатури відповідно до положень цього закону та прийнятого на його основі Кодексу професійної етики адвоката і присвячена ця стаття.

Конституція Російської Федерації закріплює у ст. 48 за кожною людиною право на

отримання кваліфікованої юридичної допомоги. Реалізації цього конституційного припису сприяє адвокатура, діяльність якої регулюється у Російській Федерації (далі — РФ) наступними нормативно-правовими актами: Федеральним законом № 63 — ФЗ від 31 травня 2002 р. «Про адвокатську діяльність та адвокатуру у Російській Федерації» (далі — Закон), який діє з 1 серпня 2002 p.; іншими федеральними законами; прийнятими відповідно до федеральних законів нормативно-правовими актами Уряду РФ та органів виконавчої влади; законами та іншими нормативно-правовими актами суб'єктів РФ, які приймаються у межах повноважень, наданих цим адміністративно-територіальним утворенням зазначеним федеральним законом; Кодексом професійної етики адвоката, прийнятим Першим Всеросійським з'їздом адвокатів 31.01.2003 р. (далі — Кодекс).

Статті 1 та 3 Закону містять визначення «адвокатури» та «адвокатської діяльності», а також дають характеристику цим поняттям. Так, адвокатура — це інститут громадянського суспільства, який не входить до системи органів державної влади або місцевого самоврядування, а є професійною спільнотою адвокатів та діє на підставі принципів законності, незалежності, самоврядування, корпоративності та рівноправності адвокатів.

Адвокатська ж діяльність — це кваліфікована юридична допомога, яка професійно надається адвокатами фізичним та юридичним особам з метою захисту прав, свобод та інтересів вказаних довірителів, а також для забезпечення доступу до правосуддя.

Але не будь-яка юридична допомога є адвокатською діяльністю. Пункт 3 ст. 1 Закону містить перелік видів правової допомоги, які не вважаються адвокатською діяльністю. Це допомога, шо надається працівниками юридичних служб юридичних осіб (організацій); працівниками органів державної влади та місцевого самоврядування; нотаріусами; патентними повіреними, за винятком випадків, коли повіреним є адвокат або інша особа, спеціально уповноважена законом на здійснення своєї професійної діяльності; учасниками та працівниками організацій, шо надають юридичні послуги; приватними підприємцями; особами, які здійснюють представництво в силу закону.

Відокремленню адвокатури від інших утворень та інститутів, що можуть надавати юридичну допомогу, сприяє також норма ст. 5 Закону, яка лише адвокатам у назвах адвокатських утворень, заснованих відповідно до вимог Закону, дозволяє використовувати терміни «адвокатська діяльність», «адвокатура», «адвокат», «адвокатська палата», «адвокатське утворення», «юридична консультація» чи словосполучення, що містять зазначені терміни. Ще однією характерною рисою адвокатської діяльності є те, що ця діяльність розглядається Законом (п. 2 ст. 1) як непідприємницька.

Таким чином, надавати професійну юридичну допомогу довірителям у межах адвокатури можуть лише адвокати. Охарактеризуємо правовий статус цих осіб та порядок його набуття. Згідно з п. 1 ст. 2 Закону адвокатом (незалежним радником з правових питань) вважається особа, яка набула у встановленому порядку статус адвоката та право займатись адвокатською діяльністю.

Для набуття статусу адвоката особа повинна відповідати вимогам п. 1 ст. 9 Закону, а саме — мати вищу юридичну освіту, отриману у закладі вищої професійної освіти, який пройшов державну акредитацію, або науковий ступінь з юридичної спеціальності. Претенденти також повинні у строки від одного до двох років пройти стажування у адвокатському утворенні або мати стаж роботи за юридичною спеціальністю не менший двох років. До юридичного стажу, необхідного для набуття статусу адвоката, зараховується стаж роботи (п. 4 ст. 9 Закону) як судді; адвоката; помічника адвоката; нотаріуса; викладача юридичних дисциплін в закладах середньої, вищої та піс-лявузівської професійної освіти; на посадах, в тому числі — державних, що вимагають наявності вищої юридичної освіти; у федеральних органах державної влади, органах державної влади суб'єктів РФ, інших державних органах; у державних органах

СРСР, РРФСР та Російської Федерації, які знаходились на території РФ та існували до прийняття чинної Конституції; в муніципальних органах; в органах Судового департаменту при Верховному Суді РФ; в юридичних службах організацій; в науково-дослідних установах.

Закон також встановлює обмеження щодо набуття статусу адвоката. Так, не може претендувати на набуття статусу адвоката чи права займатись адвокатською діяльністю особа, яку у встановленому законодавством порядку визнано недієздатною чи обмежено дієздатною або яка має непогашену чи незняту судимість за вчинення умисного злочину.

Якщо особа відповідає вказаним вимогам та на неї не поширюються обмеження п. 2 ст. 9 Закону, вона може звернутися до кваліфікаційної комісії при адвокатській палаті відповідного суб'єкта РФ із заявою про допуск до кваліфікаційного іспиту, складання якого є необхідною умовою для набуття статусу адвоката. До заяви претендент додає копію документа, шо встановлює його особу, анкету, яка містить біографічні відомості, копію трудової книжки або іншого документа, що підтверджує наявність необхідного стажу роботи або наукового ступеня за юридичною спеціальністю, інші документи, передбачені законодавством про адвокатську діяльність та адвокатуру. Претендента, який надав недостовірні відомості, може бути не допущено до складання іспиту.

Протягом двох місяців у разі необхідності кваліфікаційна комісія перевіряє достовірність документів та відомостей, наданих претендентом. Комісія має право звернутися до відповідних органів із запитом про перевірку або підтвердження достовірності наданих претендентом відомостей. Органи, до яких звернулася комісія, повинні дати їй відповідь у строк не більший за місяць з дня отримання ними запиту. Після завершення перевірки комісія приймає рішення про допуск кандидата до складання іспиту або про відмову в цьому. Відмова у дозволі на складання іспиту може бути оскаржена до суду.

Згідно з п. 1 ст. 11 Закону перелік питань, які виносяться на кваліфікаційний іспит, порядок складання іспиту та оцінки знань претендентів встановлюється Положенням, яке розробляється та затверджується радою Федеральної палати адвокатів. Кваліфікаційний іспит складається з тестування та співбесіди. Повторне випробування може бути призначено не раніше ніж через рік.

Пункт 2 ст. 12 Закону передбачає певні гарантії для осіб, що бажають отримати статус адвоката. У цьому пункті міститься норма, яка дозволяє кваліфікаційній комісії у разі успішного складання кваліфікаційного іспиту претендентом відмовити останньому у наданні статусу адвоката лише за умови, що вже після складання іспиту комісії сталі відомі обставини, які є підставою для нена-дання особі дозволу складати іспит.

Після складання іспиту кваліфікаційна комісія має протягом трьох місяців прийняти рішення про надання особі статусу адвоката або про відмову в цьому. При позитивному вирішенні цього питання кваліфікаційна комісія призначає дату, коли претендент має принести урочисту присягу, з цього ж дня особа набуває статусу адвоката, який надається на невизначений строк та не обмежується певним віком (п. З ст. 12 Закону), і стає членом адвокатської палати.

У Росії ведеться регіональний реєстр адвокатів, тобто реєстр кожного суб'єкта федерації. Порядок ведення регіональних реєстрів визначається федеральним органом юстиції. Ведення реєстру здійснює територіальний орган юстиції — територіальний орган федерального органу виконавчої влади в галузі юстиції.

