Глава V ИСПОЛНИТЕЛЬНОЕ ПРОИЗВОДСТВО

55. Кто исполняет судебные решения и определения ? Кто еще может участвовать в исполнительном производстве?

Исполнение судебных решений, определений и постанов­лений, приговоров и других решений по уголовным делам в части имущественных взысканий, мировых соглашений, испол­нительных надписей нотариуса и других документов (ст. 348 ГПК) возложено на судебных исполнителей — особых должно­стных лиц суда. Их требования по исполнению решений обя­зательны для всех организаций, должностных лиц и граждан на всей территории Украины. Гарантиями законности действий судебного исполнителя является то, что эти действия можно обжаловать; судебному исполнителю может быть заявлен от­вод; его действия контролирует судья.

Участником исполнительного производства может быть и суд. Именно он разрешает все вопросы, влияющие на ход ис­полнения: выдает исполнительный документ, дубликат испол­нительного листа; разрешает вопрос об отводе судебного ис­полнителя, приостановлении производства, прекращении ис­полнения и ряд др. В указанных в законе случаях сам суд может возбудить исполнительное производство (по делам о взыска­нии алиментов, о возмещении ущерба, причиненного преступ­лением, о возмещении вреда, причиненного увечьем или иным повреждением здоровья и др.).

В исполнительном производстве участвуют стороны. Взыс-катель — это лицо, в пользу которого производится взыскание. Должник — это обязанная сторона, против которой осуществ­ляется исполнение. Они имеют право присутствовать при ис­полнительных действиях, могут иметь своих представителей,

61

знакомиться со всеми материалами производства, получать справ­ки о ходе исполнения, заключать мировые соглашения и др. Права им должны быт разъяснены судебным исполнителем.

Прокурор может возбудить исполнительное производство либо участвовать в нем по своей инициативе. Он выступает ини­циатором исполнительного производства тогда, когда этого тре­бует защита интересов государства или прав и законных интере­сов граждан, которые по состоянию здоровья или по другим уважительным причинам не могут защитить свои права.

В качестве участников исполнительного производства мо­гут быть органы государственного управления, представители общественности, хранители описанного имущества и др.

56. Что такое поворот исполнения решения? Когда он возможен?

Вопрос о повороте исполнения решений возникает при от­мене вступившего в силу решения и уже исполненного полно­стью или частично. Разрешить вопрос о повороте исполнения должен суд, который отменяет решение и прекращает произ­водство по делу, оставляет заявление без рассмотрения, отка­зывает в иске либо удовлетворяет исковые требования в мень­шем размере.

Если решение вышестоящим судом отменяется и дело на­правляется на новое рассмотрение, то вопрос о повороте ис­полнения разрешает суд, вновь рассматривающий дело, в том случае, если он отказывает в иске или удовлетворяет иск в мень­шем размере, чем по исполненному решению.

Вопрос о повороте исполнения может разрешаться и в от­дельном процессе, если не был решен при отмене или новом рассмотрении дела. Производство в этом случае возбуждается заявлением, которое пошлиной не облагается. Вопрос о пово­роте исполнения решает тот суд, в котором находится граж­данское дело.

Возможность поворота исполнения решения зависит от ка­тегории дела и от способа отмены. По отмененным в порядке судебного надзора или по вновь открывшимся обстоятельствам решениям по делам о взыскании оплаты за труд в колхозе, о взыскании авторского вознаграждения, о возмещении вреда, причиненного увечьем, иным повреждением здоровья или ут­ратой кормильца поворот исполнения допускается только в том случае, если отмененное решение было основано на сообщен­ных истцом ложных сведениях. По делам о взыскании алимен­тов, делам о взыскании зарплаты или других выплат, вытекаю-

62

щих из трудовых правоотношений, поворот исполнения не до­пускается независимо от порядка отмены решений, если реше­ние не было основано на подложных документах или на заве­домо ложных сведениях истца.

57. Что такое исполнительная давность? В чем ее правовое значение?