Після надання особі статусу адвоката кваліфікаційна комісія у семиденний строк з дня прийняття відповідного рішення має повідомити про це територіальний орган юстиції, який після отримання повідомлення протягом місяця вносить відомості про адвоката до регіонального реєстру та видає адвокатові свідоцтво, яке є єдиним документом, шо підтверджує статус адвоката. Форма свідоцтва затверджується федеральним органом юстиції. Свідоцтво містить ім'я, прізвище та по батькові адвоката, його реєстраційний номер у регіональному реєстрі, а також фотокартку, завірену печаткою територіального органу юстиції.

Одночасно адвокат може бути членом адвокатської палати тільки одного суб'єкта РФ, відомості про нього вносяться лише до одного регіонального реєстру, він має право входити тільки до одного адвокатського утворення. Адвокат протягом перших двох років з дня надання йому статусу адвоката не може змінювати свого членства у адвокатській палаті, крім випадку, коли він у зв'язку зі зміною місця проживання переїжджає до іншого суб'єкта федерації. По закінченню цього дворічного строку адвокат має право на зміну свого членства у адвокатській палаті одного суб'єкта федерації на членство у адвокатській палаті іншого

суб'єкта. Для цього адвокат надсилає до ради своєї палати рекомендованого листа, в якому сповіщає раду про своє рішення. Рада спілки повідомляє про рішення адвоката територіальний орган юстиції, який виключає відомості про адвоката з регіонального реєстру, при цьому на адвоката покладається обов'язок у місячний строк з дня виключення відомостей про нього з реєстру повідомити про це рекомендованим листом раду адвокатської палати, членом якої він збирається стати, а також здати до територіального органу юстиції своє свідоцтво, замість якого він отримує документ, що підтверджує його статус.

Рада адвокатської палати, членом якої виявив бажання стати адвокат, протягом десяти днів після отримання від нього листа перевіряє відомості про адвоката та приймає рішення про включення останнього до своїх членів. Про це рішення вказана рада у семиденний строк має повідомити територіальний орган юстиції, який протягом місяця реєструє адвоката у новому регіональному реєстрі та видає йому нове посвідчення. Територіальний орган юстиції щорічно не пізніше 1 лютого направляє до адвокатської палати суб'єкта федерації копію регіонального реєстру. У разі внесення до реєстру змін територіальний орган юстиції повідомляє про це відповідну адвокатську палату у десятиденний строк з дня внесення змін.

Особа, яка набула у встановленому законом порядку статусу адвоката, має право надавати довірителю послуги, перелік яких міститься у п. 2. ст. 2 Закону, а саме: давати консультації та довідки з правових питань як в усній, так і в письмовій формі; складати заяви, скарги, клопотання та інші документи правового характеру; представляти інтереси довірителя у конституційному судочинстві; брати участь як представника довірителя: у цивільному та адміністративному судочинстві, при розгляді справ у третейському суді, міжнародному комерційному арбітражі, інших органах вирішення конфліктів, у виконавчому провадженні, а також при виконанні покарання за кримінальні злочини, у податкових правовідносинах;

представляти або захищати довірителя у кримінальному судочинстві чи при провадженні у справах про адміністративні правопорушення; представляти інтереси довірителя в: органах державної влади, органах місцевого самоврядування, громадських об'єднаннях, інших організаціях, органах державної влади, судах та правоохоронних органах іноземних держав, міжнародних судових органах, недержавних органах іноземних держав.

Представляти довірителя у справах з іноземним елементом адвокат може при умові, що інше не передбачено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами Російської Федерації.

Ст. 25 Закону містить вимоги щодо правового оформлення стосунків між адвокатом та довірителем. Згідно з п. 1 цієї статті адвокат надає юридичну допомогу довірителю або призначеній останнім особі на підставі угоди між ним та довірителем. Вказана угода є цивільно-правовим договором, який укладається у простій письмовій формі, при цьому місце реєстрації адвоката може не збігатися з місцем проживання чи перебування довірителя. За своєю юридичною природою цей договір може бути договором доручення або договором про надання платних послуг.

Договір доручення укладається, коли адвокат представляє інтереси довірителя у конституційному, цивільному або адміністративному судочинстві; у відносинах з органами державної влади, місцевого самоврядування та фізичними особами; діє як представник чи захисник довірителя під час розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення.

Усі інші професійні відносини адвоката та довірителя регулюються договором про надання платних послуг.

Істотними умовами вказаних правочинів згідно з п. 4 ст. 25 Закону є: предмет доручення; вказівка на те, який саме адвокат (адвокати) прийняв на себе виконання цього доручення, а також до якого адвокатського утворення та адвокатської палати він (вони) належить; умови виплати довірителем винагороди за надану йому юридичну допомогу; розмір та порядок компенсації витрат адвоката, пов'язаних з виконанням доручення; обсяг та характер відповідальності адвоката (адвокатів), який дав свою згоду на виконання доручення.

З метою забезпечення довірителю можливості відшкодування збитків або(та) шкоди, завданих порушенням адвокатом умов угоди про надання юридичної допомоги, Закон (ст. 19) зобов'язує адвокатів здійснювати страхування ризику своєї професійної майнової відповідальності. Питання припинення договорів про надання юридичної допомоги регулюються Цивільним кодексом РФ та Законом.

Безпосередньо представляти інтереси довірителя або вчинювати інші дії, пов'язані з наданням юридичної допомоги останньому, адвокат має право лише за наявності довіреності, виданої йому довірителем, але федеральним законодавством можуть бути передбачені випадки, коли, крім довіреності, адвокат повинен також мати і ордер на виконання наданого йому доручення. Цей ордер видається відповідним адвокатським утворенням, а його форма затверджується федеральним органом юстиції (п. 2 ст. 6 Закону).

Відносини, які виникають внаслідок надання адвокатом юридичної допомоги довірителю, породжують у адвоката певні права та обов'язки, що значною мірою визначають правовий статус останнього. Перелік найсуттєвіших прав та обов'язків адвоката міститься у статтях 6 та 7 Закону. Представляючи та захищаючи інтереси довірителів, адвокат має право: збирати відомості, необхідні для надання юридичної допомоги, у тому числі звертатися із запитом про довідки, характеристики та інші документи до органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднань та інших організацій. Ці органи та організації повинні у встановленому порядку надати адвокатові вказані у його запиті документи або їх завірені копії; опитувати за їх згодою осіб, що можуть мати інформацію по справі, якою займається адвокат; збирати та представляти у встановленому законодавством РФ предмети та документи, які можуть бути визнані речовими й іншими доказами; залучати до справи спеціалістів для роз'яснення питань, пов'язаних з наданням юридичної допомоги; безперешкодно зустрічатися зі своїм довірителем сам на сам, в умовах, що забезпечують конфіденційність (у тому числі під час перебування останнього під вартою), без обмеження кількості зустрічей та їх тривалості; фіксувати (також за допомогою технічних засобів) інформацію, що міститься в матеріалах справи, якою займається адвокат, не розголошуючи при цьому державної або іншої охоронюваної законом таємниці.

Адвокат не може: займати у справі позицію, яка суперечить волі довірителя, крім випадків, коли адвокат впевнений, що довіритель оговорює себе; робити публічні заяви про доведеність вини довірителя, якщо останній її заперечує; розголошувати відомості, надані довірителем, без згоди останнього; відмовитися від взятого на себе захисту; таємно співпрацювати з органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність; приймати від особи доручення, якщо він має особистий інтерес відносно предмета угоди і цей інтерес є відмінним від інтересу довірителя; брав участь у справі як суддя, третейський суддя, арбітр, посередник, прокурор, слідчий, дознаватель, експерт, спеціаліст, перекладач; виступає по справі як потерпілий чи свідок, а також якщо він був посадовою особою, яка мала компетенцію приймати рішення в інтересах довірителя; перебуває у сімейних або родинних стосунках з посадовою особою, яка брала чи бере участь у розслідуванні або розгляді справи довірителя; надає юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам довірителя; приймати від особи доручення, яке має завідомо незаконний характер.

Адвокат зобов'язаний: відстоювати права та законні інтереси довірителя усіма не забороненими законодавством РФ засобами; виконувати вимоги закону щодо обов'язкової участі як захисника у кримінальному судочинстві за призначенням органів дізнання, попереднього слідства, прокурора або суду, а також надавати юридичну допомогу громадянам РФ безоплатно у випадках, передбачених законодавством; постійно вдосконалювати свої знання та підвищувати кваліфікацію; дотримуватись Кодексу професійної етики адвоката та виконувати рішення адвокатської палати, а також Федеральної палати адвокатів; здійснювати страхування ризику своєї професійної майнової відповідальності; відраховувати з отриманої винагороди кошти на загальні потреби адвокатської палати у розмірах та порядку, які встановлюються зборами (конференцією) адвокатів адвокатської палати, та на утримання відповідного адвокатського кабінету, колегії адвокатів, адвокатського бюро.

Адвокатська діяльність неможлива без обов'язкової наявності забезпечених державою гарантій незалежності адвоката як суб'єкта відносин, пов'язаних з наданням правової допомоги фізичним та юридичним особам. Серед цих гарантій чи ненай-важливіше місце посідає можливість захистити адвокатську таємницю.

Норми, які регулюють відносини, пов'язані з нерозголошенням адвокатської таємниці, містяться у декількох статтях Закону та у ст. 6 Кодексу професійної етики адвоката. Доцільно відмітити, що вказані норми визначають не тільки відношення до адвокатської таємниці різних державних органів та структур, але й ставлення до неї самих адвокатів.

У п. 1 ст. 8 Закону дається визначення адвокатської таємниці, згідно з яким адвокатська таємниця — це будь-які відомості, пов'язані з наданням адвокатом юридичної допомоги довірителю.

Пункт 5 ст. 6 Кодексу конкретизує відомості, на які поширюються правила збереження адвокатської таємниці. Це: факт звернення до адвоката, що включає імена та назви довірителів; умови угоди про надання юридичної допомоги, яка містить інформацію про грошові розрахунки між адвокатом та довірителем (у зв'язку з цим адвокат не може уступити жодній особі право грошової вимоги до довірителя за укладеною між ними угодою — п. 7 ст. 6 Кодексу); всі докази та документи, зібрані адвокатом у процесі підготовки до справи; інформація про довірителя, яка стала відома внаслідок надання юридичної допомоги; зміст правових порад, які отримав безпосередньо довіритель або які були йому призначені; усе діловодство у справі; будь-які інші відомості, пов'язані з наданням юридичної допомоги довірителю.

Не розголошувати адвокатської таємниці повинні не тільки адвокати, а й їх помічники, стажери, працівники адвокатських утворень (п. 10 ст. 6 Кодексу). Строк збереження адвокатської таємниці не обмежено у часі (п. 2 ст. 6 Кодексу). Звільнити адвоката від обов'язку зберігати професійну таємницю може лише довіритель (п. З ст. 6 Кодексу). Пункти 2 та 3 ст. 8 Закону закріплюють правила, якими обмежено та врегульовано можливість втручання органів, що провадять оперативно-розшукові та слідчі дії, в адвокатську діяльність, складовою частиною якої є нерозголошення професійної таємниці.

Згідно з п. 2 ст. 8 Закону забороняється викликати та допитувати адвоката про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з наданням юридичної допомоги або із зверненням до нього по правову допомогу. Пункт 6 ст. 6 Кодексу уточнює цю норму, вказуючи на те, що про згадані вище обставини адвоката не може бути допитано навіть як свідка.

Пункт 3 цієї ж статті передбачає, що проведення оперативно-розшукових та слідчих дій щодо адвоката, в тому числі у житлових та службових приміщеннях, які останній використовує для здійснення своєї професійної діяльності, допускається лише за наявності відповідного рішення суду.

Отримані ж у результаті оперативно-розшукових та слідчих дій навіть після призупинення та припинення у особи статусу адвоката, відомості, предмети та документи можуть використовуватись як докази, якщо зазначені відомості та речі не пов'язані з провадженням, яке здійснював або здійснює адвокат у справах своїх довірителів. Вказані обмеження не поширюються на знаряддя злочину, а також на предмети, заборонені до обігу, або обіг яких обмежено відповідно до законодавства РФ.

Відносини між адвокатами, працівниками адвокатських утворень та органами, діяльність яких не пов'язана з оперативно-ро-зшуковими та слідчими діями, щодо нероз-голошення адвокатської таємниці регулюється п. 2 ст. 18 Закону, який забороняє витребування у адвокатів, працівників адвокатських утворень та палат як регіональних, так і Федеральної, відомостей, одержаних при наданні юридичної допомоги у конкретних справах.

Ставлення ж адвоката до «імунітету довірителя», який останньому надано Конституцією РФ (саме так визначає адвокатську таємницю Кодекс професійної етики адвоката), має відповідати вимогам ст. 6 Закону, яка містить норму (п. 4, підп. 5), що забороняє адвокатові розголошувати без згоди довірителя відомості, про які адвокат дізнався внаслідок надання юридичної допомоги. Доповнює це положення п. 4 ст. 6 Кодексу. Так, при виникненні цивільного спору між адвокатом та довірителем адвокат може без згоди довірителя, але у розумно необхідному обсязі використовувати для обгрунтування своєї позиції під час розгляду цього спору відомості, надані йому довірителем. Це ж право адвокат може використати для свого захисту у разі порушення проти нього дисциплінарного провадження або кримінальної справи.

Враховуючи те, що за Законом адвокати мають право займатися професійною діяльністю на підставі партнерського договору, Кодекс вводить норму (п. 8 ст. 6), згідно з якою правила про збереження адвокатської таємниці поширюються на всіх партнерів.

З метою збереження професійної таємниці адвокат повинен вести діловодство окремо від матеріалів та документів, які належать довірителеві (п. 9 ст. 6 Кодексу).

Але можливість забезпечити нерозголо-шення професійної таємниці — це не єдина гарантія незалежності адвокатів. У п. 1 ст. 18 Закону в імперативному порядку встановлена заборона на втручання в адвокатську діяльність та на вчинення дій, які можуть перешкоджувати здійсненню останньої у будь-який спосіб, за умови, що згадана діяльність не порушує норм законодавства. Ця

ж стаття передбачає наступні правові засади, які повинні сприяти захистові адвокатів від усеяких посягань з боку різноманітних владних органів та структур: адвоката не може бути притягнено до будь-якої відповідальності, навіть після призупинення чи припинення його статусу, за висловлену ним у процесі виконання своїх обов'язків думку, якщо тільки вироком суду, що набрав чинності, не буде встановлено вину адвоката у кримінальній дії або бездіяльності; ці обмеження не поширюються на цивільно-правову відповідальність адвоката перед довірителем; адвокат, члени його родини та їх майно охороняються державою. Органи внутрішніх справ повинні вживати необхідних заходів, спрямованих на забезпечення безпеки адвоката, членів його родини та на збереження майна, яке їм належить; кримінальне переслідування адвоката здійснюється з дотриманням гарантій, наданих адвокатові кримінально-процесуальним законодавством.