Исполнительная давность — это установленный ГПК отре­зок времени, в течение которого решение может быть предъяв­лено к принудительному исполнению. Если хотя бы одной сто­роной в деле выступает гражданин, решение к принудительно­му исполнению может быть предъявлено в течение трех лет с момента вступления его в законную силу, а по всем другим делам — в течение одного года. Решения о взыскании перио­дических платежей (например, алиментов) могут быть предъяв­лены к принудительному исполнению в течение всего перио­да, на который эти платежи присуждены. В ряде случаев зако­нодательство может предусматривать сокращенные сроки исполнительной давности (например, взыскание штрафов, ис­полнение решений комиссии по трудовым спорам и др.).

Если взыскатель пропустил установленный в законе срок предъявления решения к исполнению, то он может обратиться в суд, постановивший решение, с заявлением о восстановле­нии пропущенного срока. Заявление о восстановлении срока можно подавать и в суд по месту исполнения решения. К заяв­лению в суд необходимо приложить и исполнительный доку­мент. В том случае, если суд признает причину пропуска срока давности уважительной, он восстанавливает пропущенный срок, а значит, принимает исполнительный документ к исполнению.

Поскольку этот срок установлен для принудительного ис­полнения, то добровольное исполнение может быть и за пре­делами срока исполнительной давности. Это значит, что если должник добровольно исполнит решение после истечения сро­ка исполнительной давности, решение считается надлежаще исполненным, т.е. он не может требовать возвращения имуще­ства, денег и т.д. от взыскателя.

ПРИЛОЖЕНИЕ

ПОСТАНОВА ПЛЕНУМА ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

від 1 листопада 1996р. № 9

ПРО ЗАСТОСУВАННЯ КОНСТИТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ПРАВОСУДДЯ

Конституцією України кожній людині гарантовано право звернутись до суду для захисту своїх конституційних прав і сво­бод. Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми с нормами прямої дії. Це зобов'язує суди при розгляді конкрет­них справ керуватись насамперед нормами Конституції Украї­ни.

З метою правильного застосування норм Конституції при здійсненні правосуддя Пленум Верховного Суду України по-стоновдяє дати судам такі роз'яснення:

1. Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховентсва права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визна­чають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та вико­навчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечу­ються захистом правосуддя.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Кон­ституцією судового захисту конституційних прав і свобод, су­дова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і сво­бод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 22 Конституції закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними.

2. Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми с нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випад­ках застосувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному зако­нодавств яке не суперечить їй.

У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Кон­ституції України застосований закон або закон, який підлягає

64

застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учас­ників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд спра­ви і звертається з мотиваною ухвалою (постановою) до Верхов­ного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-прап-вових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касацій­ної чи наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до ведденя в дію Консти­туції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прий­нятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Рес­публіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх норма­тивно-правового характеру піддягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розг­ляді справи повинен застосувати тільки той закон, який грун­тується на Конституції і не суперечить їй.

3. Слід мати на увазі, що суд не може, застосувавши Кон­ституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перелічені в ст. 150 Конституції, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України.

Разом з тим суд маже на підставі ст. 114 Конституції визна­ти такими, що не відповідають Конституції чи законам Украї­ни, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі ст. 124 Конституції — акти органів державної виконавчої вла­ди: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не вимагається.

4. Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори засто­совуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

65

5. Судам необхідно виходити з того що нормативно-пра­вові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Пре­зидента України, постанови Верховної Ради України, постано­ви і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерстві відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Кон­ституції, так і закону.

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що норматив­но-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

6. Згідно з ч. 2 ст. 6 Конституції органи законодавчої, вико­навчої та судової влади здійснюють свої повноваження у вста­новлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чин­ності Конституцією, є чинним в частині, що не суперечить ії (ст. 1 розділу XV Конституції). У зв'язку з цим при розгляді справи суд може на підставі Постанови Верховної Ради Украї­ни від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на тери­торії України окремих актів законодавства СРСР» застосувати нормативні акти колишнього Союзу РСР, які не суперечать Конституції і законам України.