Гарантії, що розглянуто вище, захищають адвокатів від незаконного кримінального переслідування та втручання в їх професійну діяльність, але незалежність особи значною мірою залежить від ступеня ЇЇ соціальної захищеності та економічної незалежності. З метою забезпечення цих вимог Закон гарантує адвокатам соціальне забезпечення, передбачене Конституцією РФ для усіх громадян (п. 4 ст. 3), та дозволяє самостійно визначати розмір і форми винагороди, яку адвокат отримає на підставі договору про надання юридичних послуг довірителю. Винагорода та (або) компенсація мають бути внесені до каси відповідного адвокатського утворення або перераховані на розрахунковий рахунок цього утворення у порядку та строки, передбачені угодою. За рахунок отриманої винагороди адвокат відраховує кошти на: загальні потреби адвокатської палати у розміру та порядку, встановленому зборами (конференцією) адвокатів; утримання відповідного адвокатського утворення; страхування професійної відповідальності; інші витрати.

Право адвоката на винагороду та компенсацію збитків, пов'язаних з виконанням доручення, не може бути переуступлено третім особам без згоди на це довірителя.

Певною мірою питання оплати праці адвоката висвітлено і в Кодексі, деякі положення ст. 16 якого доповнюють правила, встановлені Законом. Так, наприклад, адвокатові заборонено ділити гонорар з особами, які не є адвокатами, а також приймати від довірителя будь-яке майно як забезпечення угоди про гонорар, крім авансового внеску.

Законом встановлено перелік підстав, за наявності яких юридична допомога має бути надана адвокатом довірителю безоплатно. Такими підставами є: надання юридичної допомоги неповнолітнім, що утримуються у закладах системи профілактики безнадзорності та правопорушень неповнолітніх; позивачам у справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з трудовою діяльністю; ветеранам Великої Вітчизняної війни у питаннях, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю; громадянам РФ при складанні заяв про призначення пенсій та допомоги; громадянам РФ, постраждалим від політичних репресій, у питаннях, пов'язаних з реабілітацією.

Вказаним особам, крім неповнолітніх, юридична допомога надається безоплатно за умови, що їх доходи нижчі розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Існування та діяльність адвокатського співтовариства неможливі без дотримання корпоративної дисципліни та професійної етики, піклування адвокатів про свою честь і гідність, а також про авторитет адвокатури; тому порушення адвокатами вимог законодавства про адвокатуру та положень Кодексу професійної етики адвоката, вчинені навмисно або через грубу необережність, є підставою для застосування до адвокатів заходів дисциплінарної відповідальності. Такими заходами згідно з п. 6 ст. 18 Кодексу можуть бути: зауваження; попередження; припинення статусу адвоката; інші заходи, встановлені зборами (конференцією) відповідної адвокатської палати з врахуванням вимог підп. 13 п. 2 ст. ЗО Закону. Вказані заходи застосовуються тільки у межах дисциплінарного провадження, процедури якого передбачені Розділом 2 Кодексу (п. 4 ст. 18 Кодексу).

Заходи дисциплінарної відповідальності застосовуються, якщо з моменту виявлення проступку адвоката минуло не більше 6 місяців, до цього строку не зараховується час хвороби адвоката та час перебування адвоката у відпустці (п. 5 ст. 18 Кодексу).

Хоча статус адвоката надається особі на невизначений строк, це не означає, що його не може бути припинено або призупинено. Це питання регулюють норми статей 16 та 17 Закону. Рішення про призупинення статусу адвоката приймає рада адвокатської палати того суб'єкта РФ, до реєстру якого внесено відомості про адвоката. Підставами

для призупинення статусу адвоката (у тому числі здійснення ним адвокатської діяльності) є: обрання адвоката до органів державної влади або місцевого самоврядування (на період роботи на постійній основі); неможливість виконання адвокатом протягом строку понад 6 місяців своїх професійних обов'язків; призов адвоката на військову службу; визнання адвоката безвісно відсутнім у встановленому федеральним законом порядку.

У випадку прийняття судового рішення про застосування до адвоката примусових медичних заходів суд може розглянути питання про призупинення статусу цього адвоката. Призупинення статусу адвоката тягне за собою призупинення відносно цього адвоката дії передбачених Законом гарантій, за винятком гарантій, встановлених п. 2 ст. 18 Закону.

Адвоката може бути поновлено у статусі, якщо відпадуть вказані вище підстави. Рішення про відновлення статусу адвоката приймає та рада, якою цей статус було призупинено. Для цього адвокат особисто подає письмову заяву. Відмова у поновленні статусу адвоката може бути оскаржена до суду.

У разі призупинення або поновлення статусу адвоката рада адвокатської палати протягом 5 днів з дати прийняття відповідного рішення повідомляє про це у письмовій формі територіальний орган юстиції, який у десятиденний строк має внести відомості про призупинення чи поновлення статусу адвоката до регіонального реєстру. Ст. 17 Закону встановлює наступні підстави припинення статусу адвоката: особиста заява адвоката про припинення його статусу. Заява має бути у письмовій формі; набрання законної сили рішенням суду про визнання адвоката недієздатним чи обмежено дієздатним; смерть адвоката або набрання законної сили рішенням суду про оголошення його померлим; відсутність в адвокатській палаті протягом 6 місяців з дня настання обставин, передбачених п. 6 ст. 15 Закону, відомостей про обрання адвокатом форми адвокатського утворення, а також відомостей про адвокатське утворення, засновником (членом) якого є адвокат; здійснення вчинку, який принижує честь та гідність адвоката або авторитет адвокатури; невиконання або неналежне виконання адвокатом своїх професійних обов'язків перед довірителем та невиконання рішень органів адвокатської палати, прийнятих у межах її компетенції; набрання законної сили рішенням суду про визнання адвоката винним у

вчиненні умисного злочину; встановлення недостовірності відомостей, наданих до кваліфікаційної комісії відповідно до вимог п. 2 ст. 10 Закону, а також виявлення обставин, передбачених п. 2 ст. 9 Закону.

Рішення про припинення статусу адвоката приймає рада адвокатської палати того суб'єкта РФ, до регіонального реєстру якого внесено відомості про цього адвоката. У передбачених Законом випадках таке рішення приймається на підставі висновків кваліфікаційної комісії. Про своє рішення палата у семиденний строк повідомляє у письмовій формі: адвоката, статус якого припинено, крім випадків, коли останній помер або його оголошено померлим судовим рішенням; відповідне адвокатське утворення; територіальний орган юстиції, який вносить необхідні зміни до регіонального реєстру.

Якщо територіальний орган юстиції має відомості про наявність обставин, які є підставами для припинення статусу адвоката, він направляє подання про припинення статусу адвоката до відповідної адвокатської палати, яка у місячний термін має прийняти рішення про припинення статусу адвоката. При умові, що адвокатська палата не прийме у вказаний строк необхідне рішення, територіальний орган юстиції вправі вимагати припинення статусу адвоката у судовому порядку.

Рішення про припинення статусу адвоката може бути оскаржено до суду.

Завершуючи характеристику правового статусу адвокатів за законодавством РФ, доцільно звернути увагу на те, яким є статус іноземних адвокатів, що працюють на території РФ. Це питання регулюється пп. 5 та 6 Закону, згідно з якими адвокати іноземних держав можуть надавати юридичну допомогу на території РФ за умови, що вони зареєстровані федеральним органом юстиції у спеціальному реєстрі, порядок ведення якого визначається Урядом РФ. Без реєстрації у вказаному реєстрі адвокатам іноземних держав заборонено займатись адвокатською діяльністю на території РФ.

Адвокати іноземної держави можуть надавати юридичну допомогу з питань права цієї іноземної держави. Забороняється надання юридичної допомоги іноземними адвокатами з питань, пов'язаних з державною таємницею РФ.

Адвокатура як інститут громадянського суспільства складається з певних адвокатських утворень, форма яких встановлена ст. 20 Закону. Ця стаття передбачає, що такими формами є адвокатський кабінет, колегія адвокатів, адвокатське бюро, юридична консультація. Адвокат має право самостійно обирати форму адвокатського утворення та місце здійснення адвокатської діяльності. Про обрану форму та місце адвокат має сповістити раду адвокатської палати у порядку, встановленому Законом (п. 2 ст. 20).

Загальним правилом для всіх видів адвокатських утворень є те, що після заснування та реєстрації зазначені утворення мають право відкривати рахунки в установах банків, мати печатку, штампи, бланки з адресою та назвою адвокатського утворення, яка має містити вказівку на той суб'єкт РФ, на території якого це утворення засновано.

Якщо адвокат вирішує займатися своєю діяльністю самостійно, він засновує адвокатський кабінет. Адвокатський кабінет не є юридичною особою. Про заснування кабінету адвокат повідомляє раду адвокатської палати, до якої він направляє заказним листом повідомлення, де вказує місце знаходження кабінету та порядок здійснення телефонного, телеграфного, поштового та іншого зв'язку між кабінетом та радою адвокатської палати. В документах адвокатського кабінету реєструються угоди між адвокатом та довірителем про надання останньому адвокатської допомоги.

Два або більше адвокатів, зареєстрованих в одному регіональному реєстрі, можуть заснувати колегію адвокатів, яка є некомер-ційною організацією, що діє на підставі статуту, затвердженого її засновниками, та установчого договору, який укладено між ними і яким визначено: умови передачі засновниками свого майна колегії; порядок участі засновників у діяльності колегії; права та обов'язки засновників (членів) колегії; порядок і умови прийому до колегії нових членів; порядок та умови виходу засновників (членів) колегії з її складу.

Статут колегії адвокатів повинен містити відомості про: назву колегії; місцезнаходження колегії; предмет та цілі діяльності колегії; джерела утворення майна колегії та напрями його використання; порядок управління колегією; відомості про філіали колегії; порядок реорганізації та ліквідації колегії; порядок внесення змін та доповнень до статуту колегії.

Порядок та форма повідомлення адвокатської палати про заснування колегії збігаються з правилами повідомлення при заснуванні адвокатського кабінету. Колегія адвокатів вважається заснованою та такою, що набула статусу юридичної особи, з моменту ЇЇ державної реєстрації, яка здійснюється в порядку, встановленому федеральним законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб». Колегія адвокатів вправі створювати філіали як на території РФ, так і на території іноземної держави, якщо це передбачено законодавством цієї держави.

Відомості про адвокатів — членів філіалу вносяться до регіонального реєстру того суб'єкта федерації, на території якого створено цей філіал. Якщо філіал створено за межами України, то відомості про його членів реєструються у реєстрі того суб'єкта РФ, на території якого заснована колегія адвокатів.

Колегія адвокатів не може бути перетворена у будь-яку комерційну або некомер-ційну організацію, за винятком адвокатського бюро.

Відносини, пов'язані із заснуванням, діяльністю та ліквідацією колегії адвокатів, регулюються нормами федерального закону «Про некомерційні організації».

Адвокатське бюро засновується двома або більшою кількістю адвокатів на підставі укладеного у простій письмовій формі партнерського договору, в якому адвокати-партнери зобов'язуються об'єднати свої зусилля для надання юридичної допомоги від імені всіх партнерів. Адвокатське бюро є юридичною особою.

У партнерському договорі вказуються: строк дії договору; порядок прийняття партнерами рішень; порядок обрання керуючого партнера та його компетенція; інші істотні умови.

Дія партнерського договору припиняється у разі: закінчення строку дії договору; припинення або призупинення статусу адвоката, який є одним з партнерів, якщо умовами договору не передбачено його збереження відносно інших партнерів; розтор-гнення договору за вимогою одного з партнерів, якщо умовами договору не передбачено його збереження відносно інших партнерів.

Ведення справ у бюро здійснюється керуючим партнером. Угоди з довірителем про надання юридичної допомоги укладаються керуючим партнером або іншим партнером від імені усіх партнерів на підставі виданої ними довіреності, в якій вказуються усі обмеження щодо компетенції партнера, яким укладено договір з довірителем, та справ з довірителями, а також третіми особами. Якщо адвокат виходить з партнерського договору, він має передати керуючому партнеру провадження по всіх справах, з яких він надавав юридичну допомогу. Такий адвокат відповідає перед довірителями та третіми особами за спільними зобов'язаннями, які виникли під час його участі у партнерському договорі.

Адвокатське бюро може бути перетворено лише на колегію адвокатів.

Після припинення партнерського договору адвокати мають укласти новий. Якщо новий партнерський договір не буде укладено протягом місяця з дня припинення старого договору, адвокатське бюро перетворюється у колегію або ліквідується.

З моменту припинення партнерського договору і до перетворення бюро у колегію адвокатів або ліквідації бюро адвокати не можуть укладати угоди про надання юридичної допомоги. З цього моменту учасники договору несуть солідарну відповідальність за спільними зобов'язаннями відносно довірителів та третіх осіб.

Юридична консультація — це некомер-ційна організація, створена у формі установи. Порядок її створення, реорганізації, перетворення, ліквідації та діяльності встановлено нормами Цивільного кодексу РФ, федерального закону «Про некомерційні організації» та цього Закону. Юридична консультація засновується адвокатською палатою за поданням органу державної влади відповідного суб'єкта РФ, якщо на території одного судового району на одного федерального суддю припадає менше двох адвокатів від загальної кількості адвокатів усіх адвокатських утворень, розташованих на території цього району.

Збори (конференція) адвокатів щорічно встановлює розмір винагороди, яка сплачується палатою адвокату, направленому працювати в юридичній консультації, а також кошторис видатків на утримання консультації.

Вирішення питань, пов'язаних з організацією та контролем за адвокатською діяльністю, покладається на адвокатську палату відповідного суб'єкта РФ. Адвокатська палата утворюється установчими зборами (конференцією) адвокатів і є недержавною некомерційною організацією, заснованою на обов'язковому членстві адвокатів одного суб'єкта РФ. На території суб'єкта РФ може бути утворена тільки одна адвокатська палата, яка може мати структурні підрозділи, філіали, представництва на територіях інших суб'єктів РФ. Забороняється створення міжрегіональних та міжтериторіальних палат. Адвокатська палата є юридичною особою і на неї поширюється дія тих нормативних актів РФ, якими врегульовано порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації юридичних осіб.

Цілями створення адвокатської палати є (п. 4 ст. 29 Закону): забезпечення надання кваліфікованої юридичної допомоги та її доступності для населення певного суб'єкта РФ; організація безоплатного надання юридичної допомоги; представництво та захист інтересів адвокатів у органах державної влади, місцевого самоврядування, громадських та інших організаціях; здійснення контролю за професійною підготовкою осіб, які допускаються до адвокатської діяльності, та за дотриманням адвокатами Кодексу професійної етики адвоката.

Вищим органом адвокатської палати є збори адвокатів або конференція за умови, шо число членів палати перевищує 300 осіб. Збори чи конференція скликаються не менше одного разу на рік.