7. Звернути увагу судів на те, що згідно з ч. 2 ст. 57 Консти­туції є нечинними, а отже не можуть застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обо­в'язки громадян, які не доведені до відома населення у вста­новленому законом порядку. Це озночає, що судове рішення не може грунтуватись на неоприлюднених нормативно-право­вих актах такого змісту.

8. З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрис­дикція яких поширюється на всі правовідносини, що виника­ють у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підста­ви, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому зако­ном досудовому порядку.

Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в судді рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, посадових і службо-

66

вих осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

9. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забез­печується державою. Виходячи з цього конституційного поло­ження судочинство в Україні має провадитися українською мовою. На виконання ч. 4 ст. 10 Конституції суд за клопотан­ням осіб, які беруть участь у розгляді справи, зобов'язаний за­стосовувати при провадженні судочинства й іншу мову в по­рядку, визначеному законом (наприклад, Кримінально-проце­суальним, Цивільним процесуальним кодексами).

Суд має суворо додержувати вимог ч. З ст. 19 КПК про те, що слідчі й судуві документи відповідно до встановленого цим Кодексом порядку вручаються обвинуваченому в перекладні на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє.

10. Конституційні положення про законність судочинства та рівність усіх учасників процессу перед законом і судом (ст. 129 Конституції) зобов'язують суд забезпечити всім їм рівні можливості щодо надання та дослідження доказів, заявлення клопотань та здійснення інших процесуальних прав.

11. При вирішенні цивільних справ суд має виходити з по­даних сторонами доказів. Поряд з цим він може запропонувати позивачеві чи відповідачеві подати додаткові докази, а в разі, коли сторони не в змозі їх зібрати, а без них правильно вирі­шити справу неможливо,— за клопотанням сторін сам витре­бувати такі докази.

12. При розгляді трудових спорів судам слід мати на увазі, що ч. З ст. 43 Конституції використання примусової праці за­боронено. У зв'язку з цим не можуть застосовуватисьб як такі, що суперечать Конституції, правила статей 32, 33, 34 КЗпП, відомчих положень чи статутів про дисциплину тощо, які пе­редбачають можливість тимчасвого переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнен­ня, у разі виробничої необхідності або простою, а також мож­ливість виконання ним роботи, не передбаченої трудовим до­говором.

Не вважається примусовою працею військова або альтер­нативна (невійськова) служба, а також робота, що виконується особою, чи служба, яку вона несе за вироком чи іншим рішен­ням суду або відповідно до законів про воєний і про надзви­чайний стан.

67

13. Відповідно до ст. 39 Конституції громадянина мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітінги, походи і демонстрації, завчасно сповіщаючи про них органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Справи про обмеження цього права розглядаються судами в порядку, встановленому для справ, що виникають з адмініст­ративно-правових відносин.

14. Тим, хто працює, Конституція гарантує право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення цього права встановлюється законом з урахуван­ням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути при­мушений до участі або до неучасті у страйку, (ст. 44 Консти­туції).

Рішення про визнання страйку незаконним ухвалюється судом на підставі Конституції і чинного законодавства. Страйк має визнаватися незаконим, наприклад, коли працюючі доби­ваються в такий спосіб політичних цілей, або коли ним ство­рюється загроза життю і здоров'ю, правам і свободам інших людей, або коли він організовується чи здійснюється у держав­них органах, на підприємствах та в організаціях на якій покла­дено забезпечення обороноздатності, правопорядку і безпеки країни, на безперервно діючих виробництвах, зупинення яких пов'язане з тяжкими перервне діючих виробництвах, зупинен­ня яких пов'язане з тяжкими або небезпечними наслідками, тощо.

За примушування до участі або до неучасті у страйку винні особи несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

15. З урахуванням конституційного положення ^іро те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47 Конституції), судам слід при вирішенні житлових спорів виходити з неприпусти­мості виселення в адміністративному порядку за санкцією про­курора осіб, які самоуправне зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

При розгляді спорів про право користування жилим при­міщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції га­рантує кожному, хто на законих підставах перебуває на тери­торії України, свободу пересування та вільний вибір місця про­живання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права ко­ристування жилим приміщеням за собою, яка там проживала

68

чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщен­ня, або ж для відмови їй у цьому.

16. Суди мають суворо додержувати передбаченого ст. 56 Конституції права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та мораль­ної шкоди, завданої незаконими рішеннями, діями чи бездіяль­ністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повно­важень.

Матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою відповідно до ст. 62 Конституції лише безпідставно засудженій особі в разі скасу­вання вироку як неправосудного.

17. Вирішуючи спори, що випливають із права приватної власності громадян, суди повинні виходити з положень ст. 41 Конституції про те, що це право с непорушним і ніхто не може бути противоправно його позбавлений. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, які встановлені законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості (крім умов воєнного чи над­звичайного стану, коли можливе наступне відшкодування).

Судам необхідно мати на увазі, що відповідно до ч. 6 ст. 41 Конституції конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. У зв'зку з цим справи про адміністративні правопору­шення, за вчинення яких законом передбачено конфіскацію приватного майна особи, повинні розглядатися тільки судами.

18. при розгляді кримінальних справ має суворо додержу­ватись закріплений у ч. 1 ст. 62 Конституції принцип презумції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і неможе бути піддана крімінальному пока­ранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законої сили. При цьому неприпустимо покладати на обвинуваченого (підсудного) доведення своєї невинуватості.

Звернути увагу судів на те, що згідно з ч. З зазначеної статті усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачатися на ко­ристь останьої.

Статею 129 Конституції до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін, забезпечення доведеності вини та підтримання в суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст. 121 Конституції покладається на прокуратуру. Виходячи з цього при відданні особи до суду слід в усіх справах, що над-

69

ійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов'яз­ковою на підставі п. 1 ст. 253 КПК участь у судовому засіданні прокурора.

19. Відповідно до ст. 59 Конституції кожен має право на захист від обвинувачення та на правову допомогу. Тому, розг­лядаючи кримінальну справу, суд у передбачених законом ви­падках має забезпечити обвинуваченому право на захист.

Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 62 Конституції обвинувачення не може грунтуватись на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом. Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх зби­рання й закріплення здійснено або з порушенням гарантова­них Конституцією України прав людини і громадянина, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.

20. Відповідно до вимог ст. 63 Конституції не несе відпові­дальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається зако­ном, а отже, вона не може бути змушена свідчати проти себе, членів сім'ї чи близьких родичів.

Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред'явле­ного обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз'яснити йому, а також його дружині чи близько­му родичу зміст ст. 63 Конституції.

Якщо під час проведення дізнання чи поперднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засіб до­казування.

Роз'яснити судам, що з урахуванням зазначеного конститу­ційного положення члени сім'ї чи близькі родичі обвинуваче­ного, цивільного позивача або цивільного відповідача не мо­жуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відповідальність за завідомо неправдиві показання.

21. Конституційне положення про здійснення правосуддя виключно судами зобов'язує їх розглядати кримінальні справи і про злочини, перелічені у ч. 1 ст. 27 КПК. У зв'язку з цим суд

70

не може передати матеріали такої справи на розгляд товарись­кого суду в порядку, передбаченому ст. 51 КК та ст. 8 КПК.

22. Гарантовані статтями ЗО і 31 Конституції недоторканність житла і таємниця листування, телефоних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є невід'ємним право'м особи. Дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв'яз­ку надоється тільки судом. За результатами розгляду матеріалів про надання такого дозволу, який здійснюється судом з додер­жанням таємниці слідства, ухвалюється процесуальне рішення.

Слід мати на увазі, що статті 9 і 13 Перехідних положень Конституції (розділу XV) на дію ст. ЗО (в частині надання доз­волу на проникнення до житла чи іншого володіння особи) та ст. 31 Конституції не поширюються.

23. Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції судові рішення ухвалюються іменем України і с обов'язковими до виконання на всій її території усіма без винятку органами державної вла­ди, місцевого самоврядування, підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами, а також окремими громадя­нами та їх об'єднаннями.

У разі невиконання судових рішень суди мають піддавати винних у цьому осіб встановленій законом відповідальності.

24. Звернути увагу судів на те, що керівці роз'яснення Пле­нуму Верховного Суду України щодо застосування чинного за­конодавства, дані до введення в дію Конституції України, мо­жуть застосовуватись при розгляді справ у частині, що не супе­речить Конституції.

Голова Верховного Суду України      В. Бойко

Секретар Пленуму,

суддя Верховного Суду України       Т.Роцька

ПОСТАНОВА № 13 ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

від 3 грудня 1997р.

Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішен­ня, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права та сво­боди громадян

Конституція України, а також закони «Про звернення гро­мадян» і «Про внесення змін до статей 235, 236 та глави ЗІ—А Цивільного процесуального кодексу України» значно розши­рили можливості громадян щодо судового захисту їх прав і сво­бод від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, інших юри­дичних осіб у сфері управлінської діяльності.

Враховуючи, що при розгляді судами справ скаргами гро­мадян на такі рішення, дії чи бездіяльність виникло ряд пи­тань, які потребують роз'яснення, Пленум Верховного Суду України

Постановляє:

1. Звернути увагу судів на те, що відповідно до ст. 55 Кон­ституції України, Закону «Про зверення громадян» та гл. ЗІ—А Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) гро­мадянами можуть бути оскаржені до суду рішення, дії чи без­діяльність будь-якого органу державної влади чи місцевого са­моврядування, підприємства, установи, організації, об'єднан­ня грормадян, іншої юридичної особи або їх посадових чи службових осіб (далі — суб'єкт оскарження), за винятком актів, перевірку конституційності яких віднесено до повноважень Конституційного Суду України або щодо яких передбачено інший порядок судового оскарження. Під останнім слід розум­іти порядок, спеціально встановлений відповідними законами.

Зокрема, не можуть оскаржуватися до суду в порядку, пе­редбаченому гл. 31 — А ЦПК, рішення, дії чи бездіяльність службових осіб органів дознання, попереднього слідства, суду, прокуратури, органів, уповноважених розглядати справи про адміністратівні правопорушення, щодо яких кримінально-про­цесуальним, цивільним процесуальним законодавстом, законо­давством про адміністратівні правопорушення встановлено інший порядок судового оскарження.

72

2. Право на зверенння зі скаргою до суду на підставі ст. 55 Конституції України та ст. 248 ЦПК мають лише фізичні осо­би, які вважають, що суб'єктом оскарження порушено їх особісті права і свободи.

Відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в країні на законих підста­вах (імігранти, особи, які в ній працюють, прибули на її тери­торію в установленому порядку на певний час тощо), мають таке саме право на подання скарг, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, учасни­цею яких вона є.

Скаргу на захист прав і свобод громадянина може бути по­дано предстаником громадської організації, трудового колек­тиву, уповноваженим їх органом, який діє на підставі закону чи установчих документів.

3. Військовослужбовці відповідно до ч. 1 ст. 248 ЦПК і ст. 5 Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» вправі оскаржити рішення, дії чи бездіяльність військових посадових осіб і органів військового управління, які порушили їх права або свободи, до військового суду з додер­жанням правил підсудності, передбачених ч. 2 та 3 ст. 123 ЦПК.

Виходячи зі смісту цих норм, до військового суду можуть бути оскаржені також рішення, дії чи бездіяльність осіб, які не перебувають на військовій службі, але за посадою, яку вони займають в органах військового управління, уповноваженні приймати рішення щодо прав і свобод військовослужбовців. Громадяни, звільнені з військової служби, вправі оскаржити рішення, дії чи бездіяльність військових посадових осіб і органів військового управління, які порушили їх права і свободи під час проходження ними військової служби, до районого (місько­го) або до військового суду на свій розсуд.

Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність щодо військо­вослужбовців, інших суб'єктів оскарження за загальними пра­вилами ч. 2 ст. 248 ЦПК оскаржуються до районного (міського) суду за місцезнаходженням суб'єкта оскарження.

4. До державних органів, рішення, дії чи бездіяльність яких можуть згідно зі ст. 55 Конституції України і гл. ЗІ—А ЦПК оскаржуватися до суду, належать створені відповідно до Кон­ституції України і правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради й Ради міністрів Автономної Республіки Крим органи, які реалізують надані державою функції та повноваження у сфері управління.

73

Під органами місцевого самоврядування маються на увазі створені на підставі Конституції України і Закону «Про місце­ве самоврядування в Україні» як представницькі органи місце­вого самоврядування (сільські, селищні, міські, районні та об­ласні ради) та їх виконавчі органи, так і органи самоорганізації населення.

Що ж до рішень, дій чи бездіяльності посадових і службо­вих осіб органів судової влади, то згідно зі ст. 55 Конституції України до суду можуть бути оскаржені лише ті з них, які нале­жать до сфери управлінської діяльності.

5. Судам слід мати на увазі, щодо відповідно до ст. 248 ЦПК предметом судового оскарження можуть бути як колегіальні, так і одноособові рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів оскар­ження, акти як нормативного, так й індівідуального характеру, у зв'язку з якими громадянин вважає, що:

— порушено або порушуються його права і свободи;

— створено або створюються перепони для реалізації ним своїх конституційних прав чи свобод (або вжиті заходи їх реал­ізації є недостатніми);

— на нього покладено обов'язки, не передбачені законо­давством або передбачені, але без врахування конкретних об­ставин, за яких ці обов'язки повинні покладатися, або що вони покладені не уповноваженими на це особою чи органом;

— його притягнуто до відповідальності, не передбаченої законом, або до нього застосовано стягнення за відсутності передбачених законом підстав чи неправомочною службовою особою (органом).

Наприклад, до суду можуть бути оскаржені: відмова в реє­страції акта громадського стану; відмова в оформленні паспор­та для виїзду за кордон чи в продовженні терміну його дії або тимчасова затримка паспорта чи його вилучення; рішення місце­вих органів державної виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про введення не передбачених законом податків і зборів, про встановлення обмежень на вивіз товарів за межі адміністративно-територіальної одиниці.

Згідно з ч. 3. Ст. 16 Закону «Про звернення громадян» су­дами вирішуються скарги на рішення у сфері управлінської діяльності загальних зборів членів колективних сільськогоспо­дарських підприємств, акціонерних товариств, громадських організацій і об'єднань, житлово-будівельних кооперативів та інших юридичних осіб, створених на основі колективної влас­ності.

6. Як випливає з п. 1 Перехідних положень Конституції України, наведений у ст. 248 ЦПК перелік актів і дій, скарги на

74

які не підвідомчі судам, може застосовуватися тільки в тій час­тині, яка не суперечить Конституції. Зокрема, їй не суперечить правило ст. 248 ЦПК про непідвідомчість судам скарг на акти та дії об'єднань громадян, які відповідно до закону, статуту (положення) належать до їх внутріорганізаційної діяльності або їх виключної компетенції. У тому числі не можуть розглядати­ся судом скарги на рішення з питань прийому в члени політич­ної партії чи виключення з неї, на рішення й постанови парт­ійних органів про основні напрями діяльності, на партійні про­грами, на постанови бюро та інших органів про накладнення партійних стягнень.

7. Необхідно враховувати, що відповідно до Закону «Про звернення громадян» звернення громадян підлягають розгляду відповідними органами державної влади, місцевого самовряду­вання та їх посадовими особами, керівниками та посадовими особами підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень, яких він нале­жить.

У разі надходження до суду пропозицій (зауважень), заяв (клопотань), вирішення яких входить до повноважень зазнача-них органів, суддя відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК постановляє ухвалу про відмову в їх прийнятті й на підставі ч. З ст. 7 зазна­ченого Закону після закінчення строку на оскарження ухвали пересилає таке звернення відповідному органу чи посадовій особі, а якщо воно не містить даних для визначення належного органу, — повертає громадянину.