Питання функціонування та компетенції зборів (конференції) врегульовано ст. ЗО Закону. Основними повноваженнями зборів (конференції) є: формування ради адвокатської палати та прийняття рішення про дострокове припинення повноважень членів ради; затвердження порядку визначення норм представництва та порядок обрання делегатів на конференцію; обрання з числа адвокатів членів ревізійної та кваліфікаційної комісій; затвердження звіту ревізійної комісії про результати ревізії фінансово-господарської діяльності палати; обрання делегатів на Всеросійський з'їзд адвокатів; визначення порядку направлення адвокатів до роботи в юридичних консультаціях; визначення розміру обов'язкових відрахувань з винагороди адвокатів на загальні потреби палати; затвердження регламентів зборів (конференції) адвокатів, а також ради та ревізійної комісії; встановлення заходів заохочення та видів відповідальності адвокатів.

Виконавчим колегіальним органом палати є рада, кількість членів якої не може бути більшою ніж 15 осіб — членів палати. Кожні два роки склад ради оновлюється на одну третину.

Згідно з п. З ст. 31 Закону рада наділена наступними повноваженнями: визначати норми представництва на конференції; визначати порядок надання юридичної допомоги адвокатами, що беруть участь як захисники у кримінальному судочинстві за призначенням органів дізнання, попереднього слідства, прокурора, суду, та повідомляти про визначений порядок відповідні органи, а також адвокатів та контролювати дотримання адвокатами цього порядку; представляти палату в органах державної влади, місцевого самоврядування, громадських

об'єднаннях та інших організаціях; визначати порядок виплати адвокатам, які безоплатно надають юридичну допомогу, винагороди за рахунок коштів палати; розглядати скарги на дії (бездіяльність) адвокатів з врахуванням висновків кваліфікаційної комісії; захищати соціальні та професійні права адвокатів; скликати не рідше одного разу на рік збори (конференції) адвокатів та визначати їх порядок денний; відати майном палати відповідно до кошторису та призначення майна; забезпечувати доступність як платної, так і безоплатної юридичної допомоги на всій території суб'єкта РФ. Для виконання цього рада приймає рішення про створення на території суб'єкта РФ за поданням органів державної влади юридичних консультацій, направляє адвокатів на роботу до юридичних консультацій у відповідності з порядком, встановленим зборами (конференцією) адвокатів, фінансує діяльність юридичних консультацій та адвокатів, які працюють у цих консультаціях, відповідно до кошторису, затвердженому зборами (конференцією) адвокатів.

Рада зі свого складу строком на 4 роки обирає президента палати та за поданням президента — одного або кількох віце-президентів строком на 2 роки. Президент адвокатської палати (п. 7 ст. 31 Закону): безпосередньо представляє палату у відносинах з органами державної влади, місцевого самоврядування, громадськими об'єднаннями, фізичними особами; видає довіреності та укладає угоди від імені палати; за рішенням ради та відповідно до кошторису розпоряджується майном палати; забезпечує виконання рішень ради та зборів (конференції) адвокатів.

Президент в міру необхідності, але не рідше одного разу на місяць скликає засідання ради палати, які є правомочними за умови присутності на них не менше двох третин членів ради. Рішення ради приймаються простою більшістю голосів членів ради і є обов'язковими для всіх членів адвокатської палати. Позачергове засідання ради скликається на вимогу територіального органу юстиції або однієї третини членів адвокатської палати.

Члени ради мають право поєднувати свою працю в раді з адвокатською діяльністю, але рада від свого імені не може займатись адвокатською діяльністю, а також бути суб'єктом підприємництва.

Одним з органів адвокатської палати є кваліфікаційна комісія, яка приймає іспити у осіб, що бажають набути статусу адвоката,

та розглядає скарги на дії або бездіяльність адвокатів. Комісія утворюється на два роки і складається з 13 осіб.

Законом встановлено наступні норми представництва в комісії (п. 2 ст. 33 Закону): сім осіб від адвокатської палати, при цьому адвокат — член комісії повинен мати стаж адвокатської діяльності не менше 5 років; дві особи від територіального органу юстиції; дві особи від законодавчого органу державної влади суб'єкта РФ, але ці особи не можуть бути депутатами, державними або муніципальними службовцями; одна особа (суддя) від верховного суду республіки, краевого, обласного суду, суду міста федерального значення, суду автономної області та округу; одна особа (суддя) від арбітражного суду суб'єкта РФ. Очолює комісію президент палати. Комісія є правомочною приймати рішення, якщо її склад сформовано на дві третини від кількості, встановленої Законом.

Засідання комісії скликаються її головою не рідше чотирьох разів на рік та є правомочними за умови присутності на них не менше двох третин членів комісії.

Рішення комісії з питань проведення кваліфікаційних іспитів приймаються простою більшістю голосів учасників відповідного засідання шляхом голосування іменними бюлетенями, які разом з текстами письмових відповідей на запитання приєднуються до протоколу засідання та зберігаються разом з документацією палати як бланки суворої звітності протягом трьох років.

За результатами розгляду скарг комісія дає висновки про наявність або відсутність у діях (бездіяльності) адвоката ознак порушення норм Кодексу професійної етики адвоката, а також про невиконання чи неналежне виконання адвокатом своїх обов'язків. Висновки з вказаних питань комісія приймає простою більшістю голосів своїх членів.

Якщо всі адвокати -- громадяни РФ є членами адвокатських палат відповідних суб'єктів федерації, то вказані палати в свою чергу входять до Федеральної палати адвокатів, членство у якій є для них обов'язковим. Як і адвокатські палати суб'єктів РФ, Федеральна палата є всеросійською недержавною некомерційною організацією. Вона покликана представляти та захищати інтереси адвокатів у органах державної влади та місцевого самоврядування, координувати діяльність адвокатських палат, забезпечувати високий рівень надання адвокатської допомоги. Засновується Федеральна

палата Всеросійським з'їздом адвокатів, який є її вищим органом.

З'їзд згідно з п. 2 ст. 36 Закону: приймає статут палати; формує склад ради палати та приймає рішення про дострокове припинення повноважень її членів; приймає Кодекс професійної етики адвоката; затверджує єдину норму представництва від адвокатських палат на Всеросійському з'їзді адвокатів; затверджує регламенти Всеросійського з'їзду адвокатів та ради Федеральної палати; обирає ревізійну комісію Федеральної палати та затверджує її звіт про результати фінансово-господарської діяльності ради палати; затверджує кошторис видатків на утримання Федеральної палати та затверджує звіти ради Федеральної палати про виконання вказаних кошторисів; здійснює інші повноваження.

Колегіальним виконавчим органом Федеральної палати є рада, яка обирається шляхом таємного голосування Всеросійським з'їздом адвокатів у кількості 36 осіб. Склад ради оновлюється з'їздом один раз на два роки не менше ніж на одну третину. Засідання ради скликаються у міру необхідності, але не рідше одного разу на два місяці. Рішення за результатами засідань приймаються простою більшістю голосів присутніх на засіданні членів ради.

Перелік повноважень ради міститься у п. З ст. 37 Закону, за нормою якого рада: представляє Федеральну палату у органах державної влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднаннях та інших організаціях у РФ та за кордоном; координує діяльність адвокатських палат; скликає не менше одного разу на два роки Всеросійський з'їзд адвокатів та визначає його порядок денний; захищає соціальні та професійні права адвокатів; бере участь у проведенні експертиз проектів федеральних законів з питань адвокатської діяльності; узагальнює дисциплінарну практику адвокатських палат та розробляє у зв'язку з цим необхідні рекомендації; займається методичною діяльністю; здійснює інші функції, передбачені статутом.

Рада зі свого складу обирає президента та за його поданням трьох віце-президентів. Президент обирається на 4, а віце-президенти — на 2 роки. Повноваження президента Федеральної палати за змістом збігаються з повноваженнями президента адвокатської палати суб'єкта федерації.

У разі невиконання радою вимог Закону її повноваження можуть бути достроково припинені позачерговим Всеросійським з'їздом адвокатів, який рада має скликати

на вимогу однієї третини адвокатських палат суб'єктів РФ.

На відміну від ради, яка від свого імені не має права займатись адвокатською діяльністю або бути суб'єктом підприємництва, президент, віце-президенти та інші члени ради можуть займатись адвокатською діяльністю.Таким чином, характеристика нового закону РФ «Про адвокатську діяльність та адвокатуру» та деяких положень Кодексу професійної етики адвоката дозволяє зробити висновок, що у Росії створено

та прийнято нормативні документи, які на сучасному рівні висвітлюють та регулюють питання, пов'язані із визначенням місця адвокатури у суспільстві, порядком набуття, призупинення та припинення статусу адвоката, закріпленням організаційних форм адвокатської діяльності. Український законотворець, звичайно, має йти своїм шляхом, але звернути увагу на певні перспективні риси нового російського підходу при регулюванні адвокатської діяльності буде, мабуть, доцільним.

Дискусії та обговорення

Развадовський В. До постановки проблеми про визначення сутності поняття державного управління безпекою дорожнього руху

кандидат юридичних наук

Проблема визначення сутності державного управління безпекою дорожнього руху як правової категорії набуває особливого значення у зв'язку з тим, що безпечний дорожній рух є однією з ознак держави з високим рівнем стану захищеності громадян, спроможності державних органів забезпечити реалізацію загального права на життя, недоторканність і безпеку. Правовими нормами закріплюються правила поведінки, які склалися у суспільстві, і держава, у особі уповноважених органів (посадових осіб), бере на себе обов'язок охороняти ці правила поведінки. Право охороняє суспільство в цілому і окрему людину, тому визначення змісту безпеки дорожнього руху як сукупності певних правил поведінки, встановлюваних і охоронюваних державою є цілком доцільним.

Слід зазначити, що за даними МВС України тільки у першому півріччі 2002 р. зареєстровано майже 13,8 тис. дорожньо-транспортних подій, в яких загинуло 2299 і поранено понад 15 тис. осіб, що відповідно на 1,3% більше за аналогічний період 2001 р. При цьому число загиблих та поранених у них людей збільшилось відповідно на 0,1% і 0,7%[1, 3]. Кожен рік з карти України умовно зникає населений пункт з кількістю жителів близько 6 тис. чоловік, кожні 14 хвилин трапляється дорожньо-транспортна пригода[2, 4]

У сучасних наукових дослідженнях отримав достатній розвиток технократичний підхід до дорожнього руху (Коноплянко В.І., Н о-в і к о в В.В.)[3, 8; 4, 4; 5, 8; 6, 10], здобутком якого є розуміння руху як сукупності чотирьох складових: людина — автомобіль — дорога — середовище. При цьому мета руху має соціальний характер — задоволення людських потреб. В.Лук'янов вказав на правове регулювання дій соціальних елементів у процесі руху транспортних засобів по шляхах. І.Шаріхма-ньян[7, 12] розглядав дорожній рух з позицій цільового переміщення людей та вантажів. Р.Денисов [8, 34] досліджує дорожній рух як сукупність суспільних відносин, які виникають у зв'язку з необхідністю здійснення транспортування пасажирів та вантажів та підготовки до цього процесу. Цю точку зору поділяє В.Майоров, зазначаючи при цьому, що рух здійснюється з метою задоволення потреби у просторовому переміщенні[9], є соціальною функцією. Спроба об'єднати у загальний критерій функціонування дорожнього руху його соціальної, економічної та технічної ефективності була зроблена В.Івановим та В.Ситником[10, 714; 11]. О.Міленін, у свою чергу, обгрунтував доцільність запровадження дефініції «правосвідомість у галузі дорожнього руху»[12, 15].

Отже, соціальний характер дорожнього руху обумовлює необхідність здійснення управління, що означає примат адміністративно-правового регулювання. В процесі дослідження проблеми управління дорожнім рухом слід враховувати ознаку безпеки, іманентну управлінню — і державному, і громадському.

У Законі України «Про дорожній рух»[13] не вказана дефінітивна норма «безпека дорожнього руху», але це поняття можна визначити логічно через відсутність або запобігання дорожньо-транспортним пригодам. На відміну від вітчизняного Закону, у Законі Російської Федерації «Про безпеку дорожнього руху» безпека прямо визначена як стан даного процесу, який відображає ступінь захищеності його учасників і держави від дорожньо-транспортних пригод[14]. Таким чином, цілком доцільною є точка зору про визначення безпеки дорожнього руху як категорії, зміст якої розкривається через поняття «громадська безпека»[ 15, 12], а саме — захищеності життєво важливих інтересів учасників дорожнього руху і суспільства в цілому від загрози виникнення дорожньо-транспортних пригод і їх негативних наслідків.

Аналіз наведених теоретичних положень дає підставу для висновку, що безпеку дорожнього руху слід розуміти, по-перше, з позицій реалізації потреби учасників руху у переміщенні, а, по-друге, — в процесі переміщення мають бути захищені життя, здоров'я учасників. Такі характерні ознаки безпеки дорожнього руху обумовлюють необхідність врахування існуючих взаємовідносин між учасниками дорожнього руху, державою, на яку, згідно з Конституцією України, покладено обов'язок захищати життя, здоров'я, недоторканність і безпеку людини. Таким чином, слід говорити не суто про поняття «безпека дорожнього руху» та розглядати заходи і засоби її забезпечення. Постає більш широкий погляд на забезпечення безпеки дорожнього руху — на управління безпекою.

Система управління безпекою дорожнього руху має такі складові: суб'єкти та об'єкт управління, взаємозв'язки між суб'єктом та об'єктом, що здійснюються на засадах принципів, які реалізуються у функціях управління за допомогою певних методів, зміст і характер яких визначається змістом і характером самого управління.

Наявність ознаки безпеки щодо управління дорожнім рухом визначає потребу в дослідженні інституційних, конкретних і особливо суб'єктів управління, покладаючи в основу класифікації компетенцію щодо врегулювання суспільних відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. Крім того, розглядаючи безпечний дорожній рух як правову категорію, не можна виключити з кола предмета органи, які до управлінських не належать, але здійснюють правосуддя та нагляд за дотриманням законності діяльності органів державного управління щодо безпеки дорожнього руху на підставах, встановлених чинним законодавством.

Інституційними названі ті органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які мають компетенцію щодо прийняття нормативних актів, якими встановлені інститу-ційні межі безпечного дорожнього руху -норми і правила, якими врегульовані загальні проблеми: інститут дорожнього руху, загальні питання забезпечення громадської безпеки та охорони громадського порядку як на усій території України, так і на окремій адміністративно-територіальній одиниці, організаційно-правові засади діяльності уповноважених державних і представницьких органів у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху (коло таких органів, організаційна побудова системи органів, юрисдикційні повноваження, компетенція та ін.).

Конкретними названі суб'єкти державного управління — система органів виконавчої влади, що мають окремі управлінські повноваження у цій сфері: Департамент автомобільних доріг Міністерства транспорту України,

Управління інвестицій, ремонтно-будівельних та дорожніх робіт Держжитлокомунгоспу України[16], Міністерство оборони України, Міністерство з надзвичайних ситуацій України (пп. 39 п. 4 Положення про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ).