8. Згідно зі ст. 248 ЦПК громадянин може на свій розсуд звернутися зі скаргою до суду безпосередньо або після оскар­ження рішення, дії чи бездіяльності суб'єктів оскарження до вищого у порядку підлеглості органу чи службової особи.

Виходячи з положень ст. 55 Конституції України, правила ч. 1 ст. 16 Закону «Про звернення громадян» щодо подачі скар­ги на дії чи рішення суб'єкта оскарження вищому в порядку підлеглості органу або посадовій особі не позбавляють грома­дянина права звернутися безпосередньо до суду.

9. Згідно з вимогами ч. 7 ст. 248 ЦПК суд, встановивши при розгляді скарги наявність спору про право, який розглядається в порядку позовного провадження, залишає скаргу без розгля­ду, у зв'язку з чим провадження у справі закінчується. У разі з'ясування цих обставин при поданні скарги суддя відмовляє в її прийнятті й роз'яснює заявнику його право на пред'явлення позову на загальних підставах, оскільки провадження в поряд­ку, передбаченому гл. 31—А ЦПК, не може бути розпочате.

75

Суди мають виходити з того, що при розгляді справ за пра­вилами гл. ЗІ—А ЦПК вирішуються питання не про захист суб'­єктивних прав, що виникли з цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин шляхом їх встановлення прав чи свобод громадян, закріплених Конституцією України, законами та іншими нормативно-правовими актами й порушених суб'єкта­ми оскарження під час здійснення ними управлінських функцій.

10. Скарги на рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів оскар­ження подаються до суду за місцезнаходженням останніх, за формою та змістом мають відповідати загальним вимогам (ст.ст. 137, 138 ЦПК) і оплачуються державним митом у розмірі, встановленому законом.

З урахуванням особливостей порядку розгляду цих скарг, передбачених ст.ст. 248 — 248 ЦПК, у них, зокрема, повинно бути зазначено, чиї та які саме рішення, дії чи бездіяльність оскаржуються, які конкретно права і свободи порушено, наве­дено правове обгрунтування останніх та запроповано шляхи їх поновлення, а також вказано, чи подавалася така сама скарга вищому в порядку підлеглості органу або посадовій особі, яку й коли відповідь отримано. До скарг, що не відповідають зазна­ченим вимогам, судлдя застосовує правила ст. 139 ЦПК.

11. Звернути увагу судів на необхідність беззастережного виконання ними передбаченого ч. З ст. 248 ЦПК обов'язку, повідомити суб'єкта оскарження про подання скарги не пізніше наступного дня після її прийняття, оскільки подання скарги зупиняє викоання оскарженого акта.

12. Згідно зі ст. 248 ЦПК скарга подається до суду у двомі­сячний строк, обчислюваний з дня, коли громадянин дізнався або повинен був дізнатися про порушення його прав чи сво­бод, і в місячний строк з дня одержання ним письмової відповіді про відмову в задоволенні скарги органом або службовою осо­бою вищого рівня щодо того органу чи службової особи, які постановили рішення, вчинили дії, допустили бездіяльність, або з дня закінчення місячного строку після подання скарги, якщо громадянином не було одержано на неї письмової відповіді.

Пропуск цього строку не є підставою для відмови у прий­нятті скарги, оскільки він може бути поновлений за наявності поважних причин.

Оскільки двомісячний і місячний строки на звернення зі скаргою до суду встановлено законодавством про цивільне су­дочинство (ст. 248 ЦПК), вони є процесуальними строками і на них поширюються правила ст. 85 ЦПК. Тому скарга, подана після закінчення відповідного строку, залишається без розгля-

76

ду, якщо суд за клопотанням заявника не знайде підстав-для його поновлення.

13. Відповідно до ст. 237 ЦПК розгляд справ за скаргами громадян на рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів оскаржен­ня провадиться за загальними правилами цивільного судочин­ства, з винятками і доповненнями, передбаченими гл. ЗІ—А ЦПК. Тому в цих справах мають застосовуватися строки підго­товки справ до судового розгляду, встановлені ст. 146 ЦПК.

Після прийняття скарги і проведення підготовки до судо­вого розгляду справа згідно зі ст. 124 , ч. 2 ст. 237, ст. 248 ЦПК розглядається суддею одноособове в десятиденний строк.

14. Встановивши при розгляді справи обгрунтованість до­водів скарги, суд своїм рішенням визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними й одночасно визначає, яким шляхом мають бути поновлені права чи свободи. При цьому він зазначає, які норми права порушені та які конкретно дії повинні бути вчиненні, наприклад:

а) у разі необгрунтованої відмови в реєстрації автотранс­портного засобу — зобов'язує посадову особу державтоінспекції зареєструвати транспортний засіб за заявником;

б) при необгрунтованій відмові в реєстарції акта громадянсь­кого стану — зобов'язує посадову особу органу РАГС провести відповідну реєстрацію;

в) встановивши неправомірність рішення місцевих органів державної виконавчої влади або органів місцевого самовряду­вання про введення не передбачених законом податків і збо­рів, — зобов'язує відповідний орган усунути допущені пору­шення.

Суб'єктів оскарження може бути зобов'язано до виконання лише тих обов'язків, які були на них покладені законом чи іншими нормативно-правовими актами.

Визначаючи доводи скарги необгрунтованими і відомляю-чи в ії задоволенні, суд має зазначити в рішенні, у зв'язку з чим і виходячи з яких норм закону він дійшов такого висновку.

15. Вирішуючи питання про правомірність дій суб'єктів ос­карження, слід мати на увазі, що відповідно до ст. 57 Консти­туції України закони та інші нормативно-правові акти, які виз­начають права й обов'язки громадян, не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є нечинними.

16. Роз'яснити судам що за змістом ст.ст. 103, 179 ЦПК мирова угода є одним із способів добровільного вирішення сто­ронами спору про право, внаслідок чого кожна з них бере на себе певні права й обов'язки. У справах за скаргами на непра­вомірні рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів оскарження спір

77

про право відсутній, тому суди не вправі затверджувати в них мирові угоди.

17. Справи за скаргами на неправомірні рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів оскарження, в яких одночасно постав­лено вимоги про стягнення заподіяної цими рішеннями, діями чи бездіяльністю матеріальної чи моральної шкоди (ст. 56 Кон­ституції України, ст. 25 Закону «Про звернення громадян»), розглядаються в порядку позовного провадження.

18. Рішення суду про визнання неправомірним індивіду­ального чи нормативно-правового акта або окремої його час­тини, яке набрало законої сили, тягне за собою недійсність цього акта чи його частини з моменту їх прийняття, що необх­ідно зазначати в резолютивній частині рішення. Одночасно суд має вирішити питання про зобов'язання суб'єкта оскарження оприлюднити висновок суду про визнання нормативно-право­вого акта незаконним у такий самий спосіб, яким було опри­люднено цей акт.

19. При задоволенні скарги суд може відповідно до ст. 248 ЦПК допустити негайне виконання рішення, обговоривши це при його постановленні.

Суд зобов'язаний надіслати рішення суб'єкту оскарження та заявникові не пізніше десяти днів після набрання ним зако­ної сили (ст. 248 ЦПК), а в разі негайного виконання рішення — одразу після його постановлення.

20. Звернути увагу судів на необхідність забезпечення дійо­вого контролю за виконанням судових рішень про задоволення скарг на неправомірні рішення, дії або бездіяльність суб'єктів оскарження, маючи на увазі, що відповідний орган чи посадо­ва особа зобов'язані повідомити суд і заявника про виконання судового рішення не пізніше ніж у місячний строк з дня його отримання.

Голова Верховного Суду України          В.Ф. Бойко

Секретар Пленуму

Верховного Суду України        М.П. Селіванов