Особливим є суб'єкт державного управління, метою діяльності якого є реалізація у межах своєї компетенції державної політики щодо забезпечення безпеки дорожнього руху, організація контролю за додержанням законів, інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху та охорони навколишнього середовища від шкідливого впливу автомотот-ранспортних засобів, удосконалення регулювання дорожнього руху з метою забезпечення його безпеки та підвищення ефективності використання транспортних засобів, виявлення і припинення фактів порушення безпеки дорожнього руху, а також виявлення причин та умов, що сприяють їх вчиненню. Таким суб'єктом, згідно з Положенням про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ, постає Державна автомобільна інспекція МВС України (далі — ДАТ) та її структурні підрозділи: Департамент Держав-тоінспекції МВС України (на правах Головного управління)[17, 18], управління (відділи) Державтоінспекції Головних управлінь МВС України у Автономній Республіці Крим, м.Києві та Київській області, управлінь МВС в областях, М.Севастополі, відділи (відділення) Державтоінспекції районних і міських органів внутрішніх справ. До складу окремих структурних підрозділів ДАІ входять стройові підрозділи дорожньо-патрульної служби, реєстраційно-екзаменаційні підрозділи, автоте-хнічна служба.

До інституційних суб'єктів управління можна віднести насамперед Верховну Раду України, яка приймає закони, Президента України, який видає укази й розпорядження, органи місцевого самоврядування.

Кожний із суб'єктів управління здійснює внутрішньосистемну та зовнішньосистемну діяльність. Зміст внутрішньосистемної діяльності полягає у здійсненні її з метою врегулювання, упорядкування внутрішньосистемних (внутрішньоорганізаційних) відносин — відносин усередині кожного з суб'єктів управління. Зовнішньосистемна діяльність спрямована на упорядкування суспільних відносин поза межами суб'єкта управління (або системи суб'єктів управління). У системі управління безпекою дорожнього руху зовнішньосис-темною є діяльність, спрямована на врегулювання правил поведінки, а також на забезпечення дотримання встановлених норм і правил.

Об'єктом управління є суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. Суспільні відносини виникають, змінюються і припиняються стосовно громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства — пішоходів та водіїв (учасники дорожнього руху); транспортних засобів (засоби забезпечення дорожнього руху); доріг. Крім того, якщо розглядати діяльність інституційних суб'єктів управління, то об'єктом управління постають не тільки учасники дорожнього руху, засоби його забезпечення, дороги, а й конкретні та особливий суб'єкти управління — система органів виконавчої влади, які мають основні та неосновні повноваження щодо державного управління безпекою дорожнього руху.

Отже, на підставі зазначеного вище, можна виділити певні сутнісні ознаки державного управління безпекою дорожнього руху: дорожній рух — це складне, динамічне, соціальне явище, яке є об'єктом управління; управління безпекою дорожнього руху є особливою соціальною функцією, що виникає з потреб суспільства, супроводить його історію; управління безпекою дорожнього руху не можна розглядати у відриві від середовища існування, від держави.

Разом з тим не можна визначити цей перелік сутнісних характеристик державного управління безпекою дорожнього руху як вичерпний. Метою управління постає упорядкування об'єкта управління, тому воно наповнене організаційним змістом. Саме через організацію, через застосування різних способів і засобів досягається упорядкований стан, реалізується мета управління. Така точка зору щодо дорожнього руху, його організаційного наповнення висловлювалась В.Лук'яновим[5, 25], Г.Клінковштейном[3, 15].

Отже, сутнісні ознаки державного управління безпекою дорожнього руху мають бути доповнені організаційною ознакою, що, у свою чергу, може бути доповнене наявністю ознаки розроблення управлінських рішень на різних рівнях державного управління, організаційно-розпорядчим характером. У той же час слід зазначити, що управління безпекою дорожнього руху і державне управління співвідносяться як загальне і часткове. Разом з тим ці категорії не можна розглядати у відриві одна від одної. Якщо досліджувати управлінські процеси як системні явища, не є доцільним обмежуватися визнанням їх суто виконавчо-розпорядчого характеру та діяльністю органів виконавчої влади.

Таким чином, поняття державного управління безпекою дорожнього руху можна сформулювати як особливу частину управління розвитком суспільства, яке здійснюється органами виконавчої влади, діяльність яких спрямована на захист конституційне закріплених прав і свобод людини і громадянина щодо безпечного переміщення під час здійснення дорожнього руху, а також підготовки до такого переміщення.

Управління безпекою дорожнього руху може розглядатись як особлива частина управління розвитком суспільства, яке здійснюється інституційними, особливими і конкретним органами управління у межах повноважень, встановлених чинним законодавством з метою реалізації суспільного інтересу до безпечного переміщення в процесі дорожнього руху, а також підготовки до такого переміщення. Безпечне управління дорожнім рухом містить у собі дієвість функції правосуддя, здійснювану органами судової влади, а також реалізацію повноважень щодо нагляду прокуратури за дотриманням законності в процесі державного управління безпекою дорожнього руху.

Використана література:

1. Гусаров С.М. Адміністративно-правові засади управлінської діяльності Державної автомобільної інспекції України щодо забезпечення безпеки дорожнього руху / Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харків, 2003.

2. Єгупенко В.В. Заходи запобігання та припинення адміністративних правопорушень та транспорті органами державної автомобільної інспекції / Дис. канд. юрид. наук. — Харків, 2002.

3. Клинковштейн Г.И. Организация дорожного движения. —М.: Транспорт, 1975.

4. Коноплянко В.И. Организация и безопасность дорожного движения. — М.: Транспорт, 1991.

5. Лукьянов В.В. Безопасность дорожного движения. — М.: ВНИИ БД МВД СССР, 1974.

6. Новиков В.В. Адміністративно-правові основи профілактики порушень правил дорожнього руху / Автореф. дис... канд. юрид. наук. — К., 1997.

7. Шарихманьян И.К. Безопасность дорожного движения. — М.: Академия МВД СССР, 1979.

8. Денисов Р.И. Административный надзор в сфере дорожного движения. — М.: ВНИИ МВД СССР, 1982.

9. Майоров В.В. Административно-правовые проблемы управления обеспечением безопасности дорожного движения / Дис. докт. юрид. наук. — Екатеринбург, 1997.

10. И вано в В.Н., СытникВ.Н. Проблемы развития общей теории управления дорожным движением / Материалы 1-й научно-технической конференции стран-членов СЭВ по проблемам безопасности дорожного движения. — Алма-Ата, 1977.

11. Иванов В.Н. Наука управления автомобилем. — М.: Транспорт, 1991.

12. М і л е н і н О.Л. Правосвідомість учасників дорожнього руху / Автореф. канд. юрид. наук. - X., 2001.

13. Про дорожній рух: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 31. - Ст. 338; 1999. - № 19. - Ст. 173.

14. О безопасности дорожного движения: Закон Российской Федерации // Рос. газета. — 1995. - 26 дек.

15. Н о в и к о в В.В. Адміністративно-правові основи профілактики порушень правил дорожнього руху / Автореф. дис... канд. юрид. наук. — К., 1997.

16. Про затвердження Положення про спеціалізовані служби організації дорожнього руху: спільний наказ Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства транспорту України, Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 859/550/86 від 31 грудня 1993 р. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21 лютого 1994 р. № 29/238.

17. Про затвердження структури центрального апарату Міністерства внутрішніх справ України: наказ МВС України від 03 липня 2002 року N° 650.

18. Про створення Департаменту Державтоінспекції МВС України: наказ МВС України 20 липня 2002 року № 743.